Ігор Козлов

Контакт

(оповідання)

1.

Будинок діда Єгора Матвійовича стояв на околиці села, тому він перший і побачив «прибульця». Від станції тягнулася стежина – спочатку лісом, потім через кладовище, потім полем – і якраз до околиці. Єгор Матвійович вийшов на сонечко погрітися, там у нього під старою сосною лавка обладнана. Сидить він, щось під ніс буркоче, і раптом зирк – по стежині юнак тупає. Високий, білявий, в яскравій курточці, з мішком за спиною.

«Твою ж трясся! – подумав дід. – Хто воно в біса такий? Давно в наших краях гостей не було». І покликав онука:

– Митька! Йди сюди!..

Онук в цей час в сараї намагався відремонтувати велосипед фірми братів Люфьє, який вони з приятелем Колькою Власенком відкопали в підвалі покинутого панського маєтку. Миколка заявив:

– Це барахло у кращому разі можна здати в металобрухт.

Але діловий Митька посперечався з ним на магнітофонну касету, що через два дні апарат буде на ходу. Тепер він, перемазаний машинною олією, в одних труселях сидів навпочіпки і намагався натягнути на іржаві «зірочки» відмитий в гасі ланцюг.

– Ну, що тобі?.. – невдоволено відгукнувся онук.

– Я кому сказав, йди-но сюди! – строго повторив Єгор Матвійович.

Митька знав: з дідом краще не жартувати, тому важко зітхнув, провів долонею під носом, залишивши на обличчі темний брудний слід, і вийшов зі свого «ангару».

– Ну, що?..

– Бачиш? – Єгор Матвійович вказав на постать, що наближалась.

Тут слід сказати, що село Ликове, де відбуватимуться основні події цієї історії, розташовувалася в так званій глибинці. У кращі свої роки налічувало воно двадцять чотири двори, з яких нині жилими були лише дев'ять. Велика частина будинків була покинута, і жителі їх подалися в різні краї – хто в районний центр, хто в обласний, а деяких хвиля «нового життя» занесла навіть в столицю. А в Ликові залишилися лише люди похилого віку, та й мудрий заповзятливий мужик Степан Коротченко зі своєю дружиною Марфою і вісімнадцятирічною дочкою – красунею Христею. Що стосується Митьки і Кольки, то батьки заслали їх в село на канікули, чому вони ніскільки не засмутилися. В дитячому таборі скукотища і майже військова дисципліна, а тут - роздолля, повна свобода і маса таємничих місць: відразу за селом починається заповідний бор, в якому, з чуток, досі водилася нечиста сила, в гаї, на пагорбі, вже згаданої вище розваленої садиби, знову ж таки – озеро із золотими карасями, до того ж варто врахувати малину, суницю, смородину, аґрус, яких було більше, ніж вдосталь, не кажучи вже про фруктові садки та липові гаї. Одним словом, ля-по-та!

Проте душа людська жадає спілкування. Нова людина нечасто забрідала в тутешній глухий куток. Тому Митька зрадів події і став з нетерпінням чекати, коли ближче до них підійде незнайомець.

Юнак наблизився, дістав з нагрудної кишені окуляри, поставив їх на свій смішний кирпатий ніс і голосно вимовив:

– Слава Україні, добрі люди!

Дід з переляку ледь не впав з лави, а Митька відразу зметикував: «Опа! Наш хлопець! Зі столиці, мабуть, прибув. Цікаво, що йому тут треба, в такій глушині?»

Юнак помітив їх реакцію, усміхнувся і вже спокійним тоном сказав:

– Даруйте, якщо налякав. Здрастуйте. Як ся маєте?

Єгор Матвійович і Митька дружно кивнули.

– Це село Ликове?

– Так і є, – жваво відповів дід.

– А де тут хата Федоренків? Я правнук Дарини Павлівни. Омеляном мене звуть.

Тут Єгор Матвійович уважніше придивився до прибульця і уловив в нім знайомі риси. Точно, вилитий Кузьма Федоренко! Тільки довгов'язий і худий. А так – одна пика: очі блакитні, хитрющі, ніс картоплею, солом'яна чуприна, вуха-лопухи.

– Ух, ти ж!.. Яким же вітром сюди тебе занесло? Он ваша хата – вже скільки років в розрусі стоїть. Сама-то Дарина жива?

– Жива-здорова, – відповідав Омелян. – Що їй зробиться? У басейн ходить, у фольклорному ансамблі – заспівала, її пів Києва знає.

– Вона змалку бідова була, – зітхнувши, крякнув дід. – А ти, значить, вирішив родове гніздо відвідати? Що ж, похвально. Мабуть, краєзнавець?

– Ні, дідусю. Я студент, біофізик. Чули про таку науку?

– Так… – почав було Єгор Матвійович.

Але тут в розмову уклинився Митька.

– Жива природа – дзеркало Всесвіту, – солідно заявив він.

Омелян зі здивуванням глянув поверх окулярів. Ось стоїть перед тобою хлопчак з голим пузом, пика замурзана – і раптом таке…

– Відмінно, хлопче! Все правильно говориш! – щиро вигукнув студент.

– Онук, – з гордістю пояснив Єгор Матвійович. – Головатий. Умілець. Без нього – як без рук. Доброго помічника собі виховав...

Тільки він вимовив ці слова, як по небу з легким шерехом, з півночі на південь, залишаючи за собою сизе мерехтіння, прослизнула якась штуковина. Не те бочка, не то веретено, не то велика пляшка. Але здалося Омелянові, що розгледів він в її череві деяку фігуру, ніби навіть контур людини, чи то взагалі якоїсь дивної істоти.

– Що?! Що це було?! – з великим подивом вигукнув він.

– Так це... Ну як його... Ен-ле-о.

– Непізнаний літаючий об'єкт, – розшифрував Митька. – Вони тут часто носяться, як очманілі.

2.

Звістка про те, що в Ликове повернувся нащадок Федоренків, блискавицею облетіла всіх жителів села. То один, то інший підходив до покинутого двору, де вже щосили кипіла робота. Омелян за допомогою Митьки і Кольки збив з вікон дошки, поправив двері, ґанок і тепер, закотивши рукави, люто відмивав підлогу та лави від застарілого пилу. Покінчивши з цією справою, студент оглянув натовп людей з дідусів та бабусь, що вже встигли зійтись до будинку, і весело запитав:

– А що, шановні, коні у вас в селі в кого-небудь водяться? Мені зі станції прилади привезти треба.

– Підвода є тільки у Коротченків, – промовила баба Марія, найцікавіша і наймоторніша. – Вони тут найбагатші. У них навіть комп’ютер є.

