The story of the inexperienced ghost | Історія недосвідченого привида

Історія недосвідченого привида | читати онлайн

(переклад українською мовою)

Сцена, на тлі якої Клейтон розповів свою останню історію, досі стоїть у мене перед очима з надзвичайною виразністю. Більшу частину часу він сидів у кутку справжньої старовинної лави з високою спинкою біля широкого відкритого каміна, а поруч із ним примостився Сандерсон, курячи люльку з броузлійської глини¹, що носила його ім’я. Там був і Еванс, а також Віш — справжнє диво серед акторів, до того ж людина скромна. Того суботнього ранку ми всі з’їхалися до клубу «Русалка», за винятком Клейтона, який ночував там напередодні, — і саме ця обставина, власне, й дала йому привід почати свою історію.

Ми грали в гольф, аж поки вже й м’яча не було видно; потім повечеряли й перебували в тому добродушному, спокійному настрої, коли чоловіки готові вислухати якусь історію. Коли Клейтон почав розповідати, ми, звісно, вирішили, що він вигадує. Можливо, він і справді фантазував — читач невдовзі зможе судити про це не гірше за мене. Щоправда, почав він із таким виглядом, ніби розповідав цілком буденний випадок із життя, але ми вважали це лише невиліковною звичкою цього чоловіка вдавати правдивість.

— Слухайте! — промовив він, довго спостерігаючи, як від поліна, по якому Сандерсон щойно вдарив, угору злітає цілий дощ іскор. — Ви ж знаєте, що минулої ночі я був тут сам?

— Якщо не рахувати прислуги, — зауважив Віш.

— Яка спить в іншому крилі будинку, — сказав Клейтон. — Так. Отже…

Він ще деякий час посмоктував сигару, ніби досі вагався, чи варто ділитися з нами своєю таємницею. Нарешті зовсім спокійно промовив:

— Я спіймав привида!

— Спіймав привида, кажеш? — перепитав Сандерсон. — А де він тепер?

А Еванс, який надзвичайно захоплювався Клейтоном і вже чотири тижні пробув в Америці, вигукнув:

— Спіймав привида, кажеш, Клейтоне? От і чудово! Розповідай нам усе просто зараз!

Клейтон відповів, що розповість за хвилину, і попросив його зачинити двері.

Він винувато глянув на мене.

— Звісно, ніхто не підслуховує, але нам не хотілося б засмучувати нашу чудову прислугу чутками про привидів у цьому будинку. Тут і без того забагато тіней та дубових панелей, щоб легковажити такими речами. До того ж, розумієте, це був не звичайний привид. Не думаю, що він коли-небудь повернеться.

— Ти хочеш сказати, що не залишив його собі? — запитав саркастично Сандерсон.

— Не вистачило духу, — відповів Клейтон.

Сандерсон сказав, що це його дивує.

Ми засміялися, а Клейтон ображено поглянув на нас.

— Я розумію, — сказав він із ледь помітною усмішкою. — Але річ у тім, що це справді був привид, і я так само впевнений у цьому, як у тому, що зараз розмовляю з вами. Я не жартую. Кажу цілком серйозно.

Сандерсон глибоко затягнувся люлькою, не зводячи з Клейтона одного свого червонуватого ока, а тоді випустив тоненький струмінь диму, який промовляв красномовніше за багато слів.

Клейтон проігнорував цей коментар.

— Нічого дивнішого зі мною в житті не траплялося. Розумієте, раніше я ніколи, нізащо не вірив у привидів чи щось подібне. А тут, уявіть собі, я заганяю одного в куток — і вся ця справа опиняється в моїх руках.

Він замислився ще глибше, дістав другу сигару й заходився проколювати її дивним маленьким шилом, яким полюбляв користуватися.

— Ти з ним розмовляв? — запитав Віш.

— Мабуть, цілу годину.

— Балакучий? — поцікавився я, приєднуючись до табору скептиків.

— Бідолашний диявол потрапив у скруту, — відповів Клейтон, схилившись над кінчиком сигари й додавши до голосу ледь чутну нотку докору.

— Ридав? — запитав хтось.

Згадуючи про це, Клейтон зітхнув так правдоподібно, ніби все відбувалося просто зараз.

