Mr. Skelmersdale in Fairyland | Містер Скелмерсдейл у Країні фей

Містер Скелмерсдейл у Країні фей | читати онлайн

(переклад українською мовою)

— У тій крамниці є чоловік, — сказав лікар, — який побував у Країні фей.

— Дурниці! — відповів я й знову поглянув на крамницю.

Це була звичайна сільська крамниця: над входом містилося поштове відділення, на фасаді виднілися телеграфні дроти, надворі стояли цинкові тази та щітки, а у вітрині були виставлені чоботи, сорочки та м’ясні консерви.

— Розкажіть мені цю історію, — сказав я після паузи.

— Я сам нічого про нього не знаю, — відповів лікар. — Звичайнісінький собі телепень — прізвище його Скелмерсдейл. Але всі тутешні вірять у цю історію наче у біблійну істину.

Невдовзі я знову повернувся до цієї теми.

— Я нічого про це не знаю, — знову повторив лікар, — та й знати не хочу. Якось я лікував його зламаний палець — це сталося під час крикетного матчу між одруженими та неодруженими¹, — і саме тоді вперше почув усі ці нісенітниці. Ось і все. Але це показує, з якими диваками мені, зрештою, доводиться мати справу, еге ж? Спробуй тут прищепити людям сучасні уявлення про санітарію!

— Безперечно, — відповів я з помірно співчутливим тоном, і він почав розповідати мені про ту історію з бонгамською каналізацією². Я зауважив, що такі речі, схоже, неабияк обтяжують думки санітарних лікарів. Я співчував йому, як тільки вмів, а коли він назвав мешканців Бонгама «ослами», я сказав, що вони «довершені осли», але навіть це не допомогло його заспокоїти.

Згодом, пізніше того літа, нагальна потреба усамітнитися, щоб закінчити свій розділ про духовну патологію — він, як мені здається, був справді важчим для написання, ніж для читання, — привела мене до Біґнора.

Я оселився на фермі, а невдовзі знову опинився біля тієї маленької універсальної крамниці, цього разу в пошуках тютюну. «Скелмерсдейл», — подумав я, побачивши її, й зайшов усередину.

Мене обслужив невисокий, але добре складений молодий чоловік із світлим, ніжним, укритим пушком обличчям, невеликими гарними зубами, блакитними очима й млявою манерою триматися. Я з цікавістю його розглядав. За винятком легкої меланхолії у виразі обличчя, нічого незвичайного в ньому не було. На ньому була сорочка з засуканими рукавами й підгорнутий фартух, як і належало за його ремеслом, а за нешкідливим на вигляд вухом стримів олівець. Поперек чорного жилета пролягав золотий ланцюжок, з якого звисала погнута гінея³.

— Більше сьогодні нічого не бажаєте, сер? — запитав він, нахиляючись над моїм рахунком.

— Ви містер Скелмерсдейл? — запитав я.

— Так, сер, — відповів він, навіть не підводячи очей.

— Чи правда, що ви побували в Країні фей?

Він на мить підвів на мене очі, насупивши брови; на обличчі його з’явився ображений, роздратований вираз.

— Ой, та годі вам вже! — сказав він і, після миті ворожого погляду в очі, знову взявся підсумовувати мій рахунок.

— Чотири шилінги шість із половиною пенсів, — сказав він після паузи. — Дякую, сер.

Так, не надто люб’язно, почалося моє знайомство з містером Скелмерсдейлом.

Я зрозумів, що єдина тема, якої слід уникати, — Країна фей. У всьому іншому він був відкритий і привітний, хоч і дещо пересічний у своїй манері, але щодо цього його вже встигли добряче допекти — це було очевидне табу. Лише одного разу в залі, у його присутності, я почув найменший натяк на його пригоду, та й той кинув один непривітний наймит, який програвав йому.

Щоправда, від цього до довірчих стосунків мені довелося пройти чималий шлях, докладаючи наполегливих зусиль. Я знову зустрів його у Сільській залі⁴, куди вечорами після вечері ходив грати в більярд і трохи пом’якшувати ту надзвичайну відокремленість від людей, яка так допомагала мені працювати вдень. Мені вдалося зіграти з ним, а потім і поговорити.

Скелмерсдейл зробив серію ударів із двозначним рахунком⁵, що за мірками Біґнора було напрочуд доброю грою.