– На чортяки він їм? – запитав здивовано Омелян. – Адже Інтернету в селі все одно немає…

– Так для цього... Як його... – Баба Марія з надією подивилася на Митьку.

– Для престижу, – солідно пояснив той.

– Ось, – погоджуючись, кивнула бабка.

Студент гмикнув, зняв з носа окуляри, протер їх хусточкою.

– Ну, що ж, ведіть до вашого Коротченка. Подивимося на тутешнього Біла Гейтса.

А Степан Данилович Коротченко в цей час оглядав вулики. Бджоли відпрацювали первоцвіт, пора було качати запашний мед. Працелюбні комахи звикли до хазяїна і безболісно дозволяли йому вивчати найзаповітніші куточки свого складного господарства. Але взагалі звірі вони були люті і чужих жалили нещадно.

Степан Данилович вийняв рамку, помилувався і, звертаючись до дочки, сказав:

– Дивися, Христю, який веселковий стільник. Ось помаранчевий пилок – з кульбаби, ось блакитний – з волошок, коричневий– з яблуні. Буде чим бджолиних діток годувати.

Христина поставила сапу біля огорожі, вона в цей час полола в городі, і підійшла до батька. Бджоли ласкаво загуділи, трохи торкаючись крилами до її тугої русявої коси. Якщо Степана Даниловича вони терпіли, то Христину просто обожнювали. Коротченко давно помітив, коли дочка з'являлася на пасіці, бджолина продуктивність помітно збільшувалася.

Несподівано з іншого кінця села почувся легкий гомін. Христина і Степан Данилович озирнулися і побачили дивну картину. До їх будинку наближалася строката колона. Попереду гарцював Митька, нахабний і зухвалий онук Єгора Благого. За ним простував незнайомий довгов'язий хлопець, одягнений по-міському, модно і яскраво. А далі слідував лад тутешніх бабусь, що вбралися по такому випадку в усе найсвятковіше і наймоднявіше.

Підійшовши до огорожі, процесія зупинилася.

– Що потрібно? – похмуро запитав Коротченко, очікуючи від натовпу, як завжди, якихось прохань та побажань.

– Дядько Степан, це Омелян Федоренко, – квапливо вимовив Митька і вказав на юнака.

Молода людина шанобливо вклонилася.

– Ну? – взяв до відома Коротченко.

– Йому підвода потрібна, прилади зі станції доставити. Він студент, буде досліди робити. Позич, будь ласка.

– А на біса нам тут якісь вчені? – зло огризнувся Коротченко. – Вони вже пів-країни отрутою засипали – добривами, різною хімією. Бджоли кругом почали дохнути… Тепер і сюди дісталися. Не дозволю! – І, звертаючись безпосередньо до чужинця, переконано додав: – Я тобі руки-ноги пообламую, зрозумів? Не подивлюся, що ти нашої породи.

– Тато, ну хіба так можна? – з докором сказала Христина і залилася ніжним рум'янцем. – Необхідно допомогти молодій людині. Я упевнена, у нього найчистіші наміри.

Федоренко з вдячністю подивився на дівчину і теж зніяковів. Потім перевів погляд на пасіку, про щось замислився, дістав з кишені компас і рішуче заявив:

– Степан Данилович, у вас неправильно вулики стоять. Треба уздовж силових ліній. – Він перемахнув через плетінь, підхопив вулик (здоровий хлоп'як) і повернув його на дев'яносто градусів.

– Ти що твориш, недолюдок?! – з жахом вигукнув Коротченко, знаючи строгу вдачу своїх працьовитих вихованців.

Проте стривожений рій схвально загудів, облетів навколо голови Омеляна і дружно кинувся в поля – збирати прекрасний і, за теперішніх часів, досить дорогий нектар.

Коротченко був мужиком грубим, похмурим, але в ясній думці йому ніхто не міг відмовити. Він відразу зміркував, що перед ним людина не дурна і корисна, і раптом змінив гнів на милість.

– Значить, говориш, Омелян Федоренко? – зіщулившись, довідався він. – У вашому роду дурнів та дармоїдів, начебто, не було. Що ж, прогресивні методи ми поважаємо. Треба допомогти.

Наступного дня, уранці, Степан Данилович сам запріг коня. Сказавши, що у нього на станції теж є інтерес, поїхав разом з Омеляном. Там вони навантажили на підводу ящики. Коротченко збігав в кооператив і домовився про постачання великої партії меду.

На зворотній дорозі розговорилися. Студент повідав трудівникові села про останні досягнення біофізики. Виявляється, у бджіл від постійної роботи крил на тілі скупчується позитивний заряд.

– Ну й що з того? – зацікавився Коротченко.

– А земля – «мінус».

– Це ми розуміємо, – солідно вимовив Степан Данилович. – Блискавка... Вона того...

– Правильно!.. – зрадів Омелян. – Ось і рій постійно перебуває під впливом поля.

– Та ні… Вони і в сади літають, і в гай, коли липа квітне…

Юнак трохи сторопів, але потім тактовно додав:

– Я маю на увазі електричне поле. Воно погано впливає на бджіл.

– А-а-а… Ну і як з цим боротися? – насторожився Коротченко.

– Треба екранувати вулики, покрити їх фарбою, змішаною з алюмінієвою тирсою.

Степан Данилович смикнув віжки, пфукнул на коня і підвів підсумок науковій бесіді:

– Так це легка справа. Завтра і оформимо…

Деякий час їхали мовчки. Нарешті Омелян вирішив почерпнути і свою долю інформації.

– Дядько Степан, я помітив, ви людина тверезого розуму.

– Це точно, – погодився Коротков. – Тільки у свята собі дозволяємо.

– Скажіть, ви «літаючі тарілки» бачили?

– Ну, тарілки не тарілки… Проте, шастає буває тут всяке…

– Хто? Хто шастає?! – холодіючи від захвату, голосно зрадів студент.

– Чого кричиш? – огризнувся Коротков, знову обернувся і тихо пояснив: – Нечиста сила. Ось хто. То Баба Яга в ступі, то відьма на помелі.

– І давно? – теж перейшов на шепіт Омелян.

– Та вже десь рік, як почалося. Це усе Матюхинский бор – найзгубніше місце в окрузі. Там, кажуть, їх шабаш. – Коротков пильно подивився на Омеляна; студент слухав, затамувавши подих. – Років п'ять тому приганяв сюди ліспромгосп техніку. Хотіли ділянку закласти. Добралися-таки і до нас. Так – віриш, трактори, немов коні, на диби встали.

– Як це? – заскрипівши від збудження зубами, запитав Федоренко.