— Господи Боже! — вигукнув він. — Ще й як!

А потім додав:

— Бідолаха! Авжеж.

— Де ти на нього натрапив? — запитав Еванс своїм найкращим американським акцентом.

— Мені й на думку не спадало, — провадив Клейтон, не звертаючи на нього уваги, — яким жалюгідним створінням може виявитися привид.

І знову змусив нас трохи почекати, поки нишпорив у кишені в пошуках сірників, а потім запалив сигару й, розпалившись, продовжив розповідь.

— Зрештою, я скористався його безпорадністю, — задумливо промовив він.

Ми нікуди не поспішали.

— Людська вдача, — сказав він, — залишається тією самою, навіть коли людина вже позбулася тілесної оболонки². Ми надто часто про це забуваємо. Люди, наділені сильною волею або непохитною цілеспрямованістю, можуть і після смерті залишатися привидами з такою самою силою характеру й незламною рішучістю. Найнастирливіші привиди, розумієте, мусять бути такими ж зацикленими на одній думці, як маніяки³, і такими ж упертими, як мули, інакше вони не поверталися б знову й знову. А це бідолашне створіння було зовсім не таким.

Він раптом якось дивно підвів голову й обвів поглядом кімнату.

— Кажу це без жодного злого наміру, але така вже правда. З першого ж погляду він здався мені слабаком.

Свої слова він супроводжував жестами із сигарою.

— Я натрапив на нього, розумієте, у довгому коридорі. Він стояв до мене спиною, тож спочатку я побачив його самого. Відразу зрозумів, що це привид. Він був прозорий, білястий; крізь його груди я міг бачити мерехтіння маленького вікна в далекому кінці коридору. Та не лише його статура, а й сама поза справляли враження слабкості. Здавалося, він і гадки не мав, що йому, власне, робити далі. Однією рукою він спирався на дерев’яну обшивку стіни, а другу нервово підносив до рота. Отак…

— Якої статури? — запитав Сандерсон.

— Худорлявий. Знаєте таких молодиків, у яких на потилиці ось тут і ось тут — дві великі поздовжні западини? Отак! Голова маленька, непримітна, волосся ріденьке, скуйовджене… Та ще й вуха якісь невдалі. Плечі вузькі, вужчі за стегна; комірець із відігнутими кінцями⁴, готовий короткий піджак⁵, штани мішкуваті, трохи потерті на підборах. Ось таким він мені й постав. Я дуже тихо піднявся сходами. Світла я із собою не ніс, розумієте: свічки лежали на столику на сходовому майданчику, там же стояла лампа. На ногах у мене були м’які домашні капці, тож я побачив його саме тоді, коли піднімався. Я завмер на місці й почав його роздивлятися. Анітрохи не злякався. Гадаю, у таких випадках люди зазвичай бояться й хвилюються далеко не так сильно, як їм здається, що вони мали б боятися й хвилюватися. Я був здивований і зацікавлений. Подумав: «Господи Боже! Нарешті привид! А я ж останні двадцять п’ять років ні на мить не вірив у привидів».

— Гм, — озвався Віш.

— Гадаю, я й секунди не пробув на сходовому майданчику, перш ніж він помітив мою присутність. Він різко обернувся до мене, і я побачив обличчя незрілого молодика: слабенький ніс, ріденькі вусики, безвольне підборіддя. Так ми й завмерли на мить: він дивився на мене через плече, а я розглядав його. Потім, здавалося, він згадав про своє високе покликання. Обернувся до мене всім корпусом, випростався, випнув уперед обличчя, підняв руки, розчепірив пальці — словом, прибрав належного привидові вигляду — і рушив до мене. При цьому його маленька щелепа відвисла, і він протяжно, ледь чутно промовив:

— Бу-у-у!

Ні, це було зовсім не страшно. Я повечеряв, випив пляшку шампанського, а оскільки був сам-один, то, можливо, випив ще дві чи три склянки віскі — а може, навіть чотири чи п’ять. Тож стояв я міцно, мов скеля, і боявся не більше, ніж якби на мене накинулося жабеня.

— Бу-у-у! — сказав я. — Дурниці. Ти не належиш до цього закладу. Що ти тут робиш?

