Джек Лондон

Біле ікло | White Fang

(повість)

Молодий інженер Відон Скотт, подорожуючи Аляскою в пошуках золотої жили, стає випадковим свідком кривавого двобою бойцових собак. Викупивши у жорстокого хазяїна вовка-пса на прізвисько Біле Ікло, він не тільки врятовує його від загибелі, але й приручає. Народжений у вільному північному лісі, Біле Ікло стає вірним другом людини.

Передмова

Чоловік серед чоловіків

Джек Лондон (1876–1916) прожив коротке й фантастично яскраве життя, сповнене пригод і відчайдушних учинків. Його життєвий досвід був величезним. Уже ставши відомим письменником, він згадував: «У п’ятнадцять років я був чоловіком, рівним серед чоловіків». Джекові Лондону не вдалося здобути систематичної освіти, але з раннього дитинства він мав пристрасть до читання. Щоб прогодувати сім’ю, що бідувала, мешкала у нетрях передмістя Сан-Франциско Окленда, йому довелося перепробувати десятки професій, більшість із яких були пов’язані з морем. У десять років він був змушений заробляти продажем газет. На заощаджені мідяки Джек купив свій перший човен і став виходити у затоку Сан-Франциско. Там він набув перші мореплавні навички й через декілька років придбав більший вітрильник, щоб пристати до «устричних піратів», що промишляли грабуванням садків, у яких вирощували їстівних молюсків. Це було смертельно небезпечне ремесло – власники садків стріляли без попередження, захопивши зненацька грабіжників «на гарячому», і Джек не затримався надовго серед піратів – він прагнув чесного заробітку.

У пошуках роботи йому довелося кочувати по країні разом із «хобо» – професійними бродягами, аж поки 1896 року не вибухнула клондайцька «золота лихоманка». Десятки тисяч «шукачів щастя» потягнулися на Аляску. На взяті в борг гроші Джек придбав старательське спорядження й вирушив у далеку путь у порт Доусон. Довелося плисти морем, потім із вантажем близько тонни подолати Чилкутський перевал, а далі пройти на човні проти течії річки Юкон декілька сотень кілометрів до Клондайку, де золото, за чутками, «валялося під ногами».

Майбутній письменник витримав усі ці тяжкі випробування, зокрема й полярну зимівлю в напівзруйнованій хаті старателів. Це й стало його головною школою.

Тисячі людських доль промайнули перед очима Джека Лондона, у багатьох драматичних подіях початку XX століття він брав участь особисто, і весь цей величезний матеріал із часом утілився в десятки романів і сотні оповідань. Початок його творчого шляху був справді нелегким. Юний Джек повернувся з Аляски, перехворівши на цингу, витративши всі зароблені гроші, але так і не знайшовши золота. 1898 року в майбутнього славетного письменника не було ні копійки навіть на їжу. Проте він не занепав духом – і через декілька місяців прийшов перший успіх. Іще до поїздки на Аляску він опублікував оповідання в одній з газет, що виходила в Сан-Франциско, і тепер писав, розсилаючи рукописи по редакціях і регулярно дістаючи відмови. Та одного чудового ранку листоноша приніс два конверти з повідомленнями, що його оповідання взяті одразу в два літературні журнали. Серед них був і широко відомий згодом «За тих, хто в дорозі» – маленький шедевр автора-початківця. Гонорар становив близько сорока доларів, і це дало Джекові змогу взяти напрокат друкарську машинку. Уже в середині XX століття один із дослідників творчості письменника підрахував, що враження від, здавалося б, невдалої поїздки на Аляску, перетворившись у книжки і збірники оповідань, принесли Джекові Лондону більше, ніж найбагатші розсипи вдалому золотошукачеві.

Серед творів письменника, присвячених Півночі, «Біле Ікло», що побачив світ 1906 року, стоїть окремо й по праву залишається однією з найкращих у світовій літературі книг про тварин. Але головні переваги цієї повісті полягають навіть не в разючих достовірних картинах життя природи Північної Канади. Світ людей, побачений очима головного героя-вовка, з’являється перед читачами в усій його суровій суперечності, а доля самого Білого Ікла неабияк подібна до долі творця цього незабутнього образу. Недарма ранчо, що його письменник почав будувати наприкінці життя в Каліфорнії, мало назву «Будинок Вовка».

