THE VALLEY OF SPIDERS | ДОЛИНА ПАВУКІВ

ДОЛИНА ПАВУКІВ | читати онлайн

(переклад українською мовою)

Близько полудня троє переслідувачів раптом обігнули вигин русла потоку й побачили перед собою дуже широку та простору долину. Вузький, звивистий жолоб із гальки, яким вони так довго йшли слідами втікачів, розгорнувся в широкий схил, і всі троє, немов за спільним поривом, залишили слід та поскакали до невеликого підвищення, порослого оливково-бурими деревами, де й зупинилися. Двоє інших, як і належало, трохи позаду чоловіка зі сріблом, що прикрашало вуздечку¹.

Якийсь час вони пильно вдивлялися в неосяжний простір унизу. Долина простягалася дедалі далі, і лише де-не-де її безлюдність порушували поодинокі скупчення сухих тернових кущів та ледь помітні обриси якогось давно вже пересохлого яру, що губився серед жовтої трави. Фіолетова далечінь зрештою зливалася із синюватими схилами дальніх пагорбів — можливо, зеленіших за ці, — а над ними, невидимо підтримувані небом і наче завислі в блакиті, здіймалися вкриті снігом гірські вершини. У міру того як долина звужувалася на північному заході, гори ставали дедалі більшими й величнішими. На заході долина розкривалася так широко, що далеко попереду, під самим небом, виднівся темний простір — там починалися ліси. Але троє чоловіків не дивилися ні на схід, ні на захід; вони невідривно вдивлялися лише в протилежний бік долини.

Першим заговорив худорлявий чоловік зі шрамом на губі.

— Ніде немає, — сказав він, і в його голосі прозвучало розчарування. — Але, зрештою, вони мали цілий день фори².

— Вони не знають, що ми їх переслідуємо, — сказав чоловічок на білому коні.

— Вона б знала, — гірко промовив ватажок, ніби говорячи сам до себе.

— Навіть тоді вони не можуть їхати швидко. У них немає іншої тварини, крім мула, а сьогодні весь день у дівчини кровоточить нога…

Чоловік зі срібною вуздечкою кинув на нього спалах люті.

— Невже ти думаєш, я цього не бачив? — просичав він.

— У будь-якому разі це нам на користь, — прошепотів чоловічок сам до себе.

Худорлявий чоловік зі шрамом на губі незворушно дивився перед собою.

— Вони не могли перейти долину, — сказав він. — Якщо ми добре пришпоримо коней³…

Він глянув на білого коня й замовк.

— Прокляті всі білі коні! — вигукнув чоловік зі срібною вуздечкою і обернувся, щоб поглянути на тварину, якої стосувалося його прокляття.

Чоловічок опустив погляд між сумними вухами свого коня.

— Я зробив усе, що міг, — сказав він.

Двоє інших знову якийсь час вдивлялися в долину. Худорлявий чоловік провів тильним боком долоні по шраму на губі.

— Вперед! — раптом вигукнув чоловік, якому належала срібна вуздечка.

Чоловічок здригнувся й смикнув повід, і копита трьох коней тихо, безліччю дрібних ударів, застукотіли по сухій траві, коли вони повернули назад до сліду…

Вони обережно спустилися довгим схилом, що простягався перед ними, і так дісталися рівнини, пробираючись крізь пустку колючих, покручених кущів та химерних сухих утворень із твердих, наче ріг, гілок, що росли поміж скелями. Там слід став ледве помітним, бо ґрунту було мало, а єдиною рослинністю була ця обпалена сонцем мертва солома, що лежала на землі. І все ж, уважно вдивляючись, нахиляючись до кінських ший і раз у раз зупиняючись, навіть ці білі люди⁴ примудрялися йти слідом за своєю здобиччю.

Тут були витоптані місця, пригнуті й поламані стебла грубої трави, а час від часу траплялася й достатньо виразна ознака відбитку ноги. Одного разу ватажок помітив буру пляму крові там, де, можливо, ступила мулатка⁵. Побачивши її, він тихо, собі під ніс, вилаяв її за дурість.

Худорлявий чоловік збив ватажка зі сліду, а чоловічок на білому коні їхав позаду, занурений у мрії. Вони їхали один за одним: чоловік зі срібною вуздечкою попереду, і не промовляли жодного слова. Через деякий час чоловічкові на білому коні раптом здалося, що світ навколо став надзвичайно тихим. Він виринув зі своїх мрій. Окрім тихих звуків, що видавали їхні коні та спорядження, вся величезна долина зберігала задумливу тишу мальованої картини.

