Jimmy Goggles the God | Джиммі Гоглз — Бог

Джиммі Гоглз — Бог | читати онлайн

(переклад українською мовою)

— Не кожному доводилося бути Богом, — сказав засмаглий чоловік. — А мені ось довелося. Поміж іншим.

Я дав зрозуміти, що відчув його поблажливість.

— Багато вже й не залишається для честолюбних прагнень, еге ж? — запитав засмаглий чоловік. — Я був одним із тих, кого врятували з «Оушен Піонір». Оце так! Як швидко летить час! Минуло вже двадцять років. Сумніваюся, що ви пам’ятаєте щось про «Оушен Піонір»?

Назва здалася мені знайомою, і я спробував пригадати, коли й де її читав. «Оушен Піонір»?

— Здається, щось про золотий пісок, — невпевнено відповів я. — Але подробиць…

— Саме так, — сказав він. — Вона потрапила в чортів вузенький канал, де їй узагалі нічого було робити, — ухилялася від піратів. Це було ще до того, як із цим неподобством покінчили. А ще там, здається, відбувалися виверження вулканів чи щось таке, і всі скелі опинилися не там, де належало. Є там місця поблизу Суни¹, де доводиться стежити за скелями, щоб зрозуміти, куди вони наступного разу перемістяться. Судно пішло на дно на глибині двадцяти сажнів² — і не встигли б ви й партію у віст³ роздати, як воно вже затонуло. На борту, казали, було золота на п’ятдесят тисяч фунтів — у тій чи іншій формі.

— Хтось вижив?

— Троє.

— Тепер пригадую цю історію, — сказав я. — Там іще щось було про підняття затонулого майна…

Та щойно я вимовив слова про підняття затонулого майна, як засмаглий чоловік вибухнув таким страшенним потоком лайки, що я приголомшено замовк. Зрештою він перейшов на звичайні прокльони, а потім раптом перервав сам себе.

— Вибачте, — сказав він, — але ж це підняття затонулого майна!

Він нахилився до мене.

— Я брав участь у тій справі, — продовжив він. — Хотів розбагатіти, а натомість став Богом. У мене теж є почуття… Бути Богом — це вам не завжди медом намазано, — сказав засмаглий чоловік і ще деякий час висловлювався такими влучними, але мало що пояснювальними сентенціями.

Нарешті він знову повернувся до своєї розповіді.

— Був там я, — сказав засмаглий чоловік, — а також моряк на ім’я Джейкобс і Елвейз, старший помічник капітана «Оушен Піонір». Саме він і запустив усю цю історію. Пам’ятаю, як ми сиділи в шлюпці й він одним-єдиним реченням підкинув нам цю ідею. Він був надзвичайним мастаком підкидати людям різні ідеї.v

«На тому судні було сорок тисяч фунтів, — сказав він, — і тільки мені відомо, де саме воно затонуло».

Тут не треба мати великого розуму, щоб збагнути, до чого він веде. Від початку й до кінця ватажком був саме він. Він домовився із братами Сандерсами та дістав їхній бриг⁴. Брати володіли судном під назвою «Прайд оф Банья». А ще саме Елвейз придбав водолазний костюм — уживаний, із системою подавання стисненого повітря замість насоса. Він і сам пірнав би в ньому, якби під час спуску його не починало нудити. А тим часом рятувальники морочилися з картою, яку він власноруч сфабрикував, і цілком серйозно шукали затонуле судно біля Стар-Рейсу, за сто двадцять миль звідти.

Можу вас запевнити: на тому бригу ми жили душа в душу — жарти, випивка й райдужні надії не переводилися. Усе здавалося таким простим, чистим і зрозумілим, справжнісінькою безпрограшною справою, як кажуть бувалі хлопці. Ми раз у раз починали гадати, як там просуваються справи в тієї іншої клятої компанії — справжніх рятувальників, які вирушили на два дні раніше за нас, — і реготали так, що аж боки боліли. Їли ми всі разом у каюті братів Сандерсів. Компанія зібралася дивна: самі офіцери, жодного простого матроса. А водолазний костюм стояв собі осторонь і чекав своєї черги.