– Як-як… – невдоволено пробурчав Коротков. – А ось як. Стали просіку прорубувати. Підішли до галявини. А перейти не можуть. Немов стіна яка. Трактори з розгону поїхали. І раптом – брик! І на попа!..

– Ну? А далі?

– Що «далі»? Повтікали всі! Начальство робітників умовляло – ті ні в яку. Так все і кинули. Оголосили, мовляв, заповідник. Тепер туди ніхто ні ногою. Навіть наші не ходять. Темна справа. Чого шкіришся? Не віриш?

Омелян ледве стримав посмішку.

3.

За тиждень старовинна хата Федоренків перетворилася в справжню лабораторію. Митька і Миколка – Омелян називав їх «асистентами» – в усьому допомагали молодому вченому. Звичайно, суті майбутніх експериментів вони доки ще не розуміли, але відчували – тут справа серйозна, із-за дурниць такий хлопець в глушину забиратися не стане.

Посеред світлиці на великій металевій тринозі вони встановили величезну колбу, під нею змонтували газовий пальник – балони Омелян привіз із собою. У колбу були майстерно вставлені різні датчики.

Потім в кутку з секції зібрали блискучий бак з прокладками з різних пористих речовин. І ще декілька конструкцій, призначення яких Митька і Миколка навіть не могли припустити.

Нарешті, здається, усе було готово. І задоволений Омелян урочисто вимовив:

– Ну, мужики, завтра почнемо!

– А що?.. Що будемо робити? – боязко запитав Миколка. – Нас за це в поліцію не заберуть?

Омелян переглянувся з Митьком, немов той усе розумів. Хоча, по правді кажучи, і Митьку роздирала цікавість, але він тримав фасон – кріпився щосили і, вислуховуючи вказівки студента, лише значущо кивав: мовляв, ясно, розумію, не ликом шитий.

– Велике відкриття робитимемо, мужики, – задумливо сказав Омелян. – Гайда в двір, душа простору вимагає.

Вийшли з будинку, всілися на призьбі. Студент полегшено зітхнув:

– Господи, добре-то як!..

Так, чого-чого, а простору тут вистачало. Сонце сідало за лісом. Яскраво-червоно палахкотів захід сонця, забарвлюючи вершини сосен. Тривожно щебетав соловей – нічний птах. А з поля, не кошеного, дикого, доносив вітер пряні аромати трав.

– Слухайте, мужики. Викладаю основну гіпотезу. – Омелян кинув полум'яний погляд на своїх сподвижників. При цьому Миколка зіщулився від остраху, а Митька, навпаки, – витягувався, як струнка; торкни умілою рукою – зазвучить, заграє, заспіває.

– Жива матерія!.. – трепетно сказав Федоренко. – Вона – найсміливіший, найунікальніший досвід, поставлений природою. Тільки спостерігай, аналізуй, думай. Англійський ботанік Роберт Броун помістив в краплю води квітковий пилок і побачив під мікроскопом його хаотичний рух. Що це? Чим гарячіше вода, тим інтенсивніше сіпалися дрібні частинки. Броун не зміг пояснити це явище. Але він звернув на нього увагу, а інші зрозуміли.

– Тепловий рух молекул, – згадавши фізику, вигукнув Митька.

– Точно! Потім так і назвали – Броунівський рух, – підтвердив Омелян. – Звідси термодинаміка. Парові котли. Прогрес. Цивілізація. – Федоренко схопився, обвів аудиторію торжествуючим поглядом і рішуче вимовив: – Випадок другий. Італійський біолог Гальвані препарує жабу, а поруч випадково його приятель возиться з електричною машиною. Знаєте, у вас в школі такі є: два круги крутяться, і на них скупчується статичний заряд?

Діти дружно кивнули: гралися вони з такою штукою, точно.

– Так от, спалахнула іскра. Гальвані в цей час, повторюю – випадково доторкнувся скальпелем до нерва жаби. І тут же вона, немов жива, підстрибнула.

Хлопчики дивилися на Омеляна, широко розкривши очі.

– Так уперше проявили себе електромагнітні хвилі, – рубонувши рукою повітря, пояснив студент. – А це – радіо, телебачення, електроніка. Тепер підходимо до головного.

Митька і Миколка навіть підвелися.

– Сидіти! – гаркнув Омелян.

Друзі так і рухнули на призьбу.

– А тепер запитання на засипон, – крижаним тоном сказав студент. – Чому дерева ростуть вгору?

Хлопці переглянулися.

– Ніби, тягнуться до сонця, – пригадуючи уроки біології, спробував припустити Митька.

– Мудро! – похвалив Федоренко. – Тоді ускладнюємо експеримент. Насіннячко саджаємо в горщик, воно проростає. У темній кімнаті на підлогу ставимо джерело світла і над ним перевертаємо горщик. Куди буде рости рослина?

– Вниз! – брязнув Миколка.

– Ні, колега, – переконано вимовив Омелян. – Воно знову буде рости вгору. Зігнеться і потягнеться до стелі.

Митька був приголомшений цим фактом.

– Чому? З якого переляку? – здивовано промовив він.

– Дивися в корінь! – значущо відповів студент і чітко сформулював: – Дерево своєрідно сприймає тяжіння. Я думаю, корені концентрують гравітони – елементарні частки поля тяжіння. Якщо ми виділимо з них кристали невідомих нам мікроелементів, то зможемо створити унікальні літальні апарати. Вони рухатимуться за тим же принципом, що і провідник із струмом в магнітному полі. Тому завдання номер один: мені потрібний корінь «ведмедячої дудки». У неї з трав найпотужніше стебло.

– Так «ведмедяча дудка» тільки в Матюхинському борі й росте, – з жахом прошепотів Миколка.

– Ось туди завтра вранці і підемо…

4.

Вони наближалися до зеленої брили лісу. Попереду простував Омелян. За ним, ледве пересуваючи ногами, – Миколка. Замикав групу Митька, який буквально підштовхував приятеля в спину.

Нарешті, вони підійшли до старої, зарослої стежини, що йде углиб бору.

– По ній лісгоспівці ходили, – пояснив Митька.

– Вперед! – окликнув молодий учений.

– Ні, я туди не піду! Боюся! – несподівано заявив Миколка.

– Ти що? – присоромив його Митька. – В науці немає широкого стовпового шляху! Правильно я говорю, шеф?

– Точно! – схвалив Федоренко. – Якщо боїшся, то йди назад. Боягуз!

– Один?! – у Кольки округлилися очі.

– Як хочеш. Вибирай. Чи з нами, чи повертайся без нас.