— Спокійніше! — сказав його суперник. — Без твоїх цих фейських щасливих ударів!

— Чого ви не можете його залишити в спокої? — промовив статечний літній чоловік, який із задоволенням спостерігав за грою, і під загальним невдоволеним бурмотінням задоволена власною дотепністю усмішка молодого орача згасла.

Скелмерсдейл на мить зневажливо глянув на нього, тримаючи кий, потім кинув його й вийшов із зали.

Я відчув, що настав слушний момент.

— А що це за жарт такий, — запитав я, — про Країну фей?

Невеличкий чоловічок із рум’яними щоками виявився балакучішим.

— Для молодого Скелмерсдейла це зовсім не жарт про Країну фей, — відповів той самий літній чоловік, попиваючи напій.

— Кажуть, сер, — сказав він, — що його забрали на Олдінґтонський пагорб і тримали там близько трьох тижнів.

І після цього розмова в товаристві пішла повним ходом. Щойно одна вівця рушила, інші охоче подалися за нею, і невдовзі я вже мав принаймні зовнішню картину всієї історії зі Скелмерсдейлом.

Раніше, ще до того, як він приїхав до Біґнора, він працював у такій самій маленькій крамниці в Олдінґтон-Корнері, і саме там, за словами людей, усе й сталося.

Історія була такою: одного вечора він затримався допізна на пагорбі, після чого зник із людських очей на три тижні, а повернувся з «манжетами такими ж чистими, як на початку»⁶ і повними кишенями пилу та попелу.

Повернувся він у стані похмурого нещастя, який лише поступово минув, і багато днів не хотів нічого розповідати про те, де він перебував і що з ним сталося.

Дівчина, з якою він був заручений і яка жила на Клептон-Гіллі, намагалася випитати в нього правду, але зрештою покинула його — частково через те, що він відмовлявся щось розповідати, а частково тому, що, за її словами, він добряче довів її до «хандри»⁷.

А потім, коли через деякий час він необережно прохопився комусь, що побував у Країні фей і хотів би повернутися туди, а ця звістка розійшлася й у хід пішли простацькі сільські жарти та піддражнювання, він раптом залишив свою роботу й перебрався до Біґнора, щоб утекти від пліток і усієї цієї метушні.

Але що саме сталося в Країні фей, ніхто з цих людей не знав.

На цьому товариство в Сільській залі розпалося, мов зграя, що втратила слід⁸. Один казав одне, інший — зовсім інше.

Зовні, розповідаючи про це диво, вони трималися критично й скептично, але я бачив, як крізь усі ці обережні застереження проступала чимала частка віри.

— Якщо Країна фей знаходиться всередині Олдінґтонського пагорба, — сказав я, — то чому б вам її не викопати?

Я вирішив показати розумну зацікавленість, водночас не приховуючи цілком слушного сумніву щодо всієї цієї історії.

— Оце я й кажу, — сказав молодий орач.

— Багато хто намагався копати на Олдінґтонському пагорбі, — урочисто мовив статечний літній чоловік, — у різні часи. Але нині вже ніхто з тих, хто міг би розповісти, чого вони домоглися своїми розкопками, не ходить по цій землі.

Одностайність цього невиразного, але загального переконання справляла неабияке враження. Я відчував, що за такою впевненістю неодмінно має критися ЩОСЬ, і моя й без того чимала цікавість до справжніх обставин цієї історії помітно зросла. Якщо й можна було дізнатися правду від когось, то лише від самого Скелмерсдейла. Тож я ще наполегливіше взявся виправляти перше несприятливе враження, яке справив на нього, і домагатися його довіри настільки, щоб він сам захотів заговорити.

У цьому мені допомагала одна соціальна перевага. Оскільки я був людиною привітною, не мав очевидної роботи й носив твідовий одяг та короткі штани до колін⁹, у Біґнорі мене, природно, зарахували до митців. А за дивовижним кодексом суспільної ієрархії, що панував у Біґнорі, митець стояв значно вище за помічника бакалійника. Скелмерсдейл, як і надто багато людей його стану, був певною мірою снобом. Своє «Ой, та замовкніть ви!» він кинув мені лише під впливом раптового й надмірного роздратування, а згодом, я був певен, пошкодував про це. Я знав, що йому цілком приємно, коли його бачать у товаристві зі мною на сільських вулицях.

