The New Accelerator | Новий прискорювач

Новий прискорювач | читати онлайн

(переклад українською мовою)

Безперечно, якщо комусь і доводилося знаходити гінею¹, шукаючи шпильку, то це моєму доброму другові, професорові Ґібберну. Мені й раніше траплялося чути про дослідників, які досягали значно більшого, ніж мали на меті, але щоб аж настільки — такого я ще не бачив. Цього разу він справді, без жодного перебільшення, винайшов дещо, здатне докорінно змінити людське життя. І все це тоді, коли він лише шукав універсальний нервовий стимулятор, який допоміг би млявим людям витримувати напружений ритм нашої вимогливої доби. Я вже кілька разів випробовував цей засіб і не можу вигадати кращого способу розповісти про його дію, ніж описати те, що сталося зі мною. Що на всіх, хто шукає нових відчуттів, чекають дивовижні переживання, стане цілком очевидно.

Як багатьом відомо, професор Ґібберн — мій сусід у Фолкстоні. Якщо пам’ять мене не підводить, його портрети в різному віці вже публікувалися в журналі The Strand Magazine — здається, наприкінці 1899 року. Однак перевірити це я не можу, бо позичив той том одному чоловікові, який досі його не повернув. Можливо, читач пригадує високе чоло професора й незвичайно довгі чорні брови, що надають його обличчю виразно мефістофельського вигляду². Він мешкає в одному з тих затишних невеликих окремих будинків, зведених у змішаному архітектурному стилі, завдяки яким західна частина Верхньої Сандґейт-роуд така цікава. Його будинок — той, що має фламандські фронтони й мавританський портик. А працює він, коли приїздить сюди, у маленькій кімнаті з еркерним вікном³, і саме там ми так часто вечорами разом курили й розмовляли. Професор — неабиякий жартівник, але, крім того, любить розповідати мені про свою роботу. Він належить до тих людей, яким розмова допомагає мислити й надихає на нові ідеї, тож я мав змогу стежити за розвитком задуму Нового прискорювача від самого раннього етапу. Звісно, більшу частину своїх експериментів він проводить не у Фолкстоні, а на Гауер-стріт, у чудовій новій лабораторії поруч із лікарнею, де він став першим дослідником, який почав працювати.

Як усім відомо — або принаймні всім тямущим людям, — особлива галузь, у якій Ґібберн здобув таку велику й цілком заслужену славу серед фізіологів, — це вивчення впливу лікарських речовин на нервову систему. Кажуть, у дослідженні снодійних, заспокійливих засобів та анестетиків йому немає рівних. Він також видатний хімік, і я припускаю, що в тому хитромудрому й заплутаному лабіринті загадок, зосереджених навколо гангліозної клітини та осьового циліндра нервового волокна⁴, є невеликі розчищені ним ділянки, справжні галявини осяяння, які залишаються недоступними для всіх інших людей, поки він сам не вирішить оприлюднити свої результати. А протягом останніх кількох років він особливо наполегливо працював над проблемою нервових стимуляторів і ще до відкриття Нового прискорювача досяг у цій галузі значних успіхів. Медична наука має завдячувати йому щонайменше трьома різними, цілком безпечними й надзвичайно цінними для лікарів засобами, що відновлюють сили. Гадаю, у випадках виснаження препарат, відомий як сироп Ґібберна Б, уже врятував більше життів, ніж усі рятувальні шлюпки на нашому узбережжі.

— Але навіть ці маленькі досягнення мене досі не задовольняють, — сказав він мені майже рік тому. — Або вони підвищують активність центральної нервової системи, не впливаючи на нерви, або просто збільшують доступний запас енергії, знижуючи провідність нервової системи. До того ж дія всіх цих засобів нерівномірна й обмежена певними ділянками організму. Один активізує серце й внутрішні органи, залишаючи мозок у заціпенінні; інший діє на мозок, мов шампанське, але нічого доброго не робить для сонячного сплетіння⁵. А мені потрібен — і я неодмінно добуду його, якщо це взагалі можливо на землі, — такий стимулятор, який діятиме на весь організм, який на певний час пробуджуватиме тебе від маківки до кінчиків пальців ніг і змушуватиме тебе робити два кроки — а то й три — там, де всі інші роблять один. Розумієш? Ось що мені потрібно!

— Така штука швидко виснажуватиме людину, — зауважив я.