Попереду їхали його господар і товариш, кожен напружено нахилившись уперед ліворуч, кожен незворушно погойдуючись у такт ході свого коня; їхні тіні простягалися перед ними — нерухомі, безшумні, звужені догори супутники; а ближче, зіщулившись, лежала прохолодна тінь його власної постаті. Він озирнувся. Чого ж не стало? Тоді він пригадав відлуння від берегів ущелини та безперервний супровідний шум перекочуваного й зіштовхуваного каміння. А ще — що? Не було вітру. Ось чого! Яке ж величезне, нерухоме місце! Одноманітна дрімота пополудня. А небо — відкрите й порожнє, якщо не рахувати похмурої завіси серпанку, що зібралася у верхній частині долини.

Він випростав спину, занепокоєно смикнув вуздечку, склав губи, наче хотів свиснути, і лише зітхнув. Деякий час він обертався в сідлі й дивився на гирло гірської ущелини⁶, з якої вони щойно вибралися. Порожньо! Порожні схили по обидва боки — жодної ознаки пристойної тварини чи дерева, не кажучи вже про людину. Що за земля! Що за дика пустка! Він знову опустився у свою попередню позу.

На мить його охопила радість, коли він побачив, як кривий пурпурово-чорний прутик блискавично витягнувся, перетворившись на змію, і зник серед бурого гілля. Отже, зрештою, ця пекельна долина була живою. А потім, щоб порадувати його ще більше, на його обличчя повіяло легким подихом повітря — шепіт, що з'явився й зник; на маленькому узвишші ледь-ледь ворухнувся жорсткий кущ із чорними, наче оленячі роги, гілками — перші ознаки можливого вітру. Він байдуже змочив палець⁷ слиною й підняв його вгору.

Він різко зупинився, щоб не зіткнутися з худорлявим чоловіком, який, збившись зі сліду⁸, зупинився перед ним. Саме в цю незручну мить він зустрівся поглядом зі своїм господарем, який дивився в його бік.

Деякий час він змушував себе цікавитися пошуками сліду. Потім, коли вони знову рушили, він став розглядати тінь, капелюх і плече свого господаря, які то з'являлися, то зникали за ближчими обрисами худорлявого чоловіка. Вони вже чотири дні віддалялися від самого краю світу, потрапивши в цю безлюдну місцину, маючи обмаль води й лише смужку сушеного м'яса⁹ під сідлами, долаючи скелі та гори, де, напевно, до них ніколи не ступала нога людини, окрім цих утікачів, — і все заради НЕЇ!

І все це — заради дівчини, звичайнісінької свавільної дитини! А в цього чоловіка були цілі міста людей, готових виконати його найпідліші забаганки, — дівчата, жінки! То чому, в ім'я пристрасного безумства¹⁰, саме ВОНА? — запитував себе чоловічок, хмурячись на весь світ і облизуючи пересохлі губи почорнілим язиком. Таким був його господар — і це було все, що він знав. Лише тому, що вона намагалася уникнути його…

Його погляд упав на цілий ряд високих очеретяних стебел із пишними китицями¹¹, які схилилися всі разом, а потім шовкові стрічки¹², що звисали перед його шиєю, затріпотіли й опустилися. Вітер посилювався. Якось він знімав із усього цього заціпеніння нерухомості — і це було добре.

— Гей! — озвався худорлявий чоловік.

Усі троє раптово зупинилися.

— Що? — запитав господар. — Що?

— Он там, — сказав худорлявий чоловік, показуючи вгору долиною.

— Що?

— Щось рухається в наш бік.

І поки він говорив, жовта тварина з'явилася на гребені пагорба й побігла до них. Це був великий дикий собака, який біг перед вітром, висолопивши язика, рівним кроком, і з такою цілеспрямованістю, що, здавалося, навіть не помічав вершників, до яких наближався. Він біг, задерши ніс угору, і, очевидно, не йшов ні на запах, ні за здобиччю. Коли він наблизився, чоловічок схопився за меч.

— Він скажений, — сказав худорлявий вершник.

— Крикни! — гукнув чоловічок і сам крикнув.

Собака біг далі. А тоді, коли меч чоловічка вже був оголений, він різко звернув убік і, важко дихаючи, промчав повз них і далі. Чоловічок стежив очима за його втечею.