Я бачив, як він здригнувся.

— Бу-у-у-у, — промовив він.

— Та хоч бу, хоч не бу — хай йому грець! Ти член клубу? — запитав я.

І, аби показати, що мені на нього анітрохи не начхати не заважає, а просто байдуже, я ступив просто крізь край його постаті й заходився запалювати свічку.

— Ти член клубу? — повторив я, скоса поглядаючи на нього.

Він трохи відступив убік, щоб не стояти в мене на дорозі, і його постава стала геть пригніченою.

— Ні, — відповів він, не витримавши мого наполегливого погляду. — Я не член клубу… Я привид.

— Ну, це ще не дає тобі права вільно розгулювати клубом «Русалка»⁶. Ти когось шукаєш чи тобі щось потрібно?

Я намагався говорити якомога спокійніше, боячись, що він сплутає безтурботність, викликану віскі, з розгубленістю від страху. Нарешті мені вдалося запалити свічку. Я повернувся до нього, тримаючи її в руці.

— Що ти тут робиш? — запитав я.

Він опустив руки й перестав вигукувати своє «бу-у-у». Так і стояв переді мною — збентежений, незграбний, привид слабкого, дурнуватого й безцільного молодика.

— Я тут привиджуюся, — відповів він.

— А не слід було б, — спокійно сказав я.

— Але ж я привид, — промовив він, наче виправдовуючись.

— Можливо, але ти не маєш права привиджуватися тут. Це поважний приватний клуб; сюди часто приходять люди з нянями та дітьми, а ти, тиняючись навколо з такою безтурботністю, цілком можеш налякати до смерті якусь бідолашну дитину, яка випадково на тебе натрапить. Невже ти про це не подумав?

— Ні, сер, — відповів він. — Не подумав.

— А мав би. Тебе ж ніщо не пов’язує з цим місцем, правда? Тебе тут не вбили чи щось таке?

— Ні, сер. Але я подумав: оскільки будинок старий, із дубовими панелями…

Я пильно подивився на нього.

— Це не виправдання.

— Твоя поява тут — помилка, — сказав я з доброзичливою зверхністю. Я вдав, ніби перевіряю, чи маю при собі сірники, а тоді відверто поглянув на нього. — На твоєму місці я б не чекав півнячого співу⁷ — зник би негайно.

Він зніяковів.

— Річ у тім, сер… — почав він.

— Річ у тім, сер, що… чомусь… я не можу.

— Я б зник, — повторив я, наголошуючи на своїх словах.

— Не можеш?

— Ні, сер. Я щось забув. Від учорашньої опівночі тиняюся тут, ховаюся в шафах порожніх спалень і в подібних місцях. Я зовсім розгубився. Раніше мені ніколи не доводилося привиджуватися, і, здається, через це я геть вибився з колії.

— Вибився з колії?

— Так, сер. Я вже кілька разів намагався це зробити, але нічого не виходить. Мабуть, якась дрібниця вилетіла в мене з голови, і тепер я не можу повернутися назад.

Знаєте, це мене неабияк спантеличило. Він дивився на мене з таким жалюгідним виглядом, що я, хоч убий, уже не міг далі триматися того зверхнього, повчального тону, який обрав спочатку.

— Дивна річ, — сказав я. І саме в цю мить мені здалося, що внизу хтось ходить.

— Ходімо до моєї кімнати, і розкажеш мені докладніше, — запропонував я. — Я ж, звісно, не знав, що все настільки серйозно.

Я спробував узяти його під руку. Та це було приблизно те саме, що спробувати схопити жмут диму! Здається, я забув номер своєї кімнати; так чи інакше, довелося зазирнути до кількох спалень — добре, що в тому крилі я був єдиною живою душею, — аж поки я не побачив своїх речей.

— Ось ми й прийшли, — сказав я, сідаючи в крісло. — Сідай і розповідай усе докладно. Здається мені, старий, ти вскочив у добрячу халепу.

Що ж, він заявив, що сідати не буде! Натомість волів би походжати кімнатою туди-сюди, якщо я не заперечую. Так він і робив, і невдовзі ми вже вели довгу й серйозну розмову.