— У цьому немає жодного сумніву. І їстимеш ти вдвічі або втричі більше — і все таке інше. Але тільки уяви, що означатиме цей винахід! Уяви, що в тебе є маленький флакончик, ось такий, — він підняв невеличку пляшечку із зеленого скла й нею ж підкреслював свої слова, — а в цьому дорогоцінному флакончику прихована сила, яка дозволить тобі думати вдвічі швидше, рухатися вдвічі швидше й виконувати вдвічі більше роботи за той самий час, ніж ти міг би зазвичай.

— Але хіба таке взагалі можливе?

— Я в це вірю. Якщо ні, то я даремно витратив цілий рік. Ось, наприклад, різні препарати гіпофосфітів, здається, свідчать про те, що щось подібне… Навіть якби все відбувалося лише в півтора раза швидше, цього було б досить.

— Цього було б більш ніж досить, — сказав я.

— Уяви, наприклад, державного діяча, який опинився в скрутному становищі: час невблаганно спливає, а треба терміново щось зробити. Га?

— Він міг би дати дозу своєму особистому секретареві, — відповів я.

— І виграти вдвічі більше часу. А тепер подумай, якби ти, скажімо, захотів закінчити книжку.

— Зазвичай, — сказав я, — я шкодую, що взагалі взявся за неї.

— Або лікар, який працює до цілковитого виснаження й хоче нарешті сісти та спокійно обміркувати складний випадок. Або адвокат… Або людина, яка гарячково готується до іспиту.

— Такий засіб коштував би гінею за краплю, — сказав я, — а для таких людей іще дорожче.

— А ще дуель, — сказав Ґібберн, — коли все залежить від того, наскільки швидко ти натиснеш на спусковий гачок.

— Або фехтування, — підхопив я.

— Розумієш, — сказав Ґібберн, — якщо мені вдасться створити засіб із такою універсальною дією, він узагалі не завдаватиме тобі жодної шкоди — хіба що в нескінченно малій мірі наблизить тебе до старості. Ти просто проживеш удвічі більше, ніж інші за той самий час…

— Гадаю, — замислено промовив я, — на дуелі це було б чесно?

— Це вже питання до секундантів, — відповів Ґібберн.

Я повернувся до попередньої теми.

— І ти справді вважаєш, що таке МОЖЛИВО?

— Так само можливо, — сказав Ґібберн, поглянувши на щось, що з гуркотом промчало за вікном, — як і моторний омнібус⁶. Власне кажучи…

Він замовк, глибоко й багатозначно всміхнувся мені та повільно постукав зеленим флакончиком по краю письмового столу.

— Здається, я знаю, що це за речовина… Дещо вже ось-ось буде готове.

Нервова усмішка на його обличчі видавала, наскільки важливе його зізнання. Він рідко розповідав про свої справжні експерименти, якщо робота ще не наближалася до завершення.

— І цілком можливо, цілком можливо… Я навіть не здивуюся, якщо вона прискорюватиме все це не вдвічі, а ще швидше.

— Це буде неабияке досягнення, — припустив я.

— Так, гадаю, це буде неабияке досягнення.

Та, попри все, мені здається, він і сам іще не усвідомлював, наскільки грандіозним виявиться його винахід.

Пам’ятаю, після тієї розмови ми ще не раз обговорювали цей засіб. Ґібберн назвав його «Новим прискорювачем», і щоразу говорив про нього дедалі впевненіше. Іноді він із тривогою розмірковував про несподівані фізіологічні наслідки, до яких могло призвести його застосування, і тоді трохи занепадав духом. А часом відверто виявляв комерційний інтерес, і ми довго та стурбовано обговорювали, як можна було б використати препарат для отримання прибутку.

— Це чудова річ, — казав Ґібберн. — Величезне досягнення. Я знаю, що даю світові щось надзвичайно цінне, і вважаю цілком справедливим очікувати, що світ за це заплатить. Уся ця гідність науки — річ, звісно, прекрасна, але, гадаю, я все-таки повинен отримати монопольне право на цей засіб хоча б років на десять. Не розумію, чому всі задоволення в житті мають діставатися торговцям шинкою.

Це було сьомого або восьмого серпня, коли він повідомив мені, що саме в ту мить, поки ми розмовляли, тривала дистиляція, від якої залежав його успіх або невдача. А десятого серпня він сказав, що справу завершено й Новий прискорювач став матеріальною реальністю у світі. Я зустрів його, коли підіймався Сандґейтським пагорбом у напрямку Фолкстона. Здається, я йшов підстригтися, а він поспішав униз, назустріч мені. Гадаю, він прямував до мене додому, щоб негайно повідомити про свій успіх. Пам’ятаю, що очі в нього незвично блищали, а обличчя палало; я навіть тоді звернув увагу на надзвичайну прудкість його кроків.

