ПО ЦЕЙ БІК РАЮ | THIS SIDE OF PARADISE

КНИГА ПЕРША. РОМАНТИЧНИЙ ЕГОЇСТ

РОЗДІЛ I. ЕМОРІ, СИН БЕАТРІЧЕ

Еморі Блейн успадкував від матері всі риси, за винятком тих небагатьох невловимих і невимовних, що й робили його вартим уваги. Його батько, людина нікчемна й недорікувата, з хистом до Байрона та звичкою куняти над «Енциклопедією Британіка»¹, розбагатів у тридцять років після смерті двох старших братів — успішних чиказьких маклерів. У першому пориві почуття, що світ належить йому, він вирушив до Бар-Гарбора² і зустрів Беатріче О’Гару. Як наслідок, Стівен Блейн передав нащадкам свій зріст — трохи менше шести футів — та схильність до вагань у вирішальні хвилини; ці дві абстракції й утілилися в його синові Еморі. Протягом багатьох років він маячив десь на задньому плані сімейного життя, постать сумирна, з обличчям, наполовину прихованим неживим шовковистим волоссям. Він був невпинно зайнятий тим, що «опікувався» дружиною, і його повсякчас гнітила думка, що він не розуміє її і зрозуміти не здатний.

Але Беатріче Блейн! О, то була жінка! Ранні світлини, зроблені в батьківському маєтку біля озера Женева³, штат Вісконсин, або в Римі, у монастирі Святого Серця⁴ — освітня розкіш, доступна в її часи лише донькам надзвичайно заможних людей, — свідчили про вишукану делікатність її рис, про довершеність і простоту її вбрання. Вона здобула блискучу освіту; юність її минула в ренесансному сяйві; вона зналася на останніх плітках найдавніших римських родин; кардиналу Віторі та королеві Маргариті вона була відома на ім’я як казково багата американка, як і іншим, витонченішим знаменитостям, про яких треба було мати бодай дещицю культури, щоб просто почути. В Англії вона навчилася віддавати перевагу віскі з сифоном перед вином, а її світська бесіда збагатилася й розкутилася протягом зими у Відні. Загалом, Беатріче О’Гара ввібрала таку освіту, що відтепер стане цілком неможливою: виховання, мірилом якого була кількість речей і людей, до яких можна було ставитися з презирством і водночас із чарівністю; культура, багата на всі мистецтва й традиції, проте безплідна на ідеї — в останній з тих днів, коли великий садівник підрізав гірші троянди, щоб виплекати один ідеальний пуп’янок.

У менш значущі періоди свого буття вона повернулася до Америки, зустріла Стівена Блейна і побралася з ним — майже виключно через те, що трохи стомилася і трохи засумувала. Її єдина дитина була виплекана протягом марудної пори і з’явилася на світ весняного дня дев’яносто шостого року.

Коли Еморі виповнилося п’ять, він уже був для неї чарівним супутником. Хлопчик із рудувато-золотавим волоссям, із великими гарними очима, до яких він мав ще дорости з часом, із гнучким, сповненим уяви розумом і потягом до вишуканих костюмів. Від четвертого до десятого року життя він об’їздив країну з матір’ю в приватному вагоні її батька: від Коронадо⁵, де мати так занудилася, що в неї стався нервовий зрив у модному готелі, до самого Мехіко, де вона підхопила легкі, майже епідемічні сухоти. Ця недуга потішила її, і згодом вона використовувала її як невід’ємну частину своєї атмосфери — особливо після кількох разючих келихів підкріплювального. Тож, поки більш-менш удачливі багаті хлопчики на пляжах Ньюпорта⁶ перечили гувернанткам, або діставали прочухана, чи вчили уроки, чи слухали читання повчальних книжок на кшталт «Дій та наважуйся»⁷, Еморі кусав покірливих коридорних у «Вальдорфі»⁸, переборював природну відразу до камерної музики та симфоній і здобував вельми специфічну освіту від своєї матері.

— Еморі.

— Так, Беатріче.

(Таке чудернацьке звертання до матері; вона це заохочувала).

— Любий, і не думай ще вставати з ліжка. Я завжди підозрювала, що раннє вставання в дитинстві робить людину нервовою. Клотільда вже несе твій сніданок.

— Гаразд.

— Я почуваюся сьогодні дуже старою, Еморі, — зітхала вона; її обличчя ставало рідкісною камеєю скорботи, голос — вишукано модульованим, руки — такими ж промовистими, як у Бернар⁹. — Мої нерви на межі — зовсім на межі. Ми маємо покинути це жахливе місце завтра ж і вирушити на пошуки сонця.

Проникливі зелені очі Еморі дивилися на матір крізь розчухране волосся. Навіть у такому віці він не мав щодо неї жодних ілюзій.

— Еморі!

— Ну, що?

— Я хочу, щоб ти прийняв гарячу ванну — таку гарячу, як тільки зможеш витерпіти, і просто дав нервам перепочити. Можеш читати в ванній, якщо забажаєш.

Вона годувала його уривками з «Галантних свят»¹⁰ ще до десяти років; в одинадцять він міг бойко, хоч і трохи з чужих слів, розводитися про Брамса, Моцарта та Бетховена. Одного дня, залишившись на самоті в готелі Горячих Джерел¹¹, він скуштував материн абрикосовий лікер, і оскільки смак йому сподобався, добряче захмелів. Деякий час це була забава, проте в мить екзальтації він спробував закурити цигарку і став жертвою вульгарної, плебейської реакції організму. Хоча цей випадок жахнув Беатріче, потай він її і розважив, ставши частиною того, що пізніше назвали б її «стилем».

— Цей мій син, — чув він одного дня, як вона розповідала повній залі зачудованих, захоплених жінок, — цілком витончений і вельми чарівний, але делікатний — ми всі делікатні; ось тут, знаєте. — Її рука променисто окреслилася на тлі прекрасних грудей; потім, стишивши голос до шепоту, вона повідала їм про абрикосовий лікер. Жінки раділи, бо вона була відважною оповідачкою, проте того вечора чимало ключів повернулося в замках буфетів, аби запобігти можливому падінню маленьких Боббі чи Барбар…

Ці домашні паломництва незмінно відбувалися величаво: дві покоївки, власний вагон, або ж містер Блейн, коли він був під рукою, і дуже часто — лікар. Коли в Еморі був коклюш, четверо роздратованих фахівців, згорбившись навколо ліжка, кидали один на одного похмурі погляди; коли він захворів на скарлатину, кількість персоналу, включно з лікарями та медсестрами, сягнула чотирнадцяти. Зрештою, оскільки кров — не вода, його витягли.

Блейни не були прив’язані до жодного міста. Вони були Блейнами з озера Женева; у них було цілком достатньо родичів, щоб замінити ними друзів, і вони мали завидне становище від Пасадени¹² до Кейп-Кода¹³. Але Беатріче дедалі більше схилялася до того, щоб любити лише нових знайомих, бо існували певні історії — як-от історія її конституції з усіма численними поправками до неї, або спогади про роки за кордоном, — які їй конче треба було повторювати через регулярні проміжки часу. Подібно до фройдистських снів, їх слід було виштовхувати назовні, інакше вони налинули б і взяли в облогу її нерви. Але Беатріче була критичною щодо американських жінок, особливо щодо перелітної популяції вихідців із Заходу.

— У них акцент, мій любий, — казала вона Еморі, — не південний акцент і не бостонський, не акцент якоїсь певної місцевості, а просто акцент, — вона впадала в мрійливість. — Вони підхоплюють старі, побиті міллю лондонські акценти, яким не поталанило в житті і які мусить хтось доношувати. Вони розмовляють так, як міг би розмовляти англійський дворецький після кількох років служби в чиказькій оперній трупі. — Вона ставала майже незв’язною. — Напевно, кожна західна жінка в певний момент відчуває, що її чоловік уже досить заможний, аби вона могла дозволити собі акцент… вони намагаються справити на мене враження, мій любий…

Хоча вона вважала своє тіло купою немочей, вона вважала так само хворою і свою душу, а тому — важливою у своєму житті. Колись вона була католичкою, але, зауваживши, що священники стають куди уважнішими, коли вона перебуває в процесі втрати або повернення віри в Матір-Церкву, вона підтримувала чарівно хитку позицію. Часто вона бідкалася на буржуазність американського католицького духовенства і була цілком певна: якби вона жила в затінку великих європейських соборів, її душа й досі була б тонким полум’ям на величний вівтар Рима. Усе ж, після лікарів, священники були її улюбленою розвагою.

— Ах, єпископе Вістон, — заявляла вона, — я не хочу говорити про себе. Я можу уявити потік істеричних жінок, що тріпочуть біля ваших дверей, благаючи вас бути simpatico¹⁴, — потім, після паузи, заповненої словами священнослужителя, — але мій настрій дивним чином інакший.

Лише єпископам і вищим чинам вона довіряла свою духовну романтичну історію. Коли вона вперше повернулася на батьківщину, в Ешвіллі¹⁵ був один язичницький, у дусі Свінберна¹⁶, юнак, до чиїх палких цілунків і несентиментальних розмов вона мала неабияку прихильність — вони обговорювали справу з усіх боків з інтелектуальним романтизмом, цілком позбавленим солодкавості. Зрештою вона вирішила вийти заміж заради солідного становища, а молодий язичник з Ешвілла пережив духовну кризу, приєднався до Католицької Церкви і став тепер монсеньйором Дарком.

— Справді, місіс Блейн, він і досі лишається цікавим співрозмовником — справжня права рука кардинала.

— Еморі колись прийде до нього, я знаю, — шепотіла прекрасна леді, — і монсеньйор Дарк зрозуміє його так, як колись розумів мене.

Еморі виповнилося тринадцять; він був доволі високим, струнким і як ніколи добре розумів свою кельтську матір. Час від часу з ним займалися вчителі — ідея полягала в тому, щоб він «не відставав», у кожному місці «продовжуючи роботу там, де зупинився», проте, оскільки жоден учитель ніяк не міг знайти те місце, де він зупинився, його розум усе ще перебував у вельми доброму стані. Чим зробили б його ще кілька років такого життя — питання сумнівне. Проте, за чотири години від берега, на шляху до Італії разом із Беатріче, у нього стався напад апендициту — ймовірно, від занадто частих обідів у ліжку. Після низки розпачливих телеграм до Європи та Америки, на подив пасажирів, величезний корабель повільно розвернувся і повернувся до Нью-Йорка, щоб висадити Еморі на пристані. Ви мусите визнати: якщо це і не було життям, то це було велично. Після операції Беатріче мала нервовий зрив, що підозріло нагадував білу гарячку, і Еморі залишили в Міннеаполісі¹⁷, де він мав провести наступні два роки в тітки та дядька. Там грубе, вульгарне повітря західної цивілізації вперше застає його, так би мовити, зненацька.

ПОЦІЛУНОК ДЛЯ ЕМОРІ

Його губа зневажливо сіпнулася, коли він прочитав це.

«Я влаштовую катання на санях¹⁸, — йшлося в листі, — у четвер, сімнадцятого грудня, о п’ятій годині, і мені було б дуже приємно, якби ти зміг прийти.

Щиро твоя, R.S.V.P.¹⁹ Майра Сент-Клер».

Він прожив у Міннеаполісі вже два місяці, і головною його турботою було приховувати від «інших хлопців у школі», наскільки вищим за них він себе вважав; проте ця впевненість була побудована на хисткому піску. Одного разу він хизувався на уроці французької (він був у старшому класі французької), чим геть спантеличив містера Ріордана, чий акцент Еморі презирливо засудив, і привів у захват увесь клас. Містер Ріордан, який десять років тому провів кілька тижнів у Парижі, мстився йому на дієсловах щоразу, як розгортав підручник. Але іншого разу Еморі вирішив похизуватися на уроці історії, що мало вельми плачевні наслідки, бо там були хлопці його віку, і весь наступний тиждень вони вигукували один одному в’їдливі зауваження: «О — я гадаю, чи знаєте, аме-е-ериканська революція була переважно справою се-е-ередніх класів» або «Вашингтон походив із вельми доброї кро-о-ові, цілком доброї — я гадаю». Еморі винахідливо намагався повернути прихильність, навмисне роблячи дурні помилки. Два роки тому він розпочав працю з історії Сполучених Штатів, яка, хоча й дійшла лише до Колоніальних війн, була визнана його матір’ю цілком чарівною. Головним його недоліком був спорт, та щойно він збагнув, що це є мірилом влади та популярності у школі, він почав докладати шалених, наполегливих зусиль, аби відзначитися у зимових видах спорту. Попри те, що щиколотки нили й підгиналися, він щодня відважно кружляв ковзанкою «Лорелея», гадаючи, як скоро зможе возити хокейну ключку так, щоб вона незбагненним чином не плуталася у ковзанах.

Запрошення на прогулянку міс Майри Сент-Клер пролежало весь ранок у кишені його пальта, де воно мало бурхливий фізичний роман із запиленим шматком арахісового грильяжу. Пополудні він із зітханням витяг його на світло і після деяких роздумів та попередньої чернетки на звороті «Латини для першого року» Коллара і Даніеля склав відповідь:

«Вельмишановна міс Сент-Клер! Ваше справді чарівне запрошення на вечір наступного четверга було справді приємно отримати сьогодні вранці. Я буду справді втішений і зачарований можливістю засвідчити Вам свою повагу наступного четверга ввечері.

Відданий Вам, Еморі Блейн».

Тож у четвер він задумливо йшов слизькими, розчищеними від снігу тротуарами і з’явився перед будинком Майри о пів на шосту — запізнення, яке, на його думку, схвалила б мати. Він чекав на порозі з безтурботно напівзаплющеними очима, ретельно плануючи свій вихід. Він перетне кімнату, не надто поспішаючи, підійде до місіс Сент-Клер і скаже з бездоганно вивіреною інтонацією: «Дорога місіс Сент-Клер, мені страшенно прикро, що я запізнився, але моя покоївка...» — тут він запнувся, збагнувши, що це буде цитата, — «...але нам із дядьком треба було побачити одного добродія... Так, я зустрічав вашу чарівну доньку у танцювальній школі». Потім він потисне руки, злегка, на іноземний манер вклоняючись усім цим накрохмаленим дівчаткам, і кивне хлопцям, які стоятимуть навколо, заціпенівши в скутих групках задля взаємного захисту.

Дворецький (один із трьох у Міннеаполісі) відчинив двері. Еморі зайшов усередину і зняв картуз та пальто. Він був трохи здивований, не почувши пронизливого щебету розмов із сусідньої кімнати, і вирішив, що прийом має бути вельми офіційним. Це йому подобалося — як подобався і дворецький.

— Міс Майра, — промовив він. На його подив, дворецький жахливо оскалився.

— Аякже, — заявив він, — вона тут. Він і не підозрював, що його нездатність говорити з лондонським акцентом «кокні»²⁰ нищить його репутацію в очах гостя. Еморі холодно зміряв його поглядом. — Але, — вів далі дворецький, невиправдано підвищуючи голос, — вона тут одна-однісінька. Гості вже поїхали.

Еморі ахнув від несподіваного жаху.

— Що?

— Вона чекала на Еморі Блейна. Це ж ви, чи не так? Її мати сказала: якщо ви з’явитеся до пів на шосту, то маєте наздогнати їх удвох на «Паккарді»²¹.

Відчай Еморі став остаточним, коли з’явилася сама Майра, закутана по самі вуха в пальто для поло; її обличчя було відверто похмурим, а голос звучав привітно лише через силу.

— Привіт, Еморі.

— Привіт, Майро.

Він щойно змалював би стан своєї життєвої сили як нікчемний.

— Ну — ти все-таки прийшов.

— Ну — я тобі скажу. Гадаю, ти не знаєш про автомобільну аварію, — пустився він у фантазії. Майра широко розплющила очі.

— З ким це сталося?

— Ну, — вів він далі відчайдушно, — з дядьком, тіткою і мною.

— Хтось загинув?

Еморі завагався, а тоді кивнув.

— Твій дядько? — злякано запитала вона.

— О ні... просто кінь... такий собі сірий кінь.

Тут дворецький-ірландець²² хмикнув.

— Певно, заглох двигун, — припустив він. Еморі без докорів сумління відправив би його на дибу.

— Ми зараз поїдемо, — холодно сказала Майра. — Розумієш, Еморі, сани замовили на п’яту, і всі вже були тут, ми не могли чекати...

— Ну, я ж не винен, правда?

— Тож мама сказала мені почекати до пів на шосту. Ми наздоженемо сани раніше, ніж вони дістануться клубу «Міннегага»²³, Еморі.

Залишки самовладання покинули Еморі. Він уявив веселу компанію, що з дзвіночками котиться засніженими вулицями, появу лімузина, його з Майрою принизливе публічне десантування під шістдесятьма парами докірливих очей, його вибачення — справжнє цього разу. Він голосно зітхнув.

— Що? — поцікавилася Майра.

— Нічого. Я просто позіхав. Ми точно наздоженемо їх раніше, ніж вони приїдуть?

Він плекав слабку надію, що вони зможуть прошмигнути до клубу «Міннегага» раніше за інших, посидіти там біля каміна в байдужій самотині та повністю повернути собі втрачену перевагу.

— О, будь певен, наздоженемо, давай швидше.

Він відчув порожнечу в шлунку. Сідаючи в машину, він поспіхом наклав шар дипломатичного глянцю на свій досить незграбний план. Він ґрунтувався на «відгуках-обмінках»²⁴, почутих у танцювальній школі, про те, що він «страшенно гарний і нібито схожий на англійця».

— Майро, — сказав він, стишивши голос і ретельно добираючи слова, — прошу тисячу вибачень. Чи зможеш ти колись мені пробачити?

Вона поважно подивилася на нього, на його зосереджені зелені очі, на його рот, який у її тринадцятирічному розумінні, вихованому на рекламі сорочок «Ерроу»²⁵, був самим утіленням романтики. Так, Майра могла пробачити йому дуже легко.

— Ну... так, звісно.

Він знову подивився на неї, а потім опустив очі. У нього були довгі вії.

— Я жахливий, — сумно мовив він. — Я не такий, як усі. Не знаю, чому я роблю faux pas²⁶. Мабуть, тому, що мені байдуже. — А тоді, несамовито: — Я забагато палю. У мене «тютюнове серце».

Майра уявила собі цілонічну тютюнову оргію, блідого Еморі, що хитається від нікотинового отруєння легень. Вона зойкнула.

— Ой, Еморі, не пали. Ти перестанеш рости!

— Мені байдуже, — похмуро наполягав він. — Я мушу. Це звичка. Я робив багато такого, про що, якби дізналася моя родина... — він замовк, даючи її уяві час змалювати темні жахіття, — ...я ходив на виставу бурлеску²⁷ минулого тижня.

Майра була зовсім вражена. Він знову спрямував на неї свої зелені очі.

— Ти єдина дівчина в місті, яка мені по-справжньому подобається, — вигукнув він у пориві почуттів. — Ти — simpatico.

Майра не була впевнена, що вона саме така, але це звучало стильно, хоча й дещо непристойно.

Надворі запали густі сутінки, і коли лімузин різко повернув, її хитнуло до нього; їхні руки торкнулися.

— Тобі не слід палити, Еморі, — прошепотіла вона. — Хіба ти не знаєш цього?

Він похитав головою.

— Нікому нема діла.

Майра завагалася.

— Мені є діло.

Щось ворухнулося всередині Еморі.

— О так, розповідай! Ти ж закохана у Фроггі Паркера. Здається, всі про це знають.

— Ні, це не так, — дуже повільно відповіла вона.

Настала тиша, від якої Еморі затремтів. У Майри, що сиділа тут, затишно відгороджена від тьмяного, морозного повітря, було щось захопливе. Майра — маленький пакунок одягу, з пасмами жовтого волосся, що вибивалися з-під ковзанярської шапочки.

— Бо я теж закоханий...

Він замовк, бо почув удалині дитячий сміх і, вгледівши крізь приморожене скло освітленої ліхтарями вулиці темні обриси саней, зрозумів: діяти треба негайно. Він різко, судомним зусиллям потягнувся і схопив Майру за руку — точніше, за великий палець.

— Скажи йому їхати просто до «Міннегаги», — прошепотів він. — Я хочу поговорити з тобою — мені треба поговорити з тобою.

Майра побачила попереду компанію, миттєво уявила свою матір, а тоді — прощавай, пристойність! — зазирнула в очі поруч.

— Повертай у цей завулок, Річарде, і їдь прямо до клубу «Міннегага»! — крикнула вона у розмовну трубку.

Еморі відкинувся на подушки з полегшеним зітханням. «Я можу поцілувати її, — подумав він. — Б’юся об заклад, що зможу. Б’юся об заклад!» Над головою небо було напівкришталевим, напівтуманним, а ніч навколо — холодною і вібруючою від густої напруги. Від східців заміського клубу розбігалися дороги — темні складки на білій ковдрі; величезні купи снігу вздовж узбіч скидалися на сліди гігантських кротів. Вони затрималися на мить на сходах, дивлячись на білий святковий Місяць.

— Такі бліді Місяці, як цей, — Еморі зробив невизначений жест, — роблять людей mysterieuse²⁸. Ти схожа на маленьку відьму зі знятим ковпаком і трохи розкуйовдженим волоссям. — Вона вхопилася руками за зачіску. — О, залиш, так гарно.

Вони піднялися сходами, і Майра провела його до маленького кабінету з його мрій, де затишно палахкотів вогонь перед великою м’якою софою. Через кілька років це місце стане для Еморі великою сценою, колискою багатьох емоційних криз. Зараз вони мить поговорили про катання на санях.

— Завжди знайдеться купка сором’язливих хлопців, — зауважив він, — які сидять у хвості саней, принишкнувши, шепочуться і штовхають один одного. І завжди є якась шалена косоока дівчина, — він жахливо перекривився, — яка без упину щось торочить шаперону²⁹.

— Ти такий кумедний хлопець, — розгублено мовила Майра.

— Що ти маєш на увазі? — Еморі вмить зосередився, нарешті відчувши свій грунт.

— Ти... завжди говориш про якісь дивні речі. Чому б тобі не піти завтра кататися на лижах із Мерілін і мною?

— Я не люблю дівчат удень, — відрізав він, а потім, подумавши, що це звучить дещо різко, додав: — Але ти мені подобаєшся. — Він відкашлявся. — Ти мені подобаєшся по-перше, по-друге і по-третє.

Очі Майри стали мрійливими. Яку історію вона розповість Мерілін! Тут, на софі, з цим чудовим хлопцем... вогник... відчуття, що вони одні у величезній будівлі... Майра здалася. Атмосфера була занадто відповідною.

— Ти мені подобаєшся перші двадцять п’ять разів, — зізналася вона тремтячим голосом, — а Фроггі Паркер — двадцять шостий.

Фроггі опустився на двадцять п’ять позицій за одну годину. Просто він цього ще навіть не помітив.

Але Еморі, будучи на місці, швидко нахилився і поцілував Майру в щоку. Він ніколи раніше не цілував дівчину і з цікавістю прицмокнув губами, наче скуштував якийсь новий фрукт. Потім їхні губи зіткнулися, мов польові квіти на вітрі.

— Ми розпусні, — лагідно раділа Майра. Вона вклала свою руку в його, її голова опустилася йому на плече.

Раптова огида охопила Еморі, відраза до всього, що сталося. Він шалено захотів опинитися далеко звідси, ніколи більше не бачити Майру, ніколи нікого не цілувати; він гостро відчув своє обличчя і її, їхні зчеплені руки, і йому захотілося виповзти зі свого тіла й сховатися десь у безпечному місці, подалі від очей, у куточку власної свідомості.

— Поцілуй мене знову. — Її голос долинав ніби з величезної порожнечі.

— Не хочу, — почув він власний голос. Настала ще одна пауза. — Не хочу! — пристрасно повторив він.

Майра схопилася, її щоки спалахнули від ображеного самолюбства, великий бант на потилиці співчутливо затремтів.

— Я ненавиджу тебе! — крикнула вона. — Не смій більше ніколи зі мною розмовляти!

— Що? — розгублено пробурмотів Еморі.

— Я розповім мамі, що ти мене поцілував! От візьму і розповім! Розповім мамі, і вона не дозволить мені з тобою бачитись!

Еморі встав і безпорадно вставився на неї, наче вона була якоюсь новою твариною, про існування якої він досі не здогадувався. Двері раптово відчинилися, і на порозі з’явилася мати Майри, вовтузячись зі своїм лорнетом.

— Ну що ж, — почала вона, прихильно поправляючи його, — чоловік біля стійки сказав мені, що ви обоє тут... Добрий вечір, Еморі.

Еморі дивився на Майру і чекав на катастрофу — але її не сталося. Вона перестала дутися, густий рум’янець зник, і голос Майри був спокійним, як літнє озеро, коли вона відповідала матері.

— О, ми так пізно виїхали, мамо, що я подумала — краще вже почекати тут...

Він чув знизу вибухи реготу і вдихав прісний запах гарячого шоколаду та чайного печива, мовчки йдучи за матір’ю та донькою вниз. Звуки грамофона змішувалися з голосами дівчат, що наспівували мелодію, і слабке тепло народилося й розійшлося по ньому:

«Кейсі Джонс у кабіну піднявся,
Кейсі Джонс з наказом у руці.
Кейсі Джонс у кабіну піднявся,
*У путь останню рушив до мети...»*³⁰

ЗАМАЛЬОВКИ ЮНОГО ЕГОЇСТА

Еморі провів у Міннеаполісі майже два роки. Першої зими він носив мокасини³¹, що були від народження жовтими, але після багатьох порцій олії та бруду набули свого зрілого кольору — брудно-зеленкувато-бурого; також він носив сіре картате макіно³² та червону трикотажну шапку-тобогган³³. Його пес, Граф Дель Монте, з’їв ту червону шапку, тож дядько дав йому сіру, яка насувалася аж на обличчя. Біда з нею була в тому, що ти в неї дихав, і дих твій замерзав; одного разу ця клята штука аж приморозила йому щоку. Він розтирав щоку снігом, та вона все одно стала синювато-чорною.

Якось Граф Дель Монте з’їв коробку синьки³⁴, але це йому не зашкодило. Проте згодом він збожеволів і несамовито помчав вулицею, налітаючи на паркани, качаючись у ринвах і продовжуючи свій ексцентричний біг геть із життя Еморі. Еморі плакав у ліжку. «Бідний маленький Граф, — ридав він. — Ох, бідний маленький Граф!» За кілька місяців він запідозрив, що Граф просто розіграв блискучу емоційну сцену.

Еморі та Фроггі Паркер вважали, що найвеличніша фраза в літературі трапляється у третій дії «Арсена Люпена»³⁵. Вони сиділи в першому ряду на середових та суботніх денних виставах. Фраза була такою: «Якщо неможливо стати великим митцем чи великим воїном, наступна найкраща річ — стати великим злочинцем».

Еморі знову закохався і написав вірш. Ось він:

«Мерілін та Саллі —
Дівчата моїх мрій.
Та Мерілін над Саллі
У серці моїм стоїть».

Його цікавило, чи потрапить Мак-Говерн із Міннесоти до першого чи другого складу «Загальноамериканської збірної»³⁶, як робити карткові фокуси, як непомітно ховати монету в руці, галстуки-хамелеони, як народжуються діти і чи справді Трипалий Браун³⁷ кращий пітчер, ніж Крісті Метьюсон.

З-поміж іншого він прочитав: «За честь школи», «Маленькі жінки» (двічі), «Загальне право», «Сафо», «Небезпечний Ден Мак-Грю», «Широкий шлях» (тричі), «Падіння дому Ашерів», «Три тижні», «Мері Вер, подружка Маленького полковника», «Ганга Дін», «Поліцейську газету»³⁸ та «Джим-Джам Джемс»³⁹. В історії він поділяв усі упередження Генті⁴⁰ і особливо полюбляв бадьорі детективні історії Мері Робертс Райнгарт⁴¹. Школа занапастила його французьку та прищепила відразу до класичних авторів. Вчителі вважали його ледачим, ненадійним і поверхнево розумним.

Він збирав локони волосся багатьох дівчат. Носив каблучки кількох із них. Зрештою він уже не міг ні в кого позичити каблучку через свою нервову звичку розжовувати їх, псуючи форму. Це, як виявилося, зазвичай викликало ревниві підозри у наступної власниці.

Протягом усіх літніх місяців Еморі та Фроггі Паркер щотижня ходили до літнього театру⁴². Після вистави вони брели додому в бальзамічному повітрі серпневої ночі, мріючи по дорозі авеню Геннепін та Ніколлет⁴³, крізь веселий натовп. Еморі дивувався, як люди можуть не помічати, що він — хлопчик, мічений славою. І коли обличчя з натовпу поверталися до нього, а невпевнені очі впиралися в його власні, він прибирав найромантичнішого виразу й крокував на повітряних подушках, що лежать на асфальтах чотирнадцятиріччя. Завжди, коли він уже лежав у ліжку, за вікном чулися голоси — невиразні, згасаючі, чарівні — і перш ніж заснути, він віддавався одній зі своїх улюблених мрій наяву: про те, як він стає видатним хавбеком⁴⁴, або про японське вторгнення, де він у нагороду стає наймолодшим генералом у світі. Він завжди мріяв про те, як він стає кимось, а не про те, як він ним є. Це також було вельми характерно для Еморі.

КОДЕКС ЮНОГО ЕГОЇСТА

Перш ніж його відкликали назад до озера Женева, він з’явився — сором’язливий, але внутрішньо осяяний — у своїх перших довгих штанях, доповнених фіолетовою краваткою-плісе⁴⁵ та комірцем «Бельмонт»⁴⁶, краї якого непохитно сходилися, а також фіолетовими шкарпетками та хустинкою з фіолетовим пружком, що визирала з нагрудної кишені. Та понад те, він сформулював свою першу філософію, кодекс, за яким варто жити і який, наскільки це можливо визначити, був свого роду аристократичним егоїзмом. Він збагнув, що його найвищі інтереси пов’язані з інтересами певної мінливої, перемінної особи, чиїм ярликом — аби минуле завжди можна було ототожнити з нею — було ім’я Еморі Блейн. Еморі визначив себе як обранця долі, здатного до безмежного розвою як у добрі, так і в злі. Він не вважав себе «сильним ха-а-арактером», але покладався на свою спритність (хапати все на льоту) та вищість свого розуму (читати купу мудрих книг). Він пишався тим фактом, що ніколи не зможе стати технічним чи науковим генієм. Жодні інші вершини не були для нього закриті.

Фізично. Еморі вважав, що він надзвичайно вродливий. Так воно і було. Він уявляв себе атлетом із великими можливостями та граційним танцюристом.

Соціально. Тут його становище було, мабуть, найнебезпечнішим. Він приписував собі особистість, шарм, магнетизм, виваженість, владу над усіма однолітками чоловічої статі та хист зачаровувати всіх жінок.

Розумово. Повна, незаперечна зверхність. А тепер доведеться зробити зізнання. Еморі мав радше пуританське сумління. Не те щоб він йому підкорявся — пізніше в житті він майже зовсім його придушить — але у п’ятнадцять років воно змушувало його вважати себе набагато гіршим за інших хлопців... безпринципність... бажання впливати на людей майже в будь-який спосіб, навіть задля зла... певна холодність і брак щирості, що іноді доходили до жорстокості... хитке почуття честі... гріховний егоїзм... збентежений, потайний інтерес до всього, що стосувалося статі. Також крізь усю його натуру проходила дивна жилка слабкості... різке слово з вуст старшого хлопця (старші хлопці зазвичай його терпіти не могли) здатне було вибити його з колії, кинувши у похмуру вразливість або боязку тупість... він був рабом власних настроїв і відчував, що хоча й здатен на нерозважливість та зухвалість, не володіє ані мужністю, ані наполегливістю, ані самоповагою.

Марнославство, приправлене самопідозрою, якщо не самопізнанням; сприйняття людей як автоматів, підвладних його волі; бажання «обійти» якомога більше хлопців і дістатися якоїсь туманної вершини світу... з таким багажем Еморі входив у пору юності.

ПРИГОТУВАННЯ ДО ВЕЛИКОЇ ПРИГОДИ

Потяг із середньолітньою млявістю сповільнив хід біля озера Женева, і Еморі побачив свою матір, що чекала на нього у своєму електромобілі⁴⁷ на всипаній гравієм під’їзній доріжці вокзалу. То був старовинний екіпаж однієї з перших моделей, пофарбований у сіре. Вигляд матері, що сиділа там, струнка й пряма, її обличчя, де краса поєднувалася з гідністю, розквітаючи в мрійливій, ледь вловимій посмішці, сповнили його раптовою великою гордістю за неї. Коли вони стримано поцілувалися і він ступив у машину, його пройняв миттєвий страх: а чи не втратив він ту необхідну чарівність, аби відповідати їй?

— Дорогий хлопчику... ти такий високий... подивися назад, чи там ніхто не їде...

Вона озирнулася ліворуч і праворуч, обережно рушила зі швидкістю дві милі на годину, благаючи Еморі бути її вартовим; а на одному жвавому перехресті вона змусила його вийти і бігти попереду, подаючи сигнали, наче регулювальник. Беатріче була тою людиною, яку можна назвати надто обережним водієм.

— Ти високий — але все ще дуже вродливий. Ти проскочив незграбний вік... чи то в шістнадцять він настає? Може, в чотирнадцять чи п’ятнадцять — ніколи не пам’ятаю; але ти його проскочив.

— Не бентеж мене, — промурмотів Еморі.

— Але, мій любий хлопчику, який дивний одяг! Він виглядає так, ніби це якийсь гарнітур... хіба ні? Твоя білизна теж фіолетова?

Еморі неввічливо хмикнув.

— Тобі треба зайти до «Брукс»⁴⁸ і купити кілька справді пристойних костюмів. О, ми поговоримо сьогодні ввечері, а може, завтра. Я хочу розповісти тобі про твоє серце — ти, мабуть, нехтував своїм серцем, сам того не знаючи.

Еморі подумав, наскільки поверхневим був цей нещодавній наліт приналежності до власного покоління. Окрім крихти сором’язливості, він відчував, що стара цинічна спорідненість із матір’ю анітрохи не порушилася. Проте перші кілька днів він блукав садами та берегом у стані надзвичайної самотності, знаходячи мляву втіху в курінні тютюну «Булл»⁴⁹ у гаражі разом з одним із шоферів.

Шістдесят акрів маєтку були всіяні старими й новими альтанками, численними фонтанами та білими лавами, що раптово з’являлися з-під затінку листя; там жила велика родина білих котів, чисельність якої невпинно зростала — вони блукали квітниками, а вночі їхні силуети раптово виникали на тлі темних дерев. Саме на одній із таких тінистих стежок Беатріче нарешті впіймала Еморі, після того як містер Блейн, за звичаєм, пішов на спочинок до своєї приватної бібліотеки. Докоривши синові за те, що він її уникає, вона повела його на довгу бесіду tête-à-tête⁵⁰ під місячним сяйвом. Він ніяк не міг змиритися з її красою, що була матір’ю його власної — витончена шия та плечі, грація щасливої тридцятирічної жінки.

— Еморі, любий, — м’яко проворкувала вона, — я пережила такий дивний, химерний час після того, як розлучилася з тобою.

— Справді, Беатріче?

— Коли в мене стався останній зрив, — вона говорила про це як про неабиякий, звитяжний подвиг. — Лікарі казали мені, — її голос перейшов на конфіденційні ноти, — що якби будь-який чоловік пив так само несамовито, як я, він би вже був фізично зруйнований, мій любий, і лежав би в могилі — давно в могилі.

Еморі здригнувся, уявивши, як би це прозвучало для Фроггі Паркера.

— Так, — трагічно вела далі Беатріче, — я мала видіння — чудові візії. — Вона притиснула долоні до очей. — Я бачила бронзові ріки, що омивали мармурові береги, і великих птахів, що ширяли в небі — строкатих птахів з іскристим пір’ям. Я чула дивну музику і рев варварських сурм... що?

Еморі пирснув.

— Що, Еморі?

— Я сказав: продовжуй, Беатріче.

— Це було все — воно просто повторювалося і повторювалося: сади з такими барвами, перед якими цей здався б тьмяним, місяці, що кружляли й гойдалися, блідіші за зимові, золотіші за жнивні...

— Тобі вже краще, Беатріче?

— Цілком краще... наскільки мені взагалі може бути краще. Мене не розуміють, Еморі. Знаю, що не можу висловити це тобі, Еморі, але — мене не розуміють.

Еморі був зворушений. Він обняв матір, ніжно притулившись головою до її плеча.

— Бідна Беатріче... бідна Беатріче.

— Розкажи про себе, Еморі. Чи були ці два роки жахливими?

Еморі хотів був збрехати, та передумав.

— Ні, Беатріче. Мені вони сподобалися. Я пристосувався до буржуазії. Я став звичайним. — Він сам здивувався своїм словам і уявив, як витріщився б Фроггі. — Беатріче, — раптом сказав він, — я хочу поїхати до школи. Всі в Міннеаполісі збираються їхати до закритих шкіл.

Беатріче трохи занепокоїлася.

— Але тобі лише п’ятнадцять.

— Так, але всі їдуть до школи у п’ятнадцять, і я теж хочу, Беатріче.

За пропозицією Беатріче цю тему полишили до кінця прогулянки, але через тиждень вона ощасливила його словами:

— Еморі, я вирішила поступитися тобі. Якщо ти все ще хочеш, ти поїдеш до школи.

— Справді?

— До Сент-Реджіс⁵¹ у Коннектикуті.

Еморі відчув азарт.

— Усе вже влаштовується, — вела далі Беатріче. — Краще тобі поїхати. Я б воліла, щоб ти навчався в Ітоні, а потім у Крайст-Черч в Оксфорді, але зараз це неможливо — тож поки що нехай питання університету вирішиться само собою.

— А що робитимеш ти, Беатріче?

— Небо знає. Видно, така моя доля — марнувати роки в цій країні. Я ні на мить не шкодую, що я американка — ба більше, я вважаю такий жаль ознакою вельми вульгарних людей і впевнена, що ми — велика нація майбутнього. І все ж, — вона зітхнула, — я відчуваю, що моє життя мало б повільно згасати поруч із давнішою, зрілішою цивілізацією, у країні зелені та осіннього різнобарв’я...

Еморі не відповів, тож мати продовжувала:

— Мені прикро, що ти не бував за кордоном, але все ж, оскільки ти чоловік, краще тобі вирости тут, під опікою «орла, що гарчить» — чи це вірний вислів?

Еморі погодився, що вірний. Японське вторгнення вона б не оцінила.

— Коли мені до школи?

— Наступного місяця. Тобі доведеться вирушити на Схід трохи раніше, аби скласти іспити. Після того матимеш вільний тиждень, тож я хочу, щоб ти поїхав угору Гудзоном і наніс візит.

— Кому?

— Монсеньйору Дарсі, Еморі. Він хоче тебе бачити. Він закінчив Гарроу, потім Єль — і став католиком. Я хочу, щоб він поговорив з тобою — відчуваю, він зможе стати тобі великою опорою. — Вона ніжно погладила його рудувате волосся. — Дорогий Еморі, дорогий Еморі...

— Дорога Беатріче...

Тож на початку вересня Еморі, споряджений «шістьма змінами літньої білизни, шістьма змінами зимової білизни, одним светром або фуфайкою⁵², однією спортивною сорочкою, зимовим пальтом тощо», вирушив до Нової Англії — краю шкіл.

Там були Ендовер та Ексетер зі своїми спогадами про померлих праведників Нової Англії — великі, схожі на коледжі демократії; Сент-Маркс, Гротон, Сент-Реджіс — куди набирали дітей із Бостона та давніх нью-йоркських родин; Сент-Полс із його величезними ковзанками; Помфрет і Сент-Джордж — заможні й елегантні; Тафт і Готчкісс, які готували золоту молодь Середнього Заходу до успіху в Єлі; Полінг, Вестмінстер, Чоут, Кент та сотні інших. Всі вони рік за роком штампували свій добре вишколений, традиційний, показний типаж; їхнім розумовим стимулом були вступні іспити до коледжу; їхня туманна мета викладалася у сотнях проспектів як: «Надати ґрунтовну інтелектуальну, моральну та фізичну підготовку християнському джентльмену, аби підготувати юнака до вирішення проблем його часу та покоління, і закласти міцний фундамент у галузі мистецтв та наук».

У Сент-Реджіс Еморі пробув три дні й склав іспити з глузливою впевненістю, після чого повернувся до Нью-Йорка для свого повчального візиту. Мегаполіс, побачений лише мигцем, не справив на нього особливого враження, окрім відчуття чистоти від високих білих будівель, що виднілися з пароплава на річці Гудзон рано-вранці. Справді, його розум був настільки переповнений мріями про спортивну славу в школі, що цей візит він вважав лише марудною прелюдією до великої пригоди.

Проте все виявилося інакше. Будинок монсеньйора Дарсі був старовинною, розлогою спорудою на пагорбі над річкою; там і мешкав його власник у перервах між поїздками по всьому католицькому світу, нагадуючи вигнаного короля зі спадкової династії Стюартів, що чекає заклику на престол. Монсеньйору тоді було сорок чотири; він був людиною діяльною — трішки загладким для ідеальної симетрії, з волоссям кольору пряденого золота і блискучою, всеохоплюючою харизмою. Коли він входив до кімнати, одягнений у своє пурпурове вбрання з голови до п’ят, він скидався на захід сонця з картин Тернера⁵³ і привертав до себе загальну увагу та захват. Він написав два романи: один — запекло антикатолицький, якраз перед своїм наверненням, а через п’ять років — інший, у якому намагався перетворити всі свої дотепні кпини проти католиків на ще дотепніші закиди на адресу єпископальної церкви. Він був великим прихильником ритуалів, надзвичайно артистичним, любив ідею Бога достатньо, аби дотримуватися целібату, і вельми приязно ставився до ближніх. Діти обожнювали його, бо він сам був як дитина; юнацтво впивалося його товариством, бо він і досі лишався юним духом і його неможливо було шокувати. В іншу епоху він міг би стати Рішельє — нині ж він був вельми доброчесним, вельми релігійним (хоч і не особливо побожним) священнослужителем, який створював ореол таємничості навколо звичайних справ і цінував життя сповна, навіть якщо не цілком ним насолоджувався.

Він і Еморі сподобалися один одному з першого погляду: життєрадісний, величний прелат, здатний затьмарити собою бал у посольстві, та зеленоокий, зосереджений юнак у своїх перших довгих штанях — вже через пів години розмови вони подумки прийняли стосунки батька й сина.

— Мій любий хлопчику, я чекав на зустріч із тобою роками. Сідай у це велике крісло, і ми поговоримо.

— Я щойно зі школи — Сент-Реджіс, знаєте.

— Так казала твоя мати — дивовижна жінка; візьми сигарету — я впевнений, ти палиш. Що ж, якщо ти схожий на мене, ти терпіти не можеш усі ці точні науки та математику.

Еморі палко закивав.

— Ненавиджу їх. Люблю англійську та історію.

— Звісно. Певний час ти й школу ненавидітимеш, але я радий, що ти йдеш до Сент-Реджіс.

— Чому?

— Бо це школа для джентльменів, і демократія не вдарить по тобі занадто рано. Цього добра тобі вистачить в університеті.

— Я хочу в Прінстон, — сказав Еморі. — Не знаю чому, але мені здається, що всі гарвардці — маменьчині синки, яким був і я, а всі єльці носять величезні сині светри і палять люльки.

Монсеньйор засміявся.

— Я ж сам закінчив Єль, знаєш.

— О, ви інший... Прінстон мені здається лінивим, красивим і аристократичним — знаєте, як весняний день. Гарвард — це ніби сидіння в чотирьох стінах...

— А Єль — це листопад, бадьорий та енергійний, — закінчив монсеньйор.

— Саме так.

Вони стрімко перейшли до близькості, яка вже ніколи не зникла.

— Я був за «красеня принца Чарлі»⁵⁴, — оголосив Еморі.

— Звісно, ти був за нього... і за Ганнібала.

— Так, і за Конфедерацію Півдня.

Він дещо скептично ставився до того, аби бути ірландським патріотом — підозрював, що бути ірландцем якось надто простонародно — але монсеньйор запевнив його, що Ірландія — це романтична втрачена справа, а ірландці — вельми чарівні люди, і що це неодмінно має стати одним із його головних уподобань. Після насиченої години, що вмістила ще кілька сигарет і під час якої монсеньйор дізнався — на свій подив, але не на жах — що Еморі не виховувався як католик, він оголосив, що має ще одного гостя. Ним виявився вельмишановний Торнтон Генкок із Бостона, колишній посол у Гаазі, автор ерудованої історії Середньовіччя та останній представник видатної, патріотичної та блискучої родини.

— Він приїхав сюди перепочити, — конфіденційно сказав монсеньйор, ставлячись до Еморі як до рівного. — Я для нього — порятунок від утоми агностицизму. Думаю, я єдиний, хто знає, як його спокійний старий розум насправді блукає в морі й прагне надійної опори, як-от Церква, за яку можна було б триматися.

Їхній перший ланч став однією з пам’ятних подій юності Еморі. Він просто сяяв, випромінюючи особливе світло й чарівність. Монсеньйор своїми запитаннями та підказками видобував із нього найкращі думки, і Еморі з наївною блискучістю говорив про тисячі поривів, бажань, антипатій, вірувань та страхів. Він і монсеньйор панували в розмові, а старший чоловік, з його менш сприйнятливим, але точно не холоднішим розумом, здавалося, був задоволений просто слухати й ніжитися в тому м’якому сонячному світлі, що грало між ними двома. Монсеньйор справляв враження сонячного світла на багатьох; Еморі дарував його в юності і, певною мірою, у зрілі роки, але ніколи більше це не було настільки взаємно й невимушено.

«Сяючий хлопчик», — подумав Торнтон Генкок, який бачив блиск двох континентів і розмовляв із Парнеллом, Гладстоном та Бісмарком. А згодом додав монсеньйору: «Але його освіту не варто довіряти школі чи коледжу».

Проте наступні чотири роки найкращі сили розуму Еморі будуть зосереджені на питаннях популярності, тонкощах університетської соціальної системи та американському Світі, представленому чаюваннями в готелі «Білтмор» та полями для гольфу в Хот-Спрінгс.

То був дивовижний тиждень, що вивернув душу Еморі навиворіт, підтвердив сотні його теорій і перетворив його жагу до життя на тисячу амбіцій. Не те щоб їхні розмови були суто академічними — боронь Боже! Еморі мав лише дуже туманне уявлення про те, хто такий Бернард Шоу, проте монсеньйор витиснув не менше з «Улюбленого волоцюги» та «Сера Найджела»⁵⁵, дбаючи про те, аби Еморі жодного разу не відчув себе невігласом.

Але сурми вже кликали Еморі на першу сутичку з його власним поколінням.

— Ти не шкодуєш, що їдеш, звісно. Для таких, як ми, дім там, де нас немає, — промовив монсеньйор.

— Мені шкода...

— Ні, не шкода. Жодна людина у світі не є необхідною ні тобі, ні мені.

— Так...

— Прощавай.

ПОВАЛЕНИЙ ЕГОЇСТ

Два роки Еморі в Сент-Реджіс, хоч і були по черзі то болісними, то тріумфальними, мали так само мало справжнього значення для його життя, як американська підготовча школа — розчавлена п’ятою університетів — має для американського життя загалом. У нас немає свого Ітона⁵⁶, щоб виплекати самосвідомість панівного класу; замість нього ми маємо охайні, в’ялі та безневинні підготовчі школи.

Від самого початку в нього все пішло шкереберть: його вважали водночас самовпевненим і зухвалим, і ненавиділи всі як один. Він запекло грав у футбол, чергуючи відчайдушну блискучість із прагненням триматися якомога далі від небезпеки, наскільки дозволяла пристойність. У стані дикої паніки він ухилився від бійки з хлопцем свого зросту під хор глузувань, а за тиждень, у розпачі, вплутався в бійку з іншим хлопцем, набагато більшим за себе, з якої вийшов добряче побитим, але вельми гордим собою. Він відчував ворожість до всіх, хто мав над ним владу, і це, у поєднанні з ледачою байдужістю до навчання, виводило з рівноваги кожного вчителя в школі.

Він зневірився і уявляв себе ізгоєм; почав похмуро відсиджуватися по кутках і читати після відбою. Через страх самотності він прибився до кількох друзів, та оскільки вони не належали до шкільної еліти, він використовував їх просто як дзеркала для самого себе, як глядачів, перед якими міг займатися позуванням, що було для нього життєво необхідним. Він був нестерпно самотнім і відчайдушно нещасним.

Існувало лише кілька крихт розради. Щоразу, коли Еморі йшов на дно, його марнославство було тією частиною, що занурювалася під воду останньою, тож він усе ще міг відчувати приємне тепло, коли «Вукі-Вукі», глуха стара економка, казала йому, що він найвродливіший хлопець, якого вона колись бачила. Йому було приємно бути найлегшим і наймолодшим гравцем у першому складі футбольної команди; йому було приємно, коли доктор Дугалл після палкої суперечки сказав йому, що той міг би, якби захотів, мати найкращі оцінки в школі. Але доктор Дугалл помилявся. Через свій темперамент Еморі було неможливо мати найкращі оцінки в школі.

Жалюгідний, обмежений у пересуванні територією⁵⁷, непопулярний як серед викладачів, так і серед учнів — таким був перший семестр Еморі. Але на Різдво він повернувся до Міннеаполіса, застебнутий на всі ґудзики й дивно тріумфуючий.

— О, спершу я був трохи нахабним, — поблажливо розповідав він Фроггі Паркеру, — але справи пішли чудово — я найлегший гравець у команді. Тобі варто поїхати до школи, Фроггі. Це крута штука.

ІНЦИДЕНТ ІЗ ДОБРОЗИЧЛИВИМ ПРОФЕСОРОМ

В останній вечір першого семестру містер Марготсон, старший викладач, переказав у навчальний зал, що Еморі має з’явитися до його кабінету о дев’ятій. Еморі підозрював, що на нього чекає порція повчань, але вирішив бути ввічливим, оскільки цей містер Марготсон ставився до нього цілком доброзичливо.

Той, хто його викликав, прийняв юнака серйозно і вказав на крісло. Він кілька разів хмикнув і напустив на себе навмисно лагідного вигляду, як це робить людина, що відчуває, ніби ступає на тонкий лід.

— Еморі, — почав він. — Я покликав тебе в особистій справі.

— Слухаю, сер.

— Я спостерігав за тобою цього року, і ти... ти мені подобаєшся. Я думаю, що в тобі є задатки... е-е... дуже доброї людини.

— Так, сер, — спромігся витиснути з себе Еморі. Він терпіти не міг, коли з ним розмовляли так, ніби він був визнаним невдахою.

— Але я помітив, — сліпо вів далі старший чоловік, — що ти не надто популярний серед хлопців.

— Так, сер. — Еморі облизав губи.

— А-а... я подумав, що ти, можливо, не зовсім розумієш, що саме їх... е-е... відштовхує. Я збираюся сказати тобі про це, бо вірю... е-е... що коли хлопець знає про свої труднощі, йому легше з ними впоратися — пристосуватися до того, чого від нього очікують інші. — Він знову кашлянув з делікатною стриманістю і продовжив: — Здається, вони вважають, що ти... ну-у... дещо занадто нахабний...

Еморі не міг більше цього терпіти. Він звівся з крісла, ледь контролюючи голос.

— Я знаю! О, невже ви не припускаєте, що я це знаю?! — Його голос зірвався на крик. — Я знаю, що вони думають; невже ви вважаєте, що мусите мені про це говорити! — Він на мить замовк. — Я... я мушу зараз іти... сподіваюся, я не надто грубий...

Він поспіхом вийшов із кімнати. На прохолодному повітрі, йдучи до свого корпусу, він торжествував через те, що відмовився від допомоги.

— От же тупий старий дурень! — несамовито вигукнув він. — Наче я сам не знаю!

Втім, він вирішив, що це чудове виправдання, аби не повертатися того вечора до навчального залу, тож, зручно вмостившись у себе в кімнаті, він хрумтів печивом «Набіско»⁵⁸ і дочитував «Білий загін»⁵⁹.

ПРИГОДА З ЧУДОВОЮ ДІВЧИНОЮ

У лютому зійшла яскрава зірка. Нью-Йорк увірвався в його життя на День народження Вашингтона з блиском давно очікуваної події. Колишній побіжний погляд на місто — як на сліпучу білизну на тлі глибокої синяви неба — залишив у пам’яті картину величі, що суперничала з містами-мріями з «Тисячі й однієї ночі»; але цього разу він побачив його в електричному світлі. Романтика мерехтіла в ілюмінації «Перегонів колісниць»⁶⁰ на Бродвеї та в очах жінок у готелі «Астор», де він обідав разом із юним Паскертом із Сент-Реджіс. Коли вони йшли проходом театру під нервове брязкання та дисонанс неналаштованих скрипок і чуттєвий, важкий аромат гриму та пудри, Еморі відчував, що переноситься у сферу епікурейської насолоди.

Усе зачаровувало його. Йшла п’єса «Маленький мільйонер» із Джорджем М. Коганом⁶¹, і там була одна приголомшлива молода брюнетка, через яку він сидів із повними сліз очима в екстазі від її танцю.

«О, ти — чудова дівчино,
Яка ж ти чудова дівчина»,

— співав тенор, і Еморі мовчки, але палко погоджувався.

«Всі твої дивні слова
Трепетом повнять мене...»

Скрипки набрякли й затремтіли на останніх нотах, дівчина опустилася на сцену, мов зім'ятий метелик, і будинок сповнився громом аплодисментів. О, закохатися б ось так, під млосну магічну мелодію такого мотиву!

Остання сцена відбувалася в «саду на даху»⁶², і віолончелі зітхали під музичним місяцем, поки легка пригода та невимушена, мов піна, комедія миготіли туди-сюди у світлі прожекторів. Еморі палав бажанням стати завсідником таких садів, зустріти дівчину, що виглядала б так само — а краще саме ту саму дівчину; її волосся було б просякнуте золотим місячним сяйвом, а тим часом незрозумілий офіціант підливав би йому іскристого вина.

Коли завіса впала востаннє, він так глибоко зітхнув, що люди попереду озирнулися, вставилися на нього і вигукнули досить голосно, аби він почув:

— Який незвичайний на вигляд хлопчик!

Це відволікло його від п’єси, і він замислився, чи справді він здається красивим жителям Нью-Йорка. Вони з Паскертом мовчки йшли до свого готелю. Паскерт заговорив першим. Його непевний п’ятнадцятирічний голос меланхолійно вклинився в роздуми Еморі:

— Я б одружився з цією дівчиною хоч сьогодні. — Не було потреби питати, про кого він. — Я б із гордістю привів її додому і познайомив зі своїми рідними, — вів далі Паскерт.

Еморі був помітно вражений. Він пошкодував, що це сказав не він, а Паскерт. Це звучало так по-дорослому.

— Цікаво, а як щодо акторок — невже вони всі такі вже зіпсовані?

— Ні, сер, зовсім ні! — з наголосом відповів світський юнак. — І я знаю, що ця дівчина чиста, як золото. Я це відчуваю.

Вони блукали далі, змішуючись із натовпом Бродвею, мріючи під звуки музики, що вихорами вилітала з кафе. Нові обличчя спалахували й згасали, мов міріади вогнів — бліді чи нарум’янені обличчя, втомлені, але підтримувані виснажливим збудженням. Еморі заворожено спостерігав за ними. Він планував своє життя. Він житиме в Нью-Йорку, його знатимуть у кожному ресторані та кафе, він носитиме фрак із раннього вечора до самого ранку, просипаючи нудні дообідні години.

— Так, сер, я б одружився з цією дівчиною хоч сьогодні!

ГЕРОЇЧНИЙ ПАФОС

Жовтень другого й останнього року в Сент-Реджіс став кульмінаційною точкою в пам’яті Еморі. Гра з Гротоном тривала з третьої години підбадьорливого, погожого дня до самої свіжої осінньої темені. Еморі на позиції квотербека⁶³, закликаючи в дикому відчаї, здійснюючи неможливі захоплення, викрикуючи сигнали голосом, що зірвався до хрипкого, лютісного шепоту, все ж знаходив час впиватися закривавленою пов’язкою на своїй голові та напруженим, славетним героїзмом тіл, що врізалися одне в одне, і змучених кінцівок.

У ті хвилини мужність лилася, мов вино з листопадових сутінків, і він був вічним героєм: одним цілим із морським розбійником на носі норвезької галери, одним цілим із Роландом та Горацієм, сером Найджелом та Тедом Коєм⁶⁴; обдертий і виснажений до останньої межі, а потім власною волею кинутий у пролом, аби стримати навалу, чуючи здалеку грім переможних вигуків... зрештою, побитий і стомлений, але все такий же невловимий, він обходив край поля, кружляв, змінював темп, відбивався вільною рукою... і впав за лінію воріт Гротона з двома супротивниками на ногах, здійснивши єдиний тачдаун у цій грі.

ФІЛОСОФІЯ «ШЛІФУВАЛЬНИКА»

З висоти зверхнього скептицизму випускного класу та власного успіху Еморі озирався на свій минулорічний статус із цинічним подивом. Він змінився настільки повно, наскільки взагалі міг змінитися Еморі Блейн. «Еморі плюс Беатріче плюс два роки в Міннеаполісі» — такими були його інгредієнти, коли він вступив до Сент-Реджіс. Але роки в Міннеаполісі виявилися надто тонким шаром, аби приховати суміш «Еморі та Беатріче» від допитливих очей школи-пансіону, тож Сент-Реджіс вельми болісно вимуштрувала з нього Беатріче і почала настилати нові, більш традиційні дошки на фундамент особистості Еморі. Проте і школа, і сам Еморі не усвідомлювали того факту, що цей фундамент залишився незмінним. Ті самі якості, через які він раніше страждав — його примхливість, схильність до позування, лінощі та любов до блазнювання — тепер сприймалися як належне, як визнані дивацтва зіркового квотербека, талановитого актора та редактора шкільної газети «St. Regis Tattler». Його забавляло бачити, як вразливі молодші хлопчаки наслідують те саме марнославство, яке ще зовсім недавно вважалося нікчемною слабкістю.

Після футбольного сезону він поринув у мрійливу задоволеність. У вечір передсвяткових танців він непомітно пішов до себе і ліг раніше, аби насолодитися звуками скрипок, що летіли через галявину і хвилями вривалися в його вікно. Багато ночей він лежав отак, марячи наяву про таємні кафе на Монмартрі, де витончені жінки разом із дипломатами та солдатами удачі занурюються в романтичні таємниці, поки оркестри грають угорські вальси, а повітря густе й екзотичне від інтриг, місячного сяйва та пригод. Навесні він за програмою прочитав «L'Allegro»⁶⁵ і надихнувся на ліричні виливи про Аркадію та сопілки Пана. Він переставив ліжко так, щоб сонце будило його вдосвіта, аби він міг одягнутися і вийти до старої гойдалки, що висіла на яблуні біля будинку старшокурсників. Сівши на неї, він розгойдувався все вище й вище, доки не з’являлося відчуття, ніби він злітає у вільний простір, у казкову країну сатирів, що грають на дудках, і німф із обличчями золотокосих дівчат, повз яких він проходив на вулицях Істчестера. Коли гойдалка сягала найвищої точки, Аркадія і справді ніби лежала одразу за гребенем пагорба, де коричнева дорога зникала з очей золотистою цяткою.

Тієї весни, на початку свого вісімнадцятого року, він читав запоєм: «Джентльмен з Індіани», «Нові арабські ночі», «Мораль Маркуса Ордейна», «Чоловік, який був Четвергом» (який йому сподобався, хоч він його і не зрозумів), «Стовер у Єлі» (що став для нього чимось на кшталт підручника), «Домбі і син» (бо він вважав, що справді варто читати серйозніші речі); Роберта Чемберса, Девіда Грема Філліпса та Е. Філліпса Оппенгейма повністю, а також дещо з Теннісона та Кіплінга. З усієї шкільної програми лише «L'Allegro» та певна сувора ясність стереометрії викликали в нього бодай кволий інтерес.

Коли наблизився червень, він відчув потребу в розмові, аби сформулювати власні ідеї, і, на свій подив, знайшов однодумця в особі Рагілла, старости випускного класу. У численних бесідах — на дорозі, чи лежачи на животі біля краю бейсбольного поля, чи пізно вночі, коли їхні сигарети жевріли в темряві — вони обговорювали шкільні питання, і саме тоді народився термін «шліфувальник» (slicker)⁶⁶.

— Тютюн є? — прошепотів Рагілл однієї ночі, зазирнувши в двері через п’ять хвилин після відбою.

— Звісно.

— Я заходжу.

— Візьми пару подушок і ляж на підвіконня.

Еморі сів у ліжку і запалив сигарету, поки Рагілл мостився для розмови. Улюбленою темою Рагілла було майбутнє їхніх однокласників, і Еморі ніколи не втомлювався змальовувати його для нього.

— Тед Конверс? Це просто. Провалить іспити, все літо зубритиме з репетиторами, вступить до Шеффілда⁶⁷ з купою хвостів і вилетить посеред першого курсу. Потім повернеться на Захід, погуляє рік-другий, і врешті батько змусить його піти у фарбовий бізнес. Він одружиться, матиме чотирьох синів, таких же бовдурів, як сам. Завжди вважатиме, що Сент-Реджіс його зіпсувала, тому віддасть синів до денної школи в Портленді. Помре від сухотки спинного мозку в сорок один рік, а дружина подарує пресвітеріанській церкві купіль для хрещення чи як там вона називається, з його іменем...

— Стій, Еморі. Це надто похмуро. А як щодо тебе?

— Я належу до вищого класу. І ти теж. Ми філософи.

— Я — ні.

— Звісно, так. У тебе голова варить як треба. — Але Еморі знав, що жодна абстракція, теорія чи загальне поняття не зворушували Рагілла, доки той не натикався на них у вигляді конкретних дрібниць життя.

— Не варить, — наполягав Рагілл. — Я дозволяю людям вилазити мені на голову і нічого з цього не маю. Я жертва власних друзів, чорт забирай — роблю за них уроки, витягую з халеп, наношу їм дурні візити влітку і вічно розважаю їхніх молодших сестер; тримаю себе в руках, коли вони нахабніють, а вони думають, що віддячують мені, голосуючи за мене і називаючи «великою людиною» Сент-Реджіс. Я хочу потрапити туди, де кожен сам робить свою роботу, а я зможу посилати людей куди подалі. Мені набридло бути люб’язним із кожним невдахою в школі.

— Ти не шліфувальник, — раптом сказав Еморі.

— Хто?

— Шліфувальник.

— Що це за бісівщина? —

Ну, це щось таке... їх багато. Ти — ні, і я — ні, хоча в мені цього більше, ніж у тобі.

— Хто ж тоді шліфувальник? Що робить тебе таким?

Еморі замислився.

— Ну... мабуть, перша ознака — це коли хлопець прилизує волосся водою назад.

— Як Карстерс?

— Так, точно. Він шліфувальник.

Вони провели два вечори, виводячи точне визначення. «Шліфувальник» був вродливим або охайним на вигляд; у нього були мізки — соціальні мізки, тобто він використовував усі засоби на широкому шляху чесності, аби просуватися вперед, бути популярним, викликати захоплення і ніколи не мати неприємностей. Він добре одягався, був особливо акуратним, а назву отримав через те, що його волосся незмінно було коротко підстрижене, змочене водою чи тоніком, розділене проділом посередині та прилизане назад, як того вимагала мода. Того року «шліфувальники» обрали окуляри в роговій оправі як символ свого братства, і це робило їх настільки впізнаваними, що Еморі та Рагілл не пропускали жодного. Шліфувальник був розсіяний по всій школі, завжди трохи мудріший і спритніший за однолітків, керував якоюсь командою чи гуртком і старанно приховував свою хитрість.

Еморі вважав цю класифікацію надзвичайно корисною аж до третього курсу коледжу, коли її контури настільки розмилися, що її довелося розділити на підгрупи, і вона стала лише рисою характеру. Таємний ідеал Еморі мав усі якості шліфувальника, але на додачу — мужність, колосальний розум і таланти. Також Еморі приписував йому химерну жилку, яка була зовсім несумісна зі справжнім шліфувальником. Це був перший справжній розрив із лицемірством шкільних традицій. Шліфувальник був чітким елементом успіху, що за своєю суттю відрізнявся від «великої людини» підготовчої школи.

«ШЛІФУВАЛЬНИК»

1. Гостре чуття соціальних цінностей.
2. Гарно одягається. Удає, ніби одяг — це щось поверхневе, але знає, що це не так.
3. Береться лише за ту діяльність, у якій може блиснути.
4. Вступає до коледжу і досягає там життєвого успіху.
5. Волосся прилизане.

«ВЕЛИКА ЛЮДИНА»

1. Схильний до тупості й не усвідомлює соціальних цінностей.
2. Вважає одяг чимось несуттєвим і схильний до недбалості у вигдяді.
3. Береться за все підряд із почуття обов’язку.
4. Вступає до коледжу і має сумнівне майбутнє. Почувається загубленим без свого звичного кола і завжди каже, що шкільні роки, зрештою, були найкращими. Повертається до школи і виголошує промови про те, чим займаються випускники Сент-Реджіс.
5. Волосся не прилизане.

Еморі остаточно зупинив свій вибір на Прінстоні, хоча він був єдиним хлопцем із Сент-Реджіс, який вступав туди того року. Єль мав свій ореол романтики й гламуру завдяки розповідям із Міннеаполіса та випускникам Сент-Реджіс, яких «зарахували до Черепа і Кісток»⁶⁸, але Прінстон вабив його найбільше своєю атмосферою яскравих барв та спокусливою репутацією «найприємнішого заміського клубу Америки»⁶⁹.

