ПРАВДА ПРО ПАЙКРАФТА | читати онлайн
(переклад українською мовою)
Він сидить не далі як за десяток ярдів1 від мене. Якщо я озирнуся через плече, то можу його побачити. А якщо наші погляди зустрінуться — а зазвичай я ловлю його погляд, — у ньому читається певний вираз.
Переважно це благальний погляд — і водночас із підозрою.
До біса його підозрілість! Якби я хотів на нього донести, то давно вже це зробив би. Я не розповідаю і не розповідаю, а він мав би почуватися спокійно. Наче така груба й жирна туша, як він, узагалі може почуватися спокійно! Та хто б мені повірив, якби я й справді розповів?
Бідолашний старий Пайкрафт! Велика, неспокійна желеподібна маса матерії! Найгладший завсідник клубів у Лондоні.
Він сидить за одним із маленьких клубних столиків у величезній ніші біля каміна й наминає. Що він наминає? Я розважливо придивляюся й ловлю його на тому, що він кусає гарячий здобний чайний коржик,2 не зводячи з мене очей. До біса його! — він дивиться на мене!
Гаразд, Пайкрафте! Якщо ти вже такий жалюгідний, якщо ти вже поводишся так, ніби я не людина честі, тоді ось, просто під твоїми вп’ялими в мене очима, я запишу все це — чисту правду про Пайкрафта. Про чоловіка, якому я допоміг, якого я прикрив і який віддячив мені тим, що зробив перебування в моєму клубі нестерпним, абсолютно нестерпним, своїм благальним поглядом, своїм безперервним «тільки не розповідай», яке читається в його очах.
І, до того ж, навіщо він без кінця продовжує їсти?
Ну що ж, почнемо — правда, лише правда і нічого, крім правди!
Пайкрафт…
Я познайомився з Пайкрафтом саме в цій курильній кімнаті. Я був молодим, нервовим новим членом клубу, і він це помітив. Я сидів сам на одинці, шкодуючи, що мало знаю інших членів клубу, аж раптом він наблизився до мене — величезний перекочуваний вал підборідь і черев, — пробурмотів щось, сів на стілець поруч, деякий час хрипів, потім деякий час чиркав сірником, запалив сигару й нарешті звернувся до мене. Я вже не пам’ятаю, що саме він сказав, — щось про те, що сірники погано запалюються, — а згодом, розмовляючи, він раз у раз зупиняв офіціантів, одного за одним, коли вони проходили повз, і своїм тоненьким, флейтовим голосом розповідав їм про сірники. Але, так чи інакше, саме так ми й почали розмовляти.
Він говорив про різні речі й зрештою перейшов до спорту. А звідти — до моєї статури й кольору обличчя. «Ви, мабуть, добре граєте в крикет», — сказав він. Гадаю, я стрункий — стрункий настільки, що дехто назвав би мене худорлявим, — і, мабуть, досить смаглявий. І все ж я не соромлюся того, що маю прабабусю-індуску, але, попри це, не хочу, щоб випадкові незнайомці таляпали і про моїх предків. Тож від самого початку Пайкрафт мені не сподобався.
Але він говорив про мене лише для того, щоб розповісти про самого себе.
«Гадаю, — сказав він, — ви не більше займаєтеся фізичними вправами, ніж я, і, мабуть, їсте не менше». (Як і всі надмірно огрядні люди, він був переконаний, що майже нічого не їсть.) «І все ж, — він криво посміхнувся, — ми відрізняємося».
І тоді він почав говорити про свою гладкість та про свою огрядність; про все, що він робив заради того, щоб схуднути, і про все, що збирався робити заради схуднення; про те, що люди радили йому робити зі своєю фігурою, і про те, що він чув про людей, які робили те чи те, аби позбутися огрядності, подібної до його власної. «А priori,3 — сказав він, — можна було б подумати, що питання харчування розв’язується дієтою, а питання засвоєння — ліками». Це було задушливо. Це була розмова про пудинг. Від самих лише його слів мені здавалося, що я розпухаю.