Мій власний інтерес до майбутнього препарату з часом аж ніяк не згасав. У моїй голові завжди був якийсь дивний потяг до метафізики. Я полюбляв парадокси, пов’язані з простором і часом, і мені здавалося, що Ґібберн готує щось не менше, ніж абсолютне прискорення життя. Уявімо людину, яка регулярно приймає такий препарат: вона справді проживала б надзвичайно насичене життя, сповнене діяльності й рекордів, але вже в одинадцять років стала б дорослою, у двадцять п’ять — людиною середнього віку, а до тридцяти вже впевнено прямувала б до старечого занепаду. Мені здавалося, що поки що Ґібберн збирався зробити з кожним, хто прийматиме його препарат, саме те, що природа зробила з євреями та народами Сходу: вони стають дорослими ще в підлітковому віці, до п’ятдесяти років уже старіють, а мислять і діють увесь час швидше за нас. Дивовижні властивості ліків завжди вражали мене: за допомогою препаратів можна довести людину до божевілля або заспокоїти її, зробити неймовірно сильною та бадьорою або перетворити на безпорадну колоду, посилити одну пристрасть і вгамувати іншу. І ось до цього дивовижного арсеналу флакончиків, якими користуються лікарі, мав додатися ще один, новий чудодійний засіб! Але Ґібберн надто захопився технічними подробицями, щоб серйозно зацікавитися моїм поглядом на цю проблему.

— Готово! — вигукнув він і потиснув мені руку, говорячи дуже швидко. — Навіть більше, ніж готово. Ходімо до мене й сам усе побачиш.

— Справді?

— Справді! — закричав він. — Неймовірно! Ходімо подивишся!

— І він діє… удвічі швидше?

— Набагато швидше, значно більше! Мене самого це лякає. Ходімо, побачиш препарат. Скуштуєш! Випробуєш! Це найдивовижніша речовина на землі!

Він схопив мене за руку й рушив із такою швидкістю, що я був змушений перейти на біг підтюпцем. Він тягнув мене вгору пагорбом, щось вигукуючи на ходу. Цілий автобус із відкритим верхом, повний пасажирів⁷, повернувся й синхронно витріщився на нас — так, як зазвичай витріщаються люди в таких автобусах. День видався одним із тих спекотних і ясних днів, якими так часто тішить Фолкстон: усі барви були неймовірно яскравими, а контури предметів — різкими й чіткими. Вітерець, звісно, був, але за такої спеки його не вистачало, щоб я залишався прохолодним і сухим. Я задихався й благав про пощаду.

— Я ж не надто швидко йду, правда? — вигукнув Ґібберн і сповільнив крок до швидкого маршового темпу.

— Ти вже приймав трохи цього засобу, — видихнув я.

— Ні, — відповів він. — У крайньому разі — краплю води, що залишилася в хімічному стакані, яким я змив останні сліди препарату. Трохи я прийняв учора ввечері, пам’ятаєш? Але то вже давня історія.

— І він прискорює все вдвічі? — запитав я, наближаючись до його дверей і вдячно вкриваючись потом.

— У тисячу разів, у багато тисяч разів! — вигукнув Ґібберн із драматичним жестом, навстіж відчиняючи різьблену дубову хвіртку в ранньоанглійському стилі⁸.

— Фух! — видихнув я й пішов за ним до дверей.

— Не знаю, у скільки разів він усе прискорює, — сказав він, тримаючи в руці ключ від вхідних дверей.

— А ти…

— Він проливає зовсім нове світло на фізіологію нервової системи, докорінно змінює теорію зору!.. Одному Богові відомо, у скільки тисяч разів! Усе це ми випробуємо потім… Зараз головне — випробувати сам препарат.

— Випробувати препарат? — перепитав я, коли ми йшли коридором.

— Авжеж! — відповів Ґібберн, обернувшись до мене у своєму кабінеті. — Ось він, у цьому маленькому зеленому флакончику! Хіба ти боїшся?

За своєю вдачею я людина обережна й відважний радше в теорії, ніж на практиці. Я боявся. Але, з іншого боку, є ще й гордість.

— Ну, — нерішуче протягнув я, — ти кажеш, що сам уже випробував його?

— Випробував, — відповів він. — І хіба я маю вигляд людини, яка постраждала? Навіть обличчя в мене не пожовкло, як у хворого на жовтяницю, а почуваюся я…

Я сів.