— Піни не було, — сказав він.

Якусь мить чоловік зі сріблом, що прикрашало вуздечку, дивився вгору долиною.

— Ох, рушаймо! — нарешті вигукнув він. — Яка різниця? — і знову рушив конем.

Чоловічок залишив нерозгадану таємницю собаки, який утікав ні від чого, крім самого вітру, і знову поринув у глибокі роздуми про людську натуру.

«Рушаймо! — прошепотів він сам до себе. — Чому тільки одному чоловікові дано вимовити “Рушаймо!” з такою неймовірною силою впливу? Все життя чоловік зі срібною вуздечкою говорить саме це. Якби це сказав я!..»

Але люди дивувалися, коли господареві не корилися навіть у найшаленіших його наказах. Ця дівчина-напівкровка здавалася йому, та й усім іншим, божевільною — майже блюзніркою¹³. Чоловічок, для порівняння, подумав про худорлявого вершника зі шрамом на губі — такого ж міцного, як його господар, такого ж хороброго і, можливо, навіть хоробрішого, — і все ж той був для нього лише підлеглим: йому залишалося тільки коритися, сумлінно й непохитно…

Якісь відчуття в руках і колінах повернули чоловічка до нагальніших справ. Він відчув щось. Під'їхавши до худорлявого товариша, він тихо запитав:

— Ти помічаєш, що з кіньми?

Худорляве обличчя запитально повернулося до нього.

— Їм не подобається цей вітер, — сказав чоловічок і відстав, коли чоловік зі срібною вуздечкою обернувся до нього.

— Усе гаразд, — промовив худорлявий чоловік.

Вони знову деякий час їхали мовчки. Двоє передніх похмуро трималися сліду, а чоловік позаду спостерігав за серпанком, що повз униз неосяжною долиною, дедалі ближче, і помічав, як вітер щомиті дужчав. Далеко ліворуч він побачив ряд темних громад — можливо, диких свиней, які мчали вниз долиною, — але нічого про це не сказав і більше не озивався щодо неспокою коней.

А потім він побачив спочатку одну, а за нею другу велику білу кулю — величезну блискучу білу кулю, схожу на гігантську голівку будякового пуху¹⁴, — яку вітер гнав навскіс через їхній шлях. Ці кулі здіймалися високо в повітря, падали, знову піднімалися, на мить затримувалися, а потім поспішали далі й пролітали повз, але від одного їхнього вигляду коні стали ще неспокійнішими.

Невдовзі він побачив, що дедалі більше цих пливучих куль — а потім уже дуже багато — мчить до нього вниз долиною.

Вони почули пронизливе верещання. Поперек шляху промчав величезний кабан, лише на мить повернувши голову, щоб глянути на них, а потім знову кинувся вниз долиною. І тоді всі троє зупинилися й завмерли в сідлах, вдивляючись у густий серпанок, що насувався на них.

— Якби не цей будяковий пух… — почав ватажок.

Але саме тоді велика куля пропливла повз них на відстані якихось двадцяти ярдів¹⁵. Насправді це зовсім не була правильна сфера, а величезна, м'яка, рвана, прозора маса — наче шмат тканини, зібраний за чотири кути, щось на кшталт повітряної медузи, тільки вона перекочувалася, рухаючись уперед, і тягла за собою довгі павутиноподібні нитки та стрічки, що пливли за нею.

— Це не будяковий пух, — сказав чоловічок.

— Мені не подобається ця штука, — сказав худорлявий чоловік.

Вони подивилися один на одного.

— Прокляття! — вигукнув ватажок. — Повітря там, угорі, аж переповнене цим. Якщо воно так і далі мчатиме з такою швидкістю, воно зовсім перекриє нам шлях.

Якийсь інстинктивний страх, подібний до того, що змушує стадо оленів розсипатися, коли наближається щось незрозуміле, спонукав їх повернути коней проти вітру, проїхати кілька кроків уперед і втупитися в ту лавину пливучих мас, що насувалася. Вони наближалися за вітром із якоюсь плавною стрімкістю, безшумно підіймаючись і опускаючись, торкаючись землі, відскакуючи високо вгору, здіймаючись у повітря — і все це з цілковитою одностайністю, зі спокійною, розміреною впевненістю.