А тим часом, знаєте, з мене потроху вивітрився хміль від віскі із содовою⁸, і я почав бодай трохи усвідомлювати, в яку до біса дивну й моторошну історію вскочив. Ось він — напівпрозорий, справжній, цілком традиційний привид, який безшумно ширяє кімнатою, озиваючись лише примарним голосом. І все це відбувається в затишній, чистій старій спальні, завішаній ситцевими тканинами. Крізь нього було видно блиск мідних свічників, відблиски світла на латунній решітці каміна й кутики гравюр у рамках на стінах. А він тим часом розповідав мені про своє жалюгідне маленьке життя, яке нещодавно обірвалося на землі.

Обличчя в нього, знаєте, було не надто чесне, але, будучи прозорим, він, звісно, не міг не казати правди.

— Га? — раптом озвався Віш, випроставшись у кріслі.

— Що таке? — запитав Клейтон.

— Він був прозорий — і тому не міг не казати правду. Не розумію, який тут зв’язок, — сказав Віш.

— Я теж не розумію, — з незрівнянною впевненістю відповів Клейтон. — Але можу запевнити тебе, що все було саме так. Не думаю, що він хоч раз відступив від біблійної правди навіть на товщину нігтя. Він розповів мені, як загинув: спустився зі свічкою до підвалу одного лондонського будинку, щоб перевірити, чи не витікає газ, — і описав себе як старшого викладача англійської мови в приватній лондонській школі на той момент, коли його земне життя обірвалося.

— Бідолаха! — сказав я.

— Саме так я й подумав, і що довше він говорив, то дужче я в цьому переконувався. Він був безцільним за життя й таким самим залишився після смерті. Він погано відгукувався про батька й матір, свого шкільного вчителя та всіх, хто будь-коли відігравав у його житті бодай якусь роль. За його словами, він був надто вразливим, надто нервовим; ніхто з них ніколи не цінував його належним чином і не розумів. Здається, за все життя в нього не було жодного справжнього друга; він ніколи нічого не досягав. Уникав спортивних ігор і провалював іспити.

— З деякими людьми завжди так, — казав він. — Щойно я опинявся в екзаменаційній аудиторії чи деінде, усе ніби вислизало з рук.

Звісно, він був заручений — мабуть, із такою самою надмірно вразливою особою, — коли необережність із витоком газу поклала край усім його справам.

— А де ти тепер? — запитав я. — Невже не…?

Щодо цього він не міг сказати нічого певного. У мене склалося враження, що він перебуває в якомусь невизначеному проміжному стані — особливому запасному місці для душ, які настільки позбавлені сутності, що не здатні на щось настільки виразне, як гріх чи чеснота. Я не знаю. Він був надто самозакоханим і неспостережливим, щоб дати мені бодай якесь чітке уявлення про те, що являє собою потойбічний світ, яка там місцевість і яка країна. Де б він не перебував, схоже, він потрапив у компанію споріднених душ: привидів слабкодухих молодих кокні⁹, які зверталися один до одного на ім’я. І серед них, безперечно, чимало говорили про те, як «ходити привиджуватися», та про всілякі подібні речі. Авжеж — ходити привиджуватися! Вони, здавалося, вважали це надзвичайною пригодою, але весь час боялися наважитися. Отак, підготувавшись у такий спосіб, він і прийшов.

— Та невже! — промовив Віш, дивлячись на вогонь у каміні.

— Принаймні саме таке враження він на мене справив, — скромно зауважив Клейтон. — Звісно, я міг бути не в тому стані, щоб надто критично оцінювати його слова, але саме таким він змальовував себе. Він безперестанку шмигав кімнатою туди-сюди своїм худим силуетом і торохтів про власну жалюгідну персону, не спромігшись від початку до кінця висловити жодної чіткої, твердої думки. Він був ще худіший, дурніший і безглуздіший, ніж міг би бути, якби справді існував і був живий. Щоправда, якби він був живий, то не опинився б у моїй спальні. Я б просто виставив його геть копняком.

— Авжеж, — погодився Еванс. — Є ж на світі такі бідолашні смертні.

— Імовірність того, що вони стають привидами, анітрохи не менша, ніж у решти з нас, — визнав я.