— Давай мені своє зілля, — сказав я. — Якщо все закінчиться найгіршим чином, принаймні не доведеться стригтися, а це, на мою думку, один із найогидніших обов’язків цивілізованої людини. Як приймати цю суміш?

— Із водою, — відповів Ґібберн, гучно поставивши на стіл графин.

Він підвівся перед письмовим столом і подивився на мене, який сидів у зручному кріслі. У його манері раптом з’явилося щось від лікаря-фахівця з Гарлі-стріт⁹.

— Дивна це штука, знаєш, — сказав він.

Я махнув рукою.

— Насамперед мушу тебе попередити: щойно проковтнеш препарат, заплющ очі й не розплющуй їх обережно ще хвилину чи близько того. Бачити ти й далі зможеш. Зір залежить від довжини світлових хвиль, а не від кількості ударів, які вони завдають; проте, якщо очі будуть відкриті, саме в цю мить сітківка зазнає своєрідного удару, виникне неприємне запаморочення й повна плутанина перед очима. Тож тримай їх заплющеними.

— Заплющити. Зрозуміло!

— А далі — не рухайся. Не починай розмахувати руками й ногами. Інакше можеш добряче чимось гепнути. Пам’ятай: твоє серце, легені, м’язи, мозок — усе працюватиме в кілька тисяч разів швидше, ніж будь-коли раніше, і ти завдаватимеш сильних ударів, сам того не усвідомлюючи. Ти цього навіть не помічатимеш, розумієш? Почуватимешся так само, як зараз. Лише весь навколишній світ здаватиметься тобі в багато тисяч разів повільнішим, ніж будь-коли раніше. Ось що робить усе це до біса дивним.

— Господи! — вигукнув я. — То ти хочеш сказати…

— Сам побачиш, — відповів він і взяв маленький мірний посуд. Поглянув на речі, розкладені на письмовому столі. — Склянки, вода. Усе готове. Для першої спроби не можна брати надто багато.

Маленький флакончик булькнув, виливаючи свій дорогоцінний вміст.

— Не забудь, що я тобі казав, — промовив Ґібберн, переливаючи вміст мірного посуду в склянку з тією вправністю італійського офіціанта, який наливає віскі. — Сиди із міцно заплющеними очима й не рухайся щонайменше протягом двох хвилин, — додав він. — Потім почуєш, як я заговорю.

Він долив у кожну склянку з невеликою дозою препарату ще приблизно дюйм води¹⁰.

— До речі, — сказав він, — не став склянку на стіл. Тримай її в руці, а руку поклади на коліно. Так, ось так. А тепер…

Він підняв свою склянку.

— За Новий прискорювач! — промовив я.

— За Новий прискорювач! — відповів він.

Ми цокнулися й випили, і я відразу заплющив очі.

Ти знаєш це відчуття цілковитого небуття, у яке поринаєш після вдихання «газу»¹¹. Саме так було протягом невизначено довгого часу. Потім я почув, як Ґібберн велить мені прокинутися, тож заворушився й розплющив очі. Він стояв там само, у тій самій позі, зі склянкою в руці. Склянка була порожня — ось і вся різниця.

— Ну? — запитав я.

— Нічого незвичайного?

— Нічого. Можливо, лише легке збудження. Більше нічого.

— А звуки?

— Усе завмерло, — сказав я. — Господи! Справді! Усе завмерло! Якщо не рахувати ледь чутного дрібного постукування, ніби краплі дощу падають на різні предмети. Що це таке?

— Розкладені на складові звуки, — здається, відповів він, хоча я не певен. Він глянув на вікно. — Ти коли-небудь бачив, щоб завіса на вікні застигала ось так?

Я простежив за його поглядом і побачив край завіси, який ніби завмер у повітрі: один кут був піднятий догори, наче тканина застигла саме в ту мить, коли її енергійно роздував вітер.

— Ні, — відповів я. — Дивно.

— А ось поглянь сюди, — сказав він і розтиснув руку, у якій тримав склянку.

Я, звісно, мимоволі здригнувся, очікуючи, що вона розіб’ється. Проте склянка не тільки не розбилася — здавалося, вона навіть не ворухнулася, зависнувши нерухомо в повітрі.

— Якщо говорити приблизно, — сказав Ґібберн, — то в наших широтах тіло за першу секунду вільного падіння долає шістнадцять футів¹². Ця склянка зараз падає зі швидкістю шістнадцять футів за секунду. Просто, як бачиш, вона ще не падала й сотої частки секунди. Оце й дає тобі певне уявлення про швидкість дії мого Прискорювача.

