I
Колись жив священник із холодними, сльозавими очима, який у нічній тиші плакав холодними сльозами. Він плакав через те, що пополудні були теплими й довгими, і він не міг досягти повного містичного єднання з Господом нашим. Іноді, близько четвертої години, до його вікна долинав шелест шведських дівчат, що йшли стежкою, і в їхньому різкому сміхові він чув жахливий дисонанс, який змушував його вголос молитися про настання сутінків. У сутінках сміх і голоси стихали, але кілька разів, проходячи повз аптеку Ромберга в напівтемряві, коли всередині горіли жовті вогні й виблискували нікельовані крани фонтанчика з газованою водою1, він відчував, що аромат дешевого туалетного мила був відчайдушно солодким у повітрі. Він проходив цією дорогою, повертаючись після суботньої сповіді, і згодом почав обережно переходити на інший бік вулиці, щоб запах мила злітав угору раніше, ніж досягне його ніздрів, линучи, наче ладан, до літнього місяця.
Але від гарячого божевілля четвертої години спасіння не було. З його вікна, куди сягало око, пшениця Дакоти2 заполоняла долину Ред-Рівер3. На пшеницю було страшно дивитися, а візерунок килима, до якого він у муках приковував погляд, змушував його думки блукати гротескними лабіринтами, завжди відкритими для неминучого сонця.
Одного дня, коли він дійшов до тієї межі, де розум зупиняється, наче старий годинник, економка привела до його кабінету красивого, заглибленого в себе одинадцятирічного хлопчика на ім'я Рудольф Міллер. Хлопчик сів на сонячній плямі, а священник за своїм горіховим столом удавав, що дуже зайнятий. Так він приховував полегшення від того, що хтось увійшов до його кімнати, повної привидів.
За мить він обернувся і зустрівся поглядом із двома величезними, тривожними очима, що світилися іскрами кобальтового світла. На мить їхній вираз налякав його — а потім він побачив, що відвідувач перебуває у стані крайнього відчаю.
— У тебе тремтять губи, — мовив отець Шварц виснаженим голосом.
Хлопчик прикрив тремтячий рот рукою.
— Ти в біді? — різко запитав отець Шварц. — Прибери руку від рота і скажи мені, що сталося.
Хлопчик — отець Шварц тепер упізнав у ньому сина парафіянина, містера Міллера, агента з вантажних перевезень4 — неохоче прибрав руку і заговорив пошепки розпачливим голосом.
— Отче Шварц! Я вчинив жахливий гріх!
— Гріх проти чистоти?5
— Ні, отче... гірше.
Тіло отця Шварца різко здригнулося.
— Ти когось убив?
— Ні!.. Але я боюся... — голос перейшов у тонке скиглення.
— Ти хочеш висповідатися?
Хлопчик нещасно похитав головою. Отець Шварц відкашлявся, щоб пом’якшити голос і сказати щось тихе й добре. У цю мить він мав забути про власну агонію і спробувати діяти як подоба Бога. Він повторив про себе молитовну фразу, сподіваючись, що натомість Бог допоможе йому вчинити правильно.
— Розкажи мені, що ти накоїв, — промовив він своїм новим м’яким голосом.
Хлопчик подивився на нього крізь сльози; враження моральної стійкості, яке справив збентежений священник, заспокоїло його. Довірившись цій людині настільки, наскільки міг, Рудольф Міллер почав розповідати свою історію.
— У суботу, три дні тому, батько сказав, що я маю піти до сповіді, бо я не був там місяць, а родина ходить щотижня. Мені було байдуже, я міг би й піти. Тож я відклав це на час після вечері, бо грався з хлопцями, а батько запитав, чи я сходив, і я відповів «ні», тоді він схопив мене за шию і сказав: «Йди негайно», тож я відповів: «Добре» і пішов до церкви. А він крикнув мені навздогін: «Не повертайся, поки не висповідаєшся!»...
II
«Субота, три дні тому»
Плюшева завіса сповідальні перегрупувала свої похмурі складки, залишивши видимим лише подряпаний закаблук старого черевика старого чоловіка. За завісою безсмертна душа перебувала наодинці з Богом та преподобним Адольфом Шварцом, парохом цієї громади. Почулися звуки — важке шепотіння, сипляче й стримане, що час від часу переривалося голосом священника, який ставив розбірливі запитання.
Рудольф Міллер стояв на колінах у лаві поруч із конфесіоналом6 і чекав, нервово напружуючись, щоб почути і водночас не чути того, про що говорили всередині. Той факт, що слова священника можна було розібрати, лякав його. Наступною була його черга, і ті троє чи четверо, що чекали позаду, могли безсоромно підслухати, як він визнаватиме свої порушення Шостої та Дев’ятої заповідей7.