Таке в клубі можна витерпіти час від часу, але настав момент, коли мені здалося, що я терплю це вже надто часто. Він узявся за мене аж надто демонстративно. Я не міг зайти до курильної кімнати, щоб він не підкотився до мене, а іноді він приходив і жер біля мене, поки я обідав. Часом здавалося, що він мало не чіпляється за мене. Він був занудою, але не настільки страшним занудою, щоб обмежуватися лише мною; і від самого початку в його поведінці було щось таке — майже наче він знав, майже наче він проникав у саму суть того, що я міг — що в мені існувала якась далека, виняткова можливість, якої не давав ніхто інший.
«Я віддав би все, аби це скинути, — казав він, — усе», — і визирав на мене з-за своїх величезних щік, важко дихаючи.
Бідолашний старий Пайкрафт! Він щойно подзвонив у дзвінок — без сумніву, щоб замовити ще один здобний чайний коржик!
Одного дня він нарешті перейшов до суті.
«Наша фармакопея, — сказав він, — наша західна фармакопея, аж ніяк не є останнім словом медичної науки. На Сході, як мені розповідали…»
Він замовк і втупився в мене. Це було схоже на перебування в акваріумі.
Я раптом страшенно розлютився на нього.
«Послухайте, — сказав я, — хто розповів вам про рецепти моєї прабабусі?»
«Ну…» — він почав викручуватися.
«Щоразу, коли ми зустрічалися протягом останнього тижня, — сказав я, — а зустрічалися ми досить часто, — ви кидали мені більш-менш прозорі натяки щодо моєї маленької таємниці».
«Ну, — сказав він, — тепер, коли кішка вилізла з мішка,4 я визнаю: так, усе саме так. Я дізнався про це…»
«Від Паттісона?»
«Опосередковано, — сказав він, що, як на мене, було брехнею, — так».
«Паттісон, — сказав я, — приймав те зілля на власний ризик».
Він стиснув губи й кивнув головою.
«Рецепти моєї прабабусі, — сказав я, — це дивні речі, з якими небезпечно мати справу. Мій батько мало не змусив мене пообіцяти…»
«Не змусив?»
«Ні. Але він мене попереджав. Він сам скористався одним із них — одного разу».
«Ага!.. Але як ви гадаєте…? Припустімо — припустімо, що там справді був один…»
«Ці речі — досить дивні документи», — сказав я.
«Навіть запах від них… Ні!»
Але, зайшовши так далеко, Пайкрафт твердо вирішив змусити мене піти далі. Я завжди трохи побоювався, що, якщо надто випробовуватиму його терпіння, він раптом накинеться на мене й задушить своєю масою. Зізнаюся, я був слабкодухий. Але Пайкрафт мене ще й дратував. Я вже дійшов до такого стану, коли хотілося сказати йому: «Ну то РИЗИКНИ!» Та маленька історія з Паттісоном, про яку я згадував, була зовсім іншою справою. Що саме там сталося, зараз не має значення, але я принаймні знав, що рецепт, яким скористався тоді, був безпечним. А про решту я знав набагато менше і, зрештою, був майже цілком схильний сумніватися в їхній безпечності.
Але навіть якщо Пайкрафт отруїться…
Мушу зізнатися, сама думка про отруєння Пайкрафта здавалася мені грандіозним заходом.
Того вечора я дістав зі свого сейфа ту дивну, чудернацьку скриньку з пахощами сандалового дерева й розгорнув шелесткі шкіри. Чоловік, який записав рецепти для моєї прабабусі, очевидно, мав слабкість до шкір найрізноманітнішого походження, а почерк у нього був до краю дрібний і тісний. Дещо з написаного я взагалі не можу прочитати — хоча моя родина, пов’язана зі службою в Індії, з покоління в покоління зберігала знання гіндустані, — і жоден із текстів не читається зовсім легко.Але потрібний мені рецепт я досить швидко знайшов і деякий час сидів на підлозі біля сейфа, розглядаючи його.