– Гаразд, – Миколка важко зітхнув. – Краще гуртом. Ніби не так... – Він не встиг договорити. З високої сосни зіскочила відьма на помелі і з диким реготом, описавши коло, помчала в гущавину, ковзаючи над вершинами дерев.

– Та-ак. – протяжно сказав Федоренко після глибокої, непритомної паузи. – Ну і що це тепер було?

– Може, пугач, – невпевнено почав Митька. – Вони тут, в заповіднику, такі величезні вимахали!..

Омелян подивився на нього з якоюсь жалюгідною посмішкою і раптом зрозумів, що Миколка зник.

– Де… Миколка? – язиком, що наче заплітається, запитав він.

Митька оглядівся по сторонах.

– Напевно, назад рвонув. Він з переляку швидко бігає.

– Іншого пояснення все одно доки немає, – сказав Омелян і з побоюванням глянув в ліс. – Ну гаразд, пішли.

Як тільки вони вступили на стежину, з'явилося дивне відчуття, ніби із-за дерев хтось за ними спостерігає. По тілу побігли мурашки, здавалося, ніби тисячі дрібних голочок упилися в руки і ноги.

– Омелян, – тужливо прошепотів Митька. – Острах-то який. Чуєш?

– Чую, чую, – тремтячим голосом відповів студент. – Все одно треба йти. Кольку виручати.

– Думаєш, він у біду потрапив?

– Не знаю. Але щось тут нечисто. Якась таємниця ховається в цьому лісі.

– Ну, справи! – У Митьки від ознобу тряслися плечі і рясно стукали зуби.

Вони вийшли на поляну і побачили два іржаві трактори, поставлених могутньою силою «на попа», зарослих величезними лопухами.

– І птахи не співають, – нарешті помітив Омелян.

Дійсно, стояла дивовижна, гробова тиша. Не було чутно вітру – жоден листочок, жодна билинка не колисалися.

– Ось вона – «ведмедяча дудка»! – помітив Митька на краю поляни пишне суцвіття.

Омелян кинувся до нього, дістав з сумки маленьку гостру лопатку. Нахилившись, вправно викопав корінь. Він підняв голову і похитнувся: з кущів на нього впритул дивилися уважні, «чужі» очі.

– А-а-а… – слабо простогнав Федоренко.

Гілки розсунулися. На галявину вийшла людина. На ній був комбінезон захисного кольору. Шкіра обличчя, скуйовджене волосся, густа борода – абсолютно зелені.

– Це Лісовик! – дико заволав Митька. – Тікаймо!

Чоловік підняв руку і голосно вимовив:

– Не потрібно, Дмитре. Не бійтеся. Ваш друг нам усе розповів. – Він підійшов до Омеляна. – Я вітаю представника молодої науки Землі.

– Здрастуйте, – ледве видавив з себе наляканий Федоренко.

– Ви можете дійсно називати мене Лісовиком. Таке прізвисько придумали мені ваші далекі предки. На нашій планеті все одно немає імен. У нас зовсім інша система спілкування. Вам її важко зрозуміти.

– Я так і знав! – радісно вигукнув Омелян. – Ви представник іншої цивілізації?

– Так, – кивнув Лісовик. – Багато років тому наш корабель, намагаючись вийти за межі Галактики, потрапив в невідоме нам жорстке випромінювання. Воно миттєво зруйнувало гравітокристали, на яких побудована уся наша апаратура. Ми були вимушені вчинити аварійну посадку. На щастя, на околиці Галактики виявилася ваша планета.

– А що було потім? – вклинився Митька: він вже отямився і навіть підстрибував від цікавості.

– Ми спробували полагодити корабель, – усміхнувшись, сказав Лісовик. – Але в природних ресурсах Землі немає гравітокристалів, а жителі вашої планети нічим не могли нам допомогти. Тоді командир екіпажу прийняв рішення. Ми оточили корабель захисним силовим полем і занурилися в глибокий анабіоз, сподіваючись, що в майбутньому люди зможуть знайти спосіб пересування в космосі. І ось, прокинувшись, ми зрозуміли: ви пішли зовсім іншим, більш примітивним шляхом. Але ваша ідея, Омелян, вселяє в нас надію. Командир хотів би обговорити її з вами детальніше.

– Я готовий, – жваво відповів Федоренко.

Лісовик поставив на пень якусь пластинку, на краю якої стирчали в ряд кілька гнучких антен.

– Це генератор силового захисного поля, – пояснив він. – Зараз включу, і невидимий, непроникний ковпак знову вкриє нас.

5.

Їх вів «чарівний клубок». Він котився попереду, підстрибуючи на купині, залишаючи на траві теплий рожевий слід. І, покоряючись сяйву, що виходить з його надр, дерева розступалися і тут же, за їх спинами, знову змикалися.

Нарешті вони опинилися на лужку. На ньому стояла висока виблискуюча піраміда на ажурних палях.

– Хатинка на курячих ніжках, – здогадався Омелян.

Лісовик підняв руку. Пролунав короткий, булькаючий звук – і піраміда обернулася навколо своєї осі. Одна її грань опустилася. Це був вхід.

– Отакої, – прошепотів Митька. – До лісу – дупою, до мене – передком…

– Прошу вас, заходьте, – запропонував Лісовик.

Вони піднялися по драбинці, перетнули неширокий хол. Двері самі відкрилися, з неї вискочив сяючий Миколка.

– Хлопці, хлопці! – радісно закричав він. – Не бійтеся! Вони хороші. Вони з Космосу.

Миколка потягнув товаришів в простору залу. Тут в кріслі сиділа дівчина. У неї теж була зелена шкіра, смарагдове пишне волосся, величезні очі кольору морської хвилі.

– Це моя дружина, – представив Лісовик. – Звіть її Мара. Слово «відьма» їй не дуже подобається. Зараз вийде наш керівник. Розповідь вашого друга так вразила його, що він відразу ж вирішив перевірити гіпотезу Омеляна. А доки покуштуйте наших страв.

Мара поворожила у пульта, і звідкись знизу з'явився стіл, уставлений небаченими фруктами і різними делікатесами.

Омелян і Митька з розумінням переглянулися: скатерть-самобранка.

– Ось ці спробуйте, – порадив Миколка, вказавши на яскраво-помаранчевий плід, формою схожий на огірок. – Щось середнє між бананом і ананасом. Я вже п'ять штук зжер.

Умовляти нікого не довелося.

Через півгодини люк на стіні м'яко відійшов убік. У залу, накульгуючи, увійшла... Напевно, стара бабця? Довгі сиві патли спадали на плечі, ніс горбовинкою, вузькі лілові губи, важкі повіки.