Рудольф ніколи не чинив перелюбу і навіть не зажадав дружини ближнього свого — але саме сповідь у супутніх гріхах видавалася йому особливо тяжкою. Порівняно з ними він навіть знаходив певну втіху в менш ганебних падіннях — вони створювали сірувате тло, що пом'якшувало чорноту сексуальних проступків на його душі.
Він затискав вуха руками, сподіваючись, що його відмова слухати буде помічена, і йому відплатять такою ж ввічливістю, аж раптом різкий рух грішника в сповідальні змусив його стрімко сховати обличчя у згин ліктя. Страх набув матеріальної форми і втиснувся десь між серцем та легенями. Тепер він мусив щосили намагатися щиро шкодувати про свої гріхи — не тому, що боявся, а тому, що образив Бога. Він мав переконати Бога у своєму каятті, а для цього спершу мусив переконати самого себе. Після напруженої емоційної боротьби він досяг трепетного жалю до самого себе і вирішив, що тепер готовий. Якщо він не впустить у голову жодної іншої думки і зможе зберегти цей стан недоторканим, доки не ввійде в ту велику труну, поставлену на попіп, він переживе ще одну кризу у своєму релігійному житті.
Проте вже певний час ним частково володіла демонська ідея. Він міг би піти додому зараз, до того як підійде його черга, і сказати матері, що прийшов запізно і священника вже не було. Це, на жаль, було пов’язано з ризиком бути впійманим на брехні. Як альтернативу він міг би сказати, що висповідався, але це означало б, що наступного дня йому не можна йти до причастя, бо причастя, прийняте на неочищену душу, перетвориться на отруту в його роті, і він, безсилий та проклятий, впаде прямо біля вівтарної перегородки8.
Знову почувся голос отця Шварца:
— І за твої...
Слова перетворилися на хрипке бурмотіння, і Рудольф схвильовано підвівся на ноги. Він відчув, що сьогодні піти до сповіді для нього неможливо. Він напружено вагався. Аж раптом із конфесіонала долинув стукіт, скрип і тривалий шелест. Засувка впала, і плюшева завіса затремтіла. Спокуса прийшла до нього надто пізно...
— Благословіть мене, отче, бо я згрішив... Сповідаюся Господу Всемогутньому і вам, отче, що я згрішив... З часу моєї останньої сповіді минув один місяць і три дні... Звинувачую себе у... вживанні імені Господа намарно...
Це був легкий гріх. Його прокльони були лише бравадою — розповідати про них було майже те саме, що хвалитися.
— ...у грубості до старої пані.
Бліда тінь трохи ворухнулася за дерев’яною решіткою.
— Як саме, дитино моя?
— Стара пані Свенсон, — мурмотіння Рудольфа піднесено злетіло. — Вона забрала наш бейсбольний м'яч, який ми закинули їй у вікно, і не віддавала, тож ми весь вечір кричали їй «Двадцять три, скіду!»9. А потім, десь о п’ятій, з нею стався напад, і довелося викликати лікаря.
— Продовжуй, дитино моя.
— У... у тому, що не вірив, ніби я син своїх батьків.
— Що? — запитання прозвучало явно ошелешено.
— У тому, що не вірив, ніби я син своїх батьків.
— Чому ж ні?
— О, просто гординя, — безтурботно відповів грішник.
— Ти хочеш сказати, що вважав себе надто добрим для того, щоб бути сином своїх батьків?
— Так, отче, — вже менш піднесено.
— Продовжуй.
— У непослуху та ображанні матері. У лихослів’ї за спиною. У палінні...
Рудольф вичерпав дрібні провини і наближався до гріхів, про які було боляче говорити. Він притиснув пальці до обличчя, наче ґрати, ніби намагаючись витиснути крізь них сором зі свого серця.
— У брудних словах, непристойних думках і бажаннях, — прошепотів він ледь чутно.
— Як часто?
— Не знаю.
— Раз на тиждень? Двічі?
— Двічі на тиждень.
— Чи піддавався ти цим бажанням?
— Ні, отче.
— Ти був сам, коли вони виникали?
— Ні, отче. Я був з двома хлопцями та дівчиною.
— Хіба ти не знаєш, дитино моя, що треба уникати приводів до гріха так само, як і самого гріха? Погане товариство веде до поганих бажань, а погане бажання — до поганих вчинків. Де ти був, коли це сталося?
— У сараї позаду...
— Я не хочу чути жодних імен, — різко перервав священник.
— Ну, це було на сіннику в тому сараї, і та дівчина та... один хлопець, вони говорили всяке... говорили непристойне, а я залишився.
— Ти мав піти — ти мав сказати дівчині йти геть.
Він мав піти! Він не міг сказати отцю Шварцу, як калатав пульс у його зап'ясті, яке дивне, романтичне збудження охопило його, коли вимовлялися ті цікаві речі. Можливо, саме в притулках для неповнолітніх злочинниць, серед згаслих і жорсткооких невиправних дівчат, можна знайти тих, у чиїх душах палав найчистіший вогонь.