Він почав водити рукою навколо склянки, то над нею, то під нею, поки та повільно опускалася. Нарешті він підхопив її знизу, опустив і дуже обережно поставив на стіл.

— Ну як? — запитав він і засміявся.

— Здається, усе гаразд, — відповів я й почав украй обережно підводитися з крісла.

Я почувався чудово: легко, невимушено й цілком упевнено. Усе в мені працювало на величезній швидкості. Моє серце, наприклад, билося тисячу разів на секунду, але це зовсім не завдавало мені незручностей.

Я визирнув у вікно. Велосипедист, завмерши в нахиленій уперед позі, мчав дорогою, а за його переднім колесом застигла хмарка пилу. Він намагався наздогнати кінний екіпаж із пасажирами, що нісся галопом, але той теж не рухався. Я витріщився на це неймовірне видовище.

— Ґібберне! — вигукнув я. — Скільки триватиме дія цієї клятої речовини?

— Одному Богові відомо! — відповів він. — Минулого разу, коли я її приймав, то просто ліг у ліжко й проспав увесь ефект. Кажу тобі, я перелякався. Гадаю, дія тривала кілька хвилин, хоча мені здавалося, що минули години. Але, наскільки я зрозумів, через певний час усе досить раптово починає сповільнюватися.

Мене тішило, що я не відчував страху. Мабуть, тому, що нас було двоє.

— Чому б нам не вийти надвір? — запитав я.

— А чому б і ні?

— Нас побачать.

— Та ні, не побачать! Аж ніяк! Та ми рухатимемося в тисячу разів швидше, ніж виконується найшвидший фокус, який коли-небудь демонстрували фокусники. Ходімо! Куди підемо? Через вікно чи двері?

І ми вилізли через вікно.

Безперечно, з усіх дивовижних пригод, які траплялися зі мною, які я уявляв собі або про які читав як про чужі переживання чи фантазії, та невеличка вилазка, яку ми з Ґібберном здійснили на Фолкстонських Лісах¹³ під дією Нового прискорювача, була найдивнішою й найбезглуздішою.

Ми вийшли через його хвіртку на дорогу й заходилися уважно розглядати застиглий вуличний рух. Верхні частини коліс і деякі ноги коней цього пасажирського екіпажа¹⁴, кінчик батога та нижня щелепа кондуктора — він саме починав позіхати, — помітно рухалися, але решта громіздкого екіпажа, здавалося, завмерла. І все це без жодного звуку, якщо не рахувати ледь чутного булькотіння, що долинало з горла одного чоловіка! А в цій застиглій споруді, уявіть собі, були візник, кондуктор і ще одинадцятеро пасажирів!

Коли ми почали обходити екіпаж, усе це видовище спершу здавалося до божевілля дивним, а зрештою стало неприємним. Ось вони — люди, такі самі, як ми, і водночас зовсім не такі: завмерли в невимушених позах, застигли посеред жесту. Дівчина й чоловік усміхалися одне одному хтивою усмішкою, якій, здавалося, судилося тривати вічно. Жінка в м’якому капелюшку з широкими полями¹⁵ спиралася рукою на поручень і втупилася в будинок Ґібберна поглядом, що не кліпав, наче сам вічний час. Один чоловік погладжував вуса, мов воскова фігура, а інший простягав уперед свою незграбно застиглу руку з розчепіреними пальцями, намагаючись дотягнутися до капелюха, що сповзав із голови.

Ми витріщалися на них, сміялися з них, корчили їм гримаси, а потім відчули до них щось на кшталт відрази. Тож відвернулися й, обійшовши спереду велосипедиста, попрямували до Лісів.

— Господи! — раптом вигукнув Ґібберн. — Поглянь туди!

Він указав пальцем, і просто на його кінчику, повільно спускаючись крізь повітря з неквапливо помахуючими крильцями зі швидкістю надзвичайно млявого равлика, летіла бджола.

Так ми й вийшли на Ліси. Там усе здавалося ще божевільнішим. Оркестр грав на верхній естраді, хоча до нас долинало лише низьке, хрипке торохтіння — щось на кшталт затяжного останнього зітхання, яке часом переходило в звук, схожий на повільне приглушене цокання якогось велетенського годинника. Завмерлі люди стояли випростані, а дивні мовчазні манекени з розгубленим виглядом нестійко зависали посеред кроку, прогулюючись по траві.