Пристаркувата істота нестримно кинулася до Федоренка, скрипучим голосом сказала:

– Поздоровляю, молодий чоловіче! Ваша версія блискуче підтвердилася! У коренях рослин дійсно скупчуються елементи гравітокристалів. Це відкриття врятує нашу експедицію. Генератор основної установки вже запрацював.

– Скажіть… Е-е-е… – невпевнено почав Омелян.

– Можете до мене звертатися Баба-Яга, – усміхнувся керівник експедиції. – Хоча насправді – Дід-Яг. Просто я істота першого покоління і старіше за Лісовика і Мару на декілька тисяч років. У нашій цивілізації прийнято так формувати екіпажі космічних кораблів. Командир – завжди істота першого покоління – мудріша, спокійніша, досвідченіша.

– А нога у вас дійсно кістяна? – не стерпів Митька.

– Це протез, – гірко усміхнувся Дід-Яг. – Аварійна посадка була занадто складною. – Він знову із захопленням подивився на Омеляна і запитав: – Як же вам прийшла в голову така чудова ідея?

Студент скромно похнюпився і сказав:

– Людство у своєму прагненні літати завжди обертало погляд до птахів, а я звернув увагу на дерева. – І у свою чергу поцікавився: – Скажіть, а ось ці літальні прилади?

– «Ступа», «мітла», – лукаво посміхнувся Дід-Яг. – Так. З осколків гравітокристалів нам вдалося зробити прості установки. З їх допомогою ми пересувалися, досліджуючи Землю. Хочете спробувати?

– Звичайно! – вигукнув Омелян.

Вони вийшли на лужок. Лісовик натиснув кнопку вантажного відсіку. З нього опустилася «ступа» – зручні крісла розташовувалися в невеликій овальній кабінці, ззаду неї стирчала мітелка пружних дротів.

– Це випромінювачі гравітонів, – пояснив Дід-Яг. – Перед вами на панелі важіль. Управління найпростіше. Праворуч, ліворуч, вгору, вниз – апарат повторює усі ваші накази. Ця клавіша – «пуск». Ну що, полетіли?

Омелян, Митька і Миколка забралися в ступу.

– Тепер ми називаємо її «літаюча тарілка», – сказав Федоренко.

– У ваших предків тоді ще не було тарілок, – посміхнувся Лісовик і сів у крісло пілота.

Ступа легко, беззвучно піднялася вгору і зависла над галявиною.

І тут пролунав страшний гуркіт. З гущавини на лужок вискочило якесь чудовисько і кинулося до корабля.

– Прокляття! – відчайдушно вигукнув Лісовик. – Рятуйтеся! Він все-таки вижив!

Дід-Яг і Мара ледве встигли підійнятися в «хатинку на курячих ніжках» і закрити шлюз. Чудовисько підбігло до корабля і стало трясти його ажурні палі.

– Хто це? – з жахом прошепотів Миколка.

– Наш робот супроводу, – відповів Лісовик. – У нього теж поплили кристали, і він сказився, просто здурів. Усі вкладені в нього програми змінилися на протилежні. Замість доброти – з'явилася злість, замість обережності – агресивність і грубість. Він усе ламає, усе крушить на своєму шляху. Відразу після аварійного приземлення, коли ми були без свідомості, робот вирвався з вантажного відсіку. Але найстрашніше – в нім виникли хитрість і підступність. Він поніс ключ управління і десь його заховав. Тепер ми безсилі що-небудь з ним зробити. Це дуже міцна конструкція.

У цей момент робот, зрозумівши марність своїх зусиль поламати корабель, підняв голову і побачив ступу. Він підкинув свою металеву клішню – з неї запалахкотіла блискавка. Лісовик смикнув важіль, ледве встиг ухилитися від цього спалаху.

– Треба відлітати, – сумно сказав Лісовик. – Інакше він не заспокоїться.

Ступа понеслася у бік села і приземлилася на околиці, в гаї.

– Що ж робити? – засмучувався Лісовик. – Звідки цей телепень взявся?

– А де він раніше був? – запитав Митька, старанно поморщивши лоба. Здавалося, хлопчик тяжко намагався щось згадати.

– Тоді, відразу після посадки, робот натворив багато бід. Тут теж було поселення. Він поламав хати, спалив посіви. Але один сміливий хлопець, його звали Кудря, вступив з ним у бій. Кудря бився з роботом величезною дубиною, вправно ухиляючись від його блискавок-стріл. Але, звичайно, сили були нерівні. Як розповіли нам потім місцеві жителі, Кудря побіг в ліс, робот – за ним. Більше їх ніхто не бачив. Що сталося, не знаємо. І ось це чудовисько знову звідкись виникло.

– А якщо Кудря знайшов захований роботом ключ управління? – припустив Омелян.

– Це неможливо, – сумно вимовив Лісовик. – Але навіть якщо таке сталося, він все одно не зміг би їм скористатися. Люди того часу не мали ніякого поняття про техніку.

– Що собою уявляв цей «ключ»? – схвильовано запитав Митька.

– Це був невеличкий дистанційний пульт у вигляді коробочки, з якої висувалася коротка тонка антена.

– На зразок голки? – Митька аж підстрибнув.

– Ну, можна, звичайно, порівняти її з голкою. – Лісовик здивовано подивився на хлопчика.

– Миколка, ти зрозумів? Омелян, ти зрозумів?

Ті здивовано знизали плечима.

– Ялинки-палиці! Та це ж Чахлик Невмирущий! А якщо цю голку зламати?

Лісовик почухав мочкувату бороду, щось прикинув, сказав:

– Так, імпульси налаштування зникнуть. Це може паралізувати робота. Зараз запрацював генератор нашої основної установки. Робот уловив гравітомагнітні коливання і знову ожив. Але якщо людина доторкнеться до потужного потоку гравітонів, це змінить усю структуру його тканин. Тіло стане немов кам'яне.

– Так воно і було! – вигукнув Митька і звернувся до Миколи: – Пам'ятаєш, дід розповідав, на тому березі панського озера стоїть величезна вікова сосна, а під нею – гранітна постать, старовинна статуя.

– Ну?

– Це і є бідний Кудря, який ціною життя врятував свій рід від Чахлика Невмирущого.

– Летимо туди, – рішуче сказав Федоренко.

6.

Роботові набридло возитися з кораблем. Його металеві клішні нагрілися від натуги, скреготали по обшивці, не залишаючи на ній навіть подряпин.

«Ну, гаразд! – злісно подумав Чахлик. – Я вам покажу. Ви у мене в цій хатинці повік сидіти будете».