— Чи маєш ти ще щось сказати мені?
— Здається, ні, отче.
Рудольф відчув величезне полегшення. Під його міцно притиснутими пальцями виступив піт.
— Чи ти говорив неправду?
Запитання приголомшило його. Як і всі ті, хто бреше звично та інстинктивно, він відчував величезну повагу і трепет перед правдою. Щось майже стороннє продиктувало йому швидку, ображену відповідь:
— О, ні, отче, я ніколи не брешу.
На мить, наче простолюдин у королівському кріслі, він відчув смак гордості від цієї ситуації. Але коли священник почав бурмотіти традиційні повчання, він усвідомив, що, героїчно заперечуючи брехню, він скоїв жахливий гріх — збрехав на сповіді. Автоматично відповідаючи на заклик отця Шварца «Промов акт каяття», він почав безглуздо повторювати вголос:
— О Боже мій, щиро шкодую, що образив Тебе...
Він мусить це виправити зараз — це була фатальна помилка — але щойно його зуби зімкнулися на останніх словах молитви, почувся різкий звук, і засувка закрилася.
За хвилину, коли він вийшов у сутінки, полегшення від переходу з задушливої церкви у відкритий світ пшениці та неба відтермінувало повне усвідомлення скоєного. Замість того щоб хвилюватися, він глибоко вдихнув свіже повітря і почав знову і знову повторювати про себе слова: «Блатчфорд Сарнемінгтон, Блатчфорд Сарнемінгтон!».
Блатчфорд Сарнемінгтон — це був він сам, і ці слова звучали як пісня. Коли він ставав Блатчфордом Сарнемінгтоном, від нього виходила вишукана шляхетність. Блатчфорд Сарнемінгтон жив у великих, нищівних тріумфах. Коли Рудольф напівзаплющував очі, це означало, що Блатчфорд здобув над ним владу, і коли він проходив повз, у повітрі чувся заздрісний шепіт: «Блатчфорд Сарнемінгтон! Дивіться, іде Блатчфорд Сарнемінгтон».
Він побув Блатчфордом, поки впевнено крокував додому розхитаною дорогою, але коли дорога вирівнялася в бруківку10, стаючи головною вулицею Людвіга, збудження Рудольфа згасло, розум охолов, і він відчув жах своєї брехні. Бог, звісно, вже знав про неї — але Рудольф тримав куточок у своїй голові, де він був у безпеці від Бога, де він готував хитрощі, якими часто обманював Бога. Ховаючись зараз у цьому куточку, він роздумував, як найкраще уникнути наслідків свого неправдивого свідчення.
За будь-яку ціну він мусить уникнути причастя наступного дня. Ризик розгнівати Бога до такої міри був надто великим. Йому доведеться випити води «випадково» вранці і таким чином, згідно з церковним законом11, стати негідним приймати причастя того дня. Попри всю хиткість, цей задум видався йому найбільш здійсненним. Він прийняв ці ризики і зосередився на тому, як найкраще втілити це в життя, коли завернув за ріг біля аптеки Ромберга і побачив батьківський дім.
III
Батько Рудольфа, місцевий агент із вантажних перевезень, приплив із другою хвилею німецьких та ірландських переселенців до краю Міннесоти та Дакоти. Теоретично, перед енергійною молодою людиною в ті часи й у тих краях відкривалися великі можливості, проте Карл Міллер виявився нездатним завоювати ні в начальства, ні в підлеглих репутацію людини непохитної, що є вкрай необхідним для успіху в ієрархічній системі. Дещо грубуватий, він, тим не менш, був недостатньо твердолобим і не вмів сприймати основоположні речі як належне; ця нездатність робила його підозрілим, неврівноваженим і вічно збентеженим.
Двома його зв’язками з яскравим життям були віра в Римо-католицьку церкву та містичне поклоніння «Будівничому імперії» Джеймсу Дж. Гіллу12. Гілл був апофеозом тієї якості, якої бракувало самому Міллеру — відчуття речей, їхнього дотику, присмаку дощу у вітрі на щоці. Розум Міллера запізніло працював над старими рішеннями інших людей, і він жодного разу в житті не відчував, що тримає рівновагу бодай чогось у власних руках. Його втомлене, жваве, недоросле тіло старіло в велетенській тіні Гілла. Двадцять років він прожив наодинці з ім’ям Гілла та Богом.
У неділю вранці Карл Міллер прокинувся в безпильній тиші о шостій годині. Ставши на коліна біля ліжка, він схилив своє жовто-сіре волосся та густий рябий чуб вусів у подушку і молився кілька хвилин. Потім він зняв нічну сорочку — як і решта людей його покоління, він терпіти не міг піжами — і одягнув своє худе, біле, безволосе тіло у вовняну білизну.