Затьмарені грізними вступними іспитами до коледжу, шкільні дні Еморі відпливали в минуле. Через багато років, коли він знову відвідає Сент-Реджіс, він ніби забуде про успіхи випускного класу і зможе уявити себе лише тим непристосованим хлопчиськом, який поспішав коридорами під глузування своїх ошалілих та позбавлених здорового глузду однолітків.

КНИГА ПЕРША. РОМАНТИЧНИЙ ЕГОЇСТ

РОЗДІЛ II. ШПИЛІ ТА ГОРГУЛЬЇ

Спершу Еморі помічав лише щедре сонячне світло, що розливалося довгими зеленими моріжками, вигравало на вітражних шибках і плавало довкола верхівок шпилів, веж та зубчастих стін. Поступово він усвідомив, що справді йде Юніверсіті-плейс; він ніяковів через свою валізу і в нього з’явилася нова звичка пильно дивитися просто перед собою, минаючи перехожих. Кілька разів він був готовий заприсягтися, що люди озиралися, аби критично його оглянути. Він неясно думав, чи не негаразд щось із його одягом, і шкодував, що не поголився вранці в потязі. Він почувався надміру скутим і незграбним серед цих простоволосих юнаків у білих фланелевих штанях, які, судячи з того savoir faire⁷⁰, з яким вони прогулювалися, мали бути третьокурсниками або випускниками.

Він виявив, що Юніверсіті-плейс, 12 — це великий занедбаний особняк, на той час, здавалося, безлюдний, хоча він знав, що зазвичай там розміщується з десяток першокурсників. Після побіжної сутички з господаркою він вирушив у розвідувальну вилазку, але не пройшов і кварталу, як з жахом усвідомив: він, мабуть, єдина людина в місті, яка носить капелюх. Він поспіхом повернувся на Юніверсіті, 12, залишив свій котелок і, вийшовши вже з непокритою головою, поблукав Нассау-стріт. Він зупинився, щоб роздивитися виставку спортивних фотографій у вітрині магазину, зокрема великий знімок Алленбі, капітана футбольної команди, а потім його привабила вивіска «Джиггер-шоп»⁷¹ над вікном кондитерської. Назва звучала знайомо, тож він розв’язно зайшов усередину і вмостився на високому стільці.

— Шоколадний сандей, — кинув він темношкірому службовцеві.

— Подвійний шоколадний «джиггер»? Щось ще?

— Ну... так.

— Булочку з беконом?

— Ну... так.

Він з’їв чотири такі булочки, знайшовши їх вельми смачними, а потім поглинув ще один подвійний шоколадний «джиггер», перш ніж відчув себе остаточно впевнено. Побіжно оглянувши наволочки, шкіряні вимпели та портрети «дівчат Гібсона»⁷², що прикрашали стіни, він пішов далі вздовж Нассау-стріт, тримаючи руки в кишенях. Поступово він вчився відрізняти старшокурсників від новачків, хоча першокурсницькі кашкети мали з’явитися лише наступного понеділка. Ті, хто надто очевидно і надто нервово почувалися «як удома», були першокурсниками, бо кожен потяг привозив нове поповнення, яке миттєво поглиналося цим безкапелюшним, біловзутим натовпом із підручниками в руках, чиїм головним завданням було, здавалося, нескінченно вештатися вулицею, випускаючи величезні хмари диму з новеньких люльок.

Пообіді Еморі зрозумів, що тепер найсвіжіші прибульці вже приймають його за старшокурсника, і він сумлінно намагався виглядати водночас приємно-пересиченим та невимушено-критичним — це було найточніше визначення того виразу обличчя, який тут панував. О п’ятій годині він відчув потребу почути власний голос, тож повернувся додому, щоб подивитися, чи ще хтось приїхав. Піднявшись хиткими сходами, він покірно оглянув свою кімнату, дійшовши висновку, що годі й намагатися придумати краще оформлення, ніж прапори факультету та картинки з тиграми⁷³. У двері постукали.

— Заходьте!

У дверях з’явилося худорляве обличчя з сірими очима та жартівливою посмішкою.

— Молотка не знайдеться?

— Ні, вибач. Може, у Пані Дванадцять — чи як там її звати — знайдеться.

Незнайомець пройшов у кімнату.

— Ти теж в’язень цього притулку?

Еморі кивнув.

— Страшний сарай за такі гроші.

Еморі змушений був погодитися.

— Я думав оселитися в кампусі, — сказав він, — але кажуть, там так мало першокурсників, що вони просто губляться. Доводиться сидіти й зубрити, бо більше нема чого робити.

Сіроокий вирішив відрекомендуватися:

— Мене звати Голідей.

— Моє прізвище Блейн.

Вони обмінялися рукостисканням із модним низьким замахом. Еморі осклабився.

— Де вчився?

— В Ендовері. А ти?

— У Сент-Реджіс.

— О, справді? У мене там був двоюрідний брат.

Вони детально обговорили брата, а потім Голідей оголосив, що о шостій має зустрітися з рідним братом на обіді.

— Ходімо з нами, перекусиш.

— Гаразд.

У «Кенілворті» Еморі познайомився з Берном Голідеєм — того, що з сірими очима, звали Керрі. Під час прісного обіду з рідкого супу та анемічних овочів вони розглядали інших першокурсників, які сиділи або малими групками, виглядаючи вкрай ніяково, або великими компаніями, почуваючись напрочуд вільно.

— Чув, що в «Коммонс»⁷⁴ годують паршиво, — зауважив Еморі.

— Ходять такі чутки. Але їсти доведеться там — або принаймні все одно платити.

— Злочин!

— Свавілля!

— О, в Прінстоні перший рік доводиться ковтати все підряд. Прямо як у клятій підготовчій школі.

Еморі погодився.

— Але тут справжнє життя, — наполягав він. — Я б і за мільйон не пішов у Єль.

— І я теж.

— Збираєшся десь себе проявити? — запитав Еморі старшого брата.

— Я — ні, а от Берн збирається податися в «Принс»... ну, в «Дейлі Прінстоніан», знаєш.

— Так, знаю.

— А ти?

— Ну... так. Спробую свої сили у футболі для першокурсників.

— Грав у Сент-Реджіс?

— Бувало, — принизливо визнав Еморі, — але я останнім часом так жахливо схуд.

— Та ні, ти не худий.

— Ну, минулої осені я був міцнішим.

— Ну-у!..

Після вечері вони пішли в кіно, де Еморі був заворожений як дотепними коментарями чоловіка, що сидів попереду, так і несамовитими вигуками й криками залу.

— Йо-хо!

— О, крихітко... ти такий великий і сильний, але о, такий ніжний!

— Клінч!

— О, клінч!

— Цілуй її, цілуй ту леді, швидше!

— О-о-ох!

Група почала насвистувати «By the Sea»⁷⁵, і публіка галасливо підхопила. Потім залунала якась нерозбірлива пісня з гупанням ногами, а за нею — нескінченна безладна панахида:

«О-о-о-о-ох,
На джемовій фабриці робить вона,
І це — ніби все — до пуття,
Та мене — не надуриш — дарма,
Бо знаю — КЛЯНУСЯ! — я,
Що джем — НЕ ВСЮ НІЧ — робить вона!
О-о-о-ох!»

Коли вони проштовхнулися до виходу, обмінюючись із іншими цікавими, але байдужими поглядами, Еморі вирішив, що йому подобається в кіно; він хотів насолоджуватися ним так, як ті старшокурсники в ряду попереду — закинувши руки на спинки крісел, сиплючи їдкими кельтськими зауваженнями, тримаючись із сумішшю критичної дотепності та поблажливого розчулення.

— Хочеш сандей... тобто «джиггер»? — запитав Керрі.

— Звісно.

Вони щільно повечеряли і так само неспішно блукаючи, побрели назад.

— Чудова ніч.

— Просто відпад.

— Ви, хлопці, збираєтеся розпаковуватися?

— Мабуть, що так. Ходімо, Берне.

Еморі вирішив ще трохи посидіти на парадних сходах, тож побажав їм добраніч. Величні гобелени дерев із останніми відблисками сутінків перетворилися на примар. Ранній Місяць залив арки блідою блакиттю, і над ніччю, вплітаючись у прозорі розриви місячного сяйва, попливла пісня — пісня з виразним відтінком смутку, безкінечно мінлива, сповнена нескінченного жалю. Він згадав, як один випускник дев’яностих розповідав йому про забави Бута Таркінгтона⁷⁶: той стояв посеред кампусу в передсвітні години і співав тенором зіркам, викликаючи змішані почуття у студентів, що вже вляглися спати — залежно від їхнього настрою.

Раптом далеко внизу в тінистій перспективі Юніверсіті-плейс біла фаланга прорізала морок: маршируючі постаті у білих сорочках та білих штанях ритмічно крокували вгору вулицею, зчепившись руками й закинувши голови:

«Повертаємось — повертаємось,
Повертаємось до Нассау-хол,
Повертаємось — повертаємось
До найкращого місця на землі.
Повертаємось — повертаємось
З усіх куточків світу,
Ми розчистимо шлях, бо ми йдемо назад,
*Йдемо назад до Нассау-хол!»*⁷⁷

Еморі заплющив очі, коли примарна процесія наблизилася. Пісня злетіла так високо, що всі замовкли, крім тенорів, які тріумфально пронесли мелодію повз критичну ноту і знову передали її фантастичному хору. Тоді Еморі розплющив очі, побоюючись, що візуальна картинка зіпсує це багате ілюзорне почуття гармонії.

Він захоплено зітхнув. Там, на чолі білого взводу, марширував Алленбі, капітан футбольної команди — стрункий і зухвалий, ніби усвідомлюючи, що цього року надії коледжу покладено на нього, що його сто шістдесят фунтів ваги мають вирвати перемогу, прослизнувши крізь важкі сині та багряні лінії⁷⁸. Зачарований, Еморі проводжав поглядом кожну шеренгу зчеплених рук, що проходила повз нього; обличчя були нечіткими над сорочками-поло, голоси зливалися в тріумфальний гімн — і ось процесія пройшла крізь тінисту арку Кемпбелл і голоси стихли, коли колона повернула на схід через кампус.

Хвилини минали, а Еморі сидів зовсім тихо. Він шкодував про правило, що забороняло першокурсникам бути надворі після відбою, бо йому хотілося поблукати тінистими пахучими алеями, де Візерспун-хол, мов темна мати, нависає над Віг та Кліо⁷⁹ — своїми аттичними дітьми; де чорна готична змія Літтл-холу в’ється вниз до Кайлера та Паттона, а ті, у свою чергу, кидають відблиск таємниці на спокійний схил, що котиться до самого озера.

Денний Прінстон просочувався в його свідомість повільно: корпуси Вест і Реюніон, що дихали шістдесятими роками; Севенті-найн-хол, цегляно-червоний і пихатий; Верхній та Нижній Пайн — аристократичні єлизаветинські леді, не цілком задоволені сусідством із крамарями; і над усім цим, підносячись у чистому блакитному прагненні, величні мрійливі шпилі веж Голдер та Клівленд.

Він полюбив Прінстон із першого погляду — за його ліниву красу, за напівсвідому значущість, за шалені місячні розваги під час «сутичок»⁸⁰, за ошатні, заможні натовпи на великих іграх, а понад усім цим — за атмосферу боротьби, що пронизувала його курс. Від того дня, коли нажахані й виснажені першокурсники у спортивних светрах сиділи в гімназії й обирали старостою курсу когось зі школи Гілл віцепрезидентом — знаменитість із Лоуренсвілля, а секретарем — зірку хокею зі Сент-Полс, і аж до кінця другого курсу не вщухала ця захекана соціальна гонитва, це поклоніння (яке рідко називали на ім’я і в якому ніколи не зізнавалися) божеству на прізвисько «Велика Людина».

Спершу все вирішували школи. Еморі, єдиний представник Сент-Реджіс, спостерігав, як групи формуються, ширшають і знову перегруповуються: вихідці зі Сент-Полс, Гілл, Помфрет займали певні мовчазно зарезервовані столи в «Коммонс», переодягалися у власних кутках спортзалу і несвідомо вибудовували навколо себе бар’єр із трохи менш значущих, але амбітних першокурсників, аби захиститися від доброзичливого, проте дещо спантеличеного «елементу з державних шкіл». Щойно Еморі це збагнув, у ньому прокинувся спротив проти соціальних бар’єрів як штучних перепон, створених сильними, щоб підтримувати своїх слабких поплічників і не впускати тих, хто майже зрівнявся з ними в силі.

Вирішивши стати одним із «богів» курсу, він записався на футбольні тренування, але вже на другому тижні, граючи на позиції квотербека і навіть отримавши перші згадки в газеті «Princetonian», він серйозно пошкодив коліно, що вибило його з гри до кінця сезону. Це змусило його відійти в тінь і проаналізувати ситуацію.

У «Юніві, 12» мешкав десяток різношерстих «знаків питання». Там було три-чотири непомітних і вічно здивованих хлопця з Лоуренсвілля, двоє самодіяльних «дикунів» із приватної нью-йоркської школи (Керрі Голідей охрестив їх «плебейськими пияками»), єврейський юнак, теж із Нью-Йорка, і, як винагорода для Еморі — двоє Голідеїв, до яких він миттєво відчув симпатію. Ходили чутки, що вони близнята, але насправді темноволосий Керрі був на рік старший за свого білявого брата Берна. Керрі був високим, мав жартівливі сірі очі й раптову привабливу посмішку; він одразу став наставником дому, тим, хто «підрізав колоски», що виросли надто високо, цензором самовпевненості та постачальником рідкісного сатиричного гумору. Еморі викладав на стіл їхньої майбутньої дружби всі свої ідеї про те, чим має бути коледж. Керрі, який ще не був схильний сприймати речі всерйоз, м’яко дорікав йому за недоречну цікавість до тонкощів соціальної системи, але він симпатизував Еморі, і той його водночас цікавив і забавляв.

Берн, золотоволосий, мовчазний і зосереджений, з’являвся в домі лише як заклопотаний привид: він тихо прослизав увечері й знову зникав рано-вранці, аби вчитися в бібліотеці. Він змагався за місце в редакції «Princetonian», запекло борючись із сорока іншими претендентами за омріяну першу позицію. У грудні він зліг із дифтерією, і конкурс виграв хтось інший, але, повернувшись до коледжу в лютому, він безстрашно кинувся в погоню за призом знову. Знайомство Еморі з ним обмежувалося трихвилинними розмовами дорогою на лекції, тому йому так і не вдалося осягнути єдиний поглинаючий інтерес Берна і зрозуміти, що за ним стоїть.

Еморі був далеко не задоволений. Йому бракувало того становища, яке він виборов у Сент-Реджіс — бракувало того, щоб його знали й ним захоплювалися. Проте Прінстон стимулював його, і попереду було чимало речей, здатних розбудити в ньому латентного Макіавеллі — аби лише вдалося вбити перший клин. Клуби старшокурсників, про які він розпитував неохочого до розмов випускника ще минулого літа, збуджували його цікавість: «Айві» (Ivy) — відокремлений і запаморочливо аристократичний; «Коттедж» (Cottage) — разюча суміш блискучих авантюристів та елегантних ловеласів; «Тайгер Інн» (Tiger Inn) — широкоплечий та атлетичний, де панували вдосконалені стандарти підготовчих шкіл; «Кеп енд Гаун» (Cap and Gown) — тверезий, ледь релігійний і політично впливовий; пишний «Колоніал» (Colonial); літературний «Квадрангл» (Quadrangle) та десятки інших, що різнилися віком і престижем.

Усе, що виставляло студента молодших курсів у надто яскраве світло, таврувалося нищівним ярликом «вискочка» (running it out). Кінотеатри процвітали завдяки їдким коментарям, але люди, які їх відпускали, зазвичай вважалися вискочками; розмови про клуби були вискоцтвом; занадто палке обстоювання будь-чого (наприклад, пиятик чи непитущості) — теж було вискоцтвом. Коротше кажучи, виділятися було не можна. Впливовою людиною вважався той, хто не зв’язував себе жодними зобов’язаннями, доки на виборах у клуби на другому курсі кожен не опинявся «запакованим у певний мішок» до кінця університетської кар’єри.

Еморі виявив, що публікації в літературному журналі «Nassau Lit» нічого йому не дадуть, натомість робота в редакції «Daily Princetonian» давала чимало. Його туманне бажання грати безсмертні ролі в Драматичній асоціації згасло, щойно він з’ясував, що найгеніальніші уми й таланти зосереджені в «Тріангл Клаб» (Triangle Club) — театральній організації, що ставила музичні комедії і щороку вирушала у велике різдвяне турне. Тим часом, почуваючись дивно самотнім і неспокійним у «Коммонс», з новими бажаннями й амбіціями в душі, він дозволив першому семестру промайнути між заздрістю до тих, хто вже робив перші кроки до успіху, і роздратованими суперечками з Керрі про те, чому їх не прийняли негайно до еліти курсу.

Багато вечорів вони байдикували біля вікон «Юніві, 12» і спостерігали, як курс проходить до їдальні й назад. Вони помічали «сателітів», що вже прибилися до видатніших постатей; спостерігали за самотнім «зубрилом» із його поспішною ходою та опущеними очима; заздрили щасливій впевненості великих шкільних груп.

— Ми — проклятий середній клас, ось ми хто! — поскаржився він Керрі одного дня, розвалившись на дивані й методично поглинаючи пачку сигарет «Фатіма». — Ну а чому б і ні? Ми приїхали в Прінстон саме для того, аби так почуватися щодо маленьких коледжів — дивитися на них зверхньо, мати більше самовпевненості, краще одягатися, справляти враження...

— О, я не проти цієї блискучої кастової системи, — визнав Еморі. — Мені подобається, коли нагорі є зграя крутих котів, але чорт забирай, Керрі, я маю бути серед них.

— Але зараз, Еморі, ти лише пітний буржуа.

Еморі хвилину лежав мовчки.

— Я не стану частиною натовпу, — сказав він нарешті. — Але я ненавиджу досягати чогось працею. Знаєш, тоді видно сліди зусиль.

— Почесні шрами.

Керрі раптом витягнув шию до вікна.

— Он Лангедок, якщо хочеш побачити, як він виглядає. А за ним — Гамберд.

Еморі енергійно підхопився і кинувся до вікна.

— О, — сказав він, прискіпливо оглядаючи цих достойників. — Гамберд виглядає як справжній красень, а цей Лангедок — такий собі суворий тип, чи не так? Не довіряю я таким. Будь-який алмаз у необробленому вигляді здається великим.

— Що ж, — сказав Керрі, коли збудження вщухло, — ти у нас літературний геній. Тобі й карти в руки.

— Цікаво... — Еморі завагався. — Чи зміг би я бути ним. Чесно, іноді я справді так думаю. Це звучить жахливо, і я б нікому, крім тебе, цього не сказав.

— Ну то давай. Відрощуй волосся і пиши вірші, як той хлопець Д’Інвільє в журналі.

Еморі ліниво потягнувся до стосу журналів на столі.

— Читав його останній опус?

— Ніколи не пропускаю. Це рідкісна штука.

Еморі переглянув номер.

— Ого! — здивовано вигукнув він. — Він що, першокурсник?

— Ага.

— Слухай-но це! Боже мій!

«Служниця промовляє:
Чорний оксамит стеле свої згортки по дню,
Білі свічі, ув’язнені в срібних оправах,
Хитають тонкими вогнями, мов тінями на вітрі,
Піа, Помпія, ходіть — ідіть геть...»

— Якого біса це взагалі означає?

— Це сцена в коморі.

«Її пальці на ногах випростані, мов у лелеки в польоті;
Вона покладена на ліжко, на білі простирадла,
Руки притиснуті до гладких грудей, мов у святої,
*Белла Куніцца, вийди на світло!»*⁸¹

— Боже мій, Керрі, якого біса все це означає? Присягаюся, я його зовсім не розумію, хоча сам хлопець літературний.

— Це штука тонка, — мовив Керрі. — Тільки коли читаєш таке, треба думати про катафалки й скисле молоко. І це ще не так палко, як у деяких інших.

Еморі жбурнув журнал на стіл.

— Ну, — зітхнув він, — я справді в розгубленості. Знаю, що я не «свій хлопець», але терпіти не можу тих, хто теж не такий. Не можу вирішити: чи то розвивати розум і стати великим драматургом, чи то наплювати на «Золоту скарбницю»⁸² і стати прінстонським «шліфувальником».

— Навіщо вирішувати? — запропонував Керрі. — Краще пливи за течією, як я. Я збираюся виїхати в люди на фалдах сюртука Берна.

— Я не можу плисти за течією — мені хочеться чимось горіти. Хочеться смикати за ниточки, нехай навіть заради когось іншого, або стати головою «Princetonian», чи президентом «Тріангла». Я хочу, щоб мною захоплювалися, Керрі.

— Ти занадто багато думаєш про себе.

Еморі аж підхопився.

— Ні. Я і про тебе думаю. Ми маємо вийти і змішатися з курсом саме зараз, поки бути снобом — саме задоволення. Я б хотів, наприклад, притащити якусь «замухришку» на бал у червні, але я б не зробив цього, якби не міг триматися білявським козирем — познайомити її з усіма найкращими «вітальняними зміями»⁸³, капітаном футбольної команди і всім таким іншим.

— Еморі, — роздратовано кинув Керрі, — ти просто ходиш по колу. Якщо хочеш бути видатною постаттю — іди й пробуй себе в чомусь; якщо ні — просто розслабся. — Він позіхнув. — Ходімо, хай дим розвіється. Спустимося і подивимося на футбольне тренування.

Еморі поступово прийняв цю точку зору, вирішивши, що його кар’єра розпочнеться наступної осені, і дозволив собі спостерігати за тим, як Керрі вичавлює радість із життя в «Юніві, 12». Вони напхали ліжко єврейського юнака лимонним пирогом; вони щоночі вимикали газ у всьому домі, просто вдмухуючи повітря в ріжок у кімнаті Еморі, чим доводили до нестями пані Дванадцять і місцевого водопровідника; вони перенесли всі пожитки «плебейських пияків» — картини, книжки та меблі — до ванної кімнати, на превеликий подив цієї парочки, яка туманно виявила перестановку, повернувшись із гулянки в Трентоні. Еморі та Керрі були безмірно розчаровані, коли «плебейські пияки» вирішили сприйняти це як жарт. Вони грали в «ред-дог», «очко» та «джекпот» від вечері до світанку, а одного разу, з нагоди дня народження одного з мешканців, переконали його купити достатньо шампанського для гучного святкування. Оскільки сам винуватець свята залишився тверезим, Керрі та Еморі випадково спустили його з двох сходових прольотів, після чого весь наступний тиждень із присоромленим та розкаяним виглядом провідували його в лазареті.

— Слухай, хто всі ці жінки? — запитав якось Керрі, протестуючи проти обсягів пошти Еморі. — Я останнім часом поглядав на поштові штемпелі: Фармінгтон, Доббс, Вестовер, Дана-холл⁸⁴ — у чому фішка?

Еморі осклабився.

— Усі з «Міст-близнюків». — Він почав перераховувати їх по іменах: — Ось Мерілін Де Вітт — вона гарненька, має власне авто, а це бісовий козир; ось Саллі Ветербі — вона щось занадто гладшає; ось Майра Сент-Клер, старе кохання, легко цілується, якщо тобі таке до вподоби...

— І яку лінію ти їм гнеш? — допитувався Керрі. — Я пробував усе, але ці божевільні жартівниці мене навіть не бояться.

— Ти типу «гарний хлопець», — припустив Еморі.

— Отож-бо й воно. Матусі завжди спокійні за дочок, якщо вони зі мною. Чесно, це дратує. Варто мені взяти когось за руку, як вони сміються і дозволяють це — так, ніби та рука їм не належить. Щойно я хапаю руку, вони її ніби від’єднують від решти тіла.

— Дуйся, — порадив Еморі. — Скажи їм, що ти шибайголова, і хай вони тебе перевиховують. Йди додому оскаженілий, повертайся за пів години — приголомшуй їх.

Керрі похитав головою.

— Без шансів. Минулого року я написав дівчині зі Сент-Тімоті справді палкого листа. В одному місці я розхвилювався і видав: «Боже мій, як я тебе кохаю!». Вона взяла манікюрні ножиці, вирізала «Боже мій» і показувала решту листа всій школі. Не працює. Я просто «старий добрий Керрі» і вся ця муть.

Еморі посміхнувся і спробував уявити себе «старим добрим Еморі». Це йому зовсім не вдалося.

Лютий стікав снігом і дощем, пронеслися циклонні семестрові іспити першокурсників, і життя в «Юніві, 12» залишалося цікавим, хоч і безцільним. Раз на день Еморі дозволяв собі клубний сендвіч, кукурудзяні пластівці та картоплю «Жюльєн» у «Джо», зазвичай у компанії Керрі або Алека Коннеджа. Останній був тихим, дещо відстороненим «шліфувальником» із Готчкісса, який жив по сусідству і поділяв ту ж вимушену самотність, що й Еморі, через те, що весь його випускний клас пішов у Єль. У «Джо» було неестетично і дещо антисанітарно, проте там можна було відкрити безліч рахунків у борг — зручність, яку Еморі цінував. Його батько експериментував з акціями гірничодобувних компаній, і в результаті грошове утримання сина, хоч і було щедрим, виявилося зовсім не таким, як той очікував. Заклад «Джо» мав ще ту перевагу, що був схований від цікавих очей старшокурсників, тому щодня о четвертій Еморі, у супроводі друга або книжки, вирушав туди експериментувати зі своїм травленням. Одного дня в березні, побачивши, що всі столи зайняті, він присів на вільний стілець навпроти першокурсника, який зосереджено схилився над книжкою за останнім столом. Вони коротко кивнули один одному. Протягом двадцяти хвилин Еморі сидів, поглинаючи булочки з беконом і читаючи «Професію пані Воррен» (він відкрив для себе Шоу зовсім випадково, гортаючи книжки в бібліотеці під час сесії); інший першокурсник, так само заглиблений у свій том, тим часом розправився з трьома порціями шоколадного солодового молока.

Згодом погляд Еморі з цікавістю перевівся на книжку сусіда. Він по літерах прочитав назву й автора, що лежали догори дриґом: «Марпесса» Стівена Філліпса. Це йому ні про що не говорило, оскільки його поетична освіта обмежувалася такими недільними класиками, як «Вийди в сад, Мод», та уривками з Шекспіра й Мілтона, які йому нещодавно силоміць вдовбали в голову. Вирішивши заговорити з візаві, він мить удавав зацікавленість власною книжкою, а потім вигукнув, ніби мимоволі:

— Ха! Сильна річ!

Інший першокурсник підвів очі, і Еморі зобразив на обличчі штучне збентеження.

— Ви про свої булочки з беконом? — Його тріснутий, лагідний голос цілком пасував до великих окулярів і створював враження всеохопної проникливості.

— Ні, — відказав Еморі. — Я про Бернарда Шоу. — Він розвернув книжку, демонструючи назву.

— Я ніколи не читав Шоу. Завжди збирався. — Юнак замовк, а потім продовжив: — А ви читали Стівена Філліпса? Ви взагалі любите поезію?

— О, так, звісно! — палко підтвердив Еморі. — Хоча Філліпса я читав небагато. (Він ніколи не чув про жодного Філліпса, крім покійного Девіда Грема). — Як на мене, досить непогано. Звісно, він вікторіанець.

Вони пустилися в обговорення поезії, під час якого відрекомендувалися один одному, і супутник Еморі виявився не ким іншим, як «тим жахливим інтелектуалом Томасом Парком Д’Інвільє», який підписував палкі любовні вірші в «Lit». Йому було років дев’ятнадцять, він мав сутулі плечі, блідо-блакитні очі і, як міг судити Еморі з його загального вигляду, зовсім не мав уявлення про соціальне суперництво та інші явища, що викликали такий поглинаючий інтерес. Все ж він любив книжки, а Еморі здавалося, що минула вічність відтоді, як він зустрічав таку людину. Якби тільки та компанія зі Сент-Полс за сусіднім столиком не прийняла його теж за якогось «дивака», він би отримав від цієї зустрічі колосальне задоволення. Здавалося, вони не звертали уваги, тож він дав собі волю: обговорював книжки десятками — ті, що читав, про які чув, і ті, про які не мав жодного уявлення, випалюючи списки назв із вправністю клерка з книгарні Брентано.

Д’Інвільє був частково введений в оману і цілком зачарований. У своєму добродушному настрої він уже майже вирішив, що Прінстон складається наполовину з нудних філістерів, а наполовину з занудних «зубрил», тому зустріти людину, яка здатна згадати Кітса без затинання і при цьому явно миє руки, було справжньою втіхою.

— Читали щось Оскара Вайльда? — запитав він.

— Ні. А хто це написав?

— Це ж чоловік... хіба ви не знаєте?

— О, звісно. — У пам’яті Еморі відгукнулася слабка струна. — Хіба комічна опера «Терпіння» написана не про нього?

— Саме так, це той самий хлопець. Я щойно дочитав його книжку «Портрет Доріана Грея» і дуже хотів би, щоб ви її прочитали. Вам сподобається. Можу позичити, якщо хочете.

— О, залюбки, дякую.

— Не хочете піднятися до мене в кімнату? У мене є ще кілька книжок.

Еморі завагався, кинув погляд на групу зі Сент-Полс — серед них був величний і витончений Гамберд — і замислився, наскільки фатальним може бути додавання такого друга до його репутації. Він ніколи не вмів заводити друзів, а потім позбуватися їх — він не був для цього достатньо черствим, — тому він почав зважувати безперечні принади й цінність Томаса Парка Д’Інвільє проти загрози холодних очей за роговими окулярами, які, як йому ввижалося, люто витріщалися з сусіднього столу.

— Так, я піду.

Так він відкрив для себе «Доріана Грея», «Містичну і похмуру Долорес» та «La Belle Dame sans Merci»⁸⁵; протягом місяця він не цікавився нічим іншим. Світ став блідим і цікавим, і він з усіх сил намагався дивитися на Прінстон пересиченими очима Оскара Вайльда та Свінберна — або «Фінгала О’Флагерті» та «Алджернона Чарльза», як він називав їх у вишуканому жарті. Він щоночі читав запоєм — Шоу, Честертона, Баррі, Пінеро, Єйтса, Сінга, Ернеста Даусона, Артура Симонса, Кітса, Зудермана, Роберта Г’ю Бенсона, «Савойські опери» — просто гетерогенну суміш, бо раптом виявив, що роками нічого не читав.

Том Д’Інвільє спершу став для нього швидше приводом для роздумів, аніж другом. Еморі бачився з ним десь раз на тиждень; разом вони визолотили стелю в кімнаті Тома і прикрасили стіни імітацією гобелена, купленою на аукціоні, високими свічниками та візерунчастими фіранками. Еморі він подобався за те, що був розумним і начитаним без жодної жіночності чи манерності. Власне, здебільшого пиндючився саме Еморі, болісно намагаючись перетворити кожне зауваження на епіграму — а якщо задовольнятися лише зовнішньою схожістю на епіграму, то знайдеться не так багато складніших фокусів.

В «Юніві, 12» це сприймали з гумором. Керрі прочитав «Доріана Грея» і почав зображати лорда Генрі: він ходив за Еморі по п’ятах, називав його «Доріаном» і вдавав, ніби заохочує в ньому грішні фантазії та витончену схильність до нудьги. Коли він переніс це в «Коммонс», на превеликий подив інших присутніх за столом, Еморі страшенно зніяковів і після того сипав епіграмами лише перед Д’Інвільє або перед дзеркалом.

Одного разу Том і Еморі спробували декламувати власні вірші та поезії лорда Дансейні під музику з грамофона Керрі.

— Скандуй! — кричав Том. — Не декламуй! Скандуй!

Еморі, який саме виступав, виглядав роздратованим і заявив, що йому потрібна платівка, де менше фортепіано. Керрі після цього качався по підлозі в нападах задушливого реготу.

— Постав «Серця і квіти»! — волав він. — О Господи, я зараз лусну від сміху!

— Вимкни цей клятий грамофон! — вигукнув Еморі, помітно почервонівши. — Я тут не виставу влаштовую.

Тим часом Еморі делікатно намагався пробудити в Д’Інвільє відчуття соціальної ієрархії, бо знав, що цей поет насправді значно консервативніший за нього самого, і йому потрібні лише прилизане водою волосся, вужче коло тем для розмов і темно-коричневий капелюх, аби стати цілком «своїм». Але проповіді про комірці «Лівінгстон» та темні краватки не знаходили відгуку; ба більше, Д’Інвільє навіть злегка обурювався цими зусиллями. Тому Еморі обмежився візитами раз на тиждень і час від часу приводив його в «Юніві, 12». Це викликало тихе хихикання серед інших першокурсників, які прозвали їх «Доктором Джонсоном і Босуеллом»⁸⁶.

Алек Коннедж, інший частий гість, симпатизував Тому у неясний спосіб, але побоювався його як «високолобого». Керрі ж, який бачив крізь поетичну балаканину солідну, майже респектабельну глибину душі, був безмірно задоволений і змушував Тома годинами декламувати вірші, поки сам лежав із заплющеними очима на дивані Еморі й слухав:

«У сні чи наяву?
На шиї в неї
Від поцілунків палких слід зоставсь,
Де кров болюча пручається й згасає;
*В жалі й солодкій муці...»*⁸⁷

— Це добре, — тихо казав Керрі. — Це до вподоби старшому Голідею. Мабуть, він великий поет.

Том, щасливий мати таку аудиторію, перечитував «Вірші та балади», аж поки Керрі та Еморі не вивчили їх майже так само добре, як він сам. Весняними вечорами Еморі заходився писати вірші в садах великих маєтків поблизу Прінстона, поки лебеді створювали відповідну атмосферу в штучних ставках, а повільні хмари гармонійно пливли над вербами. Травень прийшов надто швидко, і раптом, не маючи сили терпіти стіни, він почав блукати кампусом у будь-яку годину — і під зорями, і під дощем.

ВОЛОГА СИМВОЛІЧНА ІНТЕРЛЮДІЯ

Нічний туман спускався додолу. Він скочувався з місяця, купчився навколо шпилів та веж, а потім осідав під ними так, що мрійливі піки все ще височіли у високому прагненні до неба. Постаті, що вдень крапали краєвид, наче мурахи, тепер проносилися тінистими привидами, з’являючись і зникаючи на передньому плані. Готичні зали та криті галереї здавалися нескінченно таємничими, коли вони раптово виринали з темряви, кожна окреслена міріадами слабких жовтих квадратів світла. Невідомо звідки дзвін пробив чверть години, і Еморі, зупинившись біля сонячного годинника, розтягнувся на весь зріст на вологій траві.

Прохолода омивала його очі й уповільнювала політ часу — часу, що так підступно прокрадався крізь ліниві квітневі дні й здавався таким невловимим у довгих весняних сутінках. Вечір за вечором над кампусом у меланхолійній красі линув спів старшокурсників, і крізь оболонку його студентської свідомості пробивалася глибока й побожна відданість сірим стінам, готичним пікам та всьому, що вони символізували як сховища минулих епох. Вежа, що виднілася з його вікна, рвалася вгору, переходячи у шпиль, який жадав піднятися ще вище, аж поки його верхівка ставала майже невидимою на тлі ранкового неба; вона дала йому перше відчуття скороминущості та неважливості постатей у кампусі — за винятком тих, хто був носієм цієї «апостольської спадкоємності». Йому припала до душі думка, що готика з її вічним устремлінням угору якнайкраще пасує саме університетам; він відчув цю спорідненість усім серцем. Безкраї зелені луги, тихі корпуси, де-не-де освітлені запізнілим вогнем у вікні якогось студента-книжника, — усе це міцно полонило його уяву, а чиста лінія шпиля стала для нього втіленням цього нового світовідчуття.

— Чорт забирай усе це, — прошепотів він уголос, змочуючи руки в росі й проводячи ними по волоссю. — Наступного року я візьмуся за роботу!

Проте він знав: якщо зараз дух шпилів та веж змушував його мрійливо упокорюватися, то згодом він почне його пригнічувати. Якщо зараз він усвідомлював лише власну незначущість, то зусилля змусять його відчути власну безпорадність і недостатність. Коледж марив наяву. Еморі відчував нервове збудження, яке могло бути самим биттям його повільного серця. Це був потік, у який він мав кинути камінь, чиї слабкі брижі зникнуть майже в ту ж мить, як покинуть його руку. Поки що він нічого не дав і нічого не взяв.

Запізнілий першокурсник, чий прогумований плащ-слікер гучно шурхотів, прочапав розм’яклою стежкою. Голос звідкись вигукнув неминучу формулу: «Висуни голову!» — під невидимим вікном. Сотні дрібних звуків життя, що пливло під туманом, нарешті втиснулися в його свідомість.

— О Боже! — раптом вигукнув він і здригнувся від звуку власного голосу в тиші.

Дощ продовжував капати. Ще хвилину він лежав не рухаючись, стиснувши кулаки. Потім схопився на ноги і випробувально поплескав себе по одягу.

— Я ж промок до нитки! — сказав він уголос сонячному годиннику.

ІСТОРИЧНИЙ ЕКСКУРС

Війна спалахнула влітку, одразу після його першого курсу. Крім суто спортивного азарту — чи вдасться німцям одним махом захопити Париж, — уся ця заваруха анітрохи не хвилювала і не цікавила його. Ставлячись до подій як до захопливої мелодрами, він лише сподівався, що все це триватиме довго і буде кривавим. Якби війна раптово скінчилася, він почувався б наче розгніваний глядач на боксерському поєдинку, де бійці відмовляються гамселити один одного.

Ось і все, що він тоді відчував.

«ХА-ХА, ГОРТЕНЗІЯ!»

— Так, «поні»⁸⁸, ворушіться!

— Ану ж бо, жвавіше!

— Гей, ви там, красуні! Кінчайте дутися в карти, пора вже вихляти стегнами!

— Гей, «поні»!

Тренер безсило лютував. Президент клубу «Тріангл»⁸⁹, похмурий від тривоги, то вибухав владними наказами, то впадав у творчу апатію, безвольно розвалившись у кріслі й ламаючи голову: як, у біса, це шоу встигне підготуватися до різдвяного турне?

— Гаразд. Прогонимо пісню піратів!

«Поні» — хлопці з кордебалету — востаннє затягнулися цигарками й неохоче стали на місця. Виконавець головної жіночої ролі вибіг на авансцену, манірно дріботячи ногами для створення атмосфери. Тренер плескав, тупав, підбивав ритм і мугикав мелодію — так вони «вимучували» танець.

Клуб «Тріангл» нагадував величезний вируючий мурашник. Щороку він ставив музичну комедію і під час різдвяних канікул гастролював країною разом з акторами, хором, оркестром та декораціями. П’єсу та музику писали самі студенти, а сам клуб був однією з найвпливовіших установ університету: щороку за місце в ньому змагалися понад триста осіб.

Еморі, легко вигравши свій перший конкурс у газеті «Princetonian», отримав роль піратського лейтенанта на прізвисько Кипляча Олія. Останній тиждень вони щоночі репетирували «Ха-ха, Гортензію!» в театрі «Казино»⁹⁰ — з другої дня до восьмої ранку, тримаючись на міцній чорній каві й відсипаючись на лекціях у перервах.

Дивовижне то було видовище — це «Казино». Величезна зальна коробка, заповнена хлопцями в сукнях, хлопцями в піратському вбранні та хлопцями, загримованими під немовлят. Декорації встановлювали з гуркотом і лайкою; освітлювач тренувався, пускаючи дивні снопи світла просто в роздратовані очі акторів; і над усім цим — нескінченне налаштування інструментів або бадьоре «па-па-па-пам» чергової мелодії «Тріангла». Автор лібрето стоїть у кутку, гризе олівець — у нього лише двадцять хвилин, щоб придумати текст на біс. Директор сперечається з секретарем, скільки грошей можна вгатити в «ці кляті костюми молочниць», а старий випускник, президент клубу випуску дев’яносто восьмого року, сидить на ящику й думає, наскільки все було простіше за його часів.

Як вистави «Тріангла» взагалі встигали до прем’єри — лишалося таємницею, але таємницею веселою і відчайдушною. І байдуже, чи заслужив ти право носити золотий трикутник на ланцюжку свого годинника. Сценарій «Ха-ха, Гортензії!» переписували шість разів, а в програмці значилося дев’ять співавторів. Усі шоу «Тріангла» починалися як «щось особливе, не просто чергова музична комедія», але після того, як над ними чаклували автори, президент, тренер та факультетський комітет, на виході залишалося старе добре шоу — з бородатими жартами, зірковим коміком, який обов’язково вилітав з університету або хворів якраз перед поїздкою, і темноволосим «красенем» із балету, який «хоч убий, не збирається голитися двічі на день!».

В «Ха-ха, Гортензії!» був один блискучий момент. У Прінстоні існувала традиція: якщо студент Єля, що належить до славнозвісного товариства «Череп і Кістки»⁹¹, чує згадку цієї священної назви — він мусить негайно вийти з кімнати. Також вважалося, що члени цього товариства приречені на успіх і неодмінно стають мільйонерами чи великими політиками. Тому на кожній виставі «Тріангла» шість місць залишалися вільними — їх займали найзанедбаніші волоцюги, яких тільки можна було знайти на вулицях і яких додатково «підправляв» гример. У той момент, коли Піратський Ватажок вказував на свій чорний прапор і виголошував: «Я випускник Єля — і це мій "Череп і Кістки"!», шестеро волоцюг мали демонстративно встати і покинути театр із виглядом глибокої скорботи та ображеної гідності. Подейкували, хоча й не довели, що якось до найнятих «єльців»⁹² приєднався один справжній.

Протягом канікул вони виступали перед вершками суспільства у восьми містах. Еморі найбільше сподобалися Луїсвілл та Мемфіс: тамтешні жителі вміли приймати гостей, частували неймовірним пуншем і хизувалися сліпучим сузір’ям жіночої вроди. Чикаго він оцінив за особливий драйв, попри їхній специфічний акцент. Щоправда, це було «єльське» місто, а оскільки за тиждень там чекали на хор із Єля, «Тріанглу» дісталася лише частина загального захоплення. У Балтіморі ж Прінстон почувався як удома, і всі закохувалися в кожного зустрічного.

Міцні напої споживалися в належній кількості протягом усієї подорожі. Один актор незмінно виходив на сцену «під мухою», стверджуючи, що саме його трактування ролі цього вимагає. У них було три приватні вагони, проте спали всі лише в третьому — так званому «вагоні для звірів», де тулилися в окулярах духовики⁹³ з оркестру. Все відбувалося на такій швидкості, що нудьгувати було ніколи. Та коли вони прибули до Філадельфії наприкінці канікул, було приємно нарешті вирватися з задушливої атмосфери квітів і гриму. «Поні» з болем у животі й зітханням полегшення нарешті знімали свої корсети.

Коли трупа роз’їхалася, Еморі щодуху чкурнув до Міннеаполіса⁹⁴. Кузина Саллі Ветербі, Ізабель Борджі, мала провести там зиму, поки її батьки були за кордоном. Еморі пам’ятав Ізабель ще маленькою дівчинкою, з якою іноді грався, коли вперше приїхав до міста. Потім вона переїхала до Балтімора — і за цей час встигла обзавестися «минулим». Еморі був у самому розквіті сил — впевнений, знервований і окрилений успіхом. Помчати побачити дівчину, яку знав ще дитиною, здавалося йому надзвичайно цікавим і романтичним вчинком. Тому він без докорів сумління надіслав матері телеграму, щоб та його не чекала... сів у поїзд і тридцять шість годин поспіль думав про самого себе.

«ПЕТТИНГ»⁹⁵

Під час турне з «Тріанглом» Еморі постійно стикався з тим великим американським феноменом сучасності, який називали «петтинг-паті». Жодна з вікторіанських матусь — а більшість матерів були саме вікторіанського гарту — і гадки не мала, як невимушено їхні доньки звикли цілуватися. «Так поводяться лише служниці, — каже місіс Г’юстон-Кармеліт своїй популярній доньці. — Їх спочатку цілують, а вже потім пропонують руку і серце».

Але Популярна Донька (П. Д.) встигає заручитися щопівроку в період між шістнадцятьма та двадцятьма двома роками, аж поки нарешті не влаштовує шлюб із молодим Гембеллом із фірми «Гембелл і Гембелл», який наївно вважає себе її першим коханням. У перервах між заручинами П. Д. (її обирають на танцях за системою «перехоплення»⁹⁶, яка сприяє виживанню найбільш пристосованих) має й інші сентиментальні «останні поцілунки» — при місячному сяйві, біля каміна або в цілковитій темряві надворі.

Еморі бачив, як дівчата робили речі, що ще в часи його дитинства здавалися б неможливими: о третій годині ночі після танців вони вечеряли в сумнівних кафе, обговорювали будь-які сторони життя з виглядом напівсерйозним-напівглузливим, проте з прихованою жадобою, в якій Еморі вбачав справжній моральний занепад. Але він і не усвідомлював, наскільки це поширено, аж поки не побачив міста між Нью-Йорком та Чикаго як одну суцільну юнацьку інтригу. Пообіддя в готелі «Плаза», коли за вікнами панують зимові сутінки, а знизу долинає ледь чутний дріб барабанів... вони манірно походжають у холі, попиваючи черговий коктейль, бездоганно вбрані й в очікуванні. Потім обертові двері роблять коло — і всередину дріботять три «пакунки» з хутра. Потім театр; далі столик у кабаре «Міднайт Фролік»⁹⁷ — звісно, матуся буде поруч, але вона лише додасть ситуації таємничості й блиску, самотньо й величаво сидячи за напівпорожнім столом і думаючи, що такі розваги зовсім не такі страшні, як їх малюють, хіба що трохи втомлюють.

Але П. Д. знову закохана... дивно, чи не так? — що хоч у таксі лишалося повно місця, П. Д. та хлопця з коледжу Вільямс якось «витіснили», і їм довелося їхати окремою машиною. Дивина! Хіба ви не помітили, якою рум’яною була П. Д., коли приїхала всього на сім хвилин пізніше за інших? Але П. Д. це «сходить з рук».

«Красуня» перетворилася на «кокетку», а «кокетка» — на «бебі-вамп»⁹⁸. У колишньої «красуні» щовечора бувало по п’ять-шість кавалерів. Якщо ж до Популярної Доньки випадково завітають двоє, то тому, у кого з нею немає домовленості про побачення, створять вельми незручні умови. На танцях у перервах «красуню» оточував десяток чоловіків. Спробуйте-но знайти П. Д. між танцями — просто спробуйте її відшукати.

Та сама дівчина... занурена в атмосферу джунглів-музики⁹⁹ та перегляду моральних кодексів. Еморі було навіть приємно усвідомлювати, що будь-яку популярну дівчину, яку він зустріне до восьмої вечора, він цілком імовірно зможе поцілувати до дванадцятої.

— Навіщо ми взагалі тут? — запитав він якось увечері дівчину з зеленими гребінцями, коли вони сиділи в чиємусь лімузині біля заміського клубу в Луїсвіллі.

— Не знаю. Просто біс поплутав.

— Будьмо відверті: ми більше ніколи не побачимося. Я хотів вийти сюди з тобою, бо ти здалася мені найвродливішою дівчиною в залі. Тобі ж насправді байдуже, чи побачимося ми знову, чи ні?

— Ні, не байдуже... але це у вас такий підхід до кожної дівчини? Чим я таке заслужила?

— І ти зовсім не втомилася танцювати, не хотіла сигарету чи ще чогось, про що казала? Ти просто хотіла побути...

— Ой, ходімо вже всередину, — перебила вона, — якщо тобі так кортить займатися аналізом. Давай не будемо про це говорити.

Коли в моду увійшли плетені безрукавки, Еморі в пориві натхнення охрестив їх «сорочками для петтингу». Ця назва розлетілася від узбережжя до узбережжя — її підхопили всі «вітальняні змії»83 та Популярні Доньки.

ПОРТРЕТ

Еморі було вже вісімнадцять. Маючи зріст під метр вісімдесят, він був надзвичайно, хоча й не зовсім канонічно, вродливим. Його юне обличчя, чия щирість дещо дисонувала з проникливим поглядом зелених очей в обрамленні довгих темних вій, миттєво привертало увагу. Йому бракувало тієї сильної тваринної магнетичності, яка так часто супроводжує красу в чоловіках чи жінках; його особистість здавалася радше продуктом інтелекту, і він не мав влади вмикати чи вимикати свою чарівність, наче водопровідний кран. Проте люди ніколи не забували його обличчя.

ІЗАБЕЛЬ

Вона застигла на верхньому майданчику сходів. Почуття, що зазвичай приписують нирцям на трампліні, примам у вечір прем'єри або кремезним молодикам у день Вирішальної Гри¹⁰⁰, переповнювали її. Вона мала б спускатися під дріб барабанів або під дисонуючу суміш тем із «Таїс» та «Кармен». Ізабель ще ніколи так не переймалася власним виглядом і ще ніколи не була настільки ним задоволена. Ось уже пів року, як їй виповнилося шістнадцять.

— Ізабелль! — гукнула її кузина Саллі з дверей гардеробної.

— Я готова. — Вона відчула, як у горлі став невеликий клубок нервового збудження. — Мені довелося послати додому за іншою парою черевичків. Це забере всього хвилинку.

Ізабель рушила до гардеробної, щоб востаннє глянути у дзеркало, але щось змусило її залишитися на місці й вдивлятися вниз, на широкі сходи клубу «Міннегага». Вони звабливо вигиналися, і їй вдалося впіймати лише мить — дві пари чоловічих ніг у холі внизу. Взуті в однакові чорні бальні туфлі¹⁰¹, вони не давали жодної підказки щодо особистостей, але дівчина з палким інтересом думала: чи не належить одна з цих пар Еморі Блейну? Цей молодик, якого вона ще не бачила, проте встиг зайняти значну частину її дня — першого ж дня після приїзду. Поки вони їхали в авто зі станції, Саллі, сиплючи запитаннями, коментарями, викриттями та перебільшеннями, випалила: «Ти ж пам'ятаєш Еморі Блейна, звісно. Так-от, він просто марить зустріччю з тобою. Він навіть залишився в місті на зайвий день, прогулявши коледж, і прийде сьогодні ввечері. Він стільки про тебе чув — каже, що пам'ятає твої очі».

Це втішило Ізабель. Це ставило їх у рівні умови, хоча вона й сама була цілком здатна зрежисувати власний роман, з попередньою рекламою чи без неї. Проте слідом за приємним тремтінням передчуття прийшло почуття тривоги, що змусило її запитати:

— Як це — він про мене чув? Що саме?

Саллі посміхнулася. Вона почувалася чимось на кшталт імпресаріо при своїй більш екзотичній кузині.

— Він знає, що ти... що ти вважаєшся красунею і таке інше, — вона зробила паузу, — і, гадаю, він знає, що ти вже цілувалася.

Почувши це, Ізабель мимоволі стиснула маленький кулачок під хутряною накидкою. Вона звикла, що відчайдушне минуле переслідує її, і це незмінно викликало в ній почуття обурення; проте... у чужому місті така репутація була вигідною. Значить, вона «шустра»? Що ж — нехай перевірять. Через вікно Ізабель спостерігала, як повз пропливає сніг у морозному тумані ранку. Тут було значно холодніше, ніж у Балтіморі; вона вже й забула. Скло бічних дверей узялося памороззю, а вікна по кутах були прикрашені сніговим мереживом. Думки її крутилися навколо одного. Чи вдягається він так само, як той хлопець, що спокійно йшов гамірною діловою вулицею в мокасинах і костюмі для зимового карнавалу? Як це «по-західному»! Звісно, він не такий: він навчається в Прінстоні, він другокурсник чи щось таке. Власне, вона не мала про нього чіткого уявлення. Старе фото, що збереглося в альбомі, запам’яталося їй великими очима (з яких він, мабуть, уже виріс). Проте за останній місяць, коли її зимовий візит до Саллі став справою вирішеною, він набув масштабів гідного суперника. Діти — ці найпроникливіші з-поміж сватів — швидко планують свої кампанії, і Саллі зіграла майстерну «епістолярну сонату» на збудливому темпераменті Ізабель. Ізабель уже давно була здатна на дуже сильні, хоч і вельми скороминущі почуття...

Вони під'їхали до розлогої будівлі з білого каменю, що стояла в глибині засніженої вулиці. Місіс Ветербі привітала її тепло, а численні молодші кузени висипали з кутків, де вони ввічливо переховувалися. Ізабель зустріла їх тактовно. У свої найкращі моменти вона підкорювала всіх, з ким стикалася — за винятком старших дівчат та деяких жінок. Усі враження, які вона справляла, були свідомими. Пів дюжини дівчат, з якими вона поновила знайомство того ранку, були вражені як її безпосередністю, так і її репутацією. Еморі Блейн був темою відкритою. Очевидно, легковажний у коханні, ні популярний, ні непопулярний — кожна дівчина тут, здавалося, мала з ним інтрижку в той чи інший час, але ніхто не повідомив нічого справді корисного. Він мав «запасти» на неї...

Саллі розповсюдила цю новину серед своєї компанії, і ті повертали її Саллі, щойно побачивши Ізабель. Ізабель таємно вирішила, що за потреби змусить себе полюбити його — вона була винна це Саллі. А раптом вона страшенно розчарується? Саллі змалювала його в таких яскравих барвах: вродливий, «якийсь вишуканий, коли захоче», має свій «підхід» і належним чином мінливий. Власне, він уособлював увесь той романтизм, якого прагнули її вік та оточення. Вона гадала, чи то не його бальні туфлі пробують танцювати фокстрот на м'якому килимі внизу?

Усі враження і, власне, всі ідеї Ізабель були надзвичайно калейдоскопічними. У ній поєднувалося те дивне змішування світського та артистичного темпераментів, що часто зустрічається у двох класах — світських левиць та акторок. Її освіта — а точніше, її досвідченість — була ввібрана від хлопців, які домагалися її прихильності; її такт був інстинктивним, а здатність до любовних пригод обмежувалася лише кількістю вразливих кавалерів у радіусі телефонного дзвінка. Кокетство посміхалося з її великих чорно-карих очей і сяяло крізь її потужний фізичний магнетизм.

Отож вона чекала на горі сходів того вечора, поки несли черевички. Коли терпіння вже закінчувалося, Саллі вийшла з гардеробної, сяючи своєю звичною добродушністю та піднесеним настроєм, і разом вони спустилися вниз. Тим часом рухливий прожектор розуму Ізабель висвітлював дві думки: вона була рада, що сьогодні має яскравий рум'янець, і гадала, чи добре він танцює.

Унизу, у великій залі клубу, її на мить оточили дівчата, з якими вона познайомилася вдень, потім вона почула голос Саллі, що повторював низку імен, і виявила, що вклоняється секстету чорно-білих, жахливо скутих, але туманно знайомих постатей. Прізвище Блейн десь промайнуло, але спершу вона не могла його впізнати. Послідувала дуже сумбурна, дуже юнацька мить незграбних відступів і зіткнень, і кожен опинився в ситуації, коли розмовляв із тією людиною, з якою найменше бажав. Ізабель маневрувала так, що опинилася на сходах разом із Фроггі Паркером — першокурсником Гарварду, з яким колись грала в «класики». Гумористичної згадки про минуле було достатньо. Речі, які Ізабель могла витворяти в суспільстві, маючи лише одну ідею, були неймовірними. Спершу вона повторювала її захоплено, своїм ентузіастичним контральто з дрібкою південного акценту; потім відсторонювала її на відстань і посміхалася їй — своєю чудовою посмішкою; потім подавала її у варіаціях, граючи з нею в інтелектуального «квача» — і все це у формі номінального діалогу. Фроггі був зачарований і зовсім не усвідомлював, що робиться це не для нього, а для тих зелених очей, що поблискували під сяючим, старанно прилизаним водою волоссям трохи ліворуч від неї — бо Ізабель уже вирахувала Еморі. Подібно до того, як акторка навіть у повному розквіті власного магнетизму встигає розгледіти більшість людей у першому ряду, Ізабель оцінювала свого суперника. По-перше, у нього було рудувато-каштанове волосся, і з почуття розчарування вона зрозуміла, що очікувала побачити його темноволосим і струнким, як хлопець із реклами підтяжок для шкарпеток... В іншому — легкий рум'янець і прямий романтичний профіль; ефект підсилювався облягаючим вечірнім костюмом і шовковою сорочкою з рюшами — з тих, які жінки все ще люблять бачити на чоловіках, але від яких чоловіки якраз починали втомлюватися.

Під час цього огляду Еморі тихо спостерігав.

— Ви так не вважаєте? — раптом спитала вона, повернувшись до нього з невинним поглядом.

Виник рух, і Саллі повела всіх до їхнього столу. Еморі пробився до боку Ізабель і прошепотів:

— Ви моя партнерка по вечері, знаєте. Нас усіх підготували один для одного.

Ізабель ахнула — це було прямо «в яблучко». Але насправді вона почувалася так, ніби чудову репліку відібрали у зірки й віддали другорядному персонажу... Вона не повинна втрачати лідерство ні на мить. Обідній стіл іскрився сміхом через плутанину з місцями, а потім цікаві очі звернулися на неї, що сиділа на почесному місці. Вона насолоджувалася цим безмірно, а Фроггі Паркер був настільки поглинутий сяйвом її рум’янцю, що забув відсунути стілець Саллі й зовсім знітився. Еморі був з іншого боку, сповнений впевненості та марнославства, відкрито милуючись нею. Він почав прямо, і Фроггі — теж:

— Я стільки чув про тебе з тих пір, як ти ще носила коси...

— Хіба не смішно було сьогодні вдень...

Обидва замовкли. Ізабель сором'язливо повернулася до Еморі. Її обличчя завжди було достатньою відповіддю для будь-кого, але вона вирішила заговорити.

— Що чув?.. Від кого?

— Від усіх — упродовж усіх тих років, поки тебе не було.

Вона зашарілася — як і належало. Праворуч Фроггі вже був «поза грою», хоча ще не зовсім це усвідомив.

— Я розповім тобі, що я пам’ятав про тебе всі ці роки, — продовжив Еморі. Вона злегка нахилилася до нього і скромно розглядала селеру перед собою. Фроггі зітхнув — він знав Еморі та ситуації, для вирішення яких Еморі, здавалося, був народжений. Він повернувся до Саллі й запитав, чи поїде вона наступного року на навчання. Еморі почав обстріл «картеччю». — У мене є прикметник, який тобі точно пасує.

Це був один із його улюблених прийомів — він рідко мав на думці якесь конкретне слово, але це чудово збуджувало цікавість, і він завжди міг вигадати якийсь комплімент, якщо ситуація ставала скрутною.

— О... який саме? — Обличчя Ізабель було втіленням захопленої цікавості.

Еморі похитав головою.

— Я ще не дуже добре тебе знаю.

— Розкажеш мені... потім? — напівпошепки запитала вона.

Він кивнув.

— Ми посидимо окремо.

Ізабель кивнула.

— Тобі хтось казав, що у тебе дуже проникливі очі? — запитала вона.

Еморі спробував зробити їх ще проникливішими. Йому здалося — хоча він не був упевнений, — що її нога торкнулася його ноги під столом. Але, можливо, то була лише ніжка столу. Важко було сказати напевно. Проте це змусило його затріпотіти. Він швидко почав прикидати, чи не буде складно знайти затишний куточок на другому поверсі.

ДІТИ В ЛІСІ¹⁰²

Ізабель та Еморі аж ніяк не були невинними, проте не можна назвати їх і надто порочними. Щобільше, статус «аматора» мав дуже малу цінність у тій грі, яку вони затіяли, — грі, що, ймовірно, мала стати її головним заняттям на найближчі роки. Вона починала так само, як і він: з гарної зовнішності та екзальтованого темпераменту, а решта була результатом читання доступних популярних романів та підслуханих у вбиральнях розмов трохи старших дівчат. Ізабель ще в дев’ять з половиною років навчилася ходити штучною ходою, а її широко розплющені, сяючі очі найкраще вміли зображати наївну простоту.

Еморі, відповідно, не надто піддавався на ці хитрощі. Він чекав, коли маска впаде, але водночас не заперечував її права носити цю маску. Вона, зі свого боку, не була вражена його старанно підкресленою манерою пересиченого досвідченого чоловіка. Вона жила у більшому місті й мала певну перевагу в життєвому кругозорі. Проте вона прийняла його позу — це була одна з тих дюжини маленьких умовностей, притаманних подібним інтрижкам. Він розумів, що отримав цю особливу прихильність лише тому, що її «підготували»; він знав, що в її очах він — просто найкраща здобич на горизонті, і йому треба скористатися моментом, поки він не втратив своєї переваги. Тож вони діяли з нескінченним лукавством, яке жахнуло б її батьків.

Після вечері почалися танці... вони йшли як по маслу. Хоча, як сказати — «по маслу»? Хлопці перехоплювали Ізабель кожні кілька кроків, а потім сперечалися в кутках: «Ти міг би дати мені протанцювати з нею бодай дюйм!» або «Їй це теж не сподобалося — вона сама мені сказала, коли я перехопив її наступного разу». Це була правда: вона казала це кожному, і кожному на прощання тисла руку так, ніби промовляла: «Тільки завдяки танцям із тобою цей вечір має для мене сенс».

Минуло дві години, і менш витончені кавалери врешті змирилися й перевели свої псевдопристрасні погляди на когось іншого. Одинадцята вечора застала Ізабель та Еморі на дивані в маленькому кабінеті поряд із читальним залом на другому поверсі. Вона усвідомлювала, що вони — вродлива пара, і що вони цілком доречно виглядають у цьому усамітненні, поки дрібніші сошки метушаться й теревенять унизу. Хлопці, що проходили повз двері, зазирали із заздрістю; дівчата ж лише сміялися, хмурилися й робили власні висновки.

Вони досягли дуже визначеної стадії. Вони обмінялися звітами про свої успіхи з моменту останньої зустрічі, і вона вислухала чимало з того, що вже чула раніше. Він — другокурсник, член редколегії «Princetonian», сподівається стати головою на випускному курсі. Він дізнався, що деякі хлопці, з якими вона гуляла в Балтіморі, були «страшенно шустрими» і приходили на танці у стані штучного збудження¹⁰³; більшості з них було під двадцять, і вони ганяли на спокусливих червоних «Статцах»¹⁰⁴. Добру половину з них уже встигли витурити з різних шкіл та коледжів, але деякі мали спортивні прізвища, що змушували його дивитися на неї із захопленням. Насправді ж тісніше знайомство Ізабель з університетським світом тільки починалося. Вона була мельком знайома з купою молодиків, які вважали її «гарненьким дівчиськом, за яким варто наглядати». Але Ізабель сплела ці імена у таку мережу веселощів, яка засліпила б і віденського аристократа. Така вже влада молодих голосів-контральто на глибоких диванах.

Він запитав її, чи не вважає вона його самовпевненим. Вона відповіла, що є різниця між пихатістю та впевненістю в собі. Вона обожнює впевнених чоловіків.

— Фроггі твій добрий друг? — запитала вона.

— Скоріше так, а що?

— Він кепсько танцює.

Еморі засміявся.

— Він танцює так, ніби дівчина у нього на загривку, а не в обіймах.

Вона оцінила жарт.

— Тобі чудово вдається розбиратися в людях.

Еморі вдаваним болем заперечив це, проте тут же «розібрав по кісточках» ще кількох спільних знайомих. Потім заговорили про руки.

— У тебе дуже гарні руки, — мовила вона. — Схоже на те, що ти граєш на піаніно. Це так?

Я вже казав, що вони досягли дуже визначеної стадії — ба більше, стадії критичної. Еморі залишився в місті на день лише заради неї, а його поїзд відходив о 12:18 тієї ж ночі. Його скриня та валіза вже чекали на станції, а годинник у кишені почав ставати нестерпно важким.

— Ізабель, — раптом сказав він, — я хочу тобі дещо сказати.

До цього вони легковажно базікали про «той дивний погляд у її очах», і Ізабель за зміною в його голосі зрозуміла, що зараз буде — власне, вона вже гадала, як скоро це станеться. Еморі простягнув руку і вимкнув світло, так що вони опинилися в темряві, якщо не рахувати червоного відблиску, що падав крізь двері від ламп у читальному залі. Потім він почав:

— Я не знаю, чи здогадуєшся ти, що ти... що я збираюся сказати. Боже, Ізабель — це звучить як заїжджена фраза, але це не так.

— Я знаю, — тихо відповіла вона.

— Можливо, ми більше ніколи так не зустрінемося — мені іноді жахливо не щастить. Він відсторонився від неї на інший край дивана, але вона чітко бачила його очі в темряві.

— Ми ще зустрінемося, дурненький.

Останнє слово було вимовлене з ледь помітним акцентом — так, що воно прозвучало майже як освідчення. Він продовжив трохи хрипко:

— Я захоплювався багатьма дівчатами — і, мабуть, ти теж... хлопцями, я маю на увазі, але, чесно, ти... — він раптом замовк і нахилився вперед, спершись підборіддям на руки. — Ох, який сенс... ти підеш своєю дорогою, а я, мабуть, своєю.

На хвилину запала тиша. Ізабель була по-справжньому схвильована; вона скатала носову хустинку в тугий клубок і при слабкому світлі, що падало на неї, навмисно впустила її на підлогу. Їхні руки на мить зіткнулися, але ніхто не промовив ні слова. Паузи ставали дедалі частішими й солодшими. Десь неподалік інша випадкова пара підійшла до піаніно в сусідній кімнаті. Після звичного вступу «собачого вальсу» хтось із них заграв «Діти в лісі», і легкий тенор доніс слова до кабінету:

«Дай руку мені,
В напівзабутті
В край снів полетимо ми...»

Ізабель тихо підспівувала й затремтіла, коли відчула, як рука Еморі стиснула її долоню.

— Ізабель, — прошепотів він. — Ти ж знаєш, я від тебе без тями. Тобі ж не байдуже до мене?

— Не байдуже.

— Наскільки не байдуже? Чи подобається тобі хтось більше?