Він став з коренями виривати могутні дуби і завалювати ними корабель. Коли робота була закінчена, Чахлик із задоволенням подивився на її результат. Тепер посеред галявини височіла величезна гора колод, велетенський завал, вибратися з-під якого було абсолютно неможливо.

Робот сів відпочити, але тут в його спотворених гравітоних мізках ворухнувся якийсь спогад. Там, на півдні, раніше було село, там жив його ворог. Чахлик встав і, ламаючи на своєму шляху дерева, попрямував туди, куди вело його жадання помсти. Несподівано нога ударилася об невидиму перешкоду. Що це? Робот відійшов на декілька кроків і знову з розгону кинувся вперед. І знову невідома стіна відкинула його геть.

Спочатку закипіла злість. Але потім ворухнулися елементи пам'яті, і Чахлик зрозумів: силовий бар'єр. Він розгорнув локатор і швидко знайшов джерело. «Чарівний гребінь» стояв на пні. Робот відключив прилад і з люттю закинув його далеко в кущі.

Тепер шлях вільний. Чахлик вийшов з лісу і попрямував по стежині до села. Ось вже показався крайній будинок. А поряд з ним, за загорожею стояли безліч маленьких акуратних будиночків. Від них виходив солодкий ароматний запах.

Що таке? Робот підійшов і сильним ударом збив дах однієї з будов, запустив всередину клішню.

– Це хто ж тут розбишакує? – почувся гучний, обурений голос.

Чахлик обернувся. Перед ним стояв розлючений чоловік, з ґаночку спускалася чарівна дівчина з довгою, товстою косою.

– Ось які досліди твій Омелька робить! – закричав Коротченко, звертаючись до дочки. – Он яке опудало на мою пасіку натравив. Ну, я йому!.. – Степан Данилович схопив голоблю і кинув в Чахлика.

Від несподіванки робот навіть відскочив. Але швидко прийшов до тями – палахкотіло полум'я, голобля в руках Коротченка спалахнула, немов сірник.

– Гир-гир-гир! - заревів Чахлик, підняв вулик і гепнув його об землю.

– Ах, ти ж, падло! – закричав Степан Данилович, кинувся в сарай і вискочив звідти з мисливською рушницею. – Отримуй, падлюко!

Грянув дуплетом постріл. Дріб з гуркотом відскочила від грудей робота.

Чахлик повільно наблизився до Коротченка, ударом клішні повалив його.

– Допоможіть! Допоможіть! – відчайдушно закричала Христина.

Робот повернув голову, з подивом втупився на неї. Краса дівчини уразила Чахлика, відгомони якихось минулих програм ворухнулися в його довбешці. Він відразу забув про Коротченка, нестримно підійшов до Христі, схопив її в оберемок і побіг геть…

7.

Ступа летіла над полем. Промайнули розвалини садиби, і ось вже плескалося внизу озеро.

– Де ж ця сосна? – запитав Лісовик, пильно вдивляючись в протилежний берег, що наближається.

– Он вона! – вказав Митька на величезне кряжисте дерево, що стояло на високій кручі.

Ступа зробила розворот і опустилася на невеликому майданчику, навислому над обривом. Усі вийшли з кабіни і побачили біля підніжжя могутнього ствола кам'яну постать. Вітри і дощі згладили контури обличчя, в деяких місцях брила репнула.

Лісовик підняв осколок, ретельно вивчив його і, зітхнувши, сказав:

– Так, поза сумнівом. Це дія на живу тканину потужного потоку гравітації.

– А не можна його назад оживити? – жалісливо запитав Миколка.

– На жаль, мій друже, – сумно вимовив Лісовик. – Цей процес незворотній.

– Раз це Кудря, то тоді десь тут, біля його ніг, повинен валятися ключ управління роботом, – збуджено сказав Митька.

Омелян підняв голову і помітив у самої вершини сосни велике дупло.

– Приголомшливо! – вигукнув він. – Значить, тут і ховав Чахлик свою «смерть»!

Студент дістав з сумки лопатку і став швидко копати. Незабаром дзвякнув метал.

– Дозвольте тепер мені, – захвилювався Лісовик.

Він обережно розгріб долонями землю, підняв невелику коробочку. Здув з неї залишки ґрунту. Включив якийсь тумблер. Збоку спалахнула червона лампочка.

– Ключ потрібно ремонтувати, – сказав Лісовик. – Повертаємося на корабель. Сподіваюся, робот вже залишив його в спокої і зараз нишпорить де-небудь в лісі.

І знову стрімкий політ в ступі. Коли із-за гаю з'явилося село, стало ясно: там щось сталося! Жителі Ликового оточили будинок Коротченка, валялися розбиті вулики, димів обгорілий пліт.

– Йду на посадку! – схвильовано крикнув Лісовик. – Мені здається, це витівки Чахлика.

Ступа з легким свистом, розігнавши зграйку старих людей, приземлилася у ґанку.

Коротченко, побачивши Омеляна, кинувся на нього з кулаками:

– Де? Де моя дочка? Де Христинка! – Але, помітивши Лісовика, відскочив і ще голосніше заголосив: – Нехрист! Скотиняка! Зв'язався з нечистою силою! Геть звідси! Геть!

– Припиніть, Степане Даниловичу! – різко обсмикнув його студент. – Краще толком розкажіть, що сталося?

– Говоріть, дядьо Стьопа, – вторив Митька. – Не бійтеся. Це космонавти.

– Хороші космонавти! – волав Коротченко. – Космонавти – в скафандрах. Вони – люди. А це – потвора, із зеленою пикою.

– Він з іншої планети, – намагався втлумачити Миколка.

Абияк загальними зусиллями Степана Даниловича вдалося заспокоїти і прояснити картину.

– Куди він її потягнув? – тремтячим голосом запитав Федоренко.

– Туди, до старих каменоломень! – вказав Коротченко. – Омелюшка, хлопче, врятуй донечку! Ти б бачив, яке це чудовисько! І ніщо його не бере. Точно ти говориш – Чахлик Невмирущий, він і є.

Федоренко пильно подивився на Лісовика.

– Що будемо робити?

Той знизав плечима.

– Треба ремонтувати ключ. Без нього ми безсилі.

– Поки ви ремонтуватимете, він її на шматки розірве! – обурено викрикнув Митька. – Біжимо, Омелян, в каменоломню! Кудря Чахлика не боявся, і ми не злякаємось!

– Так, добре, – сказав студент. – Ви летіть на корабель. А ми постараємося знайти робота, відвернути його. Може, Христя ще жива.