Він поголився. Тиша в іншій спальні, де нервовим сном спала його дружина. Тиша за відгородженим кутком коридору, де стояло ліжко сина, і син спав серед своїх книжок Гораціо Алджера13, колекції сигарних бантів, побитих міллю вимпелів — «Корнелл», «Гемлін» та «Вітання з Пуебло, Нью-Мексико» — та іншого майна свого приватного життя. Ззовні Міллер чув проникливий спів птахів і шурхіт домашньої птиці, а фоном — приглушений, наростаючий ритмічний стукіт потяга «6:15», що прямував до Монтани та далі, до зеленого узбережжя. Раптом, коли холодна вода закрапала з ганчірки для вмивання в його руці, він різко підняв голову — він почув обережний звук із кухні внизу.
Він поспіхом витер бритву, накинув на плечі звисаючі підтяжки і прислухався. Хтось ходив по кухні, і за легкою ходою він зрозумів, що це не дружина. З ледь роззявленим ротом він швидко спустився сходами і відчинив кухонні двері.
Біля раковини, тримаючи одну руку на крані, з якого все ще капало, а іншою стискаючи повну склянку води, стояв його син. Очі хлопчика, ще важкі від сну, зустріли батьківські з наляканою, докірливою красою. Він був босий, а рукави та штанини його піжами були підкочені.
На мить обоє заціпеніли — брови Карла Міллера поповзли вниз, а синові вгору, наче вони намагалися врівноважити крайнощі почуттів, що їх переповнювали. Потім чуб батьківських вусів зловісно опустився, закриваючи рот, і він кинув короткий погляд навколо, щоб перевірити, чи нічого не порушено.
Кухня була залита сонячним світлом, що вигравало на пательнях і робило гладенькі дошки підлоги та столу жовтими й чистими, наче пшениця. Це було осердя дому, де палахкотів вогонь, а бляшанки входили одна в одну, наче іграшки, і весь день тонкою пастельною нотою свистіла пара. Нічого не було зрушено, нічого не торкнуто — крім крана, де все ще збиралися краплі води і з білим спалахом падали в раковину.
— Що ти робиш?
— Мені страшенно захотілося пити, тож я подумав спуститися і випити...
— Я думав, ти йдеш до причастя.
На обличчі сина з’явився вираз несамовитого подиву.
— Я зовсім про це забув.
— Ти пив воду?
— Ні...
Щойно це слово злетіло з губ, Рудольф зрозумів, що це хибна відповідь, але вицвілі обурені очі навпроти витягли правду на світло раніше, ніж воля хлопчика встигла спрацювати. Він також усвідомив, що йому взагалі не слід було спускатися; якась неясна потреба в правдоподібності змусила його захотіти залишити мокру склянку біля раковини як доказ; чесність його уяви зрадила його.
— Вилий її! — наказав батько. — Ту воду!
Рудольф у розпачі перекинув склянку.
— Що з тобою взагалі таке? — сердито спитав Міллер.
— Нічого.
— Ти був учора на сповіді?
— Так.
— Тоді навіщо ти збирався пити воду?
— Не знаю... забув.
— Може, тобі дорожче те, що ти трохи захотів пити, ніж твоя релігія?
— Я забув, — Рудольф відчув, як сльози підступають до очей.
— Це не відповідь.
— Ну, я справді забув.
— Гляди мені! — батько продовжував на високій, наполегливій, інквізиторській ноті. — Якщо ти такий забудькуватий, що не пам’ятаєш про свою релігію, треба з цим щось робити.
Рудольф перервав напружену паузу словами:
— Я все пам’ятаю.
— Спочатку ти починаєш нехтувати релігією, — вигукнув батько, розпалюючи власну лють, — наступним кроком буде брехня та крадіжки, а далі — виправна школа!
Навіть ця звична погроза не могла поглибити ту прірву, яку Рудольф бачив перед собою. Він мав або розповісти все зараз, підставивши тіло під удар (а він знав, що побиття буде лютим), або ж накликати на себе гнів небес, приймаючи Тіло і Кров Христову зі святотатством на душі. І з цих двох перше здавалося жахливішим — він боявся не так болю, як тієї дикої люті, виходу для нікчемної людини, що стоятиме за цим.
— Постав склянку, йди нагору і одягайся! — наказав батько. — А коли прийдемо до церкви, перед тим як іти до причастя, краще стань на коліна і попроси у Бога вибачення за свою недбалість.
Якийсь випадковий наголос у цій команді подіяв як каталізатор на сум’яття та жах у голові Рудольфа. Дикий, гордий гнів спалахнув у ньому, і він із пристрастю жбурнув склянку в раковину.