Зрештою він без особливих вагань погодився прийти до мене в кімнату випити віскі й покурити люльку. Там я, завдяки якомусь щасливому чуттю, здогадався, що за всім цим криється серцева рана, і, розуміючи, що відвертість породжує відвертість, почав розповідати йому чимало цікавого про власне минуле — дещо правдивого, дещо вигаданого, — супроводжуючи свої оповіді натяками, які мали його заохотити.

Якщо я правильно пам’ятаю, це сталося після третьої склянки віскі під час третього такого візиту. Я розповідав про одну невигадливу юнацьку пригоду, яка свого часу зворушила мене, а потім залишилася в минулому, і саме тоді він нарешті, з власної волі, наважився порушити мовчанку.

— У мене там, в Олдінґтоні, було так само, — сказав він. — Оце й дивно. Спочатку мені було до всього байдуже, і все залежало від неї, а потім, коли вже стало запізно, усе, так би мовити, залежало від мене.

Я не став одразу чіплятися за цей натяк, і невдовзі він кинув наступний. Ще трохи — і він уже цілком недвозначно давав зрозуміти, що тепер найбільше хоче поговорити саме про ту пригоду в Країні фей, про яку так довго мовчав.

Розумієте, мені вдалося його розговорити. Із чергового напівскептичного незнайомця, який прагнув пожартувати з його історії, я завдяки всім своїм безсоромно відвертим сповідям перетворився на людину, якій він, можливо, міг довіритися. Йому нестерпно захотілося показати, що й він теж жив, переживав і відчував багато чого, — і ця гарячка вже охопила його.

Спочатку він, безперечно, говорив страшенно натяками, і моє бажання прояснити його розповідь кількома точними запитаннями було не меншим за моє побоювання поквапитися й узятися до цього надто рано. Проте ще одна чи дві зустрічі — і довіру було встановлено остаточно. Від початку й до кінця, гадаю, я зібрав більшість подробиць і дізнався про різні сторони цієї історії. Ба більше, я чув майже все, що містер Скелмерсдейл зі своїми вельми обмеженими оповідними здібностями взагалі здатен розповісти, — і то не один раз.

Отже, я переходжу до розповіді про його пригоду й тепер спробую відтворити її, зібравши докупи всі почуті подробиці.

Чи справді все це сталося, чи він вигадав це уві сні або наяву, чи пережив усе в якомусь дивному галюцинаторному заціпенінні, — цього я стверджувати не беруся. Але думки про те, що він усе вигадав, я не допущу навіть на мить. Цей чоловік просто й щиро вірить, що все сталося саме так, як він розповідає. Він очевидно не здатен вигадати брехню настільки складну й послідовну, а віра навколишніх простих сільських людей, які, попри свою простоту, нерідко виявляють разючу проникливість, є для мене вагомим підтвердженням його щирості.

Він вірить у це — і ніхто не може навести жодного неспростовного факту, який доводив би протилежне.

Що ж до мене, то, заручившись таким підтвердженням, я передаю його історію далі. Я вже трохи застарий, щоб виправдовуватися чи щось пояснювати.

Він розповідає, що одного вечора, близько десятої години, заснув на Олдінґтонському пагорбі. Цілком можливо, що то була ніч літнього сонцестояння¹⁰, хоча він ніколи не замислювався над датою й не може сказати напевно, помиляючись щонайменше на тиждень. Ніч була погожа, безвітряна, а Місяць сходив.

Відтоді, як завдяки моїм розпитуванням почала складатися його історія, я тричі знаходив час відвідати цей пагорб. Одного разу я побував там у літніх сутінках, саме під час сходу Місяця, — можливо, тієї ночі, що нагадувала ніч його пригоди. Над Місяцем велично й розкішно сяяв Юпітер, а на півночі та північному заході небо над Сонцем, що вже зайшло за обрій, зеленіло й палало яскравим світлом.

Пагорб височів під небом голий і похмурий, а на невеликій відстані його оточували темні зарості. Коли я піднімався до нього, звідусіль злякано зриваючись із місця, розбігалися примарні або зовсім невидимі кролики. Просто над вершиною пагорба, але ніде більше, лунало безліч тоненьких трубних звуків — то дзвеніли комарики.

Наскільки мені відомо, цей пагорб насипний — курган¹¹ якогось могутнього вождя доісторичних часів. І, безперечно, ніхто ще не обирав для своєї усипальниці величнішого краєвиду.