— Ні. — Він ледве почув її, хоча нахилився так близько, що відчував її подих на своїй щоці.

— Ізабель, я повертаюся в коледж на довгі шість місяців, то чому б нам не... якби я міг отримати бодай щось на згадку про тебе...

— Зачини двері... — Її голос був настільки тихим, що він майже засумнівався, чи вона взагалі щось сказала. Коли він м’яко прикрив двері, музика, здавалося, затремтіла прямо за порогом.

«Місячне сяйво яскраве,
Поцілуй мене на добраніч».

«Яка чудова пісня», — подумала вона. Усе сьогодні було чудовим, а найбільше — ця романтична сцена в кабінеті, їхні зчеплені руки та неминуче, що так принадно наближалося. Майбутнє бачилося їй нескінченною чередою подій, схожих на цю: під місячним сяйвом і блідими зорями, на задніх сидіннях теплих лімузинів і в низьких затишних родстерах, зупинених під покровом дерев — змінюватися могли лише хлопці, а цей був такий милий.

Він ніжно взяв її за руку. Раптовим рухом перевернув долоню і, притиснувши до губ, поцілував її.

— Ізабель! — Його шепіт злився з музикою, і здавалося, вони попливли назустріч одне одному. Вона задихала частіше. — Можна мені поцілувати тебе, Ізабель? Ізабель?

Напіввідкривши губи, вона повернула до нього голову в темряві. Раптом до них долинув гомін голосів і звук швидких кроків. Блискавично Еморі простягнув руку й увімкнув світло. Коли двері відчинилися і всередину влетіли троє хлопців — серед них і розлючений Фроггі, який прагнув танців, — Еморі якраз перегортав журнали на столі, а вона сиділа нерухомо, безтурботна й зовсім не збентежена, і навіть привітала їх усмішкою. Проте серце її калатало як шалене, і вона почувалася так, ніби її чогось позбавили.

Очевидно, все скінчилося. Знявся галас — її кликали танцювати; між ними промайнув швидкий погляд: з його боку — розпач, з її — жаль. А потім вечір покотився далі, з заспокоєними кавалерами та вічними «перехопленнями».

За чверть до дванадцятої Еморі серйозно потис їй руку в оточенні невеликого натовпу, що зібрався побажати йому щасливої дороги. На мить він втратив самовладання, а вона трохи зніяковіла, коли чийсь уїдливий голос вигукнув із натовпу: «Виведи її на вулицю, Еморі!». Стискаючи її руку, він трохи натиснув на долоню, і вона відповіла тим самим, як відповідала вже двом десяткам рук того вечора — от і все.

О другій годині ночі, вже вдома у Ветербі, Саллі запитала її, чи добре вони з Еморі «провели час» у кабінеті. Ізабель спокійно повернулася до неї. В її очах світилося благородство ідеалістки, непорочної мрійниці, якій ввижаються видіння на кшталт тих, що були у Жанни д'Арк.

— Ні, — відповіла вона. — Я більше таким не займаюся. Він просив мене, але я сказала «ні».

Вкладаючись у ліжко, вона гадала, що він напише завтра у своєму терміновому листі¹⁰⁵. У нього такі гарні губи... чи трапиться це колись?

— Чотирнадцять ангелів¹⁰⁶ їх стерегли, — сонно проспівала Саллі з сусідньої кімнати.

— Чорт! — пробурмотіла Ізабель, збиваючи подушку в розкішну купу й обережно обмацуючи ногами холодні простирадла. — Чорт забирай!

КАРНАВАЛ

Завдяки роботі в «Princetonian» Еморі нарешті «пробився». Дрібні сноби — ці надчутливі термометри успіху — почали виявляти до нього теплоту в міру наближення клубних виборів. До нього й Тома навідувалися групи старшокурсників, які незграбно вмощувалися на краях меблів і розмовляли про все на світі, крім єдиної теми, що всіх по-справжньому поглинала. Еморі забавляли ці пильні погляди, і якщо гості представляли клуб, який його не цікавив, він з насолодою шокував їх парадоксальними зауваженнями.

— О, дайте-но згадаю, — сказав він якось увечері одній приголомшеній делегації, — а який саме клуб ви представляєте?

З візитерами від «Айві», «Коттедж» та «Тайґер Інн» він грав роль «милого, незіпсованого, щирого хлопця», який почувається цілком вільно і нібито не здогадується про справжню мету візиту. Коли на початку березня настав той фатальний ранок і кампус перетворився на суцільний осередок істерії, він плавно «вплив» до клубу «Коттедж» разом з Алеком Коннеджем, із подивом спостерігаючи за своїм класом, що раптом став схожим на збіговисько невротиків.

Були непостійні групки, що кидалися від клубу до клубу; були друзі «на два дні», які зі сльозами й криками оголошували, що мусять вступити до одного закладу і ніщо не має їх розлучити; лунали озлоблені зізнання про давні образи — це «Раптово Значущі» згадували зневагу часів першого курсу. Нікому не відомі люди вмить ставали важливими персонами, отримавши омріяне запрошення; інші ж, чиї позиції вважалися непохитними, раптом виявляли, що нажили несподіваних ворогів, почувалися покинутими й відчайдушно точили ляси про те, щоб кинути коледж. У своїй компанії Еморі бачив хлопців, яких не прийняли за те, що вони носили зелені капелюхи, або за те, що були «клятими манекенами з ательє», мали «надто сильний блат на небесах», чи одного разу напилися «не як джентльмени, їй-богу», або ж через незбагненні таємні причини, відомі лише тим, хто кидав чорні кулі¹⁰⁷.

Ця оргія товариськості завершилася гігантською вечіркою в готелі «Нассау Інн», де пунш розливали з величезних чаш, а весь нижній поверх перетворився на шалений вир облич і голосів.

— Привіт, Діббі! Мої вітання!

— Красава, Том, у вас у «Кепі» зібралася чудова банда.

— Слухай, Керрі...

— О, Керрі, чув, ти пішов у «Тайґер» до всіх цих важкоатлетів!

— Ну, я принаймні не пішов у «Коттедж» — розраду для «вітальняних змій».

— Кажуть, Овертон знепритомнів, коли отримав запрошення від «Айві». Він підписав папери в перший же день? О ні! Помчав на велосипеді до «Мюррей-Додж»¹⁰⁸ — боявся, що це помилка.

— Як ти потрапив у «Кеп», старий розпуснику?

— Вітаю!

— І я тебе вітаю. Чув, у вас гарна компанія.

Коли бар зачинився, вечірка розпалася на групи, які з піснями побрели засніженим кампусом у дивній ілюзії, ніби снобізм і напруга нарешті лишилися позаду і наступні два роки вони зможуть робити все, що заманеться. Довго по тому Еморі згадував весну другого курсу як найщасливіший час у житті. Його думки були в унісон із буттям; він не бажав нічого більше, як пливти за течією, мріяти й насолоджуватися дюжиною нових знайомств упродовж квітневих днів.

Якось уранці Алек Коннедж зайшов до його кімнати й розбудив його — просто в сонячне сяйво і особливу велич Голлу Кемпбелл, що виблискував у вікні.

— Прокидайся, Гріх Первородний, і збирай себе докупи. Будь біля «Ренвіка» за пів години. У когось є машина. — Він узяв накидку з комода і акуратно переклав її разом з усіма дрібничками на ліжко.

— Де ти взяв машину? — цинічно запитав Еморі.

— Священна довіра! Але не будь прискіпливим бовдуром, бо нікуди не поїдеш!

— Я, мабуть, посплю, — спокійно сказав Еморі, вмощуючись зручніше і намацуючи біля ліжка сигарету.

— Посплю?!

— А чому б ні? У мене пара об одинадцятій тридцять.

— Ну ти й зануда! Звісно, якщо не хочеш поїхати на узбережжя...

Одним стрибком Еморі вилетів із ліжка, розсипавши вміст накидки з комода по підлозі. Узбережжя... він не бачив його роками, ще відтоді, як вони з матір'ю подорожували разом.

— Хто їде? — запитав він, залізаючи у свою білизну¹⁰⁹.

— О, Дік Гамбірд, Керрі Голідей, Джессі Ферренбі і... ну, ще чоловік п’ять-шість. Ворушися, малий!

За десять хвилин Еморі вже наминав кукурудзяні пластівці у «Ренвіка», а о дев’ятій тридцятій вони весело виїхали з міста, тримаючи курс на піски Діл-Біч.

— Розумієте, — пояснював Керрі, — машина насправді звідти. Власне, її вкрали в Есбері-Парк невідомі особи, які покинули її в Прінстоні й поїхали на Захід. Наш безсердечний Гамбірд отримав дозвіл від міської ради перегнати її назад.

— У когось є гроші? — поцікавився Ферренбі, повертаючись із переднього сидіння. У відповідь пролунав дружній заперечний хор.

— Тим цікавіше.

— Гроші... та що таке гроші? Можемо продати машину.

— Або здерти з власника плату за порятунок майна.

— А як ми будемо їсти? — запитав Еморі.

— Чесно, — Керрі подивився на нього з докором, — ти сумніваєшся у здібностях Керрі прогодувати вас три короткі дні? Деякі люди роками живуть на підсосі. Почитай щомісячник бойскаутів.

— Три дні... — замислився Еморі, — а в мене заняття.

— Один із цих днів — неділя.

— Все одно, я можу прогуляти ще тільки шість пар, а попереду ще півтора місяця навчання.

— Викиньте його з машини!

— Звідси довго йти пішки.

— Еморі, тобі не здається, що ти просто страждаєш дурньою?

Еморі покірно замовк і заглибився в споглядання краєвидів. Свінберн¹¹⁰ чомусь ідеально пасував до цієї миті.

«Минули вже зими дощі та руїни,
І пори снігів, і пори гріха;
Дні, що коханців ділять невпинно,
Світло, що гасне, і ніч глуха;
Минуле згадане — туга забута,
Морози розбиті, а квіти розкуті,
В зеленому підліску, в кожній хвилині —
Цвіт за цвітом весна спочива».

— «Повні потоки живлять квіти...»

— Що з тобою, Еморі? Наш Еморі знову думає про поезію, про пташок і квіточки. Я по очах бачу!

— Та ні, — збрехав той. — Я думаю про «Princetonian». Треба було б сьогодні підготувати номер, але, мабуть, я зможу зателефонувати до редакції пізніше.

— О-о, — шанобливо протягнув Керрі, — ці великі люди...

Еморі почервонів: йому здалося, що Ферренбі, який програв у конкурсі до редакції, злегка здригнувся. Звісно, Керрі просто жартував, але справді не варто було згадувати про газету.

Це був безтурботний день; у міру того як вони наближалися до узбережжя і повз проносився солоний бриз, він почав малювати в уяві океан, довгі рівні смуги піску та червоні дахи над блакитним морем. Коли вони промчали крізь маленьке містечко, усе це раптом увірвалося в його свідомість, сколихнувши цілу бурю почуттів, що давно дрімали....

— О Господи! Подивіться на це! — вигукнув він.

— На що?

— Випустіть мене, швидше! Я не бачив його вісім років! О, добродії, зупиніть машину!

— Яка дивна дитина! — зауважив Алек.

— Так, він трохи дивакуватий.

Машину люб’язно припаркували біля узбіччя, і Еморі чимдуж побіг до набережної¹¹¹. Спершу він усвідомив, що море синє, що його неймовірно багато і що воно реве й реве — власне, він відчув усі ті банальності про океан, які тільки можна уявити. Проте, якби хтось тоді сказав йому, що все це — банальності, він би лише здивовано роззявив рота.

— А тепер пообідаємо, — скомандував Керрі, підходячи разом з усіма іншими. — Ану, Еморі, відірвися від вічності й стань практичнішим. Спершу завітаємо до найкращого готелю, — вів він далі, — а там побачимо.

Вони прогулялися набережною до найімпозантнішого готелю, який тільки був у полі зору, і, зайшовши до обідньої зали, розсілися за столом.

— Вісім «Бронксів»¹¹², — скомандував Алек, — один клубний сендвіч і картоплю «Жульєн». Їжу на одного. Решту розносьте всім.

Еморі їв мало; він виборов собі стілець, з якого міг бачити море й відчувати його помірне коливання. Коли обід скінчився, вони сиділи й спокійно палили.

— Який рахунок? — хтось переглянув чек.

— Вісім доларів двадцять п’ять центів.

— Грабіжницька націнка. Дамо їм два долари й долар офіціантові. Керрі, збери дріб’язок.

Підійшов офіціант. Керрі з поважним виглядом вручив йому долар, кинув два долари на чек і відвернувся. Вони неспішно побрели до виходу, але за мить їх наздогнав підозріливий Ганімед¹¹³.

— Тут якась помилка, сер.

Керрі взяв рахунок і критично його оглянув.

— Жодної помилки! — сказав він, поважно похитавши головою. Потім розірвав папірець на чотири частини й вручив клаптики офіціантові, який був настільки приголомшений, що застиг на місці без жодного слова, поки вони виходили.

— Він не кинеться за нами?

— Ні, — відповів Керрі. — Хвилину він думатиме, що ми сини власника чи ще хтось такий; потім знову подивиться на чек і покличе менеджера, а тим часом...

Вони залишили машину в Есбері й поїхали трамваєм до Алленгерста, де інспектували багатолюдні павільйони в пошуках красунь. О четвертій перекусили в забігайлівці, і цього разу заплатили ще менший відсоток від загальної вартості; щось у зовнішньому вигляді та впевнених манерах («savoir-faire») цієї компанії змушувало трюк спрацьовувати, і їх ніхто не переслідував.

— Розумієш, Еморі, ми — марксисти-соціалісти, — пояснював Керрі. — Ми не віримо у власність і піддаємо її великому випробуванню.

— Скоро ніч настане, — зауважив Еморі. — Дивись і покладайся на Голідея.

Близько пів на шосту вони розвеселилися і, зчепившись руками, прогулювалися набережною, хором виспівуючи монотонну пісеньку про сумні морські хвилі. Раптом Керрі побачив у натовпі обличчя, що його зацікавило, кинувся вперед і за мить повернувся з однією з найпотворніших дівчат, яких Еморі коли-небудь бачив. Її блідий рот розтягнувся від вуха до вуха, зуби випирали суцільним клином, а маленькі косі очі запобігливо виглядали з-за крила носа.

Керрі офіційно представив:

— Її ім’я Калука, гавайська королева! Дозвольте представити панів Коннеджа, Слоуна, Гамбірда, Ферренбі та Блейна.

Дівчина незграбно присідала в реверансах перед кожним. Бідолаха; Еморі припустив, що на неї ніколи в житті не звертали уваги — можливо, вона була недоумкуватою. Поки вона супроводжувала їх (Керрі запросив її на вечерю), вона не промовила нічого, що могло б спростувати це припущення.

— Вона віддає перевагу рідним стравам, — поважно сказав Алек офіціантові, — але підійде й будь-яка проста їжа.

Протягом усієї вечері він звертався до неї найшанобливішими словами, поки Керрі з іншого боку ідіотськи з нею загравав, а вона гигикала й оскалювалася. Еморі задоволено спостерігав за цією виставою, думаючи про те, наскільки легку руку мав Керрі і як він міг перетворити найбанальніший інцидент на щось витончене та змістовне. Усі вони певною мірою володіли цим хистом, і бути з ними було справжнім відпочинком. Еморі зазвичай любив чоловіків як особистостей, проте побоювався їх у натовпі — хіба що цей натовп зібрався навколо нього самого. Він роздумував, який внесок кожен робив у компанію, адже тут стягувався свого роду «духовний податок». Алек і Керрі були душею компанії, але не зовсім її центром. Чомусь центром були мовчазний Гамбірд та Слоун з його нетерплячою зверхністю.

Дік Гамбірд ще з першого курсу здавався Еморі ідеальним типом аристократа. Стрункий, але міцно збудований, з чорним кучерявим волоссям, правильними рисами обличчя та смаглявою шкірою. Усе, що він говорив, здавалося невловимо доречним. Він мав безмежну мужність, непоганий розум і почуття честі з виразним шармом та «noblesse oblige»¹¹⁴, що відрізняло його від простої праведності. Він міг вести розгульне життя, не втрачаючи людської подоби, і навіть його найбільш богемні пригоди ніколи не здавалися «перегином». Люди одягалися як він, намагалися розмовляти як він... Еморі вирішив, що той, імовірно, гальмує розвиток світу, проте не хотів би в ньому нічого змінювати...

Він відрізнявся від здорового типу, який був суто міщанським — здавалося, він ніколи навіть не пітнів. Дехто не міг бути привітним із шофером, щоб той не почав фамільярничати у відповідь; Гамбірд же міг би обідати у «Шеррі» з кольоровим¹¹⁵, і люди якось би відчували, що все гаразд. Він не був снобом, хоча знав лише половину свого курсу. Коло його друзів простягалося від найвищих до найнижчих щаблів, але «підійти» до нього було неможливо. Слуги обожнювали його і ставилися до нього як до бога. Він здавався вічним прикладом того, чим намагається бути вищий клас.

— Він схожий на ті фотографії англійських офіцерів, що загинули, в «Illustrated London News», — сказав якось Еморі Алеку.

— Що ж, — відповів Алек, — якщо хочеш знати приголомшливу правду, його батько був звичайним клерком у бакалійній лавці, який сколотив статки на нерухомості в Такомі й приїхав до Нью-Йорка десять років тому.

Еморі відчув дивне розчарування. Вечірки такого штибу стали можливими завдяки тому, що курс згуртувався після клубних виборів — ніби в останній відчайдушній спробі пізнати самого себе, триматися разом, відбиваючись від дедалі сильнішого духу закритих клубів. Це був перепочинок після тих конвенційних висот, якими вони всі так манірно крокували. Після вечері вони провели Калуку до набережної, а потім побрели назад уздовж берега до Есбері. Вечірнє море дарувало нові відчуття: усі його барви й затишна стародавність зникли, воно здавалося похмурою пусткою, що робила сумними скандинавські саги. Еморі згадав рядки Кіплінга про «береги Луканона, поки не прийшли мисливці»¹¹⁶.

Це все ще була музика, хоч і безкінечно скорботна. О десятій годині вечора вони залишилися без грошей. Вельми непогано повечерявши на свої останні одинадцять центів, вони зі співами гуляли повз казино та під освітленими арками набережної, зупиняючись, щоб схвально послухати кожен концерт духових оркестрів. В одному місці Керрі влаштував збір коштів для «Французьких сиріт війни», що принесло долар і двадцять центів — на них вони купили трохи бренді на випадок, якщо застудяться вночі. День вони завершили в кінотеатрі, де вибухали поважним систематичним реготом над стародавньою комедією, викликаючи злякане роздратування у решти глядачів. Їхній вхід був суто стратегічним: кожен, заходячи, докірливо вказував пальцем на того, хто йшов одразу за ним. Слоун, що замикав ходу, відхрестився від будь-якого знайомства чи відповідальності, щойно інші розійшлися залою; а коли оскаженілий контролер кинувся всередину, він незворушно рушив слідом.

Пізніше вони знову зібралися біля «Казино» й влаштувалися на ніч. Керрі виманив у сторожа дозвіл переспати на платформі та, назбиравши з торгових яток величезну купу килимків, що мали слугувати матрацами й ковдрами, вони протеревенили до півночі. Потім вони поснули сном без сновидінь, хоча Еморі щосили намагався не спати, щоб побачити, як той неймовірний місяць сідає в море.

Так минули два щасливі дні — в роз’їздах уздовж берега трамваями чи автівками, або на своїх двох по велелюдній набережній; іноді вони обідали з багатіями, але частіше трапезували скромно за кошт нічого не підозрюючих рестораторів. У фотоательє миттєвого друку вони зробили знімки у восьми позах. Керрі наполіг на тому, щоб спершу згрупуватися як «університетська» футбольна команда, а потім — як банда головорізів зі Східного Сайду, у вивернутих навиворіт піджаках, причому сам він сидів посередині на картонному місяці. Фотограф, мабуть, і досі їх зберігає — принаймні вони так за ними й не зайшли. Погода була ідеальною, вони знову спали просто неба, і Еморі знову заснув проти власної волі. Неділя видалася понурою та добропорядною, навіть море, здавалося, щось бурмотіло й скаржилося, тож вони повернулися до Прінстона на попутних «Фордах» випадкових фермерів — розбиті, з нежитем, але загалом цілком задоволені мандрівкою.

Ще більше, ніж торік, Еморі занедбав навчання — не навмисно, а через лінощі та безліч інших інтересів. Аналітична геометрія та меланхолійні гекзаметри Корнеля й Расіна мало його вабили, і навіть психологія, на яку він так чекав, виявилася нудним предметом, сповненим м’язових реакцій та біологічних термінів, а не дослідженням особистості та впливу. Це була обідня пара, яка незмінно вганяла його в дрімоту. Виявивши, що фраза «суб'єктивно та об'єктивно, сер» підходить до більшості запитань, він використовував її за кожної нагоди. Це стало локальним жартом: коли викладач звертався до нього, Ферренбі або Слоун штовхали його, щоб він прокинувся і випалив ці слова. Здебільшого час минав на вечірках — в Оранджі чи на Узбережжі, рідше в Нью-Йорку та Філадельфії. Якось уночі вони зібрали чотирнадцять офіціанток із мережі «Childs’» і повезли їх кататися П’ятою авеню на даху автобуса. Усі вони прогуляли більше занять, ніж дозволялося (що означало додатковий курс наступного року), але весна була надто рідкісним даром, щоб дозволити чомусь завадити їхнім яскравим блуканням.

У травні Еморі обрали до комітету з організації балу другокурсників. Коли після довгих вечірніх дискусій з Алеком вони склали орієнтовний список претендентів на участь у Раді випускників¹¹⁷, то поставили себе серед найбільш імовірних кандидатів. Рада мала складатися з вісімнадцяти найбільш репрезентативних студентів останнього курсу, і з огляду на посаду футбольного менеджера Алека та шанси Еморі обійти Берна Голідея у боротьбі за крісло голови «Princetonian», їхня самовпевненість здавалася цілком виправданою. Дивно, але обоє вони включили Д’Інвільє до списку можливих кандидатів — рік тому весь курс лише роззявив би рота від такого припущення.

Протягом усієї весни Еморі підтримував переривчасте листування з Ізабель Борджі, що супроводжувалося бурхливими сварками й пожвавлювалося переважно його спробами знайти нові слова для кохання. Він виявив, що в листах Ізабель була стриманою та роздратовано несентиментальною, але всупереч усьому сподівався, що вона не виявиться надто екзотичною квіткою, аби вписатися в широкі простори весни так само вдало, як вона вписалася в кабінет клубу «Міннегага». У травні він майже щовечора писав тридцятисторінкові трактати й надсилав їх у пухких конвертах із написами «Частина I» та «Частина II».

— Ох, Алеку, здається, мені набрид коледж, — сумно мовив він, коли вони разом блукали у сутінках.

— Мені теж, певною мірою.

— Усе, чого б я хотів — це маленький будиночок десь у селі, в якійсь теплій країні, дружину і рівно стільки справ, щоб не загнутися від неробства.

— Мені теж.

— Я б усе кинув.

— А що каже твоя дівчина?

— О! — Еморі аж подих перехопило від жаху. — Вона й не подумала б про заміжжя... тобто, не зараз. Я маю на увазі майбутнє, розумієш.

— А моя б пішла. Я заручений.

— Справді?

— Так. Тільки нікому ні слова, будь ласка. Але я заручений. Можливо, я не повернуся наступного року.

— Але тобі всього двадцять! Кинути коледж?

— Послухай, Еморі, ти ж сам хвилину тому казав...

— Так, — перебив його Еморі, — але я просто мріяв. Я б і не подумав кидати коледж. Просто мені так сумно цими дивовижними ночами. Я наче відчуваю, що вони ніколи не повторяться, а я не беру від них усього, що міг би. Шкода, що моя дівчина живе не тут. Але одруження — без шансів. Тим паче батько каже, що грошей тепер не так багато, як раніше.

— Яке марнотратство — ці ночі! — погодився Алек.

Проте Еморі зітхав і використовував ці ночі. У нього був знімок Ізабель, вставлений у старий годинник, і майже щовечора о восьмій він вимикав усе світло, крім настільної лампи, сідав біля відчиненого вікна з цією фотографією і писав їй захоплені листи.

«О, Ізабель, люба, який сьогодні дивовижний вечір. Хтось грає "Місяць кохання" на мандоліні десь далеко в кампусі, і ця музика ніби приносить твій образ у моє вікно. А тепер він грає "Прощавайте, хлопці, я зав’язав", і як же це мені пасує! Бо я справді з усім зав’язав. Я вирішив ніколи більше не пити коктейлів і знаю, що ніколи знову не закохаюся — я просто не зможу, ти стала настільки великою частиною моїх днів і ночей, що я ніколи не дозволю собі навіть подумати про іншу дівчину. Я постійно зустрічаю їх, але вони мені зовсім не цікаві. Я не вдаю пересиченого досвідом, зовсім ні. Просто я кохаю. О, найдорожча Ізабель (чомусь я не можу називати тебе просто Ізабель і боюся, що це "найдорожча" вирветься у мене при твоїй родині в червні), ти мусиш приїхати на бал, а потім я заїду до вас на день, і все буде ідеально...»

І так далі — у вічній монотонності, яка обом їм здавалася нескінченно чарівною та нескінченно новою.

Настав червень, і дні стали такими спекотними й лінивими, що вони не могли хвилюватися навіть через іспити. Вечори вони проводили в замріяних розмовах на подвір’ї клубу «Коттедж», поки краєвид у бік Стоні-Брук не танув у блакитному мареві, а бузок навколо тенісних кортів не ставав білим у сутінках, і слова поступалися місцем мовчазному палінню... Потім вони йшли безлюдною Проспект-стріт і вздовж Маккоша під акомпанемент пісень, що лунали звідусіль, аж до гамірної Нассау-стріт. Том Д’Інвільє та Еморі в ті дні гуляли допізно. Курс охопила лихоманка азартних ігор, і багато задушливих ночей вони схилялися над кістками до третьої години ранку. Після однієї з таких сесій вони вийшли з кімнати Слоуна й побачили, що вже випала роса, а зорі на небі встигли постаріти.

— Давай позичимо велосипеди й покатаємося, — запропонував Еморі.

— Гаразд. Я зовсім не втомився, а це вже майже остання ніч року, бо з понеділка почнеться вся ця метушня з балом.

Вони знайшли два незамкнені велосипеди в подвір’ї Голлу Голдер і близько пів на четверту виїхали на дорогу до Лоуренсвілла.

— Що збираєшся робити влітку, Еморі?

— Не питай — мабуть, те саме, що й завжди. Місяць-два на озері Женева — розраховую, що ти будеш там у липні, ти ж знаєш. Потім Міннеаполіс, а це означає сотні літніх танцульок, світське кокетство, нудьга... Але, ох, Томе, — раптом додав він, — хіба цей рік не був розкішним!

— Ні, — рішуче заявив Том — уже новий Том, одягнений від «Брукс» і взутий від «Френкс». — Я виграв у цю гру, але відчуваю, що більше ніколи не захочу грати знову. З тобою все гаразд — ти як гумовий м’ячик, тобі це навіть личить. Але мені набридло підлаштовуватися під місцевий снобізм цього закутка світу. Я хочу поїхати туди, де людей не цураються через колір їхніх краваток чи фасон піджаків.

— Ти не зможеш, Томе, — заперечив Еморі, поки вони котилися крізь сутінки, що розсіювалися. — Куди б ти тепер не поїхав, ти завжди підсвідомо застосовуватимеш ці стандарти — «має він це» чи «не має». На краще чи на гірше, ми поставили на тобі клеймо; ти — прінстонський тип!

— Ну то навіщо мені взагалі сюди повертатися? — скаржився Том, і його надтріснутий голос жалібно здригався. — Я вже вивчив усе, що Прінстон може запропонувати. Ще два роки простого педантизму та байдикування в клубі нічим не допоможуть. Вони лише розхитають мене, остаточно зроблять конвенційним. Навіть зараз я настільки безхребетний, що дивуюся, як мені все це вдається.

— О, але ти не бачиш справжньої суті, Томе, — перебив його Еморі. — Тобі просто досить різко відкрили очі на снобізм цього світу. Прінстон незмінно прищеплює мислячій людині соціальне чуття.

— І ти вважаєш, що це ти мене навчив, чи не так? — іронічно запитав той, позираючи на Еморі в напівтемряві.

Еморі тихо засміявся.

— А хіба ні?

— Іноді, — повільно мовив Том, — я думаю, що ти мій злий геній. З мене міг би вийти непоганий поет.

— Ну, це вже занадто. Ти сам обрав східний коледж. Тобі або мали відкритися очі на цю мізерну штовханину між людьми, або ти пройшов би крізь це наосліп — а ти б ненавидів бути таким, як Марті Кей.

— Так, — погодився він, — ти маєш рацію. Мені б це не сподобалося. І все ж, важко ставати циніком у двадцять років.

— Я таким народився, — пробурмотів Еморі. — Я — цинічний ідеаліст. — Він замовк, гадаючи, чи означає це хоч щось.

Вони доїхали до сонної школи в Лоуренсвіллі й розвернулися назад.

— Яка ж гарна ця прогулянка, правда? — промовив згодом Том.

— Так; це чудове завершення, просто блискуче; сьогодні все чудово. Ох, скоріше б уже спекотне, млосне літо та Ізабель!

— Ой, ти зі своєю Ізабель! Б’юся об заклад, вона проста як двері... Давай краще вірші почитаємо.

І Еморі почав декламувати «Оду солов’ю»¹¹⁸ кущам, повз які вони проїжджали.

— Я ніколи не стану поетом, — сказав Еморі, закінчивши. — У мені замало чуттєвості; я помічаю як первинну красу лише кілька очевидних речей: жінок, весняні вечори, музику вночі, море. Я не вловлюю тонких нюансів, як-от «срібно-буркотливі труби»¹¹⁹. Можливо, я стану інтелектуалом, але ніколи не писатиму нічого, крім посередніх віршів.

Вони в’їхали до Прінстона якраз тоді, коли сонце розмальовувало небо за Вищою школою яскравими мапами, і поспішили під освіжаючий душ, який мав замінити їм сон. До полудня вулиці заповнили випускники в яскравих костюмах зі своїми оркестрами та хорами, а в наметах панувало пожвавлення під помаранчево-чорними стягами, що тріпотіли на вітрі. Еморі довго дивився на один будинок, де висів напис «Шістдесят дев’ятий»¹²⁰. Там сиділо кілька сивочолих чоловіків і тихо розмовляло, поки повз них, наче панорама самого життя, проносилися інші класи.

ПІД СВІТЛОМ ДУГОВОЇ ЛАМПИ¹²¹

А потім трагедія раптово витріщила на Еморі свої смарагдові очі прямо з-за краю червня. Наступної ночі після поїздки до Лоуренсвілла компанія вирушила до Нью-Йорка в пошуках пригод і близько опівночі вирушила назад до Прінстона на двох автівках. Вечірка була веселою, і кожен перебував на власній стадії тверезості. Еморі їхав у задній машині; вони звернули не туди, заблукали й тепер поспішали, щоб наздогнати перших. Ніч була ясною, і азарт дороги вдарив Еморі в голову. В його думках почали вимальовуватися примари двох строф майбутнього вірша...

«Сіре авто кралось ніччю в пітьмі, і життя не будила хода...
Наче в морі акула в німій глибині, де зоряна сяє вода.
Височіла краса, розступались дерева у місячній білій імлі,
І крик нічних птахів розносив вітер по сонній землі...»

«Мить біля заїзду в затінку ламп —
Жовтий дім під лимонним виттям —
І тиша, де сміх завмирає як штамп...
Авто знов летить за життям.
У червневих вітрах, де тіні м’які,
Відстань губиться в синій імлі,
І тіні жовті стають голубими
На стальному зім’ятому тлі...»

Вони різко загальмували, і Еморі, здригнувшись, визирнув назовні. Біля дороги стояла жінка й розмовляла з Алеком, який був за кермом. Згодом він згадував те враження «гарпії»¹²², яке справляло на ній старе кімоно, і тріснуту порожнечу її голосу:

— Ви прінстонські хлопці?

— Так.

— Що ж, одного з вас тут убило, а двоє інших ледь дихають.

— Боже мій!

— Дивіться! — вона вказала пальцем, і вони в жаху завмерли.

Під повним світлом придорожньої дугової лампи лежало тіло, обличчям донизу, у колі крові, що дедалі ширшало.

Вони вискочили з машини. Еморі впізнав потилицю... це волосся... це волосся... а потім вони перевернули тіло.

— Це Дік... Дік Гамбірд!

— О Господи!

— Перевір серце!

І тут наполегливий голос старої відьми пролунав із якоюсь каркаючою урочистістю:

— Він зовсім мертвий, точно. Машина перекинулася. Двоє хлопців, що не постраждали, віднесли інших всередину, а з цього вже немає жодної користі.

Еморі влетів у будинок, а інші внесли слідом безвольне тіло, яке поклали на диван у дешевій маленькій вітальні. Слоун із пробитим плечем лежав на іншій кушетці. Він був у напівмаренні й постійно вигукував щось про лекцію з хімії о 8:10.

— Я не знаю, як це сталося, — здавленим голосом мовив Ферренбі. — Дік був за кермом і не хотів поступатися; ми казали йому, що він забагато випив... а потім цей клятий поворот... о Боже мій!... — Він упав обличчям на підлогу й зайшовся сухим риданням.

Приїхав лікар. Еморі підійшов до дивана; хтось простягнув йому простирадло, щоб накрити тіло. З раптовою жорсткістю він підняв одну з рук і дав їй інертно впасти назад. Чоло було холодним, але обличчя не втратило виразу. Він подивився на шнурки — Дік зашнурував їх сьогодні вранці. Він зашнурував їх — а тепер він був цією важкою білою масою. Усе, що лишилося від шарму й особистості Діка Гамбірда, якого він знав... о, це було так жахливо, так неаристократично й приземлено. Будь-яка трагедія має цей відтінок гротеску й убогості — така непотрібна, марна... Так помирають тварини... Еморі згадав кота, що лежав понівечений у якомусь провулку його дитинства.

— Хтось поїдьте до Прінстона з Ферренбі.

Еморі вийшов за двері й злегка здригнувся від пізнього нічного вітру — вітру, що ворушив відірване крило на купі зігнутого металу, видаючи жалібний бляшаний звук.

КРЕСЧЕНДО!

Наступний день, за милосердним збігом обставин, минув у шаленому вирі подій. Коли Еморі залишався наодинці, його думки неминуче поверталися до того червоного рота, що безглуздо зяяв на білому обличчі, але він зусиллям волі нагромаджував теперішнє збудження поверх цих спогадів і холодно витісняв їх із розуму.

Ізабель із матір’ю в’їхали в місто о четвертій, і вони покотили усміхненою Проспект-авеню крізь веселий натовп на чай до клубу «Коттедж». Того вечора в клубах проходили щорічні обіди, тож о сьомій він «позичив» її першокурснику, домовившись зустрітися в спортзалі об одинадцятій, коли старшокурсників пускали на бал першокурсників. Вона була саме такою, як він і очікував, і він був щасливий, прагнучи зробити цю ніч центром усіх своїх мрій.

О дев’ятій старшокурсники стояли перед клубами, поки повз них із шумом проносилася факельна хода першокурсників. Еморі гадав, чи ці групи в смокінгах на темному величному тлі у світлі факелів здаються першокурсникам, що витріщалися й кричали, такими ж блискучими, якими вони здавалися йому рік тому.

Наступний день став ще одним виром. Вони обідали веселою компанією з шести осіб в окремій залі клубу; Ізабель та Еморі ніжно дивилися одне на одного над смаженим курчам і знали, що їхнє кохання буде вічним. Вони протанцювали на балу до п’ятої ранку; «кавалери без дам» перехоплювали Ізабель із радісною розкутістю, яка ставала дедалі палкішою, чим пізнішою була година, а їхні вина, приховані в кишенях пальт у гардеробі, змушували втому чекати до наступного дня.

Черга вільних кавалерів — це вельми однорідна маса чоловіків. Вона буквально коливається як єдине ціле. Пропливає повз чорноволоса красуня — і чути напівзітхання, коли жива хвиля накочується вперед, і хтось спритніший за інших виривається і перехоплює танець. Але коли галопує шестифутова дівчина (яку привів Кей з вашого курсу і з якою він намагався познайомити вас увесь вечір), черга відхлине назад, групи розвертаються й починають пильно вивчати дальні кутки зали, бо Кей, тривожний і спітнілий, з’являється в натовпі, прокладаючи шлях ліктями в пошуках знайомих облич.

— Слухай, старий, у мене тут страшенно мила...

— Вибач, Кей, але цей танець у мене забитий. Треба перехопити одну красуню.

— Ну, а наступний?

— Що за... присягаюся, я мушу бігти... знайди мене, коли вона буде вільна.

Еморі був у захваті, коли Ізабель запропонувала на якийсь час піти й покататися на її машині. Протягом чудової години, що пролетіла занадто швидко, вони котилися тихими дорогами навколо Прінстона й розмовляли про щось неважливе з сором’язливим хвилюванням. Еморі почувався дивно щирим і навіть не намагався її поцілувати.

Наступного дня вони їхали через простори Джерсі, обідали в Нью-Йорку, а вдень пішли на «проблемну п’єсу»¹²³, під час якої Ізабель проплакала всю другу дію, чим трохи збентежила Еморі — хоча вигляд її сліз наповнювало його ніжністю. Він мав спокусу нахилитися й вицілувати ці сльози, і вона просунула свою руку в його руку під прикриттям темряви, щоб він її ніжно стиснув.

Потім о шостій вони прибули до літнього маєтку Борджі на Лонг-Айленді, і Еморі помчав нагору, щоб переодягнутися в обідній піджак. Вставляючи запонки в сорочку, він усвідомив, що насолоджується життям так, як, мабуть, ніколи більше не буде. Усе було освячено серпанком його власної юності. Він досяг успіху, йшов в одну ногу з найкращими представниками свого покоління в Прінстоні. Він був закоханий, і його почуття були взаємними. Увімкнувши все світло, він подивився на себе в дзеркало, намагаючись знайти у власному обличчі ті риси, що дозволяли йому бачити ясніше за величезний натовп людей, що робили його рішення твердими, а його самого — здатним впливати на інших і йти за власною волею.

У його теперішньому житті було мало такого, що він хотів би змінити... Оксфорд міг би бути ширшим полем для діяльності. Він мовчки милувався собою. Яким зручним і гарним був його вигляд, і як же йому пасував смокінг. Він вийшов у хол і зачекав на верхньому майданчику сходів, почувши кроки.

Це була Ізабель, і від маківки її сяючого волосся до маленьких золотих туфельок вона ніколи не здавалася такою вродливою.

— Ізабель! — вигукнув він майже мимоволі й простягнув руки. Як у казках, вона впала в них, і в ту пів хвилину, коли їхні губи вперше зустрілися, була досягнута найвища точка марнославства, пік його юнацького егоїзму.

КНИГА ПЕРША. РОМАНТИЧНИЙ ЕГОЇСТ

РОЗДІЛ III. ЕГОЇСТ РОЗДУМУЄ

— Ой! Відпусти мене!

Він опустив руки.

— Що сталося?

— Твоя запонка... вона мені зробила боляче, подивись!

— Вона розглядала свою шию, де на блідій шкірі виднілася маленька синя плямка завбільшки з горошину.

— О, Ізабель, — дорікнув він собі, — ну я й бовдур. Справді, вибач, мені не варто було так міцно тебе стискати.

Вона нетерпляче підвела очі.

— Ой, Еморі, звісно, ти не хотів, і це не так уже й боляче; але що нам тепер із цим робити?

— Робити? — перепитав він. — О, ця плямка; вона миттю зникне.

— Не зникає, — мовила вона після хвилини пильного споглядання. — Вона все ще там і виглядає жахливо... о, Еморі, що ж нам робити! Вона якраз на рівні твого плеча.

— Помасажуй її, — запропонував він, придушуючи найменше бажання розсміятися.

Вона делікатно потерла її кінчиками пальців, а потім у кутику її ока зібралася сльоза й покотилася щокою.

— О, Еморі, — з розпачем мовила вона, підвівши до нього зворушливе обличчя, — якщо я її тертиму, у мене вся шия палатиме. Що мені робити?

Йому в голову прийшла цитата, і він не втримався, щоб не промовити її вголос:

— «Усі пахощі Аравії не відбілять цієї маленької ручки»¹²⁴.

Вона зиркнула на нього, і блиск сльози в її оці був холодним, як лід.

— Ти не дуже мені співчуваєш.

Еморі не так зрозумів її слова.

— Ізабель, люба, я думаю, вона...

— Не чіпай мене! — вигукнула вона. — Мені й так непереливки, а ти стоїш і смієшся!

Тут він знову схибив.

— Ну, це справді кумедно, Ізабель, і ми ж днями говорили, що почуття гумору — це...

Вона дивилася на нього без тіні усмішки; лише в кутиках її рота застигло слабке, безрадісне відлуння чогось схожого на неї.

— Ой, замовкни! — раптом крикнула вона й кинулася коридором до своєї кімнати. Еморі залишився стояти, сповнений каяття й збентеження.

— Дідько!..

Коли Ізабель з’явилася знову, вона накинула на плечі легку накидку. Вони спустилися сходами в мовчанні, яке тривало протягом усієї вечері.

— Ізабель, — почав він дещо роздратовано, коли вони вмощувалися в машині, прямуючи на бал у Гринвіцький заміський клуб, — ти сердишся, і я теж скоро розлючуся. Давай помиримося.

Ізабель похмуро роздумувала.

— Терпіти не можу, коли з мене сміються, — нарешті мовила вона.

— Я більше не буду. Я ж зараз не сміюся, правда?

— Ти сміявся.

— Ой, не будь такою нудотною.

Її губи злегка здригнулися.

— Буду такою, якою захочу.

Еморі насилу стримувався. Він усвідомив, що не відчуває до Ізабель ні грама справжньої ніжності, але її холодність зачіпала його самолюбство. Він хотів її поцілувати, і поцілувати міцно, бо знав: тоді він зможе поїхати вранці й не перейматися. Навпаки, якщо він її не поцілує, це його гризтиме... Це заважатиме його уявленню про себе як про завойовника. Негідно було відступати переможеним, благаючи таку стійку войовницю, як Ізабель. Можливо, вона про це здогадувалася.

У будь-якому разі, Еморі спостерігав, як ніч, що мала стати вінцем романтики, минає під шелест нічних метеликів та важкі пахощі придорожніх садів, але без тих переривчастих слів, без тих легких зітхань... Згодом вони перекусили імбирним елем та шоколадним тортом «їжа диявола» в буфетній, і Еморі оголосив рішення:

— Я поїду завтра рано-вранці.

— Чому?

— А чому б ні? — парирував він.

— У цьому немає потреби.

— І все ж, я поїду.

— Що ж, якщо ти наполягаєш на тому, щоб бути смішним...

— О, не кажи так, — заперечив він.

— Тільки тому, що я не дала тобі себе поцілувати? Ти думаєш...

— Послухай, Ізабель, — перебив він її, — ти ж знаєш, справа не в цьому, навіть якщо це й так. Ми дійшли до тієї стадії, коли ми маємо або цілуватися, або... або нічого. Це ж не так, ніби ти відмовляєш із моральних міркувань.

Вона завагалася.

— Я справді не знаю, що про тебе думати, — почала вона слабку, вперту спробу примирення. — Ти такий дивний.

— Чим?

— Ну, я думала, ти маєш купу впевненості в собі й таке інше; пам’ятаєш, ти казав мені днями, що можеш зробити все, що забажаєш, або отримати все, що захочеш?

Еморі почервонів. Він багато чого їй наговорив.

— Так.

— Що ж, сьогодні ти не здавався таким уже впевненим. Можливо, ти просто звичайний хвалько.

— Ні, це не так, — він запнувся. — У Прінстоні...

— Ой, ти і твій Прінстон! Можна подумати, що це весь світ, судячи з твоїх розмов! Можливо, ти пишеш краще за всіх у своєму старому «Princetonian»; можливо, першокурсники й справді вважають тебе важливою персоною...

— Ти не розумієш...

— Ні, розумію, — перебила вона. — Розумію, бо ти тільки й знаєш, що говорити про себе. Раніше мені це подобалося, а тепер — ні.

— Хіба я сьогодні про це говорив?

— Власне, у цьому й річ, — наполягала Ізабель. — Ти сьогодні був сам не свій. Ти просто сидів і стежив за моїми очима. Крім того, я мушу весь час думати, коли розмовляю з тобою — ти такий критичний.

— Я змушую тебе думати, так? — повторив Еморі з тінню марнославства.

— Ти — суцільне нервове напруження, — наголосила вона, — і коли ти аналізуєш кожну дрібну емоцію чи інстинкт, вони в мене просто зникають.

— Я знаю. — Еморі визнав її правоту й безпорадно похитав головою. — Ходімо. — Вона встала.

Він підвівся з розсіяним виглядом, і вони дійшли до підніжжя сходів.

— Яким поїздом я можу поїхати?

— Є один близько 9:11, якщо тобі справді треба їхати.

— Так, мені справді треба. На добраніч.

— На добраніч.

Вони стояли на верхньому майданчику, і коли Еморі повернув до своєї кімнати, йому здалося, що він помітив ледь вловиму тінь незадоволення на її обличчі. Він лежав без сну в темряві й гадав, наскільки сильно вона йому небайдужа — і яка частина його раптового нещастя була лише зачепленим марнославством; чи не був він, зрештою, за своїм темпераментом непридатним для романтики.

Коли він прокинувся, його накрила радісна хвиля свідомості. Ранковий вітер ворушив ситцеві фіранки на вікнах, і він був трохи спантеличений тим, що він не у своїй кімнаті в Прінстоні з фотографією шкільної футбольної команди над комодом і афішею «Triangle Club» на протилежній стіні. Потім підлоговий годинник у холі пробив восьму, і спогади про минулу ніч повернулися до нього.

Він вискочив із ліжка й одягнувся блискавично; він мав покинути дім раніше, ніж побачить Ізабель. Те, що здавалося меланхолійною подією, тепер виглядало виснажливим антиклімаксом. О пів на дев’яту він уже був одягнений, тож сів біля вікна; він відчував, що струни його серця скручені трохи сильніше, ніж він думав. Яким іронічним знущанням здавався ранок! Яскравий, сонячний, сповнений пахощів саду. Почувши голос місіс Борджі в сонячній веранді внизу, він замислився, де зараз Ізабель. Пролунав стукіт у двері.

— Машина буде за десять хвилин до дев’ятої, сер.

Він повернувся до споглядання пейзажу й почав механічно повторювати вірш Браунінга, який колись цитував Ізабель у листі:

«Кожне життя нездійснене, бач,
Клаптиками висить і шматками;
Ми не зітхали, не знали удач,
*Не голодували, не пили з богами...»*¹²⁵

Але його життя не залишиться нездійсненим. Він відчував похмуре задоволення від думки, що, можливо, весь цей час вона була нічим іншим, як тим, що він сам у неї вклав; що це був її пік, і що ніхто інший більше ніколи не змусить її думати. Проте саме це їй у ньому й не подобалося. І Еморі раптом втомився думати, думати!

— Прокляття! — гірко промовив він. — Вона зіпсувала мені весь рік!

СУПЕРМЕН СТАЄ НЕОБАЧНИМ

Запиленого вересневого дня Еморі прибув до Прінстона й приєднався до спітнілого натовпу студентів-заборжників, що заповнили вулиці. Це здавалося дурним початком його старшокурсних років — проводити по чотири години щоранку в задушливій кімнаті репетиторської школи, вбираючи в себе безкраю нудьгу конічних перетинів. Містер Руні, цей «посередник для нездар», вів заняття й викурював незліченну кількість сигарет «Pall Mall», малюючи діаграми та розв’язуючи рівняння з шостої ранку до опівночі.

— Отже, Лангдюк, якби я використав цю формулу, де була б моя точка А?

Лангдюк ліниво переміщує свої шість футів і три дюйми футбольної маси, намагаючись зосередитися.

— О-о... хай йому грець, я не знаю, містере Руні.

— О, звісно, звісно, ви не можете використати цю формулу. Саме це я й хотів від вас почути.

— Ну так, авжеж.

— Ви розумієте чому? — Аякже... гадаю, що так.

— Якщо не розумієте — кажіть. Я тут, щоб вам показати.

— Ну, містере Руні, якщо ваша ласка, я б хотів, щоб ви пояснили це ще раз…

— Із задоволенням. Отже, ось точка «А»...

Кімната була справжнім кабінетом тупості: два величезні стенди для паперу, містер Руні в сорочці перед ними, а навколо на стільцях розвалилася дюжина хлопців: Фред Слоун, пітчер, якому конче треба було повернути право на участь в іграх; «Слім» Лангдюк, який розгромив би Єль цієї осені, якби тільки зміг осилити нещасні п’ятдесят відсотків балів; Макдауелл, веселий другокурсник, який вважав, що це дуже «по-спортивному» — займатися тут разом із цими відомими атлетами.

— Мені шкода тих бідолах, які не мають ні цента на репетитора і змушені вчитися протягом семестру, — заявив він одного разу Еморі з в’ялою товариськістю, тримаючи сигарету блідими губами. — Як на мене, це така нудьга, адже в Нью-Йорку під час семестру стільки справ. Гадаю, вони й самі не знають, що втрачають.

У пана Макдауелла був такий вигляд «ми з тобою однієї крові», що Еморі ледь не виштовхнув його у відчинене вікно після цих слів... Наступного лютого його мати дивуватиметься, чому він не потрапив до клубу і не збільшив свої кишенькові... маленьке нікчемне створіння... Крізь дим та атмосферу похмурої, густої серйозності, що сповнювала кімнату, неминуче проривався безпорадний крик: «Я не розумію! Повторіть це, містере Руні!» Більшість із них були настільки тупими чи безтурботними, що не хотіли зізнаватися, коли чогось не розуміли, і Еморі належав до останніх. Він виявив, що вивчати конічні перетини неможливо; щось у їхній спокійній і дражливій респектабельності, яка зухвало дихала крізь сморід кабінетів містера Руні, перетворювало їхні рівняння на нерозв’язні анаграми.

Він зробив останню нічну спробу з традиційним мокрим рушником на голові, а потім блаженно пішов на іспит, з болем гадаючи, чому весь колір і амбіції минулої весни так швидко зблідли. Якось так сталося, що з відходом Ізабель ідея успіху серед студентів втратила владу над його уявою, і він споглядав можливий провал іспиту з цілковитим спокоєм, хоча це автоматично означало б його виключення з редакції «Princetonian» та крах усіх шансів на місце в Раді випускників.

Завжди лишалося його везіння. Він позіхнув, нашкрябав на обкладинці свою клятву честі й неспішно вийшов із зали.

— Якщо ти не складеш, — сказав Алек, який щойно приїхав, поки вони сиділи на підвіконні в кімнаті Еморі й роздумували над схемою декору стін, — ти будеш найгіршим бовдуром у світі. Твої акції впадуть як ліфт — і в клубі, і в кампусі.

— Ой, та знаю я. Навіщо сипати сіль на рану?

— Бо ти на це заслужив. Той, хто ризикує таким становищем, як твоє, взагалі не вартий бути головою «Princetonian».

— Облиш цю тему, — запротестував Еморі.

— Дивись, чекай і мовчи. Я не хочу, щоб кожен у клубі допитувався мене про це, наче я призова картоплина, яку відгодовують для овочевої виставки.

Тиждень по тому, увечері, Еморі зупинився під власним вікном дорогою до «Ренвіка» і, побачивши світло, гукнув:

— Гей, Томе, є пошта?

Голова Алека з’явилася на фоні жовтого квадрата світла.

— Так, твій результат прийшов.

Його серце шалено закалатало.

— Який він: блакитний чи рожевий?¹²⁶

— Не знаю. Краще піднімись.

Він зайшов до кімнати, попрямував прямо до столу і раптом помітив, що там є й інші люди.

— Привіт, Керрі. — Він був підкреслено ввічливим. — Вітаю, мужі Прінстона.

Оскільки тут були переважно друзі, він узяв конверт із позначкою «Офіс реєстратора» і нервово зважив його на руці.

— Перед нами вельми важливий папірець.

— Відкривай, Еморі.

— Чисто заради драматизму повідомлю вам: якщо він блакитний, моє ім’я викреслюють із редакційної ради «Принса», і моя коротка кар’єра закінчена.

Він замовк і вперше помітив очі Ферренбі — той дивився на нього з жадібністю, очікуючи на результат. Еморі відповів йому виразним поглядом.

— Стежте за моїм обличчям, панове, зараз ви побачите первісні емоції.

Він розірвав конверт і підніс папірець до світла.

— Ну що?

— Рожевий чи блакитний?

— Кажи вже!

— Ми всі уважно слухаємо, Еморі.

— Посміхнись чи лайся... ну хоч щось зроби.

Настала пауза... промайнуло кілька коротких секунд... потім він подивився знову, і ще кілька секунд відійшли у вічність.

— Блакитний, як небо, панове...

НАСЛІДКИ

Те, чим Еморі займався того року з початку вересня до пізньої весни, було настільки безцільним і непослідовним, що навряд чи заслуговує на опис. Звісно, він одразу ж пошкодував про те, що втратив. Його філософія успіху завалилася прямо на нього, і він шукав причини.

— Твої власні лінощі, — сказав Алек згодом.

— Ні... щось глибше за це. Я почав відчувати, що мені судилося втратити цей шанс.

— Знаєш, у клубі на тебе тепер косо дивляться; кожен, хто не справляється, робить усю нашу компанію настільки ж слабшою.

— Терпіти не можу таку точку зору.

— Звісно, доклавши трохи зусиль, ти міг би ще влаштувати камбек.

— Ні — я зав’язав, принаймні з тим, щоб бути якоюсь силою в коледжі.

— Але, Еморі, чесно, мене найбільше злить не той факт, що ти не будеш головою «Принса» чи в Раді випускників, а просто те, що ти не сів і не склав той бісовий іспит.

— Тільки не мене, — повільно мовив Еморі; — я злий на конкретний результат. Моє неробство цілком відповідало моїй системі, але везіння зрадило.

— Твоя система зламалася, ти хочеш сказати.

— Можливо.

— Ну, і що ти збираєшся робити? Швидко вигадати кращу чи просто байдикувати ще два роки як «колишній»?

— Я ще не знаю...

— Ой, Еморі, зберися!

— Можливо.

Точка зору Еморі, хоч і небезпечна, була недалекою від істини. Якби його реакції на оточення можна було представити у вигляді таблиці, графік, починаючи з його найперших років, виглядав би так:

Фундаментальний Еморі. Еморі плюс Беатріче. Еморі плюс Беатріче плюс Міннеаполіс.

Потім школа Сент-Реджис розібрала його на частини й почала збирати заново:

Еморі плюс Сент-Реджис. Еморі плюс Сент-Реджис плюс Прінстон.

Це було його найближче наближення до успіху через конформізм. Фундаментальний Еморі — ледачий, сповнений уяви та бунтівний — був майже похований під снігом. Він пристосувався, він досяг успіху, але оскільки його уява не була ані задоволена, ані захоплена власним тріумфом, він мляво, напіввипадково відкинув усе це й знову став:

Фундаментальним Еморі.

ФІНАНСИ

Батько помер тихо й непомітно на День подяки. Невідповідність смерті або красі Женевського озера, або стриманому, почуттю гідності матері розважала Еморі, і він дивився на похорон з амуніційною толерантністю. Він вирішив, що поховання все ж краще за кремацію, і посміхнувся своєму давньому дитячому вибору — повільному окисленню на верхівці дерева. Наступного дня після церемонії він розважався у великій бібліотеці, вмощуючись на кушетці в граційних похоронних позах, намагаючись визначити, як його мають знайти, коли прийде його час: з руками, побожно складеними на грудях (монсеньйор Дарсі колись стверджував, що це найшляхетніша постава), чи з руками за головою — у більш язичницькій та байронічній позі.

Те, що зацікавило його куди більше за остаточне розставання батька зі світськими справами, була тристороння розмова між Беатріче, містером Бартоном із юридичної фірми «Бартон і Крогман» та ним самим, що відбулася за кілька днів після похорону. Вперше він по-справжньому вник у сімейні фінанси й усвідомив, який чималий статок колись був під управлінням його батька. Він узяв гросбух із позначкою «1906» і досить уважно його переглянув. Загальні витрати того року склали трохи більше ста десяти тисяч доларів. Сорок тисяч із них були власним доходом Беатріче, і ніхто навіть не намагався за них звітувати: усе проходило під заголовком «Трати, чеки та акредитиви, надіслані Беатріче Блейн».

Розподіл решти коштів був розписаний досить детально: податки та вдосконалення маєтку на Женевському озері склали майже дев’ять тисяч доларів; загальне утримання, включно з електромобілем¹²⁷ Беатріче та французьким авто, купленим того року, перевищило тридцять п’ять тисяч доларів. Решта суми була повністю розподілена, і в книзі незмінно траплялися статті, які не збігалися з прибутковою частиною.

У томі за 1912 рік Еморі був шокований, виявивши зменшення кількості облігацій та різке падіння доходів. У випадку з грошима Беатріче це було не так помітно, але стало очевидним, що його батько присвятив попередній рік кільком невдалим нафтовим авантюрам. Нафти згоріло небагато, проте Стівен Блейн добряче «обпікся». Наступний рік, і наступний, і ще наступний демонстрували схожий спад, і Беатріче вперше почала використовувати власні гроші на утримання будинку. При цьому її рахунок від лікаря за 1913 рік склав понад дев’ять тисяч доларів.

Щодо точного стану справ містер Бартон висловлювався досить туманно й плутано. Були нещодавні інвестиції, результат яких поки залишався проблематичним; до того ж адвокат підозрював, що мали місце подальші спекуляції та обміни, щодо яких із ним не радилися.

Лише за кілька місяців Беатріче написала Еморі про реальний стан речей. Весь залишок статків Блейнів та О’Гарів складався з маєтку на Женевському озері та приблизно пів мільйона доларів, інвестованих зараз у досить консервативні шестивідсоткові папери. Власне, Беатріче писала, що вкладає гроші в облігації залізниць та трамвайних ліній так швидко, як тільки може їх переоформити.

«Я цілком певна, — писала вона Еморі, — що якщо в чомусь ми й можемо бути впевнені, то це в тому, що люди не сидітимуть на одному місці. Цей пан Форд¹²⁸ безумовно витиснув із цієї ідеї максимум. Тож я доручаю містеру Бартону спеціалізуватися на таких речах, як "Northern Pacific" та ці "Компанії швидкого транзиту", як вони називають трамваї. Я ніколи не пробачу собі, що не купила акції "Bethlehem Steel"¹²⁹. Я чула неймовірні історії. Ти мусиш піти у фінанси, Еморі. Я впевнена, ти отримаєш від цього насолоду. Починаєш посильним чи касиром, здається, а звідти піднімаєшся вгору — майже нескінченно. Впевнена, якби я була чоловіком, я б обожнювала оперувати грошима; для мене це стало чимось на кшталт старечої пристрасті.

Перш ніж я продовжу, хочу дещо обговорити. Якась місіс Біспем, надміру привітна маленька пані, яку я зустріла днями на чаюванні, розповіла мені, що її син — він у Єлі — писав їй, ніби всі тамтешні хлопці ходять у літній білизні протягом усієї зими, а також розгулюють із мокрими головами та в низьких черевиках у найхолодніші дні. Еморі, я не знаю, чи це мода і в Прінстоні також, але я не хочу, щоб ти був таким нерозумним. Це не тільки схиляє молоду людину до пневмонії та дитячого паралічу¹³⁰, а й до всіх видів легеневих хвороб, до яких ти особливо схильний. Ти не можеш експериментувати зі своїм здоров’ям. Я в цьому переконалася. Я не робитиму себе смішною, як це, без сумніву, роблять деякі матері, наполягаючи, щоб ти носив калоші, хоча пам’ятаю одне Різдво, коли ти постійно в них ходив, не застебнувши жодної пряжки, видаючи такий дивний хлюпаючий звук; ти відмовлявся їх застібати, бо це було "не за етикетом". Вже наступного Різдва ти не захотів взувати навіть гумові боти, хоча я благала тебе. Тобі зараз майже двадцять років, дорогий, і я не можу бути з тобою постійно, щоб перевіряти, чи чиниш ти розсудливо.

Це вийшов дуже практичний лист. Я попереджала тебе в минулому, що брак грошей на те, чого хочеться, робить людину вельми прозаїчною та домашньою, але на все вистачить, якщо ми не будемо надто марнотратними. Бережи себе, мій дорогий хлопчику, і намагайся писати хоча б раз на тиждень, бо я уявляю всілякі жахи, якщо не отримую від тебе звістки.

З любов’ю, МАТИ».

ПЕРША ПОЯВА ТЕРМІНА «ПЕРСОНАЖ»¹³¹

Монсеньйор Дарсі запросив Еморі до свого палацу в стилі Стюартів на Гудзоні на різдвяний тиждень, і вони вели нескінченні розмови біля відкритого вогню. Монсеньйор трохи погладшав, і разом із цим наче розширилася і його індивідуальність; Еморі відчував спокій і безпеку, занурюючись у м’яке низьке крісло й розділяючи з ним розсудливість зрілої людини за сигарою.

— Мені хотілося кинути коледж, монсеньйоре.

— Чому?

— Уся моя кар’єра пішла прахом; ви скажете, що це дріб’язково і таке інше, але...

— Анітрохи не дріб’язково. Я вважаю, це надзвичайно важливо. Я хочу почути все. Усе, чим ви займалися від нашої останньої зустрічі.

Еморі говорив; він детально описував руйнування своїх егоїстичних магістралей, і за пів години млявість зникла з його голосу.

— Що б ви робили, якби покинули коледж? — запитав монсеньйор.

— Не знаю. Я хотів би подорожувати, але, звісно, ця набридлива війна заважає. Зрештою, мати б дуже не хотіла, щоб я залишився без диплома. Я просто розгублений. Керрі Голідей кличе мене з собою до ескадрильї «Лафайєт»¹³².

— Ви ж знаєте, що не захочете туди йти.

— Іноді хочу... сьогодні ввечері я б поїхав за секунду.

— Що ж, для цього вам довелося б втомитися від життя значно сильніше, ніж я думаю. Я вас знаю.

— Боюся, що так, — неохоче погодився Еморі. — Це просто здавалося легким виходом з усього — коли я думаю про ще один марний, нудний рік.

— Так, я розумію; але, по правді кажучи, я за вас не хвилююся; мені здається, ваш розвиток іде цілком природно.

— Ні, — заперечив Еморі. — За рік я втратив половину своєї особистості.

— Анітрохи! — насмішкувато кинув монсеньйор. — Ви втратили величезну порцію марнославства, от і все.

— Боже! У мене таке відчуття, ніби я знову пройшов через п’ятий клас у Сент-Реджис.

— Ні. — Монсеньйор похитав головою. — То було нещастя, а це — корисна річ. Що б цінного до вас не прийшло, воно прийде не тими шляхами, які ви шукали минулого року.

— А що може бути більш безплідним, ніж моя нинішня відсутність запалу?

— Можливо, самі по собі... але ви розвиваєтеся. Це дало вам час подумати, і ви скидаєте багато старого багажу про успіх, супермена і таке інше. Люди на кшталт нас не можуть приймати цілі теорії, як це зробили ви. Якщо ми можемо зробити «наступний крок»¹³³ і маємо годину на день для роздумів, ми здатні на дива, але що стосується будь-яких зухвалих схем сліпого домінування — ми б просто пошили себе в дурні.

— Але, монсеньйоре, я не можу зробити цей «наступний крок».

— Еморі, між нами кажучи, я сам лише нещодавно навчився це робити. Я можу зробити сотню кроків, що стоять за «наступним», але спотикаюся саме на ньому, так само як ви спотикнулися на математиці цієї осені.

— Чому ми маємо робити саме «наступний крок»? Це ніколи не здається мені тим, що я мав би робити.

— Ми маємо це робити, бо ми не «особистості», а «персонажі».

— Гарна фраза... що ви маєте на увазі?

— «Особистість» — це те, чим ви себе вважали, і чим, очевидно, є ці ваші Керрі та Слоун. Особистість — це справа майже цілком фізична; вона пригнічує людей, на яких діє; я бачив, як вона зникає під час довгої хвороби. Але поки особистість активна, вона ігнорує «наступний крок». Натомість «персонаж» — він накопичує. «Персонаж» ніколи не мислить окремо від того, що він зробив. Він — це стрижень, на який нанизано тисячу речей; іноді блискучих речей, як у нашому випадку; але він користується цими речами, маючи за собою холодний інтелект.

— І кілька моїх найблискучіших речей відпали саме тоді, коли вони були мені потрібні, — Еморі з азартом підхопив порівняння.

— Саме так; коли ви відчуваєте, що ваш накопичений престиж, таланти й усе інше виставлені напоказ, вам ніколи не треба турбуватися про інших; ви впораєтеся з ними без зусиль.

— Але, з іншого боку, якщо у мене немає моїх «речей», я безпорадний!

— Безумовно.

— Це справді цікава думка.

— Тепер у вас чистий старт — старт, якого Керрі чи Слоун органічно ніколи не зможуть мати. Ви змахнули три чи чотири прикраси, а потім у нападі роздратування збили й решту. Тепер головне — зібрати нові, і чим далі в майбутнє ви заглядатимете під час збирання, тим краще. Але пам’ятайте: робіть «наступний крок»!

— Як же ясно ви вмієте все пояснити!

Так вони розмовляли — часто про себе, іноді про філософію та релігію, про життя як гру чи таємницю. Священник, здавалося, вгадував думки Еморі ще до того, як вони чітко формувалися в його власній голові — настільки спорідненими за формою та спрямуванням були їхні розуми.