Його батько видав напружений, хрипкий звук і кинувся на нього. Рудольф ухилився вбік, перекинув стілець і спробував забігти за кухонний стіл. Він різко скрикнув, коли рука схопила його за плече піжами, потім відчув глухий удар кулака в голову та дотичні удари по верхній частині тіла. Коли він вислизав то туди, то сюди з батькових рук, його тягли або підіймали, коли він інстинктивно чіплявся за руку; відчуваючи гострий біль і напругу, він не видавав жодного звуку, окрім того, що кілька разів істерично засміявся. Потім, менш ніж за хвилину, удари раптово припинилися. Після затишшя, під час якого Рудольф був міцно затиснутий і вони обоє сильно тремтіли, вигукуючи дивні, уривчасті слова, Карл Міллер напівтягнув, напівпогрожував синові, ведучи його нагору.
— Одягайся!
Тепер Рудольфу було і холодно, і водночас його била істерика. Голова боліла, на шиї залишилася довга неглибока подряпина від батькового нігтя; він схлипував і тремтів, поки одягався. Він бачив матір, що стояла у дверях у халаті; її зморшкувате обличчя то стискалося, то розправлялося в нові серії зморшок, що хвилями розходилися від шиї до чола. Зневажаючи її нервову безпорадність і грубо відштовхнувши її, коли вона спробувала змастити йому шию гамамелісом14, він поспіхом, задихаючись, привів себе до ладу. Потім він пішов за батьком з дому дорогою до католицької церкви.
IV
Вони йшли мовчки, лише Карл Міллер автоматично відповідав на вітання перехожих. Саме лише нерівне дихання Рудольфа порушувало спекотну недільну тишу.
Біля дверей церкви батько рішуче зупинився.
— Я вирішив, що тобі краще піти до сповіді ще раз. Зайди, розкажи отцю Шварцу, що ти накоїв, і попроси у Бога прощення.
— Ви теж не стрималися! — швидко кинув Рудольф.
Карл Міллер ступив до сина, але той обережно відсахнувся.
— Добре, я піду.
— Ти зробиш так, як я кажу? — прохрипів батько пошепки.
— Добре.
Рудольф увійшов до церкви і вдруге за два дні зайшов у конфесіонал і став на коліна. Засувка піднялася майже миттєво.
— Звинувачую себе в тому, що пропустив ранкові молитви.
— Це все?
— Все.
Сльозливе тріумфування переповнило його. Відтепер йому вже не так легко буде ставити абстрактні поняття вище за потреби власного спокою та гордості. Невидиму межу було перейдено, і він усвідомив свою ізоляцію — усвідомив, що вона стосувалася не лише тих моментів, коли він був Блатчфордом Сарнемінгтоном, а й усього його внутрішнього життя. Досі такі явища, як «божевільні» амбіції, дріб’язковий сором та страхи, були лише потаємними застереженнями, не визнаними перед престолом його офіційної душі. Тепер він несвідомо збагнув, що його потаємні думки і є він самий, а все інше — лише прикрашений фасад і загальноприйнятий прапор. Тиск оточення виштовхнув його на самотню таємну стежку юності.
Він став на коліна в лаві поруч із батьком. Почалася Меса. Рудольф виструнчився — коли він був сам, то зазвичай розслаблено спирався на сидіння — і відчув смак гострої, тонкої помсти. Поруч із ним батько молився, щоб Бог простив Рудольфа, а також просив прощення за власний спалах гніву. Він скоса зиркнув на сина і з полегшенням побачив, що напружений, дикий вираз зник з його обличчя і він перестав схлипувати. Благодать Божа, закладена в Таїнстві, зробить решту, і, можливо, після служби все владнається. У глибині душі він пишався Рудольфом і починав щиро, а не лише формально, шкодувати про свій вчинок.
Зазвичай збір пожертв15 був для Рудольфа значущим моментом служби. Якщо, як це часто траплялося, він не мав грошей, щоб кинути в тацю, він страшенно соромився, схиляв голову і вдавав, що не бачить скриньки, аби тільки Джинн Бреді, що сиділа в лаві позаду, не помітила цього і не запідозрила сім’ю в гострих злиднях. Але сьогодні він холодно зиркнув на скриньку, коли вона пропливала перед очима, з байдужим інтересом відзначивши велику кількість пенні в ній.
Однак, коли пролунав дзвінок до причастя, він здригнувся. Не було жодної причини, чому б Богові не зупинити його серце. Протягом останніх дванадцяти годин він скоїв низку смертних гріхів16, що ставали дедалі тяжчими, і тепер мав увінчати їх усіх блюзнірським святотатством.
— *Domini, non sum dignus; ut interes sub tectum meum; sed tantum dic verbo, et sanabitur anima mea...*17
У лавах почувся шелест, і причасники почали виходити в прохід з опущеними очима та складеними руками. Ті, хто вирізнявся особливою побожністю, стискали кінчики пальців, утворюючи подобу шпилів. Серед останніх був і Карл Міллер. Рудольф пішов за ним до вівтарної перегородки і став на коліна, автоматично підхопивши серветку18 під підборіддям. Різко пролунав дзвінок, і священник обернувся від вівтаря, тримаючи білу Гостію19 над чашею:
— *Corpus Domini nostri Jesu Christi custodiat animam meam in vitam aeternam.*20
Коли почалося причастя, на лобі Рудольфа виступив холодний піт. Отець Шварц рухався вздовж ряду, і з наростаючою нудотою Рудольф відчував, як клапани його серця слабшають з волі Божої. Йому здавалося, що в церкві потемніло і запала велика тиша, яку порушувало лише нерозбірливе бурмотіння, що сповіщало про наближення Творця Неба і Землі. Він втягнув голову в плечі і чекав на удар.