Молодший Сандерс був веселим хлопцем, і в тій клятій штуковині справді було щось кумедне: величезна роздута голова та нерухомий погляд. Він і нас навчив це помічати.

«Джиммі Гоглз», — так він його називав і розмовляв із ним, наче з живою людиною. Питав, чи одружений він, як поживає місіс Гоглз, як там усі маленькі Гоглзи. Просто луснути можна було зі сміху! І щодня ми всі, як один, пили ром за здоров’я цього Джиммі Гоглза, відкручували йому одне скляне вічко та вливали всередину склянку рому. Так тривало доти, доки всередині від нього вже не тхнуло тією огидною гумою, а пахло так само приємно, як із ромової бочки. Ох і весело ж ми тоді жили, можу вам сказати! І гадки не мали, бідолахи, що на нас згодом чекає…

Ми ж не збиралися через клятий поспіх змарнувати свої шанси, самі розумієте. Тож цілий день промірювали глибину, поступово наближаючись до місця, де затонув «Оушен Піонір», — просто між двома брилами сірої скелястої породи, схожої на скручені канати. То були лавові скелі, що здіймалися майже з самої води. Нам довелося стати на якір приблизно за пів милі від них, щоб знайти безпечне місце, і тут зчинилася страшенна суперечка: кому залишатися на борту. Зрештою вирішили всі вирушити в шлюпці. А судно лежало там, де й затонуло, — верхівки щогл, які досі стирчали над водою, було чудово видно. Щойно в п’ятницю вранці розвиднілося, я відразу спустився під воду у водолазному костюмі.

Яке ж на мене чекало здивування! І досі бачу все це перед очима, до найменших подробиць. Місце було дивовижне, а світанок тільки-но займався. Тутешні люди вважають, що в кожному тропічному краї неодмінно є рівний берег, пальми та прибій. Отакі вони, наївні! А ця місцина, наприклад, зовсім не була схожа на їхні уявлення. То були не звичайні скелі, підмиті хвилями, а величезні вигнуті насипи, схожі на купи металургійного шлаку, знизу вкриті зеленою слизотою. Подекуди на них колихалися колючі кущі та якась інша рослинність. Вода стояла гладенька, прозора, відливала брудним сірувато-чорним блиском. У ній нерухомо розпростерлися величезні розгалужені червонувато-бурі водорості, а поміж ними повзали й металися туди-сюди якісь істоти. А далеко за ровами, калюжами й купами шлаку, на схилі гори, знову піднімався ліс — він відроджувався після пожеж і попелопадів⁵, спричинених останнім виверженням. Та й з іншого боку теж був ліс, а посеред нього височів якийсь розвалений… як його?.. амфітеатр⁶ із чорного й іржаво-бурого вулканічного шлаку, а в самому центрі лежало море, наче в затоці.

Кажу ж вам, світанок тільки-но займався, барви ще майже не проступили, і ніде — ані вгору, ані вниз по каналу — не було видно жодної живої душі, крім нас самих. Хіба що «Прайд оф Банья» лежав за виступом скель, ближче до відкритого моря. Жодної живої душі, — повторив він і замовк.

— Звідки вони взялися, я й досі не маю ані найменшого уявлення. Ми почувалися в такій цілковитій безпеці, були певні, що навколо нікого немає, що бідолашний молодий Сандерс навіть наспівував собі під ніс. Я вже був у Джиммі Гоглзі, щоправда, ще без шолома.

«Тихо, — сказав Елвейз. — Он її щогла».

Я лише на мить визирнув через борт, але відразу схопив ту страхітливу штуковину й мало не перекинувся за борт, коли старий Сандерс розвернув шлюпку. Коли віконця шолома закрутили й перевірили, що все гаразд, я перекрив клапан на повітряному поясі, щоб допомогти собі зануритися, і стрибнув за борт ногами вниз — адже драбини в нас не було. Шлюпка гойдалася на хвилях, а всі вони дивилися, як я зникаю під водою, занурюючись головою в зарості водоростей і темряву, що огортали щоглу. Гадаю, у такому безлюдному місці ніхто — навіть найобережніша людина у світі — не став би перейматися тим, щоб виставити спостерігача. Тут самотністю аж смерділо.