До створення «Білого Ікла» Джек Лондон уже був одним із найвідоміших і найпопулярніших американських письменників. Славу йому принесли незвичайні книжки – захопливі, такі, що хвилюють і нікого не залишають байдужим. Так, 1902 року він приїхав до Англії й оселився в лондонському передмісті Іст-Енд – в одному з найжахливіших нетрів Західного світу. Митець поставив перед собою завдання – чесно написати про людей, яких влада позбавила засобів до існування й змусила вести злидарський спосіб життя. Книга «Люди безодні» стала суворим викриттям соціальної несправедливості й одним із найяскравіших свого часу виступів на захист людських чеснот. 1904 року письменник вирушив воєнним кореспондентом на російсько-японську війну. Японська влада не допустила його в район бойових дій, і тоді Джек Лондон спробував пробратися в Маньчжурію на китайській джонці, але був заарештований японськими військовими й кинутий до в’язниці. У в’язниці він працював над книжкою «Морський вовк», що стала однією з вершин його творчості. Після повернення на батьківщину побудував вітрильно-моторну яхту «Снарк», щоб утілити свою давню мрію – здійснити кругосвітню подорож. У морі, на шляху до Гавайських островів, він почав писати свого «Мартіна Ідена» – один із найбільших витворів американської літератури, справжній гімн силі людського духу.

До 1913 року слава Джека Лондона досягла зеніту – його книги виходили величезними накладами, письменника порівнювали з такими видатними майстрами, як Роберт Стівенсон, Герман Мелвілл і Редьярд Кіплінг. Одначе здоров’я його похитнулося – далися взнаки старі травми й недуги, перенесені замолоду. Його мучив найсильніший біль, який письменник намагався все частіше заглушити алкоголем. Цього ж року внаслідок пожежі загинув недобудований «Будинок Вовка», у якому Джек Лондон розраховував прожити до кінця життя.

Від цього удару він уже не оговтався. 1916 року смертельна хвороба обірвала життя письменника.

Джек Лондон був одним із найчудовіших людей свого часу – чистий і чесний, що не боявся жодної праці, не знав зневіри, відважний, добрий, щедрий і веселий.

Частина перша

Розділ I. У погоні за м’ясом

Темний хвойний ліс височів обабіч скутого кригою водного шляху. Вітер, який незадовго перед тим пронісся, зірвав із дерев білий сніговий покрив, і в сутінках, що надходили, вони стояли чорні та зловісні, ніби припавши одне до одного. Нескінченне мовчання огорнуло землю. Це була пустеля – безжиттєва, нерухома, і тут було так холодно й самотньо, що навіть не відчувалося смутку. У цьому краєвиді можна було помітити радше схожість до сміху, але сміху, який страшніший за скорботу, сміху безрадісного, як посмішка сфінкса, холодного, як лід. То вічність, премудра й непорушна, глузувала зі суєтності життя й марності його зусиль. Це була пустеля – дика, безжальна північна пустеля.

І все-таки в ній було життя, насторожене й зухвале. Уздовж замерзлого водного шляху повільно рухалася зграя вовкоподібних собак. Їхня скуйовджена шерсть була вкрита інеєм.

Подих, що виходив з їхніх пащ, негайно ж замерзав у повітрі й, осідаючи у вигляді пари, утворював на шерсті крижані кристали. На них була шкіряна упряж; такими самими посторонками вони були упряжені в сани, що тяглися позаду. Нарти не мали полозів; вони були зроблені з грубої березової кори й усією своєю поверхнею лежали на снігу. Передній край їх був трохи загнутий догори, і це давало їм змогу підминати під себе верхній м’якший шар снігу, що пінився спереду, наче гребінь хвилі. На нартах лежав міцно прив’язаний вузький довгий ящик і лежали ще деякі речі: ковдра, сокира, кавник і сковорода, але насамперед упадав у вічі довгастий ящик, що займав більшу частину місця.