На сході погляд ковзає вздовж пагорбів аж до Гайта, а звідти — через Ла-Манш до місця, де, можливо, за тридцять миль або й далі, поблизу мису Ґрі-Не та Булоні, мерехтять, згасають і знову спалахують великі білі вогні маяків.

На заході простягається вся хвиляста долина Велду, видима аж до Гайндгеда й Лейт-Гілла, а долина річки Стур відкриває на півночі крейдяні пагорби Даунс, за якими без кінця тягнуться пагорби аж за Вай.

Увесь Ромні-Марш лежить на південь від пагорба, просто під ногами. Дімчерч, Ромні й Лід, а також Гастінгс із його пагорбом видніються на середньому плані, а ще далі, вдалині, пагорби невиразно множаться аж до Істборна, звідки земля здіймається до мису Бічі-Гед.

І саме цими просторами блукав Скелмерсдейл, засмучений своєю першою любовною пригодою, і, за його словами, «йому було байдуже, куди йти». Там він сів, щоб усе обміркувати, і, занурений у тугу та образу, зрештою заснув.

Так він і потрапив у владу фей.

Сварка, що так його засмутила, була цілком дріб’язковою — між ним і дівчиною з Клептон-Гілла, з якою він був заручений. За словами Скелмерсдейла, вона була дочкою фермера, «дуже порядною» і, без сумніву, чудовою партією для нього. Та й дівчина, і її наречений були ще зовсім молоді, а тому їм були властиві та взаємна ревнивість, і та нетерпима гострота суджень, і те нерозумне прагнення до прекрасної досконалості, які згодом життя й мудрість, на щастя, притуплюють.

Що саме стало причиною сварки, я гадки не маю. Можливо, вона сказала, що їй подобаються чоловіки в гетрах¹², хоча на ньому гетрів не було; а може, він зауважив, що вона йому більше подобається в іншому капелюшку. Та хоч би з чого все почалося, через низку незграбних непорозумінь справа дійшла до гірких слів і сліз.

Певно, вона розплакалася, розмазала сльози по обличчю, а він занепав духом й похнюпився. На прощання вона вдалася до образливих порівнянь, висловила серйозні сумніви, чи справді колись його КОХАЛА, і заявила, що більше ніколи його не покохає.

Обтяжений такими думками, він і вийшов на Олдінґтонський пагорб, де довго сумував, а потім, можливо, після тривалого часу, з незрозумілої причини заснув.

Прокинувшись, він виявив, що лежить на м’якшій траві, ніж будь-коли раніше, під покровом дуже темних дерев, які повністю закривали небо. Схоже, у Країні фей небо взагалі завжди приховане. За весь час перебування серед фей містер Скелмерсдейл бачив зорі лише однієї ночі — тієї, коли феї танцювали.

Та навіть щодо тієї ночі я не впевнений, чи перебував він тоді в самій Країні фей, чи вже опинився за її межами, там, де є чарівні кола й зарості ситнику¹³, на низьких луках поблизу залізничної колії в Сміті.

Проте під деревами було світло, і на листі та серед трави сяяло безліч світлячків — яскравих і прекрасних.

Перше, що вразило містера Скелмерсдейла, — він став МАЛЕНЬКИМ. А наступне — навколо нього стояло чимало людей, ще менших за нього самого.

З якоїсь причини, як він пояснив, він ані здивувався, ані злякався, а просто неквапливо сів і потер очі, проганяючи сон.

І тут він побачив, що довкола стоять усміхнені ельфи — ті самі, які застали його уві сні, скористалися своїм правом забрати його й перенесли до Країни фей.

Яким був вигляд цих ельфів, мені так і не вдалося з’ясувати: словниковий запас Скелмерсдейла надто обмежений, а сам він, схоже, майже не звертав уваги на дрібні подробиці. Вони були вбрані в щось надзвичайно легке й прекрасне, що не було ані вовною, ані шовком, ані листям, ані пелюстками квітів.

Вони стояли навколо нього, поки він сидів і прокидався, а тим часом галявиною, освітленою світлячками, просто до нього, від самого її початку, де над нею сяяла одна-єдина зоря, наближалася та сама Фея-Володарка¹⁴, яка посідає головне місце в його спогадах і розповіді.