Звісно, ви повинні розуміти, що у водолазній справі я був повним новачком. Ніхто з нас не вмів пірнати. Нам довелося добряче пововтузитися з тим спорядженням, перш ніж ми призвичаїлися до нього, а це був мій перший справжній спуск на глибину. Відчуття просто пекельні. Вуха болять страшенно. Не знаю, чи траплялося вам коли-небудь завдати собі болю, коли позіхаєте або чхаєте, але тут відчуваєш щось подібне, тільки вдесятеро сильніше. А ще тут, над бровами, такий біль, наче голову розколює, і відчуття, ніби тебе звалив грип. Та й у легенях та всьому іншому аж ніяк не райські відчуття. А коли опускаєшся вниз, здається, ніби починаєш їхати ліфтом, тільки рух не припиняється. Не можеш повернути голову, щоб подивитися, що в тебе над головою, а щоб як слід роздивитися, що діється біля ніг, доводиться так болісно нахилятися, що й не хочеться. До того ж на глибині було темно, не кажучи вже про чорноту попелу й мулу, що вкривали дно. Це було наче спускатися зі світанку назад у ніч, так би мовити.

Щогла виринула з темряви, мов привид, потім з’явилася ціла зграя риб, далі — безліч червоних водоростей, що колихалися у воді, а тоді — гуп! — я з глухим ударом гепнувся об палубу «Оушен Піонір». Риби, які живилися мертвими тілами, здійнялися навколо мене, мов рій мух, що злітають улітку з падла на дорозі. Я знову відкрив подавання стисненого повітря — зрештою, костюм був трохи задушливий, гумовий, попри весь той ром, — і зупинився, приходячи до тями. Там, унизу, було трохи прохолодніше, і це допомогло позбутися задухи.

Коли мені полегшало, я почав озиратися. Видовище було надзвичайне. Навіть світло здавалося незвичайним — якесь червонувате присмеркове сяйво, бо обабіч судна здіймалися довгі пасма водоростей, що плавали у воді. А високо над головою виднілося щось схоже на місячне світло — глибокого зеленкувато-блакитного відтінку. Палуба судна, якщо не зважати на легкий крен на правий борт, лежала рівно, темна й довга, поміж водоростями. Вона була чистою, за винятком місць, де щогли переламалися, коли судно перекинулося на бік, і зникала в чорній темряві в напрямку бака. На палубі не було жодного мерця; гадаю, більшість опинилася серед водоростей обабіч судна. Але згодом я знайшов два скелети в пасажирських каютах — там, де їх застала смерть. Було дивно стояти на тій палубі й поступово впізнавати все навколо. Ось місце біля поручнів, де я любив курити під зоряним небом, а ось куток, де один літній чоловік із Сіднея залицявся до вдови, яка подорожувала з нами. Яка ж то була гармонійна пара ще місяць тому! А тепер із них обох і крабеняті було б нічого поїсти.

Я завжди мав певну схильність до філософських роздумів, тож, мабуть, добрих п’ять хвилин віддав таким думкам, перш ніж спуститися нижче й пошукати, де ж зберігалося те кляте золото. Пошуки просувалися повільно: доводилося переважно обмацувати все руками, бо навколо стояла непроглядна темрява, а вздовж сходів до нижньої палуби миготіли оманливі блакитні відблиски. До того ж щось там рухалося: одного разу щось штурхнуло моє скло, а іншого — ущипнуло за ногу. Мабуть, краби. Я перечепився об купу якогось мотлоху, що валявся на підлозі й збивав мене з пантелику, а тоді нахилився й підняв щось, укрите ґудзуватими виступами та шпичками. Як гадаєте, що це було? Хребет! Та я ніколи не мав особливих почуттів до кісток. Ми досить докладно обговорили всю справу заздалегідь, і Елвейз точно знав, де зберігали золото. Я знайшов його вже під час того спуску. Підняв один край скрині на один дюйм⁷ чи навіть трохи більше.

Тут він урвав свою розповідь.