— Чому я складаю списки? — запитав його Еморі одного вечора. — Списки всього на світі?

— Тому що ви — середньовічна людина, — відповів монсеньйор. — Ми обидва такі. Це пристрасть до класифікації та пошуку типу.

— Це бажання отримати щось визначене.

— Це ядро схоластичної філософії.

— Я вже почав думати, що стаю диваком, поки не приїхав сюди. Мабуть, це була просто поза.

— Не переймайтеся; для вас відсутність пози може стати найбільшою позою з усіх. Позуйте...

— Так?

— Але робіть «наступний крок».

Після того як Еморі повернувся до коледжу, він отримав кілька листів від монсеньйора, які дали ще більше поживи для його егоїзму.

ЛИСТ ВІД МОНСЕНЬЙОРА ДАРСІ

«Я боюсь, що дав тобі надто багато запевнень у твоїй неминучій безпеці; ти мусиш пам’ятати, що я робив це завдяки вірі у твої внутрішні джерела енергії, а не через дурне переконання, що ти всього досягнеш без боротьби. Деякі нюанси свого характеру тобі доведеться прийняти як належне, хоча ти маєш бути обережним, сповідаючись у них іншим. Ти несентиментальний, майже нездатний на глибоку прихильність, проникливий без хитрості та марнославний без гордості.

Не дозволяй собі почуватися нікчемним; часто в житті ти справді будеш найгіршим саме тоді, коли думатимеш про себе найкраще. І не хвилюйся через втрату своєї "особистості", як ти вперто її називаєш: у п'ятнадцять років ти мав сяйво раннього ранку, у двадцять у тобі почне з’являтися меланхолійний блиск місяця, а коли доживеш до моїх років, ти випромінюватимеш, як і я, добродушне золоте тепло четвертої години пополудні.

Якщо писатимеш мені листи, будь ласка, нехай вони будуть природними. Твій останній, та дисертація про архітектуру, був просто жахливим — настільки "високолобим"¹³⁴, що я уявив, ніби ти живеш в інтелектуальному та емоційному вакуумі. І стережися намагань надто чітко класифікувати людей за типами; ти побачиш, що протягом усієї юності вони з дражливою наполегливістю стрибатимуть із класу в клас. Наклеюючи зарозумілий ярлик на кожного зустрічного, ти лише пакуєш "чортика в табакерці"¹³⁵, який вистрибне й вишкіриться на тебе, коли ти почнеш по-справжньому вороже контактувати зі світом. Ідеалізація такої людини, як Леонардо да Вінчі, була б для тебе зараз кориснішим дороговказом.

Тобі судилося переживати злети й падіння, як і мені в юності, але зберігай ясність розуму, і якщо дурні чи мудреці наважаться критикувати — не звинувачуй себе занадто сильно.

Ти кажеш, що лише умовності стримують тебе в цьому "жіночому питанні"; але це дещо більше, Еморі. Це страх, що розпочате ти не зможеш зупинити; ти б утратив контроль над собою, і я знаю, про що кажу. Це те напівчудесне шосте чуття, яким ти розпізнаєш зло, це напівусвідомлений страх Божий у твоєму серці.

Яким би не виявилося твоє покликання — релігія, архітектура чи література — я впевнений, що тобі було б набагато безпечніше стати на якір у Церкві. Проте я не ризикуватиму своїм впливом, сперечаючись із тобою, хоча потай я впевнений, що "чорне провалля романізму"¹³⁶ зяє під тобою. Пиши мені швидше.

З теплими вітаннями, ТЕЙЄР ДАРСІ».

ТУМАННІ ПРОВУЛКИ ЛІТЕРАТУРИ

Навіть захоплення Еморі читанням зблідло в цей період; він заглибився далі в туманні бічні вулички літератури: Гюїсманс, Волтер Пейтер, Теофіль Готьє та більш пікантні розділи Рабле, Боккаччо, Петронія та Светонія¹³⁷. Одного тижня, з чистої цікавості, він проінспектував приватні бібліотеки своїх однокласників і виявив, що зібрання Слоуна було цілком типовим: комплекти Кіплінга, О. Генрі, Джона Фокса-молодшого та Річарда Гардінга Девіса; «Що повинна знати кожна жінка середнього віку», «Закляття Юкону»; «подарунковий» примірник Джеймса Віткомба Райлі, асортимент пошарпаних, поцяткованих примітками підручників і, нарешті, на його подив, одне з його власних нещодавніх відкриттів — збірка поезій Руперта Брука¹³⁸. Разом із Томом Д'Інвільєром він шукав серед світил Прінстона когось, хто міг би заснувати Велику американську поетичну традицію.

Того року студентство було значно цікавішим, ніж цілком філістерський Прінстон дворічної давнини. Життя дивовижним чином пожвавилося, хоча й ціною втрати значної частини спонтанної чарівності першого курсу. У старому Прінстоні вони б ніколи не відкрили Танадьюка Вайлі. Танадьюк був другокурсником з величезними вухами та манерою промовляти: «Земля несеться вниз крізь зловісні місяці наперед визначених поколінь!», що змушувало їх неясно гадати, чому це звучить не зовсім зрозуміло, але ніколи не ставити під сумнів, що це вислів «наддуші». Принаймні так його сприймали Том і Еморі. Вони цілком серйозно говорили йому, що він має розум як у Шеллі, і публікували його ультра-верлібри та прозу в поезії в журналі «Nassau Literary Magazine».

Але геній Танадьюка ввібрав у себе занадто багато кольорів епохи, і він, на їхнє велике розчарування, подався в богему. Тепер він говорив про Гринвіч-Вілледж замість «закручених полуднем місяців» і зустрічав зимових муз, неакадемічних, що мешкали поблизу Сорок другої вулиці та Бродвею, замість шеллівських «дітей мрії», якими він раніше тішив їхнє сповнене очікувань захоплення. Тож вони віддали Танадьюка футуристам, вирішивши, що він і його яскраві краватки пасуватимуть там краще. Том дав йому наостанок пораду припинити писати на два роки й чотири рази перечитати повне зібрання творів Александра Поупа, але на зауваження Еморі, що Поуп для Танадьюка — це як мазь для ніг при шлункових розладах, вони зі сміхом ретирувалися, так і не вирішивши, чи цей геній занадто великий, чи занадто нікчемний для них.

Еморі досить зневажливо уникав популярних професорів, які щовечора роздавали дешеві епіграми та крихітні чарочки «Шартрезу»¹³⁹ групам шанувальників. Він також був розчарований атмосферою загальної непевності в кожному питанні, що, здавалося, була нерозривно пов’язана з педантичним темпераментом; його погляди втілилися в мініатюрній сатирі під назвою «В аудиторії», яку він переконав Тома надрукувати в «Nassau Lit».

«Доброго ранку, Дурисвіте... Тричі на тиждень
Ти тримаєш нас безпорадними, поки говориш,
Дражнячи наші спраглі душі
Гладенькими "так" своєї філософії...
Що ж, ось ми, твої сто овець,
Налаштовуйся, грай, виливай... ми спимо...
Ти студент, так кажуть;
Ти викував днями Силабус із того, що ми знаємо
Про якийсь забутий фоліант;
Ти просопів крізь плісняву епохи,
Набиваючи ніздрі пилом,
А потім, підвівшись із колін,
Оприлюднив це в одному велетенському чханні...
А ось сусід праворуч від мене,
"Завзятий Віслюк", вважається кмітливим;
Любитель запитань... Як він стоятиме
З поважним виглядом і тремтячою рукою
Після цієї години, розповідаючи тобі,
Що сидів усю ніч і прогризався крізь
Твою книгу... О, ти будеш соромитися,
А він симулюватиме обдарованість,
І обидва педанти, ви будете посміхатися й хизуватися,
І шкіритися, і поспішатимете назад до роботи...
Рівно тиждень тому, сер, ви повернули
Мій твір, з якого я дізнався
(Через різні коментарі збоку,
Які ви накреслили), що я зневажив
Найвищі правила критики
Заради дешевої та необачної дотепності...
"Чи ви впевнені, що це могло бути?" і "Шоу — не авторитет!"¹⁴⁰
Але Завзятий Віслюк тим, що він надсилає,
Руйнує ваші найкращі відсотки.
Все ж... все ж я зустрічаю вас тут і там...
Коли грають Шекспіра, ви посідаєте крісло,
І якась померла, побита міллю зірка
Зачаровує ментального преціоза¹⁴¹, яким ви є...
Приходить радикал і шокує Атеїстичних ортодоксів?
Ви представляєте Здоровий Глузд,
З роззявленим ротом, у залі.
І іноді навіть каплиця приваблює
Цю вашу свідому толерантність,
Цей широкий і сяючий погляд на істину
(Включаючи Канта і генерала Бута¹⁴²...)
І так від шоку до шоку ви живете,
Порожнє, бліде ствердження...
Година вичерпана... і збуджені від відпочинку
Сто дітей блаженних
Видурюють у вас слово чи два ногами,
Що тупотять шумними проходами...
Забудьте на цій обмеженій землі
Про Могутнє Позіхання, що породило вас».

У квітні Керрі Голідей покинув коледж і відплив до Франції, щоб вступити до ескадрильї «Лафайєт». Заздрість та захоплення Еморі цим вчинком потонули в його власному досвіді, якому він так і не зміг дати належної оцінки, але який, проте, переслідував його ще три роки по тому.

ДИЯВОЛ

З «Гілі» вони пішли о дванадцятій і на таксі покотили до «Бістоларі». Там були Аксія Марлоу та Фібі Колам із шоу «Summer Garden», Фред Слоун та Еморі. Вечір був ще таким молодим, що вони почувалися безглуздо через надлишок енергії й увірвалися в кафе, наче діонісійські гульвіси.

— Стіл на чотирьох посеред залу! — крикнула Фібі. — Мерщій, дорогенький, скажи їм, що ми тут!

— Скажи, хай грають «Admiration»! — гукнув Слоун. — Ви двоє замовляйте, а ми з Фібі зараз «тряхнемо старовиною»¹⁴³, — і вони попливли в розхристаному натовпі.

Аксія та Еморі, знайомі лише годину, проштовхнулися за офіціантом до столика на вигідному місці; там вони сіли й почали спостерігати.

— Он Фіндл Марготсон із Нью-Гейвена! — вигукнула вона крізь галас. — Привіт, Фіндле! Ого-го!

— О, Аксіє! — гукнув він у відповідь. — Йдіть до нашого столу!

— Ні! — прошепотів Еморі.

— Не можу, Фіндле, я з іншим! Подзвони мені завтра близько першої!

Фіндл, безликий завсідник закладу, щось незв'язно пробурмотів і повернувся до яскравої блондинки, яку намагався провести через зал.

— Оце природжений дурень, — прокоментував Еморі.

— Та він нормальний. О, а ось і наш спритний офіціант. Якщо питаєш мене, я хочу подвійний «Дайкірі».

— Неси чотири.

Натовп кружляв, змінювався і зміщувався. Тут були переважно студенти, дещиця «бродвейського сміття» та жінки двох типів, вищим з яких були хористки. Загалом це був типовий натовп, і їхня компанія була такою ж типовою, як і будь-яка інша. Відсотків на сімдесят п’ять усе це робилося заради ефекту і тому було нешкідливим, закінчуючись біля дверей кафе вчасно, щоб встигнути на п’ятигодинний поїзд назад до Єля чи Прінстона; десь одна чверть продовжувала гулянку в похмурі передсвітанкові години, збираючи дивний пил у дивних місцях. Їхня вечірка мала бути з розряду нешкідливих. Фред Слоун і Фібі Колам були старими друзями, Аксія та Еморі — новими.

Але дивні речі готуються навіть у глуху ніч, і те незвичайне, що найменше очікуєш зустріти в кафе — домі прозаїчного та неминучого — готувалося зіпсувати йому згасаючу романтику Бродвею. Те, як це сталося, було настільки невимовно жахливим, настільки неймовірним, що згодом він ніколи не думав про це як про досвід; це була сцена з туманної трагедії, зіграна далеко за завісою, і він знав, що вона означала щось цілком конкретне.

Близько першої вони перебралися до «Максима», а друга година застала їх у «Девіньєрі». Слоун пив без упину й перебував у стані хиткої екзальтації, але Еморі був до нудоти тверезим; їм не трапилося жодного з тих старих розпусних покупців шампанського, які зазвичай спонсорували їхні нью-йоркські вечірки. Вони щойно закінчили танцювати й поверталися до своїх стільців, коли Еморі відчув, що хтось за сусіднім столиком спостерігає за ним. Він обернувся і мигцем глянув...

Це був чоловік середніх років у коричневому мішкуватому костюмі; він сидів трохи осторонь за окремим столиком і пильно стежив за їхньою компанією. Коли Еморі глянув на нього, той ледь помітно посміхнувся. Еморі повернувся до Фреда, який саме сідав.

— Що це за блідий дурень стежить за нами? — обурено пробурчав він.

— Де? — вигукнув Слоун. — Ми його виставимо! — Він підвівся і загойдався взад-вперед, чіпляючись за стілець. — Де він?

Аксія та Фібі раптом нахилилися й зашепотілися одна з одною через стіл, і перш ніж Еморі встиг оговтатися, вони вже прямували до виходу.

— Куди тепер?

— На квартиру, — запропонувала Фібі. — У нас є бренді й сифон — а тут сьогодні все якось повільно.

Еморі швидко розважив. Він не пив і вирішив: якщо не питиме далі, буде цілком розсудливо поїхати з ними. Насправді це було навіть необхідно, щоб наглянути за Слоуном, який був не в змозі думати самостійно. Тож він узяв Аксію під руку, вони тісно набилися в таксі й поїхали повз сотні будинків, зупинившись біля високої білокам’яної багатоповерхівки... Він ніколи не забуде ту вулицю... Це була широка вулиця, обабіч якої стояли такі ж високі білі будівлі з темними вікнами; вони тяглися, наскільки сягало око, залиті яскравим місячним світлом, що надавало їм кальцієвої блідості¹⁴⁴. Він уявляв, що в кожному є ліфт, темношкірий швейцар і дошка для ключів; кожна будівля — на вісім поверхів, повна три- та чотирикімнатних номерів.

Він був радий зайти в затишну вітальню Фібі й опуститися на диван, поки дівчата шукали їжу.

— Фібі — класна дівчина, — обережно прошепотів Слоун.

— Я залишуся лише на пів години, — суворо сказав Еморі.

Він подумав, чи не прозвучало це занадто по-ханжеськи.

— Та ну тебе, — запротестував Слоун. — Ми вже тут — давай не поспішати.

— Мені тут не подобається, — похмуро відрізав Еморі, — і я не хочу їсти.

З’явилася Фібі з сендвічами, пляшкою бренді, сифоном і чотирма склянками.

— Еморі, розливай, — сказала вона, — вип’ємо за Фреда Слоуна, який сьогодні перебуває в рідкісному, вишуканому стані сп’яніння.

— Так, — додала Аксія, входячи, — і за Еморі. Мені подобається Еморі. — Вона сіла поруч із ним і поклала свою біляву голову йому на плече.

— Я розіллю, — сказав Слоун, — а ти, Фібі, бери сифон.

Вони заставили піднос склянками.

— Готово, починаємо!

Еморі завагався зі склянкою в руці. Минула хвилина, поки спокуса накочувалася на нього, як теплий вітер, а уява перетворювалася на вогонь, і він узяв склянку з рук Фібі. Це було все; бо в ту саму секунду, коли рішення було прийняте, він підвів очі й побачив за десять ярдів від себе того самого чоловіка, який був у кафе. Від несподіванки він здригнувся, і склянка випала з його піднятої руки.

Чоловік напівсидів, напівлежав, спершись на купу подушок на кутовому дивані. Його обличчя було наче з того ж жовтого воску, що й у кафе — не тьмяного, пастозного кольору мерця, а радше якась «життєздатна» блідість; не хвороблива, а як у сильної людини, що працювала в шахті або в нічні зміни в сирому кліматі. Еморі уважно його оглянув і згодом міг би зобразити його до найменших деталей. Його рот був із тих, що називають «відкритими», а спокійні сірі очі повільно переміщалися з одного на іншого в їхній групі з ледь помітним запитальним виразом. Еморі помітив його руки; вони зовсім не були витонченими, але в них відчувалася гнучкість і тонка сила... це були нервові руки, що легко лежали на подушках і постійно рухалися, сіпаючись, стискаючись і розтискаючись.

Потім, раптово, Еморі побачив ноги, і з припливом крові до голови він зрозумів, що йому страшно. З ногами було щось зовсім не так... якась неправильність, яку він радше відчував, ніж усвідомлював... Це було як слабкість у доброчесній жінці або кров на атласі; одна з тих жахливих невідповідностей, що змушують здригатися десь глибоко в підсвідомості. На ньому не було взуття, натомість було щось на кшталт напівмокасинів, проте гострих, як туфлі, що носили в чотирнадцятому столітті¹⁴⁵, з кінчиками, що закручувалися вгору. Вони були темно-коричневі, і його пальці, здавалося, заповнювали їх до самого краю... Вони були невимовно жахливими...

Мабуть, він щось сказав або якось подивився, бо голос Аксії пролунав із порожнечі з якоюсь дивною добротою:

— Ну, подивіться на Еморі! Бідному старому Еморі зле — голова обертом іде?

— Подивіться на того чоловіка! — вигукнув Еморі, вказуючи на кутовий диван.

— Ти про ту фіолетову зебру? — дотепно заверещала Аксія. — О-о-ой! На Еморі витріщається фіолетова зебра!

Слоун безглуздо засміявся:

— Зебра тебе впіймала, Еморі?

Настала тиша... Чоловік насмішкувато дивився на Еморі... Потім людські голоси слабко долинули до його вух:

— А я думала, ти не п’єш, — сардонічно зауважила Аксія, але її голос було приємно чути; весь диван, на якому сидів той чоловік, був живим; живим, як теплові хвилі над асфальтом, як черви, що звиваються...

— Повернись! Повернись! — Рука Аксії лягла на його руку. — Еморі, любий, ти ж не йдеш, Еморі?

Він був уже на півдорозі до дверей.

— Давай, Еморі, лишайся з нами!

— Тобі зле, чи що?

— Сядь на секунду!

— Випий води.

— Випий трохи бренді...

Ліфт був поруч, а темношкірий ліфтер напівспав, збліднувши до відтінку похмурої бронзи... Благальний голос Аксії линув по шахті ліфта. Ті ноги... ті ноги... Коли вони опустилися на перший поверх, ноги з’явилися перед очима в хворобливому електричному світлі мощеного каменем холу.

У ПРОВУЛКУ

Місяць скотився вниз уздовж довгої вулиці; Еморі повернувся до нього спиною і рушив геть. За десять-п'ятнадцять кроків почулися відлуння кроків. Вони нагадували повільне капання з ледь помітною наполегливістю в кожному падінні. Тінь Еморі лежала футів за десять попереду нього, а м'які туфлі, ймовірно, були на такій же відстані позаду. З інстинктом дитини Еморі притиснувся до синьої темряви білих будівель, розсікаючи місячне світло впродовж виснажливих секунд, а одного разу навіть зірвався на біг, незграбно спотикаючись. Після цього він раптово зупинився; він мусив тримати себе в руках, подумав він. Його губи пересохли, і він облизав їх.

Якби він зустрів когось доброго... чи залишилися ще добрі люди у світі, чи всі вони тепер живуть у білих багатоквартирних будинках? Чи за кожним стежили в місячному сяйві? Але якби він зустрів когось доброго, хто зрозумів би, що він має на увазі, і почув би це кляте човгання... раптом звуки кроків наблизилися, і чорна хмара наповзла на Місяць. Коли блідий блиск знову ковзнув по карнизах, воно було майже поруч із ним, і Еморі здалося, що він чує тихе дихання. Раптом він усвідомив, що кроки були не позаду, вони ніколи не були позаду — вони лунали попереду, і він не тікав, а йшов слідом... слідом. Він почав бігти наосліп, серце важко калатало, кулаки були стиснуті. Далеко попереду з'явилася чорна цятка, що повільно перетворилася на людську постать. Але Еморі було вже не до того; він звернув із вулиці й метнувся в провулок, вузький, темний, що тхнув старою гниллю. Він кружляв крізь довгу, звивисту чорноту, куди місячне світло не проникало, за винятком крихітних відблисків та плям... а потім раптово, засапавшись, упав у кутку біля паркану, знесилений. Кроки попереду вщухли, і він чув, як вони злегка зміщуються з безперервним рухом, наче хвилі навколо пристані.

Він сховав обличчя в долоні, закриваючи очі та вуха, як тільки міг. Протягом усього цього часу йому ні на мить не спало на думку, що він марить чи п'яний. У нього було таке відчуття реальності, якого матеріальні речі ніколи не могли йому дати. Його інтелектуальний зміст, здавалося, пасивно підкорявся цьому, і це пасувало, як рукавичка, до всього, що коли-небудь передувало цьому в його житті. Це не збивало його з пантелику. Це було схоже на задачу, відповідь на яку він знав на папері, але рішення якої не міг осягнути. Він був далеко за межами жаху. Він провалився крізь його тонку поверхню і тепер рухався в регіоні, де ноги та страх білих стін були реальними, живими істотами — речами, які він мусив прийняти. Лише глибоко всередині його душі спалахував і кричав маленький вогник, що щось тягне його вниз, намагаючись затягнути за двері й грюкнути ними за його спиною. Після того, як ці двері зачиняться, залишаться лише кроки та білі будівлі в місячному сяйві, і, можливо, він сам стане одним із цих звуків кроків.

Протягом тих п'яти чи десяти хвилин, що він чекав у тіні паркану, там якось горів цей вогонь... це було найближче ім'я, яке він міг дати йому згодом. Він пам'ятав, як вигукував уголос: «Я хочу когось тупого. О, пошліть когось тупого!» Це було звернено до чорного паркану навпроти нього, у тінях якого кроки човгали... човгали. Він припускав, що «тупий» і «добрий» якось переплелися через попередні асоціації¹⁴⁷. Коли він так кликав, це зовсім не було актом волі — воля відвернула його від рухомої постаті на вулиці; це кликав майже інстинкт, просто шар за шаром успадкованої традиції або якась дика молитва, що долинула крізь ніч. Потім щось брязнуло, наче низький гонг¹⁴⁸, ударений вдалині, і перед його очима над двома ногами промайнуло обличчя, обличчя бліде й спотворене якимось нескінченним злом, що кривило його, як полум'я на вітрі; але він знав, у ту частку секунди, поки гонг бринів і гудів, що це було обличчя Діка Гамбірда¹⁴⁹.

За кілька хвилин він схопився на ноги, тьмяно усвідомлюючи, що звуків більше немає і він залишився сам у сірому провулку. Було холодно, і він рівномірно побіг до світла, що виднілося на іншому кінці вулиці.

БІЛЯ ВІКНА

Був уже пізній ранок, коли він прокинувся й виявив, що телефон біля ліжка в готелі розривається від відчайдушних дзвінків; він згадав, що просив розбудити його об одинадцятій. Слоун важко хропів, зваливши одяг на купу біля ліжка. Вони вдяглися й поснідали мовчки, а потім вийшли прогулятися, щоб подихати повітрям. Розум Еморі працював повільно, намагаючись засвоїти те, що сталося, і відокремити від хаотичних образів, що захаращували його пам’ять, голі крихти правди. Якби ранок був холодним і сірим, він міг би миттєво опанувати минуле, але це був один із тих днів, що трапляються в Нью-Йорку в травні, коли повітря на П’ятій авеню подібне до ніжного світлого вина. Скільки пам’ятав Слоун — чи як мало — Еморі знати не хотів; той, очевидно, не відчував нічого з тієї нервової напруги, що стискала Еморі й змушувала його думки метатися взад-вперед, наче вересклива пила.

Потім перед ними виник Бродвей, і з цим вавилонським гамором та розмальованими обличчями на Еморі накотилася раптова нудота.

— Заради Бога, ходімо назад! Забираймося з цього... з цього місця!

Слоун здивовано подивився на нього.

— Що ти маєш на увазі?

— Ця вулиця — вона жахлива! Ходімо! Повернімося на авеню!

— Ти хочеш сказати, — незворушно промовив Слоун, — що через якесь нетравлення шлунку, від якого ти вчора поводився як маніяк, ти більше ніколи не прийдеш на Бродвей?

Тієї ж миті Еморі прирівняв його до натовпу; він більше не здавався тим самим Слоуном із його витонченим гумором та щасливою вдачею, а став лише одним із лихих облич, що кружляли в цьому каламутному потоці.

— Ей, людино! — вигукнув він так голосно, що люди на розі обернулися й провели їх поглядами. — Тут усе брудне, і якщо ти цього не бачиш, то ти й сам брудний!

— Нічого не можу з собою вдіяти, — вперто сказав Слоун. — Що з тобою таке? Старе добре каяття мучить? Ти був би у чудовій формі, якби ми довели нашу маленьку вечірку до кінця.

— Я йду, Фреде, — повільно мовив Еморі. Коліна підгиналися, і він знав: якщо залишиться на цій вулиці ще хоч на хвилину, то просто впаде там, де стоїть. — Зустрінемося в «Вандербільті» на ланчі.

Він швидко пішов геть і звернув на П’яту авеню. Повернувшись до готелю, він відчув себе краще, але коли зайшов у перукарню, маючи намір замовити масаж голови, запах пудри та тоніків нагадав йому скосу, багатообіцяючу посмішку Аксії, і він поспіхом вийшов. У дверях свого номера раптова темрява потекла навколо нього, наче розділена річка. Коли він прийшов до тями, то зрозумів, що минуло кілька годин. Він плюхнувся на ліжко й перекотився на обличчя з потаємним жахом, що божеволіє. Йому потрібні були люди, люди, хтось здоровий, тупий і добрий. Він лежав невідомо як довго, не рухаючись. Він відчував, як виступають гарячі жилки на лобі, а терор застиг на ньому, наче гіпс. Він відчував, що знову проходить крізь тонку кірку жаху, і лише зараз міг розрізнити ті сутінки, які залишав позаду.

Мабуть, він знову заснув, бо коли наступного разу оговтався, то вже оплатив рахунок у готелі й сідав у таксі біля входу. Лило як із відра. У поїзді до Прінстона він не зустрів нікого знайомого, лише натовп стомлених філадельфійців. Вигляд розмальованої жінки через прохід наповнив його новим нападом нудоти, тож він пересів в інший вагон і спробував зосередитися на статті в популярному журналі. Він виявив, що читає одні й ті самі абзаци знову і знову, тож облишив цю спробу і, втомлено нахилившись, притиснув гарячий лоб до вологої шибки. У вагоні для тих, хто палить, було душно й смерділо всіма запахами іноземного населення штату; він відчинив вікно і здригнувся від хмари туману, що налетіла на нього.

Дві години поїздки здалися днями, і він ледь не закричав від радості, коли поруч виникли вежі Прінстона, а жовті квадрати світла просочилися крізь синій дощ. Том стояв посеред кімнати, задумливо підпалюючи недопалок сигари. Еморі здалося, що той відчув полегшення, побачивши його.

— Наснився мені вночі жахливий сон про тебе, — пролунало скрипучим голосом крізь сигарний дим. — Було передчуття, що ти в біді.

— Не розповідай мені! — ледь не закричав Еморі. — Ні слова не кажи; я виснажений і розбитий.

Том дивно подивився на нього, а потім сів у крісло й розгорнув італійський зошит. Еморі кинув пальто й капелюх на підлогу, послабив комірець і навмання взяв із полиці роман Веллса¹⁵⁰. «Веллс розсудливий, — подумав він, — а якщо він не допоможе, читатиму Руперта Брука».

Минуло пів години. Надворі знявся вітер, і Еморі здригнувся, коли мокрі гілки зашкребли нігтями по шибці. Том заглибився в роботу, і в кімнаті тишу порушували лише рідкісне черкання сірника чи скрип шкіри крісел. Потім, наче зигзаг блискавки, все змінилось. Еморі випростався, заціпенівши від холоду в кріслі. Том дивився на нього з відвислою щелепою та нерухомим поглядом.

— Поможи нам Боже! — крикнув Еморі.

— О небеса! — закричав Том. — Поглянь назад!

Еморі миттєво обернувся. Він не побачив нічого, крім темної шибки.

— Тепер воно зникло, — пролунав після короткого мовчання переляканий голос Тома. — Хтось на тебе дивився.

Сильно тремтячи, Еморі знову впав у крісло.

— Я мушу тобі розповісти, — сказав він. — Я пережив жахливу річ. Здається, я... я бачив диявола чи щось подібне до нього. Яке обличчя ти щойно бачив? Хоча ні, — швидко додав він, — не кажи мені!

І він розповів Тому всю історію. Була північ, коли він закінчив, і після того, з увімкненим скрізь світлом, двоє сонних хлопців, що тремтіли від холоду, читали один одному «Нового Макіавеллі»¹⁵¹, поки світанок не зійшов над Візерспун-холлом¹⁵², і свіжий випуск «Princetonian» не впав під двері, а травневі птахи не привітали сонце після вчорашнього дощу.

КНИГА ПЕРША. РОМАНТИЧНИЙ ЕГОЇСТ

РОЗДІЛ IV. НАРЦИС ПОЗА СЛУЖБОЮ

У перехідний період Прінстона, тобто протягом останніх двох років перебування там Еморі, поки він спостерігав, як університет змінюється, розширюється і стає гідним своєї готичної краси кращими засобами, ніж нічні паради, з’явилися певні особистості, що розбурхали його повнокровні глибини. Деякі з них були першокурсниками, причому дикими, як і свого часу Еморі; дехто навчався класом нижче; і саме на початку його останнього року за маленькими столиками в «Нассау Інн» вони почали вголос піддавати сумніву інституції, які Еморі та незліченна кількість інших до нього так довго ставили під сумнів потайки.

Спочатку, почасти випадково, вони натрапили на певні книги — специфічний тип біографічного роману, який Еморі охрестив книгами-«пошуками»¹⁵³. У книзі-«пошуку» герой вирушав у життя, озброєний найкращою зброєю і з явним наміром використовувати її так, як зазвичай використовують таку зброю: щоб просувати свого власника вперед настільки егоїстично і сліпо, наскільки це можливо; проте герої книг-«пошуків» виявляли, що для неї може бути більш величне застосування. «Жодних інших богів», «Зловісна вулиця» та «Дослідження величі»¹⁵⁴ були прикладами таких книг; саме остання з цих трьох захопила Берна Голідея і змусила його на початку випускного курсу замислитися, чи варто бути дипломатичним автократом у своєму клубі на Проспект-авеню і грітися в променях слави старости класу. Саме через канали аристократії Берн знайшов свій шлях. Еморі через Керрі мав із ним неясне, побіжне знайомство, але лише в січні випускного року почалася їхня дружба.

— Чули останні новини? — запитав Том, входячи пізно одного дощового вечора з тим тріумфальним виглядом, який він завжди мав після успішного словесного поєдинку.

— Ні. Хтось вилетів? Чи потонув ще один корабель?

— Гірше. Близько третини молодшого курсу збираються вийти зі своїх клубів.

— Що?!

— Доконаний факт!

— Чому?

— Дух реформ і все таке. За цим стоїть Берн Голідей. Президенти клубів сьогодні збираються на нараду, щоб знайти спільні засоби боротьби з цим.

— Ну, а в чому ідея?

— О, клуби шкодять прінстонській демократії; дорого коштують; проводять соціальні межі; забирають час; звичайна пісня, яку іноді чуєш від розчарованих другокурсників. Вудро¹⁵⁵ вважав, що їх треба скасувати і все таке інше.

— Але цього разу все серйозно?

— Абсолютно. Думаю, це пройде.

— Заради Бога, розкажи докладніше.

— Ну, — почав Том, — схоже, ідея виникла одночасно в кількох головах. Я розмовляв із Берном нещодавно, і він стверджує, що це логічний результат, якщо розумна людина достатньо довго думає про соціальну систему. У них була «дискусійна група», і хтось підняв питання про скасування клубів — усі присутні вхопилися за це; це було в думках кожного, більш-менш, і потрібна була лише іскра, щоб це виплеснулося назовні.

— Чудово! Клянуся, це буде надзвичайно цікаво. Як почуваються в «Кеп енд Гаун»¹⁵⁶?

— Лютіють, звісно. Усі сидять, сперечаються, лаються, бісяться, впадають у сентиментальність або брутальність. Так у всіх клубах; я обійшов їх усі. Вони затискають когось із радикалів у куток і засипають питаннями.

— І як радикали тримаються?

— О, цілком пристойно. Берн — бісовий оратор, і настільки очевидно щирий, що з ним нічого не вдієш. Настільки очевидно, що вихід із клубу важить для нього набагато більше, ніж збереження статус-кво для нас, що я відчув власну нікчемність, коли сперечався; зрештою зайняв блискучу нейтральну позицію. Власне, я вірю, що Берн якийсь час думав, ніби він мене переконав.

— І ти кажеш, що майже третина молодшого курсу збирається вийти?

— Скажемо «чверть», щоб не помилитися.

— Боже — хто б міг подумати, що це можливо!

Почувся енергійний стукіт у двері, і ввійшов сам Берн.

— Привіт, Еморі, привіт, Томе.

Еморі підвівся.

— Добрий вечір, Берне. Не зважай, якщо я піду; я збирався в «Ренвікс».

Берн швидко повернувся до нього:

— Ти, мабуть, знаєш, про що я хочу поговорити з Томом, і це зовсім не таємниця. Я хотів би, щоб ти залишився.

— З радістю.

Еморі знову сів, і поки Берн вмостився на столі й пустився в суперечку з Томом, він розглядав цього революціонера уважніше, ніж будь-коли досі. З широким чолом і вольовим підборіддям, з благородством у чесних сірих очах, які були схожі на очі Керрі, Берн був людиною, що справляла миттєве враження масштабності та надійності — впертий, це було очевидно, але його впертість не мала в собі тупості. І коли він проговорив п’ять хвилин, Еморі зрозумів, що в цьому гострому ентузіазмі не було жодної краплі дилетантства. Та інтенсивна сила, яку Еморі відчув згодом у Берні Голідеї, відрізнялася від того захоплення, яке він відчував до Гамбірда. Цього разу це почалося як суто ментальний інтерес. В інших людях, яких він вважав першокласними, його приваблювала насамперед особистість, а в Берні йому бракувало того миттєвого магнетизму, якому він зазвичай присягав на вірність. Але того вечора Еморі був вражений глибокою серйозністю Берна — якістю, яку він звик асоціювати лише з жахливою тупістю, — і тим величезним ентузіазмом, що зачепив приспані струни в його серці. Берн неясно уособлював ту землю, до якої Еморі сподівався припливти — і вже майже настав час, коли ця земля мала з’явитися на горизонті.

Том, Еморі та Алек зайшли в глухий кут; здавалося, у них більше не було нових спільних вражень, бо Том і Алек були так само сліпо зайняті своїми комітетами й радами, як Еморі сліпо байдикував. Теми, які вони мали для обговорення — коледж, сучасні особистості тощо — вони вже пережовували й пережовували безліч разів. Того вечора вони обговорювали клуби до дванадцятої і, в основному, погодилися з Берном. Для сусідів по кімнаті це не здавалося такою життєво важливою темою, як два роки тому, але логіка заперечень Берна проти соціальної системи так повністю збігалася з усім, про що вони думали, що вони радше розпитували, ніж сперечалися, і заздрили тій розсудливості, яка дозволяла цій людині так протистояти всім традиціям.

Потім Еморі перевів розмову на інше й виявив, що Берн глибоко занурений і в інші речі. Його зацікавила економіка, і він ставав соціалістом. На задньому плані його думок грав пацифізм, він віддано читав «Masses»¹⁵⁷ та Лева Толстого.

— А як щодо релігії? — запитав його Еморі.

— Не знаю. Я в замішанні щодо багатьох речей — я щойно виявив, що у мене є розум, і починаю читати.

— Читати що?

— Усе. Мені доводиться вибирати, звісно, але переважно те, що змушує мене думати. Зараз я читаю чотири Євангелія та «Різноманіття релігійного досвіду»¹⁵⁸.

— Що саме підштовхнуло тебе?

— Веллс, мабуть, і Толстой, і чоловік на ім’я Едвард Карпентер. Я читаю вже понад рік — за кількома напрямками, за тими, що вважаю основними.

— Поезія?

— Ну, чесно кажучи, не те, що ви називаєте поезією, і не з ваших причин — ви двоє пишете, звісно, і дивитеся на речі інакше. Вітмен — ось хто мене приваблює.

— Вітмен?

— Так; він — виразна етична сила.

— Що ж, мені соромно сказати, що я повний нуль у темі Вітмена. А ти, Томе?

Том винувато кивнув.

— Ну, — вів далі Берн, — ви можете натрапити на кілька нудних віршів, але я маю на увазі весь масив його робіт. Він грандіозний — як Толстой. Вони обидва дивляться речам в обличчя і, якимось чином, попри всю різницю, виступають за одні й ті самі речі.

— Ти мене спантеличив, Берне, — зізнався Еморі. — Я читав «Анну Кареніну» та «Крейцерову сонату», звісно, але Толстой для мене переважно залишається в російському оригіналі.

— Він найвеличніша людина за сотні років! — вигукнув Берн з ентузіазмом. — Ви коли-небудь бачили портрет цієї кудлатої старої голови?

Вони розмовляли до третьої години, від біології до організованої релігії, і коли Еморі, тремтячи, заліз у ліжко, його розум палав від ідей і відчуття шоку від того, що хтось інший відкрив шлях, яким він сам міг би піти. Берн Голідей так очевидно розвивався — а Еморі вважав, що він робить те саме. Він впав у глибокий цинізм щодо всього, що траплялося на його шляху, вибудовував схеми недосконалості людини й читав Шоу та Честертона достатньо, щоб утримувати свій розум від країв декадансу. Тепер раптом усі його ментальні процеси останнього півтора року здалися застарілими й марними — дріб’язковим завершенням самого себе... а похмурим фоном лежав той випадок минулої весни, що сповнював половину його ночей похмурим жахом і не давав йому можливості молитися.

Він навіть не був католиком, проте це був єдиний примарний кодекс, який він мав — пишний, ритуальний, парадоксальний католицизм, чиїм пророком був Честертон¹⁵⁹, чиїми клакерами¹⁶⁰ були такі виправлені розпусники від літератури, як Гюїсманс та Бурже¹⁶¹, чиїм американським спонсором був Ральф Адамс Крам¹⁶² з його схилянням перед соборами тринадцятого століття — католицизм, який Еморі вважав зручним і готовим до вжитку, без священників, таїнств чи жертвоприношень.

Він не міг заснути, тому ввімкнув настільну лампу і, знявши «Крейцерову сонату», уважно шукав у ній зародки ентузіазму Берна. Бути Берном раптом стало набагато реальнішим, ніж бути дотепним. І все ж він зітхнув... тут були й інші можливі «глиняні ноги»¹⁶³.

Він згадав події дворічної давнини — Берна як метушливого, нервового першокурсника, цілком поглинутого особистістю свого брата. Потім він згадав випадок на другому курсі, де Берна підозрювали в головній ролі. Велика група студентів чула, як декан Голлістер сперечався з таксистом, який підвіз його від станції. У запалі сварки декан зауважив, що він «з таким же успіхом міг би купити цей таксомотор». Він заплатив і пішов геть, але наступного ранку, увійшовши до свого кабінету, виявив саме те таксі на місці, де зазвичай стояв його стіл, із табличкою: «Власність декана Голлістера. Куплено й оплачено». Двом досвідченим механікам знадобилося пів дня, щоб розібрати машину на найдрібніші деталі та винести її — що лише доводить рідкісну енергію гумору другокурсників під ефективним керівництвом.

Тої ж осені Берн спричинив сенсацію. Якась Філліс Стайлз, завзята відвідувачка міжвузівських балів, не отримала свого щорічного запрошення на матч Гарвард-Прінстон. Джессі Ферренбі привів її на менш важливу гру за кілька тижнів до того і залучив Берна до розваг — на погибель мізогінії¹⁶⁴ останнього.

— Ви приїдете на гру з Гарвардом? — необачно запитав Берн, просто щоб підтримати розмову.

— Якщо ви мене запросите! — швидко вигукнула Філліс.

— Звичайно, запрошую, — кволо промовив Берн. Він був не обізнаний у мистецтвах Філліс і був упевнений, що це лише порожня форма жарту. Не минуло й години, як він зрозумів, що справді влип. Філліс притиснула його до стіни й «подала до столу»: повідомила, яким поїздом приїжджає, і ввігнала його в повну зневіру. Окрім огиди до Філліс, він особливо хотів піти на ту гру без пари і прийняти кількох друзів із Гарварда.

— Вона побачить, — повідомив він делегації, що прийшла до його кімнати поглузувати. — Це буде остання гра, на яку вона вмовить якогось невинного юнака її взяти!

— Але, Берне, навіщо ти її запросив, якщо не хотів?

— Берне, ти ж знаєш, що потай божеволієш від неї — ось у чому справжня проблема.

— Що ти можеш зробити, Берне? Що ти вдієш проти Філліс?

Але Берн лише хитав головою і бурмотів погрози, що переважно складалися з фрази: «Вона побачить, вона побачить!»

Весела Філліс радісно привезла свої двадцять п’ять років поїздом, але на платформі її очам постало жахливе видовище. Там стояли Берн і Фред Слоун, виряджені до останньої крапки, наче кричущі постаті зі студентських плакатів. Вони купили яскраві костюми з величезними брюками-галіфе¹⁶⁵ і гігантськими підплічниками. На головах були хвацькі студентські капелюхи, підколоті спереду, з яскравими помаранчево-чорними стрічками, а з целулоїдних комірців розквітали полум’яно-помаранчеві краватки. Вони одягли чорні пов’язки з помаранчевими літерами «П» і несли тростини з прінстонськими вимпелами; ефект довершували шкарпетки та хусточки, що визирали з кишень у тій же кольоровій гамі. На брязкаючому ланцюгу вони вели великого розлюченого кота, розфарбованого під тигра¹⁶⁶.

Добра половина натовпу на станції вже витріщалася на них, розриваючись між жахливою жалістю та нестримним сміхом. Коли Філліс із відвислою витонченою щелепою наблизилася, пара нахилилася і видала університетську кричалку гучними голосами, що розліталися далеко навколо, продумано додавши ім’я «Філліс» наприкінці. Її голосно привітали та з ентузіазмом ескортували через кампус у супроводі пів сотні сільських дітлахів — під приглушений сміх сотень випускників та гостей, половина з яких і не підозрювала, що це розіграш, а думала, що Берн і Фред — це два університетські «спорти»¹⁶⁷, які показують своїй дівчині, як весело проводять час студенти.

Можна уявити почуття Філліс, коли її проводили повз трибуни Гарварда та Прінстона, де сиділи десятки її колишніх шанувальників. Вона намагалася йти трохи попереду, намагалася йти трохи позаду — але вони трималися поруч, щоб ні в кого не виникло сумніву, з ким вона, і голосно розмовляли про своїх друзів у футбольній команді, поки вона майже чула, як знайомі шепочуться: «Мабуть, справи у Філліс Стайлз зовсім кепські, якщо їй довелося прийти з цими двома».

Таким був Берн — динамічно гумористичним, фундаментально серйозним. З цього кореня розквітла енергія, яку він тепер намагався спрямувати в бік прогресу...

Так минали тижні, прийшов березень, а «глиняні ноги», які шукав Еморі, так і не з’явилися. Близько сотні третьокурсників та випускників вийшли зі своїх клубів у фінальному пориві праведності, і клуби в безпорадності спрямували проти Берна свою найкращу зброю: висміювання.

Кожен, хто знав Берна, любив його, — але те, що він проповідував (а він відстоював дедалі радикальніші ідеї), потрапляло під батіг багатьох язиків; слабша людина була б просто розчавлена.

— Тобі байдуже, що ти втрачаєш престиж? — запитав Еморі одного вечора. Вони завели звичку навідуватися один до одного кілька разів на тиждень.

— Звичайно, байдуже. Що таке престиж, у кращому разі?

— Дехто каже, що ти просто досить оригінальний політик.

Берн вибухнув сміхом.

— Це саме те, що Фред Слоун сказав мені сьогодні. Мабуть, я на це заслужив.

Одного дня вони заглибилися в тему, яка давно цікавила Еморі: вплив фізичних атрибутів на склад особистості. Берн підійшов до цього з точки зору біології:

— Звісно, здоров’я має значення — у здорової людини вдвічі більше шансів бути доброю, — сказав він.

— Не згоден, — заперечив Еморі. — Я не вірю в «мускулисте християнство»¹⁶⁸.

— А я вірю. Я вірю, що Христос мав велику фізичну силу.

— О, ні, — протестував Еморі. — Він занадто важко працював для цього. Я уявляю, що на момент смерті він був виснаженою людиною... і великі святі не були сильними.

— Половина з них були.

— Ну, навіть якщо так, я не думаю, що здоров’я має стосунок до доброчесності. Звісно, для святого важливо витримувати колосальні навантаження, але ця мода популярних проповідників, які спинаються на пальці в імітації мужності й репетують, що гімнастика врятує світ, — ні, Берне, я цього не приймаю.

— Гаразд, обійдемо це питання — ми ні до чого не прийдемо, до того ж я сам ще не до кінця визначився. Але ось що я знаю напевно: зовнішність має величезне значення.

— Колір волосся? — жваво запитав Еморі.

— Так.

— Ми з Томом теж так вирахували, — погодився Еморі. — Ми взяли щорічники за останні десять років і подивилися на фотографії Ради Випускників. Я знаю, ти не високої думки про цей поважний орган, але він загалом представляє успіх тут, у Прінстоні. Так от, лише близько 35% студентів у кожному класі — блондини, справді світловолосі. Проте дві третини членів Ради — світлі. Ми вивчили знімки за десять років, зауваж: це означає, що з кожних п’ятнадцяти світловолосих випускників один потрапляє до Ради, а серед темноволосих — лише один із п’ятдесяти.

— Це правда, — погодився Берн. — Світловолоса людина — це зазвичай вищий тип, якщо говорити загалом. Я якось проаналізував це на прикладі президентів США і виявив, що значно більше половини з них були світловолосими — і це при тому, яка величезна кількість брюнетів у нашій расі¹⁶⁹.

— Люди підсвідомо це визнають, — додав Еморі. — Ти помітиш, що від блондина завжди чекають розмови. Якщо світловолоса дівчина мовчить, ми називаємо її «лялькою»; якщо світловолосий чоловік мовчить, його вважають тупим. Проте світ сповнений «похмурих мовчазних брюнетів» та «млосних брюнеток», у яких немає ні грама мізків, але їх чомусь ніколи не звинувачують у обмеженості.

— І великий рот, широке підборіддя та досить великий ніс, безперечно, роблять обличчя «вищим».

— Я не впевнений. — Еморі завжди виступав за класичні риси.

— О, так, я тобі покажу, — Берн дістав із дескриптора колекцію фотографій бородатих, кудлатих знаменитостей: Толстого, Вітмена, Карпентера та інших. — Хіба вони не чудові?

Еморі ввічливо спробував оцінити їх, але зі сміхом здався.

— Берне, я думаю, це найпотворніша компанія, яку я коли-небудь бачив. Вони схожі на мешканців будинку престарілих.

— О, Еморі, подивися на це чоло в Емерсона; подивися на очі Толстого, — його тон був докірливим.

Еморі похитав головою.

— Ні! Називай їх якими завгодно — неординарними чи величними, але вони безперечно потворні.

Анітрохи не збентежений, Берн з любов’ю провів рукою по просторих чолах на знімках і, склавши їх, сховав назад. Нічні прогулянки були одним із його улюблених занять, і одного вечора він переконав Еморі скласти йому компанію.

— Я ненавиджу темряву, — заперечив Еморі. — Раніше не ненавидів, хіба що коли надто розгулювалася уява, але тепер — справді боюся, я поводжуся як останній дурень.

— Це безглуздо, ти ж знаєш.

— Цілком можливо.

— Підемо на схід, — запропонував Берн, — тими дорогами крізь ліс.

— Звучить не дуже привабливо, — неохоче зізнався Еморі, — але ходімо.

Вони вирушили швидким кроком і протягом години жваво сперечалися, поки вогні Прінстона не перетворилися на сяючі білі плями далеко позаду.

— Будь-яка людина з уявою приречена боятися, — серйозно сказав Берн. — І ці нічні прогулянки — саме те, чого я боявся. Я розповім тобі, чому я можу тепер ходити де завгодно і не відчувати страху.

— Кажи, — зацікавлено підбадьорив Еморі.

Вони наближалися до лісу, нервовий, ентузіастичний голос Берна теплішав, коли він переходив до теми.

— Раніше я виходив сюди сам вночі, місяці три тому, і завжди зупинявся на тому роздоріжжі, яке ми щойно минули. Попереду вимальовувався ліс, як і зараз, вили собаки, навколо тіні й жодного людського звуку. Звісно, я населяв цей ліс усякими жахіттями, як і ти; хіба ні?

— Населяв, — зізнався Еморі.

— Так от, я почав аналізувати це: моя уява вперто пхала страхіття в темряву — тож я натомість запхнув у темряву саму свою уяву і дозволив їй дивитися на мене звідти. Я дозволив їй грати роль бродячого пса, або втікача-каторжанина, або привида, а потім дивився, як я сам іду дорогою. Це все виправило — як завжди все виправляє здатність повністю перенести себе на місце іншого. Я знав: якби я був тим псом, каторжанином чи привидом, я б не становив загрози для Берна Голідея більше, ніж він становив загрози для мене. Потім я згадав про свій годинник. Подумав: краще повернуся, залишу його, а тоді вже піду в ліс. Ні, вирішив я, краще вже втратити годинник, ніж повернути назад. І я пішов — не просто пройшов дорогою крізь хащі, а заглиблювався в них, поки не перестав боятися. Робив це, поки одного разу просто не сів там і не задрімав; тоді я зрозумів, що назавжди покінчив зі страхом темряви.

— Боже, — видихнув Еморі. — Я б так не зміг. Я б дійшов до середини, і коли б перший же автомобіль проїхав повз, зробивши темряву ще густішою після того, як зникне світло його фар, я б одразу повернув назад.

— Ну, — раптом сказав Берн після недовгої мовчанки, — ми пройшли половину шляху, повертаймося.

На зворотному шляху він почав міркувати про волю.

— У цьому все, — стверджував він. — Це єдина лінія розмежування між добром і злом. Я ніколи не зустрічав людини, яка б вела нікчемне життя і не мала при цьому слабкої волі.

— А як щодо великих злочинців?

— Вони зазвичай божевільні. Якщо ні — то вони слабкі. Не існує такого поняття, як сильний, притомний злочинець.

— Берне, я зовсім не згоден; а як щодо надлюдини¹⁷⁰?

— Ну?

— Він злий, як на мене, проте сильний і притомний.

— Я таких не зустрічав. Б’юся об заклад, що він або тупий, або божевільний.

— Я зустрічав таких раз у раз, і вони не такі. Ось чому я вважаю, що ти помиляєшся.

— А я впевнений, що ні — і тому я не вірю в тюремне ув’язнення ні для кого, крім божевільних.

У цьому питанні Еморі не міг погодитися. Йому здавалося, що життя та історія переповнені сильними злочинцями, гострими на розум, але часто самовпевненими; у політиці, бізнесі, серед давніх державних діячів, королів та генералів. Але Берн ніколи не погоджувався, і на цій точці їхні шляхи починали розходитися. Берн дедалі більше віддалявся від навколишнього світу. Він відмовився від посади віцепрезидента випускного класу і присвятив себе майже виключно читанню та прогулянкам. Він добровільно відвідував лекції для аспірантів з філософії та біології, сидів на них із майже зворушливо пильним поглядом, наче чекаючи на щось, до чого лектор так ніколи й не дійде. Іноді Еморі бачив, як він совається на місці, а його обличчя спалахує — він палав бажанням оскаржити якийсь пункт. На вулиці він ставав дедалі замисленішим, його навіть почали звинувачувати у снобізмі, але Еморі знав, що це не так. Одного разу, коли Берн пройшов повз нього за чотири фути, абсолютно не бачачи, з думками за тисячі миль звідси, Еморі мало не задихнувся від романтичного захоплення, спостерігаючи за ним. Здавалося, Берн піднімається на такі висоти, де інші ніколи не зможуть втриматися.

— Кажу тобі, — заявив Еморі Тому, — він перший із моїх сучасників, про кого я готовий визнати: він перевершує мене за розумовими здібностями.

— Зараз невдалий час це визнавати — люди починають думати, що він дивакуватий.

— Він на голову вищий за них — ти й сам так думаєш, коли розмовляєш із ним. Боже мій, Томе, ти ж колись виступав проти «думки натовпу». Успіх зробив тебе абсолютно конвенційним.

Том помітно роздратувався.

— Що він намагається зробити — стати надміру святим?

— Ні! Він не схожий на жодного з тих, кого ти коли-небудь бачив. Ніколи не заходить до «Філадельфійського товариства»¹⁷¹. Він не вірить у всю цю нісенітницю. Він не вважає, що громадські басейни та вчасне добре слово виправлять кривди світу; щиро кажучи, він випиває щоразу, коли йому заманеться.

— Він точно наживає собі ворогів.

— Ти розмовляв із ним останнім часом?

— Ні.

— Тоді ти не маєш про нього жодного уявлення.

Суперечка нічим не закінчилася, але Еморі дедалі більше помічав, як змінилося ставлення до Берна в кампусі.

— Дивно, — сказав Еморі Тому одного вечора, коли вони стали прихильнішими в цій темі, — що люди, які люто засуджують радикалізм Берна, належать саме до класу фарисеїв¹⁷². Я маю на увазі найкраще освічених людей у коледжі — редакторів газет, як ти і Ферренбі, молодих професорів... Неписьменні атлети на кшталт Лангюдока вважають його ексцентричним, але вони просто кажуть: «У старого доброго Берна якісь дивні ідеї в голові», і йдуть собі далі. А от клас фарисеїв — боже! — вони висміюють його нещадно.

Наступного ранку він зустрів Берна, який поспішав алеєю Маккоша після занять.

— Куди шлях тримаємо, Царю?

— У редакцію «Принса»¹⁷³, побачитися з Ферренбі, — він помахав Еморі ранковим випуском «Princetonian». — Він написав цю передовицю.

— Збираєшся зідрати з нього шкуру живцем?

— Ні, але він мене зовсім заплутав. Або я його недооцінював, або він раптово став найгіршим радикалом у світі.

Берн поспішив далі, і лише через кілька днів Еморі почув розповідь про їхню розмову. Берн увійшов до святилища редактора, весело демонструючи газету.

— Привіт, Джессі.

— Привіт, Савонароло¹⁷⁴.

— Я щойно прочитав твою передовицю.

— Молодець, не знав, що ти опускаєшся так низько.

— Джессі, ти мене вразив.

— Чим саме?

— Хіба ти не боїшся, що факультет візьметься за тебе, якщо ти публікуватимеш такі антирелігійні речі?

— Що?

— Ну, як сьогодні вранці.

— Якого біса? Та передовиця була про систему тренувань!

— Так, але та цитата...

Джессі вирівнявся в кріслі.

— Яка цитата?

— Ну, ти знаєш: «Хто не зі мною, той проти мене».

— Ну... і що з нею не так? — Джессі був спантеличений, але ще не стривожений.

— Ну, ти тут пишеш... дай-но подивлюся, — Берн розгорнув газету і прочитав: — «"Хто не зі мною, той проти мене", як сказав той джентльмен, що був відомий своєю здатністю лише до грубих розрізнень та безглуздих узагальнень».

— І що з того? — Ферренбі почав виглядати стривоженим. — Це ж Олівер Кромвель сказав, хіба ні? Або Вашингтон, чи хтось зі святих? Боже, я забув.

Берн вибухнув сміхом.

— О, Джессі, о, добрий, наївний Джессі!

— Та хто це сказав, заради всього святого?!

— Ну, — мовив Берн, ледь перевівши подих, — святий Матвій приписує ці слова Ісусу Христу¹⁷⁵.

— Господи! — вигукнув Джессі й повалився спиною прямо в кошик для сміття.

ЕМОРІ ПИШЕ ВІРШ

Тижні пролітали стрімко. Еморі час від часу навідувався до Нью-Йорка, сподіваючись зустріти новий блискучий зелений автобус, щоб його яскравий, як лакрична цукерка, глянець просочив його настрій. Одного разу він завітав на постановку п'єси, назва якої здалася йому ледь знайомою. Завіса піднялася; він байдуже спостерігав, як на сцену вийшла дівчина. Кілька фраз пролунали в його вухах і зачепили слабку струну пам'яті. Де? Коли?

Раптом йому почувся голос, що шепотів зовсім поруч — дуже м'який, трепетний голос: «О, я така бідна маленька дурненька; обов'язково кажи мені, коли я роблю щось не так».

Розгадка прийшла миттєво, і в пам'яті виринув швидкий, радісний спогад про Ізабель¹⁷⁶. Він знайшов вільне місце на програмці й почав швидко писати:

«Тут, у фігурній темряві, я знову спостерігаю,
Як разом із завісою роки котяться геть;
Два роки по роках... був день дозвілля
Наш спільний день, коли щасливі фінали
Не навіювали нудьгу нашим незрілим душам¹⁷⁷;
Я міг обожнювати твоє палке обличчя
Поруч зі мною — широкооке, веселе,
Що сяяло усмішками, поки нікчемна п’єса
Доходила до мене, мов слабкі брижі до берега.
Побіжно позіхаючи й дивуючись весь вечір,
Дивлюся я наодинці... і теревені навколо,
Звісно, псують ту єдину сцену, що мала чар;
Ти трохи плакала, і я сумував за тобою
Саме тут! Де містер Ікс¹⁷⁸ боронить розлучення,
А Як-її-там падає без тями в його обійми».

ВСЕ ЩЕ СПОКІЙНО

— Привиди — такі тупі створіння, — сказав Алек, — вони тугодуми. Я завжди можу перехитрувати привида.

— Яким чином? — запитав Том.

— Ну, це залежить від місця. Візьмемо, наприклад, спальню. Якщо діяти обачно, привид ніколи не дістане тебе в спальні.

— Припустімо, ти думаєш, що у твоїй спальні є привид — яких заходів ти вживаєш, повертаючись додому вночі? — зацікавлено спитав Еморі.

— Береш палицю, — відповів Алек з поважною шанобливістю, — десь завдовжки з ручку від мітли. Отже, перше, що треба зробити — це очистити кімнату; для цього ти з заплющеними очима вриваєшся у свій кабінет і вмикаєш світло. Далі, наближаючись до шафи, обережно просовуєш палицю в двері три або чотири рази. Потім, якщо нічого не трапиться, можна зазирати всередину. Завжди, завжди спочатку люто штрикай палицею — ніколи не зазирай першим!

— О, це, звісно, давня кельтська школа¹⁷⁹, — серйозно зауважив Том.

— Так, але вони зазвичай спочатку моляться. У будь-якому разі, ти використовуєш цей метод, щоб очистити шафи, а також за всіма дверима...

— І ліжко, — підказав Еморі.

— О, Еморі, ні! — з жахом вигукнув Алек. — Це не той шлях — ліжко вимагає іншої тактики. Залиш ліжко в спокої, якщо тобі дорога твоя розсудливість. Якщо в кімнаті є привид — а це буває лише в третині випадків, — він майже завжди під ліжком.

— Ну... — почав Еморі.

Алек жестом змусив його замовкнути.

— Звісно, ти ніколи не дивишся вниз. Ти стаєш посеред підлоги і, перш ніж він зрозуміє, що ти збираєшся робити, робиш раптовий стрибок на ліжко. Ніколи не ходи поруч із ліжком; для привида твоя щиколотка — найвразливіше місце. Опинившись у ліжку, ти в безпеці; він може лежати під ним хоч цілу ніч, але ти в такій же безпеці, як при денному світлі. Якщо сумніви залишаються — натягни ковдру на голову.

— Усе це дуже цікаво, Томе. Чи не так?

Алек гордо засяяв.

— Усе це – мої власні рішення, бо я ж — такий собі сер Олівер Лодж¹⁸⁰ Нового Світу.

Еморі знову безмежно насолоджувався коледжем. Почуття руху вперед по прямій, визначеній лінії повернулося; молодість ворушилася і розправляла нове пір'я. У нього навіть накопичилося достатньо надлишкової енергії, щоб випробувати нову позу.

— Що це за ідея з цією всією «відстороненістю», Еморі? — запитав якось Алек, а коли Еморі вдав, ніби в заціпенінні схилився над книжкою: — О, не намагайся грати переді мною Берна-містика.

Еморі невинно підвів очі:

— Що?

— «Що?» — передражнив його Алек. — Ти намагаєшся дочитатися до рапсодії... ану покажи книгу. — Він вихопив її і насмішкувато оглянув.

— Ну то й що? — трохи манірно запитав Еморі.

— «Життя святої Терези»¹⁸¹, — прочитав Алек вголос. — О, Боже мій!

— Послухай, Алеку.

— Що?

— Це тебе турбує?

— Що саме мене турбує?

— Те, що я вдаю заціпеніння і все таке інше?

— Та ні, звісно, це мене не турбує.

— Ну, тоді не псуй мені гру. Якщо мені подобається ходити й простодушно розповідати людям, що я вважаю себе генієм, дозволь мені це робити.

— Ти заробляєш репутацію ексцентрика, — засміявся Алек, — якщо ти це мав на увазі.

Еморі зрештою переміг, і Алек погодився сприймати його за чисту монету в присутності інших, якщо йому дозволять відпочивати, коли вони залишатимуться наодинці. Тож Еморі «розкрутився» на повну силу, приводячи на обід найбільш дивакуватих персонажів: аспірантів з шаленим поглядом, прецепторів¹⁸² з дивними теоріями про Бога та уряд — на цинічне здивування зверхнього «Котедж Клубу»¹⁸³.

Коли лютий посікли сонячні промені, і він бадьоро перейшов у березень, Еморі кілька разів їздив на вихідні до Монсеньйора; одного разу він взяв із собою Берна, і це мало великий успіх, бо він однаково пишався ними обома і з насолодою знайомив їх. Монсеньйор кілька разів брав його з собою до Торнтона Генкока, а раз чи два — до будинку місіс Лоуренс, типу американки, що марить Римом, яка одразу сподобалася Еморі. Потім одного дня прийшов лист від Монсеньйора, до якого був доданий цікавий постскриптум:

«Чи знаєш ти, — йшлося в ньому, — що твоя троюрідна сестра, Клара Пейдж, яка вже пів року як овдовіла і дуже бідна, живе у Філадельфії? Не думаю, що ви колись зустрічалися, але я хотів би, як послугу мені, щоб ти відвідав її. Як на мене, вона досить непересічна жінка і майже твого віку».

Еморі зітхнув і вирішив поїхати — як наче надати послугу...

КЛАРА

Вона була нев’янучою... Еморі не був достатньо хорошим для Клари, Клари з її хвилястим золотавим волоссям, — але жоден чоловік не був її вартий. Її доброчесність стояла вище за прозаїчну мораль мисливиць за чоловіками, осторонь від нудної літератури про жіночі чесноти.

Печаль огортала її легкою хмаринкою, і коли Еморі знайшов її у Філадельфії, йому здалося, що в її сталево-блакитних очах світиться лише щастя; прихована сила й реалізм досягли свого повного розквіту під тиском обставин, з якими вона була змушена зіткнутися. Вона залишилася одна у світі з двома маленькими дітьми, майже без грошей і, що найгірше, з цілою юрбою друзів. Тієї зими у Філадельфії він бачив, як вона цілий вечір розважала повний дім чоловіків, знаючи, що в неї немає жодного слуги, окрім маленької кольорової дівчинки, яка нагорі доглядала за немовлятами. Він бачив, як один із найбільших розпусників міста, чоловік, що звично пиячив і зажив недоброї слави вдома й за кордоном, цілий вечір сидів навпроти неї, обговорюючи школи-пансіони для дівчат із якимось невинним азартом.

Який дивовижний склад розуму мала Клара! Вона могла створити захопливу, майже блискучу розмову з найрідшого ефіру, що будь-коли витав у вітальні. Сама думка про те, що дівчина перебуває у скруті, імпонувала відчуттю драматизму Еморі. Він приїхав до Філадельфії, очікуючи побачити на Арк-стріт, 921, жалюгідний провулок із халупами. Він був навіть дещо розчарований, коли це виявилося зовсім не так. Це був старий будинок, що належав родині її чоловіка роками. Літня тітка, яка заперечувала проти продажу, віддала адвокату суму податків за десять років і дременула до Гонолулу, залишивши Клару самотужки вирішувати проблему з опаленням.

Тож його зустріла зовсім не розпатлана жінка з голодним немовлям біля грудей та сумним поглядом у стилі Амелії Седлі¹⁸⁴. Навпаки, судячи з прийому, Еморі міг би подумати, що вона не має жодної турботи у світі. Спокійна сила та мрійливий гумор, що різко контрастували з її розсудливістю, — у ці настрої вона іноді пірнала, як у сховище. Вона могла займатися найбуденнішими справами (хоча була досить мудрою, щоб ніколи не принижувати себе такими «домашніми мистецтвами», як в’язання чи вишивання), проте одразу після того брала книжку і дозволяла своїй уяві блукати, наче безформна хмара за вітром.

Найглибшою рисою її особистості було золоте сяйво, яке вона поширювала навколо. Подібно до того, як відкритий вогонь у темній кімнаті додає романтизму та пафосу спокійним обличчям біля свого краю, так і вона кидала світло й тіні на кімнати, в яких перебувала, аж поки не перетворювала свого прозаїчного старого дядька на людину з витонченим і медитативним шармом, чи метаморфозувала випадкового посильного в істоту на кшталт Пака¹⁸⁵ із чудовою оригінальністю.