Праворуч і ліворуч від вершників пропливли передові загони цієї дивної армії. Біля однієї з них, що котилася по землі, безформно розпадаючись і неохоче витягуючись у довгі стрічки та смуги, схожі на щупальця, всі троє коней почали шарахатися й танцювати на місці.

Ватажка раптом охопило безпричинне нетерпіння. Він добряче вилаяв пливучі кулі.

— Рушай-но! — крикнув він. — Рушай! Що ці штуки нам зроблять? Чим вони взагалі можуть завадити? Назад до сліду!

Він, лаючись, шмигав свого коня й почав жорстоко смикати вудила¹⁶, перетягуючи їх поперек пащі тварини.

Він нестямно закричав від люті.

— Я йтиму тим слідом, кажу вам! — вигукнув він. — Де слід?

Він ухопився за вуздечку свого коня, що гарцював на місці, й почав вдивлятися в траву. Довга липка нитка впала йому на обличчя, сіра стрічка опустилася на руку, що тримала вуздечку, а якась велика рухлива істота з безліччю ніг пробігла по потилиці. Він підвів очі й побачив одну з тих сірих мас, ніби прикріплену над ним цими істотами, що розпростерла краї, наче вітрило, яке розгортається, коли човен набирає ходу, — тільки без жодного звуку.

Йому здалося, що він бачить безліч очей, густу юрбу приземкуватих тіл, довгі багатосуглобові кінцівки, які тягнули за свої прив'язі, щоб стягнути цю масу на нього. Якийсь час він стояв, дивлячись угору, стримуючи свого коня, що гарцював на місці, з інстинктивною вправністю, набутою за роки верхової їзди. І раптом плаз меча¹⁷ вдарила його в спину, над головою блиснуло лезо й перерізало пливучу павутину, після чого вся маса м'яко піднялася й понеслася геть.

— Павуки! — закричав худорлявий чоловік. — У цих штуках повно величезних павуків! Дивіться, мій пане!

Чоловік зі срібною вуздечкою й далі стежив поглядом за масою, що відносилася геть.

— Дивіться, мій пане!

Ватажок раптом побачив, що дивиться на червону, розчавлену істоту на землі, яка, попри частково понівечене тіло, все ще безпорадно ворушила ногами. А коли худорлявий чоловік указав на іншу масу, що насувалася на них, він поспіхом вихопив меч. Тепер угорі долини все було схоже на туманну завісу, розірвану на клапті. Він намагався збагнути, що відбувається.

— Тікайте верхи! — кричав чоловічок. — Тікайте вниз долиною!

Те, що сталося далі, нагадувало сум'яття під час битви. Чоловік зі срібною вуздечкою побачив, як чоловічок промчав повз нього, люто рубаючи уявну павутину, побачив, як той налетів на коня худорлявого чоловіка й повалив на землю і коня, і вершника. Його власний кінь пробіг ще з десяток кроків, перш ніж йому вдалося його зупинити. Потім він підвів очі, намагаючись уникнути уявної небезпеки, а тоді знову глянув униз і побачив коня, що качався по землі, а над ним стояв худорлявий чоловік і рубав мечем сіру розірвану масу, що тріпотіла й обвивалася навколо них обох. А густо й стрімко, наче будяковий пух на пустирі у вітряний липневий день, насувалися павутинні маси.

Чоловічок зліз із коня, але не наважувався відпустити повід. Він намагався силою однієї руки відтягнути назад тварину, що брикалася й пручалася, а другою безладно розмахував мечем. Щупальця другої сірої маси обплуталися навколо цієї боротьби, і друга сіра маса закріпилася на своїх прив'язях та повільно опустилася.

Ватажок стиснув зуби, вчепився у вуздечку, схилив голову й пришпорив коня вперед. Кінь, що лежав на землі, перевернувся; на його боках були кров і рухливі істоти, а худорлявий чоловік раптом залишив його й побіг назустріч своєму ватажкові, може, кроків десять. Його ноги були обмотані й обплутані сірими пасмами; він безпорадно махав мечем. Сірі стрічки майоріли навколо нього, тонка сіра завіса затягнула його обличчя. Лівою рукою він бив щось на своєму тілі, а потім раптом перечепився й упав. Він спробував підвестися, але знову впав і раптом жахливо завив:

— О-о-о… о-у-у-о-о!

Ватажок бачив на ньому величезних павуків, а інших — на землі.