— Я її підняв, — сказав він. — Ось настільки! Чистого золота на сорок тисяч фунтів! Золото!!! Я вигукнув це всередині шолома, ніби вітав перемогу, і від того в мене аж заклало вуха. На той час мені вже страшенно бракувало повітря, і я добряче втомився — мабуть, пробув унизу хвилин двадцять п’ять, а то й більше, — тож вирішив, що на сьогодні досить. Я знову піднявся сходами, і щойно мої очі опинилися на рівні палуби, як здоровенний краб із якимось істеричним ривком кинувся вбік і чкурнув геть. Я аж здригнувся від несподіванки. Вибравшись на палубу на повний зріст, я перекрив клапан за шоломом, щоб повітря накопичувалося й знову підняло мене вгору. Я помітив, що згори долинають якісь гучні удари, ніби хтось б’є веслом по воді, але голови не підвів. Мені здалося, що вони так сигналізують, аби я піднімався.

І раптом щось промайнуло повз мене згори — щось важке — і застрягло, тремтячи, у дошках палуби. Я глянув, а там довгий ніж, який бачив у руках молодого Сандерса. «От йолоп, — подумав я, — упустив його!» А я ще подумки називав його дурнем і телепнем, адже ніж міг завдати мені серйозної рани, коли я почав підійматися й стрімко рухатися вгору, до денного світла. Десь на рівні верхніх рей⁸ «Оушен Піонір» — гуп! — я налетів на щось, що опускалося вниз, і чийсь чобіт ударив просто перед моїм шоломом. А тоді з’явилося ще щось, що відчайдушно борсалося. На мені опинилася величезна вага, хай би що це було, і та штука звивалася та крутилася. Я вирішив би, що то велетенський восьминіг чи якась подібна істота, якби не чобіт. Але восьминоги чобіт не носять. Звісно, усе сталося за одну мить. Я відчув, що знову опускаюся вниз, і розкинув руки, щоб утримати рівновагу. Тоді все те звалилося з мене й відлетіло вниз, а я рушив угору…

Він на якусь мить замовк, перевів подих, потім продовжив.

— Я побачив обличчя молодого Сандерса над оголеним чорним плечем, а ще спис, що наскрізь пробив йому шию й вийшов через рот. Із рота та шиї у воду виривалися струмені чогось схожого на рожевий дим. Вони падали вниз, учепившись один в одного, переверталися, і обидва вже були надто знесилені, щоб розчепитися. А наступної миті мій шолом із таким гупанням, що міг розколотися, врізався в човен тубільців. Це були тубільці! Два повні човни…

Ото вже було гаряче, кажу вам!.. Елвейз стрибнув за борт із трьома списами в тілі. Навколо мене у воді гойдалися й били ногами тіла трьох чи чотирьох чорних чоловіків. Я майже нічого не бачив, але відразу збагнув, що справу програно. Я щосили повернув клапан і, пускаючи бульбашки, знову пірнув униз, услід за бідолашним Елвейзом, у такому жахливому страху й сум’ятті, яке ви собі й уявити не можете. Я проплив повз молодого Сандерса та тубільця, які знову піднімалися вгору й досі трохи борсалися, а ще за мить знову стояв у напівтемряві на палубі «Оушен Піонір».

«От дідько, — подумав я, — оце халепа!» Тубільці? Спочатку я не бачив іншого виходу, крім як задихнутися внизу або бути заколотим згори. Я не дуже добре розумів, на скільки мені вистачить повітря, але залишатися там унизу довше мені зовсім не хотілося. Мені було задушно, голова йшла обертом — і це ще не кажучи про панічний жах, який мене охопив. Ми ніколи не мали справи з цими клятими тубільцями, брудними папуаськими дикунами. Випливати там, де я перебував, не було сенсу, але щось робити було конче потрібно. Не довго думаючи, я переліз через борт брига, опинився серед водоростей і щодуху кинувся крізь темряву. Лише раз я зупинився, став навколішки й закинув голову назад усередині шолома, щоб подивитися вгору. Там було неймовірно яскраве зеленкувато-блакитне небо, а два човни й шлюпка, що плавали над водою, здавалися крихітними й далекими, утворюючи щось на зразок перекошеної літери «H». Мене аж занудило, коли я глянув на них і подумав, що означали хитання та погойдування цих трьох суденець.