Спершу ця її якість чомусь дратувала Еморі. Він вважав власну унікальність достатньою, і його дещо бентежило, коли вона намагалася приписати йому нові інтереси заради задоволення інших присутніх шанувальників. Він почувався так, ніби ввічливий, але наполегливий режисер намагається змусити його дати нову інтерпретацію ролі, яку він вивчав роками. Але Клара, коли вона розмовляла... Клара, що розповідала тонку історію про шпильку для капелюха, напідпитку чоловіка та саму себе... Люди потім намагалися переказати її анекдоти, але, хоч убий, вони звучали абсолютно не смішно. Присутні слухали її з якоюсь невинною увагою та дарували їй найкращі посмішки, якими багато хто не посміхався вже давно; у Кларі було мало сліз, але люди посміхалися їй з вологими очима.

Дуже рідко Еморі залишався на короткі півгодини після того, як решта «двору» розходилася, і вони пили чай із хлібом і джемом пізно вдень або влаштовували «ланчі з кленовим цукром», як вона їх називала, вночі.

— Ви надзвичайна, чи не так! — Еморі ставав банальним, сидячи посеред обіднього столу однієї шостої години вечора.

— Анітрохи, — відповіла вона. Вона шукала серветки в буфеті. — Насправді я найбільш пересічна і звичайна людина. Одна з тих, кого не цікавить ніщо, крім власних дітей.

— Розкажіть це комусь іншому, — насмішкувато кинув Еморі. — Ви ж знаєте, що ви справжнє світило. — Він поставив їй те єдине запитання, яке, як він знав, могло її збентежити. Це було зауваження, яке перший зануда зробив Адаму. — Розкажіть мені про себе.

І вона дала відповідь, яку, мабуть, дав колись і Адам:

— Та нічого розповідати.

Але врешті-решт Адам, імовірно, розповів тому зануді все, про що він думав ночами, коли сарана співала в піщаній траві, і він, мабуть, поблажливо зауважив, наскільки він відрізняється від Єви, забуваючи, наскільки вона відрізняється від нього... принаймні Клара того вечора розповіла Еморі багато про себе. У неї було виснажливе життя з шістнадцяти років, і її освіта різко обірвалася разом із дозвіллям.

Нишпорячи в її бібліотеці, Еморі знайшов пошарпану сіру книгу, з якої випав жовтий аркуш; він зухвало розгорнув його. Це був вірш, написаний нею ще в школі — про сіру монастирську стіну в сірий день і дівчину, чий плащ розвівається за вітром, яка сидить на горі й думає про багатобарвний світ. Як правило, така сентиментальність наводила на нього нудьгу, але цей вірш був написаний з такою простотою та атмосферою, що викликав у його уяві образ Клари — Клари в такий прохолодний сірий день, що вдивляється вдалину своїми проникливими блакитними очима, намагаючись побачити свої трагедії, що марширують садами. Він позаздрив цьому віршу. Як би він хотів пройти повз, побачити її на тій стіні й поговорити з нею про нісенітниці чи романтику, поки вона сидить над ним у повітрі.

Він почав шалено ревнувати до всього, що стосувалося Клари: до її минулого, до її дітей, до чоловіків і жінок, які сходилися сюди, щоб напитися її прохолодної доброти й відпочити втомленим розумом, як на захопливій виставі.

— Здається, ніхто не наводить на вас нудьгу, — зауважив він.

— Десь половина світу — так, — зізналася вона, — але я думаю, це досить непоганий середній показник, чи не так? — і вона повернулася, щоб знайти щось у Браунінга¹⁸⁶, що стосувалося цієї теми.

Вона була єдиною людиною, яку він зустрічав, що могла шукати уривки та цитати, щоб показати йому посеред розмови, і при цьому не дратувати до нестями. Вона робила це постійно, з таким серйозним ентузіазмом, що йому подобалося спостерігати за її золотим волоссям, схиленим над книжкою, і ледь зморщеним чолом, коли вона вишукувала потрібне речення.

Протягом початку березня він звик їздити до Філадельфії на вихідні. Майже завжди там був хтось іще, і вона, здавалося, не прагнула бачитися з ним наодинці, бо траплялося чимало нагод, коли одне її слово могло б подарувати йому ще пів години солодкого обожнювання. Але він поступово закохувався і почав несамовито роздумувати про шлюб. Хоча цей задум пропливав крізь його мозок аж до самих губ, він знав згодом, що це бажання не було глибоко вкоріненим. Одного разу йому наснилося, що це сталося, і він прокинувся в холодній паніці — бо уві сні вона була дурною білявою Кларою, золото зникло з її волосся, а з її язика-перевертня сипалися прісні банальності. Проте вона була першою непересічною жінкою, яку він знав, і однією з небагатьох добрих людей, які коли-небудь його зацікавили. Вона зробила свою доброту такою перевагою! Еморі вирішив, що більшість добрих людей або тягнуть свою доброту за собою як обтяження, або спотворюють її до штучної привітності; і, звісно, були вічно присутні педанти та фарисеї¹⁸⁷ (але Еморі ніколи не зараховував їх до числа «спасенних»).

СВЯТА ЦЕЦИЛІЯ

«Над сірою оксамитовою сукнею,
Під розплавленим, викуваним волоссям,
Колір троянди в удаваному розпачі
Спалахує і в’яне, роблячи її прекрасною;
Наповнює повітря від неї до нього
Світлом, млостю і тихими зітханнями,
Так тонко, що він ледь помічає...
Сміхотлива блискавка, колір троянди».

— Я тобі подобаюсь?

— Звичайно, — серйозно відповіла Клара. — А що?

— Ну, у нас є спільні риси. Речі, які в кожному з нас є спонтанними... або були такими від початку.

— Ти натякаєш, що я не дуже добре собою розпорядилася? — Клара завагалася. — Ну, я не можу судити. Чоловікові, звісно, доводиться проходити через набагато більше, а я була захищена.

— О, не викручуйся, будь ласка, Кларо, — перебив Еморі, — краще поговори трохи про мене, добре?

— Обов'язково, я б залюбки. — Вона не посміхнулася.

— Це мило з твого боку. Спочатку дай відповідь на кілька запитань. Чи я хворобливо самовпевнений?

— Ну... ні. У тебе величезне марнославство, але воно лише забавлятиме людей, які помітять його надлишок.

— Розумію.

— У глибині душі ти справді скромний. Ти падаєш у третє пекло депресії, коли думаєш, що тебе зневажили. Власне, у тебе не так багато самоповаги.

— Двічі в центр мішені, Кларо. Як ти це робиш? Ти ніколи не даєш мені вставити слова.

— Звичайно, ні — я ніколи не можу судити про чоловіка, поки він говорить. Але я ще не закінчила; причина, чому ти маєш так мало справжньої впевненості в собі, хоча й поважно заявляєш випадковим обивателям¹⁸⁸, що вважаєш себе генієм, полягає в тому, що ти приписав собі всілякі жахливі вади й намагаєшся їм відповідати. Наприклад, ти постійно кажеш, що ти раб віскі з содовою.

— Але ж я ним є, потенційно.

— І ти кажеш, що у тебе слабкий характер, що у тебе немає волі.

— Ані краплі волі — я раб своїх емоцій, своїх симпатій, своєї ненависті до нудьги, більшості своїх бажань...

— Це не так! — Вона стукнула одним маленьким кулачком об інший. — Ти раб, зв’язаний безпорадний раб однієї-єдиної речі у світі — своєї уяви.

— Ти справді мене зацікавила. Якщо це не наводить на тебе нудьгу, продовжуй.

— Я помітила: коли ти хочеш залишитися в коледжі на зайвий день, ти дієш перевіреним способом. Ти ніколи не приймаєш рішення одразу, поки аргументи «за» і «проти» ще чітко стоять перед тобою. Ти дозволяєш своїй уяві кілька годин «ганяти м’яча»¹⁸⁹ на боці твоїх бажань, а вже потім вирішуєш. Природно, твоя уява, отримавши трохи свободи, вигадує мільйон причин, чому ти маєш залишитися, тож твоє рішення, коли воно нарешті приходить, не є істинним. Воно упереджене.

— Так, — заперечив Еморі, — але хіба це не брак сили волі — дозволяти уяві грати на хибному боці?

— Мій любий хлопчику, ось твоя велика помилка. Це не має жодного стосунку до сили волі; це взагалі безглузде, марне слово. Тобі бракує розсудливості — здатності прийняти рішення негайно, коли ти знаєш, що твоя уява зрадить тебе, щойно випаде нагода.

— Хай йому грець! — вигукнув Еморі від подиву. — Це останнє, чого я очікував.

Клара не зловтішалася. Вона негайно змінила тему. Але вона змусила його замислитися, і він повірив, що вона частково права. Він почувався як власник фабрики, який, звинувативши клерка в нечесності, виявляє, що його власний син в офісі щотижня переписує книги. Його бідна, зневажена воля, яку він виставляв на посміховище собі та друзям, постала перед ним невинною, а його розсудливість почовгала до в’язниці разом із невгамовним бісеням — уявою, що танцювала поруч у глузливих веселощах. Клара була єдиною, у кого він колись питав поради, не диктуючи відповідь самому собі — за винятком, хіба що, розмов із монсеньйором Дарсі.

Як він любив робити будь-що разом із Кларою! Шопінг із нею був рідкісним епікурейським сном. У кожному магазині, де вона коли-небудь бувала, про неї шепотілися як про «красуню місіс Пейдж».

— Б’юся об заклад, вона недовго залишатиметься самотньою.

— Ну, не кричи про це. Вона не шукає порад.

— Яка ж вона гарна! — (Входить адміністратор залу — тиша, поки він не проходить уперед, приторно посміхаючись).

— Дама з вищого світу, чи не так?

— Ага, але зараз бідна, мабуть; так кажуть.

— Ого! Дівчата, ну й красуня!

І Клара сяяла посмішкою для всіх однаково. Еморі вірив, що торговці робили їй знижки — іноді з її відома, а іноді й без нього. Він знав, що вона одягається дуже добре, завжди має в домі все найкраще, і її неминуче обслуговував принаймні головний адміністратор. Іноді вони разом ходили до церкви в неділю, і він ішов поруч із нею, милуючись її щоками, зволоженими свіжим весняним повітрям. Вона була дуже побожною, завжди була такою, і Бог знає, яких висот вона сягала і яку силу черпала для себе, коли ставала на коліна і схиляла своє золотаве волосся у світлі вітражів.

— Свята Цецилія!¹⁹⁰ — вигукнув він одного разу вголос, цілком мимоволі; люди обернулися і почали витріщатися, священник перервав проповідь, а Клара з Еморі почервоніли як раки. Це була їхня остання спільна неділя, бо того вечора він усе зіпсував. Він не міг стриматися.

Вони гуляли в березневих сутінках, теплих, як у червні, і радість юності переповнювала його душу так, що він відчув — мусить сказати.

— Я думаю, — промовив він, і його голос затремтів, — що якби я втратив віру в тебе, я б втратив віру в Бога.

Вона подивилася на нього з таким переляканим обличчям, що він запитав, у чому справа.

— Нічого, — повільно сказала вона, — тільки ось що: п’ятеро чоловіків говорили мені це до тебе, і це мене лякає.

— О, Кларо, невже це твоя доля?!

Вона не відповіла.

— Я припускаю, що любов для тебе — це... — почав він.

Вона миттєво його обірвала:

— Я ніколи не була закохана…

Вони йшли далі, і він повільно усвідомлював, як багато вона йому розповіла... Ніколи не кохала... Вона раптом здалася йому донькою самого світла¹⁹¹ на одинці із собою. Його власне «я» випало з її площини, і він жадав лише торкнутися її сукні, майже з тим усвідомленням вічної значущості Марії, яке мав би мати Йосип. Але цілком механічно він почув власні слова:

— А я кохаю тебе... будь-яка прихована велич, яка в мені є... о, я не можу говорити, але Кларо, якщо я повернуся через два роки в такому стані, щоб мати змогу одружитися з тобою...

Вона похитала головою.

— Ні, — сказала вона, — я ніколи більше не вийду заміж. У мене двоє дітей, і я хочу належати їм. Ти мені подобаєшся — я люблю всіх розумних чоловіків, тебе більше за всіх — але ти знаєш мене достатньо добре, щоб розуміти: я ніколи не вийду заміж за розумного чоловіка... — Вона раптом обірвала розмову. — Еморі!

— Що?

— Ти не закоханий у мене. Ти ніколи не хотів зі мною одружуватися, чи не так?

— Це все сутінки винні, — промовив він з подивом. — Я не відчував, ніби говорю вголос. Але я кохаю тебе... або обожнюю... або поклоняюся тобі...

— Ось ти знову — пробігся по всьому каталогу своїх емоцій за п’ять секунд.

Він мимоволі посміхнувся.

— Не виставляй мене таким легковажним, Кларо; ти іноді пригнічуєш.

— Ти зовсім не легковажний, — пильно сказала вона, беручи його під руку і широко відкриваючи очі — він бачив їхню доброту в згасаючих сутінках. — Легковажність — це вічне «ні».

— У повітрі так багато весни... у твоєму серці так багато ледачої солодкості.

Вона відпустила його руку.

— Тепер усе добре, і я почуваюся чудово. Дай мені сигарету. Ти ніколи не бачив, як я курю, правда? Ну, я курю, десь раз на місяць.

І тоді ця дивовижна дівчина та Еморі побігли наввипередки до рогу, як двоє божевільних дітей, що здичавіли від ніжно-блакитних сутінків.

— Завтра я поїду за місто, — оголосила вона, стоячи і важко дихаючи в безпеці за спалахом ліхтаря на розі. — Такі дні надто чудові, щоб їх пропускати, хоча, можливо, в місті я відчуваю їх гостріше.

— О, Кларо! — сказав Еморі. — Яким би бісом ти могла бути, якби Господь вигнув твою душу трохи в інший бік!

— Можливо, — відповіла вона, — але думаю, що ні. Я ніколи не була по-справжньому дикою. Цей маленький сплеск був чистою весною.

— І ти теж весна, — сказав він.

Тепер вони просто йшли.

— Ні, ти знову помиляєшся. Як може людина з таким високим інтелектом, як ти сам про себе кажеш, постійно так помилятися щодо мене? Я — протилежність усьому, що коли-небудь означала весна. Прикро, якщо я випадково схожа на те, що колись сподобалося якомусь сльозливому давньогрецькому скульптору, але запевняю тебе: якби не моє обличчя, я була б тихою черницею в монастирі без... — тут вона кинулася бігти, і її піднесений голос долетів до нього, поки він наздоганяв її: — ...без моїх дорогих малюків, до яких я мушу повернутися.

Вона була єдиною дівчиною, яку він знав, з якою він міг зрозуміти, чому іншому чоловіку можуть надати перевагу перед ним. Часто Еморі зустрічав дружин, яких знав ще дебютантками, і, пильно дивлячись на них, уявляв, що знаходить у їхніх обличчях щось таке, що каже: «О, якби я тільки могла отримати тебе!» О, яке ж безмежне марнославство цього чоловіка!

Але та ніч здавалася ніччю зірок і співу, і світла душа Клари все ще сяяла на шляхах, якими вони пройшли.

«Золоте, золоте повітря... —
виспівував він до маленьких калюж води. —
Золоте повітря, золоті ноти із золотих мандолін,
Золоті лади золотих скрипок, прекрасне, о, втомливо прекрасне...
Пасма із плетеного кошика, смертним не втримати;
О, який юний марнотратний Боже, хто б знав чи спитав?...
Хто б міг дати таке золото?...»

ЕМОРІ ПОВНИЙ ОБУРЕННЯ

Повільно й неминуче, проте з раптовим припливом наприкінці, поки Еморі розмовляв і мріяв, війна стрімко накотилася на берег і змила піски, на яких бавився Прінстон. Щоночі спортзал відгукувався луною, коли взвод за взводом проносилися по підлозі, стираючи баскетбольну розмітку. Коли наступними вихідними Еморі поїхав до Вашингтона, він підхопив той дух кризи, який змінився відразою у спальному вагоні на зворотному шляху, бо полиці навпроти нього займали смердючі іноземці — греки, як він здогадався, або росіяни.

Він подумав про те, наскільки легшим був патріотизм для гомогенної раси¹⁹², наскільки легше було б воювати так, як воювали Колонії або Конфедерація¹⁹³. Тієї ночі він не спав, а слухав, як іноземці регочуть і хропуть, наповнюючи вагон важким духом «новітньої Америки». У Прінстоні всі жартували на публіці, а про себе казали, що їхні смерті принаймні будуть героїчними. Студенти-літератори пристрасно читали Руперта Брука¹⁹⁴; «салонні леви»¹⁹⁵ хвилювалися, чи дозволить уряд офіцерську форму англійського крою; кілька безнадійних ледарів писали в маловідомі відділи Військового міністерства, шукаючи легкої служби та теплого містечка.

Потім, через тиждень, Еморі побачив Берна і відразу зрозумів, що сперечатися марно — Берн оголосив себе пацифістом. Соціалістичні журнали, неабияке захоплення Толстим і його власне палке прагнення до справи, яка б виявила всю силу, що була в ньому, врешті-решт змусили його проповідувати мир як суб'єктивний ідеал.

— Коли німецька армія увійшла в Бельгію, — почав він, — якби жителі мирно займалися своїми справами, німецька армія була б дезорганізована за...

— Я знаю, — перебив Еморі, — я чув це все. Але я не збираюся обговорювати з тобою пропаганду. Є шанс, що ти маєш рацію — але навіть якщо так, ми за сотні років до того часу, коли «непротивлення» зможе торкнутися нас як реальність.

— Але, Еморі, послухай...

— Берне, ми просто будемо сперечатися.

— Дуже добре.

— Тільки одне — я не прошу тебе думати про твою сім’ю чи друзів, бо знаю, що для тебе вони не варті й ламаного гроша порівняно з твоїм почуттям обов’язку. Але, Берне, звідки ти знаєш, що журнали, які ти читаєш, товариства, в які ти вступаєш, і ці ідеалісти, яких ти зустрічаєш, — не просто німецькі агенти?

— Деякі з них, звісно, є такими.

— Звідки ти знаєш, що вони не всі пронімецькі — просто купа слабаків із німецько-єврейськими іменами?¹⁹⁶

— Це ризик, звісно, — повільно сказав він. — Наскільки сильно чи слабко я займаю цю позицію через пропаганду, яку чув, я не знаю; природно, я вважаю, що це моє найглибше внутрішнє переконання — зараз цей шлях здається мені єдино правильним.

Серце Еморі тьохнуло.

— Але подумай, як це дешево — ніхто насправді не збирається робити з тебе мученика за те, що ти пацифіст. Це просто закине тебе в одну компанію з найгіршим непотребом...

— Сумніваюся, — перебив Берн.

— Ну, як на мене, це все тхне богемним Нью-Йорком¹⁹⁷.

— Я розумію, що ти маєш на увазі, і саме тому я не впевнений, чи буду вести агітацію.

— Ти лише єдина людина, Берне, — з усім тим, що дав тобі Бог, що збирається промовляти до людей, які не слухатимуть.

— Саме це, мабуть, думав Стефан багато років тому. Але він виголосив свою проповідь, і вони вбили його. Вмираючи, він, мабуть, думав, яким марним усе це було. Але розумієш, я завжди відчував, що смерть Стефана була саме тим, що згадалося Павлу на шляху до Дамаска¹⁹⁸ і змусило його проповідувати слово Христове по всьому світу.

— І що далі?

— Це все! Бо це мій особистий обов'язок. Навіть якщо зараз я просто пішак... просто жертва. Боже! Еморі... ти ж не думаєш, що мені подобаються німці!

— Ну, я не можу сказати нічого іншого — я доходжу до краю всієї логіки про непротивлення, і там, ніби виключене третє¹⁹⁹, стоїть величезна примара людини такою, якою вона є і завжди буде. І ця примара стоїть прямо поруч з однією логічною необхідністю Толстого та іншою логічною необхідністю Ніцше... — Еморі раптом обірвав фразу. — Коли ти їдеш?

— Наступного тижня.

— Побачимося, звісно.

Коли він ішов геть, Еморі здалося, що вираз його обличчя дуже нагадував вираз Керрі, коли той прощався під аркою Блера двома роками раніше. Еморі сумно роздумував, чому він ніколи не міг віддатися чомусь із тією первісною чесністю, що була властива цим двом.

— Берн — фанатик, — сказав він Тому, — і він докорінно неправий, і я схильний думати, що він лише несвідомий пішак у руках видавців-анархістів та проплачених німцями крикунів — але він дратує мене... тим, що просто кидає все вартісне.

Берн поїхав через тиждень у тихій драматичній манері. Він розпродав усе своє майно і зайшов до кімнати попрощатися з побитим старим велосипедом, на якому збирався доїхати до свого дому в Пенсильванії.

— Петро Пустельник прощається з кардиналом Рішельє²⁰⁰, — зауважив Алек, який розвалився на підвіконні, поки Берн та Еморі тиснули один одному руки.

Але Еморі був не в тому настрої, і коли він побачив, як довгі ноги Берна штовхають його безглуздий велосипед геть, поки той не зник за Александр-холлом, він зрозумів, що тиждень у нього буде кепським. Не те щоб він сумнівався у війні — Німеччина уособлювала все огидне для нього: матеріалізм і спрямування величезної розпусної сили; просто обличчя Берна залишилося в його пам'яті, і йому набридла істерія, яку він почав чути навколо.

— Який, в біса, сенс раптом цькувати Гете? — заявив він Алеку та Тому. — Навіщо писати книги, щоб довести, що він почав війну — або що цей дурний, переоцінений Шиллер²⁰¹ — замаскований демон?

— Ти хоч колись читав щось із них? — проникливо запитав Том.

— Ні, — зізнався Еморі.

— Я теж, — засміявся той.

— Люди будуть кричати, — тихо сказав Алек, — але Гете стоїть на тій самій полиці в бібліотеці — щоб наводити нудьгу на кожного, хто захоче його почитати!

Еморі вщух, і тему було закрито.

— Що ти збираєшся робити, Еморі?

— Піхота чи авіація, не можу вирішити — я ненавиджу механіку, але, звичайно, авіація — це саме для мене.

— Я відчуваю те саме, що й Еморі, — сказав Том. — Піхота чи авіація... авіація звучить як романтична сторона війни, звісно; як колись кавалерія, розумієте; але, як і Еморі, я не відрізню кінську силу від поршня.

Якось невдоволення Еморі власною відсутністю ентузіазму вилилося в спробу перекласти провину за всю війну на предків свого покоління... на всіх тих людей, які аплодували Німеччині у 1870-му... На всіх розлючених матеріалістів, усіх ідолопоклонників німецької науки та ефективності. Тож одного разу він сидів на лекції з англійської мови, почув цитату з «Локслі-холу»²⁰² і впав у глибоку задуму з презирством до Теннісона та всього, що він уособлював — бо він сприймав його як представника вікторіанців.

«Вікторіанці, вікторіанці, що не навчилися плакати,
Посіяли гіркий врожай, який вашим дітям жати»,

— накидав Еморі у своєму блокноті. Лектор говорив щось про солідність Теннісона, і п'ятдесят голів схилилися, щоб занотувати. Еморі перегорнув чисту сторінку і знову почав шкрябати.

«Вони здригнулися, дізнавшись, що задумував містер Дарвін,
Здригнулися, коли ввійшов вальс, а Ньюмен²⁰³ поспішив піти».

Але вальс з'явився набагато раніше; він викреслив це.

— І під назвою «Пісня в часи порядку»²⁰⁴, — донісся голос професора, що монотонно гудів десь удалині.

«Часи порядку» — Господи! Все запхали в коробку, а вікторіанці сидять на кришці й безтурботно посміхаються... А Браунінг у своїй італійській віллі хоробро вигукує: «Все на краще!»²⁰⁵ Еморі знову став писати:

«Ви схиляли коліна в храмі, й він нахилявся, щоб почути вашу молитву,
Ви дякували йому за свої "славні здобутки"²⁰⁶ — і дорікали за "Катай"».

Чому йому ніяк не вдається написати більше, ніж двостишшя за раз? Тепер йому потрібно щось у риму до: «Ви хотіли виправити Його наукою, хоча Раніше Він схибив...» Ну, менше з тим...

«Ви зустріли своїх дітей у себе вдома — "Я все влаштував!" — вигукнули ви,
Взяли свої п’ятдесят років Європи²⁰⁷ і тоді доброчесно — померли».

— Це було значною мірою ідеєю Теннісона, — почувся голос лектора. — «Пісня в часи порядку» Суїнберна цілком могла б бути назвою твору Теннісона. Він ідеалізував порядок проти хаосу, проти марнотратства.

Нарешті Еморі це впіймав. Він перегорнув ще одну сторінку і енергійно писав протягом двадцяти хвилин, що залишилися до кінця години. Потім підійшов до столу і поклав сторінку, вирвану з блокнота.

— Ось вірш, присвячений вікторіанцям, сер, — холодно сказав він. Професор з цікавістю підняв його, поки Еморі швидко виходив за двері.

Ось що він написав:

«Пісні у часи порядку
Ви лишили для нас співати,
Докази без "третього зайвого"²⁰⁸,
Життю — відповіді у римах,
Ключі тюремного наглядача
І давні дзвони, щоб бити,
Час був кінцем загадок,
Ми стали кінцем часів...
Тут були домашні океани
І небо, якого ми могли сягнути,
Гармати і кордон під охороною,
Рукавиці²⁰⁹ — та не для виклику,
Тисячі давніх емоцій
І банальність для кожної з них,
Пісні у часи порядку
І язики, щоб ми могли співати».

КІНЕЦЬ БАГАТЬОХ РЕЧЕЙ

Початок квітня проплив у тумані — тумані довгих вечорів на веранді клубу під звуки грамофона, що грав «Бідний метелик»²¹⁰... Бо саме ця пісня стала мелодією того останнього року. Війна, здавалося, ледь торкалася їх, і це могла б бути одна з випускних весен минулого, якби не муштра через день по обіді. Проте Еморі болісно усвідомлював, що це остання весна старого режиму.

— Це великий протест проти надлюдини²¹¹, — промовив Еморі.

— Мабуть, так, — погодився Алек.

— Надлюдина абсолютно несумісна з будь-якою Утопією. Поки вона з'являється, будуть неприємності й те приховане зло, що змушує натовп хилитися й гойдатися, коли вона говорить.

— І, звісно, все, чим вона є, — це обдарована людина без морального почуття.

— Саме так. Думаю, найгірше — це роздуми про те, що все це вже траплялося раніше. Як скоро це повториться? Через п'ятдесят років після Ватерлоо Наполеон був таким самим героєм для англійських школярів, як і Веллінгтон. Звідки нам знати, що наші онуки не будуть так само обожнювати фон Гінденбурга?²¹²

— Що до цього призводить?

— Час, будь він проклятий, та історик. Якби ми тільки навчилися бачити зло як зло, незалежно від того, вдягнене воно у бруд, монотонність чи пишноту.

— Боже! Хіба ми мало розпікали цей всесвіт на вугіллі протягом чотирьох років?

Потім настала ніч, що мала стати останньою. Том і Еморі, які вранці вирушали до різних тренувальних таборів, як зазвичай крокували тінистими алеями, і їм здавалося, що вони все ще бачать навколо обличчя знайомих людей.

— Трава сьогодні повна привидів.

— Ага, весь кампус ожив ними.

Вони зупинилися біля Літтл-холлу і спостерігали, як сходить Місяць, перетворюючи на срібло шиферний дах Додд-холлу і забарвлюючи в блакить шелесткі дерева.

— Знаєш, — прошепотів Том, — те, що ми відчуваємо зараз, — це відгомін усієї тієї розкішної юності, що буяла тут протягом двохсот років.

Останній вибух співу долетів від арки Блера — надтріснуті голоси перед довгим розставанням.

— І те, що ми залишаємо тут, — це більше, ніж наш курс; це вся спадщина юності. Ми лише одне покоління — ми розриваємо всі ланки, що, здавалося, прив'язували нас тут до поколінь у ботфортах та високих краватках. Ми ходили під руку з Берром²¹³ та «Кавалеристом Гаррі» Лі²¹⁴ протягом половини цих глибоко-синіх ночей.

— Саме такі вони і є, — підхопив Том, відхиляючись від теми, — глибоко-сині; крапля кольору зіпсувала б їх, зробила б екзотичними. Шпилі на тлі неба, що обіцяє світанок, і синє світло на шиферних дахах... це боляче... навіть дуже.

— Прощавай, Аароне Берре, — гукнув Еморі в бік спорожнілого Нассау-холлу, — ми з тобою знали дивні куточки життя.

Його голос відлунив у тиші.

— Смолоскипи згасли, — прошепотів Том. — Ах, Мессаліно²¹⁵, довгі тіні будують мінарети на стадіоні...

На мить голоси першокурсників зазвучали навколо них, а потім вони подивилися один на одного злегка вологими від сліз очами.

— Чорт!..

— Такої!

Останнє світло в’яне і пливе над краєм — низьким, довгим краєм, сонячним краєм шпилів; привиди вечора знову настроюють свої ліри й блукають співочою тужливою вервечкою вздовж довгих коридорів дерев; бліді вогні відлунюють ночі від верхівки вежі до вежі: о, сон, що мариш, і мріє, що ніколи не втомлюєшся, витисніть із пелюсток квітки лотоса щось від цього, щоб зберегти сутність цієї години.

Більше не чекати сутінків місяця в цій затишній долині зірок і шпилів, бо один вічний ранок бажання переходить у час і земний полудень. Тут, Геракліте²¹⁶, знайшов ти у вогні та плинних речах пророцтво, яке кинув крізь мертві роки; цієї півночі моє бажання побачить, затінене серед вугілля, згорнуте в полум'ї, велич і сум світу. ІНТЕРЛЮДІЯ

Травень 1917 — Лютий 1919

Лист, датований січнем 1918 року, написаний Монсеньйором Дарсі до Еморі, який на той час був другим лейтенантом 171-го піхотного полку в пункті посадки на кораблі, Кемп-Міллс, Лонг-Айленд.

Мій дорогий хлопчику! Все, що тобі потрібно розповісти мені про себе, — це те, що ти все ще існуєш; щодо решти, я лише порсаюся у своїй неспокійній пам'яті — цьому термометрі, що фіксує лише лихоманки, — і порівнюю тебе з тим, ким я був у твоєму віці. Але люди будуть базікати, і ми з тобою все одно вигукуватимемо один одному наші марноти через сцену, аж поки остання безглузда завіса з гуркотом не впаде на наші схилені голови! Проте ти розпочинаєш цей тріскучий показ «магічного ліхтаря»²¹⁷ життя з майже тим самим набором слайдів, що був у мене, тому я мушу написати тобі, хоча б для того, щоб прокричати про колосальну людську дурість...

Це кінець одного етапу: на краще чи на гірше, ти ніколи більше не будеш тим самим Еморі Блейном, якого я знав; ми ніколи більше не зустрінемося так, як зустрічалися раніше, бо твоє покоління стає жорстким, набагато жорсткішим, ніж колись ставало моє, виховане на ідеалах дев'яностих років.

Еморі, нещодавно я перечитував Есхіла, і там, у божественній іронії «Агамемнона»²¹⁸, я знаходжу єдину відповідь на цей гіркий вік — увесь світ рухнув нам на голови, і найближча паралель криється в тій безнадійній покірності долі минулих віків. Бувають часи, коли я думаю про людей там, на фронті, як про римських легіонерів, що за милі від свого розпусного міста стримують орди... орди, які, зрештою, лише трохи небезпечніші за саме це розпусне місто... ще один сліпий удар по людству, фурії²¹⁹, повз яких ми проходили з оваціями багато років тому, над чиїми трупами ми переможно блеяли протягом усієї вікторіанської епохи...

А після всього — цілком матеріалістичний світ і Католицька Церква. Цікаво, де знайдеться місце для тебе. В одному я впевнений — кельтом ти житимеш і кельтом помреш; тож якщо ти не використовуватимеш небо як постійний референдум для своїх ідей, то побачиш, що земля стане постійним відкликом²²⁰ для твоїх амбіцій.

Еморі, я раптом виявив, що я старий. Як і всі старі люди, я іноді мав мрії, і я збираюся розповісти тобі про них. Мені подобалося уявляти, що ти мій син; що, можливо, коли я був молодим, я впав у стан коми і породив тебе, а коли опритомнів, то не мав про це жодних спогадів... це батьківський інстинкт, Еморі — целібат²²¹ сягає глибше, ніж плоть...

Іноді я думаю, що поясненням нашої глибокої схожості є якийсь спільний предок, і я виявляю, що єдина кров, яка є спільною для Дарсі та О'Хара, — це кров О'Донах'ю... Стівен — так його звали, здається...

Коли блискавка вдаряє в одного з нас, вона вдаряє в обох: ти щойно прибув до порту відплиття, як я отримав папери для від’їзду до Рима, і щохвилини чекаю звістки про те, де сідати на корабель. Ще до того, як ти отримаєш цей лист, я вже буду в океані; тоді настане твоя черга. Ти пішов на війну, як і належить джентльменові, так само як ти йшов до школи чи коледжу — просто тому, що так було треба. Краще залишити галасливий героїзм та тремтливий пафос середньому класу; у них це виходить значно краще.

Чи пам'ятаєш ти ті вихідні минулого березня, коли ти привіз Берна Голідея з Прінстона до мене? Який же він чудовий хлопчина! Для мене було жахливим потрясінням згодом прочитати у твоєму листі, що він вважає мене «блискучим»²²²; як він міг так помилитися? Блискучими — це саме те, чим ні ти, ні я не є. Ми багато чим іншим є — ми неординарні, ми розумні, нас можна назвати, гадаю, видатними. Ми вміємо притягувати людей, ми вміємо створювати атмосферу, ми можемо майже втратити свої кельтські душі в кельтських тонкощах, ми майже завжди можемо домогтися свого; але блискучі — аж ніяк!

Я їду до Рима з чудовим досьє та рекомендаційними листами, які відкривають двері в кожній столиці Європи, і коли я прибуду туди, це зчинить «немалий розголос». Як би я хотів, щоб ти був зі мною! Цей абзац звучить дещо цинічно, зовсім не так, як належало б писати священнику середніх років юнакові, що вирушає на війну; єдине виправдання в тому, що цей священник зараз розмовляє сам із собою. В нас є глибокі речі, і ти знаєш, що це таке, так само добре, як і я. У нас є велика віра, хоча твоя зараз іще не викристалізувалася; у нас є жахлива чесність, яку не може знищити вся наша софістика, і, понад усе, дитяча простота, яка не дає нам стати по-справжньому злими.

Я написав для тебе «кін»²²³, який додаю нижче. Мені прикро, що твої щоки не зовсім відповідають тому опису, який я склав, але ж ти і далі будеш палити та читати цілими ночами...

Хай там як, ось він:

Плач за названим сином, який іде на війну проти Чужоземного Короля²²⁴

Охон²²⁵

Він пішов від мене, син мого розуму,
Він у своїй золотій юності, наче Енгус Ог²²⁶,
Енгус зі світлими птахами.
І розум його міцний і тонкий, як розум Кухуліна²²⁷ на Муртеймні.

Авірра Стрю²²⁸

Чоло його біле, як молоко корів королеви Меб²²⁹,
А щоки його — мов плоди вишневого дерева,
Що схиляється до Марії, коли вона годує Сина Божого.

Авілія Врон²³⁰

Волосся його — мов золота гривна королів Тари²³¹,
А очі — мов чотири сірих моря Еріна²³²,
Що застелені туманним дощем.

Маврон го Гудьо²³³
Йому бути в радісній та кривавій битві
Серед вождів, що творять великі подвиги мужності.
Якщо життя покине його —
Струни моєї власної душі розірвуться.

А Віх Діліш²³⁴

Серце моє — у серці мого сина,
І життя моє — у його житті, воістину.
Чоловік може бути юним двічі —
Тільки в житті своїх синів.

Джіа ду Ваха Аланав²³⁵

Нехай Син Божий буде над ним і під ним, перед ним і за ним,
Нехай Король стихій застеле туманом очі Чужоземного Короля,
Нехай Королева Благодаті²³⁶ веде його за руку так, щоб він міг пройти крізь ворогів своїх, і вони не бачили його.
Нехай Патрік Галльський, і Колумб Церковний²³⁷, і п’ять тисяч святих Еріна будуть йому кращими за щит,
Коли він піде у бій.

Ох Охон.

Еморі — Еморі — я відчуваю чомусь, що це все; один із нас, або ми обоє, не переживемо цієї війни... Я намагався розповісти тобі, як багато значило для мене це моє перевтілення в тобі за останні кілька років... ми дивовижно схожі... і дивовижно різні.

Прощавай, дорогий хлопчику, і нехай Бог буде з тобою.

ТЕЙЄР ДАРСІ²³⁸.

ВІДПЛИТТЯ ВНОЧІ

Еморі пройшов уперед по палубі, поки не знайшов табурет під електричним світлом. Він пошарив у кишені в пошуках блокнота й олівця, а потім почав писати — повільно, з зусиллям:

«Ми відпливаємо вночі...
Безмовні, ми заповнили порожню й тиху вулицю,
Колоною тьмяно-сірою,
І привиди злітали, налякані глухим кроком
Уздовж безмісячного шляху;
Тінисті верфі відлунювали тупоту ніг,
Що відвернулися від дня і ночі.
І ось ми баримося на безвітряних палубах,
Бачимо на примарному березі
Тіні тисячі днів, бідні сіроребрі уламки...
О, чи станемо ми тоді оплакувати
Ті марні роки!
Дивись, яке біле море!
Хмари розійшлися, і небеса палають
Глибокими шляхами, вистеленими гравієм світла;
Вирування хвиль біля корми
Зливається в один гучний ноктюрн...
Ми відпливаємо вночі».

Лист від Еморі з заголовком «Брест²³⁹,
11 березня 1919 року»,
до лейтенанта Т. П. Д’Інвільє²⁴⁰,
Кемп-Гордон, штат Джорджія.

ДОРОГИЙ БОДЛЕРЕ²⁴¹:

Ми зустрінемося в Мангеттені 30-го числа цього ж місяця; потім ми знімемо дуже шикарну квартиру — ти, я та Алек, який зараз стоїть біля мого ліктя, поки я пишу. Не знаю, чим збираюся займатися, але маю неясну мрію піти в політику. Чому це найкращі молоді англійці з Оксфорда та Кембриджа йдуть у політику, а в США ми залишаємо це пройдисвітам? — вирощеним у виборчих дільницях, освіченим у зборах і відправленим до Конгресу — цим пузатим пакункам корупції, позбавленим «як ідей, так і ідеалів», як полюбляли казати дебати²⁴². Навіть сорок років тому в нас були достойні люди в політиці, але нас виховують лише для того, щоб накопичити мільйон і «показати, на що ми здатні». Іноді я шкодую, що не народився англійцем; американське життя таке проклято німе, тупе і здорове.

Оскільки бідолаха Беатріче²⁴³ померла, у мене, ймовірно, будуть якісь гроші, але дуже, бісової сили, мало. Я можу пробачити матері майже все, крім того факту, що в раптовому пориві релігійності наприкінці життя вона заповіла половину залишків на вітражі та ендаументи²⁴⁴ для семінарій. Містер Бартон, мій адвокат, пише мені, що мої тисячі здебільшого вкладені у вуличні залізниці, і що ці самі залізниці втрачають гроші через п’ятицентовий проїзд. Уявіть собі відомість зарплат, де виплачують 350 доларів на місяць людині, яка не вміє ні читати, ні писати! — і все ж я вірю в це, навіть бачачи, як те, що колись було солідним статком, розтануло між спекуляціями, марнотратством, демократичною адміністрацією та прибутковим податком — «сучасність, оце я весь, Мейбл»²⁴⁵.

У будь-якому разі, у нас будуть справді розкішні кімнати — ти зможеш влаштуватися в якийсь модний журнал, а Алек піде в цинкову компанію чи що там належить його родині — він заглядає мені через плече і каже, що це латунна компанія, але я не думаю, що це має велике значення, а ти? Ймовірно, в «цинкових» грошах стільки ж корупції, скільки і в «латунних». Що ж до загальновідомого Еморі, він писав би безсмертну літературу, якби був достатньо впевнений у чомусь, щоб ризикнути розповісти про це комусь іншому. Немає більш небезпечного дару для нащадків, ніж кілька вправно перекручених банальностей.

Томе, чому б тобі не стати католиком? Звісно, щоб бути хорошим вірянином, тобі довелося б облишити ті буйні інтриги, про які ти мені розповідав, але ти писав би кращі вірші, якби був пов’язаний із високими золотими свічниками та протяжними, рівними піснеспівами. І навіть якщо американські священники дещо буржуазні, як казала Беатріче, все одно тобі достатньо лише ходити до фешенебельних церков, і я познайомлю тебе з монсеньйором Дарсі, який є справжнім дивом.

Смерть Керрі була ударом, так само до певної міри і смерть Джессі. І мені страх як цікаво знати, який химерний куточок світу поглинув Берна. Як гадаєш, він у в'язниці під якимось вигаданим ім'ям? Зізнаюся, що війна замість того, щоб зробити мене ортодоксальним, що було б правильною реакцією, перетворила мене на палкого агностика. Католицькій церкві останнім часом так часто підрізали крила, що її роль була боязко мізерною, і у них більше немає хороших письменників. Мені набрид Честертон²⁴⁶.

Я зустрів лише одного солдата, який пройшов через розрекламовану духовну кризу, як цей хлопець, Дональд Генкі²⁴⁷, але той, кого я знав, уже готувався до священства, тож він був до цього готовий. Я щиро вважаю, що все це здебільшого нісенітниця, хоча це, здається, давало сентиментальну розраду тим, хто залишився вдома, і, можливо, змусило батьків і матерів більше цінувати своїх дітей. Ця релігія, натхненна кризою, у кращому разі є малоцінною та скороминущою. Я думаю, що четверо чоловіків відкрили для себе Париж на кожного одного, хто відкрив Бога.

Але ми — ти, я та Алек — о, ми наймемо дворецького-японця, переодягатимемося до обіду, матимемо вино на столі й вестимемо споглядальне, емоційно стримане життя, поки не вирішимо використати кулемети разом із власниками нерухомості... або кидати бомби разом із більшовиками²⁴⁸! Боже! Томе, я сподіваюся, що щось станеться. Я непосидючий, як біс, і жахаюся того, що можу розтовстіти, закохатися чи стати домашнім.

Будинок на Женевському озері зараз здається в оренду, але коли я висаджуся на берег, то поїду на Захід до містера Бартона, щоб дізнатися подробиці. Пиши мені на адресу готелю «Блекстоун» у Чикаго.

Як завжди, дорогий Босвелле,
СЕМЮЕЛЬ ДЖОНСОН²⁴⁹.

КНИГА ДРУГА. ВИХОВАННЯ ОСОБИСТОСТІ

починається не як роман, а як театральна п'єса. Фіцджеральд використовує цей прийом, щоб підкреслити штучність, блиск та драматизм світу Нью-Йоркських дебютанток. (прим. пер.)

РОЗДІЛ I. ДЕБЮТАНТКА

Час — лютий. Місце дії — велика вишукана спальня в будинку Коннеджів на Шістдесят восьмій вулиці в Нью-Йорку. Дівоча кімната: рожеві стіни й штори, рожеве покривало на ліжку кремового кольору. Рожевий та кремовий — основні мотиви кімнати, але єдиний предмет меблів, який повністю видно, — це розкішний туалетний столик зі скляною стільницею та тристулковим дзеркалом. На стінах — дорогий відтинок «Стиглої вишні»²⁵⁰, кілька чемних собак пензля Ландсіра²⁵¹ та «Король Чорних островів»²⁵² Максфілда Пэрріша. Панує велике безладдя, що складається з наступних предметів: (1) сім або вісім порожніх картонних коробок, з пазурів яких, ніби висолоплені язики, звисає папір; (2) асортимент вуличних суконь упереміш із їхніми вечірніми сестрами — усі на столі, усі вочевидь нові; (3) сувій тюлю, що втратив свою гідність і химерно обмотався навколо всього, що потрапило під руку, і (4) на двох стільчиках — колекція білизни, що не піддається опису. Хтось би залюбки подивився на рахунок, виставлений за все це виставлене вбрання, а хтось охоплений бажанням побачити принцесу, для чиєї вигоди... Дивіться! Там хтось є! Розчарування! Це лише покоївка, що щось шукає... вона піднімає купу з крісла... Немає; інша купа, туалетний столик, шухляди шифоньєра. Вона витягає на світло кілька прекрасних сорочок і дивовижну піжаму, але це її не задовольняє — вона виходить.

Невиразне бурмотіння з сусідньої кімнати. Тепер стає гаряче. Це мати Алека, місіс Коннедж, огрядна, поважна, нафарбована до стану справжньої вдови-матрони й цілком виснажена. Її губи значущо рухаються, поки вона шукає ЦЕ. Її пошуки менш ретельні, ніж у покоївки, але в них є нотка люті, що цілком компенсує поверхневість. Вона перечіпляється через тюль, і її «чорт забирай» цілком чутне. Вона йде ні з чим. Більше теревенів зовні, і дівочий голос, дуже розпещений голос, каже: «З-поміж усіх цих тупих людей...» Після паузи входить третя шукачка, не та, з розпещеним голосом, а молодша версія. Це Сесілія Коннедж, шістнадцятирічна, симпатична, прониклива і за природою добродушна. Вона одягнена для вечора в сукню, очевидна простота якої, ймовірно, навіює на неї нудьгу. Вона підходить до найближчої купи, вибирає маленьку рожеву річ і оцінююче піднімає її.

СЕСІЛІЯ: Рожева?

РОЗАЛІНДА: (Ззовні) Так!

СЕСІЛІЯ: Дуже стильна?

РОЗАЛІНДА: Так!

СЕСІЛІЯ: Я знайшла її! (Вона бачить себе в дзеркалі туалетного столика і починає з ентузіазмом танцювати шиммі²⁵³.)

РОЗАЛІНДА: (Ззовні) Що ти там робиш — приміряєш?

(Сесілія припиняє і виходить, тримаючи вбрання біля правого плеча. З інших дверей входить АЛЕК КОННЕДЖ. Він швидко озирається і гучним голосом вигукує: «Мамо!» У відповідь із сусідньої кімнати лунає хор протесту; підбадьорений, він рушає туди, але його зупиняє черговий хор.)

АЛЕК: То ось де ви всі! Тут Еморі Блейн.

СЕСІЛІЯ: (Швидко) Веди його вниз.

АЛЕК: О, він уже внизу.

МІСІС КОННЕДЖ: Що ж, ти можеш показати йому, де його кімната. Скажи, що мені шкода, що я не можу зустріти його зараз.

АЛЕК: Він багато про вас усіх чув. Я б хотів, щоб ви поспішили. Батько розповідає йому все про війну, і він уже непосидючий. Він такий собі темпераментний²⁵⁴.

(Останнього достатньо, щоб заманити СЕСІЛІЮ до кімнати.)

СЕСІЛІЯ: (всідаючись зверху на купу білизни) Що ти маєш на увазі під «темпераментний»? Ти часто писав це про нього в листах.

АЛЕК: О, він дещо пише.

СЕСІЛІЯ: Він грає на піаніно?

АЛЕК: Не думаю.

СЕСІЛІЯ: (із цікавістю) П'є?

АЛЕК: Так — нічого дивного в ньому немає.

СЕСІЛІЯ: Гроші?

АЛЕК: Господи, запитай його сама, раніше у нього було багато, і зараз є якийсь дохід.

(З'являється МІСІС КОННЕДЖ.)

МІСІС КОННЕДЖ: Алеку, звісно, ми раді будь-якому твоєму другові...

АЛЕК: Ви обов’язково маєте познайомитися з Еморі.

МІСІС КОННЕДЖ: Звісно, я хочу цього. Але я вважаю, що це так по-дитячому з вашого боку — залишати чудовий дім, щоб жити з двома іншими хлопцями в якійсь жахливій квартирі. Сподіваюся, це не для того, щоб ви всі могли пити стільки, скільки заманеться. (Вона робить паузу.) Сьогодні йому приділять мало уваги. Бачиш, це тиждень Розалінди. Коли дівчина виходить у світ²⁵⁵, їй потрібна вся увага.

РОЗАЛІНДА: (Ззовні) Ну, тоді доведіть це — підійдіть сюди й застібніть мене.

(МІСІС КОННЕДЖ іде.)

АЛЕК: Розалінда ні краплі не змінилася.

СЕСІЛІЯ: (тихіше) Вона страх яка розпещена.

АЛЕК: Сьогодні вона зустріне гідного суперника.

СЕСІЛІЯ: Кого — містера Еморі Блейна?

(АЛЕК киває.)

СЕСІЛІЯ: Що ж, Розалінді ще належить зустріти чоловіка, якого вона не зможе випередити. Чесно, Алеку, вона жахливо поводиться з чоловіками. Вона зневажає їх, ігнорує, скасовує побачення, позіхає їм в обличчя — а вони повертаються за добавкою.

АЛЕК: Їм це подобається.

СЕСІЛІЯ: Вони це ненавидять. Вона... вона якась вампірка²⁵⁶, я гадаю... і вона зазвичай може змусити дівчат робити те, що хоче — тільки вона ненавидить дівчат.

АЛЕК: Характер — це у нас сімейне.

СЕСІЛІЯ: (покірно) Мабуть, він вичерпався раніше, ніж дійшов до мене.

АЛЕК: Розалінда поводиться пристойно?

СЕСІЛІЯ: Не надто. О, вона як усі — іноді курить, п’є пунш, часто цілується²⁵⁷ — о так, це загальновідомо — один із наслідків війни, знаєш.

(З'являється МІСІС КОННЕДЖ.)

МІСІС КОННЕДЖ: Розалінда майже закінчила, тож я можу спуститися і зустріти твого друга.

(АЛЕК і його мати виходять.)

РОЗАЛІНДА: (Ззовні) О, мамо!

СЕСІЛІЯ: Мама пішла вниз.

(І ось входить РОЗАЛІНДА. Розалінда — це цілком і повністю РОЗАЛІНДА. Вона з тих дівчат, яким не потрібно докладати жодних зусиль, щоб чоловіки в них закохувалися. Два типи чоловіків рідко роблять це: нудні — зазвичай бояться її розуму, а інтелектуали — її краси. Всі інші належать їй за природним правом. Якби Розалінду можна було розпестити, цей процес був би вже завершений, і, по правді кажучи, її характер не такий ідеальний, як мав би бути; вона хоче того, чого хоче, і саме тоді, коли хоче, і вона схильна робити життя всіх оточуючих досить нестерпним, коли не отримує свого. Але у справжньому розумінні вона не розпещена. Її свіжий ентузіазм, воля до росту та навчання, її нескінченна віра в невичерпність романтики, її мужність і фундаментальна чесність — ці речі не зіпсовані. Бувають тривалі періоди, коли вона щиро ненавидить усю свою родину. Вона цілком безпринципна; її філософія — carpe diem²⁵⁸ для себе і laissez faire²⁵⁹ для інших. Вона обожнює зухвалі історії: у неї є та груба жилка, що зазвичай притаманна натурам одночасно витонченим і масштабним. Вона хоче подобатися людям, але якщо ні — це ніколи не хвилює її й не змінює. Вона аж ніяк не зразковий персонаж. Освіта всіх красивих жінок — це знання чоловіків. Розалінда розчаровувалася в кожному окремому чоловікові, але мала велику віру в чоловіків як у стать. Жінок вона терпіти не могла. Вони уособлювали якості, які вона відчувала і зневажала в собі — зародкову ницість, марнославство, боягузтво та дрібну нечесність. Одного разу вона сказала кімнаті, повній маминих подруг, що єдине виправдання для жінок — це необхідність бути тривожним елементом серед чоловіків. Вона надзвичайно добре танцювала, малювала вправно, але поспіхом, і мала вражаючу легкість у поводженні зі словами, які використовувала лише в любовних листах. Але вся критика Розалінди закінчується на її красі. Був цей відтінок розкішного золотавого волосся, бажання наслідувати який підтримує всю індустрію фарб. Були вічно готові до поцілунку вуста, маленькі, трохи чуттєві та вкрай бентежні. Були сірі очі та бездоганна шкіра з двома цятками зникаючого рум'янцю. Вона була стрункою та атлетичною, без жодної недорозвиненості, і було насолодою спостерігати, як вона рухається кімнатою, йде вулицею, замахується ключкою для гольфу чи робить «колесо». Остання риса — її яскрава, миттєва індивідуальність була позбавлена тієї свідомої театральності, яку Еморі знаходив в Ізабелль. Монсеньйор Дарсі був би в замішанні, чи назвати її особистістю, чи особистістю значущою²⁶⁰. Вона була, мабуть, тією чудовою, невимовною сумішшю, що трапляється раз на століття. У ніч свого дебюту вона, попри всю свою дивну, випадкову мудрість, зовсім як щаслива маленька дівчинка. Мамина покоївка щойно зробила їй зачіску, але вона нетерпляче вирішила, що сама впорається краще. Вона надто нервує зараз, щоб залишатися на одному місці. Саме цьому ми завдячуємо її присутністю в цій захаращеній кімнаті. Вона збирається заговорити. Альтові тони Ізабелль були схожі на скрипку, але якби ви почули Розалінду, ви б сказали, що її голос музикальний, як водоспад.)

РОЗАЛІНДА: Чесно кажучи, у світі є лише два вбрання, в яких я справді отримую задоволення. (Розчісує волосся біля туалетного столика.) Одне — це спідниця з криноліном та панталонами, інше — закритий купальник. В обох я цілком чарівна.

СЕСІЛІЯ: Рада, що виходиш у світ?

РОЗАЛІНДА: Так; а ти хіба ні?

СЕСІЛІЯ: (цинічно) Ти рада, бо зможеш вийти заміж і жити на Лонг-Айленді з цією швидкою компанією молодих подружніх пар. Ти хочеш, щоб життя було ланцюжком флірту, де кожен чоловік — це чергова ланка.

РОЗАЛІНДА: Чи хочу я, щоб він був єдиним? Ти хочеш сказати — щоб я вже знайшла такого?

СЕСІЛІЯ: Ха!

РОЗАЛІНДА: Сесіліє, люба, ти не знаєш, яке це випробування — бути... як я. Мені доводиться тримати обличчя наче зі сталі на вулиці, щоб чоловіки не підморгували мені. Якщо я голосно засміюся в першому ряду театру, комік гратиме лише для мене весь вечір. Якщо я притишу голос, опущу очі чи впущу хустинку на танцях, мій партнер телефонуватиме мені щодня протягом тижня.

СЕСІЛІЯ: Мабуть, це жахливе напруження.

РОЗАЛІНДА: Прикра частина в тому, що єдині чоловіки, які мене хоч трохи цікавлять, — це абсолютно невідповідні кандидати. От якби я була бідною, я б пішла на сцену.

СЕСІЛІЯ: Так, ти могла б хоча б отримувати гроші за ту кількість акторства, яку видаєш.

РОЗАЛІНДА: Іноді, коли я почуваюся особливо сяючою, я думаю: чому це має витрачатися лише на одного чоловіка?

СЕСІЛІЯ: Часто, коли ти особливо похмура, я думаю: чому це все має витрачатися лише на одну родину? (Встає.) Думаю, я піду вниз і познайомлюся з містером Еморі Блейном. Мені подобаються темпераментні чоловіки.

РОЗАЛІНДА: Таких не буває. Чоловіки не вміють бути по-справжньому розгніваними чи по-справжньому щасливими — а ті, що вміють, розвалюються на шматки.

СЕСІЛІЯ: Що ж, я рада, що не маю всіх твоїх турбот. Я заручена.

РОЗАЛІНДА: (зі зневажливою посмішкою) Заручена? Та ти маленька божевільна! Якби мати почула, як ти таке кажеш, вона б відправила тебе в пансіон, де тобі й місце.

СЕСІЛІЯ: Ти їй не скажеш, бо я знаю такі речі, які можу розповісти... і ти надто егоїстична!

РОЗАЛІНДА: (трохи роздратовано) Біжи, дівчинко! З ким ти заручена, з продавцем льоду? Чи з власником кондитерської лавки?

СЕСІЛІЯ: Дешева дотепність... прощавай, люба, побачимося пізніше.

РОЗАЛІНДА: О, неодмінно зроби це — ти така велика допомога.

(СЕСІЛІЯ виходить. РОЗАЛІНДА закінчує із зачіскою і встає, наспівуючи. Вона підходить до дзеркала і починає танцювати перед ним на м'якому килимі. Вона стежить не за ногами, а за своїми очима — ніколи не мимохідь, а завжди пильно, навіть коли посміхається. Двері раптово відчиняються і зачиняються за ЕМОРІ, який, як завжди, дуже спокійний і гарний. Він миттєво ніяковіє.)

ВІН: О, вибачте. Я думав...

ВОНА: (Сяючи посмішкою) О, ви — Еморі Блейн, чи не так?

ВІН: (Пильно розглядаючи її) А ви — Розалінда?

ВОНА: Я називатиму вас Еморі... о, заходьте, все гаразд... мама зараз прийде... (пошепки) на жаль.

ВІН: (Озираючись) Це для мене щось новеньке.

ВОНА: Це — «нічийна земля»²⁶¹.

ВІН: Це там, де ви... ви... (пауза)

ВОНА: Так, усе це. (Підходить до комода.) Дивіться, ось мої рум'яна, олівці для очей.

ВІН: Я не знав, що ви така.

ВОНА: А чого ви чекали?

ВІН: Я думав, ви будете такою собі... безстатевою, знаєте, плавання, гольф.

ВОНА: О, я цим займаюся... але не в робочий час.

ВІН: Робочий?

ВОНА: З шостої до другої — суворо.

ВІН: Я б хотів придбати акції цієї корпорації.

ВОНА: О, це не корпорація, це просто «Розалінда, без обмежень». П'ятдесят одна акція, ім'я, репутація — і все це за 25 000 доларів на рік.

ВІН: (Осудливо) Досить холодна пропозиція.

ВОНА: Ну, Еморі, ви ж не проти, правда? Коли я зустріну чоловіка, який не наганятиме на мене смертельну нудьгу через два тижні, можливо, все буде інакше.

ВІН: Дивно, у вас такий самий погляд на чоловіків, як у мене на жінок.

ВОНА: Я не зовсім жіночна, знаєте... розумом.

ВІН: (Зацікавлено) Продовжуйте.

ВОНА: Ні, ви... ви продовжуйте... ви змусили мене говорити про себе. Це проти правил.

ВІН: Правил?

ВОНА: Моїх власних правил... але ви... о, Еморі, я чула, що ви блискуча людина. Родина очікує від вас так багато.

ВІН: Як надихаюче!

ВОНА: Алек казав, що ви навчили його думати. Невже? Я не вірила, що це комусь під силу.

ВІН: Ні. Насправді я досить нудний. (Вочевидь, він не хоче, щоб це сприймали серйозно.)

ВОНА: Брехун.

ВІН: Я... я релігійний... я літературний. Я... я навіть писав вірші.

ВОНА: Верлібр²⁶² — чудово! (Декламує:)

«Дерева зелені,
Пташки співають на деревах,
Дівчина п'є свою отруту,
Пташка летить геть —
Дівчина помирає».

ВІН: (Сміючись) Ні, не такі.

ВОНА: (Раптово) Ви мені подобаєтесь.

ВІН: Не треба.

ВОНА: Ще й скромний...

ВІН: Я боюся вас. Я завжди боюся дівчини... поки не поцілую її.

ВОНА: (Рішуче) Мій дорогий хлопчику, війна закінчилася²⁶³.

ВІН: Тож я завжди буду боятися вас.

ВОНА: (Досить сумно) Припускаю, що так. (Невелика вагання з обох сторін.)

ВІН: (Після роздумів) Послухайте. Це жахливо просити про таке.

ВОНА: (Знаючи, що буде далі) Через п'ять хвилин знайомства.

ВІН: Але ви... поцілуєтесь зі мною? Чи ви боїтеся?

ВОНА: Я ніколи не боюся... але ваші аргументи такі слабкі.

ВІН: Розаліндо, я справді хочу вас поцілувати.

ВОНА: Я теж. (Вони цілуються — впевнено і ґрунтовно.)

ВІН: (Після подиху заціпеніння) Ну що, ваша цікавість задоволена?

ВОНА: А ваша?

ВІН: Ні, вона тільки розпалилася. (Це видно з його погляду.)

ВОНА: (Мрійливо) Я цілувала десятки чоловіків. Гадаю, поцілую ще десятки.

ВІН: (Відсторонено) Так, гадаю, ви могли б... ось так.

ВОНА: Більшості подобається, як я цілуюся.

ВІН: (Опам'ятавшись) Господи, так. Поцілуй мене ще раз, Розаліндо.

ВОНА: Ні... моя цікавість зазвичай задовольняється одним разом.

ВІН: (Розчаровано) Це правило?

ВОНА: Я створюю правила відповідно до обставин.

ВІН: Ми з вами чимось схожі... хіба що я на роки старший за досвідом.

ВОНА: Скільки вам років?

ВІН: Майже двадцять три. Вам?

ВОНА: Дев'ятнадцять... щойно виповнилося.

ВІН: Припускаю, ви — продукт модної школи.

ВОНА: Ні, я досить «сирий» матеріал. Мене виключили зі Спенс²⁶⁴ — я вже забула чому.

ВІН: Яке ваше загальне спрямування?

ВОНА: О, я кмітлива, досить егоїстична, емоційна, коли мене зачепити, обожнюю захоплення...

ВІН: (Раптово) Я не хочу закохуватися в вас...

ВОНА: (Піднімаючи брови) Ніхто вас і не просив.

ВІН: (Холодно продовжуючи) Але, ймовірно, закохаюся. Я обожнюю ваші губи.

ВОНА: Тсс! Будь ласка, не закохуйтеся в мої губи... у волосся, очі, плечі, туфлі — але не в мої вуста. Всі закохуються в мої губи.

ВІН: Вони прекрасні.

ВОНА: Вони занадто маленькі.

ВІН: Ні, це не так... давайте перевіримо. (Він знову цілує її так само ґрунтовно.)

ВОНА: (Досить зворушена) Скажіть щось ніжне.

ВІН: (Налякано) Господи, допоможи мені!

ВОНА: (Відстороняючись) Ну, не треба... якщо це так важко.

ВІН: Будемо прикидатися? Так скоро?

ВОНА: У нас не такі стандарти часу, як у інших людей.

ВІН: Вже з’явилися «інші люди».

ВОНА: Давай прикидатися.

ВІН: Ні — я не можу... це сентиментально.

ВОНА: Ви не сентиментальний?

ВІН: Ні, я романтик. Сентиментальна людина думає, що речі триватимуть вічно; романтик сподівається всупереч надії, що ні. Сентиментальність — це емоційність.

ВОНА: А ви — ні? (З напівзаплющеними очима.) Ви, мабуть, тішите себе думкою, що це вища позиція.

ВІН: Що ж... Розаліндо, Розаліндо, не сперечайтеся — поцілуйте мене знову.

ВОНА: (Вже зовсім холодно) Ні — у мене немає бажання вас цілувати.

ВІН: (Відверто приголомшений) Ви хотіли поцілувати мене хвилину тому.

ВОНА: То було тоді, а це — зараз.

ВІН: Мені краще піти.

ВОНА: Гадаю, що так. (Він іде до дверей.)

ВОНА: О! (Він повертається.)

ВОНА: (Сміючись) Рахунок — Господарі: Сто, Гості: Нуль. (Він рушає назад.)

ВОНА: (Швидко) Дощ — гру скасовано²⁶⁵.

(Він виходить. Вона тихо підходить до шифоньєра, дістає портсигар і ховає його в бічну шухляду столу. Входить її мати з записником у руках.)

МІСІС КОННЕДЖ: Добре — я хотіла поговорити з тобою наодинці, перш ніж ми спустимося.

РОЗАЛІНДА: Боже! Ви мене лякаєте!

МІСІС КОННЕДЖ: Розаліндо, ти виявилася дуже дорогою пропозицією²⁶⁶.

РОЗАЛІНДА: (Покірно) Так.

МІСІС КОННЕДЖ: І ти знаєш, що у твого батька вже немає того, що було колись.

РОЗАЛІНДА: (Скривившись) О, будь ласка, не говоріть про гроші.

МІСІС КОННЕДЖ: Ти нічого не зможеш зробити без них. Це наш останній рік у цьому будинку — і якщо все не зміниться, у Сесілії не буде тих переваг, які мала ти.

РОЗАЛІНДА: (Нетерпляче) Ну — то що ви хочете?

МІСІС КОННЕДЖ: Тож я прошу тебе дослухатися до кількох речей, які я записала у свій блокнот. Перша: не зникай із молодими людьми. Можливо, колись це й буде цінним, але зараз я хочу бачити тебе на танцполі, де я зможу тебе знайти. Є певні люди, з якими я хочу тебе познайомити, і мені не подобається знаходити тебе в якомусь кутку оранжереї, де ти обмінюєшся дурницями з ким заманеться — або вислуховуєш їх.

РОЗАЛІНДА: (Саркастично) Так, вислуховувати їх — це куди краще.

МІСІС КОННЕДЖ: І не витрачай купу часу на студентську компанію — цих хлопчаків дев'ятнадцяти-двадцяти років. Я не проти балів чи футбольного матчу, але пропускати вигідні вечірки, щоб їсти в маленьких кафе в центрі з першим ліпшим...

РОЗАЛІНДА: (Пропонуючи свій кодекс, який по-своєму такий само високий, як і материн) Мамо, з цим покінчено — ви не можете керувати всім так, як ви це робили на початку дев'яностих.

МІСІС КОННЕДЖ: (Не звертаючи уваги) Є кілька холостих друзів твого батька, з якими я хочу тебе познайомити сьогодні — чоловіки в самому соку.

РОЗАЛІНДА: (Знаюче киваючи) Років сорока п'яти?

МІСІС КОННЕДЖ: (Різко) А чому б і ні?