— Знаєте, певного сенсу його історії надавало те, що, принаймні до певної міри, він таки усвідомлював, що являє собою насправді. Невдала спроба привиджуватися страшенно його пригнітила. Йому казали, що це буде суцільна розвага; він і сам очікував на веселу пригоду, а натомість отримав лише чергову невдачу, яка доповнила список його життєвих провалів! Він оголосив себе цілковитим, безнадійним невдахою. Він казав — і я цілком можу йому повірити, — що за все своє життя не брався ні за що, чого б не зіпсував геть-чисто. І так триватиме впродовж усієї вічності. Якби йому бодай трохи співчували, можливо…

Тут він замовк і втупився в мене. Зауважив, що, хоч мені це й могло здатися дивним, ніхто й ніколи не виявляв до нього стільки співчуття, скільки я виявляв тієї миті.

Я відразу зрозумів, чого він домагається, і вирішив негайно покласти цьому край. Можливо, я й справжній негідник, знаєте, але бути Єдиним Справжнім Другом, вислуховувати сповіді одного з цих самозакоханих слабаків — привида чи живої людини, — це вже понад межі моєї фізичної витривалості.

Я рвучко підвівся.

— Не варто надто перейматися такими речами, — сказав я. — Тобі треба забратися звідси. Забратися негайно! Візьми себе в руки й спробуй.

— Не можу, — відповів він.

— Спробуй, — наполіг я.

І він таки спробував.

— Спробував! — вигукнув Сандерсон. — Як?

— Пасами, — відповів Клейтон.

— Пасами?

— Складною послідовністю жестів і рухів руками. Саме так він сюди потрапив, і саме так мав вибратися назад. Господи, скільки ж я з ним намучився!

— Але як узагалі будь-яка послідовність жестів могла… — почав я.

— Любий друже, — перебив мене Клейтон, повернувшись до мене й особливо наголосивши на кількох словах, — тобі треба, щоб АБСОЛЮТНО ВСЕ було зрозуміло. Я не знаю, ЯК ЦЕ ПРАЦЮЄ. Знаю лише, що ЦЕ ПРАЦЮЄ. Принаймні в нього таки вийшло. Зрештою, після неймовірно довгих мук він правильно виконав свої паси й раптом зник.

— Ти, — повільно запитав Сандерсон, — спостерігав за його пасами?

— Так, — відповів Клейтон і замислився. — Це було неймовірно дивно. Уявіть собі: я і цей худий, розпливчастий привид у тихій кімнаті, у тихому порожньому заїзді, у тихому маленькому містечку пізнього п’ятничного вечора. Жодного звуку, крім наших голосів і тихого, уривчастого дихання, яке виривалося в нього, коли він розмахував руками. У спальні горіла свічка, ще одна — на туалетному столику, і більше нічого. Часом то одна, то інша раптом спалахувала високим, тонким, здивованим полум’ям і якийсь час так горіла.

І відбувалися дивні речі.

— Не можу, — казав він. — Ніколи не зможу…!

І раптом сів на маленький стілець біля підніжжя ліжка й почав ридати, ридати без упину. Господи! Яким же він здавався жалюгідним, як схлипував і скиглив!

— Візьми себе в руки, — сказав я, спробувавши поплескати його по спині, та… клята моя рука пройшла крізь нього!

На той час, знаєте, я вже був далеко не таким… матеріальним, як тоді, на сходовому майданчику. Я сповна відчув усю моторошність того, що відбувалося. Пам’ятаю, як із легким здриганням різко відсмикнув руку, ніби витягуючи її з його тіла, і підійшов до туалетного столика.

— Візьми себе в руки, — повторив я йому, — і спробуй.

А щоб підбадьорити його й допомогти, я й сам почав пробувати виконувати ці паси.

— Що?! — перепитав Сандерсон. — Паси?

— Так, паси.

— Але… — почав я, відчуваючи, що в моїй голові зароджується якась думка, та поки не міг її вловити.

— Це цікаво, — сказав Сандерсон, поклавши палець у чашечку своєї люльки. — Ти хочеш сказати, що твій привид розкрив…

— Зробив усе, що міг, аби розкрити всю кляту межу між світами. АБСОЛЮТНО ВСЕ!