«Дивіться сюди», — сказав я Пайкрафту наступного дня й вихопив клаптик із його жадібних рук.
«Наскільки я… можу розібрати, це рецепт для схуднення». («Ага!» — сказав Пайкрафт.) «Я не цілком упевнений, але, здається, саме це тут і написано. І якщо ви послухаєте моєї поради, то залишите його в спокої. Бо, знаєте… я ризикую власною шкурою заради вас, Пайкрафте, — мої предки з того боку, наскільки я можу судити, були неабиякими дивакуватими людьми. Розумієте?»
«Дайте мені спробувати», — сказав Пайкрафт.
Я відкинувся у кріслі. Моя уява востаннє зробила могутнє зусилля — і безсило впала всередині мене.
«Та заради всього святого, Пайкрафте, — запитав я, — як ви думаєте, на кого ви будете схожі, коли схуднете?»
На нього жодні розумні доводи не діяли. Я змусив його пообіцяти, що відтепер, хай там що станеться, він більше ніколи не скаже мені жодного слова про свою огидну гладкість — ніколи, — а тоді передав йому той маленький шматочок шкіри.
«Погане це зілля», — сказав я.
«Байдуже», — відповів він і взяв його.
Він витріщився на клаптик.
«Але… але…» — промовив він.
Тільки тепер він збагнув, що написано там не англійською.
«Я постараюся вам його перекласти», — сказав я.
Я зробив усе, що міг. Після цього ми два тижні не розмовляли. Щоразу, коли він наближався до мене, я хмурився й жестом відсилав його геть, і він дотримувався нашої домовленості. Але коли минуло два тижні, він був таким самим товстим, як і раніше. Тоді йому нарешті вдалося вставити слово.
«Я мушу поговорити з вами, — сказав він. — Це несправедливо. Тут щось не так. Мені це не допомогло. Ви не віддаєте належного своїй прабабусі».
«А де рецепт?»
Він обережно дістав його з кишенькового записника.
Я пробіг очима список складників.
«Яйце було протухле?» — запитав я.
«Ні. А мало бути?»
«Це, — сказав я, — само собою зрозуміло для всіх рецептів моєї бідолашної дорогої прабабусі. Якщо не вказано стан або якість продукту, треба брати найгірше. Вона або діяла радикально, або не робила нічого… І тут є ще одна-дві можливі заміни для деяких інших складників. Ви дістали СВІЖУ отруту гримучої змії?»
«Я дістав гримучу змію в Джамраха. Це коштувало… коштувало…»
«Це вже ваша справа. А ось цей останній складник…»
«Я знаю одного чоловіка, який…»
«Так. Гм. Ну гаразд, я запишу вам можливі заміни. Наскільки я знаю цю мову, написання в цьому рецепті просто жахливе. До речі, слово „собака“ тут, мабуть, означає парію5».
Протягом наступного місяця я постійно бачив Пайкрафта в клубі — таким самим товстим і стурбованим, як і раніше. Він дотримувався нашої угоди, але часом порушував її дух, сумно хитаючи головою. А одного дня в гардеробній він сказав:
«Ваша прабабуся…»
«Жодного слова проти неї», — сказав я, і він замовк.
Я вже міг подумати, що він нарешті відступився. Одного дня я побачив, як він розмовляє з трьома новими членами клубу про свою гладкість, наче шукає інших рецептів. А потім, цілком несподівано, надійшла його телеграма.
«Містере Формалін!» — прогорлав просто мені під носом хлопчина-розсильний, і я відразу взяв телеграму та розкрив її.
«Заради всього святого, приходьте. — Пайкрафт».
«Гм», — сказав я і, правду кажучи, був такий задоволений відновленням репутації моєї прабабусі, яке, вочевидь, це обіцяло, що чудово пообідав.