Спереду на широких канадських лижах крокувала, пробиваючи собакам дорогу, людина. За нартами йшла інша, а на нартах у ящику лежала третя людина, шлях якої був закінчений, людина, яку пустеля перемогла і вбила, назавжди позбавивши її нагоди рухатися й боротися. Пустеля не терпить руху. Життя ображає її, тому що життя – це рух, а вічне прагнення пустелі – знищити рух. Вона заморожує воду, щоб зупинити її плин до моря; вона виганяє сік із дерев, доки вони не промерзнуть до свого найпотужнішого серця, але найлютіше й найбезжальніше пустеля душить і переслідує людину, найбентежніший прояв життя, вічний протест проти закону, за яким усякий рух незмінно приводить до спокою.

Спереду й позаду нарт, безстрашні та неприборкані, йшли ті двоє людей, які ще не вмерли. Вони були закутані в хутра й м’які дублені шкури. Брови, щоки та губи в них були так густо вкриті інеєм, який осів на обличчя від їхнього морозного подиху, що риси їх майже неможливо було розрізнити. Це надавало їм вигляду якихось замаскованих примар, котрі проводжають у потойбічний світ іще одну примару. Але під цими масками були люди, що бажали проникнути в царство розпачу, глузування й мертвої тиші, маленькі істоти, що прагнули грандіозних пригод, боролися з могутністю країни, далекої, чужої та безжиттєвої, як безодні простору. Вони йшли мовчки, зберігаючи подих для важкої роботи тіла. Тиша, що насунулася зусібіч, тиснула на них своєю майже відчутною присутністю. Вона тиснула на їхній мозок так, як повітря силою багатьох атмосфер тисне на тіло водолаза, що спустився на глибину, тиснула всією вагою нескінченного простору, всім жахом невідворотного вироку. Тиша проникала в найглибші звивини мозку, вичавлюючи з нього, мов сік із винограду, всі помилкові пристрасті й захоплення, будь-яку схильність до самозвеличення; вона тиснула так, поки люди самі не починали вважати себе обмеженими й маленькими, незначними крихтами та мошками, що загубилися зі своєю жалюгідною мудрістю й короткозорим знанням у вічній грі сліпих стихійних сил.

Минула одна година, друга… Бліде світло короткого безсонячного дня майже згасло, коли в тихому повітрі раптом пролунав слабкий віддалений скрик. Він швидко підсилювався, поки не досяг найвищої напруги, протяжно пролунав, тремтливий і пронизливий, і знову повільно завмер удалині. Його можна було б прийняти за лемент загиблої душі, якби не різко виражений відтінок тужливої злості й болісного голоду. Людина, що йшла попереду, озирнулась, і очі її зустрілися з очима людини, котра йшла позаду. І, переглянувшись понад вузьким довгастим ящиком, вони кивнули один одному головою. Другий лемент із гостротою голки прорізав тишу. Обидві людини визначили напрямок звуку: він ішов звідкись позаду, зі снігової рівнини, яку вони щойно залишили. Третій лемент почувся трохи ліворуч від другого.

– Білле, вони йдуть слідом за нами, – сказав чоловік, що рухався попереду.

Голос його лунав хрипло й неприродно, і говорив він із помітним зусиллям.

– М’ясо стало рідкістю, – відповів його товариш. – Ось уже кілька днів, як нам не траплявся слід зайця.

Після цього вони притихли, й далі уважно прислухались до вересків, які лунали позаду, то тут, то там.

Коли настала темрява, вони спрямували собак до групи ялинок, що вивищувалися край дороги, і зупинилися на ночівлю. Труну поставили біля багаття, і вона була їм одночасно за лаву і стіл. Собаки, збившись докупи з віддаленого краю вогнища, гарчали та гризлися між собою, не виявляючи жодного бажання поганяти в темряві.

– Мені здається, Генрі, що вони щось надто завзято тиснуться до багаття, – сказав Білл.

Генрі, що сидів навпочіпки коло багаття й опускав у цей момент шматочок льоду в каву, щоб осадити гущу, махнув у відповідь. Він не вимовив ані слова доти, поки не сів на труну й не взявся до їжі.

– Вони знають, де безпечніше, – відповів він, – і воліють їсти самі, ніж стати їжею для інших. Собаки розумні тварини.

Білл похитав головою:

– Ну, не знаю…

Товариш із подивом глипнув на нього.