— Ні, — заперечив Віш. — Не міг він цього зробити. Інакше ти сам опинився б там.

— Саме так! — вигукнув я, нарешті почувши від іншого ті слова, які допомогли мені сформулювати думку, що весь цей час вислизала від мене.

— Саме так, — погодився Клейтон, задумливо дивлячись на вогонь.

На якусь мить запала тиша.

— І зрештою йому вдалося? — запитав Сандерсон.

— Зрештою йому вдалося. Мені довелося добряче підштовхувати його, але врешті він таки впорався — причому досить несподівано. Він зневірився, у нас навіть сталася ціла сцена, а потім він раптом підвівся й попросив мене повільно повторити всю послідовність рухів, щоб він міг подивитися.

І він таки помітив.

— Здається, — сказав він, — якби я міг себе ПОБАЧИТИ, то відразу помітив би, що роблю не так.

— Я знаю, — сказав він.

— Що ти знаєш? — запитав я.

— Я знаю, — повторив він.

А тоді роздратовано додав:

— Я НЕ МОЖУ цього зробити, коли ти на мене дивишся! Справді НЕ МОЖУ! Частково саме через це в мене досі нічого й не виходило. Я такий нервовий, що ти мене збиваєш.

Що ж, ми трохи посперечалися. Звісно, мені хотілося подивитися, але він уперся, мов мул. До того ж я раптом відчув себе стомленим, як собака: він мене геть виснажив.

— Гаразд, — сказав я. — Я на тебе не дивитимусь.

І повернувся до дзеркала, закріпленого на шафі біля ліжка.

Він почав дуже швидко. Я намагався стежити за ним у дзеркалі, щоб зрозуміти, на якому саме русі він спотикався. Він крутив руками й розмахував долонями — ось так, і так, і ще так, — а тоді стрімко перейшов до останнього жесту: треба випростатися й розвести руки в сторони. І ось, знаєте, він так і завмер у цій позі.

А наступної миті його вже не було!

Не було! Він зник!

Я різко обернувся від дзеркала до нього. Нікого. Я залишився сам із мерехтливими свічками та головою, у якій усе йшло обертом. Що сталося? Чи взагалі щось сталося? Може, мені все наснилося?..

І тут годинник на сходовому майданчику, ніби з абсурдною остаточністю підбиваючи підсумок подіям, вирішив, що настав час пробити першу годину ночі.

Отак! Дзень!

І я став тверезий і поважний, як суддя: усе шампанське й віскі наче розчинилося в безмежній, тихій порожнечі. Я почувався дивно, знаєте, до біса дивно! ДИВНО! Господи Боже!

— Ось і все, що сталося, — сказав він.

Він якусь мить розглядав попіл своєї сигари.

— А потім ти ліг спати? — запитав Еванс.

— А що ще мені залишалося робити?

Я подивився Вішу просто в очі. Нам хотілося посміятися з цієї історії, але щось — можливо, голос і манера Клейтона — заважало нам це зробити.

— А як щодо тих пасів? — запитав Сандерсон.

— Гадаю, тепер я зміг би їх виконати.

— Он як! — промовив Сандерсон, дістав складаний ніж і заходився виколупувати нагар із чашечки своєї глиняної люльки.

— То чому б тобі не виконати їх просто зараз? — запитав Сандерсон, клацнувши складаним ножем і закривши його.

— Саме це я й збираюся зробити, — відповів Клейтон.

— Вони не спрацюють, — сказав Еванс.

— А якщо спрацюють… — почав я.

— Чому? — запитав Еванс.

— Знаєте, я волів би, щоб ти цього не робив, — сказав Віш, витягнувши ноги.

— Я волів би, щоб він цього не робив, — повторив Віш.

— Але ж він неправильно їх запам’ятав, — зауважив Сандерсон, набиваючи люльку надто великою кількістю тютюну.

— І все-таки я волів би, щоб він цього не робив, — повторив Віш.

Ми посперечалися з Вішем. Він твердив, що, повторюючи ті жести, Клейтон глузуватиме із серйозної справи.

— Але ж ти не віриш, що…? — почав я.