РОЗАЛІНДА: О, цілком нормально — вони пізнали життя і мають такий чарівно втомлений вигляд... (хитає головою) але вони ж будуть танцювати.

МІСІС КОННЕДЖ: Я ще не бачила містера Блейна, але не думаю, що він тебе зацікавить. Він не схожий на того, хто вміє заробляти гроші.

РОЗАЛІНДА: Мамо, я ніколи не думаю про гроші.

МІСІС КОННЕДЖ: Ти ніколи не тримаєш їх достатньо довго, щоб про них думати.

РОЗАЛІНДА: (Зітхає) Так, мабуть, колись я вийду заміж за цілу купу грошей — просто від нудьги.

МІСІС КОННЕДЖ: (Дивлячись у блокнот) Я отримала телеграму з Гартфорда. Доусон Райдер приїжджає. Ось молодий чоловік, який мені подобається, і він просто купається в грошах. Мені здається, оскільки ти вже втомилася від Говарда Гіллеспі, ти могла б підбадьорити містера Райдера. Це вже втретє він приїжджає за місяць.

РОЗАЛІНДА: Звідки ви дізналися, що я втомилася від Говарда Гіллеспі?

МІСІС КОННЕДЖ: Бідолаха має такий нещасний вигляд щоразу, коли приходить.

РОЗАЛІНДА: Це була одна з тих романтичних справ «перед битвою». Вони всі неправильні²⁶⁷.

МІСІС КОННЕДЖ: (Сказавши своє) Хай там як, змусь нас пишатися тобою сьогодні.

РОЗАЛІНДА: Ви не вважаєте мене вродливою?

МІСІС КОННЕДЖ: Ти знаєш, що так воно і є.

(Знизу чути стогін скрипки, яку налаштовують, дріб барабана. МІСІС КОННЕДЖ швидко повертається до дочки.)

МІСІС КОННЕДЖ: Ходімо!

РОЗАЛІНДА: Одну хвилину! (Мати виходить. РОЗАЛІНДА підходить до дзеркала, де з великим задоволенням споглядає себе. Вона цілує свою руку і торкається нею свого відображення в губах. Потім вимикає світло і виходить із кімнати. Хвилина тиші. Кілька акордів піаніно, стриманий дріб далеких барабанів, шелест нового шовку — усе це змішується на сходах зовні й проникає крізь прочинені двері. У світлому коридорі проходять постаті в пальтах. Сміх, що лунає знизу, подвоюється і множиться. Потім хтось заходить, зачиняє двері й вмикає світло. Це СЕСІЛІЯ. Вона підходить до шифоньєра, заглядає в шухляди, вагається — потім до столу, звідки дістає портсигар і витягує одну сигарету. Вона запалює її і, пихкаючи та випускаючи дим, йде до дзеркала.)

СЕСІЛІЯ: (з надзвичайно світськими інтонаціями) О так, вихід у світ у наші дні — це такий фарс, знаєте. Людина справді так багато розважається, поки їй не виповниться сімнадцять, що це вже позитивно сприймається як антиклімакс. (Тисне руку уявному дворянину середнього віку.) Так, ваша світлість — здається, я чула, як моя сестра згадувала про вас. Закурюйте — вони дуже хороші. Це... це «Корони»²⁶⁸. Ви не курите? Як шкода! Король не дозволяє, я гадаю. Так, я потанцюю. (І вона танцює по кімнаті під мелодію, що лунає знизу, простягнувши руки до уявного партнера, розмахуючи сигаретою в руці.)

КІЛЬКА ГОДИН ПОТОМУ

Куточок кабінету внизу, де стоїть дуже зручний шкіряний диван. З кожного боку вгорі горить маленька лампочка, а посередині, над диваном, висить картина із зображенням дуже старого, дуже поважного джентльмена періоду 1860-х років. Зовні чути музику — грають фокстрот²⁶⁹. РОЗАЛІНДА сидить на дивані, а ліворуч від неї — ГОВАРД ГІЛЛЕСПІ, безглуздий юнак років двадцяти чотирьох. Він вочевидь дуже нещасний, а їй зовсім нудно.

ГІЛЛЕСПІ: (слабким голосом) Що ти маєш на увазі під «я змінився»? Я відчуваю до тебе те саме.

РОЗАЛІНДА: Але ти вже не здаєшся мені таким самим.

ГІЛЛЕСПІ: Три тижні тому ти казала, що я тобі подобаюся, бо я такий пересичений²⁷⁰, такий байдужий — я все ще такий.

РОЗАЛІНДА: Але не щодо мене. Ти подобався мені раніше, бо в тебе були карі очі й худі ноги.

ГІЛЛЕСПІ: (безпорадно) Вони все ще худі й карі. Ти вампірка, от і все.

РОЗАЛІНДА: Єдине, що я знаю про «вампінг»²⁷¹ — це те, що написано в нотах до піаніно. Чоловіків бентежить те, що я абсолютно природна. Раніше я думала, що ти ніколи не ревнуєш. Тепер ти стежиш за мною очима, куди б я не пішла.

ГІЛЛЕСПІ: Я кохаю тебе.

РОЗАЛІНДА: (холодно) Я знаю це.

ГІЛЛЕСПІ: І ти не цілувала мене вже два тижні. У мене було уявлення, що після того, як дівчину поцілували, вона була... була... завойована.

РОЗАЛІНДА: Ті часи минули. Мене потрібно завойовувати наново щоразу, коли ти мене бачиш.

ГІЛЛЕСПІ: Ти серйозно?

РОЗАЛІНДА: Приблизно як завжди. Раніше було два види поцілунків: перший — коли дівчат цілували й кидали; другий — коли вони були заручені. Тепер є третій вид — коли чоловіка цілують і кидають. Якщо містер Джонс із дев'яностих вихвалявся, що поцілував дівчину, всі знали, що він із нею покінчив. Якщо містер Джонс 1919 року вихваляється тим самим, усі знають: це тому, що він більше не може її поцілувати. Дайте будь-якій дівчині пристойний старт, і вона в наші дні обіграє будь-якого чоловіка.

ГІЛЛЕСПІ: Тоді навіщо ти граєшся з чоловіками?

РОЗАЛІНДА: (довірливо нахиляючись вперед) Заради тієї першої миті, коли він зацікавлений. Є така мить — о, якраз перед першим поцілунком, прошепочене слово... щось таке, що робить це вартим зусиль.

ГІЛЛЕСПІ: А потім?

РОЗАЛІНДА: А потім ти змушуєш його говорити про себе. Досить скоро він не думає ні про що, крім того, як залишитися з тобою наодинці... він дується, він не хоче боротися, він не хоче грати — Перемога!

(Входить ДОУСОН РАЙДЕР, двадцяти шести років, гарний, багатий, вірний своїм принципам, можливо, нудний, але стабільний і впевнений в успіху.)

РАЙДЕР: Здається, це мій танець, Розаліндо.

РОЗАЛІНДА: Ну, Доусоне, то ти мене впізнав. Тепер я знаю, що не надто сильно нафарбувалася. Містере Райдер, це містер Гіллеспі.

(Вони тиснуть руки, і ГІЛЛЕСПІ йде, надзвичайно пригнічений.)

РАЙДЕР: Твій вечір, безумовно, успішний.

РОЗАЛІНДА: Справді? Я щось не помітила останнім часом. Я втомилася. Ти не проти посидіти хвилинку, не танцюючи?

РАЙДЕР: Проти? Я в захваті. Ти знаєш, я терпіти не можу цю ідею «погоні». Бачити дівчину вчора, сьогодні, завтра.

РОЗАЛІНДА: Доусоне!

РАЙДЕР: Що?

РОЗАЛІНДА: Цікаво, чи знаєш ти, що кохаєш мене.

РАЙДЕР: (вражено) Що?.. О... ти знаєш, ти дивовижна!

РОЗАЛІНДА: Бо ти знаєш, що я — жахлива пропозиція²⁷². Той, хто одружиться зі мною, матиме повно клопоту. Я лиха... дуже лиха.

РАЙДЕР: О, я б так не сказав.

РОЗАЛІНДА: О так, я така — особливо до найближчих мені людей. (Встає.) Ходімо, ходімо. Я передумала і хочу танцювати. У мами, мабуть, уже істерика.

(Виходять. Входять АЛЕК і СЕСІЛІЯ.)

СЕСІЛІЯ: Тільки мені могло так «пощастити» — отримати власного брата на перерву між танцями.

АЛЕК: (похмуро) Я піду, якщо хочеш.

СЕСІЛІЯ: Боже борони, ні — з ким би я тоді почала наступний танець? (Зітхає.) У танцях не залишилося фарб відтоді, як французькі офіцери²⁷³ повернулися додому.

АЛЕК: (задумливо) Я не хочу, щоб Еморі закохався в Розалінду.

СЕСІЛІЯ: Та невже? А я думала, це саме те, чого ти хотів.

АЛЕК: Хотів, але побачивши цих дівчат... не знаю. Я дуже прив'язаний до Еморі. Він чутливий, і я не хочу, щоб він розбив собі серце через когось, кому на нього начхати.

СЕСІЛІЯ: Він дуже гарний на вроду.

АЛЕК: (все ще задумливо) Вона не вийде за нього заміж, але дівчині не обов'язково виходити за чоловіка, щоб розбити йому серце.

СЕСІЛІЯ: А що ж для цього потрібно? Хотіла б я знати цей секрет.

АЛЕК: Ох ти ж, холоднокровне кошеня. Декому пощастило, що Господь дав тобі кирпатий ніс.

(Входить МІСІС КОННЕДЖ.)

МІСІС КОННЕДЖ: Де в біса Розалінда?

АЛЕК: (блискуче) Звісно, ви прийшли до найкращих людей, щоб це з’ясувати. Вона б, природно, була з нами.

МІСІС КОННЕДЖ: Її батько вишикував вісім холостяків-мільйонерів, щоб познайомити з нею.

АЛЕК: Ви могли б сформувати загін і пройтися маршем по коридорах.

МІСІС КОННЕДЖ: Я цілком серйозно — звідки мені знати, може, вона зараз у «Коконат Гроув»²⁷⁴ з якимось футболістом у ніч свого дебюту. Ти подивися ліворуч, а я...

АЛЕК: (легковажно) А чи не краще вам відправити дворецького в підвал?

МІСІС КОННЕДЖ: (цілком серйозно) О, ти думаєш, вона може бути там?

СЕСІЛІЯ: Він просто жартує, мамо.

АЛЕК: У мами перед очима картина, як вона відкорковує бочку пива з якимось бігуном із бар'єрами.

МІСІС КОННЕДЖ: Давайте негайно шукати.

(Вони виходять. Входить РОЗАЛІНДА з ГІЛЛЕСПІ.)

ГІЛЛЕСПІ: Розаліндо... я прошу тебе востаннє. Невже тобі зовсім на мене начхати?

(Енергійно входить ЕМОРІ.)

ЕМОРІ: Мій танець.

РОЗАЛІНДА: Містере Гіллеспі, це містер Блейн.

ГІЛЛЕСПІ: Я вже зустрічався з містером Блейном. Ви з Лейк-Дженива²⁷⁵, чи не так?

ЕМОРІ: Так.

ГІЛЛЕСПІ: (відчайдушно) Я бував там. Це ж на... на Середньому Заході, правда?

ЕМОРІ: (гостро) Приблизно так. Але я завжди відчував, що краще бути провінційним «хот-тамале»²⁷⁶, ніж супом без приправ.

ГІЛЛЕСПІ: Що?!

ЕМОРІ: О, без образ.

(ГІЛЛЕСПІ вклоняється і йде.)

РОЗАЛІНДА: Він занадто «люди»²⁷⁷.

ЕМОРІ: Я колись був закоханий у «люди».

РОЗАЛІНДА: Справді?

ЕМОРІ: О так, її звали Ізабелль — у ній не було нічого особливого, окрім того, що я сам у ній бачив.

РОЗАЛІНДА: І що сталося?

ЕМОРІ: Зрештою я переконав її, що вона розумніша за мене — і тоді вона мене кинула. Сказала, що я занадто критичний і непрактичний, знаєте.

РОЗАЛІНДА: Що ви маєте на увазі під «непрактичним»?

ЕМОРІ: О, можу вести машину, але не вмію замінити колесо.

РОЗАЛІНДА: І що ви збираєтеся робити?

ЕМОРІ: Важко сказати... балотуватися в президенти, писати...

РОЗАЛІНДА: У Грінвіч-Вілледж²⁷⁸?

ЕМОРІ: Боже борони, ні — я ж сказав «писати», а не «пити».

РОЗАЛІНДА: Мені подобаються ділові люди. Розумні чоловіки зазвичай такі непоказні.

ЕМОРІ: У мене таке відчуття, ніби я знаю вас вічність.

РОЗАЛІНДА: О, ви зараз почнете історію про «піраміди»²⁷⁹?

ЕМОРІ: Ні — я збирався надати їй французького шарму. Я був Людовиком XIV, а ви — однією з моїх... моїх... (змінюючи тон). Припустімо... ми закохалися.

РОЗАЛІНДА: Я вже пропонувала прикинутися.

ЕМОРІ: Якби ми це зробили, це було б щось грандіозне.

РОЗАЛІНДА: Чому?

ЕМОРІ: Тому що егоїстичні люди певною мірою страх як здатні на велике кохання.

РОЗАЛІНДА: (підставляючи губи) Прикидаймося. (Вони дуже повільно цілуються.)

ЕМОРІ: Я не вмію говорити ніжних слів. Але ви прекрасна.

РОЗАЛІНДА: Не це.

ЕМОРІ: А що тоді?

РОЗАЛІНДА: (сумно) О, нічого... просто я хочу почуттів, справжніх почуттів — і ніколи їх не знаходжу.

ЕМОРІ: А я не знаходжу нічого іншого у світі — і я це ненавиджу.

РОЗАЛІНДА: Так важко знайти чоловіка, який би задовольнив чийсь художній смак.

(Хтось відчинив двері, і до кімнати вриваються звуки вальсу. РОЗАЛІНДА встає.)

РОЗАЛІНДА: Послухайте! Вони грають «Поцілуй мене знову»²⁸⁰.

(Він дивиться на неї.)

ЕМОРІ: Ну?

РОЗАЛІНДА: Ну?

ЕМОРІ: (тихо — битва програна) Я кохаю тебе.

РОЗАЛІНДА: Я кохаю тебе — зараз. (Вони цілуються.)

ЕМОРІ: О Боже, що я накоїв?

РОЗАЛІНДА: Нічого. О, не кажи нічого. Поцілуй мене знову.

ЕМОРІ: Не знаю чому і як, але я кохаю тебе з тієї миті, як побачив.

РОЗАЛІНДА: Я теж... я... я... о, сьогодні — це сьогодні.

(Входить її брат, здригається і гучно каже: «О, вибачте», — і виходить.)

РОЗАЛІНДА: (ледь ворушачи губами) Не відпускай мене — мені байдуже, хто знає, що я роблю.

ЕМОРІ: Скажи це!

РОЗАЛІНДА: Я кохаю тебе — зараз. (Вони розходяться.) О — я дуже молода, слава Богу... і досить вродлива, слава Богу... і щаслива, слава Богу, слава Богу... (Вона робить паузу і раптом, у дивному пориві пророцтва, додає) Бідний Еморі! (Він знову цілує її.)

ДОЛЯ

Протягом двох тижнів Еморі та Розалінда глибоко й пристрасно покохали одне одного. Критичне ставлення, яке раніше псувало кожному з них десятки романів, притупилося під натиском великої хвилі емоцій, що захлиснула їх.

— Можливо, цей роман – божевілля, — казала вона своїй занепокоєній матері, — але він не безглуздий.

На початку березня ця хвиля закинула Еморі в рекламну агенцію, де він чергував дивовижні спалахи досить виняткової роботи з дикими мріями про те, як він раптово розбагатіє і вирушить у подорож Італією разом із Розаліндою.

Вони були разом постійно: на ланчах, на обідах і майже щовечора — завжди в якомусь молитовному заціпенінні, ніби боялися, що будь-якої миті чари розвіються і викинуть їх із цього раю троянд і полум'я. Але чари перетворилися на транс і, здавалося, посилювалися з кожним днем; вони почали говорити про весілля в липні... у червні. Усе життя перетворилося на відблиски їхнього кохання; увесь досвід, усі бажання, усі амбіції були анульовані — їхнє почуття гумору заповзло в кутки, щоб заснути; їхні колишні романи здавалися ледь смішними та майже не вартими жалю юнацькими забавами²⁸¹.

Вдруге у своєму житті Еморі пережив повний переворот — bouleversement²⁸² — і поспішав стати до лав свого покоління.

МАЛЕНЬКА ІНТЕРЛЮДІЯ

Еморі повільно блукав авеню, відчуваючи ніч неминуче своєю — цей пишний карнавал багатих сутінків і туманних вулиць... здавалося, він нарешті закрив книгу згасаючих гармоній і ступив на чуттєві, вібруючі стежки життя. Всюди ці незліченні вогні, ця обіцянка ночі, вулиць і співу — він рухався крізь натовп у напівсні, ніби чекав, що Розалінда ось-ось вибіжить йому назустріч із-за кожного рогу... Як незабутні обличчя в сутінках зливатимуться в її обличчя, міріади кроків, тисячі прелюдій зливатимуться в її ходу; і в ніжності її очей, звернених до нього, буде більше сп'яніння, ніж у вині. Тепер навіть його мрії були слабкими звуками скрипок, що пливли, наче літні звуки в літньому повітрі.

Кімната була в темряві, за винятком слабкого вогника Томової сигарети — він відпочивав біля відчиненого вікна. Коли двері за ним зачинилися, Еморі на мить завмер, притулившись до них спиною.

— Привіт, Бенвенуто Блейн²⁸³. Як там сьогодні рекламний бізнес?

Еморі розвалився на дивані.

— Я ненавиджу його, як зазвичай! — миттєве видіння галасливої агенції швидко змінилося іншою картиною. — Боже мій! Вона дивовижна!

Том зітхнув.

— Я не можу тобі передати, — повторив Еморі, — наскільки вона дивовижна. Я не хочу, щоб ти знав. Я не хочу, щоб хтось знав.

Ще одне зітхання долетіло від вікна — цілком покірне зітхання.

— Вона — моє життя, надія і щастя, тепер вона — весь мій світ. — Він відчув, як на його віях затремтіла сльоза. — Ох, чорт забирай, Томе!

ГІРКА РАДІСТЬ

— Сядь, як ми зазвичай сидимо, — прошепотіла вона.

Він сів у велике крісло і розкрив обійми, щоб вона могла в них затишно вмоститися.

— Я знала, що ти прийдеш сьогодні ввечері, — тихо сказала вона, — як літо, саме тоді, коли ти був мені найпотрібніший… любий… любий…

Його губи ліниво ковзали по її обличчю.

— Ти така солодка на смак, — зітхнув він.

— Що ти маєш на увазі, коханий?

— О, просто солодка, просто солодка… — він пригорнув її міцніше.

— Еморі, — прошепотіла вона, — коли ти будеш готовий одружитись, я вийду за тебе.

— Спочатку ми будемо жити не заможно…

— Не треба! — вигукнула вона. — Мені боляче, коли ти дорікаєш собі за те, чого не можеш мені дати. У мене є ти, твій безцінний образ — і цього мені достатньо.

— Скажи мені…

— Ти ж знаєш, правда? О, ти знаєш.

— Так, але я хочу почути це від тебе.

— Я кохаю тебе, Еморі, усім серцем.

— Завжди кохатимеш?

— Усе життя… О, Еморі!

— Що?

— Я хочу належати тобі. Я хочу, щоб твої рідні стали моїми рідними. Я хочу мати від тебе дітей.

— Але у мене немає рідних.

— Не смійся з мене, Еморі. Просто поцілуй мене.

— Я зроблю все, що ти забажаєш, — сказав він.

— Ні, це я зроблю все, що ти захочеш. Ми — це ти, а не я. О, ти настільки частина мене, настільки я вся…

Він заплющив очі.

— Я такий щасливий, що мені аж страшно. Хіба не було б жахливо, якби це була… була найвища точка?..

Вона мрійливо подивилася на нього.

— Краса і кохання минають, я знаю… О, у цьому є і сум. Гадаю, будь-яке велике щастя трохи сумне. Краса — це аромат троянд, а потім смерть троянд.

— Краса — це мука жертовності та кінець муки…

— І, Еморі, ми прекрасні, я знаю. Я впевнена, Бог любить нас.

— Він любить тебе. Ти — його найцінніший скарб.

— Я не його, я твоя. Еморі, я належу тобі. Вперше я шкодую про всі інші поцілунки; тепер я знаю, як багато може означати один поцілунок.

Потім вони курили, і він розповідав їй про свій день в офісі — і про те, де вони могли б жити. Іноді, коли він був особливо балакучим, вона засинала у нього на руках, але він кохав ту Розалінду — усіх Розалінд, як ніколи у світі не кохав нікого іншого. Невловимо плинні години, які неможливо забути.

ВИПАДОК НА ВОДІ

Одного разу Еморі та Говард Гіллеспі, випадково зустрівшись у центрі міста, разом пообідали, і Еморі почув історію, яка його захопила. Після кількох коктейлів Гіллеспі був у балакучому настрої; він почав із того, що запевнив Еморі: Розалінда трохи дивна.

Він поїхав із нею на купання кудись у графство Вестчестер, і хтось згадав, що одного разу там була Аннетт Келлерман²⁸⁴ і пірнала з верхівки хиткої десятиметрової альтанки. Розалінда негайно наполягла, щоб Говард поліз із нею вгору подивитися, як це виглядає. Через хвилину, коли він сидів, бовтаючи ногами на краю, повз нього промайнула постать; Розалінда, розправивши руки в розкішному «стрибку лебедя», пролетіла крізь повітря у прозору воду.

— Звісно, після цього мені теж довелося стрибати — і я ледь не вбився. Я думав, що я досить крутий, раз хоча б спробував. Більше ніхто з компанії не наважився. Ну, а потім у Розалінди вистачило нахабства запитати мене, чому я зіщулився, коли пірнав. «Це не полегшило стрибок, — сказала вона, — це просто позбавило його будь-якої мужності». Я питаю тебе, що чоловікові робити з такою дівчиною? Як на мене, це нікому не потрібне геройство.

Гіллеспі так і не зрозумів, чому Еморі задоволено посміхався протягом усього обіду. Він подумав, що Блейн, мабуть, один із тих невиправних оптимістів.

П'ЯТЬ ТИЖНІВ ПОТОМУ

Знову бібліотека в будинку Коннеджів. РОЗАЛІНДА одна, вона сидить на дивані, дуже похмуро й нещасно дивлячись у порожнечу. Вона помітно змінилася: по-перше, трохи змарніла; блиск у її очах уже не такий яскравий; вона виглядає щонайменше на рік старшою. Входить її мати, загорнута в оперну накидку. Вона кидає на РОЗАЛІНДУ знервований погляд.

МІСІС КОННЕДЖ: Хто прийде сьогодні ввечері?

(Розалінда або не чує її, або, принаймні, не звертає уваги.)

МІСІС КОННЕДЖ: Алек має зайти за мною, ми йдемо на цю п'єсу Баррі²⁸⁵ «І ти, Бруте». (Вона розуміє, що розмовляє сама з собою.) Розаліндо! Я запитала, хто прийде сьогодні ввечері?

РОЗАЛІНДА: (звахнувшись) О... що... о — Еморі.

МІСІС КОННЕДЖ: (саркастично) Останнім часом у тебе так багато шанувальників, що я й уявити не могла, який саме. (Розалінда не відповідає.) Доусон Райдер терплячіший, ніж я думала. Ти не приділила йому жодного вечора цього тижня.

РОЗАЛІНДА: (з дуже втомленим виразом, який раніше був їй не властивий) Мамо... будь ласка...

МІСІС КОННЕДЖ: О, я не втручатимуся. Ти вже згаяла понад два місяці на теоретичного генія, у якого немає ні копійки за душею, але продовжуй, марнуй на нього своє життя. Я не втручатимуся.

РОЗАЛІНДА: (ніби повторюючи нудний урок) Ви знаєте, що він має невеликий дохід, і знаєте, що він заробляє тридцять п'ять доларів на тиждень у рекламі...

МІСІС КОННЕДЖ: Цього не вистачило б навіть на твій одяг. (Вона робить паузу, але Розалінда нічого не відповідає.) Я дбаю про твої інтереси, коли кажу тобі не робити кроку, про який ти шкодуватимеш усе життя. Це не той випадок, коли батько міг би тобі допомогти. Останнім часом йому доводиться важко, він уже старий чоловік. Ти будеш повністю залежною від мрійника — милого хлопця з хорошої родини, але мрійника... просто розумного.

(Вона дає зрозуміти, що ця якість сама по собі є майже пороком.)

РОЗАЛІНДА: Заради всього святого, мамо...

(З'являється покоївка, оголошує містера Блейна, який входить одразу за нею. Друзі Еморі вже днів десять кажуть йому, що він «схожий на гнів Божий», і так воно і є. Власне, за останні тридцять шість годин він не зміг проковтнути ні крихти.)

ЕМОРІ: Добрий вечір, місіс Коннедж.

МІСІС КОННЕДЖ: (не без доброти) Добрий вечір, Еморі.

(Еморі та Розалінда обмінюються поглядами, входить Алек. Ставлення Алека протягом усього часу було нейтральним. У глибині душі він вірить, що цей шлюб зробить Еморі посередністю, а Розалінду нещасною, але він щиро співчуває обом.)

АЛЕК: Привіт, Еморі!

ЕМОРІ: Привіт, Алеку! Том сказав, що зустріне тебе в театрі.

АЛЕК: Так, щойно його бачив. Як там сьогодні реклама? Написав якийсь блискучий текст?

ЕМОРІ: Та все так само. Мені підвищили платню... (Усі дивляться на нього з нетерплячим очікуванням) ...на два долари на тиждень. (Загальне розчарування).

МІСІС КОННЕДЖ: Ходімо, Алеку, я чую машину.

(Прощання виходить доволі прохолодним. Після того, як МІСІС КОННЕДЖ та АЛЕК виходять, настає пауза. РОЗАЛІНДА все так само похмуро дивиться на камін. ЕМОРІ підходить до неї та обіймає.)

ЕМОРІ: Люба моя дівчинко.

(Вони цілуються. Ще одна пауза, потім вона хапає його руку, вкриває її поцілунками та притискає до своїх грудей.)

РОЗАЛІНДА: (Сумно) Я люблю твої руки більше за все на світі. Я часто бачу їх, коли тебе немає поруч — такі втомлені; я знаю на них кожну лінію. Рідні руки!

(Їхні погляди на мить зустрічаються, і вона починає плакати — сухими схлипами).

ЕМОРІ: Розаліндо!

РОЗАЛІНДА: О, ми такі бісові жалюгідні!

ЕМОРІ: Розаліндо!

РОЗАЛІНДА: О, я хочу померти!

ЕМОРІ: Розаліндо, ще одна така ніч — і я зірвуся. Ти така вже чотири дні. Ти маєш мене хоч трохи підбадьорити, інакше я не можу ні працювати, ні їсти, ні спати. (Він безпорадно озирається, ніби шукаючи нові слова для старої, затертої фрази). Нам доведеться з чогось починати. Мені подобається ідея починати разом. (Його вимушена надія згасає, коли він бачить її байдужість). Що сталося? (Він раптово встає і починає міряти кроками кімнату). Це Доусон Райдер, ось у чому справа. Він діє тобі на нерви. Ти проводила з ним кожен день протягом тижня. Люди приходять і кажуть мені, що бачили вас разом, а я мушу посміхатися, кивати й удавати, ніби це не має для мене жодного значення. А ти нічого не розповідаєш мені про те, як ідуть справи.

РОЗАЛІНДА: Еморі, якщо ти не сядеш, я закричу.

ЕМОРІ: (Раптово сідаючи поруч із нею) О, Господи.

РОЗАЛІНДА: (М'яко беручи його за руку) Ти ж знаєш, що я кохаю тебе, правда?

ЕМОРІ: Знаю.

РОЗАЛІНДА: Ти знаєш, що я завжди буду тебе кохати...

ЕМОРІ: Не говори так; ти мене лякаєш. Це звучить так, ніби ми не будемо разом. (Вона трохи плаче і, підвівшись із дивана, пересідає в крісло). Я весь день відчував, що все стає гірше. Я ледь не збожеволів в офісі — не міг написати жодного рядка. Розкажи мені все.

РОЗАЛІНДА: Кажу ж тобі, нічого розповідати. Я просто нервую.

ЕМОРІ: Розаліндо, ти розглядаєш можливість вийти заміж за Доусона Райдера?

РОЗАЛІНДА: (Після паузи) Він просив мене про це весь день.

ЕМОРІ: Ну й нахабство!

РОЗАЛІНДА: (Після ще одної паузи) Він мені подобається.

ЕМОРІ: Не кажи цього. Це робить мені боляче.

РОЗАЛІНДА: Не будь дурним ідіотом. Ти знаєш, що ти єдиний чоловік, якого я коли-небудь кохала і буду кохати.

ЕМОРІ: (Швидко) Розаліндо, давай одружимося... наступного тижня.

РОЗАЛІНДА: Ми не можемо.

ЕМОРІ: Чому ні?

РОЗАЛІНДА: О, ми не можемо. Я буду твоєю «скво»²⁸⁶ у якомусь жахливому місці.

ЕМОРІ: У нас буде двісті сімдесят п'ять доларів на місяць разом з усім.

РОЗАЛІНДА: Любий, я зазвичай навіть волосся сама не вкладаю.

ЕМОРІ: Я буду робити це для тебе.

РОЗАЛІНДА: (Між сміхом і плачем) Дякую.

ЕМОРІ: Розаліндо, ти не можеш серйозно думати про шлюб з кимось іншим. Скажи мені! Ти тримаєш мене в невідомості. Я допоможу тобі побороти це, якщо ти тільки скажеш.

РОЗАЛІНДА: Це просто... ми. Ми жалюгідні, от і все. Ті самі якості, за які я тебе кохаю, завжди робитимуть тебе невдахою.

ЕМОРІ: (Похмуро) Продовжуй.

РОЗАЛІНДА: О... це Доусон Райдер. Він такий надійний, я майже відчуваю, що він був би... опорою²⁸⁷.

ЕМОРІ: Ти його не кохаєш.

РОЗАЛІНДА: Я знаю, але я його поважаю; він хороша і сильна людина.

ЕМОРІ: (Неохоче) Так — він такий.

РОЗАЛІНДА: Ну... ось одна дрібниця. У вівторок вдень у Раї²⁸⁸ ми зустріли маленького бідного хлопчика — і, о, Доусон посадив його на коліна, розмовляв із ним, пообіцяв йому костюм індіанця — і наступного дня він згадав про це й купив його — і, о, це було так мило, і я не могла не подумати, що він був би таким чудовим... до наших дітей... дбав би про них... і мені не довелося б хвилюватися.

ЕМОРІ: (У розпачі) Розаліндо! Розаліндо!

РОЗАЛІНДА: (З легкою лукавістю) Не роби такий свідомо страдницький вигляд.

ЕМОРІ: Яка ж у нас влада завдавати болю одне одному!

РОЗАЛІНДА: (Знову починаючи схлипувати) Все було так ідеально — ти і я. Так схоже на сон, про який я мріяла і ніколи не думала, що знайду. Перша справжня самовідданість, яку я відчула у своєму житті. І я не можу дивитися, як вона згасає в безбарвній атмосфері!

ЕМОРІ: Не згасне! Не згасне!

РОЗАЛІНДА: Я краще збережу це як прекрасний спогад, захований у моєму серці.

ЕМОРІ: Так, жінки можуть це зробити... але не чоловіки. Я завжди пам'ятатиму не красу того, що було, а лише гіркоту, довгу гіркоту.

РОЗАЛІНДА: Не треба!

ЕМОРІ: Усі ці роки — ніколи не бачити тебе, ніколи не цілувати, просто зачинені й забарикадовані ворота... ти не наважуєшся бути моєю дружиною.

РОЗАЛІНДА: Ні... ні... я обираю найважчий шлях, найсильніший шлях. Шлюб із тобою був би поразкою, а я ніколи не програю... якщо ти не перестанеш ходити туди-сюди, я закричу! (Він знову в розпачі падає на диван).

ЕМОРІ: Підійди сюди і поцілуй мене.

РОЗАЛІНДА: Ні.

ЕМОРІ: Ти не хочеш мене поцілувати?

РОЗАЛІНДА: Сьогодні я хочу, щоб ти кохав мене спокійно і холоднокровно.

ЕМОРІ: Початок кінця.

РОЗАЛІНДА: (Раптово прозрівши) Еморі, ти молодий. І я молода. Люди вибачають нам зараз наші пози та марнославство, те, що ми поводимося з ними як із Санчо²⁸⁹ і нам це минається. Зараз нам вибачають. Але на тебе чекає багато ударів...

ЕМОРІ: І ти боїшся приймати їх разом зі мною.

РОЗАЛІНДА: Ні, не в тому річ. Я десь читала вірш — ти скажеш, що це Елла Вілер Вілкокс²⁹⁰, і засмієшся, але послухай:

«Бо в тому мудрість: жити і любити,
Приймати все, що боги вділять нам,
Питань не ставить, молитов не лити,
Торкатись кос і припадать к губам.
Вітати пристрасть, як вона вирує,
І проводжати, як відійде вмить,
Тримати те, що доля нам дарує,
І вчасно вміти... просто відпустить».

ЕМОРІ: Але ми ще нічого не мали.

РОЗАЛІНДА: Еморі, я твоя — ти це знаєш. Протягом останнього місяця бували моменти, коли я була б повністю твоєю, якби ти тільки сказав. Але я не можу вийти за тебе заміж і занапастити наші життя.

ЕМОРІ: Ми повинні використати наш шанс на щастя.

РОЗАЛІНДА: Доусон каже, що я навчуся його кохати.

(ЕМОРІ, опустивши голову на руки, не ворушиться. Життя ніби раптово покинуло його).

РОЗАЛІНДА: Коханий! Коханий! Я не можу з тобою, і не уявляю життя без тебе.

ЕМОРІ: Розаліндо, ми діємо одне одному на нерви. Просто ми обоє дуже вразливі, і цей тиждень...

(Його голос звучить дивно старечо. Вона підходить до нього і, взявши його обличчя в долоні, цілує).

РОЗАЛІНДА: Я не можу, Еморі. Я не можу бути відрізаною від дерев і квітів, замкненою в маленькій квартирці, чекаючи на тебе. Ти б зненавидів мене в такій обмеженій атмосфері. Я б змусила тебе мене зненавидіти.

(Її знову засліплюють раптові нестримні сльози).

ЕМОРІ: Розаліндо...

РОЗАЛІНДА: О, любий, іди... Не роби це ще важчим! Я не витримую...

ЕМОРІ: (Обличчя змарніле, голос напружений) Ти розумієш, що кажеш? Ти маєш на увазі — назавжди?

(У якості їхніх страждань з’являється якась відмінність).

РОЗАЛІНДА: Хіба ти не бачиш?..

ЕМОРІ: Боюся, що не бачу — якщо ти мене кохаєш. Ти просто боїшся два роки терпіти удари разом зі мною.

РОЗАЛІНДА: Я б не була тією Розаліндою, яку ти кохаєш.

ЕМОРІ: (Трохи істерично) Я не можу тебе віддати! Не можу, от і все! Ти мені потрібна!

РОЗАЛІНДА: (У її голосі з’являється жорстка нотка) Ти зараз поводишся як дитина.

ЕМОРІ: (Несамовито) Мені байдуже! Ти руйнуєш наші життя!

РОЗАЛІНДА: Я чиню мудро, це єдиний вихід.

ЕМОРІ: Ти збираєшся заміж за Доусона Райдера?

РОЗАЛІНДА: О, не питай мене. Ти знаєш, що в чомусь я стара... а в іншому — що ж, я просто маленька дівчинка. Я люблю сонячне світло, красиві речі та веселощі — і я жахаюся відповідальності. Я не хочу думати про каструлі, кухні та віники. Я хочу перейматися тим, чи стануть мої ноги гладкими й засмаглими, коли я плаватиму влітку.

ЕМОРІ: І при цьому ти кохаєш мене.

РОЗАЛІНДА: Саме тому все має закінчитися. Плисти за течією занадто боляче. У нас більше не може бути таких сцен.

(Вона знімає перстень із пальця і протягує йому. Їхні очі знову застилають сльози).

ЕМОРІ: (Притиснувшись губами до її мокрої щоки) Не треба! Залиш його собі, будь ласка... о, не розбивай мені серце! (Вона м'яко вкладає перстень у його долоню).

РОЗАЛІНДА: (Надривно) Тобі краще піти.

ЕМОРІ: Прощавай... (Вона дивиться на нього востаннє, з нескінченною тугою, нескінченним сумом).

РОЗАЛІНДА: Не забувай мене ніколи, Еморі...

ЕМОРІ: Прощавай... (Він іде до дверей, намацує ручку, знаходить її — вона бачить, як він закидає голову — і він іде. Пішов... вона напівпідводиться з дивана, а потім падає обличчям у подушки).

РОЗАЛІНДА: О Боже, я хочу померти! (За мить вона підводиться і з заплющеними очима навпомацки йде до дверей. Потім повертається і ще раз оглядає кімнату. Тут вони сиділи й мріяли: ось таця, яку вона так часто наповнювала сірниками для нього; ось штора, яку вони обережно опускали одного довгого недільного дня. З туманом в очах вона стоїть і згадує; вона говорить вголос). О, Еморі, що я з тобою зробила? (І глибоко під щемливим сумом, який мине з часом, Розалінда відчуває, що втратила щось — вона не знає що, і не знає чому).

КНИГА ДРУГА. ВИХОВАННЯ ОСОБИСТОСТІ

РОЗДІЛ II. ЕКСПЕРИМЕНТИ З ОДУЖАННЯ

У барі «Нікербокер»²⁹¹, на який весело й барвисто споглядав «Старий король Коль»²⁹² пензля Максфілда Перріша, було досить людно. Еморі зупинився біля входу і подивився на свій наручний годинник; йому конче потрібно було знати час, бо якась частка його розуму, що звикла все каталогізувати й класифікувати, любила ставити чіткі крапки. Пізніше йому принесе неясне задоволення можливість подумати: «це закінчилося рівно о двадцятій хвилині на дев'яту в четвер, 10 червня 1919 року». Це з урахуванням прогулянки від її будинку — прогулянки, про яку він згодом не зберіг жодного спогаду. Він був у досить гротескному стані: два дні тривоги й нервів, безсонні ночі, незаймана їжа, що завершилися емоційною кризою та раптовим рішенням Розалінди, — ця напруга занурила передній план його свідомості в милосердну кому. Поки він незграбно порався з оливками біля столу з безкоштовними закусками, до нього підійшов чоловік і заговорив, і оливки випали з його тремтячих рук.

— Ну що, Еморі...

Це був хтось, кого він знав за Прінстоном; він не мав уявлення, як того звати.

— Привіт, старий, — почув він власний голос.

— Мене звати Джим Вілсон — ти забув.

— Звісно, авжеж, Джиме. Я пам'ятаю.

— Йдеш на зустріч випускників?

— Аякже! — Одночасно він усвідомив, що ні на яку зустріч не піде.

— Був за океаном?

Еморі кивнув, його очі дивно скляніли. Відступивши назад, щоб пропустити когось, він з гуркотом перекинув тарілку з оливками на підлогу.

— Яка шкода, — пробурмотів він. — Вип'ємо?

Вілсон, великовагово дипломатичний, нахилився і ляснув його по спині.

— З тебе вже досить, старий.

Еморі тупо дивився на нього, поки Вілсону не стало ніяково під цим поглядом.

— Досить, дідька лисого! — нарешті сказав Еморі. — Я сьогодні ще ні краплі не пив. Вілсон подивився з недовірою. — Будеш пити чи ні? — грубо вигукнув Еморі. Разом вони попрямували до стійки. — Житнього з содовою²⁹³.

— А я візьму просто «Бронкс»²⁹⁴.

Вілсон випив ще одну; Еморі — ще кілька. Вони вирішили сісти. О десятій годині Вілсона змінив Карлінг, випуск 15-го року. Еморі, чия голова розкішно йшла обертом, а шари м’якого задоволення вкривали забиті місця його духу, розлого просторікував про війну.

— Це ментальна п-пустота, — наполягав він з совиною мудрістю. — Два роки мого життя змарновано в інтел-лектуальному вакуумі. Втратив ідеалізм, став фі-зичною твариною, — він виразно потряс кулаком у бік Старого короля Коля, — треба бути пруссаком у всьому, особливо з ж-жінками. Раніше в коледжі був правильним щодо жінок. Тепер мені н-начхати. — Він висловив свою відсутність принципів, широким жестом змахнувши сифон із сельтерською на підлогу, де той гучно розбився, але це не перервало його промови. — Шукай насолоди, де знайдеш, бо завтра помремо. Оце моя фі-лософ-фія відтепер.

Карлінг позіхнув, але Еморі, впадаючи в красномовство, продовжував:

— Раніше дивувався... лю-люди задовольняються компромісом, ставленням до життя п'ятдесят на п'ятдесят. Тепер не дивуюся, не дивуюся... — Він став настільки емоційно переконувати Карлінга в тому, що він не дивується, що втратив нитку розмови й на завершення оголосив усьобі бару, що він «фіз-зична тварина».

— Що ти святкуєш, Еморі?

Еморі довірливо нахилився вперед.

— Святкую к-крах свого життя. Великий момент краху мого життя. Не можу про це розповісти...

Він почув, як Карлінг звертається до бармена:

— Дайте йому «Бромо-сельцер»²⁹⁵.

Еморі обурено похитав головою.

— Ні… н-ніякої цієї дряні!

— Але слухай, Еморі, тобі ж погано. Ти білий як привид.

Еморі обміркував це питання. Він спробував подивитися на себе в дзеркало, але навіть примруживши одне око, міг бачити лише ряд пляшок за барною стійкою.

— Треба з’їсти щось тв-тверде. Підемо візьмемо... якогось салату. — Він поправив піджак зі спробою невимушеності, але відпустити стійку було вище його сил, і він сповз на стілець.

— Підемо до «Шенлі»²⁹⁶, — запропонував Карлінг, підставивши лікоть.

З цією допомогою Еморі вдалося привести ноги в рух настільки, щоб перетнути Сорок другу вулицю. У «Шенлі» було дуже тьмяно. Він усвідомлював, що говорить гучним голосом, дуже стисло і переконливо, як йому здавалося, про бажання розчавити людей п'ятою. Він з'їв три клубні сендвічі, поглинаючи кожен так, ніби той був не більшим за шоколадну цукерку. Потім Розалінда знову почала виникати в його думках, і він відчув, як його губи знову і знову шепочуть її ім'я. Далі його зморив сон, і він мав туманне, в'яле відчуття, що навколо столу збираються люди у фраках, ймовірно, офіціанти...

...Він опинився в кімнаті, і Карлінг щось говорив про вузол на його шнурку.

— Н-не-важливо, — спромігся він сонно вимовити. — Спатиму в них...

ВСЕ ЩЕ В УГАРІ

Він прокинувся з реготом, і його очі ліниво оглянули оточення — очевидно, це були спальня і ванна в хорошому готелі. У голові гуло, а перед очима поставали, розмивалися і танули одна за одною картини, але, окрім бажання сміятися, він не мав жодної цілком усвідомленої реакції. Він потягнувся до телефона біля ліжка.

— Алло... що це за готель? — «Нікербокер»? Гаразд, пришліть два хайболи з житнього віскі.

Він полежав хвилину, ліниво розмірковуючи, чи пришлють вони пляшку, чи просто дві маленькі скляні ємності. Потім, із зусиллям, він виповз із ліжка і поплентався до ванної. Коли він вийшов, ліниво розтираючись рушником, то застав бармена з напоями, і в нього з’явилося раптове бажання покепкувати з нього. Поміркувавши, він вирішив, що це було б негідно, тому просто відіслав його помахом руки.

Щойно новий алкоголь потрапив у шлунок і зігрів його, розрізнені картинки почали повільно складатися в кінострічку вчорашнього дня. Знову він побачив Розалінду, що плакала, згорнувшись серед подушок, знову відчув її сльози на своїй щоці. Її слова забриніли в його вухах: «Не забувай мене ніколи, Еморі... не забувай мене ніколи...»

— М-мм… Дідько! — вигукнув він вголос, а потім захлинувся і впав на ліжко в конвульсіях розпачу. За хвилину він розплющив очі й подивився на стелю.

— Клятий дурень! — з огидою вигукнув він і з глибоким зітханням підвівся та підійшов до пляшки. Після ще однієї склянки він безвільно піддався розкоші сліз. Він навмисно викликав у пам'яті дрібні епізоди минулої весни, формулював про себе емоції, які змусили б його ще гостріше реагувати на горе.

— Ми були такі щасливі, — промовив він драматично, — такі дуже щасливі.

Потім він знову здався і став на коліна біля ліжка, наполовину зануривши голову в подушку.

— Моя дівчинка... моя власна... О-о...

Він стиснув зуби так, що сльози хлинули потоком із його очей.

— О... моя маленька дівчинка, все, що я мав, усе, чого хотів!.. О, моя дівчинко, повернися, повернися! Ти мені потрібна... потрібна... ми такі жалюгідні... лише страждання ми принесли одне одному... Вона буде відрізана від мене... Я не можу її бачити; я не можу бути її другом. Так має бути... так має бути...

А потім знову:

— Ми були такі щасливі, такі дуже щасливі...

Він підвівся на ноги і кинувся на ліжко в екстазі сентиментальності, а потім лежав виснажений, повільно усвідомлюючи, що вчора був дуже п'яний, і що голова знову шалено йде обертом. Він засміявся, встав і знову попрямував до Лети²⁹⁷...

Опівдні він натрапив на компанію в барі «Білтмор»²⁹⁸, і розгул почався знову. Згодом він мав туманні спогади про те, як обговорював французьку поезію з британським офіцером, якого йому представили як «капітана Корна з піхоти Його Величності», і пам'ятав, як намагався декламувати «Clair de Lune»²⁹⁹ під час ланчу; потім він спав у великому м'якому кріслі майже до п'ятої години, поки інша компанія не знайшла і не розбудила його; за цим послідувало алкогольне «причепурювання» кількох темпераментів для суворого випробування обідом. Вони вибрали квитки в касі Тайсона на виставу, яка мала програму «на чотири порції випивки» — п'єсу з двома монотонними голосами, з каламутними, похмурими сценами та світловими ефектами, за якими було важко стежити, коли його очі поводилися так дивно. Згодом він уявив, що це, мабуть, була «Жартівка»³⁰⁰...

...Потім «Коконат Гроув»³⁰¹, де Еморі знову заснув на маленькому балкончику зовні. У «Шенлі», що в Йонкерсі, він став майже логічним і, ретельно контролюючи кількість випитих хайболів, став цілком ясним і балакучим. Він виявив, що компанія складається з п'яти чоловіків, двох з яких він знав поверхнево; він став дуже праведним щодо сплати своєї частки витрат і гучним голосом наполягав на тому, щоб владнати все тут і зараз, на втіху навколишнім столикам... Хтось згадав, що за сусіднім столом сидить відома зірка кабаре, тож Еморі підвівся і, галантно підійшовши, відрекомендувався... це втягнуло його в суперечку, спочатку з її кавалером, а потім з метрдотелем — причому позиція Еморі була сповнена зверхньої та перебільшеної ввічливості... він погодився, зіткнувшись із неспростовною логікою, дозволити відвести себе назад до свого столу.

— Вирішив накласти на себе руки, — раптово оголосив він.

— Коли? Наступного року?

— Зараз. Завтра вранці. Зніму номер у «Коммодорі», ляжу в гарячу ванну і розкрию вену.

— Він стає похмурим!

— Тобі треба ще житнього, старий!

— Ми обговоримо це завтра.

Але Еморі неможливо було відмовити, принаймні від суперечки.

— Ви коли-небудь доходили до такого стану? — довірливо запитав він.

— Звісно!

— Часто?

— Це мій хронічний стан.

Це викликало дискусію.

Один чоловік сказав, що іноді впадає в таку депресію, що серйозно про це замислюється. Інший погодився, що жити немає заради чого. «Капітан Корн», який якимось чином знову приєднався до компанії, висловив думку, що найчастіше таке відчуття виникає, коли підводить здоров'я. Еморі запропонував кожному замовити по «Бронксу», накришити туди битого скла і випити залпом. На його полегшення, ніхто не підтримав цю ідею, тож, допивши свій хайбол, він сперся підборіддям на руку, а ліктем на стіл — це була дуже витончена, майже непомітна поза для сну, як він сам себе запевнив — і впав у глибоке заціпеніння...

Його розбудила жінка, що чіплялася за нього, — симпатична жінка з розпатланим каштановим волоссям і темно-синіми очима.

— Відвези мене додому! — вигукнула вона.

— Привіт! — сказав Еморі, кліпаючи очима.

— Ти мені подобаєшся, — ніжно оголосила вона.

— Ти мені теж.

Він помітив, що десь на задньому плані галасує якийсь чоловік, і один із його компанії сперечається з ним.

— Той тип, з яким я прийшла, — повний ідіот, — довірливо прошепотіла синьоока жінка. — Я його ненавиджу. Я хочу поїхати додому з тобою.

— Ти п'яна? — запитав Еморі з виглядом надзвичайної мудрості. Вона кокетливо кивнула. — Їдь додому з ним, — суворо порадив він. — Він же тебе привіз.

У цей момент галасливий чоловік на задньому плані вирвався від тих, хто його тримав, і підійшов ближче.

— Слухай-но! — люто вигукнув він. — Я привіз цю дівчину сюди, а ти втручаєшся!

Еморі холодно подивився на нього, поки дівчина ще міцніше притискалася до нього.

— Ану відпусти дівчину! — крикнув галасливий тип. Еморі спробував надати своєму погляду загрозливого вигляду.

— Йди до біса! — нарешті наказав він і знову звернув увагу на дівчину. — Кохання з першого погляду, — припустив він.

— Я кохаю тебе, — прошепотіла вона і пригорнулася до нього. У неї справді були гарні очі.

Хтось нахилився і прошепотів Еморі на вухо:

— Це всього лише Маргарет Даймонд. Вона п'яна, і цей хлопець її привіз. Краще відпусти її.

— Тоді нехай він про неї і дбає! — люто крикнув Еморі. — Я що, працівник Y.W.C.A.³⁰²? Га?!

— Відпусти її!

— Це вона вчепилася, хай йому грець! Нехай висить!

Натовп навколо столу став густішим. На мить виникла загроза бійки, але спритний офіціант відгинав пальці Маргарет Даймонд, поки вона не розтиснула хватку на Еморі, після чого вона з люттю вліпила офіціанту ляпаса і кинулася в обійми свого розлюченого супутника, з яким прийшла спочатку.

— О, Господи! — вигукнув Еморі.

— Ходімо звідси!

— Швидше, таксі стають дефіцитом!

— Рахунок, офіціанте.

— Йдемо, Еморі. Твій роман закінчився.

Еморі засміявся.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки правду сказав. Навіть не уявляєш. У цьому і є вся біда…

ЕМОРІ ПРО РОБІТНИЧЕ ПИТАННЯ

Через два дні, вранці, він постукав у двері президента рекламної агенції «Беском і Барлоу».

— Увійдіть!

Еморі увійшов, хитаючись.

— Доброго ранку, містере Барлоу.

Містер Барлоу наставив окуляри для огляду і трохи відкрив рота, щоб краще чути.

— Що ж, містере Блейн. Ми не бачили вас кілька днів.

— Так, — сказав Еморі. — Я звільняюся.

— Ну... ну... це...

— Мені тут не подобається.

— Мені прикро. Я гадав, що наші стосунки були досить... е-е... приємними. Ви здавалися наполегливим працівником... можливо, трохи схильним до занадто вигадливих текстів...

— Мені це просто набридло, — грубо перервав його Еморі. — Мені було абсолютно начхати, чи борошно «Дзвіночок»³⁰³ чимось краще за будь-яке інше. Власне, я ніколи його не їв. Тож мені набридло розповідати про нього людям... о, я знаю, що я пив...

Обличчя містера Барлоу застигло, наче скуте кількома зливками суворості.

— Ви самі просили про цю посаду...

Еморі жестом змусив його замовкнути.

— І я вважаю, що мені жахливо недоплачували. Тридцять п'ять доларів на тиждень — це менше, ніж отримує хороший тесляр.

— Ви щойно почали. Ви ніколи раніше не працювали, — холодно зауважив містер Барлоу.

— Але на мою освіту було витрачено близько десяти тисяч доларів, щоб я міг писати для вас цю кляту писанину. Зрештою, що стосується стажу, то у вас тут є стенографістки, яким ви платите по п'ятнадцять доларів уже п'ять років.

— Я не збираюся з вами сперечатися, сер, — сказав містер Барлоу, підводячись.

— Я теж. Я просто хотів сказати, що звільняюся.

Вони хвилинку постояли, безпристрасно дивлячись один на одного, а потім Еморі розвернувся і вийшов з кабінету.

НЕВЕЛИКЕ ЗАТИШШЯ

Через чотири дні після того він нарешті повернувся до квартири. Том саме працював над книжковим оглядом для «Нової демократії»³⁰⁴, у штаті якої він працював. Якусь мить вони мовчки дивилися один на одного.

— Ну?

— Ну?

— Господи, Еморі, звідки в тебе цей синець під оком... і ця щелепа?

Еморі засміявся.

— Це дрібниці.

Він скинув піджак і оголив плечі.

— Подивися-но сюди!

Том тихо свиснув.

— Хто це тебе так?

Еморі знову засміявся.

— О, багато хто. Мене відлупцювали. Факт. — Він повільно заправив сорочку. — Рано чи пізно це мало статися, і я б ні за що це не пропустив.

— Хто це був?

— Ну, там були якісь офіціанти, пара моряків і кілька випадкових перехожих, я так гадаю. Це дивовижне відчуття. Тобі варто було б дати себе відлупцювати просто заради досвіду. Через якийсь час ти падаєш, і всі ніби накидаються на тебе ще до того, як ти торкнешся землі... а потім вони тебе ко́пають.

Том запалив сигарету.

— Я цілий день шукав тебе по всьому місту, Еморі. Але ти завжди був на крок попереду. Я б сказав, що ти добряче погуляв.

Еморі впав у крісло і попросив сигарету.

— Ти вже протверезів? — запитав Том з іронією.

— Майже. А що?

— Ну, Алек поїхав. Сім’я наполягала, щоб він повернувся додому і жив там, тож він...

Напад болю струснув Еморі.

— Дуже шкода.

— Так, шкода. Нам доведеться знайти когось іншого, якщо ми збираємося тут залишатися. Орендна плата зростає.

— Звісно. Бери кого завгодно. Я покладаюся на тебе, Томе.

Еморі пройшов до своєї спальні. Перше, що впало йому в очі — фотографія Розалінди, яку він збирався вставити в рамку; вона стояла притулена до дзеркала на його комоді. Він подивився на неї байдуже. Після тих яскравих уявних образів, що не покидали його зараз, портрет здавався дивно нереальним. Він повернувся до кабінету.

— Маєш картонну коробку?

— Ні, — відповів зачудований Том. — Навіщо вона мені? О, стривай... можливо, одна є в кімнаті Алека.

Зрештою Еморі знайшов те, що шукав, і, повернувшись до комода, відкрив шухляду, повну листів, записок, частин ланцюжка, двох маленьких хустинок і кількох знімків. Поки він обережно перекладав їх у коробку, його думки поринули до якогось епізоду в книжці, де герой, зберігши протягом року шматок мила свого втраченого кохання, врешті-решт вимив ним руки. Він засміявся і почав наспівувати «Після того, як ти пішла»³⁰⁵... раптом замовк...

Мотузка двічі рвалася, але врешті йому вдалося її закріпити; він кинув пакунок на дно своєї скрині і, грюкнувши кришкою, повернувся до кабінету.

— Йдеш кудись? — у голосі Тома відчувалася тривога.

— Угу.

— Куди?

— Важко сказати, старий.

— Давай разом пообідаємо.

— Вибач. Я обіцяв Сьюкі Бретту, що поїм із ним.

— Ок.

— Бувай.

Еморі перейшов вулицю і випив хайбол; потім він дійшов до Вашингтон-сквер і знайшов місце на верхньому майданчику автобуса. Він зійшов на Сорок третій вулиці та поплентався до бару «Білтмор».

— Привіт, Еморі!

— Що будеш пити?

— О-го-го! Офіціанте!

ТЕМПЕРАТУРА В НОРМІ

Настання «сухого закону»³⁰⁶ із його «спраглим тридцять першим» раптово поклало край спробам Еморі втопити своє горе, і коли одного ранку він прокинувся й виявив, що старі добрі часи поневірянь від бару до бару скінчилися, він не відчув ні каяття за минулі три тижні, ні жалю через те, що їхнє повторення стало неможливим. Він обрав найжорстокіший, хоч і найслабший спосіб захистити себе від ударів пам'яті, і хоча він не став би радити такий шлях іншим, зрештою він виявив, що затія спрацювала: перший напад болю минув.

Не зрозумійте неправильно! Еморі кохав Розалінду так, як ніколи не покохає іншу живу істоту. Вона забрала перший розквіт його юності й витягла з його незвіданих глибин ніжність, яка здивувала його самого, м'якість і самовідданість, яких він ніколи не дарував жодному іншому створінню. Пізніше в нього були романи, але зовсім іншого штибу: у них він повертався до того, мабуть, більш типового стану душі, коли дівчина ставала лише дзеркалом його власного настрою. Розалінда ж викликала в нього дещо більше, ніж пристрасне захоплення; він відчував до неї глибоку, невмирущу прив’язаність. Але під кінець було стільки драматичної трагедії, що завершилася арабесковим кошмаром його тритижневого запійного гуляння, що він був емоційно виснажений. Люди й оточення, які запам’яталися йому як прохолодні або витончено-штучні, здавалося, обіцяли йому притулок. Він написав цинічне оповідання, де головною подією став похорон його батька, і відправив його в журнал, отримавши натомість чек на шістдесят доларів і прохання прислати ще щось у такому ж тоні. Це потішило його марнославство, але не надихнуло на подальші зусилля.

Він читав запоєм. Його спантеличив і пригнітив «Портрет митця замолоду»³⁰⁷; надзвичайно зацікавили «Джоан і Пітер»³⁰⁸ та «Невгасиме полум’я»³⁰⁹, і він був досить здивований, відкривши завдяки критику на прізвище Менкен³¹⁰ кілька чудових американських романів: «Вандовер і звір»³¹¹, «Прокляття Терона Вейра»³¹² та «Дженні Герхардт»³¹³. Маккензі, Честертон, Голсворті, Беннетт впали в його очах із рівня мудрих, насичених життям геніїв до рівня просто розважальних сучасників. Лише відсторонена ясність і блискуча послідовність Шоу, а також сповнені славного захвату зусилля Г. Дж. Веллса підібрати ключ романтичної симетрії до невловного замка істини, приковували його захоплену увагу.

Він хотів побачити монсеньйора Дарсі, якому написав одразу після висадки на берег, але не отримав відповіді; до того ж він знав, що візит до монсеньйора потягне за собою розповідь про Розалінду, а сама думка про те, щоб повторити її, змушувала його холонути від жаху. У пошуках «прохолодних» людей він згадав місіс Лоуренс, надзвичайно розумну, сповнену гідності даму, яка прийняла католицтво і була палкою прихильницею монсеньйора.

Одного разу він зателефонував їй. Так, вона чудово його пам'ятала; ні, монсеньйора немає в місті, здається, він у Бостоні; він обіцяв прийти на обід, коли повернеться. Чи не міг би Еморі поснідати з нею?

— Я вирішив, що мені варто надолужити згаяне, місіс Лоуренс, — сказав він досить двозначно, коли приїхав.

— Монсеньйор був тут буквально минулого тижня, — із жалем сказала місіс Лоуренс. — Він дуже хотів вас бачити, але забув вашу адресу вдома.

— Він що, подумав, ніби я вдарився в більшовизм? — поцікавився Еморі.

— О, він зараз переживає жахливі часи.

— Чому?

— Через Ірландську республіку. Він вважає, що їй бракує гідності.

— Ось як?

— Він їздив до Бостона, коли прибув ірландський президент, і був надзвичайно засмучений тим, що члени приймальної комісії, коли їхали в автомобілі, обіймали президента.

— Я його не звинувачую.

— Що ж, а що вас вразило найбільше за час служби в армії? Ви виглядаєте набагато старшим.

— Це наслідки іншої, більш руйнівної битви, — відповів він, мимоволі посміхнувшись. — Але армія... дайте подумати... що ж, я виявив, що фізична хоробрість значною мірою залежить від фізичної форми людини. Я виявив, що я такий же хоробрий, як і будь-хто інший, хоча раніше це мене непокоїло.

— Що ще?

— Ну, ідея про те, що люди можуть витримати все, якщо звикнуть, і той факт, що я отримав високий бал на психологічному іспиті.

Місіс Лоуренс засміялася. Еморі відчував велике полегшення, перебуваючи в цьому прохолодному будинку на Ріверсайд-драйв, подалі від занадто щільного Нью-Йорка та відчуття людей, що видихають величезну кількість повітря в обмежений простір. Місіс Лоуренс неясно нагадувала йому Беатріче — не темпераментом, а своєю бездоганною грацією та гідністю. Будинок, його меблювання, манера подачі обіду разюче відрізнялися від того, що він бачив у великих маєтках на Лонг-Айленді, де слуги були настільки нав'язливими, що їх буквально доводилося відштовхувати з дороги, або навіть у будинках більш консервативних родин із «Юніон Клаб». Він гадав, чи це повітря симетричної стриманості, ця грація, яку він відчував як суто європейську, була дистильована крізь новоанглійське походження місіс Лоуренс, чи набута під час тривалого проживання в Італії та Іспанії.

Два келихи сотерну за ланчем розв’язали йому язика, і він заговорив — як йому здавалося, зі своєю колишньою чарівністю — про релігію, літературу та загрозливі явища соціального устрою. Місіс Лоуренс була явно задоволена ним, і її цікавив передусім його розум; він хотів, щоб людям знову подобався його розум — за деякий час він міг би стати непоганим місцем для життя.

— Монсеньйор Дарсі все ще вважає, що ви — його реінкарнація, і що ваша віра зрештою проясниться.

— Можливо, — погодився він. — Зараз я швидше язичник. Просто релігія, здається, не має жодного відношення до життя в моєму віці.

Вийшовши з її будинку, він ішов по Ріверсайд-драйв із почуттям задоволення. Було приємно знову обговорювати такі теми, як цей молодий поет, Стівен Вінсент Бене³¹⁴, або Ірландська республіка. Між затхлими звинуваченнями Едварда Карсона та судді Кохалана³¹⁵ йому вкрай набридло ірландське питання; проте був час, коли його власні кельтські риси були опорами його особистої філософії.

Здавалося, в житті раптом залишилося ще багато всього, аби тільки це відродження старих інтересів не означало, що він знову відступає — відступає від самого життя.

НЕСПОКІЙ

— Я tres³¹⁶ старий і tres знудьгований, Томе, — сказав якось Еморі, зручно вмостившись на підвіконні. Він завжди почувався найприродніше у напівлежачому положенні. — Ти був цікавим співрозмовником, поки не почав писати, — продовжував він. — Тепер ти притримуєш будь-яку ідею, яка, на твою думку, згодилася б для друку.

Існування знову увійшло в русло безамбітної нормальності. Вони вирішили, що за умови економії все ще можуть дозволити собі цю квартиру, до якої Том, із домашністю підстаркуватого кота, встиг прив’язатися. Старі англійські мисливські гравюри на стінах належали Тому, як і великий гобелен «з люб’язності» — релікт декадентських студентських часів; а також величезна кількість осиротілих свічників і різьблене крісло в стилі Людовика XV, у якому ніхто не міг просидіти більше хвилини без гострого розладу хребта — Том стверджував, що це тому, що людина сідає на коліна до привида мадам де Монтеспан³¹⁷. Принаймні, саме меблі Тома змусили їх залишитися. Вони виходили рідко: на випадкову п'єсу, на вечерю в «Ріц» або в Прінстонський клуб. Із запровадженням «сухого закону» головні місця зустрічей отримали смертельні рани; більше не можна було зайти до бару «Білтмор» о дванадцятій чи о п’ятій і знайти там споріднені душі. І Том, і Еморі вже переросли пристрасть до танців із дебютантками з Середнього Заходу чи Нью-Джерсі в «Клубі-де-Вент» (який прозвали «Клубом нетям»³¹⁸) або в «Рожевій залі» готелю «Плаза» — до того ж, навіть це вимагало кількох коктейлів, «щоб опуститися до інтелектуального рівня присутніх дам», як колись висловився Еморі перед охопленою жахом матроною.

Останнім часом Еморі отримував кілька тривожних листів від містера Бартона: будинок на озері Женева був занадто великим, щоб його було легко здати в оренду; найкраща плата, яку можна було отримати зараз, цього року ледь покрила б податки та необхідний ремонт. Власне, юрист натякав, що вся ця нерухомість є просто «білим слоном»³¹⁹ на руках у Еморі. Проте, навіть якщо будинок не принесе жодного цента протягом наступних трьох років, Еморі з неясною сентиментальністю вирішив, що принаймні зараз він його не продаватиме.

Той конкретний день, коли він оголосив Тому про свою нудьгу, був цілком типовим. Він встав опівдні, поснідав із місіс Лоуренс, а потім неуважно їхав додому на даху одного зі своїх улюблених автобусів.

— Чому б тобі не нудьгувати, — позіхнув Том. — Хіба це не традиційний стан душі для молодої людини твого віку та становища?

— Так, — задумливо мовив Еморі, — але мені не просто нудьга; мені неспокійно.

— Кохання та війна доконали тебе.