— То були, мабуть, найжахливіші десять хвилин у моєму житті. Я навмання блукав у тій темряві, відчуваючи страшенний тиск, наче мене засипало піском; груди пронизував біль, я мало не млів від страху, а здавалося, що вдихаю самий лише запах рому й прогумованої тканини. От чорт! Нарешті я відчув, що підіймаюся досить крутим схилом. Ще раз визирнув, сподіваючись побачити човни та шлюпки, а тоді рушив далі. Зупинився, коли голова була лише за фут⁹ від поверхні, й спробував роздивитися, куди прямую, але, звісно, не побачив нічого, крім відображення дна. Тоді я рвонув угору, наче пробивав головою дзеркало. Щойно мої очі визирнули з води, я побачив, що опинився біля якогось пляжу неподалік від лісу. Озирнувся, але ні тубільців, ні брига не було видно: їх затуляла велика горбкувата купа покручених лавових брил. І тут мій природжений дурень підказав мені чкурнути до лісу. Шолома я не зняв, лише трохи відчинив одне з віконець і, трохи відсапавшись, вибрався з води. Ви навіть не уявляєте, наскільки чистим і свіжим здавався на смак повітря!

Звісно, коли в підошвах чобіт у тебе по чотири дюйми свинцю, на голові мідний баняк завбільшки з футбольний м’яч, а сам ти пробув під водою тридцять п’ять хвилин, рекордів зі швидкого бігу не поб’єш. Біг я, як сільський хлопчина, що поспішає на роботу. І ось, коли я подолав уже половину шляху до дерев, побачив десяток чи й більше тубільців, які з роззявленими від подиву ротами виходили мені назустріч.

Я вмить зупинився й вилаяв себе на всі заставки за те, що виявився найбільшим дурнем у всьому Лондоні. Повернутися до води я мав приблизно стільки ж шансів, скільки перевернута на спину черепаха — самостійно стати на ноги. Я знову загвинтив віконце, щоб звільнити руки, і став чекати на них. Іншого виходу не було.

Але вони не надто квапилися наближатися. Я почав здогадуватися чому.

«Джиммі Гоглзе, — сказав я собі, — усе через твою красу!»

Гадаю, від усіх цих небезпек і перепадів тиску клятого повітря в мене трохи паморочилося в голові.

«Чого витріщилися? — запитав я, ніби дикуни могли мене почути. — На кого я вам схожий? От побачите, я вам дам на що подивитися!» — сказав я й заходився загвинчувати випускний клапан, одночасно відкривши подачу стисненого повітря з пояса, аж поки роздувся, мов надута жаба.

Вигляд у мене, мабуть, був справді величний. Хай мені грець, якщо хоч один із них наважився ступити бодай крок уперед! Незабаром один, а за ним і другий опустилися навкарачки. Вони не знали, що зі мною робити, й заходилися виявляти надзвичайну поштивість, що з їхнього боку було дуже мудро й цілком розсудливо. Я вже подумував потихеньку відступити до моря й дременути, але це здавалося безнадійним. Зроби я бодай крок назад — і вони кинулися б за мною. Тож від самого розпачу я рушив пляжем просто на них, повільно ступаючи важкими кроками й поважно розмахуючи роздутими руками. А всередині я тремтів, мов синиця.

Проте ніщо так не допомагає людині виплутатися зі скрути, як вражаюча зовнішність. Я переконувався в цьому і раніше, і згодом. Нам, людям, які вже років із семи звикли до водолазних костюмів, важко навіть уявити, яке враження такий костюм справляє на простодушного дикуна. Двоє чи троє тубільців кинулися навтьоки, а решта гарячково заходилася бити себе головами об землю. А я йшов далі — повільно, урочисто, з безглуздо поважним і хитрим виглядом, наче сантехнік, який ходить по замовленнях. Було очевидно, що вони вважають мене якоюсь могутньою істотою.