Віш кинув погляд на Клейтона, який, утупившись у вогонь, про щось замислено міркував.

— Вірю. Принаймні більш ніж наполовину вірю, — відповів Віш.

— Клейтоне, — сказав я, — ти надто вправний брехун для нашої компанії. Майже все звучало цілком правдоподібно. Але той момент зі зникненням… він виявився аж надто переконливим. Зізнавайся: це ж вигадка, казочка для простаків?

Не звертаючи на мене уваги, він підвівся, вийшов на середину килима перед каміном і став обличчям до мене. Якусь мить він задумливо розглядав свої ноги, а потім до самого кінця його погляд був прикутий до протилежної стіни, а на обличчі застиг зосереджений вираз. Він повільно підняв обидві руки до рівня очей і почав…

Сандерсон був масоном, членом ложі «Чотири королі», яка з неабиякою майстерністю присвячувала себе вивченню та тлумаченню всіх таємниць масонства — минулих і сучасних. І серед учених цієї ложі Сандерсон аж ніяк не був останнім. Він стежив за рухами Клейтона з незвичайною зацікавленістю, примруживши своє червонувате око.

— Непогано, — сказав він, коли той закінчив. — Треба визнати, Клейтоне, ти справді дивовижним чином складаєш усе докупи. Але є одна маленька неточність.

— Знаю, — відповів Клейтон. — Здається, я навіть міг би сказати, яка саме.

— Ну?

— Ось ця, — сказав Клейтон і зробив дивний короткий рух руками: вивернув їх, скрутив і різко виштовхнув уперед.

— Так.

— Саме цей рух, знаєте, йому ніяк не вдавався, — сказав Клейтон. — Але звідки ви…?

— Більшої частини цієї історії, а надто того, як ти все це вигадав, я зовсім не розумію, — відповів Сандерсон. — Але саме цей елемент мені знайомий. Це послідовність жестів, пов’язана з певною галуззю езотеричного масонства. Можливо, ти й сам це знаєш. А якщо ні, то звідки…?

Він знову замислився.

— Не бачу, якої шкоди завдасть, якщо я покажу тобі правильний рух. Зрештою, якщо знаєш, то знаєш; якщо не знаєш, то не знаєш.

— Я нічого не знаю, — сказав Клейтон, — крім того, що вчора ввечері вибовкав той бідолашний чорт.

— Ну, гаразд, — промовив Сандерсон і дуже обережно поклав свою люльку з довгим мундштуком на полицю над каміном.

Потім він дуже швидко виконав руками кілька жестів.

— Ось так? — перепитав Клейтон, повторюючи їх.

— Саме так, — відповів Сандерсон і знову взяв до рук люльку.

— Ага, тепер я можу виконати всю послідовність правильно, — сказав Клейтон.

Він стояв перед згасаючим вогнем і всміхався до нас. Проте, як на мене, у його усмішці відчувалося ледь помітне вагання.

— Якщо я почну… — промовив він.

— Я б не починав, — сказав Віш.

— Усе гаразд! — вигукнув Еванс. — Матерія незнищенна. Невже ти думаєш, що якісь такі фокуси здатні вихопити Клейтона й закинути у світ тіней? Авжеж ні! Клейтоне, можеш собі вправлятися, скільки душа забажає, хоч би в тебе руки відпали на зап’ястках.

— Я в це не вірю, — сказав Віш.

Він підвівся й поклав руку Клейтонові на плече.

— Знаєш, ця історія змусила мене повірити в неї принаймні наполовину, і я не хочу бачити, як ти це робиш!

— Господи! — вигукнув я. — Та Віш злякався!

— Так, злякався, — відповів Віш із цілком щирою або ж майстерно вдаваною тривогою. — Я вірю, що якщо він правильно виконає ці рухи, то СПРАВДІ ЗНИКНЕ.

— Нічого подібного не станеться! — вигукнув я. — Для людини є лише один спосіб залишити цей світ, і до нього Клейтонові ще тридцять років. До того ж… Та й хіба може такий привид… Як ти гадаєш?

Віш перебив мене, рушивши з місця. Він вийшов з-поміж наших крісел і зупинився біля камінних щипців.

— Клейтоне, ти дурень, — сказав він.