— Ну, — розмірковував Еморі, — я не впевнений, що сама війна мала великий вплив на тебе чи на мене, але вона точно зруйнувала старе тло, ніби вбила індивідуалізм у нашому поколінні.

Том здивовано підвів очі.

— Так, вбила, — наполягав Еморі. — Я не впевнений, що вона не вбила його в усьому світі. О Господи, яке ж це було задоволення колись — мріяти, що я можу стати справді великим диктатором, або письменником, або релігійним чи політичним лідером. А тепер навіть Леонардо да Вінчі чи Лоренцо де Медічі не змогли б стати справжніми особистостями, що крутять цим світом. Життя надто величезне й складне. Світ так розрісся, що не може підняти власних пальців, а я планував бути таким важливим пальцем...

— Я не згоден з тобою, — перервав його Том. — Ніколи ще люди не перебували в таких егоцентричних позиціях з часів... о, з часів Французької революції.

Еморі люто заперечив:

— Ти помилково приймаєш цей період, коли кожен пришелепуватий вважає себе індивідуалістом, за період індивідуалізму. Вілсон мав силу лише тоді, коли він когось представляв; йому доводилося йти на компроміс знову і знову. Щойно Троцький і Ленін займуть чітку, послідовну позицію, вони стануть фігурами-хвилинками, як Керенський³²⁰. Навіть Фош не має і половини того значення, що мав Стоунволл Джексон³²¹. Війна колись була найбільш індивідуалістичним заняттям людини, і все ж народні герої цієї війни не мали ні влади, ні відповідальності: Гінемер³²² чи сержант Йорк³²³. Як школяр може зробити героя з Першинга³²⁴? Велика людина не має часу ні на що, окрім того, щоб просто сидіти й бути великою.

— Тож ти не думаєш, що у світі з’являться нові постійні герої?

— Так — в історії, але не в житті. Карлайлу³²⁵ було б важко знайти матеріал для нової глави про «Героя як велику людину».

— Продовжуй. Я сьогодні вдячний слухач.

— Люди зараз так намагаються вірити в лідерів, до жалю важко намагаються. Але не встигнемо ми отримати популярного реформатора, політика, солдата, письменника чи філософа — Рузвельта, Толстого, Вуда, Шоу, Ніцше, — як перехресні течії критики змивають його. Боже мій, жодна людина не може витримати популярності в наші дні. Це найпевніший шлях до забуття. Людям набридає чути одне й те саме ім'я знову і знову.

— Тоді ти звинувачуєш у цьому пресу?

— Абсолютно. Подивися на себе: ти працюєш у «Новій демократії», яку вважають найблискучішим тижневиком у країні, який читають люди, що «вершать справи» і таке інше. У чому полягає твоя робота? Ну, бути якомога розумнішим, цікавішим і блискуче цинічнішим щодо кожної людини, доктрини, книги чи політики, яку тобі доручають розібрати. Чим більше яскравого світла, чим більше «духовного скандалу» ти зможеш напустити на справу, тим більше грошей вони тобі платять, тим більше людей купують випуск. Ти, Том д'Інвільє, занапащений Шеллі, мінливий, хитрий, недобросовісний, представляєш критичну свідомість раси... О, не протестуй, я знаю цю кухню. Я сам писав рецензії в коледжі; я вважав за рідкісну розвагу називати останню чесну, сумлінну спробу викласти теорію чи засіб «приємним доповненням до нашого легкого літнього читання». Давай, визнай це.

Том засміявся, а Еморі тріумфально продовжував.

— Ми хочемо вірити. Молоді студенти намагаються вірити старшим авторам, виборці намагаються вірити своїм конгресменам, країни намагаються вірити своїм державним діячам, але вони не можуть. Занадто багато голосів, занадто багато розрізненої, нелогічної, непродуманої критики. У газетах ситуація ще гірша. Будь-яка багата, регресивна стара партія з тією особливою, загарбницькою формою ментальності, відомою як «фінансовий геній», може володіти газетою, що є інтелектуальною їжею та напоєм для тисяч втомлених, поспішливих чоловіків — людей, занадто занурених у справи сучасного життя, щоб ковтати щось, крім напівперетравленої їжі. За два центи виборець купує собі політику, упередження та філософію. Через рік з’являється нове політичне угруповання або змінюється власник газети; наслідок: ще більше плутанини, ще більше суперечностей, раптовий приплив нових ідей, їхнє пом’якшення, їхня дистиляція та реакція проти них.

Він зробив паузу лише для того, щоб перевести подих.

— І саме тому я поклявся не братися за перо, доки мої ідеї або не проясняться, або не зникнуть зовсім. У мене достатньо гріхів на душі й без того, щоб вкладати в голови людей небезпечні, поверхневі епіграми; я можу змусити якогось бідного, невинного капіталіста закрутити вульгарний роман із бомбою або підставити якогось наївного більшовичка під кулю з кулемета.

Том почав виявляти неспокій через ці кпини щодо його зв’язку з «Новою демократією».

— Яке відношення все це має до твоєї нудьги?

Еморі вважав, що безпосереднє.

— Як я сюди впишуся? — вигукнув він. — Для чого я існую? Щоб продовжувати рід? Згідно з американськими романами, нас змушують вірити, що «здоровий американський хлопець» віком від дев’ятнадцяти до двадцяти п’яти років — це цілком безстатева істота. Насправді ж, чим він здоровіший, тим менше це правда. Єдина альтернатива тому, щоб дозволити пристрасті оволодіти тобою — це якийсь несамовитий інтерес. Що ж, війна закінчилася; я занадто вірю у відповідальність авторства, щоб писати прямо зараз; а бізнес... ну, бізнес говорить сам за себе. Він не має жодного зв'язку ні з чим у світі, що мене коли-небудь цікавило, окрім тонкого утилітарного зв'язку з економікою. Те, що я побачив би в ньому, загубившись у клерках протягом наступних і найкращих десяти років мого життя, мало б інтелектуальний зміст промислового кіно³²⁶.

— Спробуй художню прозу, — запропонував Том.

— Біда в тому, що я відволікаюся, коли починаю писати оповідання — починаю боятися, що я роблю це замість того, щоб жити. Починаю думати, що, можливо, життя чекає на мене в японських садах готелю «Ріц», або в Атлантик-Сіті, або в Нижньому Іст-Сайді³²⁷. Зрештою, — вів він далі, — у мене немає життєвого пориву. Я хотів бути звичайною людиною, але дівчина не змогла побачити мене таким.

— Знайдеш іншу.

— Боже! Жени цю думку геть. Чому б тобі не сказати мені, що «якби дівчина була варта тебе, то вона б на тебе чекала»? Ні, сер, дівчина, яка справді варта тебе, ні на кого не чекатиме. Якби я подумав, що буде інша, я б втратив залишки віри в людську природу. Можливо, я ще буду розважатися... але Розалінда була єдиною дівчиною в цілому світі, яка могла мене втримати.

— Ну що ж, — позіхнув Том, — я грав роль сповідника добру годину за годинником. Проте я радий бачити, що ти знову починаєш мати несамовиті погляди на щось.

— Маю, — неохоче погодився Еморі. — Але коли я бачу щасливу сім’ю, мені стає млосно.

— Щасливі сім’ї саме для того й існують, щоб змушувати людей так почуватися, — цинічно зауважив Том.

ТОМ-ЦЕНЗОР

Бували дні, коли Еморі слухав. Це траплялося тоді, коли Том, оповитий димом, віддавався винищенню американської літератури. Слів йому бракувало.

— П'ятдесят тисяч доларів на рік! — вигукував він. — Бог ти мій! Подивися на них, подивися: Една Фербер, Гувернер Морріс, Фанні Герст, Мері Робертс Райнгарт — усі разом вони не створили жодного оповідання чи роману, який протримався б десять років. Оцей Кобб — я не вважаю його ні розумним, ні кумедним, — і, щиро кажучи, думаю, мало хто так вважає, крім редакторів. Він просто ошалілий від реклами. А о-ох, Гарольд Белл Райт... о-ох, Зейн Грей...

— Вони намагаються.

— Ні, вони навіть не намагаються. Дехто з них вміє писати, але вони не хочуть сісти й створити бодай один чесний роман. Більшість же просто нездари, я визнаю це. Вірю, що Руперт Г’юз намагається дати реальну, всебічну картину американського життя, але його стиль і перспектива варварські. Ернест Пул і Дороті Кенфілд намагаються, але їм заважає повна відсутність почуття гумору; проте вони принаймні ущільнюють свою роботу, а не розмазують її тонким шаром. Кожен автор мав би писати кожну свою книжку так, ніби його збираються обезголовити наступного дня після того, як він її закінчить.

— Це double entente³²⁸?

— Не збивай мене! Так от, є кілька таких, що ніби мають певний культурний багаж, дещицю інтелекту та неабияку літературну вправність, але вони просто не хочуть писати чесно; вони всі стверджують, ніби немає публіки для серйозних речей. Тоді якого дідька Веллс, Конрад, Голсворті, Шоу, Беннетт та інші отримують понад половину своїх прибутків від продажів саме в Америці?

— А як маленькому Томмі подобаються поети?

Тома це доконало. Його руки безсило повисли вздовж крісла, і він видав кілька слабких хрипів.

— Якраз пишу на них сатиру, називаю її «Бостонські барди та герстівські рецензенти»³²⁹.

— Дай послухати, — з азартом мовив Еморі.

— Я закінчив лише останні кілька рядків.

— Дуже по-модерновому. Читай, якщо вони дотепні.

Том дістав із кишені складений папірець і почав читати вголос, роблячи паузи, щоб Еморі бачив, що це вільний вірш:

«Отож:
Волтер Аренсберг,
Альфред Креймборг,
Карл Сендберг,
Луїс Унтермаєр,
Юніс Тітдженс,
Клара Шанафельт,
Джеймс Оппенгейм,
Максвелл Боденгейм,
Річард Глензер,
Шармель Айріс,
Конрад Ейкен, —
я вписую тут ваші імена,
аби ви могли жити,
хоча б як імена,
звивисті, блідо-бузкові імена,
в Juvenalia³³⁰ моїх зібраних видань».

Еморі зареготав.

— Твоя взяла, ти виграв «залізну братки»³³¹. Я пригощу тебе обідом за одну лише зухвалість останніх двох рядків.

Еморі не зовсім погоджувався з тотальним прокляттям, яке Том наслав на американських романістів та поетів. Йому подобалися і Вачел Ліндсей, і Бут Таркінгтон, і він захоплювався сумлінною, хоч і тендітною майстерністю Едгара Лі Мастерса.

— Терпіти не можу цю ідіотську нісенітницю на кшталт: «Я — Бог, я — людина, я осідлав вітри, я дивлюся крізь дим, я — відчуття життя».

— Це жахливо!

— І я б хотів, щоб американські романісти припинили намагатися зробити бізнес романтично цікавим. Ніхто не хоче про це читати, хіба що про злочинний бізнес. Якби це була цікава тема, вони б купували життєпис Джеймса Дж. Гілла³³², а не одну з цих довгих офісних трагедій, що товчуть воду в ступі про «значущість диму»...

— І «морок», — додав Том. — Це ще один фаворит, хоча я визнаю, що в росіян на це монополія. Наша спеціалізація — це історії про дівчаток, які ламають хребти й стають прийомними доньками похмурих старих, бо ті дівчатка так багато посміхаються. Можна подумати, ми — раса життєрадісних калік, а звичайний фінал російського селянина — це самогубство...

— Шоста година, — сказав Еморі, глянувши на свій наручний годинник. — Куплю тобі величезний обід за рахунок Juvenalia твоїх зібраних видань.

ПОГЛЯД НАЗАД³³³

Липень дотлівав останнім спекотним тижнем, і Еморі в черговому припливі неспокою усвідомив, що минуло рівно п’ять місяців відтоді, як вони з Розаліндою зустрілися. Проте йому вже було важко уявити того безтурботного хлопця, який зійшов із транспортного судна, пристрасно жадаючи життєвих пригод. Однієї ночі, коли задушлива й виснажлива спека вливалася у вікна його кімнати, він кілька годин боровся у неясній спробі увічнити гостроту того часу.

Лютневі вулиці, промиті нічним вітром, повні дивних переривчастих випарів; на пустельних хідниках у сяйві ліхтарів мокрий сніг виблискує, наче золотиста олива з якоїсь божественної машини в годину відлиги та зірок. Дивні тумани... повні очей багатьох людей, переповнені життям, що вривається у затишшя... О, я був молодий, бо міг знову повернутися до тебе, найземнішої і найпрекраснішої, і скуштувати смак напівзабутих мрій, солодкий і новий на твоих устах... У північному повітрі чувся різкий присмак — тиша померла, а звук ще не прокинувся. Життя тріснуло, мов лід! — одна блискуча нота, і ось, сяюча й бліда, стояла ти... і весна прорвалася. (Бурульки на дахах були короткими, і мінливе місто мліло).

Наші думки були морозним туманом уздовж карнизів; наші дві примари цілувалися високо на довгих, заплутаних дротах — тут лунає моторошний напівсміх і залишає по собі лише безглузде зітхання за юнацькими бажаннями; жаль пішов слідом за тим, що він любив, залишивши лише порожню оболонку.

ЩЕ ОДИН ФІНАЛ

У середині серпня надійшов лист від монсеньйора Дарсі, який, очевидно, щойно натрапив на його адресу:

МІЙ ДОРОГИЙ ХЛОПЧИКУ!

З величезною любов'ю,
ТЕЙЄР ДАРСІ.

Протягом тижня після отримання цього листа їхнє маленьке господарство стрімко розвалилося. Безпосередньою причиною стала серйозна і, ймовірно, хронічна хвороба матері Тома. Тож вони здали меблі на зберігання, дали вказівки щодо субаренди й похмуро потиснули один одному руки на Пенсильванському вокзалі³³⁵. Здавалося, Еморі та Том тільки те й робили, що прощалися.

Почуваючись дуже самотнім, Еморі піддався імпульсу і вирушив на південь, маючи намір приєднатися до монсеньйора у Вашингтоні. Їхні пересадки розминулися на дві години, і, вирішивши провести кілька днів у давнього, пам'ятного дядька, Еморі поїхав крізь пишні поля Меріленда в округ Реміллі. Але замість двох днів його перебування там тривало з середини серпня майже до кінця вересня, бо в Меріленді він зустрів Елеонору.

КНИГА ДРУГА. ВИХОВАННЯ ОСОБИСТОСТІ

РОЗДІЛ III. ЮНА ІРОНІЯ

Минали роки, але щоразу, коли Еморі згадував Елеонору, йому здавалося, ніби він досі чує скиглення вітру навколо, що посилав легкі дрижаки в самі глибини його серця. Тієї ночі, коли вони підіймалися на схил і спостерігали, як холодний Місяць пливе крізь хмари, він втратив ще одну частину себе, яку ніщо не могло повернути; і разом із цією втратою він втратив і здатність шкодувати про неї. Елеонора була, так би мовити, останнім разом, коли зло підійшло до Еморі впритул під маскою краси, останньою химерною таємницею, що тримала його в дикій завороженості й розтирала його душу на друзки. З нею його уява не знала меж, і саме тому вони їхали на найвищий пагорб і дивилися на лиховісний місяць у зеніті, бо знали тоді, що можуть побачити диявола одне в одному.

Але Елеонора... чи не наснилася вона Еморі? Згодом їхні примари грали між собою, проте обидва вони всією душею сподівалися ніколи більше не зустрітися. Що саме притягнуло його — нескінченний сум її очей чи дзеркало самого себе, яке він знайшов у розкішній ясності її розуму? У неї не буде іншої такої пригоди, як Еморі, і якщо вона прочитає це, то скаже: «І в Еморі не буде іншої такої пригоди, як я». І вона не зітхне, так само як не зітхнув би і він. Елеонора якось спробувала викласти це на папері:

«Ті речі, що в’януть, ми знаємо лише те,
Що ми їх забудемо...
Геть відкладемо...
Бажання, що з талим снігом пішли,
І мрії, народжені
Днем цим сьогоднішнім:
Раптові світанки, що ми їх вітали зі сміхом,
Які всі могли бачити, та ніхто розділити не міг,
Будуть просто світанками... і якщо ми зустрінемось —
Нам буде байдуже.
Любий... жодної сльози не з’явиться через це...
За короткий час
Жоден жаль
Не здригнеться від згадки про поцілунок.
Навіть тиша,
Коли ми зустрінемось,
Не дасть старим примарам простору для блукань
І не сколихне поверхню моря...
Якщо сірі тіні дрейфують під піною —
Ми їх не побачимо».

Вони небезпечно посварилися, бо Еморі стверджував, що sea (море) і see (бачити) жодним чином не можуть використовуватися як рима³³⁶. А ще Елеонора мала частину іншої строфи, для якої не могла знайти початку:

«...Але мудрість минає... та роки й надалі
Годуватимуть нас мудрістю...
Вік піде
Назад до старого.
Попри всі наші сльози —
Ми не дізнаємось».

Елеонора палко ненавидела Меріленд. Вона належала до найстарішого з давніх родів округу Реміллі й жила у великому похмурому будинку зі своїм дідусем. Вона народилася і виросла у Франції... Бачу, я починаю не з того. Дозвольте мені почати спочатку.

Еморі нудьгував, як він зазвичай нудьгував у сільській місцевості. Він здійснював довгі прогулянки наодинці — блукав, декламуючи «Улялюм»³³⁷ кукурудзяним полям, і вітаючи Едгара По за те, що той допився до смерті в цій атмосфері усміхненої самовдоволеності. Одного дня він пройшов кілька миль дорогою, яка була для нього новою, а потім за поганою порадою якоїсь темношкірої жінки пішов крізь ліс... і заблукав остаточно. Раптова буря вирішила вибухнути, і, на його велике незадоволення, небо стало чорним, як смола, а дощ почав крапати крізь дерева, ставши раптово потайним і примарним. Грім перекочувався долиною з грізним гуркотом і розсипався лісом переривчастими канонадами.

Він наосліп пробирався вперед, шукаючи вихід, і нарешті крізь тенета сплетених гілок помітив просвіт у деревах, де безперервні блискавки висвітлювали відкриту місцевість. Він кинувся до узлісся, а потім завагався, чи переходити поле і намагатися дістатися до укриття в маленькому будиночку, де далеко в долині світився вогник. Була лише пів на шосту, але він бачив ледь на десять кроків перед собою, хіба що коли блискавка робила все навколо яскравим і гротескним на великі відстані.

Раптом дивний звук долетів до його вух. Це була пісня, низький, хрипкий голос, дівочий голос, і той, хто співав, був зовсім поруч. Рік тому він міг би засміятися або затремтіти; але в своєму теперішньому неспокійному настрої він просто стояв і слухав, як слова проникають у його свідомість:

«Les sanglots longs
Des violons
De l’automne
Blessent mon cœur
D’une langueur Monotone».³³⁸

Блискавка розколола небо, але пісня тривала без жодного тремтіння. Дівчина, очевидно, була в полі, і голос, здавалося, неясно долинав зі скирти сіна приблизно за двадцять футів перед ним. Потім він змовк; змовк і почався знову дивним співом, що злітав, затихав, падав і зливався з дощем:

«Tout suffocant
Et blême quand
Sonne l’heure
Je me souviens
Des jours anciens
Et je pleure...»³³⁹

— Хто, в біса, в окрузі Реміллі, — пробурмотів Еморі вголос, — міг би декламувати Верлена на імпровізований мотив мокрій скирті сіна?

— Там хтось є! — вигукнув голос без жодної тривоги.

— Хто ви? Манфред, святий Христофор чи королева Вікторія?

— Я Дон Жуан! — імпульсивно крикнув у відповідь Еморі, намагаючись перекрити шум дощу та вітру. Зі скирти долинув захоплений вереск.

— Я знаю, хто ви — ви той білявий хлопець, якому подобається «Улялюм»! Я впізнаю ваш голос.

— Як мені піднятися? — крикнув він від підніжжя скирти, куди вже встиг дістатися, промокнувши до нитки. Над краєм з’явилася голова — було так темно, що Еморі ледь міг розрізнити пасмо вологого волосся та два ока, що виблискували, наче в кота.

— Відійдіть назад! — донісся голос. — Розженіться і стрибайте, а я впіймаю вашу руку... ні, не там — з іншого боку.

Він виконав вказівку і, коли вже видряпувався нагору, по коліно занурюючись у сіно, маленька біла рука простяглася назустріч, вхопила його і допомогла вибратися на вершину.

— Ось ви і тут, Жуане, — вигукнула володарка вологого волосся. — Ви не проти, якщо я відкину титул «Дон»?

— У вас такий самий великий палець, як у мене! — вигукнув він.

— І ви тримаєте мене за руку, а це небезпечно, не бачачи мого обличчя.

Він швидко відпустив її руку.

Ніби у відповідь на його благання, спалахнула блискавка, і він жадібно подивився на ту, що стояла поруч із ним на розмоклій скирті за десять футів над землею. Але вона закрила обличчя, і він не побачив нічого, крім стрункої постаті, темного, вологого, коротко підстриженого волосся та маленьких білих рук із великими пальцями, що відгиналися назад, як і в нього.

— Сідайте, — ввічливо запропонувала вона, коли їх знову огорнула темрява. — Якщо ви сядете навпроти мене в це заглиблення, то отримаєте половину дощовика, який я використовувала як водонепроникний намет, поки ви так грубо мене не перервали.

— Мене запросили, — радісно сказав Еморі. — Ви самі мене покликали, ви ж знаєте.

— Дон Жуан завжди так каже, — відповіла вона, сміючись. — Але я більше не називатиму вас так, бо у вас рудувате волосся. Натомість ви можете декламувати «Улялюм», а я буду Психеєю, вашою душею.

Еморі спалахнув, на щастя, залишаючись невидимим під завісою вітру та дощу. Вони сиділи один навпроти одного в невеликій ямці в сіні, накриті дощовиком, а дощ довершував решту. Еморі відчайдушно намагався розгледіти Психею, але блискавка відмовлялася спалахувати знову, і він чекав із нетерпінням. Господи! А раптом вона не гарна? Раптом їй за сорок і вона педантка? Небеса! А раптом — тільки припустіть — вона божевільна? Але він знав, що остання думка не варта уваги. Провидіння послало йому дівчину для розваги саме так, як воно посилало Бенвенуто Челліні людей для вбивства, а він тут роздумує, чи не божевільна вона, тільки тому, що вона ідеально відповідала його настрою.

— Я не така, — сказала вона.

— Не яка?

— Не божевільна. Я не подумала, що ви божевільний, коли вперше вас побачила, тож нечесно думати так про мене.

— Як, у біса?..

Скільки б Елеонора та Еморі не знали одне одного, вони могли «бути в темі» — припинити розмову з певною думкою в голові, а через десять хвилин заговорити вголос і виявити, що їхній хід думок був ідентичним і привів їх до паралельної ідеї, яка іншим здалася б абсолютно не пов'язаною з першою.

— Скажіть мені, — зажадав він, жадібно нахиляючись вперед, — звідки ви знаєте про «Улялюм»? Звідки ви дізналися колір мого волосся? Як вас звати? Що ви тут робили? Кажіть усе й одразу!

Раптом небо розтяла сліпуча блискавка, і він побачив Елеонору — вперше зазирнув у ці її очі. О, вона була велична — бліда шкіра кольору мармуру в зоряному світлі, тонкі брови й очі, що виблискували зеленим, як смарагди у сліпучому сяйві. Вона була відьмою, років дев’ятнадцяти, як він визначив; водночас зосередженою і мрійливою, з тією характерною білою лінією над верхньою губою, що була одночасно слабкістю та насолодою. Він із віддихом відкинувся на стіну з сіна.

— Тепер ви мене побачили, — спокійно сказала вона, — і я припускаю, ви збираєтеся сказати, що мої зелені очі впікаються у ваш мозок.

— Якого кольору ваше волосся? — пильно запитав він. — Воно коротке, чи не так?

— Так, коротке. Не знаю, якого воно кольору, — відповіла вона задумливо, — стільки чоловіків мене про це питали. Мабуть, якесь середнє... Ніхто ніколи довго не дивиться на моє волосся. Але в мене гарні очі, чи не так? Мені байдуже, що ви скажете, бо у мене гарні очі.

— Відповідайте на мої запитання, Мадлен.

— Не пам’ятаю їх усіх... до того ж, мене звати не Мадлен, а Елеонора.

— Я міг би здогадатися. Ви схожі на Елеонору — у вас цей вигляд Елеонори. Ви розумієте, про що я.

Запала тиша, поки вони слухали дощ.

— Він заливається мені за комір, побратиме по божевіллю, — нарешті промовила вона.

— Відповідайте на мої запитання.

— Що ж... прізвище Севідж, Елеонора; живу у великому старому будинку за милю звідси; найближчий живий родич, якого слід повідомити — дідусь, Реміллі Севідж; зріст п'ять футів чотири дюйми; номер на корпусі годинника — 3077 W; ніс — тонкий, орлиний; темперамент — химерний...

— А я? — перервав її Еморі. — Де ви мене бачили?

— О, ви один із тих чоловіків, — зверхньо відповіла вона, — які неодмінно мусять втягнути власну персону в розмову. Ну що ж, мій хлопчику, я сиділа за живоплотом, гріючись на сонці одного дня минулого тижня, аж тут іде чоловік і каже приємним, самовпевненим тоном:

«І ось, коли ніч догоряла, — (каже він) —
І зорі вказали на ранок,
В кінці доріжки засяяло, — (каже він) —
Туманне світло, мов світанок»³⁴⁰.

— Тож я вистромила голову над живоплотом, але ви чомусь кинулися бігти, з невідомої причини, і я побачила лише потилицю вашої прекрасної голови. «О! — кажу я собі, — ось чоловік, за яким багато хто з нас міг би зітхати», і я продовжила в моєму найкращому ірландському дусі...

— Гаразд, — перервав її Еморі. — А тепер повернімося до вас.

— Що ж, повернуся. Я з тих людей, що йдуть по світу, даруючи іншим гострі відчуття, але сама отримую їх небагато, хіба що ті, якими я наділяю чоловіків у такі ночі, як ця. У мене достатньо соціальної відваги, щоб вийти на сцену, але бракує енергії; у мене немає терпіння писати книжки; і я ніколи не зустрічала чоловіка, за якого хотіла б вийти заміж. Втім, мені лише вісімнадцять.

Шторм м’яко вщухав, і лише вітер продовжував свій примарний порив, змушуючи скирту нахилятися і статечно осідати з боку в бік. Еморі був ніби в трансі. Він відчував, що кожна мить дорогоцінна. Він ніколи раніше не зустрічав такої дівчини — вона ніколи не здаватиметься такою самою знову. Він зовсім не почувався персонажем п’єси, що було б доречним почуттям у такій нетрадиційній ситуації — навпаки, у нього було відчуття повернення додому.

— Я щойно прийняла велике рішення, — сказала Елеонора після чергової паузи, — і саме тому я тут, щоб відповісти на ще одне ваше запитання. Я щойно вирішила, що не вірю в безсмертя.

— Справді! Як банально!

— Жахливо банально, — відповіла вона, — але, тим не менш, це пригнічує якоюсь затхлою, нудотною депресією. Я вийшла сюди, щоб промокнути — як мокра курка; у мокрих курей завжди велика ясність розуму, — підсумувала вона.

— Продовжуйте, — ввічливо мовив Еморі.

— Ну... я не боюся темряви, тому вдягла дощовик, гумові чоботи й вийшла. Розумієте, раніше я завжди боялася сказати, що не вірю в Бога — бо блискавка могла б мене вбити, — але ось я тут, і вона мене не вбила, звісно; та головне те, що цього разу я боялася її не більше, ніж тоді, коли була адепткою «Християнської науки»³⁴¹, як минулого року. Тож тепер я знаю, що я матеріалістка, і я саме браталася із сіном, коли ви вийшли з лісу, переляканий до смерті.

— Ах ти ж маленьке стерво! — обурено вигукнув Еморі. — Переляканий чим?

— Собою! — крикнула вона, і він здригнувся. Вона сплеснула в долоні й засміялася.

— Бачите — бачите! Совість — убий її, як я! Елеонора Севідж, матеріалістка — не здригатися, не сахатися, приходьте заздалегідь...

— Але мені потрібна душа, — заперечив він. — Я не можу бути раціональним — і не хочу бути молекулярним.

Вона нахилилася до нього, її палкі очі не відривалися від його очей, і прошепотіла з якоюсь романтичною остаточністю:

— Я так і думала, Жуане, я боялася цього — ви сентиментальний. Ви не такий, як я. Я — романтична маленька матеріалістка.

— Я не сентиментальний — я такий самий романтик, як і ви. Розумієте, ідея в тому, що сентиментальна людина думає, ніби речі триватимуть вічно; романтична ж людина має відчайдушну впевненість, що вони не триватимуть³⁴².

— Епіграми. Я йду додому, — сумно сказала вона. — Злізьмо зі скирти і дійдемо до роздоріжжя.

Вони повільно спустилися зі свого сідала. Вона не дозволила йому допомогти їй злізти і, відсторонивши його жестом, приземлилася витонченою купою в м'яку багнюку, де просиділа мить, сміючись із самої себе. Потім вона схопилася на ноги, вклала свою руку в його, і вони навшпиньках рушили полями, перестрибуючи з одного сухого острівця на інший. Трансцендентна насолода, здавалося, іскрилася в кожній калюжі, бо зійшов Місяць, а шторм понісся геть, у західний Меріленд. Коли рука Елеонори торкалася його руки, він відчував, як його долоні холонуть від смертельного страху, аби лиш не впустити той примарний пензель, яким його уява малювала дива навколо неї. Він спостерігав за нею краєм ока, як завжди робив, коли гуляв із нею — вона була бенкетом і безумством, і він шкодував, що йому не судилося вічно сидіти на скирті сіна й бачити життя крізь її зелені очі.

Тієї ночі його язичництво злетіло до вершин, і коли вона зникла, мов сіра примара, в кінці дороги, глибокий спів долинув із полів і наповнив його шлях додому. Всю ніч літні метелики влітали й вилітали з вікна Еморі; всю ніч великі, туманні звуки гойдалися в містичній задумі крізь срібне зерно — а він лежав без сну в прозорій темряві.

ВЕРЕСЕНЬ

Еморі вибрав стеблину трави і почав науково її покусувати.

— Я ніколи не закохуюся в серпні чи вересні, — оголосив він.

— А коли ж тоді?

— На Різдво або на Великдень. Я літургіст.

— Великдень?! — вона зморщила носа. — Пфе! Весна в корсеті!

— Великдень нагнав би нудьгу на весну, чи не так? У Великодня волосся заплетене в коси, на ньому приталений костюм.

— *«Сандалії взуй, о найшвидша з усіх, над блиском і швидкістю ніг твоїх...»*³⁴³ — тихо процитувала Елеонора і додала: — Гадаю, Геловін краще підходить для осені, ніж День подяки.

— Набагато краще... і Святвечір цілком пасує зимі, але літо...

— У літа немає свого дня, — мовила вона. — Ми ніяк не можемо мати «літнє кохання». Скільки людей намагалося, що сама назва стала притчею во язицех. Літо — це лише нездійснена обіцянка весни, шарлатан замість теплих бальзамічних ночей, про які я мрію у квітні. Це сумна пора життя без росту... У нього немає свого дня.

— Четверте липня, — фацетно³⁴⁴ зауважив Еморі.

— Не будь дотепником! — сказала вона, пронизуючи його поглядом.

— Ну, а що могло б виконати обіцянку весни?

Вона на мить замислилася.

— О, гадаю, небо виконало б, якби воно існувало, — нарешті промовила вона, — таке собі язичницьке небо... тобі варто було б стати матеріалістом, — додала вона недоречно.

— Чому?

— Бо ти дуже схожий на портрети Руперта Брука³⁴⁵.

Певною мірою Еморі намагався грати роль Руперта Брука, поки знав Елеонору. Те, що він говорив, його ставлення до життя, до неї, до самого себе — усе було рефлексіями літературних настроїв померлого англійця. Часто вона сиділа в траві, ледачий вітер грався з її коротким волоссям, а її голос був хрипким, коли вона пробігала по всій шкалі — від Грантчестера до Вайкікі. У тому, як Елеонора читала вголос, було щось надзвичайно пристрасне. Коли вони читали, то здавалися ближчими — не лише ментально, а й фізично, — ніж коли вона була в його обіймах; а це траплялося часто, бо вони напівзакохалися майже з першої зустрічі.

Проте чи був Еморі зараз здатний на кохання? Він міг, як і завжди, прожити всі емоції за пів години, але навіть поки вони впивалися своєю уявою, він знав, що жоден із них не зможе кохати так, як він кохав колись... Гадаю, саме тому вони звернулися до Брука, Свінберна та Шеллі. Їхнім шансом було зробити все витонченим, завершеним, багатим та ілюзорним; вони мусили простягнути крихітні золотисті щупальця від його уяви до її, і ці ниті мали заступити місце того великого, глибокого кохання, яке ніколи не було таким близьким і водночас ніколи не було настільки схожим на мрію.

Один вірш вони читали знову і знову — «Тріумф часу» Свінберна³⁴⁶, і чотири рядки з нього згодом лунали в його пам’яті теплими ночами, коли він бачив світлячків серед темних стовбурів дерев і чув низьке кумкання безлічі жаб. Тоді Елеонора, здавалося, виходила з ночі й ставала поруч із ним, і він чув її горловий голос, із тоном обтягнутого вовною барабана, що повторював:

«Чи варте сліз, чи варте хоч години,
Згадати те, що стерлося давно;
Плід без зерна і цвіт, що вмить загине,
Забуту мрію й нездійсненний сон?»

Офіційно їх представили через два дні, і тітка розповіла йому її історію. Реміллі було двоє: старий містер Реміллі та його онука Елеонора. Вона жила у Франції з непосидючою матір’ю, яку Еморі уявляв дуже схожою на свою власну; після її смерті вона приїхала до Америки, щоб жити в Меріленді. Спершу вона поїхала до Балтімора до дядька-холостяка, де наполягла на виході у світ як дебютантка у віці сімнадцяти років. Вона провела бурхливу зиму і приїхала в село в березні, встигнувши несамовито полаятися з усіма своїми балтіморськими родичами та шокувати їх настільки, що ті вибухнули палким протестом. Слідом за нею приїхала досить розпусна компанія — вони пили коктейлі в лімузинах і були всебічно поблажливими та зверхніми до старших людей. Елеонора з манерами (esprit), що виразно натякали на паризькі бульвари, заманила багатьох невинних дівчат, від яких ще пахло пансіонами Сент-Тімоті та Фармінгтона, на стежки богемної розпусти. Коли ця історія дійшла до її дядька — забудькуватого кавалера більш лицемірної епохи, — сталася сцена, з якої Елеонора вийшла приборканою, але бунтівною та обуреною, щоб шукати притулку в дідуся, який доживав віку в селі на межі старечого маразму. На цьому її історія у викладі тітки закінчувалася; решту вона розповіла йому сама, але це було пізніше.

Вони часто плавали, і коли Еморі ліниво гойдався на воді, він закривав свій розум для всіх думок, окрім мрій про туманні краї-мильні бульбашки, де сонце виблискує крізь п’яні від вітру дерева. Як міг хтось думати, чи хвилюватися, чи робити що-небудь, окрім як хлюпатися, пірнати й ніжитися тут, на краю часу, поки згасають місяці цвітіння? Нехай дні минають... смуток, спогади та біль поверталися там, зовні, а тут, ще раз, перш ніж іти їм назустріч, він хотів просто пливти за течією і бути молодим.

Бували дні, коли Еморі обурювався тим, що життя перетворилося з рівномірного руху дорогою, яка завжди була в полі зору з пейзажами, що плавно перетікали один в одного, на низку швидких, не пов’язаних між собою сцен: два роки поту й крові; цей раптовий абсурдний інстинкт батьківства, який розбудила Розалінда; напівчуттєва, напівневротична якість цієї осені з Елеонорою. Він відчував, що знадобиться ціла вічність — більше, ніж він міг собі дозволити, — щоб вклеїти ці дивні громіздкі картинки в альбом свого життя. Це все було схоже на бенкет, де він сидів протягом цієї пів години своєї юності й намагався насолодитися вишуканими епікурейськими стравами.

Смутно він обіцяв собі час, коли все буде зварено воєдино. Місяцями здавалося, що він коливався між тим, щоб нестися потоком кохання чи завороження, або залишатися у вирі; і в цих вирах він не бажав думати — радше хотів, щоб його підхопило гребенем хвилі й знову понесло вперед.

— Відчайдушна, помираюча осінь і наше кохання — як добре вони гармоніюють! — сумно сказала Елеонора одного дня, коли вони лежали біля води, з якої ще стікала волога.

— «Бабине літо»³⁴⁷ наших сердець... — він замовк.

— Скажи мені, — нарешті запитала вона, — вона була світла чи темна?

— Світла.

— Вона була красивіша за мене?

— Не знаю, — коротко кинув Еморі.

Одного вечора вони гуляли, поки сходив місяць, виливаючи цілий тягар слави на сад, аж поки той не здався казковою країною, де Еморі та Елеонора були тьмяними фантомними постатями, що виражали вічну красу в дивних ельфійських любовних настроях. Потім вони звернули з місячного світла в заґратовану темряву пагоди, повитої виноградом, де аромати були такими жалібними, що здавалися майже музичними.

— Запали сірник, — прошепотіла вона. — Я хочу бачити тебе.

Черк! Спалах! Ніч і пошрамовані дерева були схожі на декорації в п’єсі, і бути тут з Елеонорою, тіньовою та нереальною, здавалося чомусь дивно знайомим. Еморі подумав, що лише минуле завжди здається дивним і неймовірним. Сірник згас.

— Темно, хоч око виколи.

— Тепер ми просто голоси, — пробурмотіла Елеонора, — маленькі самотні голоси. Запали ще один.

— Це був мій останній сірник.

Раптом він схопив її в обійми.

— Ти моя... ти знаєш, що ти моя! — дико вигукнув він...

Місячне світло прокрадалося крізь виноградну лозу й слухало... Світлячки завмерли над їхнім шепотом, наче намагаючись відволікти його погляд від сяйва її очей.

КІНЕЦЬ ЛІТА

— «Ні подиху вітру в траві; жоден вітер не ворухне... вода в прихованих ставках, мов скло, відбиває повний Місяць і ховає золоту монету в своїй крижаній масі», — наспівувала Елеонора деревам, що скелетували тіло ночі. — Хіба тут не примарно? Якщо ти зможеш втримати коня за вуздечку, давай зріжемо шлях через ліс і знайдемо ці приховані ставки.

— Вже по першій годині, і тобі перепаде на горіхи, — заперечив він, — і я недостатньо розбираюся в конях, щоб ставити одного в стайню в такій пітьмі.

— Заткнися, старий дурню, — прошепотіла вона недоречно і, нахилившись, ліниво ляснула його своїм хлистом. — Можеш залишити свою стару шкапу в нашій стайні, а я пришлю його завтра.

— Але мій дядько має відвезти мене на станцію на цій старій шкапі о сьомій годині.

— Не будь занудою — пам'ятай, у тебе є схильність до вагань, яка заважає тобі бути справжнім світлом мого життя.

Еморі під'їхав ближче і, нахилившись до неї, схопив її за руку.

— Скажи, що я ним є — швидше, або я стягну тебе і змушу їхати позаду мене.

Вона подивилася вгору, усміхнулася і збуджено похитала головою.

— О, зроби це! — або краще не треба! Чому все захопливе таке незручне, як-от бійки, дослідження чи катання на лижах у Канаді? До речі, ми збираємося їхати на пагорб Гарпера. Думаю, це входить у нашу програму десь близько п’ятої години.

— Маленька дияволка, — прогарчав Еморі. — Ти змусиш мене не спати всю ніч, а завтра весь день я спатиму в поїзді, як емігрант, повертаючись до Нью-Йорка.

— Тсс! Хтось іде дорогою — тікаймо! Гу-і-і-оп!

І з криком, від якого у випадкового подорожнього, мабуть, пробіг мороз по шкірі, вона повернула коня в ліс, а Еморі повільно рушив слідом, як він ішов за нею весь день протягом трьох тижнів. Літо закінчилося, але він провів ці дні, спостерігаючи, як Елеонора — витончений і легкий Манфред³⁴⁸ — будує собі інтелектуальні та уявні піраміди, насолоджуючись штучністю темпераментного підліткового віку, поки вони писали вірші прямо за обіднім столом.

Коли Марнославство поцілувало Марнославство сто щасливих червнів тому, він затамувавши подих роздумував над нею, і щоб усі люди могли про це знати, він заримував її очі з життям і смертю: «Крізь Час я збережу своє кохання!» — сказав він... проте Краса зникла з його подихом, і разом зі своїми коханцями вона померла... Завжди його дотепність, а не її очі, завжди його мистецтво, а не її волосся: «Хто хоче навчитися хитрощам рими, будь мудрим і зупинись перед його сонетом»... Так і всі мої слова, якими б правдивими вони не були, могли б оспівувати вас до тисячного червня, і ніхто б ніколи не дізнався, що ви були Красою лише на одну годину пополудні.

Так він писав одного дня, роздумуючи про те, як холодно ми думаємо про «Смуглу леді сонетів»³⁴⁹ і як мало ми пам’ятаємо її такою, якою її хотів бачити великий митець. Бо те, чого Шекспір, мабуть, палко бажав, будучи здатним писати з таким божественним відчаєм — це щоб леді жила... а тепер ми не маємо до неї жодного справжнього інтересу... Іронія в тому, що якби він дбав більше про вірш, ніж про леді, сонет був би лише очевидною, наслідувальною риторикою, і ніхто б не читав його вже через двадцять років...

Це була остання ніч, коли Еморі бачив Елеонору. Він від'їжджав уранці, і вони домовилися про довгу прощальну прогулянку верхи під холодним місячним світлом. Вона хотіла поговорити, казала вона — можливо, востаннє в житті вона зможе бути раціональною (вона мала на увазі — позувати з комфортом). Тож вони звернули в ліс і їхали пів години, заледве зронивши слово, окрім того моменту, коли вона прошепотіла «Дідько!» через настирливу гілку — прошепотіла так, як жодна інша дівчина ніколи не вміла цього шепотіти. Потім вони почали підійматися на пагорб Гарпера, ведучи своїх втомлених коней кроком.

— Господи! Як тут тихо! — прошепотіла Елеонора. — Куди самотніше, ніж у лісі.

— Терпіти не можу ліс, — сказав Еморі, здригнувшись. — Будь-яке листя чи підлісок уночі. Тут, на відкритому просторі, душі так просторо й легко.

— Довгий схил довгого пагорба.

— І холодний місяць, що котить по ньому місячне світло.

— І ти, і я — останні та найважливіші.

Тієї ночі було тихо; пряма дорога, якою вони йшли до самого краю обриву, рідко знала чиїсь кроки. Лише поодинокі негритянські хатини, сріблясто-сірі в порізаному скелями місячному світлі, розривали довгу лінію голих земель; позаду залишалася чорна смуга лісу, наче темна глазур на білому торті, а попереду — гострий високий горизонт. Стало набагато холодніше — так холодно, що цей холод оселився в них і витіснив усі теплі ночі з їхніх думок.

— Кінець літа, — тихо мовила Елеонора. — Послухай тупіт копит наших коней: «тумп-тумп-тумп-а-тумп». У тебе колись був жар, коли всі звуки розпадалися на це «тумп-тумп», аж поки ти готовий був заприсягтися, що вічність можна розділити на певну кількість таких «тумпів»? Ось як я почуваюся... старі коні йдуть «тумп-тумп»... Думаю, це єдине, що відрізняє коней і годинники від нас. Люди не можуть робити «тумп-тумп-тумп», не божеволіючи при цьому.

Вітерець посвіжішав, і Елеонора щільніше загорнулася в накидку, здригаючись.

— Тобі дуже холодно? — запитав Еморі.

— Ні, я думаю про себе — про своє чорне старе внутрішнє «я», справжнє, з тією фундаментальною чесністю, яка не дає мені стати остаточно порочною, змушуючи мене усвідомлювати власні гріхи.

Вони їхали впритул до урвища, і Еморі глянув униз. Там, де схил зустрівся з землею за сто футів нижче, чорний потік креслив чітку лінію, посічену крихітними відблисками у швидкій воді.

— Огидний, мерзенний старий світ, — раптом вибухнула Елеонора, — і найнікчемніша істота в ньому — це я. О, чому я дівчина? Чому я не дурна? Подивися на себе: ти дурніший за мене, не набагато, але все ж, і ти можеш гасати собі, нудьгувати, а потім гасати десь-інде, і ти можеш загравати з дівчатами, не заплутуючись у тенетах почуттів, і ти можеш робити що завгодно і мати виправдання — а я тут, з мізками, щоб робити все, проте прив'язана до тонучого корабля майбутнього заміжжя. Якби я народилася через сто років, усе було б добре, але зараз що на мене чекає? Я маю вийти заміж, це само собою зрозуміло. За кого? Я занадто розумна для більшості чоловіків, і все ж я мушу опускатися до їхнього рівня і дозволяти їм поблажливо ставитися до мого інтелекту, щоб привернути їхню увагу. Щороку, поки я не заміжня, у мене все менше шансів на першокласного чоловіка. У кращому разі я зможу вибирати з одного чи двох міст і, звісно, мені доведеться вийти заміж за вечірній піджак³⁵⁰. Послухай, — вона знову нахилилася ближче, — мені подобаються розумні чоловіки та вродливі чоловіки, і, звісно, ніхто не цінує особистість більше за мене. О, лише одна людина з п’ятдесяти має хоч якесь уявлення про те, що таке стать. Я схиблена на Фройді та всьому такому, але це огидно, що кожна крапля справжнього кохання у світі на дев’яносто дев’ять відсотків складається з пристрасті й на одну маленьку дрібку (soupçon) — з ревнощів.

Вона закінчила так само раптово, як і почала.

— Звісно, ти права, — погодився Еморі. — Це досить неприємна, непереборна сила, що є частиною механізму під усім іншим. Це як актор, що дозволяє тобі бачити свою механіку! Зачекай хвилину, поки я це обдумаю... — він замовк, намагаючись підібрати метафору. Вони оминули скелю і їхали дорогою приблизно за п’ятдесят футів ліворуч. — Розумієш, кожен мусить мати якийсь плащ, щоб накинути його зверху. Пересічні розуми, другий клас Платона³⁵¹, використовують залишки романтичного лицарства, розбавлені вікторіанською сентиментальністю, — а ми, ті, хто вважає себе інтелектуалами, прикриваємо це, вдаючи, ніби це інший бік нас, що не має нічого спільного з нашими сяючими мізками; ми вдаємо, ніби сам факт того, що ми це усвідомлюємо, насправді звільняє нас від того, щоб бути його здобиччю. Але правда в тому, що секс — у самому центрі наших найчистіших абстракцій, так близько, що він затьмарює зір... Я можу поцілувати тебе зараз і поцілую...

Він нахилився до неї в сідлі, але вона відсторонилася.

— Не можу — я не можу поцілувати тебе зараз — я надто чутлива.

— Тоді ти просто дурна, — заявив він досить нетерпляче. — Інтелект не є захистом від статі, як і умовности...

— А що є? — спалахнула вона. — Католицька церква чи максими Конфуція?

Еморі підняв погляд, дещо спантеличений.

— Це твоя панацея, чи не так? — вигукнула вона. — О, ти теж просто старий лицемір. Тисячі похмурих священників тримають дегенератів-італійців та неписьменних ірландців у покаянні своїм «ля-ля-фа» про шосту й дев’яту заповіді³⁵². Це все просто плащі, сентименти, духовні рум’яна та панацеї. Я скажу тобі: Бога немає, немає навіть визначеної абстрактної доброти; тож усе має бути випрацьовано для індивіда самим індивідом ось тут, у високих білих чолах, як моє, а ти занадто великий педант (prig), щоб це визнати.

Вона випустила поводи і замахнулася маленькими кулачками на зорі.

— Якщо Бог є, нехай він уб’є мене — уб’є мене!

— Знову розмови про Бога в манері атеїстів, — різко сказав Еморі. Його матеріалізм, який завжди був лише тонким плащем, був розірваний на шматки богохульством Елеонори... Вона знала це, і його злило те, що вона це знала. — І як більшість інтелектуалів, яким віра незручна, — вів він далі холодно, — як Наполеон, Оскар Вайлд та інші твого типу, ти будеш голосно кликати священника на смертному одрі.

Елеонора різко зупинила коня, і він натягнув поводи поруч із нею.

— Справді? — вигукнула вона дивним голосом, який налякав його. — Справді? Дивись! Я стрибаю з обриву!

І перш ніж він встиг завадити, вона розвернулася і стрімголов помчала до краю плато. Він розвернув коня і кинувся за нею, його тіло заціпеніло, наче лід, нерви бриніли величезним гулом. Шансів зупинити її не було. Місяць зайшов за хмару, і її кінь мав наосліп зробити крок у прірву. Потім, десь за десять футів від краю скелі, вона раптово скрикнула і кинулася вбік — вилетіла з сідла і, двічі перекинувшись, приземлилася в купу чагарнику за п’ять футів від краю. Кінь полетів униз із відчайдушним іржанням. За хвилину Еморі був біля Елеонори й побачив, що її очі розплющені.

— Елеоноро! — крикнув він. Вона не відповіла, але її губи ворухнулися, а очі наповнилися раптовими сльозами. — Елеоноро, ти забилася?

— Ні; здається, ні, — слабко мовила вона, а потім почала ридати. — Мій кінь мертвий?

— Боже милостивий, так!

— О! — заголосила вона. — Я думала, що лечу вниз. Я не знала...

Він обережно допоміг їй підвестися і підсадив у своє сідло. Так вони вирушили додому; Еморі йшов пішки, а вона схилилася над передньою лукою сідла, гірко ридаючи.

— У мене бувають напади божевілля, — затинаючись, промовила вона, — двічі до цього я робила щось подібне. Коли мені було одинадцять, мама збожеволіла... з глузду з’їхала, остаточно. Ми були у Відні...

Усю дорогу назад вона уривчасто розповідала про себе, а любов Еморі згасала повільно разом із Місяцем. Біля її дверей вони за звичкою хотіли поцілуватися на добраніч, але вона не змогла кинутися в його обійми, та й вони не були розкриті назустріч їй, як тиждень тому. Хвилину вони стояли там, ненавидячи одне одного з гірким сумом. Але як Еморі любив себе в Елеонорі, так і тепер те, що він ненавидів, було лише дзеркалом. Їхні пози були розкидані в блідому світанку, наче бите скло. Зорі давно зникли, залишилися лише легкі подихи вітру та тиша між ними... але оголені душі — річ завжди нікчемна, і незабаром він повернув додому, дозволяючи новому світлу ввійти разом із сонцем.

ВІРШ, ЯКИЙ ЕЛЕОНОРА НАДІСЛАЛА ЕМОРІ ЧЕРЕЗ КІЛЬКА РОКІВ

«Тут, народжені Землею, над переливами води, що лепече свою музику й несе тягар світла, пригортаючи день, як сміхотливу й сяючу доньку... Тут ми можемо шепотіти непочутими, не боячись ночі. Йдучи наодинці... чи було то величчю, чи чимось іншим, чим ми були пов’язані глибоко в ту пору, коли літо розпускає свої коси? Тіні, які ми любили, і візерунки, якими вони вкривали землю — гобелени, містичні, ледь помітні у застиглому повітрі.

То був день... а ніч — то інша історія, бліда, як сон, і затінена витонченими деревами; привиди зірок проходили повз, ті, що шукали слави, шепотіли нам про спокій у жалібному бризі, шепотіли про старі мертві вірування, які день розтрощив; юність — то дрібний пенні, за який куплено насолоду місяця; то був порив, який ми знали, і мова, що мала значення — то був борг, який ми сплатили лихварю-червню.

Тут, у найглибшому зі снів, біля вод, що не повертають нічого з минулого, якого нам не варто знати, — що, коли світло — це лише сонце, а маленькі струмки не співають? Ми разом, здається... я так кохала тебе... Що тримала в собі остання ніч, коли літо скінчилося, тягнучи нас назад додому в мінливу діброву? Що витріщалося з темряви у примарній конюшині? Боже!.. поки ти не здригнувся уві сні... і не перелякався до смерті...

Що ж... ми минули... тепер ми лише хроніка для потойбіччя; химерний метал метеорів, що не втрималися в небі; народжена Землею, невтомна, простягнулася біля води, зовсім знесилена, поруч із цією незбагненною істотою-перевертнем — мною... Страх — це лише луна, яку ми вистежили до доньки Безпеки³⁵³; тепер ми — лише обличчя та голоси... і навіть менше, і це занадто скоро, шепочемо про напівкохання над переливами води... Юність — то дрібний пенні, за який куплено насолоду Місяця».

ВІРШ, ЯКИЙ ЕМОРІ НАДІСЛАВ ЕЛЕОНОРІ І ЯКИЙ ВІН НАЗВАВ «ЛІТНЯ БУРЯ»

«Слабкий вітер, і пісня, що затихає, і листя, що падає,
Слабкий вітер, і десь далеко згасаючий сміх...³⁵⁴
І дощ, і над полями голос, що кличе...
Наша сіра розвіяна хмара мчить і підіймається вгору,
Ковзає по сонцю і тріпоче там, щоб нести своїх сестер далі.
Тінь голуба падає на голубник, дерева сповнені крил;
І вниз долиною крізь дерева, що плачуть,
Летить тіло темнішої бурі;
Приносить зі своїм новим повітрям подих затонулих морів
І тонкий, ледь вловимий грім...
Але я чекаю... Чекаю на тумани і на чорніший дощ,
Важчі вітри, що ворушать завісу долі,
Щасливіші вітри, що розвіюють її волосся;
Знову вони роздирають мене, вчать мене,
Розсіюють важке повітря наді мною — вітри, які я знаю, і буря.
Було літо, коли кожен дощ був рідкістю;
Була пора, коли кожен вітер був теплим...
І ось ти проходиш повз мене в тумані... твоє волосся,
Розвіяне дощем навколо тебе, вологі губи знову вигнуті
У тій дикій іронії, у тому веселому відчаї³⁵⁵,
Що робив тебе старою, коли ми зустрічалися раніше;
Примарно ти пливеш геть перед дощем,
Полями, розвіяна разом із квітами без стебел,
Зі своїми старими надіями, мертвим листям і коханням знову,
Тьмяна, як сон, і зблідла від усіх минулих годин
(Шепіт прокрадеться в густу темряву...
Сум’яття стихне над деревами).
Тепер ніч зриває зі своїх вологих грудей заляпану блузу Дня,
Ковзає вниз по сонних пагорбах, блискуча від сліз,
Щоб укрити своїм волоссям моторошну зелень...
Любов до сутінків... Любов до блиску після зливи;
Заспокой дерева до самих їхніх верхівок... безтурботно...
Слабкий вітер, і десь далеко згасаючий сміх...»

КНИГА ДРУГА. ВИХОВАННЯ ОСОБИСТОСТІ

РОЗДІЛ IV. ПРЕЗИРЛИВА САМОВІДДАНІСТЬ

АТЛАНТИК-СІТІ. Наприкінці дня Еморі міряв кроками дощатий настил набережної, заколисаний вічним гомоном мінливих хвиль, вдихаючи напівтужливий запах солоного бризу. Море, подумав він, зберігало свої спогади глибше, ніж зрадлива суша. Здавалося, воно й досі шепотіло про норманські галери, що борознили водний світ під прапорами із зображенням ворона, про британські дредноути³⁵⁶ — сірі оплоти цивілізації, що йшли крізь туман одного темного липня в Північне море.

— Ну й ну — Еморі Блейн!

Еморі подивився на вулицю внизу. Низький гоночний автомобіль зупинився, і з водійського сидіння визирнуло знайоме веселе обличчя.

— Спускайся сюди, бовдуре! — крикнув Алек. Еморі гукнув привітання і, спустившись дерев’яними сходами, підійшов до машини.

Він і Алек час від часу зустрічалися, але між ними завжди стояв бар'єр — Розалінда. Еморі шкодував через це; йому не хотілося втрачати Алека.

— Містер Блейн, це місс Вотерсон, місс Вейн і містер Таллі.

— Доброго дня.

— Еморі, — збуджено мовив Алек, — застрибуй, ми заїдемо в якийсь затишний куточок і хильнемо трохи бурбону.

Еморі замислився.

— Це ідея.

— Сідай... посунься, Джилл, і Еморі тобі дуже гарно усміхнеться.

Еморі протиснувся на заднє сидіння поруч із кричущо вбраною блондинкою з яскраво-червоними губами.

— Привіт, Дугласе Фербенкс³⁵⁷, — легковажно сказала вона. — Прогулюєшся для здоров’я чи шукаєш компанію?

— Я рахував хвилі, — серйозно відповів Еморі.

— Захопився статистикою.

— Не дури мене, Дугласе.

Коли вони дісталися безлюдної бічної вулички, Алек зупинив машину в глибокій тіні.

— Що ти тут робиш у ці холодні дні, Еморі? — запитав він, дістаючи кварту бурбону з-під хутряного килимка. Еморі уникнув відповіді. Насправді він не мав жодної конкретної причини для поїздки до узбережжя.

— Ти пам'ятаєш ту нашу вечірку на другому курсі? — запитав він натомість.

— Ще б пак! Коли ми спали в павільйонах в Есбері-Парку...

— Боже, Алеку! Важко думати, що Джессі, Дік і Керрі — усі троє мертві.

Алек здригнувся.

— Не говори про це. Ці похмурі осінні дні й так мене пригнічують.

Джилл, здавалося, була згодна.

— Цей Дуглас і так якийсь похмурий, — зауважила вона. — Скажи йому, нехай п’є до дна — зараз це дефіцит.

— Насправді я хотів спитати, Еморі, де ти...

— Ну, у Нью-Йорку, мабуть...

— Я маю на увазі сьогодні ввечері, бо якщо ти ще не зняв номер, тобі краще виручити мене.

— Із задоволенням.

— Розумієш, у нас із Таллі два номери зі спільною ванною в «Раньє», але йому треба повертатися до Нью-Йорка. Я не хочу переїжджати. Питання в тому, чи займеш ти один із номерів?

Еморі погодився, якщо зможе заселитися негайно.

— Ключ знайдеш в адміністрації; номери на моє ім’я.

Відмовившись від подальших пересувань та випивки, Еморі залишив машину і поплентався назад набережною до готелю. Він знову опинився у вирі, у глибокій летаргічній безодні, без жодного бажання працювати чи писати, кохати чи марнувати життя. Вперше в житті він майже прагнув, щоб смерть прокотилася над його поколінням, стерши їхні дріб'язкові лихоманки, боротьби та радощі. Юність ніколи не здавалася йому такою далекою, як зараз, на контрасті між цілковитою самотністю цього візиту та тією буйною, радісною вечіркою чотирирічної давнини. Речі, які тоді були звичайнісінькими у його житті — міцний сон, почуття краси навколо, будь-яке бажання — відлетіли, а порожнечу, що залишилася, заповнила лише безмежна апатія розчарування.

«Щоб втримати чоловіка, жінка має апелювати до найгіршого в ньому». Це речення було тезою більшості його безсонних ночей, і він відчував, що ця ніч буде такою ж. Його розум уже почав грати варіації на цю тему. Невгасима пристрасть, люта заздрість, прагнення володіти і розчавити — лише це залишилося від усього його кохання до Розалінди; це залишилося йому як плата за втрату юності — гірка ртуть³⁵⁸ під тонким цукром любовної екзальтації.

У своєму номері він роздягнувся і, загорнувшись у ковдри, щоб захиститися від холодного жовтневого повітря, задрімав у кріслі біля відчиненого вікна. Він згадав вірш, який прочитав кілька місяців тому:

«О, стійке старе серце, що так довго трудилося задля мене,

Я марную свої роки, плаваючи по морю».

Проте він не відчував марнотратства, не відчував тієї надії на теперішнє, яку це марнотратство передбачало. Він відчував, що життя відштовхнуло його. «Розаліндо! Розаліндо!» — він м’яко вливав ці слова в напівтемряву, аж поки вона, здавалося, не просочила всю кімнату; вологий солоний бриз наповнив його волосся вологою, край місяця пропекло небо і зробило штори тьмяними й примарними. Він заснув. Коли він прокинувся, було вже дуже пізно і тихо. Ковдра частково сповзла з його плечей, і, торкнувшись своєї шкіри, він відчув, що вона волога й холодна.

Раптом він почув напружений шепіт за якихось десять футів від себе. Він заціпенів.

— Ані пари з вуст! — це був голос Алека. — Джилл... ти зрозуміла мене?

— Так, — пролунало дуже тихо й перелякано. Вони були у ванній кімнаті. Потім його вуха вловили гучніший звук десь із коридору зовні. Це було бурмотіння чоловічих голосів і повторюваний приглушений стукіт. Еморі скинув ковдри і підійшов ближче до дверей ванної.

— Боже мій! — знову почувся дівочий голос. — Тобі доведеться впустити їх.

— Тсс!

Раптово почувся наполегливий, невблаганний стукіт у двері номера Еморі, і одночасно з ванної вийшов Алек, а за ним — дівчина з яскраво-червоними губами. Обоє були в піжамах.

— Еморі! — тривожний шепіт.

— Що сталося?

— Це готельні детективи. Боже мій, Еморі... вони просто шукають привід для показового процесу.

— Що ж, краще впусти їх.

— Ти не розумієш. Мене можуть засудити за «законом Манна»³⁵⁹, — вимовив Алек.

Дівчина повільно йшла за ним, виглядаючи досить жалюгідно й нещасно в темряві. Еморі намагався швидко придумати план.

— Зроби шум і впусти їх у свій номер, — тривожно запропонував він, — а я виведу її через ці двері.

— Але вони і там теж. Вони стежитимуть за цими дверима.

— Хіба ти не можеш назвати вигадане ім’я?

— Без шансів. Я зареєструвався під власним; до того ж, вони відстежать номер машини.

— Скажи, що ви одружені.

— Джилл каже, що один із детективів знає її.

Дівчина прокралася до ліжка і впала на нього; вона лежала там, приречено слухаючи стукіт, який поступово перейшов у гуркіт. Потім пролунав чоловічий голос, сердитий і владний:

— Відчиняйте, або ми виламаємо двері!

У тиші, що настала, коли голос замовк, Еморі усвідомив, що в кімнаті, окрім людей, є ще щось... над постаттю, що зщулилася на ліжку, висіла аура, невагома, як місячне сяйво, зіпсована, як затхле слабке вино, проте сповнена жаху, що вже розливався над ними трьома... а біля вікна серед хитких штор стояло щось інше, безлике й невиразне, проте дивно знайоме... Одночасно перед Еморі постали два великі випадки; усе, що відбулося в його мозку, зайняло в реальному часі менше десяти секунд.

Першим фактом, що сяйнув у його свідомості, була велика безособовість самопожертви — він зрозумів, що те, що ми називаємо любов’ю і ненавистю, винагородою і покаранням, має до цього не більше стосунку, ніж дата в календарі. Він швидко згадав історію про самопожертву, яку чув в університеті: один хлопець схитрував на іспиті; його сусід по кімнаті в пориві сентиментальності взяв усю провину на себе — через сором усе майбутнє невинного здавалося затьмареним жалем і невдачами, що увінчалися невдячністю справжнього винуватця. Зрештою він наклав на себе руки — через роки правда випливла назовні. Тоді ця історія і спантеличила, і занепокоїла Еморі. Тепер він збагнув істину: самопожертва не була купівлею свободи. Це було як висока виборна посада, як успадкування влади — для певних людей у певний час це була необхідна розкіш, що несла в собі не гарантію, а відповідальність, не безпеку, а нескінченний ризик. Сама її інерція могла потягнути його до загибелі — спад емоційної хвилі, що уможливила цей вчинок, міг назавжди залишити того, хто його вчинив, самотнім на острові розпачу...

Еморі вже знав, що згодом Алек потай ненавидітиме його за те, що він так багато для нього зробив...

Усе це розгорнулося перед Еморі, як відкритий сувій, поки за ним спостерігали дві затамовані сили: невагома аура над дівчиною і та знайома істота біля вікна. Самопожертва за своєю природою була зарозумілою і безособовою; самопожертва мала бути вічно презирливою. *«Не плачте за Мною, а за дітьми своїми»*³⁶⁰. «Саме так Бог розмовляв би зі мною», — подумав Еморі.

Еморі відчув раптовий приплив радості, і тоді, наче обличчя в кінофільмі, аура над ліжком зникла; динамічна тінь біля вікна — це було найбільш відповідне визначення, як він міг би це назвати — залишилася на частку секунди, а потім бриз, здавалося, швидко виніс її з кімнати. Він зціпив кулаки в раптовому екстатичному збудженні... десять секунд минули...

— Роби, що я кажу, Алеку... роби, що я кажу. Ти розумієш?

Алек дивився на нього німо — його обличчя було втіленням муки.

— У тебе є сім'я, — повільно вів далі Еморі. — У тебе є сім'я, і важливо, щоб ти виплутався з цього. Ти чуєш мене? — Він чітко повторив сказане. — Ти чуєш мене?

— Чую. — Голос був дивно напруженим, очі ні на секунду не відривалися від Еморі. — Алеку, ти ляжеш тут. Якщо хтось зайде, вдавай п’яного. Роби, що я кажу... якщо ні, я, мабуть, тебе вб’ю.

Минула ще мить, поки вони дивилися один на одного. Потім Еморі рішуче підійшов до комоду і, взявши гаманець, владно кивнув дівчині. Він почув від Алека одне слово, що прозвучало як «тюрма» (penitentiary), а потім він і Джилл уже були у ванній, зачинивши двері на засув.

— Ти тут зі мною, — суворо сказав він. — Ти була зі мною весь вечір. Зрозуміла?