Я пройшов зовсім близько від маленького пуделя, застиглого в стрибку, і спостерігав, як повільно рухаються його лапи, поки він опускається на землю.

— Господи, поглянь-но сюди! — вигукнув Ґібберн.

Ми на мить зупинилися перед поважним паном у білих фланелевих штанях із ледь помітними смужками, білих черевиках і панамському капелюсі. Він озирнувся, щоб підморгнути двом ошатно вбраним дамам, повз яких щойно пройшов.

Підморгування, яке можна розглядати з такою неквапливою увагою, як дозволяли наші обставини, — видовище малопривабливе. Воно втрачає будь-яку жвавість і грайливість, і тоді помічаєш, що око, яке підморгує, не заплющується повністю: з-під опущеної повіки видніється нижній край очного яблука й тоненька біла смужка.

— Боже, дай мені добру пам’ять, — сказав я, — і я більше ніколи не підморгуватиму.

— І не усміхатимусь, — додав Ґібберн, дивлячись на зуби дами, яка відповідала усмішкою.

— Чомусь тут пекельно спекотно, — сказав я. — Ходімо повільніше.

— Та ходімо вже! — кинув Ґібберн.

Ми пробиралися стежкою поміж кріслами для купальників¹⁶. Більшість людей, що сиділи в цих кріслах, у своїх нерухомих позах здавалися майже природними, проте багряні обличчя музикантів оркестру, застиглих у химерно викривлених позах, були малоприємним видовищем. Невеличкий пан із багровим обличчям завмер посеред відчайдушної боротьби з вітром, намагаючись знову скласти свою газету. Було чимало ознак того, що всі ці люди, хай і повільно, потерпали від досить сильного вітру — вітру, якого ми зовсім не відчували.

Ми вийшли з натовпу, відійшли трохи вбік, а тоді обернулися й подивилися на нього. Побачити, як усе це велелюддя перетворилося на картину, немов закам’яніло й набуло вигляду реалістичних воскових фігур, було неймовірно дивовижно. Звісно, усе це скидалося на абсурд, проте сповнювало мене ірраціональним, тріумфальним відчуттям власної переваги. Тільки подумайте, яке це диво! Усе, що я казав, думав і робив відтоді, як препарат почав діяти в моїх жилах, відбулося, з погляду цих людей і всього світу, за одну мить.

— Новий прискорювач… — почав я, але Ґібберн перебив мене.

— Он та клята стара! — вигукнув він.

— Яка стара?

— Живе по сусідству зі мною, — пояснив Ґібберн. — Має болонку, яка весь час тявкає. Боже! Як же кортить!

Часом у Ґібберні прокидається щось по-дитячому поривчасте й імпульсивне. Не встиг я й слова сказати на його стримування, як він кинувся вперед, вихопив нещасну тваринку з видимого світу й стрімголов помчав із нею до урвища на краю Лісів.

Це було щось неймовірне. Розумієте, мале створіння ані гавкало, ані смикалося, ані виявляло найменших ознак життя. Воно залишалося цілком нерухомим, у позі сонного спокою, а Ґібберн тримав його за шию. Здавалося, він бігає з дерев’яним собакою.

— Ґібберне! — закричав я. — Постав його на землю!

Потім я додав дещо інше:

— Якщо ти так бігатимеш, Ґібберне, то підпалиш собі одяг! Твої лляні штани вже й так починають буріти!

Він ляснув себе долонею по стегну й нерішуче зупинився на самому краю урвища.

— Ґібберне! — закричав я, підбігаючи до нього. — Постав його на землю! Тут надто спекотно! Це через те, що ми так швидко біжимо! Дві-три милі за секунду! Тертя об повітря!

— Що? — перепитав він, поглянувши на собаку.

— Тертя об повітря! — крикнув я. — Тертя об повітря! Ми рухаємося надто швидко! Як метеорити та інші подібні тіла. Надто гаряче! І, Ґібберне! Ґібберне! У мене все тіло поколює, і я ніби починаю пітніти. Видно, як люди трохи ворушаться. Здається, дія препарату минає! Постав собаку на землю!

— Що? — перепитав він.

— Дія минає, — повторив я. — Нам надто спекотно, і препарат перестає діяти! Я весь мокрий!

Він пильно подивився на мене. Потім перевів погляд на оркестр, хрипке торохтіння якого, безперечно, ставало дедалі швидшим. Тоді широким помахом руки він жбурнув собаку геть від себе. Маленьке створіння, усе ще неживе й нерухоме, закрутилося в повітрі, злетіло вгору й нарешті зависло над барвистими парасольками, що зібралися над гуртом людей, які жваво перемовлялися.