Клейтон усміхнувся йому у відповідь, і в його очах зблиснула іронія.

— Віш має рацію, а всі ви помиляєтеся, — сказав він. — Я піду. Я виконаю ці паси до кінця, і щойно останній помах зі свистом розітне повітря — абракадабра! — цей килим перед каміном спорожніє, кімната завмре в німому подиві, а пристойно вдягнений джентльмен вагою в п’ятнадцять стоунів¹⁰ гепнеться у світ тіней. Я в цьому певен. І ви теж будете певні. Більше сперечатися не збираюся. Спробуймо — і побачимо.

— НІ! — вигукнув Віш, ступив уперед, але зупинився. А Клейтон знову підняв руки, збираючись повторити жести, за допомогою яких привид зник.

На той час, знаєте, ми всі були в напруженому очікуванні — і значною мірою через поведінку Віша. Ми сиділи, не зводячи очей із Клейтона. Принаймні я відчував таке дивне заціпеніння, наче все моє тіло — від потилиці до середини стегон — перетворилося на сталь. А Клейтон тим часом із незворушно спокійною серйозністю схилявся, погойдувався й розмахував перед нами руками. Що ближче він підходив до завершення, то сильніше нас проймало тремтіння, аж зуби починали дзвеніти. Як я вже казав, останній жест полягав у тому, щоб широко розвести руки й закинути голову. І коли він нарешті розкинув руки, завершуючи послідовність, я перестав навіть дихати. Звісно, усе це було безглуздо, але ви ж знаєте те відчуття, яке охоплює під час моторошної історії про привидів. Було вже після вечері, у дивному старому будинку, повному тіней. А раптом він таки…?

Він стояв перед нами впродовж однієї приголомшливої миті — з розпростертими руками й задертим обличчям, упевнений і осяяний світлом підвісної лампи. Ми завмерли разом із ним, і та мить здавалася цілою вічністю. А тоді від усіх нас вирвалося щось середнє між безмежно полегшеним зітханням і заспокійливим вигуком: «НІ!» Адже було цілком очевидно: він нікуди не зникав. Усе це дурниці. Він вигадав безглузду історію й мало не змусив нас у неї повірити — ось і все!.. Але саме тієї миті обличчя Клейтона змінилося.

Змінилося! Воно змінилося так, як змінюється освітлений будинок, коли в ньому раптом гасне світло. Його очі раптом застигли, усмішка завмерла на вустах, а сам він залишився нерухомим. Так і стояв, ледь помітно погойдуючись.

І ця мить теж розтягнулася на цілу вічність. А потім, знаєте, заскреготіли стільці, щось упало, і ми всі заметушилися. Ноги Клейтона, здавалося, підкосилися, він упав уперед, і Еванс підхопив його на руки…

Це приголомшило нас усіх. Гадаю, цілу хвилину ніхто не міг вимовити нічого зв’язного. Ми вірили в те, що сталося, і водночас не могли в це повірити… Я поступово виходив із розгубленого заціпеніння й раптом усвідомив, що стою навколішки біля Клейтона. Його жилет і сорочку роздерли, а рука Сандерсона лежала в нього на серці…

Що ж, простий факт, який постав перед нами, міг спокійно зачекати, поки ми будемо готові його осягнути; поспішати нам не було куди. Він лежав перед нами цілу годину, а в моїй пам’яті й досі лежить упоперек усього — чорний і приголомшливий. Клейтон і справді перейшов у той світ, який водночас такий близький до нашого й такий далекий від нього, і потрапив туди єдиним шляхом, доступним смертній людині. Але чи справді його перенесло туди заклинання того бідолашного привида, чи посеред безглуздої оповідки його раптово вразив апоплексичний удар — як нас хотіли переконати присяжні коронерського суду, — не мені судити. Це лише одна з тих незбагненних загадок, які мусять залишатися нерозгаданими, аж доки не настане остаточне розкриття всіх таємниць буття. Єдине, що я знаю напевно: саме тієї миті, саме в ту мить, коли він завершив ці паси, Клейтон змінився, похитнувся й упав перед нами — мертвий!..

1902 р.

Переклад: А.Невідомий, 2026 р.

* * *