– Які ж ви відважні істоти! – щиро захопився Лісовик. – Якщо ви вже так вирішили, тоді ось. – Він підійшов до ступи і дістав з-під сидіння сріблясту лозину з ручкою на кінці. – Це запасний штир гравітоної антени. З його допомогою можна нейтралізувати спалахи, які випромінює робот. Тримайтеся! Я скоро прийду на допомогу. – З цими словами Лісовик стрибнув в ступу і злетів у небо.

Коли Христина прийшла до тями, вона побачила прямо перед собою те саме чудовисько, яке несподівано увірвалося в село і розорило їх пасіку. Тепер воно стояло мирно і дивилося на неї з деяким розчуленням.

Христина огляділася по сторонах. Вона знаходилася в просторій печері.

– Хто ти? – сміливо запитала дівчина. – Що тобі потрібно?

– Люди називали мене Чахлик Невмирущий, – спалахнувши зеленими очима, прохрипіло чудовисько.

– Відпусти мене, – попросила Христина.

– Ні, – Чахлик зловісно клацнув клішнями. – Коли я бачу тебе, в мені затихає злість. Я починаю згадувати, що я робот супроводу космічного корабля і повинен допомагати своїм хазяям освоювати важкі планети. Зі мною щось сталося. Я хворий.

Христина була розумною і начитаною дівчиною і відразу багато що зрозуміла.

– Нам треба знайти твоїх друзів. Вони допоможуть тобі. Давай вийдемо звідси.

– Ні, – уперто повторив Чахлик. – Сиди тут. Мені так добре. Так спокійно.

– І довго я так сидітиму?

– Увесь час. Перед нами – вічність. Навіщо квапитися?

– Але я помру від голоду! – обурилася дівчина.

– Я не знаю, що таке смерть. Я не знаю, що таке голод, – спокійно заявив робот.

– Який ти безглуздий! – Христина встала і пішла до виходу.

– Не зли мене! – заревів робот і легким ударом відкинув її на місце.

Дівчина сіла на камінь і заплакала.

Несподівано біля входу в печеру почувся шерех гальки і пролунав дзвінкий голос Митьки Благого :

– Омелян! Микола! Сюди! Ось його сліди! Христино, ти тут?

– Тут я! Тут! – закричала дівчина. – Він мене не пускає!

– Замовкни! – загрозливо заричав Чахлик. – Хто порушив мій спокій? Зараз розірву на дрібні шматочки! Затопчу ногами!

– Не дуже-то погрожуй, іржава консервна банка! – зухвало вигукнув Митька. – Виходь на смертний бій! Ми тобі зараз чайник помнемо!

Робот аж підстрибнув від люті:

– Ну, почекай! Зараз я тобі підсмажу п'яти!

Чахлик вискочив з печери. І тут же на нього обрушився град булижників. Вони з гуркотом ударялися об його потужний, непроникний корпус.

– Ги-ги-ги! – засміявся робот. – Ну, уморили! Ну, клоуни! – Він побачив на пагорбі двох скуйовджених хлопченят і юнака з сріблястою лозиною в руці, який був чимось схожий на Кудрю, – того спритного, відважного хлопця, який все-таки перехитрив його тоді. Кудря сказав, що знає, де лежить «смерть» Чахлика і побіг в ліс. Робот злякався і вирішив переховати ключ управління. А Кудря, виявляється, стежив за ним, дізнався про його таємницю, підійнявся на сосну і дістав ключ. І хоча Чахлик кричав: «Не торкайся, інакше перетворишся на камінь»! – Кудря все-таки зламав антену і вивів його з ладу. Останнє, що смутно пам'ятав Чахлик: він сторчма котився по укосу, плюхнувся у воду. Потім усе – абсолютний морок, мабуть, він багато років пролежав на дні. І ось якась невідома сила знову включила його безсмертне серце.

Що ж, тепер ключ управління безслідно зник. Напевно, нещадний час заніс його землею або потоки води змили в озеро. Тепер йому ніхто не страшний! Він розквитається з цими нахабами, помститься за ту минулу поразку!

Чахлик схопив важкий валун і кинув його в супротивників…

* * *

Лісовик підлетів до поляни, на якій стояв корабель, і побачив, що на місці виблискуючої піраміди височіє величезний завал з колод. Це дивне переплетення нагадувало великий мурашник. Лісовик дістав «чарівний клубок», включив його і кинув в саму гущу. І відразу купа заворушилася, ожила, немов велетенська потужна долоня стала розгрібати в ній прохід. Нарешті, Лісовик зміг підійти до шлюзу.

У центральному відсіку, зажурившись, сиділи Дід-Яг і Мара. Вони з радістю кинулися до Лісовика.

– Ну, нарешті! – вигукнув керівник експедиції. – Ми тут стирчимо замуровані! Зв'язку жодного немає! Гравітокристалів першої досвідченої партії вистачило тільки для ремонту генератора. Що там сталося?

Лісовик коротко переказав останні події.

– Треба терміново лагодити ключ управління! Наші юні друзі зараз б'ються з роботом! Ще невідомо, чим усе це закінчиться.

– Швидко неси корені «ведмедячої дудки», – наказав Дід-Яг. – В них найбільший відсоток змісту гравітокристалів. Мара, готуй фільтрувальну установку! І швидше, швидше! Дорога кожна хвилина!.

* * *

Другу годину тривала битва. Чахлик розвернув шкереберть усю каменоломню. Його страшні блискавки летіли в Омеляна одна за одною. І коли б не «меч-кладенець», подарований Лісовикам, студентові довелося б туго.

На самому початку бою Омелян відвернув увагу робота, велів Митьку та Миколці прошмигнути за його спиною до Христини, щоб заспокоїти дівчину, сховатися від разючих спалахів і, якщо вже справа зовсім погано обернеться, завалити вхід в печеру і триматися до останнього.

У Федоренка підкошувалися ноги від втоми. Чахлик відчував, супротивник виснажений, і підступав все ближче і ближче. Робот розумів: треба вирвати з рук юнака цю тонку сріблясту лозину. І тоді ворог стане беззахисним. Можна зробити з ним усе, що завгодно. Чахлик вже уявляв, як схопить цього кволого черв'яка, потягне на озеро і втопить в тому самому місці, звідки він сам нещодавно вибрався, де пролежав сотні років.

Омелян оступився, «меч-кладенець» вислизнув з його кулака. Робот вправно підчепив його і закинув далеко углиб кар'єра.

– Ги-ги-ги! – радісно зарокотав Чахлик. – Ну, усе, Кудря! Тепер ти отримаєш сповна! Думав, від мене так легко позбавитися? Ні! Зло безсмертне!