Ґібберн міцно вчепився в мій лікоть.

— Боже мій! — вигукнув він. — Здається… так і є! Я відчуваю якесь гаряче поколювання і… так. Он той чоловік рухає носовою хустинкою! Це вже помітно. Нам треба негайно забиратися звідси!

Але втекти звідти досить швидко ми вже не могли. Можливо, нам навіть пощастило! Адже ми могли б побігти, а якби побігли, то, гадаю, спалахнули б полум’ям. Майже напевно спалахнули б! Знаєте, жоден із нас навіть не подумав про таку небезпеку…

— Сідай!

Та перш ніж ми встигли бодай рушити з місця, дія препарату припинилася. Усе сталося за мізерну частку секунди. Дія Нового прискорювача зникла, наче хтось опустив завісу, — миттєво, як помах руки. Я почув голос Ґібберна, сповнений жаху:

І плюхнувся на траву край Лісів — просто-таки розпечену траву. На тому місці, де я сів, досі є випалена ділянка.

Здавалося, весь застиглий світ прокинувся разом зі мною. Розрізнені вібрації оркестру злилися в потужний потік музики, люди, що прогулювалися, опустили ноги й рушили далі, газети та прапорці затріпотіли на вітрі, усмішки перетворилися на слова, чоловік, який підморгував, завершив свій жест і самовдоволено пішов собі далі, а всі, хто сидів, заворушилися й заговорили.

Увесь світ знову ожив і рухався так само швидко, як ми, — точніше, це ми вже не рухалися швидше за решту світу. Усе довкола наче закрутилося на секунду чи дві. Я відчув короткочасний напад нудоти — і на цьому все скінчилося.

А маленький собака, який на мить ніби завис у повітрі після того, як рука Ґібберна вичерпала свою силу, почав стрімко прискорюватися й гепнувся просто крізь парасольку якоїсь дами!

Саме це нас і врятувало. Якби не один огрядний літній пан у кріслі для купальників, який, безперечно, здригнувся, побачивши нас, а потім раз у раз кидав на нас похмурі підозрілі погляди й, зрештою, як мені здається, щось сказав про нас своїй доглядальниці, я сумніваюся, що хоч одна людина помітила нашу раптову появу серед натовпу.

Плюсь! Саме так ми, мабуть, і виникли нізвідки.

Ми майже відразу перестали тліти, хоча трава піді мною залишалася неприємно гарячою. Увагу всіх без винятку — навіть оркестру Асоціації розваг, який того дня вперше за всю свою історію заграв фальшиво, — прикувала дивовижна подія. Ще більше вражали гавкіт і галас, що здійнялися через те, що пристойний, відгодований кімнатний песик, який мирно спав на схід від естради, раптом упав крізь парасольку дами на захід від неї — та ще й був трохи обпалений через надзвичайну швидкість свого руху в повітрі.

А надворі ж стояли ті безглузді часи, коли всі ми намагаємося бути якомога більш схильними до спіритизму, забобонними й просто дурними! Люди схоплювалися на ноги й наступали одне одному на пальці, крісла перекидалися, полісмен із Лісів кинувся бігти.

Як усе зрештою владналося, я не знаю: ми надто поспішали вибратися з цієї історії й опинитися поза полем зору літнього пана в кріслі для купальників, щоб розпитувати про подробиці.

Щойно ми достатньо охололи й оговталися від запаморочення, нудоти та плутанини в голові, як підвелися й, обминаючи натовп, рушили дорогою назад, униз від готелю «Метрополь», у напрямку будинку Ґібберна.

Та крізь загальний галас я цілком виразно почув, як чоловік, що сидів поруч із дамою з порваною парасолькою, сипав цілком невиправданими погрозами й лайкою на адресу одного з працівників, які обслуговували крісла для купальників. На його кашкеті було написано «Інспектор».

— Якщо це були не ви, хто ж тоді кинув собаку? — вимагав він.

Раптове повернення руху й звичних звуків, а також цілком природне занепокоєння власним станом — наш одяг іще страшенно пік, а передні частини штанин білих штанів Ґібберна обгоріли й набули бруднувато-коричневого кольору, — завадили мені зробити всі ті докладні спостереження, які я хотів би зробити. Ба більше, дорогою назад я взагалі не зробив жодного спостереження, що мало б наукову цінність.