– Уперше чую, що ти не визнаєш за ними розуму, Білле!

– Генрі, – відповів той, задумливо розжовуючи боби, – чи помітив ти, як вони виривали сьогодні один в одного кавалки, коли я годував їх?

– Так, лютіше, ніж завжди, – погодився Генрі.

– Скільки в нас собак, Генрі?

– Шість.

– Добре, Генрі… – Білл на хвилину зупинився ніби для того, щоб додати своїм словам іще більшої ваги. – Так, у нас шість собак, і я взяв із мішка шість рибин. Я дав кожному по рибині й… Генрі, однієї риби мені не вистачило!

– Ти помилився в підрахунку!

– У нас шість собак, – холоднокровно повторив Білл. – І я взяв шість рибин, але Одновухий залишився без риби. Я повернувся й узяв із мішка ще одну рибу.

– Маємо тільки шість псів, – пробурмотів Генрі.

– Генрі, – вів далі Білл, – я не кажу, що то всі були собаки, але по рибині отримали семеро.

Генрі перестав їсти й через вогонь перерахував очима собак.

– Їх тільки шестеро, – сказав він.

– Я бачив, як одна тікала снігом, – наполегливо заявив Білл. – Їх було семеро.

Генрі співчутливо подивився на нього.

– Знаєш, Білле, я буду дуже радий, коли ця подорож завершиться.

– Що ти хочеш цим сказати?

– Мені здається, це становище починає нервувати тебе й тобі ввижаються примарні речі.

– Я сам подумав про це, – серйозно зауважив Білл, – і тому, коли він утік, я ретельно оглянув сніг і знайшов його сліди. Потім я уважно перерахував собак: їх було тільки шестеро. Сліди ще збереглися на снігу. Хочеш, я покажу тобі їх?

Генрі нічого не відповів і далі мовчки жував. Закінчивши їсти, він випив кави й, обтерши рот тильною стороною руки, сказав:

– Отже, ти гадаєш…

Протяжливий, лиховісний крик, що пролунав звідкись із темряви, перервав його.

Генрі притих, прислухався й, показуючи рукою вбік, звідки донеслося скиглення, закінчив:

– Що, це був один із них?

Білл махнув головою.

– Хай йому чорт! Я не можу уявити собі нічого іншого. Ти й сам бачив, як занепокоїлися собаки.

Виття і скиглення у відповідь прорізали тишу, перетворюючи безмовність у божевілля. Звуки було чути з усіх боків, і собаки, з остраху притискаючись один до одного, так близько підійшли до вогню, що на них почав жевріти смух. Білл підкинув дров у багаття й закурив люльку.

– А мені все-таки здається, що ти трохи того… несповна розуму, – промовив Генрі.

– Генрі… – Він не поспішаючи закурив, перш аніж говорити. – Я думаю про те, наскільки він щасливіший від нас із тобою.

Білл тицьнув великим пальцем у ящик, на якому вони сиділи.

– Коли ми помремо, – докинув він, – це буде щастям, якщо знайдеться вдосталь каміння, щоб наші трупи не перепали собакам.

– Але в нас немає ні друзів, ані грошей, ані багато чого іншого, що було в нього, – заперечив Генрі. – Навряд чи хтось із нас може розраховувати на пишний похорон.

– Не розумію я, Генрі, що могло змусити ось цього чоловіка, що у своїй батьківщині був лордом абощо й ніколи не мав потреби ні в їжі, ні в житлі, – що могло змусити його сунутися в цей Богом забутий край!

– Він міг би дожити до глибокої старості, якби залишився вдома, – погодився Генрі.

Білл відкрив рот, щоб заговорити, але передумав і кинув погляд у темряву, що обступила їх зусібіч. У ній не можна було розрізнити контурів, і тільки можна було помітити пару очей, що блищали, як жаринки. Генрі кивком голови вказав на другу пару очей, потім і на третю. Ці променисті очі оточували стоянку. Часом яка-небудь пара рухалася й зникала, але негайно ж з’являлася знову.