Раптом він відчув різкий поштовх у бік. Батько штурхав його, щоб він випрямився, а не спирався на перегородку; священник був уже за дві особи від нього.
— Corpus Domini nostri Jesu Christi custodiat animam meam in vitam aeternam.
Рудольф відкрив рот. Він відчув на язиці липкий восковий присмак облатки. Він залишався нерухомим протягом часу, що здався нескінченним, з усе ще піднятою головою і нерозчиненою облаткою в роті. Потім він знову здригнувся від натиску батькового ліктя і побачив, що люди відходять від вівтаря, наче листя, і повертаються з незрячими, опущеними очима до своїх лав, наодинці з Богом.
Рудольф був наодинці з самим собою, обливаючись потом і перебуваючи у глибокому смертному гріху. Коли він повертався до своєї лави, різкий цокіт його роздвоєних копит21 гучно відлунював від підлоги, і він знав, що несе в серці темну отруту.
V
Sagitta Volante in Dei22
Красивий маленький хлопчик з очима, схожими на блакитні камінці, та віями, що розкривалися, наче пелюстки квітів, закінчив розповідати про свій гріх отцю Шварцу — і сонячний квадрат, у якому він сидів, просунувся вглиб кімнати на пів години. Тепер Рудольф боявся менше; щойно він полегшив душу розповіддю, настала реакція. Він знав, що доки перебуває в одній кімнаті з цим священником, Бог не зупинить його серце, тож він зітхнув і спокійно сидів, чекаючи, що скаже пастир.
Холодні сльозаві очі отця Шварца були прикуті до візерунка на килимі, де сонце висвітлило свастики23, пласкі безплідні лози та бліді відлуння квітів. Годинник у передпокої наполегливо цокав до заходу сонця, і з цієї потворної кімнати, як і з пополудня за вікном, поставала цупка монотонність, що час від часу розбивалася відлунням ударів далекого молотка в сухому повітрі. Нерви священника були натягнуті до межі, а зерна його вервиці повзали й звивалися, наче змії, на зеленому сукні столу. Він не міг згадати, що саме мав зараз сказати.
З усього, що було в цьому загубленому шведському містечку, він найбільше відчував очі цього хлопчика — прекрасні очі з віями, що неохоче залишали їх і вигиналися назад, ніби прагнучи зустрітися з ними знову.
Тиша тривала ще мить, поки Рудольф чекав, а священник намагався вхопити щось, що вислизало від нього все далі й далі, і годинник цокав у напівзруйнованому домі. Потім отець Шварц пильно подивився на хлопчика і зауважив дивним голосом:
— Коли багато людей збирається разом у найкращих місцях, усе починає мерехтіти.
Рудольф здригнувся і швидко зиркнув на обличчя отця Шварца.
— Я сказав... — почав священник і замовк, прислухаючись. — Ти чуєш молоток, цокання годинника і бджіл? Ну, це все нікуди не годиться. Головне — щоб у центрі світу було багато людей, де б той центр не опинився. Тоді, — його сльозаві очі знаючи розширилися, — усе починає мерехтіти.
— Так, отче, — погодився Рудольф, відчуваючи легкий переляк.
— Ким ти збираєшся стати, коли виростеш?
— Ну, якийсь час я хотів бути бейсболістом, — нервово відповів Рудольф, — але не думаю, що це дуже добра мета, тому, мабуть, буду актором або морським офіцером.
Священник знову вп'явся в нього поглядом.
— Я точно розумію, що ти маєш на увазі, — промовив він із запеклим виглядом.
Рудольф не мав на увазі нічого особливого, і від натяку на те, що він щось приховав, йому стало ще ніяковіше. «Цей чоловік божевільний, — подумав він, — і я його боюсь. Він хоче, щоб я якось йому допоміг, а я не хочу».
— Ти виглядаєш так, ніби навколо тебе все мерехтить! — дико вигукнув отець Шварц. — Ти коли-небудь бував на прийомах?
— Так, отче.
— І ти помітив, що всі були належно вдягнені? Ось що я маю на увазі. Саме в ту мить, коли ти заходив на свято, був такий момент, коли всі були належно вдягнені. Можливо, дві дівчинки стояли біля дверей, а хлопці перехилялися через поруччя, і всюди були вази з квітами.
— Я бував на багатьох святах, — сказав Рудольф, дещо заспокоєний тим, що розмова набула такого повороту.