Я взяв адресу Пайкрафта у швейцара вестибюля. Пайкрафт мешкав у верхній половині будинку в Блумсбері, і я вирушив туди, щойно допив каву з траппістіном6. Навіть не став докурювати сигару.
«Містер Пайкрафт?» — запитав я біля парадних дверей.
Мені сказали, що він захворів: уже два дні не виходив із дому.
«Він чекає на мене», — сказав я, і мене пропустили нагору.
Я подзвонив у дзвінок на дверях із ґратчастим віконцем на сходовому майданчику.
«Не варто було йому цього робити, — подумав я. — Людина, яка їсть, як свиня, і виглядати повинна як свиня».
До мене вийшла явно добропорядна жінка зі стурбованим обличчям і недбало насунутою шапочкою та оглянула мене крізь ґратчасте віконце.
Я назвав себе, і вона нерішуче впустила мене.
«Ну?» — сказав я, коли ми опинилися разом на тій частині сходового майданчика, що належала Пайкрафту.
«Він казав, щоб ви заходили, якщо прийдете», — відповіла вона, дивлячись на мене й не роблячи жодного руху, щоб показати, куди мені йти. А потім довірливо додала: «Він замкнувся, сер».
«Замкнувся?»
«Учора вранці сам замкнувся і відтоді нікого не впускає, сер. І раз у раз ЛАЄТЬСЯ. Ох, боже мій!»
Я подивився на двері, на які вона раз у раз поглядала.
«Там?» — запитав я.
«Так, сер».
«Що з ним?»
«Все просить їсти, сер. ВАЖКОЇ їжі хоче. Я даю йому, що можу. Свинину він їв, суїт-пудинг7, ковбаски, свіжий хліб. Усе таке. Я залишаю їжу за дверима, якщо ваша ласка, а сама відходжу. А він їсть, сер, щось жахливе».
Вона сумно похитала головою.
З-за дверей почувся тонкий крик:
«Це Формалін?»
«Це ти, Пайкрафте?» — крикнув я, підійшов і загрюкав у двері.
«Скажи їй, щоб пішла».
Я так і зробив.
Потім я почув дивне постукування по дверях, наче хтось у темряві намацував ручку, а за ним — знайоме Пайкрафтове хрипке бурчання.
«Усе гаразд, — сказав я, — вона пішла».
Але двері ще довго не відчинялися.
Я почув, як повернувся ключ. Тоді голос Пайкрафта сказав:
Я повернув ручку й відчинив двері. Звичайно, я очікував побачити Пайкрафта.
«Заходь».
Але, знаєте, його там не було!
Ніколи в житті я не переживав такого потрясіння. Вітальня була в цілковитому безладі: серед книжок і письмового приладдя валялися тарілки та посуд, кілька стільців були перекинуті, але Пайкрафта…
«Усе гаразд, старий; зачини двері», — сказав він, і тільки тоді я його побачив.
Він був там — просто під стельовим карнизом, у кутку біля дверей, наче хтось приклеїв його до стелі. Обличчя в нього було стривожене й сердите. Він важко дихав і розмахував руками.
«Зачини двері, — сказав він. — Якщо та жінка дізнається…»
Я зачинив двері, відійшов убік і втупився в нього.
«Якщо щось піддасться і ти впадеш, — сказав я, — то зламаєш собі шию, Пайкрафте».
«Людина твого віку й ваги, яка займається такими дитячими гімнастичними вправами…»
«Хотів би я», — прохрипів він.
«Не треба», — сказав він і змучено скривився.
«Я тобі все розповім», — сказав він, жестикулюючи.
«Та якого дідька, — запитав я, — ти там тримаєшся?»
І тут я раптом зрозумів: він зовсім ні за що не тримався — він просто ширяв там угорі, точнісінько як ширяла б на тому самому місці наповнена газом кулька. Він почав щосили відштовхуватися від стелі, намагаючись спуститися по стіні до мене.