Тут раптом один із них скочив на ноги й почав показувати на мене, супроводжуючи свої жести якимись неймовірними викрутасами. Решта заходилася переводити погляди то на мене, то на щось у морі.

«Що тепер сталося?» — подумки спитав я себе.

Я повільно обернувся, бо ж належало зберігати гідність, і побачив, як з-за мису випливає нещасний старий «Прайд оф Банья», який тягли за собою дві каное. Від самого цього видовища мене аж занудило. Та, очевидно, вони чекали від мене якогось знаку, тож я помахав руками — виразно, але так, щоб нічого конкретного не обіцяти. А тоді повернувся й знову поважно попрямував до дерев.

Пам’ятаю, тієї миті я несамовито молився, знову й знову повторюючи:

«Господи, допоможи мені довести все до кінця! Господи, допоможи мені довести все до кінця!»

Лише дурні, які нічого не знають про небезпеки, можуть дозволити собі насміхатися з молитви.

Але ці нігери не збиралися просто так відпускати мене й дозволити собі піти геть. Вони почали довкола мене якийсь танець із поклонами й наче підштовхували пройти стежкою, що вела крізь дерева. Мені було зрозуміло, що за кого б вони мене не вважали, британським підданим вони мене точно не вважали. Та й сам я ще ніколи в житті так не хотів приховати своє походження й не зізнаватися, що я з Англії.

Мабуть, ви мені навряд чи повірите, якщо не знаєте, які бувають дикуни, але ці бідолашні, заблукані в невігластві створіння привели мене просто до свого різновиду капища, щоб представити мене благословенному старому чорному каменю, який там стояв. На той час я вже почав потроху усвідомлювати, наскільки глибоке їхнє невігластво, тож, побачивши це божество, відразу збагнув, як діяти. Я загарчав низьким басом: «Ву-у-у! Ву-у-у!» — довго тягнучи один і той самий звук, заходився розмахувати руками, а потім дуже повільно й урочисто перекинув їхнє бовванисько на бік і сів на нього. Сісти мені страшенно хотілося, бо в тропіках у водолазному костюмі не сильно погуляєш. Крім того, у ньому було просто нестерпно спекотно. Я бачив, як їх приголомшило те, що я всівся на їхнього ідола, але менш ніж за хвилину вони все обміркували й заходилися ревно поклонятися вже мені. І, мушу сказати, я відчув неабияке полегшення, побачивши, що для мене все складається досить добре, попри вагу, яка тиснула мені на плечі й ноги.

Та найбільше мене непокоїло, що подумають хлопці з каное, коли повернуться. Якщо вони бачили мене в човні до того, як я пірнув, ще й без шолома, — а вони цілком могли стежити за мною й ховатися від учорашньої ночі, — то їхня думка про мене могла суттєво відрізнятися від думки решти. Здавалося, минули цілі години, поки я мучився цими тривогами, аж нарешті здійнявся галас через прибуття.

Але вони проковтнули цю історію — усе кляте село проковтнуло! Гадаю, мені довелося просидіти так майже дванадцять годин поспіль, випроставшись і зберігаючи суворий, непорушний вигляд, наскільки це було можливо, — точнісінько як ті сидячі єгипетські статуї, які трапляються на малюнках. І зрештою я з усім цим упорався. Ви навіть не уявляєте, чого це мені вартувало в такій спеці й смороді.

Гадаю, ніхто з них навіть не здогадувався, що всередині сидить людина. Для них я був просто величезним дивовижним шкіряним ідолом, який на щастя вибрався з води. Але ж утома! Спека! Задуха! Гумовий плащ, у якому я аж прів! Ром! І весь цей гармидер! Переді мною, на чомусь на кшталт лавової плити, розпалили смердюче багаття, а тоді принесли купу кривавого місива — найогидніші частини того, чим там, надворі, бенкетували ці звірюки, — і спалили все це на мою честь. Я вже трохи зголоднів, але тепер розумію, як богам удається обходитися без їжі: навколо них же постійно тхне спаленими жертвами.