— Звісно, — тріумфально продовжив отець Шварц, — я знав, що ти зі мною погодишся. Але моя теорія полягає в тому, що коли безліч людей збирається разом у найкращих місцях, усе мерехтить повсякчас.
Рудольф мимоволі подумав про Блатчфорда Сарнемінгтона.
— Будь ласка, послухай мене! — владно наказав священник. — Облиш хвилюватися через минулу суботу. Відступництво24 передбачає абсолютне прокляття лише за умови попередньої досконалої віри. Це все владнує?
Рудольф не мав найменшого уявлення, про що торочить отець Шварц, але він кивнув, і священник кивнув йому у відповідь, повернувшись до своєї таємничої замисленості.
— Та що там! — вигукнув він. — У них тепер є вогні завбільшки з зірки — ти усвідомлюєш це? Я чув про один такий вогонь, що був у Парижі чи десь іще, завбільшки з зірку. Багато людей мали його — багато веселих людей. У них тепер є всілякі речі, про які ти й не мріяв. Дивись сюди... — він підійшов ближче до Рудольфа, але хлопчик відсахнувся, тож отець Шварц повернувся і сів у крісло; очі його були сухими й гарячими. — Ти коли-небудь бачив парк атракціонів?
— Ні, отче.
— Ну то піди й подивись на парк атракціонів. — Священник невизначено махнув рукою. — Це щось на кшталт ярмарку, тільки значно яскравіше. Піди туди вночі і стань трохи осторонь, у темному місці — під темними деревами. Ти побачиш величезне колесо з вогнів, що обертається в повітрі, і довгу гірку, з якої човни злітають прямо у воду. Десь гратиме оркестр, пахнутиме арахісом — і все буде виблискувати. Але це ні про що тобі не нагадуватиме, розумієш? Воно просто висітиме там, у нічній пітьмі, як кольорова повітряна куля — як великий жовтий ліхтар на жердині. — Отець Шварц насупився, раптом про щось згадавши. — Але не підходь близько, — попередив він Рудольфа, — бо якщо підійдеш, то відчуєш лише спеку, піт і життя.
Уся ця розмова здавалася Рудольфу особливо дивною і жахливою, бо цей чоловік був священником. Хлопчик сидів напівпереляканий, широко розплющивши свої прекрасні очі й втупившись в отця Шварца. Але за цим страхом він відчував, що його власні внутрішні переконання підтвердилися. Десь існувало щось невимовно розкішне, що не мало жодного стосунку до Бога. Він більше не думав, що Бог гнівається на нього за ту першу брехню, бо Він мав зрозуміти: Рудольф зробив це, щоб усе в сповідальні виглядало краще, щоб прикрасити сірість своїх зізнань чимось сяючим і гордим. У ту мить, коли він заявив про свою бездоганну честь, десь затріпотів на вітрі срібний вимпел, почувся скрип шкіри, блиск срібних шпор і загін вершників, що чекав світанку на низькому зеленому пагорбі. Сонце запалило іскри світла на їхніх нагрудниках, точнісінько як на тій картині вдома, де зображені німецькі кірасири25 під Седаном.
Але тепер священник бурмотів нерозбірливі й розпачливі слова, і хлопчика охопив дикий страх. Жах раптово увірвався крізь відчинене вікно, і атмосфера в кімнаті змінилася. Отець Шварц стрімко впав на коліна і привалився спиною до стільця.
— О Боже мій! — вигукнув він дивним голосом і зсунувся на підлогу.
Тоді від поношеного одягу священника повіяло чимось гнітючо-людським, що змішалося зі слабким запахом застояної їжі в кутках. Рудольф різко скрикнув і в паніці вибіг із дому — а безсилий чоловік лежав там зовсім нерухомо, наповнюючи свою кімнату голосами й обличчями, доки вона не вщент заповнилася ехолалією26 і не забриніла гучним, невпинним, проникливим сміхом.
За вікном синій сироко27 тремтів над пшеницею, і дівчата з золотим волоссям чуттєво йшли дорогами, що межували з полями, гукаючи невинні, збудливі слова молодим хлопцям, які працювали в рядах між колоссям. Форми ніг вгадувалися під некрохмаленим ґінемом28, а вирізи суконь на шиях були теплими й вологими. Вже п'ять годин поспіль гаряче, родюче життя палахкотіло в цьому пополудні. За три години настане ніч, і вздовж усієї цієї землі біля пшениці, під місяцем, лежатимуть ці біляві північні дівчата та високі молоді фермери.
1924 р.
* * *
Примітки:
1 Нікельовані крани фонтанчика з газованою водою — у тогочасних американських аптеках часто розміщувалися спеціальні стійки (soda fountains) для продажу газованих напоїв та морозива. Це було популярним місцем зустрічей.
2 Пшениця Дакоти — посилання на величезні аграрні простори штатів Північна та Південна Дакота, що межують із Міннесотою. Пшениця тут була основною культурою.