Бджола, звісно, вже зникла. Я пошукав очима того велосипедиста, але, коли ми вийшли на Верхню Сандґейт-роуд, він уже зник із поля зору — або його приховав від нас вуличний рух. А от пасажирський екіпаж¹⁷, у якому всі люди тепер знову ожили й заворушилися, гуркотів дорогою жвавою риссю, майже порівнявшись із ближчою церквою.

Проте ми помітили, що підвіконня, на яке ми ступали, вибираючись із будинку, було трохи обпалене, а сліди наших ніг на гравії садової доріжки виявилися незвично глибокими.

Так я вперше випробував Новий прискорювач. Фактично ми бігали, розмовляли й робили всілякі речі протягом часу, що дорівнював приблизно одній секунді. Ми прожили цілих пів години, поки оркестр, можливо, встиг виконати лише два такти. Але нам здавалося, що весь світ зупинився, дозволивши нам без поспіху оглянути його.

З огляду на всі обставини, а надто на нашу необачність, коли ми наважилися вийти з будинку, ця пригода цілком могла виявитися набагато неприємнішою. Вона, безперечно, показала, що Ґібберну ще багато чого належить з’ясувати, перш ніж його препарат стане зручним і цілком керованим засобом. Проте практичну придатність винаходу він довів поза всяким сумнівом.

Відтоді Ґібберн наполегливо працює над тим, щоб навчитися контролювати дію препарату. Я вже кілька разів під його наглядом приймав точно відміряні дози — і жодного разу це не мало найменших негативних наслідків. Хоча мушу зізнатися: я досі не наважувався знову виходити надвір під дією препарату.

Для прикладу можу сказати, що цю розповідь я написав завдяки йому за один присід, без жодної перерви, якщо не рахувати того, що час від часу відкушував шматочок шоколаду. Я почав о 6:25, а моя кишенькова годинникова стрілка тепер показує майже хвилину на тридцять першій хвилині.

Важко переоцінити зручність можливості забезпечити собі тривалий, безперервний період роботи посеред дня, переповненого різними справами.

Тепер Ґібберн працює над кількісним дозуванням свого препарату, приділяючи особливу увагу тому, як його дія відрізняється залежно від індивідуальних особливостей організму. Після цього він сподівається винайти Сповільнювач, яким можна буде розбавити нині надмірно сильний препарат.

Сповільнювач, звісно, діятиме протилежно до Прискорювача. Якщо використовувати його окремо, він має давати змогу розтягнути кілька секунд на багато годин звичайного часу. Завдяки цьому людина зможе зберігати апатичну бездіяльність, льодовикову повільність і цілковиту відсутність жвавості навіть у найжвавішому або найбільш дратівливому оточенні.

Поєднання цих двох засобів неминуче спричинить справжню революцію в житті цивілізованого суспільства. Це початок нашого визволення з тієї «часової одежі», про яку писав Карлайл¹⁸. Прискорювач дасть нам змогу з величезною силою зосередитися на будь-якій миті чи події, що потребує від нас максимальної уваги й енергії, а Сповільнювач дозволить пасивно й безтурботно переживати безкінечні труднощі та нудьгу.

Можливо, я дещо надто оптимістично оцінюю перспективи Сповільнювача, адже його ще належить винайти. Проте щодо Прискорювача не може бути жодних сумнівів. Його поява на ринку в зручній, контрольованій і придатній для засвоєння організмом формі — справа найближчих кількох місяців.

Його можна буде придбати в будь-якій аптеці, у невеликих зелених пляшечках. Ціна буде високою, але, зважаючи на надзвичайні властивості препарату, аж ніяк не надмірною. Він називатиметься «Нервовий прискорювач Ґібберна». Автор винаходу сподівається випускати його в трьох концентраціях: один до двохсот, один до дев’ятисот і один до двох тисяч. Відрізнятимуться вони відповідно жовтими, рожевими й білими етикетками.

Безперечно, використання цього препарату відкриває можливість для безлічі надзвичайних учинків. Адже за його допомогою можна буде безкарно здійснювати навіть найразючіші, а можливо, й злочинні дії, немовби прослизаючи крізь проміжки часу.

Як і будь-який сильнодійний засіб, він може стати предметом зловживань. Однак ми дуже ґрунтовно обговорили цей бік питання й дійшли висновку, що він належить винятково до сфери судової медицини й узагалі не входить до нашої компетенції.

Ми вироблятимемо й продаватимемо Прискорювач, а щодо наслідків — побачимо.

1901 р.

Переклад: А.Невідомий, 2026 р.

* * *