Вона кивнула, видавши напівкрик. За секунду він відчинив двері іншої кімнати, і туди увійшли троє чоловіків. Одразу ввімкнулося електричне світло, і він стояв там, мружачись.

— Ви вели надто небезпечну гру, юначе!

Еморі засміявся.

— Ну і що?

Лідер трійці владно кивнув кремезному чоловікові в картатому костюмі.

— Гаразд, Олсоне.

— Зрозумів вас, містере О’Мей, — сказав Олсон, кивнувши. Двоє інших кинули цікавий погляд на свою здобич і вийшли, сердито зачинивши за собою двері.

Кремезний чоловік зневажливо подивився на Еморі.

— Ви ніколи не чули про закон Манна? Приїхати сюди з нею, — він вказав великим пальцем на дівчину, — з нью-йоркськими номерами на машині... у такий готель. — Він похитав головою, даючи зрозуміти, що намагався якось виправдати Еморі, але тепер махнув на нього рукою.

— Ну?.. — запитав Еморі досить нетерпляче, — і що вам від нас потрібно?

— Одягайтеся швидше — і скажіть своїй подрузі, щоб вона заткнулася.

Джилл голосно ридала на ліжку, але після цих слів похмуро затихла і, зібравши свої речі, пішла у ванну. Поки Еморі вдягав білизну³⁶¹ Алека, він виявив, що його ставлення до ситуації було приємно гумористичним. Скривджена чеснота кремезного чоловіка змушувала його сміятися.

— Тут є ще хтось? — запитав Олсон, намагаючись виглядати проникливим, як тхір.

— Хлопець, на якого записані номери, — недбало кинув Еморі. — Але він п’яний як чіп. Спить там із шостої години.

— Я подивлюся на нього згодом.

— А як ви про нас дізналися? — з цікавістю запитав Еморі.

— Нічний клерк бачив, як ви піднімалися з цією жінкою.

Еморі кивнув; Джилл знову з’явилася з ванної кімнати, повністю, хоч і дещо неохайно одягнена.

— Тепер так, — почав Олсон, дістаючи блокнот, — мені потрібні ваші справжні імена — ніяких клятих «Джон Сміт» чи «Мері Браун».

— Зачекайте хвилину, — спокійно сказав Еморі. — Облиште цей тон великого забіяки. Нас просто спіймали, от і все.

Олсон люто подивився на нього.

— Прізвище? — відрізав він.

Еморі назвав своє ім’я та нью-йоркську адресу.

— А леді?

— Місс Джилл...

— Слухайте, — обурено вигукнув Олсон, — облиште ці дитячі віршики. Як ваше ім’я? Сара Мерфі? Мінні Джексон?

— О Боже мій! — скрикнула дівчина, закриваючи обличчя, заплямоване сльозами. — Я не хочу, щоб мама дізналася. Я не хочу, щоб мама дізналася.

— Ану ж бо!

— Полегше! — крикнув Еморі на Олсона. Миттєва пауза.

— Стелла Роббінс, — нарешті промовила вона тремтячим голосом. — До запитання, Рагвей, Нью-Гемпшир.

Олсон захлопнув блокнот і подивився на них дуже поважно.

— За законом готель міг би передати докази поліції, і ви б пішли до в’язниці за те, що перевезли дівчину з одного штату в інший з аморальними цілями, — він зробив паузу, щоб велич його слів дійшла до них. — Але готель вас відпускає.

— Він просто не хоче потрапити в газети! — люто вигукнула Джилл. — Відпускає нас! Ха!

Еморі відчув величезну легкість. Він зрозумів, що в безпеці, і лише тоді збагнув усю жахливість того, на що міг би наразитися.

— Проте, — вів далі Олсон, — між готелями існує захисна асоціація. Такого добра стало забагато, і у нас є домовленість із газетами, щоб ви отримали трохи безкоштовної реклами. Назву готелю не вкажуть, лише рядок про те, що у вас були невеликі неприємності в Атлантик-Сіті. Розумієте?

— Розумію.

— Ви відбулися легко... до біса легко... але...

— Ходімо, — жваво мовив Еморі. — Забираймося звідси. Нам не потрібна прощальна промова.

Олсон пройшов через ванну і кинув побіжний погляд на нерухому постать Алека. Потім він погасив світло і жестом наказав їм іти за ним. Коли вони заходили в ліфт, Еморі подумав про вияв бравади — і зрештою піддався йому. Він простягнув руку і торкнувся рукава Олсона.

— Будь ласка, зніміть капелюх. У ліфті леді.

Капелюх Олсона повільно знявся. Були досить ніякові дві хвилини під світлом у вестибюлі, поки нічний клерк і кілька запізнілих гостей з цікавістю витріщалися на них; дівчина в зухвалому вбранні з похиленою головою і красивий молодий чоловік з високо піднятим підборіддям — висновок був цілком очевидний. Потім — холодна вулиця, де солоне повітря було ще свіжішим і різкішим з першими ознаками ранку.

— Можете взяти одне з тих таксі і провалювати, — сказав Олсон, вказуючи на розмиті обриси двох машин, водії яких, імовірно, спали всередині. — Прощавайте.

Він багатозначно поліз до кишені, але Еморі пирхнув і, взявши дівчину під руку, відвернувся.

— Куди ти сказав водієві їхати? — запитала вона, коли вони мчали тьмяною вулицею.

— На вокзал.

— Якщо цей хлопець напише моїй матері...

— Не напише. Ніхто ніколи про це не дізнається... окрім наших друзів і ворогів.

Над морем займався світанок.

— Небо світлішає, — задумливо вимовила вона.

— Виглядає непогано, — критично погодився Еморі, а потім додав: — Вже майже час сніданку — хочеш чогось поїсти?

— Їжа! — засміялася вона. — Їжа — ось що зіпсувало вечірку! Ми замовили велику вечерю, щоб її принесли в номер близько другої години ночі. Алек не дав офіціантові на чай, тож я гадаю, цей малий вишкребок нас і здав.

Пригнічений настрій Джилл, здавалося, зник швидше за нічну темряву.

— Слухай, що я тобі скажу, — наголосила вона, — коли захочеш влаштувати таку вечірку — тримайся подалі від випивки, а коли захочеш напитися — тримайся подалі від спалень.

— Я запам'ятаю.

Він раптом постукав у скло, і вони зупинилися біля дверей цілодобового ресторану.

— Алек твій великий друг? — запитала Джилл, коли вони всілися на високі стільці всередині, поклавши лікті на брудну стійку.

— Колись був. Мабуть, він більше не захоче ним бути... і ніколи не зрозуміє, чому.

— Це було якось божевільно з твого боку — взяти всю провину на себе. Він що, дуже важливий? Якось важливіший за тебе?

Еморі засміявся.

— Це ще побачимо, — відповів він. — Це є велике питання…

КРАХ КІЛЬКОХ СТОЛПІВ

Через два дні, повернувшись до Нью-Йорка, Еморі знайшов у газеті те, що шукав — десяток рядків, які сповіщали всіх зацікавлених, що містера Еморі Блейна, який «вказав своєю адресою» тощо, попросили залишити готель в Атлантик-Сіті через перебування в його номері дами, яка не була його дружиною. Раптом він здригнувся, і його пальці затремтіли, бо прямо над цим був довший абзац, перші слова якого свідчили: «Містер і місіс Ліланд Р. Коннедж оголошують про заручини своєї доньки, Розалінди, з містером Дж. Доусоном Райдером із Гартфорда, штат Коннектикут».

Він випустив газету і ліг на ліжко з переляканим, гнітючим відчуттям порожнечі в животі. Вона пішла — остаточно, безповоротно. Досі він напівсвідомо плекав у глибині серця надію, що колись він знадобиться їй і вона покличе його, плачучи, що це було помилкою, що її серце крається від болю, якого вона йому завдала. Ніколи більше він не зможе знайти навіть похмурої розкоші бажати її — ні цієї Розалінди, жорсткішої, старшої; ні будь-якої побитої, зламаної жінки, яку його уява малювала на порозі його сорокаріччя. Еморі жадав її юності, свіжого сяйва її розуму й тіла — того товару, який вона тепер продавала раз і назавжди. Що стосувалося його, то юна Розалінда померла.

День потому прийшов сухий, лаконічний лист від містера Бартона з Чикаго, який повідомляв йому, що оскільки ще три трамвайні компанії перейшли в руки ліквідаторів³⁶², він може не сподіватися на подальші грошові перекази найближчим часом. Нарешті, однієї приголомшеної недільної ночі, телеграма сповістила його про раптову смерть монсеньйора Дарсі³⁶³ у Філадельфії п’ять днів тому. Тоді він зрозумів, що са́ме він бачив серед штор у кімнаті в Атлантик-Сіті…

КНИГА ДРУГА. ВИХОВАННЯ ОСОБИСТОСТІ

РОЗДІЛ V. ЕГОЇСТ СТАЄ ОСОБИСТІСТЮ

«У безодні сну я лежу глибо́ко,
Зі старими бажаннями, що стримував доти,
Щоб гукнути до життя голосним криком,
Коли темрява вилітає крізь сірі двері;
І ось у пошуках віри, яку міг би розділити,
Я знову шукаю самовпевнений день...
Але там панує стара монотонність:
Нескінченні проспекти дощу.
О, якби я міг піднятися знову!
Якби я міг скинути жар того старого вина,
Побачити, як новий ранок заповнює небо
Казковими вежами, рядок за рядком;
Знайти в кожному міражі у височині
Символ, а не просто черговий сон...
Але там панує стара монотонність:
Нескінченні проспекти дощу».

Під скляною опускною решіткою³⁶⁴ театру стояв Еморі, спостерігаючи, як перші великі краплі дощу з шумом падають і розпливаються темними плямами на тротуарі. Повітря стало сірим і опалесцентним; самотнє світло раптом окреслило вікно навпроти; потім ще одне; потім ще сотні затанцювали й замигтіли перед очима. Під його ногами товсте, усіяне залізними заклепками підвальне вікно³⁶⁵ забарвилося жовтим; на вулиці ліхтарі таксі відкидали блискучі відблиски вздовж уже чорної мостової. Небажаний листопадовий дощ зухвало вкрав останню годину дня і заставив її у того давнього лихваря — ночі.

Тиша театру за його спиною перервалася дивним тріском, за яким пішло важке гудіння натовпу, що підіймався, і переплетений гомін багатьох голосів. Денний сеанс (matinée) закінчився. Він відійшов убік, трохи висунувшись під дощ, щоб дати натовпу пройти. Вибіг малий хлопчик, вдихнув вологе свіже повітря і підняв комір свого пальта; пройшли три-чотири пари, дуже поспішаючи; потім ще поодинокі люди, чиї очі при виході незмінно ковзали спочатку по мокрій вулиці, потім по сповненому дощем повітрю і, нарешті, по похмурому небу; останньою пройшла густа, повільна маса, що пригнітила його своїм важким запахом, змішаним із тютюновим духом чоловіків та нудотною чуттєвістю несвіжої пудри на жінках. Після густого натовпу пройшло ще кілька людей: випадкові пів десятка; чоловік на милицях; нарешті гуркіт відкидних сидінь усередині сповістив, що білетери взялися до роботи.

Здавалося, Нью-Йорк не стільки прокидався, скільки перевертався у своєму ліжку. Бліді чоловіки проносилися повз, стискаючи пальцями коміри пальт; велика зграя втомлених дівчат-сорок з універмагу сунула вздовж вулиці з різким реготом, по троє під однією парасолькою; пройшов загін маршуючих поліцейських, уже дивовижним чином захищених клейончастими накидками. Дощ дав Еморі відчуття відчуженості, і численні неприємні аспекти міського життя без грошей постали перед ним загрозливою процесією. Виникла жахлива, смердюча тиснява метро — рекламні картки у вагонах³⁶⁶, що нав’язливо лізли в очі, витріщаючись, як нудні зануди, що хапають тебе за руку з черговою історією; дратівлива тривога, чи не спирається хтось на тебе; чоловік, який вирішує не поступатися місцем жінці, ненавидячи її за це; жінка, яка ненавидить його за те, що він цього не зробив; у гіршому випадку — брудна фантасмагорія дихання, старого одягу на людських тілах і запахів їжі, яку їли люди; у кращому — просто люди, яким занадто жарко або занадто холодно, втомлені, стурбовані.

Він уявляв кімнати, де жили ці люди, де візерунки на здутих шпалерах були важкими повторюваними соняшниками на зеленому й жовтому тлі; де були жерстяні ванни й похмурі передпокої, і позбавлені зелені безіменні пустирі за будівлями; де навіть кохання вдягалося як спокуса — мерзенне вбивство за рогом, незаконне материнство у квартирі поверхом вище. І завжди була ця економна затхлість зими в приміщенні та довге літо — кошмари поту між липкими стінами, що оточували тебе... брудні ресторани, де недбалі, втомлені люди насипали собі цукор власними вживаними кавовими ложками, залишаючи в цукорниці тверді коричневі плями. Усе було не так погано, коли були лише чоловіки або лише жінки; саме тоді, коли їх зганяли в мерзенне стадо, усе здавалося таким гнилим. Це був якийсь сором, що виходив від жінок через те, що чоловіки бачили їх втомленими й бідними — і якась огида, яку чоловіки відчували до жінок, що були втомленими й бідними. Це було брудніше за будь-яке поле битви, яке він бачив, важче для споглядання за будь-які справжні злидні, зліплені з багнюки, поту й небезпеки; це була атмосфера, в якій народження, шлюб і смерть були огидними, таємними речами. Він згадав один день у метро, коли хлопчик-кур’єр заніс величезний похоронний вінок зі свіжих квітів, і як його аромат раптом очистив повітря і дав кожному у вагоні миттєве відчуття тепла.

«Я ненавиджу бідних людей», — раптом подумав Еморі. «Я ненавиджу їх за те, що вони бідні. Бідність, можливо, колись і була прекрасною, але зараз вона гнила. Це найпотворніша річ у світі. По суті, чистіше бути розбещеним і багатим, ніж невинним і бідним». Йому знову згадалася постать, чия значущість колись вразила його — бездоганно вдягнений молодий чоловік, який дивився з вікна клубу на П’ятій авеню і щось говорив своєму супутникові з виразом цілковитої огиди. Ймовірно, подумав Еморі, він сказав: «Боже мій! Хіба ж люди не жахливі!». Ніколи раніше у своєму житті Еморі не замислювався про бідняків. Він цинічно подумав про те, як йому бракує будь-якого людського співчуття. О. Генрі³⁶⁷ знаходив у цих людях романтику, патос, любов, ненависть — Еморі бачив лише грубість, фізичний бруд і тупість. Він не звинувачував себе: ніколи більше він не докоряв собі за почуття, які були природними й щирими. Він приймав усі свої реакції як частину себе — незмінну, позаморальну. Ця проблема бідності, трансформована, збільшена, приєднана до якоїсь величнішої, більш гідної позиції, могла б колись стати навіть його проблемою; наразі ж вона викликала лише глибоку відразу.

Він вийшов на П’яту авеню, ухиляючись від сліпої чорної загрози парасольок, і, зупинившись перед «Дельмоніко»³⁶⁸, гукнув автоавтобус. Щільно застебнувши пальто, він вибрався на дах³⁶⁹, де їхав у самотній величі крізь рідкий настирливий дощ, збадьорений прохолодною вологою, що повсякчас відроджувалася на його щоках. Десь у його мозку почалася розмова, а точніше, знову посіла місце в його увазі. Вона складалася не з двох голосів, а з одного, який виступав водночас і тим, хто запитує, і тим, хто відповідає:

Запитання. Отже — яка ситуація?

Відповідь. Така, що на моє ім'я залишилося близько двадцяти чотирьох доларів.

З. У тебе є маєток на озері Женева.

В. Але я маю намір його зберегти.

З. Чи зможеш ти вижити?

В. Не уявляю, як це — не змогти. Люди заробляють гроші в книжках, а я виявив, що завжди можу робити те, що роблять люди в книжках. Власне, це єдине, що я вмію.

З. Будь конкретнішим.

В. Я не знаю, що робитиму — і не маю особливої цікавості. Завтра я назавжди залишу Нью-Йорк. Це погане місто, якщо ти не на його вершині.

З. Ти хочеш багато грошей?

В. Ні. Я просто боюся бути бідним.

З. Дуже боїшся?

В. Просто пасивно боюся.

З. Куди ти дрейфуєш?

В. Не питай мене!

З. Тобі байдуже?

В. Скоріше так. Я не хочу чинити моральне самогубство.

З. У тебе не залишилося інтересів?

В. Жодних. У мене більше немає доброчесності, яку можна було б втратити. Подібно до того, як горщик, що холоне, віддає тепло, так протягом юності та отроцтва ми віддаємо калорії доброчесності. Це те, що називають наївністю.

З. Цікава ідея.

В. Ось чому «хороша людина, що збилася зі шляху», приваблює людей. Вони стоять навколо і буквально гріються біля калорій доброчесності, які вона виділяє. Сара каже якусь простодушну фразу, і обличчя розпливаються в задоволеній усмішці: «Яка невинна ця бідна дитина!». Вони гріються біля її доброчесності. Але Сара бачить цю усмішку і більше ніколи не каже такої фрази. Тільки після цього вона почувається трохи холоднішою.

З. Усі твої калорії вичерпані?

В. Усі до останньої. Я починаю грітися біля доброчесності інших людей.

З. Ти розбещений?

В. Думаю, що так. Я не впевнений. Я взагалі більше не впевнений щодо добра і зла.

З. Це саме по собі погана ознака?

В. Не обов'язково.

З. Що було б тестом на розбещеність?

В. Стати справді нещирим — називати себе «не таким уже й поганим хлопцем», думати, ніби я шкодую за втраченою юністю, коли я лише заздрю насолоді втрачати її. Юність — це як мати велику тарілку цукерок. Сентименталісти думають, що хочуть повернутися до того чистого, простого стану, в якому вони були до того, як з’їли цукерки. Це не так. Вони просто хочуть знову отримати задоволення від того, що з'їдять їх усі спочатку. Матрона не хоче повторити своє дівування — вона хоче повторити свій медовий місяць. Я не хочу повторювати свою невинність. Я хочу отримати задоволення від того, щоб втратити її знову.

З. Куди ти дрейфуєш?

Цей діалог гротескно злився з найбільш звичним станом його розуму — химерним змішанням бажань, турбот, зовнішніх вражень і фізичних реакцій. Сто двадцять сьома вулиця... чи Сто тридцять сьома... Двійка і трійка схожі — ні, не дуже. Сидіння вологе... чи це одяг вбирає вологу з сидіння, чи сидіння вбирає сухість з одягу?... Від сидіння на мокрому буває апендицит, так казала мати Фроггі Паркера. Що ж, він у нього вже був — «я подам до суду на пароплавну компанію», казала Беатріче, «а мій дядько має чверть частки» — чи потрапила Беатріче до раю?... мабуть, ні.

Він уособлював безсмертя Беатріче, а також любовні пригоди численних померлих чоловіків, які напевно ніколи про нього не думали... якщо не апендицит, то, можливо, грип. Що? Сто двадцята вулиця? То, мабуть, була Сто дванадцята там, позаду. Сто друга замість Сто двадцять сьомої. Розалінда не схожа на Беатріче, Елеонора схожа на Беатріче, тільки дикіша й розумніша. Квартири тут дорогі — мабуть, сто п'ятдесят на місяць — можливо, двісті. Дядько платив лише сто на місяць за цілий величезний будинок у Міннеаполісі. Питання — чи були сходи ліворуч чи праворуч, коли входиш? У будь-якому разі, в «12 Юніві»³⁷⁰ вони були прямо і ліворуч. Яка брудна річка — хочеться спуститися туди і подивитися, чи вона справді брудна — французькі річки всі коричневі або чорні, такими ж були й південні річки. Двадцять чотири долари означали чотириста вісімдесят пончиків. Він міг би прожити на них три місяці і спати в парку. Цікаво, де Джилл — Джилл Блейн, Фейн, Сейн — що за чортівня — шия болить, прокляте незручне сидіння. Ніякого бажання спати з Джилл, що Алек у ній знайшов? У Алека грубий смак на жінок. Його власний смак найкращий: Ізабель, Клара, Розалінда, Елеонора — всі вони «all-American»³⁷¹. Елеонора була б пітчером, мабуть, лівшею. Розалінда — у зовнішньому полі, чудова б’юча, Клара на першій базі, можливо. Цікаво, як зараз виглядає тіло Гамбірда. Якби він сам не був інструктором зі штикового бою, він би пішов на передову на три місяці раніше, мабуть, був би вбитий. Де цей бісовий дзвінок?

Номери будинків на Ріверсайд-Драйв були приховані туманом і деревами, з яких капало, тож їх неможливо було розгледіти без найпильнішої уваги, але Еморі нарешті помітив Сто двадцять сьому вулицю. Він зійшов і без чіткої мети пішов звивистим тротуаром, що спускався донизу, і вийшов до річки, а саме до довгого пірса та розділеної купи верфей для мініатюрних суден: маленьких катерів, каное, човнів і кетботів. Він повернув на північ і пішов уздовж берега, перестрибнув через низьку дротяну огорожу і опинився на великому захаращеному подвір’ї поруч із доком. Навколо нього були корпуси багатьох човнів на різних стадіях ремонту; він відчував запах тирси та фарби і ледь вловимий прісний запах Гудзона. Крізь густі сутінки наблизився чоловік.

— Привіт, — сказав Еморі.

— Маєте перепустку?

— Ні. Це приватна територія?

— Це спортивний та яхт-клуб «Гудзон Рівер».

— О! Я не знав. Я просто відпочиваю.

— Ну... — з сумнівом почав чоловік.

— Я піду, якщо хочете.

Чоловік видав невизначені звуки горлом і пройшов повз. Еморі сів на перевернутий човен і задумливо нахилився вперед, поки підборіддя не вперлося в руку.

— Нещастя, ймовірно, зробить мене бісової сили поганою людиною, — повільно промовив він.

У ГОДИНИ ПРИГНІЧЕННЯ

Поки мрів дощ, Еморі марно озирався на потік свого життя, на всі його виблиски та брудні мілини. Почати з того, що він усе ще боявся — тепер уже не фізично, а боявся людей, упереджень, злиднів і монотонності. Проте в глибині свого гіркого серця він запитував себе, чи справді він гірший за того чи іншого перехожого. Він знав, що зрештою зможе настільки витончено себе виправдати, що назве власну слабкість лише результатом обставин і середовища; що часто, коли він лютував на себе як на егоїста, щось улесливо шепотіло: «Ні. Геній!». То був один із проявів страху — той голос, що шепотів, ніби він не може бути водночас великим і добрим, що геній — це саме та комбінація незбагненних жолобків і звивин у його мозку, яку будь-яка дисципліна приборкає до посередності.

Мабуть, більше, ніж будь-яку конкретну ваду чи провину, Еморі зневажав власну особистість — він ненавидів усвідомлення того, що завтра і через тисячу днів після того він буде пихато роздуватися від компліменту і дутися від поганого слова, як третьорозрядний музикант або першокласний актор. Йому було соромно за те, що дуже прості й чесні люди зазвичай не довіряли йому; що він часто був жорстоким до тих, хто розчинив у ньому свою індивідуальність — до кількох дівчат і декого з чоловіків ще в університеті, на яких він мав згубний вплив; людей, які йшли за ним у ментальні авантюри, з яких він один повертався неушкодженим. Зазвичай у такі ночі, як ця — а останнім часом їх було багато, — він міг утекти від цієї всепоглинаючої інтроспекції, думаючи про дітей та їхні нескінченні можливості. Він нахилився і прислухався: почув, як у будинку через дорогу прокинулося немовля і додало своє тихе хлипання до спокійної ночі. Миттєво, як спалах, він відвернувся, з відтінком паніки роздумуючи, чи не створило щось у його похмурому розпачі темряву в цій крихітній душі. Він здригнувся. Що, коли одного дня рівновага порушиться, і він стане істотою, яка лякає дітей і прокрадається в кімнати в темряві, вступаючи в тьмяне спілкування з тими фантомами, що шепочуть тіньові секрети божевільним на тому темному континенті, що на Місяці...

Еморі трохи всміхнувся. «Ти занадто зациклений на собі», — почув він чийсь голос. І знову: «Йди і займися справжньою роботою». «Перестань хвилюватися». Він уявив свій власний можливий коментар у майбутньому: «Так — можливо, в юності я був егоїстом, але невдовзі збагнув, що занадто багато думати про себе — це робить мене хворобливим».

Раптом він відчув непереборне бажання піти до біса — піти не буйно, як належало б джентльменові, а безпечно й чуттєво зникнути з очей. Він уявив себе в будинку з саману³⁷² десь у Мексиці; він напівлежить на вкритій килимами канапі, його тонкі артистичні пальці тримають сигарету, поки він слухає гітари, що вибринькують меланхолійні підтони до давньої кастильської жалобної пісні, а оливковошкіра дівчина з карміновими губами пестить його волосся. Тут він міг би прожити дивну літанію, звільнений від добра і зла, від «гончака небес»³⁷³ та від кожного Бога (окрім екзотичного мексиканського, який і сам був досить розхлябаним і дещо схильним до східних пахощів) — звільнений від успіху, надії та бідності в тому довгому жолобі розпусти, який вів, зрештою, лише до штучного озера смерті. Було так багато місць, де можна було б приємно деградувати: Порт-Саїд, Шанхай, частина Туркестану, Константинополь, Південні моря — усі землі сумної, нав’язливої музики та багатьох запахів, де хіть могла бути способом і вираженням життя, де відтінки нічного неба й заходів сонця, здавалося б, відображали лише настрої пристрасті: кольори губ і маків.

«ВСЕ ЩЕ ВИПОЛЮЮЧИ БУР'ЯН»

Колись він дивовижним чином міг відчути зло, як кінь відчуває зруйнований міст уночі, але чоловік із химерними ногами в кімнаті Фібі змалів до аури над Джилл. Його інстинкт відчував сморід бідності, але більше не вишукував глибшого зла у гордині та чуттєвості. Більше не було мудреців; не було більше героїв; Берн Голідей зник із очей, наче ніколи й не жив; монсеньйор помер. Еморі виріс на тисячі книжок, тисячі брехень; він жадібно слухав людей, які вдавали, ніби знають, хоча не знали нічого. Містичні роздуми святих, що колись сповнювали його благоговінням у тихі нічні години, тепер викликали в нього неясну відразу. Байрони та Бруки³⁷⁴, які кидали виклик життю з гірських вершин, зрештою виявилися лише фланерами³⁷⁵ та позерами, що в найкращому разі сприймали тінь мужності за суть мудрості.

Пишна вистава його розчарування набула форми предвічної процесії Пророків, Афінян, Мучеників, Святих, Вчених, Дон Жуанів, Єзуїтів, Пуритан, Фаустів, Поетів, Пацифістів; наче вбрані в костюми випускники на зустрічі в коледжі, вони пропливали перед ним, як їхні мрії, особистості та вірування, що по черзі кидали кольорове світло на його душу. Кожен намагався висловити славу життя і величезну значущість людини; кожен вихвалявся тим, що синхронізував усе попереднє у власні хиткі узагальнення; кожен зрештою залежав від облаштованої сцени та театральних умовностей, які полягають у тому, що людина в голоді за вірою годуватиме свій розум найближчою та найзручнішою їжею. Жінки — від яких він чекав так багато; чию красу сподівався перетворити на форми мистецтва; чиї незбагненні інстинкти, дивовижно незв'язні та невиразні, він думав увічнити в категоріях досвіду — стали просто присвятами власному потомству. Ізабель, Клара, Розалінда, Елеонора — усі вони були віддалені самою своєю красою, навколо якої роїлися чоловіки, від можливості дати щось інше, крім зболеного серця та сторінки заплутаних слів для запису.

Еморі засновував свою втрату віри в допомогу інших на кількох широких силогізмах³⁹⁹. Припустімо, що його покоління, хоч і побите та знекровлене цією вікторіанською війною³⁷⁶, було спадкоємцем прогресу. Відкинувши дрібні розбіжності у висновках, які, хоча час від часу й спричиняли загибель кількох мільйонів молодих людей, могли бути пояснені — припустивши, що зрештою Бернард Шоу і Бернгарді, Бонар Лоу і Бетман-Гольвег³⁷⁷ були спільними спадкоємцями прогресу хоча б у тому, що погоджувалися не топити відьом — відкидаючи антитези і підходячи індивідуально до цих людей, які здавалися лідерами, він відчував відразу через невідповідності та протиріччя в самих людях.

Був, наприклад, Торнтон Генкок, якого половина інтелектуального світу поважала як авторитета у питаннях життя, людина, яка перевірила й повірила в кодекс, за яким жила, педагог педагогів, радник президентів — проте Еморі знав, що цей чоловік у глибині серця спирався на священника іншої релігії. І монсеньйор, на якого покладався кардинал, мав моменти дивної й жахливої невпевненості — незбагненної в релігії, яка пояснювала навіть невіру термінами власної віри: якщо ти сумніваєшся в дияволі, то це диявол змушує тебе сумніватися в ньому. Еморі бачив, як монсеньйор ходив до будинків зачерствілих обивателів, люто читав популярні романи, насичувався рутиною, щоб втекти від цього жаху.

І цей священник, трохи мудріший, дещо чистіший, був, як знав Еморі, по суті не старшим за нього. Еморі був самотнім — він вирвався з тісного загону у величезний лабіринт. Він був там, де Гете, коли той починав «Фауста»; він був там, де Конрад, коли той писав «Олмейєрову дурість»³⁷⁸. Еморі казав собі, що існує по суті два типи людей, які через природну ясність розуму або розчарування залишають загін і шукають лабіринт. Були такі люди, як Веллс і Платон, які мали, напівсвідомо, дивну, приховану ортодоксальність, які приймали для себе лише те, що могло бути прийнято для всіх людей — невиправні романтики, які ніколи, попри всі зусилля, не змогли б увійти в лабіринт як оголені душі; були, з іншого боку, гострі, як меч, особистості-першопрохідці: Семюел Батлер, Ренан, Вольтер³⁷⁹, які просувалися набагато повільніше, проте зрештою набагато далі, не по прямій песимістичній лінії умоглядної філософії, а будучи заклопотаними вічною спробою надати життю позитивного значення...

Еморі зупинився. Він уперше в житті почав відчувати сильну недовіру до всіх загальних тверджень та епіграм. Вони були занадто легкими, занадто небезпечними для суспільної свідомості. Проте будь-яка думка зазвичай доходила до публіки через тридцять років у якійсь подібній формі: Бенсон і Честертон популяризували Гюїсманса та Ньюмена³⁸⁰; Шоу підсолодив Ніцше, Ібсена та Шопенгауера. Пересічна людина чула висновки мертвого генія через чиїсь чужі розумні парадокси та дидактичні епіграми.

Життя було чортовою плутаниною... футбольним матчем, де всі поза грою (off-side), а рефері позбулися — і кожен стверджує, що рефері був би на його боці... Прогрес був лабіринтом... люди сліпо кидалися в нього, а потім дико мчали назад, кричачи, що вони знайшли його... «невидимого короля» — élan vital³⁸¹ — принцип еволюції... пишучи книгу, починаючи війну, засновуючи школу... Еморі, навіть якби він не був егоїстом, почав би всі розпити з самого себе. Він був для себе найкращим прикладом — сидячи під дощем, людська істота статі й гордості, позбавлена випадком і власним темпераментом бальзаму любові та дітей, збережена, щоб допомогти у створенні живої свідомості раси. У самозвинуваченні, самотності та розчаруванні він підійшов до входу в лабіринт.

Ще один світанок прокинувся над річкою, запізніле таксі поспішало вулицею, його ліхтарі все ще сяяли, як палаючі очі на обличчі, білому від нічної гулянки. Сумна сирена пролунала десь далеко внизу по річці.

МОНСЕНЬЙОР

Еморі раз у раз думав про те, як би Монсеньйору сподобався його власний похорон. Він був велично католицьким і літургійним³⁸². Єпископ О'Ніл відспівав урочисту велику месу, а кардинал провів останнє відпущення гріхів. Торнтон Генкок, місіс Лоуренс, британський та італійський посли, папський делегат і безліч друзів та священників були там — проте невблаганні ножиці перерізали всі ті нитки, які Монсеньйор зібрав у своїх руках.

Для Еморі було нестерпним болем бачити його в труні, зі складеними на фіолетовому облаченні³⁸³ руками. Його обличчя не змінилося, і, оскільки він так і не дізнався, що помирає, воно не виказувало ні болю, ні страху. Це був дорогий старий друг Еморі, його та багатьох інших — бо церква була повна людей із приголомшеними, нетямними обличчями, де найбільш піднесені здавалися найбільш убитими горем. Кардинал, схожий на архангела в капі³⁸⁴ та митрі, окропив тіло свяченою водою; зазвучав орган; хор розпочав Requiem Eternam³⁸⁵.

Усі ці люди сумували, бо певною мірою залежали від Монсеньйора. Їхнє горе було чимось більшим, ніж сентиментальність за «тріщинкою в його голосі чи певною зміною в його ході», як висловився Веллс. Ці люди спиралися на віру Монсеньйора, на його вміння знаходити втіху, робити релігію грою світла й тіні, перетворюючи все світло й усю тінь на прості аспекти Бога. Люди почувалися в безпеці, коли він був поруч.

Із невдалої самопожертви³⁸⁶ Еморі народилося лише повне усвідомлення його розчарування, але з похорону Монсеньйора народився той романтичний ельф, що мав увійти разом із ним у лабіринт. Він знайшов те, чого хотів, завжди хотів і хотітиме — не щоб ним захоплювалися, як він того боявся; не щоб його любили, як він сам себе переконував; а щоб бути потрібним людям, бути незамінним. Він згадав те відчуття безпеки, яке колись знайшов у Берні.

Життя відкрилося в одному зі своїх дивовижних спалахів сяйва, і Еморі раптово й остаточно відкинув стару епіграму³⁸⁷, що мляво крутилася в його голові: «Дуже мало речей мають значення, і ніщо не має значення надто сильно».

Навпаки, Еморі відчув безмежне бажання дати людям відчуття безпеки.

ВЕЛИКИЙ ЧОЛОВІК В ОКУЛЯРАХ

У той день, коли Еморі вирушив пішки до Прінстона, небо було безбарвним склепінням — прохолодним, високим і вільним від загрози дощу. То був сірий день, найменш плотська з усіх погода; день мрій, далеких надій і ясних видінь. Це був день, що легко асоціювався з тими абстрактними істинами й чистотою, які розчиняються на сонці або зникають у глузливому сміху при світлі Місяця. Дерева і хмари були висічені з класичною суворістю; звуки сільської місцевості злилися в монотонний гул, металевий, як звук труби, затамований, як на грецькій урні³⁸⁸. День налаштував Еморі на такий споглядальний лад, що він спричинив чимало роздратування кільком автомобілістам, які були змушені значно сповільнюватися або ж просто переїхати його.

Він був настільки заглиблений у свої думки, що навряд чи здивувався такому дивному явищу — прояву сердечності в межах п'ятдесяти миль від Мангеттена, — коли машина, що проїжджала повз, сповільнилася поруч із ним і чийсь голос гукнув його. Він підняв очі й побачив розкішний «Локомобіль»³⁸⁹, у якому сиділи двоє чоловіків середнього віку: один із них був маленьким і тривожним на вигляд — очевидно, свого роду штучний нарост на іншому, великому, в захисних окулярах³⁹⁰ і величнатному.

— Вас підвезти? — запитав той, хто здавався штучним наростом, косуючи на величного чоловіка, наче за звичним мовчазним підтвердженням.

— Ще б пак! Дякую.

Шофер відчинив дверцята, і Еморі, забравшись всередину, вмостився посередині заднього сидіння. Він із цікавістю розглядав своїх супутників. Головною рисою великого чоловіка здавалася величезна впевненість у собі, відтінена безмежною нудьгою від усього навколишнього. Та частина його обличчя, що виступала з-під окулярів, була тим, що зазвичай називають «вольовим»; біля підборіддя зібралися складки зовсім не позбавленого гідності жиру; десь вище виднівся широкий тонкий рот і груба модель римського носа, а нижче його плечі без боротьби переходили в потужну масу грудей і живота. Він був одягнений чудово і стримано. Еморі помітив, що він мав схильність дивитися прямо в потилицю шофера, ніби неухильно, але безнадійно роздумуючи над якоюсь незбагненною проблемою волосяного покриву.

Менший чоловік був примітний лише своїм повним розчиненням в особистості іншого. Він належав до того нижчого секретарського типу людей, які у сорок років мають на своїх візитних картках напис: «Помічник президента» — і без жодного зітхання присвячують решту життя копіюванню чужих манер.

— Далеко тримаєте шлях? — запитав менший чоловік приємним, але незацікавленим тоном.

— Досить далеко.

— Йдете пішки задля вправи?

— Ні, — лаконічно відповів Еморі, — я йду пішки, бо не маю грошей на проїзд.

— А-а.

Потім знову:

— Ви шукаєте роботу? Бо роботи повно, — повчально вів він далі. — Всі ці розмови про брак роботи... Захід відчуває особливий дефіцит робочої сили. — Він окреслив «Захід» широким горизонтальним жестом. Еморі ввічливо кивнув. — У вас є професія?

Ні — у Еморі не було професії.

— Клерк, чи не так?

Ні — Еморі не був клерком.

— Якою б не була ваша сфера, — сказав чоловічок, ніби мудро погоджуючись із чимось, що сказав Еморі, — зараз час можливостей і ділових перспектив. — Він знову зиркнув на великого чоловіка, як адвокат, що допитує свідка, мимоволі кидає погляд на присяжних.

Еморі вирішив, що мусить щось сказати, і, хоч убий, зміг придумати лише одне:

— Звісно, я хочу купу грошей.

Маленький чоловік засміявся безрадісно, але сумлінно.

— Це те, чого зараз хочуть усі, але ніхто не хоче працювати заради цього.

— Цілком природне, здорове бажання. Майже всі нормальні люди хочуть бути багатими без великих зусиль — окрім фінансистів у проблемних п'єсах³⁹¹, які хочуть «пробивати собі шлях». Хіба ви не хочете легких грошей?

— Звісно, ні! — обурено вигукнув секретар.

— Але, — продовжував Еморі, не звертаючи на нього уваги, — оскільки зараз я дуже бідний, я розглядаю соціалізм як свою можливу стихію.

Обидва чоловіки з цікавістю зиркнули на нього.

— Ці кидачі бомб... — Маленький чоловік замовк, коли з грудей великого важко виштовхнулися слова. — Якби я думав, що ви кидач бомб, я б відвіз вас прямо в Ньюаркську тюрму. Ось що я думаю про соціалістів.

Еморі засміявся.

— А хто ви такий? — запитав великий чоловік. — Один із цих «кабінетних більшовиків»³⁹², один із цих ідеалістів? Мушу сказати, я не бачу різниці. Ідеалісти байдикують і пишуть писанину, яка збурює бідних іммігрантів.

— Ну, — сказав Еморі, — якщо бути ідеалістом і безпечно, і прибутково, я міг би спробувати.

— У чому ваша проблема? Втратили роботу?

— Не зовсім, але... ну, нехай буде так.

— Що це була за робота?

— Писав рекламні тексти для агенції.

— В рекламі багато грошей.

Еморі стримано посміхнувся.

— О, я визнаю, що зрештою в ній є гроші. Талант більше не голодує. Навіть мистецтву в наші дні вистачає на їжу. Художники малюють обкладинки для ваших журналів, пишуть ваші реклами, куховарять регтайми для ваших театрів. Завдяки великій комерціалізації друкарства ви знайшли нешкідливе, ввічливе заняття для кожного генія, який міг би витесати власну нішу. Але стережіться митця, який до того ж є інтелектуалом. Митця, який не вписується у рамки — Руссо, Толстого, Семюела Батлера, Еморі Блейна...

— Хто це такий? — підозріло запитав маленький чоловічок.

— Ну, — сказав Еморі, — він... він інтелектуальна особистість (personage)³⁹³, не надто відома на даний момент.

Маленький чоловік засміявся своїм сумлінним сміхом і раптово замовк, коли палаючі очі Еморі звернулися до нього.

— Чого ви смієтеся?

— Ці інтелектуальні люди...

— Ви знаєте, що це означає?

Очі маленького чоловіка нервово сіпнулися.

— Ну, зазвичай це означає...

— Це завжди означає розумний і добре освічений, — перервав його Еморі. — Це означає мати активне знання досвіду людської раси. — Еморі вирішив бути дуже грубим. Він повернувся до великого чоловіка. — Цей молодий чоловік, — він вказав великим пальцем на секретаря, причому сказав «молодий чоловік» так, як кажуть «бой», без жодного натяку на юність, — має звичайне плутане уявлення про всі популярні слова.

— Ви заперечуєте той факт, що капітал контролює пресу? — запитав великий чоловік, зафіксувавши його поглядом крізь окуляри.

— Так — і я заперечую проти того, щоб виконувати за них розумову роботу. Мені здалося, що корінь усього бізнесу, який я бачив навколо, полягав у тому, щоб виснажувати роботою і недоплачувати купі недотеп (dubs)³⁹⁴, які на це погоджувалися.

— Стривайте, — сказав великий чоловік, — ви мусите визнати, що робітникам платять справді багато — п'яти- та шестигодинний робочий день — це смішно. Ви не можете купити чесний робочий день у людини з профспілок.

— Ви самі до цього довели, — наполягав Еморі.

— Ви, люди, ніколи не йдете на поступки, поки їх із вас не вирвуть силоміць.

— Які саме люди?

— Ваш клас; клас, до якого я належав донедавна; ті, хто через спадок, працьовитість, мізки або нечесність стали грошовитим класом.

— Ви гадаєте, що якби той дорожній робітник он там мав гроші, він би з більшою охотою з ними розлучався?

— Ні, але яке це має відношення до справи?

Старший чоловік задумався.

— Ні, визнаю, що жодного. Хоча звучить так, ніби має.

— Насправді, — вів далі Еморі, — він був би ще гіршим. Нижчі класи обмеженіші, менш приємні та особисто більш егоїстичні — безумовно, більш тупі. Але все це не має жодного відношення до питання.

— А в чому саме полягає питання?

Тут Еморі мусив зробити паузу, щоб обміркувати, в чому саме полягає питання.

ЕМОРІ КАРБУЄ ФРАЗУ

— Коли життя затискає розумного чоловіка з непоганою освітою, — повільно почав Еморі, — тобто коли він одружується, він у дев’яти випадках із десяти стає консерватором у всьому, що стосується існуючих соціальних умов. Він може бути безкорисливим, добросердим, навіть справедливим у свій власний спосіб, але його першочергове завдання — забезпечувати й міцно триматися за здобуте. Дружина підганяє його: від десяти тисяч на рік до двадцяти тисяч, далі й далі, у закритому білячому колесі³⁹⁵, де немає жодного вікна. З ним покінчено! Життя його впіймало! Він більше не помічник! Він — духовно одружений чоловік³⁹⁶.

Еморі зробив паузу і вирішив, що фраза вийшла не такою вже й поганою.

— Деякі чоловіки, — продовжив він, — вириваються з цих лещат. Можливо, їхні дружини не мають соціальних амбіцій; можливо, їм потрапило на очі речення-друге в «небезпечній книжці», яке їм сподобалося; можливо, вони почали бігати в тому колесі, як я, і їх звідти викинуло. Так чи інакше, саме вони є тими конгресменами, яких неможливо підкупити; президентами, які не є політиками; письменниками, промовцями, вченими, державними діячами, які не є просто популярними «мішками з грошима» для півдесятка жінок і дітей.

— Тобто він — природжений радикал?

— Саме так, — підтвердив Еморі. — Він може бути ким завгодно: від розчарованого критика, як старий Торнтон Генкок, і аж до Троцького³⁹⁷. Проте цей духовно неодружений чоловік не має прямої влади, бо, на жаль, духовно одружений чоловік, як побічний продукт своєї гонитви за грішми, загарбав велику газету, популярний журнал, впливовий тижневик — і все для того, щоб пані Газета, пані Журнал чи пані Тижневик могли мати лімузин кращий, ніж у тих нафтовиків через дорогу чи виробників цементу за рогом.

— А чому б і ні?

— Це робить багатіїв охоронцями інтелектуальної совісті світу, і, звісно, людина, яка має гроші за певної системи соціальних інститутів³⁹⁸, цілком природно не може ризикувати щастям своєї родини, дозволяючи закликам до зміни цієї системи з’являтися у своїй газеті.

— Але вони з’являються, — заперечив великий чоловік.

— Де? У дискредитованих виданнях. У мерзенних дешевих тижневиках на поганному папері.

— Гаразд, продовжуйте.

— Отже, мій перший пункт полягає в тому, що через збіг обставин, де сім’я є першою, існують ці два типи розуму. Один тип сприймає людську природу такою, якою вона є, використовує її боязкість, її слабкість і силу для власних цілей. Йому протистоїть людина, яка, будучи духовно неодруженою, постійно шукає нові системи, що контролюватимуть або протидіятимуть людській природі. Її завдання важче. Складним є не саме життя, а боротьба за те, щоб спрямовувати й контролювати життя. Це її боротьба. Вона є частиною прогресу — духовно одружений чоловік ні.

Великий чоловік дістав три великі сигари й простягнув їх на своїй величезній долоні. Маленький взяв одну, Еморі похитав головою і витягнув сигарету.

— Продовжуйте говорити, — сказав великий чоловік. — Я давно хотів послухати когось із вашої братії.

ШВИДШЕ

— Сучасне життя, — знову почав Еморі, — змінюється вже не від століття до століття, а з року в рік, у десять разів швидше, ніж будь-коли раніше: населення подвоюється, цивілізації зближуються з іншими цивілізаціями, економічна взаємозалежність, расові питання, а ми — ми ледве теліпаємося. Моя ідея в тому, що ми маємо рухатися набагато швидше.

Він злегка підкреслив останні слова, і шофер несвідомо додав швидкості. Еморі та великий чоловік засміялися; маленький чоловік, після паузи, теж пирснув.

— Кожна дитина, — сказав Еморі, — повинна мати рівний старт⁴⁰⁰. Якщо батько може наділити її гарною статурою, а мати — здоровим глуздом у ранньому вихованні, це і має бути її спадком. Якщо батько не може дати міцного тіла, якщо мати витратила на гонитву за чоловіками роки, які вона мала б присвятити підготовці до виховання своїх дітей — тим гірше для дитини. Її не слід штучно підтримувати грошима, посилати в ці жахливі репетиторські школи⁴⁰¹, тягнути через університет... Кожен хлопець повинен мати рівний старт.

— Гаразд, — сказав великий чоловік, причому його окуляри не виражали ні схвалення, ні заперечення.

— Далі, я б провів чесне випробування державної власності на всі галузі промисловості.

— Це вже довело свою неспроможність.

— Ні — воно лише зазнало невдачі⁴⁰². Якби ми мали державну власність, найкращі аналітичні бізнесові уми в уряді працювали б на щось інше, крім самих себе. Ми мали б Маккеїв замість Берлсонів; ми мали б Морганів у Міністерстві фінансів; ми мали б Гіллів, які керують міжштатною торгівлею⁴⁰³. Ми мали б найкращих юристів у Сенаті.

— Вони не віддавали б своїх найкращих зусиль задарма. Мак-Еду⁴⁰⁴...

— Ні, — похитав головою Еморі. — Гроші — не єдиний стимул, який виявляє в людині все найкраще, навіть в Америці.

— Ви ж самі щойно казали, що єдиний.

— Він є таким зараз. Але якщо зробити незаконним володіння сумою понад певну межу, всі найкращі люди кинуться за єдиною іншою винагородою, яка приваблює людство — за честю.

Великий чоловік видав звук, схожий на зневажливе «пхе».

— Це найбезглуздіша річ із тих, що ви сказали.

— Ні, це не безглуздо. Це цілком правдоподібно. Якби ви вчилися в університеті, вас би вразив той факт, що хлопці там працювали б удвічі наполегливіше заради будь-якої з сотні дрібних почестей, ніж ті інші, що заробляли собі на навчання.

— Дітлахи! Дитячі забавки! — насміхався його опонент.

— Зовсім ні — хіба що ми всі діти. Ви коли-небудь бачили дорослого чоловіка, коли він намагається потрапити в закрите товариство⁴⁰⁵... або родину нуворишів, чиє ім'я подане на вступ до якогось клубу? Вони підстрибують від самого звуку цього слова. Ідея про те, що для того, аби змусити людину працювати, треба тримати золото перед її очима — це лише звичка, а не аксіома⁴⁰⁶. Ми робили це так довго, що забули про існування іншого шляху. Ми створили світ, де це необхідно. Дозвольте мені сказати вам, — Еморі заговорив з притиском, — якби було десять чоловіків, застрахованих як від багатства, так і від голоду, і їм запропонували б зелену стрічку за п'ять годин роботи на день і синю стрічку за десять годин — дев'ять із десяти прагнули б отримати синю стрічку. Цей інстинкт суперництва потребує лише знака розрізнення. Якщо розмір їхнього будинку є таким знаком — вони лізтимуть зі шкіри заради нього. Якщо це буде лише синя стрічка — я майже впевнений, що вони працюватимуть так само важко. Так було і в інші епохи.

— Я з вами не згоден.

— Я знаю, — сумно кивнув Еморі. — Втім, це вже не має значення. Я думаю, що ці люди прийдуть і заберуть те, що хочуть, досить скоро.

Від маленького чоловіка почулося люте шипіння:

— Кулемети!

— О так, але ж ви самі навчили їх ними користуватися.

Великий чоловік похитав головою.

— У цій країні достатньо власників нерухомості, щоб не допустити подібних речей.

Еморі пошкодував, що не знає статистики власників і не-власників майна; він вирішив змінити тему. Але великий чоловік уже розпалився.

— Коли ви говорите про те, щоб «забирати речі», ви стаєте на небезпечний ґрунт.

— А як вони можуть отримати це, не забираючи? Роками людей годували обіцянками. Соціалізм, можливо, і не є прогресом, але загроза червоного прапора⁴⁰⁷, безумовно, є рушійною силою всіх реформ. Треба бути сенсаційним, щоб привернути увагу.

— Росія для вас є прикладом благотворного насильства, я так розумію?

— Цілком можливо, — визнав Еморі. — Звісно, вона виходить за береги, як і Велика французька революція, але я не маю сумніву, що це справді великий експеримент, який вартий того.

— Ви не вірите в поміркованість?

— Ви не слухаєте поміркованих, і вже майже запізно. Правда в тому, що громадськість зробила одну з тих приголомшливих і дивовижних речей, які вона робить приблизно раз на сто років. Вона вхопилася за ідею.

— І що це за ідея?

— Що якими б не були мізки та здібності людей, їхні шлунки, по суті, однакові.

МАЛЕНЬКІЙ ЛЮДИНІ ДІСТАЄТЬСЯ НА ГОРІХИ

— Якби ви взяли всі гроші світу, — промовив маленький чоловічок із надзвичайно глибокодумним виглядом, — і розділили їх порів...

— О, замовкніть! — різко обірвав його Еморі і, не звертаючи уваги на розлючений погляд чоловічка, повів далі. — Людський шлунок... — почав він, але великий чоловік перебив його досить нетерпляче.

— Я дозволяю вам говорити, знаєте, — сказав він, — але, будь ласка, уникайте шлунків. Я свій відчуваю весь день. У будь-якому разі, я не згоден і з половиною того, що ви наплели. Державна власність — це основа всього вашого аргументу, а вона незмінно стає розсадником корупції. Люди не працюватимуть за «сині стрічки»⁴⁰⁸ — усе це дурниця.

Коли він замовк, маленький чоловічок заговорив із рішучим кивком, ніби цього разу був налаштований договорити до кінця.

— Є певні речі, які є людською природою, — ствердив він із совиним виглядом, — які завжди були і завжди будуть, і які неможливо змінити.

Еморі безпорадно подивився то на маленького, то на великого чоловіка.

— Ви тільки послухайте це! Ось що змушує мене зневірюватися в прогресі. Послухайте! Я можу навскидку назвати понад сотню природних явищ, які були змінені волею людини — сотню інстинктів у людині, які були знищені або зараз стримуються цивілізацією. Те, що щойно сказав цей чоловік, протягом тисячоліть було останнім притулком для світової асоціації баранячих голів⁴⁰⁹. Це зводить нанівець зусилля кожного вченого, державного діяча, мораліста, реформатора, лікаря та філософа, який коли-небудь віддав своє життя служінню людству. Це відверте оскарження всього цінного, що є в людській природі. Кожна особа, старша за двадцять п'ять років, яка холоднокровно робить таку заяву, має бути позбавлена виборчого права.

Маленький чоловік відкинувся на спинку сидіння, його обличчя побагровіло від люті. Еморі вів далі, звертаючись до великого чоловіка:

— Ці недоуки з зашкарублим розумом, такі як ваш приятель, які думають, що вони думають — у кожному питанні, що виникає, ви знайдете цей тип людей у стані звичного жахливого сум’яття. Однієї хвилини це «жорстокість та нелюдяність цих пруссаків» — наступної: «ми повинні винищити весь німецький народ». Вони завжди вірять, що «зараз справи кепські», але при цьому «не мають жодної віри в цих ідеалістів». Однієї хвилини вони називають Вілсона⁴¹⁰ «просто мрійником, непрактичним», а через рік лають його за те, що він втілює свої мрії в реальність. У них немає чітких логічних ідей з жодного предмета, крім стійкого, тупого опору будь-яким змінам. Вони не вважають, що неосвіченим людям слід багато платити, але вони не бачать, що якщо вони не платитимуть неосвіченим людям, то їхні діти теж будуть неосвіченими, і ми ходитимемо по колу. Це і є великий середній клас!

Великий чоловік із широким оскалом на обличчі нахилився і посміхнувся маленькому.

— Тобі добряче дісталося, Гарвіне; як ти почуваєшся?

Маленький чоловік спробував посміхнутися і вдати, ніби вся ця справа настільки безглузда, що не варта уваги. Але Еморі ще не закінчив.

— Теорія про те, що люди здатні керувати собою, тримається на цій людині. Якщо його можна навчити думати ясно, стисло і логічно, звільнивши від звички ховатися за банальностями (platitudes)⁴¹¹, упередженнями та сентиментальністю — тоді я войовничий соціаліст. Якщо ні, то я не думаю, що має велике значення, що станеться з людиною чи її системами, зараз чи в майбутньому.

— Мені і цікаво, і смішно, — сказав великий чоловік. — Ви дуже молодий.

— Що може означати лише те, що я не був ані розбещений, ані заляканий сучасним досвідом. Я володію найціннішим досвідом — досвідом раси⁴¹², бо, попри навчання в коледжі, мені вдалося здобути добру освіту.

— Ви гладко розмовляєте.

— Це не просто теревені! — пристрасно вигукнув Еморі. — Це перший раз у моєму житті, коли я обстоюю соціалізм. Це єдина панацея, яку я знаю. Я непосидючий. Все моє покоління непосидюче. Мене нудить від системи, де найбагатший чоловік отримує найкрасивішу дівчину, якщо він того захоче; де митець без доходу мусить продавати свій талант виробнику ґудзиків. Навіть якби у мене не було талантів, я б не погодився працювати десять років, приречений на безшлюбність чи таємну розпусту, щоб дати синові якогось багатія автомобіль.

— Але якщо ви не впевнені...

— Це не має значення! — вигукнув Еморі. — Моє становище не може бути гіршим. Соціальна революція могла б винести мене на вершину. Звісно, я егоїст. Мені здається, я був рибою, витягнутою з води, у занадто багатьох застарілих системах. Я був, мабуть, одним із двох десятків хлопців у моєму випуску, які здобули пристойну освіту^412-1; проте вони дозволили б будь-якому натасканому репетиторами тупаку грати у футбол, а я був позбавлений права на гру⁴¹³, бо якісь дурні старі діди вважали, що ми всі маємо отримати користь від конічних перетинів⁴¹⁴. Я ненавидів армію. Я ненавидів бізнес. Я закоханий у зміни і я вбив свою совість...

— Тож ви йтимете далі, вигукуючи, що ми маємо рухатися швидше.

— Це, принаймні, правда, — наполягав Еморі. — Реформа не наздожене потреб цивілізації, якщо її не змусити. Політика laissez-faire⁴¹⁵ схожа на те, як псувати дитину, кажучи, що зрештою з неї вийде щось добре. Вийде, якщо її змусити.

— Але ви ж не вірите у весь цей соціалістичний лепет, про який торочите.

— Не знаю. Доки я не заговорив з вами, я серйозно про це не думав. Я не був упевнений і в половині того, що сказав.

— Ви мене дивуєте, — сказав великий чоловік, — але ви всі однакові. Кажуть, Бернард Шоу, попри свої доктрини, є найвимогливішим з усіх драматургів щодо своїх авторських відрахувань⁴¹⁶. До останнього фартинга.

— Що ж, — відказав Еморі, — я просто стверджую, що я — продукт різнобічного розуму в непосидючому поколінні, і маю всі підстави кинути свій розум і перо до радикалів. Навіть якби глибоко в серці я вважав, що всі ми — сліпі атоми у світі, обмеженому, як помах маятника, я і мені подібні боролися б проти традицій; намагалися б, принаймні, замінити старе святенництво (cants)⁴¹⁷ новим. Я вважав, що маю рацію щодо життя в різні часи, але віра — річ важка. Одне я знаю. Якщо життя — це не пошук Грааля⁴¹⁸, то воно може бути бісової сили цікавою грою.

Хвилину ніхто не говорив, а потім великий чоловік запитав:

— Який університет ви закінчили?

— Прінстон.

Великий чоловік раптом зацікавився; вираз його окулярів дещо змінився.

— Я послав свого сина до Прінстона.

— Справді?

— Можливо, ви його знали. Його звали Джессі Ферренбі. Він загинув минулого року у Франції.

— Я знав його дуже добре. Власне, він був одним із моїх близьких друзів.

— Він був... цілком чудовим хлопцем. Ми були дуже близькі.

Еморі почав помічати схожість між батьком і покійним сином і сказав собі, що весь цей час у нього було відчуття чогось знайомого. Джессі Ферренбі — людина, яка в коледжі завоювала ту корону, до якої прагнув він сам⁴¹⁹. Це все було так далеко. Якими маленькими хлопчиками вони були, працюючи за «сині стрічки»...

Машина сповільнилася біля в'їзду до великого маєтку, оточеного величезною живою огорожею та високим залізним парканом.

— Чи не зайдете на ланч?

Еморі похитав головою.

— Дякую, містере Ферренбі, але я мушу йти далі.

Великий чоловік протягнув руку. Еморі побачив, що той факт, що він знав Джессі, з лишком переважив будь-яку неприязнь, яку він викликав своїми поглядами. Якими ж привидами були люди, з якими доводилося працювати! Навіть маленький чоловічок наполіг на тому, щоб потиснути руку.

— Прощавайте! — крикнув містер Ферренбі, коли машина завернула за рог і рушила вгору по під’їзній алеї. — Удачі вам і невдачі вашим теоріям!

— І вам того ж, сер! — вигукнув Еморі, посміхаючись і махаючи рукою.

«З ВОГНЮ, З ТІСНОЇ КІМНАТИ»

За вісім годин ходьби від Прінстона Еморі сів біля дороги в Джерсі й оглянув прибитий морозом край. Природа як грубе явище, що складалося переважно з квітів, які при найближчому розгляді здавалися поїденими міллю, та мурах, що нескінченно перетинали травинки, завжди викликала розчарування; природа у вигляді неба, води та далеких горизонтів була куди приємнішою. Мороз і передчуття зими тепер хвилювали його, нагадуючи про дику битву між Сент-Реджисом і Гротоном⁴²⁰ давним-давно, сім років тому — і про осінній день у Франції дванадцять місяців тому, коли він лежав у високій траві, а його взвод припав до землі поруч, чекаючи сигналу, щоб торкнутися плеча кулеметника Льюїса⁴²¹. Він бачив ці дві картини разом із якоюсь первісною екзальтацією: дві гри, в які він грав, різні за рівнем озлобленості, але пов'язані між собою чимось, що відрізняло їх від Розалінди чи теми лабіринтів, які були, зрештою, справою життя.

«Я егоїст», — подумав він. «Це не та якість, що зміниться, коли я "побачу людські страждання", "втрачу батьків" чи "допоможу іншим". Цей егоїзм — не просто частина мене. Це найживіша моя частина».

«Саме через подолання, а не через уникнення цього егоїзму я зможу принести врівноваженість і баланс у своє життя. Немає такої чесноти безкорисливості, яку я не міг би використати. Я можу йти на жертви, бути благодійним, віддавати другові, терпіти заради друга, віддати життя за друга — і все тому, що ці речі можуть бути найкращим вираженням мене самого; проте в мені немає жодної краплі "молока людської ніжності"⁴²²».

Проблема зла для Еморі кристалізувалася в проблему статі. Він починав ототожнювати зло з потужним фалічним культом у Брука та раннього Веллса. Нерозривно пов’язаною зі злом була краса — краса, що все ще залишалася постійним бентежним гулом; ніжна в голосі Елеонори, у старій нічній пісні, що марилася в житті, як накладені один на одного водоспади — напівритм, напівтемрява. Еморі знав: щоразу, коли він спрагло тягнувся до неї, вона шкірилася на нього гротескним обличчям зла. Краса великого мистецтва, краса всієї радості, а понад усе — краса жінок. Зрештою, вона мала занадто багато асоціацій із розпустою та потаканням власним слабкостям. Слабкі речі часто були прекрасними, слабкі речі ніколи не були добрими. І в цій його новій самотності, обраній задля тієї величі, якої він міг би досягти, краса мусила бути відносною, інакше, будучи гармонією сама по собі, вона створювала б лише дисонанс⁴²³.

У певному сенсі це поступове зречення краси було другим кроком після того, як його розчарування стало повним. Він відчував, що залишає позаду свій шанс бути певним типом митця. Здавалося набагато важливішим бути певним типом людини.

Його думки раптово змінили напрям, і він виявив, що думає про Католицьку церкву. В ньому зміцнилася ідея, що тим, кому необхідна ортодоксальна релігія, бракує якоїсь внутрішньої суті — а релігія для Еморі означала Римську церкву. Цілком можливо, що це порожній ритуал, але він, здавалося, був єдиним асимілюючим, традиційним оплотом проти розпаду моралі. Доки великі натовпи не будуть навчені моральному почуттю, хтось мусить вигукувати: «Не украдь!»⁴²⁴. Проте будь-яке прийняття віри зараз було неможливим. Він хотів часу і відсутності стороннього тиску. Він хотів зберегти дерево без прикрас, повністю усвідомити напрям і силу цього нового старту.

День згасав: від очищувального блага третьої години до золотої краси четвертої. Згодом він ішов крізь тупий біль призахідного сонця, коли навіть хмари здавалися закривавленими, і в сутінках прийшов до кладовища. У повітрі стояв сутінковий, мрійливий запах квітів, на небі з’явився привид молодика, а довкола залягли тіні. Піддавшись імпульсу, він подумав, чи не спробувати відчинити двері іржавого залізного склепіння, вбудованого в схил пагорба; склепіння, вимитого дочиста й вкритого пізньоцвітими, плакучими водянисто-блакитними квітами, що могли б вирости з мертвих очей — липкими на дотик, із нудотним запахом.

Еморі хотілося доторкнутися до напису: «Вільям Дейфілд, 1864». Він дивувався, чому могили змушують людей думати, ніби життя марне. Чомусь він не знаходив нічого безнадійного в тому, що хтось жив. Усі ці розбиті колони, і сплетені руки, і голуби, і ангели означали романтику. Він уявляв, як через сто років йому було б приємно, щоб молоді люди гадали, коричневі у нього були очі чи блакитні; і він пристрасно сподівався, що його могила матиме вигляд чогось із дуже, дуже давніх часів. Здавалося дивним, що в ряду солдатів Армії Союзу⁴²⁵ двоє чи троє змушували його думати про померле кохання та мертвих закоханих, хоча вони були точнісінько такими ж, як інші, аж до жовтуватого моху.

Далеко за північ з’явилися вежі та шпилі Прінстона⁴²⁶, де-не-де блимало запізніле світло — і раптом із чистої темряви пролунав дзвін. Він тривав, як нескінченний сон; дух минулого, що ширяв над новим поколінням, обрана молодь із заплутаного, непокараного світу, яку все ще романтично годували помилками та напівзабутими мріями мертвих державних діячів і поетів. Тут було нове покоління, що вигукувало старі заклики, вчило старі догми крізь марення довгих днів і ночей; приречене зрештою вийти в те брудне сіре сум’яття, щоб іти за коханням і гордістю; нове покоління, присвячене — більше, ніж попереднє — страху перед бідністю та поклонінню успіху; покоління, що виросло, аби виявити, що всі Боги померли, всі війни відгриміли, всі віри в людину похитнулися...

Еморі, якому було шкода їх, усе ж не шкодував себе — мистецтво, політика, релігія, яким би не був його шлях, він знав, що тепер він у безпеці, вільний від усілякої істерії; він міг приймати те, що було прийнятним, блукати, рости, бунтувати, міцно спати протягом багатьох ночей...

У його серці не було Бога, він це знав; його думки все ще були в розбраті; завжди залишався біль спогадів, жаль за втраченою юністю — проте води розчарування залишили осад на його душі: відповідальність і любов до життя, слабке ворушіння старих амбіцій і нездійснених мрій. Але... о, Розаліндо! Розаліндо!..

— Усе це, в кращому випадку, лише жалюгідна заміна, — сумно промовив він. І він не міг сказати, чому ця боротьба була вартою зусиль, чому він вирішив максимально використати себе і свій спадок, отриманий від особистостей, яких він зустрів на шляху... Він простягнув руки до кришталевого, сяючого неба.

— Я знаю себе, — вигукнув він, — і це все!⁴²⁷

1920 р.

* * *

Переклад українською та автор приміток: А.Невідомий (2026 р.)