Говорячи це, він необережно схопився за гравюру в рамці, і та відірвалася від стіни. Пайкрафт знову злетів до стелі, а картина з гуркотом упала на диван. Гуп! — він ударився об стелю, і тоді я зрозумів, чому всі виступи й гостріші обриси його тіла були вкриті білим. Він спробував ще раз, цього разу обережніше, спускаючись через камінну полицю.
«Це через той рецепт», — видихав він, спускаючись. — «Твоєї прабабусі…»
То було справді надзвичайне видовище: цей величезний, гладкий чолов’яга з виглядом апоплексика8 висів догори ногами й намагався дістатися зі стелі до підлоги.
«Той рецепт, — сказав він. — Надто добре подіяв».
«Як?»
«Втрата ваги — майже повна».
І тут, звичайно, я все зрозумів.
«Отакої, Пайкрафте, — сказав я, — тобі ж потрібні були ліки від ожиріння! А ти весь час називав це вагою. Ти саме вагою це й називав».
Чомусь я був надзвичайно задоволений. На ту мить Пайкрафт навіть став мені цілком симпатичний.
«Дозволь, я тобі допоможу!» — сказав я, схопив його за руку й потягнув донизу.
Він дригав ногами, намагаючись десь знайти опору. Це було дуже схоже на те, як тримаєш прапор у вітряний день.
«Оцей стіл, — сказав він, показуючи на нього, — зроблений із цільного червоного дерева і дуже важкий. Якщо ти зможеш підсунути мене під нього…»
Я так і зробив, і він почав там гойдатися, мов прив’язана повітряна куля, а я стояв на камінній доріжці перед його каміном і розмовляв із ним.
Я запалив сигару.
«Розкажи мені, — сказав я, — що сталося?»
«Я випив його», — відповів він.
«Який був смак?»
«О, жахливий!»
Гадаю, усі вони такі. Якщо зважити на складники, ймовірну суміш або можливі наслідки, то майже всі засоби моєї прабабусі здаються мені надзвичайно непривабливими. Що ж до мене…
«Спочатку я ковтнув зовсім трохи».
«Так?»
«І коли за годину відчув, що став легшим і почуваюся краще, то вирішив випити всю дозу».
«Любий Пайкрафте!»
«Я затиснув ніс», — пояснив він. — «А потім усе далі й далі ставав легшим — і, знаєш, зовсім безпорадним».
«Та що ж мені, в біса, робити?» — вигукнув він.
Раптом його охопив напад люті.
«Одне цілком очевидно, — сказав я, — чого тобі робити не можна. Якщо ти вийдеш надвір, то полетиш усе вище й вище».
Я махнув рукою вгору.
«Доведеться послати за тобою Сантос-Дюмонта9, щоб він знову спустив тебе на землю».
«Гадаєш, це минеться?»
Я похитав головою.
«Не думаю, що на це можна розраховувати», — сказав я.
І тут його знову охопив напад люті: він почав бити ногами по стільцях, що стояли поруч, і гатити ногами по підлозі. Він поводився саме так, як я й очікував би від великого, гладкого, розпещеного чоловіка за важких обставин — тобто дуже кепсько. Він говорив про мене й мою прабабусю з цілковитою відсутністю стриманості.
«Я ж ніколи не просив тебе приймати це зілля», — сказав я.
І великодушно не звертаючи уваги на образи, якими він мене обсипав, сів у його крісло й почав спокійно, по-дружньому з ним розмовляти.
Я пояснив йому, що це біда, яку він сам на себе накликав, і що в ній є щось схоже на поетичну справедливість. Він надто багато їв.
Це він заперечив, і деякий час ми сперечалися з цього приводу.
Він став галасливим і агресивним, тож я відмовився від цієї частини повчання.
«А ще, — сказав я, — ти згрішив евфуїзмом10. Ти назвав це не Жиром — словом справедливим, хоч і безславним, — а Надмірною вагою. Ти…»
Він перебив мене й сказав, що все це чудово розуміє. Що ж йому робити?