Про неї мені вдалося дізнатися більше. На ній було легке, прозоре зелене вбрання, а тонкий стан охоплював широкий срібний пояс. Її волосся хвилями спадало від чола в обидва боки; кучері були не надто неслухняні, хоча деякі й вибивалися з зачіски. На чолі вона носила маленьку тіару, прикрашену єдиною зіркою. Рукави її вбрання були якимись особливими, розрізаними, так що крізь них де-не-де виднілися руки. Думаю, шия також була трохи відкрита, адже він згадував про красу її шиї та підборіддя. На білій шиї лежало коралове намисто, а на грудях красувалася квітка коралового кольору.

У її підборідді, щоках і шиї вгадувалися ніжні обриси дитячого личка. А очі, наскільки я зрозумів, були теплого, наче розпаленого, карого кольору — дуже лагідні, ясні й милі під рівними бровами.

З цих подробиць ви можете судити, наскільки величною постаттю була ця Володарка в уяві містера Скелмерсдейла. Деякі речі він намагався описати, але не міг знайти для них слів. «Те, як вона рухалася…», — кілька разів повторював він. І мені здається, від цієї Феї-Володарки віяло якоюсь стриманою радістю.

Саме в товаристві цієї чарівної істоти, як її гість і обранець, містер Скелмерсдейл почав знайомитися з найпотаємнішими сторонами життя Країни фей. Вона радо й навіть трохи гаряче його привітала. Підозрюю, що вона взяла його руку в обидві свої, міцно стиснула її й піднесла до нього осяяне обличчя. Зрештою, десять років тому молодий Скелмерсдейл, можливо, був неабияким красенем. А одного разу вона взяла його під руку, а ще одного разу взяла його за руку і повела освітленою світлячками галявиною.

Як саме там усе відбувалося, з уривчастих і неповних описів містера Скелмерсдейла не дізнаєшся. Він лише зрідка дає змогу зазирнути в дивовижні закутки та побачити незвичайні заняття: місця, де разом збиралося багато фей; «такі собі грибочки, що світилися рожевим»; казкові страви, про які він міг сказати тільки одне: «От якби ви скуштували!»; і казкову музику, «наче з маленької музичної скриньки», що линула з квітів, які погойдували голівками.

Було там і велике відкрите місце, де феї їздили верхи й наввипередки мчали на якихось «штуках». Але що саме містер Скелмерсдейл мав на увазі під словами «оці штуки, на яких вони їздили», — невідомо. Можливо, личинки, цвіркуни або маленькі жуки, яких у нас навколо безліч, але яких так важко впіймати.

Не може бути сумніву, що Фея-Володарка спокушала містера Скелмерсдейла, так само як і в тому, що молодий чоловік узявся їй опиратися. Зрештою настав час, коли вона сіла поруч із ним на схилі в тихому, відлюдному місці, де «всюди пахло фіалками», і заговорила з ним про кохання.

Було й місце, де плескалася вода, а навколо росли велетенські купальниці. У спекотнішу пору феї там купалися гуртом повністю голими. Вони грали в різні ігри, танцювали, а серед заростей моху й гілля, гадаю, не бракувало й любовних залицянь.

— Коли вона стишила голос і зашепотіла, — розповідав містер Скелмерсдейл, — та й поклала свою ручку на мою, розумієте, і присунулася ближче з тією своєю лагідною, теплою, дружньою манерою, то мені було ой як нелегко втримати голову на плечах.

Схоже, певною мірою йому все-таки вдалося зберегти здоровий глузд — хоча, на жаль, не настільки, як слід було б. «Я зрозумів, куди все хилиться», — казав він. І ось він сидить там, у місці, де всюди пахло фіалками, відчуваючи поруч дотик цієї прекрасної Феї-Володарки, й делікатно пояснює їй, що вже заручений!

Вона сказала йому, що кохає його всім серцем, що він для неї — милий людський юнак, і що вона дасть йому все, чого б він у неї не попросив, — навіть те, чого найбільше бажає його серце.

Містер Скелмерсдейл, який, гадаю, щосили намагався не дивитися на її рожеві пухкенькі губи, що ледь розтулялися й знову змикалися, підступив до інтимнішого запитання, сказавши, що хотів би мати достатньо початкового капіталу, аби відкрити невеличку крамницю. Він лише хотів би бути певним, пояснив він, що має на це досить грошей. Можу уявити легке здивування в тих карих очах, про які він мені розповідав, але вона все ж поставилася до його бажання зі співчуттям і почала розпитувати про майбутню крамничку, увесь час, як він висловився, «сміючись». Так він зрештою докладно розповів їй про свої заручини й повідав усе про Міллі.