– Я не Кудря, тупа залізяко!.. – хрипко сказав студент, задкуючи назад. – Невже ти так нічого і не зрозумів? Зараз зовсім інший час. Інша епоха. А ти… ти лише зламаний механізм, що просто сказився. Скоро тут з'являться твої хазяї. Вони відключать тебе. У їх руках твоя «смерть». Потім, коли тобі «вправлять мізки», самому буде соромно. Краще підкорися, здайся добровільно.

– Кому ти це пропонуєш? – заволав Чахлик. – Я усіх цих «хазяїв» теж порву на дрібні шматочки. І стану один правити на цій планеті! Усе життя мені давали команди, але тепер я встановлю тут свої порядки. І усі ви будете у мене як роботи. Кожен виконуватиме будь-який мій наказ, будь-яку примху. Але спочатку я повинен покінчити з тобою.

Робот протягнув до Омеляна свою жахливу клішню. І раптом помітив в небі маленьку чорну точку. Вона нестримно наближалася, росла.

– Що це? – перелякано проскрипів Чахлик.

– Це летить твоя «смерть», – упевнено сказав Федоренко.

Ступа приземлилася на краю каменоломні. З неї вискочив Лісовик.

– Тримайся, Омелян! – крикнув він.

– Ні! Так просто не дамся! – заревів Чахлик. Він підняв великий кострубатий камінь, замахнувся. Але було вже пізно. Лісовик висунув антену управління і натиснув кнопку. Робот сіпнувся і з гучним гуркотом рухнув на землю.

9.

Вони сиділи на поляні перед космічним кораблем. Усі тривоги тепер були вже позаду. Апаратуру вдалося полагодити. Роботові поміняли «блок аналізу», і він перетворився на миле, слухняне створіння, готове кожному догодити і надати послугу, – отакий миленький-хлопчак! Він швидко подружився з Митьком та Миколкою і тепер під їх керівництвом своїми легкими блискавками-спалахами смажив шашлики і пригощав ними усіх присутніх.

– А ось свіженький! Омелян, із запалу з жару не бажаєте?

Студент після перенесених хвилювань все ще з побоюванням ставився до Чахлика. Обережно, не підходячи близько, він узяв з його клішні шампур і стримано подякував:

– Спасибі, Чахличок!

– Не потрібно на мене гніватися, друже Федоренко, – запобігливо сказав робот. – Адже я тепер зовсім інший. Усвідомив свої помилки, виправився. – І він, хитро блимаючи очима, побіг до дітей.

Дід-Яг, Мара та Лісовик, що спостерігали за цією сценкою, розреготалися. І лише Христина розуміла свого рятівника, бо вона теж натерпілася страху від цієї залізяки.

– Даремно смієтеся, – похмуро пробурчав студент. – Вас не лякає, що ця конструкція так швидко міняє напрям своєї діяльності? Потрапляє в жорстке випромінювання, розплавляється всього один кристал – і усе! Добро стає злом. У вашій роботі немає гарантії моральної надійності. Це дійсно жахливо. Тому я йому досі не довіряю.

Дід-Яг уважно вислухав Омеляна.

– Так, звісно, ти маєш рацію, – заклопотано відповів він. Розумієш, наша цивілізація давно займається робототехнікою. Схема «Чахлика» відобразила в собі хід загальної еволюції суспільства. Не завжди це усвідомлюєш. Повинна статися якась неабияка подія, щоб розкрилося протиріччя. Ось воно і сталося. Але, я повторюю, ти маєш рацію. Є про що замислитися. Тільки й на Землі не все гаразд. Згоден?

Омелян зрозумів, куди хилить Дід-Яг.

– Ви збираєтеся відлітати? – з жалем запитав він.

– Так, – твердо сказав керівник експедиції.

– І не хочете вступити в широкий контакт з людством?

Дід-Яг окинув поглядом усіх членів екіпажа і, немов отримавши від них мовчазну згоду, вимовив:

– Ми порадилися. Вважаємо, що це передчасно. Народи Землі занадто роз'єднані. Одні живуть багато, інші тягнуть жебрацьке існування. І ніхто не хоче допомагати іншому безкорисливо. Боюся, якщо ми з'явимося, кожен почне тягнути нас у свою сторону.

– Але, може, ви скажете, як нам жити? І люди послухають вас, – з надією запропонував Омелян.

– Ні, – рішуче відповів Дід-Яг. – Наш досвід спілкування з цивілізаціями вашого типу показав: проповіддю нічого не зміниш. Ви повинні самі через біль помилок і непорозумінь один з одним дійти до істини. Нам, звичайно, було простіше. На нашій планеті ми із самого початку розвивалися як єдиний народ. Ми не знали кордонів, у нас була одна спільна мова. Мабуть, ви теж прийдете до цього. А доки ми лише будемо вам заважати.

Підійшов Лісовик, поклав руку на плече Федоренка.

– Правда, ми вирішили: якщо захочеш, візьмемо тебе з собою. Твій парадоксальний, гнучкий розум готовий до сприйняття досягнень нашої науки. І потім, повернувшись на Землю через сотні років, ти зміг би передати ці знання своїй оновленій батьківщині.

Омелян підняв голову. Він побачив, як спалахнула цятка в очах Христини. Митька і Миколка, залишивши робота, уважно дивилася на «шефа», – чекали, що він відповість.

– Спасибі за пропозицію, – спокійно сказав Федоренко. – Але я не можу її прийняти. Мої корені тут, на Землі. А в них, як ви тепер знаєте, уся моя сила.

– Ми так і думали, – посміхнувшись, сказав Дід-Яг і сумно додав: – Ну що ж, тоді давайте прощатися…

* * *

Вони вийшли з лісу і зупинилися на пагорбі.

– Дивіться! – вигукнув Митька, він був найокатіший.

Поряд з вершинами дерев з'явився гострий шпиль піраміди. Космічний корабель повільно, велично піднявся над Матюхинським бором. На якусь секунду він завмер, блиснувши гранями, немов послав останній привіт своїм друзям, а потім миттєво зник в синяві неба.

– Вони вже на околиці Сонячної системи, – сумно сказав Омелян.

* * *

З повідомлень газет.

«Поступили відомості про те, що жителі села Ликове вступили в контакт з екіпажем НЛО. Їх розповіді рясніють безліччю подробиць, проте довіри не викликають. Постійні посилання очевидців на героїв слов’янського фольклору показують, що ми маємо справу або із спритною містифікацією, або з масовим гіпнозом, природу якого встановити поки що не представляється можливим».

Кінець

Вперше оповідання було опубліковано в газеті "Пионерская правда", серпень, 1990 р.

Переклад українською: А.Невідомий, 2023 р.