Коли він намагався підвести свого коня ближче до цього сірого, що корчився й кричав, безладно розмахуючи руками, почувся цокіт копит, і чоловічок, саме сідаючи на коня, без меча, лежачи животом упоперек білого коня й чіпляючись за його гриву, промчав повз. І знову липка сіра павутинна нитка ковзнула по обличчю ватажка. Здавалося, навколо нього, над ним, усюди кружляла й наближалася ця пливуча безшумна павутина…

До самої смерті він так і не знав, як саме сталася та подія тієї миті. Чи справді він повернув коня, чи той сам собою кинувся навздогін за своїм побратимом? Досить сказати, що вже наступної секунди він щодуху мчав униз долиною, люто розмахуючи мечем над головою. А навколо нього, на свіжому вітрі, що дужчав, павучі повітряні кораблі, їхні повітряні клубки й полотнища, здавалося йому, поспішали за ним у свідомому переслідуванні.

Цокіт, цокіт, тупіт, тупіт — чоловік зі срібною вуздечкою мчав, не зважаючи на напрямок, із переляканим обличчям, раз у раз поглядаючи то праворуч, то ліворуч, а його рука з мечем була готова рубонути. За кількасот ярдів попереду нього їхав чоловічок на білому коні, все ще не зовсім упевнено тримаючись у сідлі, а за ним тягнувся хвіст розірваної павутини. Очерет схилявся перед ними, вітер віяв свіжий і сильний, а через плече ватажок бачив, як павутиння поспішало наздогнати їх…

Він так прагнув утекти від павуків і павутини, що лише тоді, коли його кінь зібрався для стрибка, помітив попереду яр. І навіть тоді він зрозумів не те, що треба було, і лише завадив коневі. Він нахилився вперед, притиснувшись до кінської шиї, а потім випростався й відкинувся назад — але надто пізно.

Та якщо від хвилювання він і не зумів як слід стрибнути, то принаймні не забув, як падати. У повітрі він знову став вершником. Він злетів із коня чисто й відбувся лише забоєм плеча, а його кінь перевернувся, судомно брикаючи ногами, і завмер. Але меч ватажка вістрям уперся в твердий ґрунт і чисто переламався навпіл, ніби Доля¹⁸ більше не бажала бачити його своїм лицарем, а уламок леза промайнув за дюйм від його обличчя.

Він миттю звівся на ноги й, важко дихаючи, почав вдивлятися в павутиння, що насувалося. На мить він хотів бігти, але згадав про яр і повернувся назад. Раз він метнувся вбік, ухиляючись від одного пливучого жахіття, а потім швидко почав спускатися стрімкими схилами й опинився поза досяжністю вітру.

Там, під захистом стрімкіших берегів сухого русла, він міг причаїтися й безпечно спостерігати, як ці дивні сірі маси одна за одною пропливають повз, доки вітер не вщухне й не з'явиться можливість утекти. І довгий час він так і сидів, спостерігаючи, як дивні сірі, пошматовані маси простягають свої стрічки поперек клаптика неба, що відкривався над ним.

Якось одна самотня павучиха впала в яр зовсім поруч із ним — від лапи до лапи вона мала цілий фут¹⁹, а її тіло було завбільшки з половину чоловічої долоні. Трохи поспостерігавши за її чудовиською жвавістю, з якою вона нишпорила в пошуках шляху до втечі, він підставив їй для укусу уламок свого меча, а потім підняв ногу в залізно підкованому чоботі й розчавив її на кашу. При цьому він вилаявся, а потім деякий час нишпорив туди й сюди, шукаючи ще одну.

Згодом, переконавшись, що ці павучі зграї не можуть падати в яр, він знайшов місце, де можна було сісти, і сів. Поринувши в глибокі роздуми, він, як це було в нього заведено, почав гризти кісточки пальців і кусати нігті. Від цих роздумів його відірвала поява чоловічка з білим конем.

Він почув його задовго до того, як побачив: цокіт копит, спотикливі кроки й заспокійливий голос. Потім з'явився чоловічок — жалюгідна постать, за якою й досі тягнувся хвіст білої павутини. Вони підійшли один до одного мовчки, без привітання. Чоловічок був настільки виснажений і присоромлений, що впав у безнадійну гіркоту, й нарешті зупинився просто перед своїм господарем, який сидів на землі. Той трохи знітився під поглядом свого підлеглого.

— Ну? — нарешті сказав він, уже без жодної подоби владності.