— Усе? — перепитав я.

— Усе до останньої дрібниці, — відповів містер Скелмерсдейл. — Хто вона така, де живе — геть усе про неї. Я якось відчував, що мушу все розповісти, увесь час таке відчуття мав.

— «Усе, чого ти забажаєш, ти матимеш, — сказала Фея-Володарка. — Вважай, що це вже вирішено. Ти неодмінно матимеш стільки грошей, скільки тобі потрібно. А тепер, знаєш… ТИ МУСИШ МЕНЕ ПОЦІЛУВАТИ».

Містер Скелмерсдейл удав, ніби не почув останньої частини її слів, і сказав, що вона надзвичайно добра до нього. Що він насправді не заслуговує на таку доброту. І…

Фея-Володарка раптом підійшла до нього впритул і пристрасно прошепотіла:

— Поцілуй мене!

— І, — сказав містер Скелмерсдейл, — я не втримався і це зробив…

Кажуть, поцілунки бувають різні, і цей, мабуть, був цілковитою протилежністю Мілліних гучних проявів ніжності. У тому поцілунку було щось чарівне; безперечно, він став поворотним моментом. Принаймні це один із тих епізодів, яким Скелмерсдейл надавав такого значення, що розповідав про нього найдокладніше. Я намагався передати все якомога точніше, намагався розплутати його оповідь, що складалася з натяків і жестів, але не сумніваюся: насправді все було зовсім інакше — незрівнянно прекрасніше й ніжніше, у м’якому, приглушеному світлі та серед ледь відчутного шелесту тиші чарівних лісових галявин.

Фея-Володарка ще розпитувала його про Міллі: чи дуже вона вродлива, і таке інше — запитувала безліч разів. Щодо Міллиної вроди, то, гадаю, він відповідав, що вона «нічогенька». А тоді, чи, можливо, якось іншого разу, Фея-Володарка розповіла йому, що закохалася в нього, коли він спав у місячному сяйві, тому його й перенесли до Країни фей. Вона гадала, не знаючи про Міллі, що, можливо, він і сам колись покохає її.

— Але тепер ти розумієш, що це не можливо, — сказала вона, — тож побудь зі мною ще трохи, а потім мусиш повернутися до Міллі.

Вона сказала йому це, а Скелмерсдейл, як ви розумієте, уже й сам був закоханий у неї. Проте через цілковиту інертність свого розуму він і далі рухався тим шляхом, яким ішов від самого початку. Я уявляю його сидячим серед усіх цих сяйливих дивовиж у якомусь заціпенінні: він розповідає про свою Міллі, про крамничку, яку збирається відкрити, про те, що йому потрібні кінь і віз… І цей безглуздий стан справ, мабуть, тривав день за днем.

Я бачу перед собою цю маленьку чарівну пані, яка кружляє довкола нього, намагається розважити його, — надто витончену, щоб збагнути всю складність його натури, і надто ніжну, щоб відпустити його. А він, ніби загіпнотизований думками про своє земне становище, ходив із нею туди й сюди, сліпий до всього в Країні фей, окрім тієї дивовижної близькості, яка йому відкрилася. Важко, майже неможливо передати друкованим словом враження від її осяйної ніжності, що світилася крізь хащі грубих і плутаних речень бідолашного Скелмерсдейла. Принаймні мені вона поставала серед плутанини його оповіді ясною й виразною, наче світлячок у заростях бур’яну.

Мабуть, минуло чимало днів, сповнених різних подій, поки все це тривало. Одного разу, пригадую, вони танцювали в місячному сяйві у чарівних колах, що рясніють на луках поблизу Сміта. Та зрештою всьому настав кінець.

Фея-Володарка привела його до величезного, схожого на печеру приміщення, освітленого чимось на кшталт червоного нічника. Там скрині громадилися одна на одній, стояли чаші й золоті скриньки, а ще височіла велика купа того, що всі почуття містера Скелмерсдейла безперечно визначали як справжнє карбоване золото. Серед цих скарбів метушилися маленькі гноми. Коли вона ввійшла, вони привітали її й шанобливо відступили вбік. І раптом Фея-Володарка повернулася до нього; її очі яскраво сяяли.