Я запропонував йому пристосуватися до нових умов. Так ми й дійшли до справді розумної частини справи.
Я припустив, що йому буде неважко навчитися ходити руками по стелі…
«Я не можу спати», — сказав він.
Але це не становило великої проблеми. Я пояснив, що цілком можливо влаштувати постіль на дротяному матраці так, щоб на ньому можна було перевертатися, закріпити нижню білизну зав’язками, а ковдру, простирадло й покривало пристібати збоку на ґудзики. Я сказав, що йому доведеться посвятити в усе свою економку, і після деяких суперечок він на це погодився. (Згодом було надзвичайно кумедно спостерігати, з якою спокійною буденністю ця добродійна жінка сприйняла всі ці неймовірні перевернення догори дриґом.)
У своїй кімнаті він міг поставити бібліотечну драбину, а всі страви йому можна було подавати на верхню поверхню книжкової шафи. Ми також придумали дотепний спосіб, завдяки якому він міг би в будь-який момент спускатися на підлогу: для цього достатньо було покласти на верхівку відкритих полиць «Британську енциклопедію»11. Він просто витягав пару томів, тримався за них — і спускався вниз. А ще ми вирішили, що вздовж плінтуса треба встановити залізні скоби, за які він міг би чіплятися, коли йому заманеться пересуватися кімнатою на нижньому рівні.
Що більше ми цим займалися, то сильніше я сам зацікавлювався справою. Саме я покликав економку й пояснив їй, що відбувається, і переважно я облаштовував перевернуте ліжко. Власне кажучи, я провів у його квартирі цілих два дні. Я взагалі людина вправна й трохи надто схильна втручатися в чужі справи, особливо коли в руках у мене викрутка, тож я зробив для нього всілякі дотепні пристосування: провів дріт, щоб дзвінки опинилися в межах досяжності, перевернув усі вимикачі електричного освітлення так, щоб їх натискали вгору, а не вниз, і таке інше.
Уся ця історія була для мене надзвичайно дивною та цікавою, і мене неабияк тішила думка про Пайкрафта, схожого на величезну гладку м’ясну муху, яка повзає по своїй стелі, перелазить через одвірки з однієї кімнати до іншої — і ніколи, ніколи, ніколи більше не з’явиться в клубі…
А потім, знаєте, моя фатальна винахідливість узяла гору. Я сидів біля його каміна, пив його віскі, а він був у своєму улюбленому кутку під стельовим карнизом і прибивав до стелі турецький килим12, коли мене осяяла одна думка.
«Слухай, Пайкрафте! — сказав я. — Усе це цілком зайве».
І перш ніж я встиг прорахувати всі наслідки своєї ідеї, я випалив:
«Свинцеве спіднє», — сказав я, і лихо було скоєно.
Пайкрафт сприйняв цю ідею мало не зі сльозами на очах.
«Знову стати нормальним, як усі…» — сказав він.
Я виклав йому весь секрет, ще не зрозумівши, до чого це мене приведе.
«Купи листовий свинець, — сказав я, — наріж його на диски. Приший їх до всієї своєї нижньої білизни — скільки знадобиться. Взуй черевики зі свинцевими підошвами, носи із собою сумку з суцільним свинцем — і справу зроблено! Замість того щоб бути тут ув’язненим, ти знову зможеш виходити з дому, Пайкрафте; зможеш подорожувати…»
Мені спала на думку ще краща ідея.
«Ти ніколи більше не боятимешся кораблетрощі. Тобі достатньо буде просто скинути частину або весь одяг, узяти в руку необхідну кількість багажу — і спливти в повітря…»
Від хвилювання він упустив молоток для забивання цвяхів13, і той упав за якийсь дюйм від моєї голови.
«Отакої! — сказав він. — Я зможу знову повернутися до клубу».
Ця думка миттю протверезила мене.
«Еге ж! — ледь чутно промовив я. — Так. Звичайно. Зможеш».