— Ви його покинули?

— Мій кінь утік.

— Знаю. Мій теж.

Він безрадісно засміявся, дивлячись на свого господаря.

— Я кажу, що мій кінь утік, — сказав чоловік, у якого колись була вуздечка, прикрашена сріблом.

— Обидва боягузи, — сказав чоловічок.

Той кілька задумливих митей гриз кісточку пальця, не спускаючи очей зі свого підлеглого.

— Не називай мене боягузом, — нарешті сказав він.

— Ви боягуз, як і я.

— Можливо, боягуз. Є межа, за якою кожна людина мусить відчути страх. Нарешті я це зрозумів. Але не такий, як ти. Ось у чому різниця.

— Я ніколи не міг би й подумати, що ви його покинете. Ще дві хвилини тому він урятував вам життя… Чому ж ви наш господар?

Ватажок знову погриз кісточку пальця, і його обличчя спохмурніло.

— Ніхто не називає мене боягузом, — сказав він. — Ніхто. Зламаний меч кращий, ніж жодного… Одного кульгавого білого коня не можна змусити везти двох людей чотири дні шляху. Я ненавиджу білих коней, але цього разу нічого не вдієш. Ти починаєш мене розуміти?.. Я бачу, що через те, що ти побачив і що собі надумав, ти маєш намір заплямувати мою репутацію. Саме такі люди, як ти, скидають королів. До того ж — ти мені ніколи не подобався.

— Мій пане! — сказав чоловічок.

— Ні, — сказав господар. — НІ!

Він різко підвівся, коли чоловічок ворухнувся. Можливо, хвилину вони стояли лицем до лиця. Над ними пролітали павучі кулі. Серед камінців щось швидко ворухнулося; забігали чиїсь ноги, пролунав крик відчаю, хрипкий подих і удар…

Надвечір вітер ущух. Сонце зайшло в тихому спокої, і чоловік, якому колись належала срібна вуздечка, нарешті дуже обережно, легким схилом вибрався з яру. Але тепер він вів за собою білого коня, який колись належав чоловічкові. Він хотів повернутися до свого коня й забрати свою срібну вуздечку, але боявся, що настане ніч і вітер знову посилиться, перш ніж він устигне вибратися з долини. До того ж йому дуже не хотілося виявити, що його кінь увесь обплутався павутиною і, можливо, був неприємно об'їдений.

І коли він подумав про ту павутину, про всі небезпеки, через які пройшов, і про те, як дивом урятувався того дня, його рука потягнулася до маленького релікварія²⁰, що висів у нього на шиї, і він на мить стиснув його з щирою вдячністю. Роблячи це, він поглянув на протилежний бік долини.

— Я був охоплений пристрастю, — сказав він, — а тепер вона дістала по заслузі. Вони також, без сумніву…

І ось! Далеко, за лісистими схилами на протилежному боці долини, але чітко й безпомилково видимий у ясному світлі заходу сонця, він побачив тоненький стовп диму.

Вираз його спокійної покірності змінився здивованим гнівом.

Дим? Він розвернув білого коня й завагався. І саме тоді легкий шелест повітря пробіг травою навколо нього. Десь далеко на очереті коливалося пошматоване сіре полотнище. Він поглянув на павутину; поглянув на дим.

— Можливо, зрештою, це й не вони, — нарешті сказав він.

Але він знав, що це не так.

Після того як він деякий час дивився на дим, він сів на білого коня.

Дорогою він обережно прокладав собі шлях поміж покинутих мас павутини. Чомусь на землі лежало багато мертвих павуків, а ті, що залишилися живими, винувато пожирали своїх побратимів. Почувши цокіт копит, вони розбігалися.

Їхній час минув. Лежачи на землі, без вітру, який міг би їх понести, і без готового савана²¹, ці істоти, попри всю свою отруйність, уже мало чим могли йому зашкодити. Він відганяв ременем тих, які, як йому здавалося, підбиралися до нього надто близько. Одного разу, коли кілька павуків збіглися докупи на голій ділянці, він уже хотів злізти з коня й розтоптати їх чобітьми, але поборов цей порив. Раз у раз він обертався в сідлі й дивився на дим.

— Павуки, — знову й знову бурмотів він. — Павуки! Ну що ж, ну що ж… Наступного разу я буду змушений сплести павутину.

1903 р.

Переклад: А.Невідомий, 2026 р.

* * *