Потім вони принесли чимало речей, які забрали з брига, а серед них, на моє полегшення, виявився й той самий різновид пневматичного насоса, що використовувався в системі подачі стисненого повітря. Після цього до мене зайшла ціла юрба чоловіків і дівчат та почала витанцьовувати довкола мене таке, що й соромно згадувати. Дивовижно, скількома різними способами люди вміють виявляти повагу! Якби під рукою в мене була сокира, я б узявся за них усіх — так вони мене розлютили. Увесь цей час я сидів, випроставшись, мов на офіційному прийомі, бо не знав, що ще можна вдіяти.

І нарешті, коли настала ніч, а в їхній плетеній із гілок каплиці стало надто темно, — знаєте, усі ці дикуни бояться темряви, — я почав видавати звук, щось на кшталт «Му-у-у!», і вони розпалили надворі величезні багаття, а мене залишили нарешті в спокої — у темряві моєї хатини. Тепер я міг трохи відкрутити віконця шолома, щоб впустити повітря, обміркувати все, що сталося, і почуватися так кепсько, як тільки могло бути.

Господи! Як же мені було зле!

Я був дуже знесилений і голодний, а думки в моїй голові крутилися, мов жук, пришпилений шпилькою: шалена метушня, але — жодного результату. І знову все поверталося туди, звідки почалося. Я журився за іншими хлопцями — вони, звісно, були клятими п’яницями, але не заслуговували на таку долю. А молодий Сандерс, у якого спис прошив шию, ніяк не йшов у мене з голови. Там, на дні, лежав скарб з «Оушен Піоніра»; треба було придумати, як його дістати, сховати десь у безпечнішому місці, а потім повернутися по нього. І ще мучило питання, де роздобути бодай щось поїсти. Кажу вам, я вже мало не марив. Я боявся попросити їжі жестами, щоб ненароком не повестися надто по-людськи, тож сидів і голодував майже до самого світанку. Нарешті в селі трохи затихло, і я більше не міг терпіти. Вийшов і роздобув у мисці щось схоже на артишоки та трохи кислого молока. Решту я поклав назад до інших підношень, щоб дати їм зрозуміти, які страви мені до вподоби. А вранці вони прийшли поклонитися й побачили, що я сиджу випростаний і поважний на місці їхнього колишнього божества — точнісінько так, як вони залишили мене напередодні ввечері. Я притулився спиною до центрального стовпа своєї хатини й, по суті, спав. Так я й став Богом серед язичників — безперечно, фальшивим Богом, що саме по собі є блюзнірством, але ж не завжди можна вибирати.

Щоправда, я не хочу перебільшувати свої заслуги як Бога, але мушу визнати: поки я був Богом для цих людей, їм надзвичайно щастило. Звісно, я не стверджую, що тут був якийсь зв’язок. Вони перемогли в битві з іншим племенем — через це я отримав силу-силенну підношень, яких зовсім не бажав. Риболовля в них була чудова, а врожай пури¹⁰ видався надзвичайно щедрим. І захоплення брига вони також зарахували до благ, які я їм приніс. Як на мене, для цілковитого новачка це був зовсім непоганий результат. І, хоч вам, мабуть, важко в це повірити, я був племінним Богом цих клятих дикунів майже чотири місяці…

А що мені, друже, залишалось іще робити? Та я не весь час ходив у тому водолазному костюмі. Я звелів облаштувати для мене щось на кшталт «святая святих», і довелося добряче помучитися, перш ніж вони зрозуміли, чого саме я від них хочу. Оце й було найважче — домогтися, щоб вони збагнули мої бажання. Я не міг принижувати себе, погано розмовляючи їхньою мовою, — навіть якби взагалі вмів нею говорити, — але й розмахувати перед ними руками, мов навіжений, теж не годилося. Тож я малював на піску різні картинки, сідав поруч і голосно гукав, як навіжений. Інколи вони правильно виконували те, що я хотів, а інколи все робили геть навпаки. Треба віддати їм належне: старанності їм не бракувало. А я тим часом ламав голову, як покінчити з усією цією клятою історією.