Він повернувся. І повертається щодня. Ось він зараз сидить у мене за спиною й наминає — хай я пропаду! — уже третій здобний чайний коржик. І ніхто в усьому світі, крім його економки та мене, не знає, що він практично нічого не важить; що він — лише безформна маса речовини, здатної до засвоєння, самі лише хмари в одязі, niente, nefas14, найнезначніший із людей.
Ось він сидить і чекає, поки я закінчу цей допис. А потім, якщо зможе, він підстерігатиме мене. Він почне насуватися на мене своїми хвилями…
Він знову розповість мені все до найменших подробиць: як це відчувається, як це не відчувається, як він іноді сподівається, що дія потроху минає.
І десь посеред цієї його гладкої, невичерпної балаканини він неодмінно скаже:
«Секрет залишиться між нами, еге ж? Якби хтось про це дізнався… Мені було б так соромно… Знаєте, через це людина виглядає таким дурнем. Повзати по стелі й усе таке…»
А тепер мені треба ухилитися від Пайкрафта, який, як на зло, зайняв надзвичайно вигідну стратегічну позицію — просто між мною та дверима.
1903 р.
Переклад: А.Невідомий, 2026 р.
* * *
Примітки:
1 Ярд — англійська одиниця довжини, що дорівнює приблизно 0,914 м. «Не далі як за десяток ярдів» — близько дев’яти метрів.
2 Tea-cake — традиційна британська здобна булочка або коржик до чаю, зазвичай із дріжджового тіста, часто з сухофруктами. Це не сучасний «кекс» у звичному значенні слова.
3 A priori — латинський вислів «заздалегідь», «до досвіду»; у цьому контексті — висновок, зроблений теоретично, без перевірки на практиці.
4 «Кішка вилізла з мішка» (the cat's out of the bag) — англійський фразеологізм: таємницю розкрито, приховане стало відомим.
5 Парія — людина, що належить до найнижчого, соціально відкинутого прошарку; тут «pariah dog» означає безпородного або безпритульного собаку.
6 Траппістін — різновид солодкої здоби до чаю; назва пов’язана з траппістськими монастирями. У цьому контексті йдеться про їжу, яку оповідач уживає разом із кавою.
7 Суїт-пудинг (suet pudding) — традиційна англійська страва з тіста із додаванням тваринного жиру (ниркового сала); могла бути як солодкою, так і несолодкою.
8 Апоплексик — людина, що має вигляд хворого на апоплексію, тобто інсульт; тут це комічне порівняння підкреслює масивну, важку зовнішність Пайкрафта.
9 Альберто Сантос-Дюмон (1873–1932) — бразильський піонер авіації та повітроплавання, відомий своїми польотами на дирижаблях і літаках на початку ХХ століття. Оповідач жартома припускає, що саме такий повітроплавець знадобився б, щоб зняти Пайкрафта з неба.
10 Евфуїзм — манірний, пишномовний стиль висловлювання, названий за романом Джона Лілі «Евфуес» (1578). Тут це іронічне вживання слова: Пайкрафт замінив просте й неприємне слово «жир» нейтральнішим «вага».
11 «British Encyclopaedia» (десяте видання) — назва, вжита Веллсом у тексті; тут ідеться про багатотомну енциклопедію, важкі томи якої Пайкрафт використовує як своєрідний «якір».
12 Турецький килим — килим ручної роботи східного типу; у сцені він потрібен Пайкрафту не для оздоблення, а як покриття, яке можна прибити до стелі.
13 Тачковий молоток (tack-hammer) — невеликий легкий молоток для забивання дрібних цвяхів, скоб та оббивних цвяшків.
14 Niente, nefas — жартівливе поєднання латинських слів: niente — «нічого» (італійське слово), nefas — «щось нечестиве, недозволене, беззаконне»; тут оповідач іронічно описує Пайкрафта як майже «ніщо», позбавлене ваги.