Неспокій серед псів увесь час зростав, і, охоплені страхом, вони раптом скупчилися біля багаття, намагаючись заповзти під ноги людям. У звалищі один із собак упав коло самого вогню й жалібно завив зі страху; у повітрі розвіявся запах обсмаленого смуху. Шум і збентеження змусили коло сяйних очей тривожно зарухатися й навіть відступити, але щойно все заспокоїлося, коло знову зімкнулося.

– Кепська справа, брате, коли немає набоїв.

Білл витрусив трубку й став допомагати товаришеві ладнати постіль із ковдр і хутра на ялинових гілках, які він розклав на снігу ще до вечері. Генрі пробурмотів щось і взявся розшнуровувати мокасини.

– Скільки в тебе залишилося набоїв? – запитав він.

– Три, – пролунала відповідь. – Хотів би я, щоб їх було триста; я б тоді показав їм, чорт забирай.

Білл сердито пригрозив кулаком убік жаристих очей і почав знімати мокасини перед вогнем для просушування.

– Хоч би мороз цей ущух абощо, – вів далі Білл, – от уже два тижні як тримається п’ятдесят градусів нижче нуля. Ех, краще б не затівати цієї подорожі, Генрі. Не подобаються мені щось наші справи. Хай би якомога швидше все скінчилося, щоб сидіти нам коло вогню у форту Мак-Геррі й грати в карти – от чого я хотів би!

Генрі пробубонів щось і поліз під ковдру. Він почав був уже засинати, коли його розбудив голос товариша.

– Скажи, Генрі, той, інший, який прийшов і отримав рибу – чому собаки не кинулися на нього?… От що мене дивує!

– Чого це ти так захвилювався, Білле? – пролунала сонна відповідь. – Раніше з тобою цього не траплялося. Замовкни й дай мені заснути. Мабуть, у твоєму шлунку накопичилося багато кислот – ось ти й нервуєш.

Люди спали, важко дихаючи, загорнувшись єдиною ковдрою. Вогонь багаття згасав, і коло сяйливих очей замикалося все щільніше. Собаки з остраху ближче тулились один до одного, розгнівано гарчали, коли яка-небудь пара очей занадто наближалася. Раптом Білл прокинувся від гучного гавкання. Він обережно виповз із-під ковдри, щоб не перервати сон товариша, і підкинув дров у багаття. Коли вогонь розгорівся, коло жаристих очей трохи розширилося. Погляд Білла випадково впав на собак, що скупчилися. Протерши очі, він глянув уважніше. Потім знову заповз під ковдру.

– Генрі, – покликав він, – агов, Генрі!

Генрі забурчав спросоння:

– Ну, що там іще?

– Нічого особливого, тільки їх знову семеро. Я щойно порахував.

Генрі відповів на цю звістку гучним хропотом.

Уранці він прокинувся першим і збудив Білла. Була вже шоста година, але на світання треба було очікувати не раніше дев’ятої, і Генрі в темряві взявся готувати сніданок. Білл тим часом згортав ковдри й готував нарти.

– Скажи, Генрі, – раптом запитав він, – скільки, ти кажеш, у нас було собак?

– Шість, – відповів Генрі.

– Неправда! – урочисто заявив Білл.

– А що, знову сім?

– Ні, п’ять. Одного немає.

– Прокляття! – оскаженіло викрикнув Генрі й, полишивши приготування їжі, пішов рахувати собак.

– Ти маєш рацію, Білле, Пузир зник.

– І, напевно, він полетів стрілою, якщо вже зважився втекти.

– Не думаю. Вони просто зжерли його. Закладаюся, що він добряче верещав, коли вони встромлювали в нього зуби… прокляті!

– Він завжди був дурним псом, – зауважив Білл.

– Але не настільки, щоб у такий спосіб позбавити себе віку, – заперечив Генрі.

Він зміряв допитливим поглядом собак, що зосталися, оцінюючи кожного з них.

– Упевнений, що ніхто із цих не утнув би такої дурниці.

– Цих і ломакою не прогнати від багаття, – підмітив Білл. – Але я завжди гадав, що Пузир погано закінчить.

І це було всією епітафією над собакою, що загинув у північній пустелі; але інші пси й навіть люди задовольнялися епітафією коротшою.