— А тепер, — сказала вона, — ти був такий добрий, що залишався зі мною так довго, і настав час відпустити тебе. Ти мусиш повернутися до своєї Міллі. Мусиш повернутися до своєї Міллі, а ось… як я й обіцяла, тобі дадуть золота.

— У неї наче перемкнуло дихання, — розповідав містер Скелмерсдейл. — І тут я раптом відчув… — він торкнувся грудей, — ніби зараз зомлію. Знаєте, у мене запаморочилося в голові, мене почало трусити, і тоді… я навіть не міг вимовити й слова.

Він замовк.

— Так, — промовив я.

Описати ту сцену він далі вже не міг. Я дізнався тільки, що на прощання вона його поцілувала.

— І ви нічого не сказали?

— Нічого, — відповів він. — Стояв, наче опудало. Вона лише раз озирнулася, знаєте, і стояла, усміхалася й плакала водночас… Я бачив, як блищали її очі. А тоді вона зникла, і довкола мене заметушилися всі ці маленькі чоловічки. Вони запихали золото мені в руки, у кишені, за комір — усюди.

І саме тоді, коли Фея-Володарка зникла, містер Скелмерсдейл нарешті все зрозумів. Він раптом почав витягати золото, яке йому пхали, і кричати гномам, щоб вони припинили його пхати, що золото йому не потрібне.

— «Мені не потрібне ваше золото!» — казав я їм. — «Я ще не закінчив! Я не йду! Я хочу знову поговорити з Феєю-Володаркою!» Я кинувся навздогін за нею, але вони мене затримали. Так, упиралися своїми маленькими рученятами мені в живіт і штовхали назад. Вони все підсовували мені нове й нове золото, що воно аж сипалося по штанинах і випадало з рук. «Мені не потрібне ваше золото!» — кричав я їм. — «Я лише хочу ще раз поговорити з Феєю-Володаркою!»

— І вам це вдалося?

— Дійшло до бійки.

— Ще до того, як ви її побачили?

— Я її так і не побачив. Коли я відірвався від них, її вже ніде не було.

Тож він кинувся шукати її: вибіг із тієї печери, залитої червоним світлом, і помчав довгим гротом, сподіваючись її знайти. Звідти він потрапив на величезний безлюдний простір, над яким туди-сюди літали цілі рої блукаючих вогників¹⁵. Ельфи танцювали довкола нього, глузуючи з нього, а маленькі гноми вибігли з печери слідом, несучи в жменях золото й жбурляючи його йому навздогін. Вони кричали:

— Кохання фей і золото фей! Кохання фей і золото фей!

Почувши ці слова, він раптом охопився жахом: усе скінчилося! Він почав голосно кликати її на ім’я, а тоді кинувся бігти схилом униз від входу до печери, крізь зарості терну й колючих кущів, знову й знову голосно гукаючи її. Ельфи танцювали навколо нього, але він їх не помічав; вони щипали його й кололи. Блукаючі вогники кружляли довкола нього перед очима, кидалися просто в обличчя, а гноми переслідували його, кричали й жбурляли в нього чарівним золотом. Він біг, а ця дивна юрма оточувала його, відволікала й збивала з дороги. Раптом він опинився в болоті, що сягало йому колін, а за мить уже пробирався крізь густе переплетіння коріння. Він зачепився ногою за один із коренів, перечепився й упав…

Він упав, перекотився, і тієї ж миті виявив, що лежить розпластавшись на Олдінґтонському пагорбі, самотній під зорями.

За його словами, він одразу ж різко підвівся й відчув, що весь закляк від холоду, а одяг промок від роси. Разом із холодним вітром насувався перший блідий світанок. Він міг би повірити, що все це було лише напрочуд яскравим дивним сном, якби не засунув руку в бічну кишеню й не виявив, що вона набита попелом. Тоді він остаточно переконався: то було чарівне золото, яким його обдарували. Він і досі відчував усі ті щипки й уколи, хоча на тілі не залишилося жодного синця. Так, раптово й несподівано, містер Скелмерсдейл вийшов із Країни фей і повернувся до світу людей. Та навіть тоді йому здавалося, що все тривало лише одну ніч. Він повернувся до крамниці в Олдінґтон-Корнері й лише з подиву своїх знайомих дізнався, що його не було цілих три тижні.