Щоночі, ще до світанку, я виходив у повному спорядженні й прямував до місця, звідки було видно протоку, де затонув «Оушен Піонір». Одного разу, місячної ночі, я навіть спробував дійти до нього пішки, але водорості, скелі й темрява зрештою мене здолали. Повернувся я лише серед білого дня, а там усі ці дурнуваті нігери зібралися на пляжі й благали свого морського бога повернутися до них. Я був такий розлючений і втомлений після всіх тих блукань, падінь, занурень і спроб знову вибратися нагору, що, коли вони почали радіти, мені аж кортіло надавати їм усім по дурних головах. Терпіти не можу всіх цих церемоній!

А потім з’явився місіонер. Ох, цей місіонер! Це сталося по обіді. Я сидів у всій своїй величі в зовнішній частині храму, на тому самому старому чорному камені, коли він прийшов. Знадвору долинув галас, почулося якесь белькотіння, а потім його голос, який звертався до перекладача.

«Вони поклоняються колодам і камінню», — сказав він.

І я миттю збагнув, у чому річ. Одне з віконець у моєму шоломі було відгвинчене, щоб легше дихалося, тож я негайно, не довго думаючи, гукнув:

«Колодам і камінню! Заходьте сюди, — кажу, — і я вам зараз розтрощу вашу кляту голову!»

На мить запала тиша, потім знову почулося белькотіння, і нарешті він увійшов, тримаючи в руці Біблію, як це в них заведено. То був невеличкий пісочноволосий чоловічок в окулярах і пробковому шоломі. Мушу сказати, я неабияк тішився думкою, що моя постать у напівтемряві — мідний шолом і величезні окуляри — спершу добряче його приголомшила.

«Ну що, — кажу, — як там торгівля ситцем?»

Бо я, знаєте, не надто шаную різних місіонерів.

Я добряче покепкував з того місіонера. Він був іще зеленим новачком і мені, такому бувалому чоловікові, геть не рівня. Він аж захекався, запитуючи, хто я такий, а я сказав, що, коли хоче знати, нехай прочитає напис біля моїх ніг. Він нахилився прочитати, а його перекладач, звісно, був таким самим забобонним, як і решта, тож сприйняв це за поклоніння й миттю впав на коліна. Усі мої люди завили від тріумфу, і після такого візиту в моєму селі для нього та йому подібних більше не залишилося роботи.

Та, звісно, я зробив дурницю, що так його відлякав. Якби мав бодай трохи розуму, то відразу розповів би йому про скарб і запропонував стати моїм компаньйоном. Не сумніваюся, він погодився б. Навіть дитина, якби мала кілька годин на роздуми, збагнула б зв’язок між моїм водолазним костюмом і загибеллю «Оушен Піоніра». Через тиждень після його від’їзду я якось уранці вийшов і побачив «Матернгуд» — корабель шукачів скарбів зі Стар-Рейсу, — який буксирувався протокою, промірюючи глибину. Уся ця клята вистава скінчилася, а всі мої зусилля пішли нанівець. Чорт забирай! Як же я лютував! І все це — щоб мене виставили на посміховисько в тому смердючому дурнуватому костюмі! Чотири місяці!

Розповідь засмаглого чоловіка знову стала плутаною.

— Тільки подумайте, — сказав він, коли знову заговорив більш-менш правильною мовою. — Золота на сорок тисяч фунтів!

— А той маленький місіонер повернувся? — запитав я.

— Авжеж! Благослови його Господь! Він поклявся своєю репутацією, що всередині Бога сидить людина, і з усією урочистістю вирушив перевірити це на власні очі. Та всередині нікого не було — його знову пошили в дурні. Я завжди терпіти не міг сцен і пояснень, а задовго до його повернення вже забрався звідти геть. Повертався додому, до Банья, уздовж узбережжя: удень ховався в кущах, а вночі крав їжу в селах. Зі зброї — лише спис. Жодного одягу, жодних грошей. Нічого. Як то кажуть, моє обличчя було моїм багатством. А від тих сорока тисяч фунтів золота мені перепало лише жалюгідних вісім тисяч — моя п’ята частка. Та тубільці, на щастя, збунтувалися, бо вирішили, що це саме він відігнав від них удачу.

1898 р.

Переклад: А.Невідомий, 2026 р.

* * *