3 Ред-Рівер — річка на півночі США, що утворює кордон між Міннесотою та Північною Дакотою; її долина відома надзвичайно родючими ґрунтами.
4 Агент з вантажних перевезень — залізничний службовець, відповідальний за логістику товарних потягів. У провінційних містечках того часу це була стабільна посада середнього класу.
5 Гріх проти чистоти — традиційний католицький евфемізм для позначення будь-яких порушень шостої заповіді (не чини перелюбу), зокрема непристойних думок або дій.
6 Конфесіонал — спеціальна кабіна в католицькому храмі, призначена для сповіді. Зазвичай вона розділена перегородкою з решіткою між священником і грішником.
7 Шоста та Дев'ята заповіді — за катехізисом Католицької церкви: «Не чини перелюбу» та «Не пожадай жінки ближнього твого». Обидві стосуються сфери сексуальної моралі.
8 Вівтарна перегородка — (altar-rail) низька огорожа, що відокремлює вівтарну частину храму від нефа, де стоять віряни. Саме біля неї люди стають на коліна для отримання причастя.
9 «Двадцять три, скіду!» (Twenty-three, Skidoo) — популярний американський сленговий вираз початку XX століття, що означав «швидко йди геть» або «тікай, поки не пізно».
10 Бруківка (Macadam) — тип дорожнього покриття з ущільненого щебеню, названий на честь винахідника Джона Макадама.
11 Церковний закон (євхаристійний піст) — згідно з тогочасними правилами Католицької церкви, віряни мали утримуватися від будь-якої їжі та води з півночі до моменту прийняття причастя.
12 Джеймс Дж. Гілл (James J. Hill) — американський залізничний магнат, відомий як «Будівничий імперії» (Empire Builder). Він був засновником Великої Північної залізниці, що проходила через Міннесоту. Для багатьох іммігрантів він був символом успіху та могутності.
13 Гораціо Алджер (Horatio Alger) — популярний американський письменник XIX століття, чиї твори описували шлях хлопчиків із бідних верств населення до успіху та багатства завдяки праці та чесності (ідея «американської мрії»).
14 Гамамеліс (witch-hazel) — рослинний екстракт, який у ті часи часто використовували як антисептичний та заспокійливий засіб для шкіри при подряпинах або подразненнях.
15 Збір пожертв (passing of the collection box) — традиційна частина богослужіння, коли парафіяни кладуть гроші на потреби громади. Для Рудольфа це був момент соціального випробування.
16 Смертний гріх (mortal sin) — у католицизмі тяжкий гріх, що призводить до втрати освячуючої благодаті та загрожує вічним прокляттям, якщо людина не висповідається.
17 Domini, non sum dignus... — лат. «Господи, я недостойний, щоб Ти увійшов під покрівлю мою, але скажи лише слово, і зцілиться душа моя». Традиційна молитва перед причастям.
18 Серветка (napkin) — (housecloth/communion cloth) біле полотно, яке причасники тримали під підборіддям під час прийняття Гостії, щоб запобігти падінню часточок на підлогу.
19 Гостія (Host) — облатка з прісного тіста, яка після освячення вважається Тілом Христовим.
20 Corpus Domini nostri... — лат. «Тіло Господа нашого Ісуса Христа нехай збереже душу мою для життя вічного». Слова, які промовляв священник при наданні причастя.
21 Роздвоєні копита (cloven hoofs) — яскравий образний засіб Фіцджеральда; Рудольф настільки переконаний у своєму святотатстві, що йому здається, ніби він перетворився на диявола і звук його кроків — це цокіт копит.
22 Sagitta Volante in Dei — лат. «Стріла, що летить у Бога» (або «Стріла Божа, що летить»). Це дещо видозмінена цитата з Псалмів. В контексті твору вона символізує спрямованість людської душі або уяви до чогось вищого, часто ігноруючи земні обмеження.
23 Свастики — у 1924 році (час написання твору) свастика сприймалася як давній солярний символ удачі або релігійний орнамент (зокрема у скандинавів та індіанців), а не як нацистський символ.
24 Відступництво (Apostasy) — повне зречення своєї релігії чи віри.
25 Кірасири — вид важкої кавалерії, вершники яких були захищені кірасами (металевими нагрудниками). Битва під Седаном (1870) була вирішальною подією франко-прусської війни.
26 Ехолалія — автоматичне повторення почутих слів або фраз. Тут використовується як ознака психічного розладу або марення священника.
27 Сироко — взагалі це сильний теплий вітер у Середземномор’ї, але тут Фіцджеральд використовує це слово як метафору гарячого, тремтливого повітря над полями Дакоти.
28 Ґінем (Gingham) — легка бавовняна тканина, зазвичай у клітинку або смужку, з якої часто шили повсякденний літній одяг у сільській місцевості США.
Переклад українською: А.Невідомий (2026)