— Господи, скільки ж я натерпівся! — вигукнув містер Скелмерсдейл.

— Як саме?

— Та пояснювати ж довелося! Гадаю, вам ніколи не доводилося пояснювати щось подібне.

— Ніколи, — відповів я.

Він ще якийсь час розповідав про поведінку то одного, то іншого знайомого. Одне ім’я він певний час оминав.

— А Міллі? — нарешті запитав я.

— Мені, здається, зовсім не хотілося бачити Міллі, — сказав він.

— Мабуть, вона здалася вам іншою?

— Усі змінилися. Назавжди змінилися. Усі здавалися великими, знаєте, грубими. І голоси в усіх були надто гучні. Та що там — Сонце, коли вранці сходило, просто било мене в очі!

— А Міллі?

— Я не хотів її бачити.

— А коли все-таки побачили?

— Натрапив на неї в неділю, коли вона виходила з церкви. «Де ти пропадав?» — запитала вона, і я відразу зрозумів, що буде сварка. Та мені було байдуже. Я ніби забував про неї, навіть коли вона стояла переді мною й говорила. Вона стала для мене ніким. Я ніяк не міг збагнути, що я взагалі колись у ній знаходив і що могло мені в ній подобатися. Іноді, коли її не було поруч, до мене трохи поверталися колишні почуття, але тільки-но вона з’являлася — все знову зникало. Тоді її місце знову займала інша, і Міллі наче зникала з моїх думок… Та, зрештою, вона не довго побивалася.

— Вона вийшла заміж? — запитав я.

— Так, вийшла за свого кузена, — відповів містер Скелмерсдейл і на якийсь час замислився, розглядаючи візерунок на скатертині.

Коли він знову заговорив, стало зрозуміло, що колишня кохана остаточно зникла з його думок, а сама розмова повернула йому спогади про Фею-Володарку — і та знову запанувала в його серці. Він говорив про неї, і невдовзі почав відкривати такі дивовижні речі, такі химерні таємниці кохання, що повторювати їх було б зрадою. Гадаю, найдивнішим у всій цій історії було почути, як цей охайний маленький бакалійник, уже закінчивши свою розповідь, сидить із чаркою віскі поруч і сигарою між пальцями та, досі з гіркотою, хоча тепер біль уже притупився з часом, свідчить про невтамовану тугу серця, яка охопила його згодом.

— Я не міг їсти, — казав він. — Не міг спати. Плутав замовлення, помилявся, коли давав решту. Вона була зі мною вдень і вночі, вабила мене, вабила до себе. Ох, як я хотів її! Господи, як же я її хотів! Майже щовечора я ходив туди, на пагорб, навіть коли дощило. Я обходив пагорб, ходив навколо нього знову й знову, благав, щоб мене впустили. Кричав. Часом мало не плакав навзрид. Я збожеволів від туги й нещастя. Усе повторював собі, що це якась помилка. І щонеділі по обіді ходив туди, і в дощ, і в погожу днину, хоча не гірше за вас знав, що вдень усе марно. А ще я пробував заснути там.

Він раптово замовк і вирішив випити трохи віскі.

— Я пробував заснути там, — повторив він, і я міг би заприсягтися, що його губи затремтіли. — Пробував заснути там знову й знову. І знаєте, сер, у мене ніколи не виходило. Я думав: якби вдалося заснути там, то, може, щось і сталося б. Але я сидів там, лежав там — і не міг заснути через ці думки й тугу. Уся річ у тій тузі… Я намагався…

Він шумно видихнув, уривчасто допив решту віскі, раптом підвівся й почав застібати піджак. Тим часом він пильно й прискіпливо розглядав дешеві кольорові літографії біля камінної полиці. З нагрудної кишені стирчав маленький чорний записник, у якому він занотовував замовлення під час щоденного обходу клієнтів. Коли всі ґудзики були застебнуті, він поплескав себе по грудях і раптом обернувся до мене.

— Ну, — сказав він, — мені час іти.

У його очах і манері триматися було щось таке, чого він не міг висловити словами.

— Забалакався я часом, — нарешті сказав він уже біля дверей, сумно всміхнувся й зник із мого поля зору.

Ось така цікава історія містера Скелмерсдейла про Країну фей — саме так, як він розповів її мені.

1901 р.

Переклад: А.Невідомий, 2026 р.

* * *