Розділ ІІ. Вовчиця

Поснідавши й склавши в нарти елементарне табірне спорядження, мандрівники повернулися спиною до приманливого багаття й покрокували вперед, назустріч темряві. Повітря відразу озвалося жалісним виттям, з усіх боків лунали голоси, що перегукувалися між собою в нічних сутінках. Розмова стихла. Близько дев’ятої години почало світати. Опівдні південний край неба набув рожевого кольору, і на ньому чітко виступила лінія обрію, відокремлюючи опуклою ознакою північний край від країн полудневого сонця. Але рожева фарба незабаром зникла. Сіре денне світло трималося до третьої години, потім і воно згасло, поступившись місцем темній полярній ночі, що огорнула своїм покривалом безмовну пустельну землю.

Темрява згущалася; крики праворуч, ліворуч і позаду лунали чимраз виразніше, а іноді чулися так близько, що бентежили виснажених собак, на кілька секунд викликаючи в них паніку.

Після чергового переполоху, коли Білл і Генрі впрягли тварин у посторонки, Білл сказав:

– Добре, якби вони знайшли де-небудь дичину й дали нам спокій.

– Так, вони неабияк дратують, – відгукнувся Генрі.

До наступної зупинки чоловіки не вимовили ані слова.

Генрі стояв, нахилившись над казаном, у якому кипіли боби, і підкидав у нього шматочки льоду, аж раптом до вух його долетів звук удару, покрик Білла й гострий злісний виск болю, що пролунав із-поміж гурту собак. Він здригнувся від несподіванки, але вчасно випрямився та побачив розмитий контур звіра, що тікав снігом у темряву. Потім він глянув на Білла, що стояв серед собак із виразом чи то радості, чи то здивування на обличчі. В одній руці він тримав товстий кийок, а в другій – кавалок сушеної лососини.

– Він вихопив у мене половину рибини, – повідомив Білл, – але я встиг-таки вдало відлупцювати його. Ти чув, як він заверещав?

– Хто ж це був? – запитав Генрі.

– Я не встиг розгледіти. Але в нього були чорні ноги й паща, і шерсть, – і, можливо, він схожий на собаку.

– Напевно, приручений вовк!

– До біса ручний, якщо він приходить щоразу під час годування, щоб дістати свою порцію риби.

Уночі, коли після вечері вони сиділи на довгастому ящику, затягуючи свої люльки, коло сяйних цяток зімкнулося щільніше.

– Хотів би я, щоб вони натрапили на череду лосів і забули про нас, – зауважив Білл.

Генрі якось недоброзичливо забурчав, і близько чверті години тривало мовчання. Він спрямував погляд на вогонь, а Білл дивився на сяючі очі, які блищали в темряві, саме за межами світла, що падало від багаття.

– Хотілося б мені бути вже в Мак-Геррі, – знову почав він.

– Замовкни ти, будь ласка, зі своїми бажаннями й припини каркати, – сердито буркнув Генрі. – Це все твоя печія. Прийми, до речі, ложку соди, відразу настрій поліпшиться, і ти станеш приємнішим співрозмовником.

Уранці Генрі збудила несамовита лайка, що лунала з вуст Білла. Генрі підвівся на лікті, товариш його стояв коло щойно розпаленого багаття з піднятими догори руками й викривленим від злості обличчям.

– Агов! – вигукнув Генрі, – що трапилося?

– Лягуха зник, – пролунала відповідь.

– Не може бути!

– Кажу тобі, він зник.

Генрі виліз із-під ковдри й попрямував до собак. Він ретельно перерахував їх і адресував чергове прокляття темним силам пустелі, що позбавили їх іще одного пса.

– Лягуха був найдужчим із-поміж усього цугу, – промовив нарешті Білл.

– І до того ж він був далеко не дурним, – додав Генрі.

Така була друга епітафія за ці два дні.

Сніданок минув у сумному мовчанні, а потім чотирьох собак, що залишилися, знову впрягли в нарти. День, який настав, нічим не відрізнявся від попереднього. Люди йшли мовчки, серед крижаного моря. Тишу порушував тільки вереск їхніх ворогів, які незримо прямували за ними. З темрявою, що надходила наприкінці дня, вороги, відповідно до свого звичаю, почали наближатися, і крики їх зробилися гучнішими; собаки хвилювалися, здригалися й кілька разів у нападі панічного жаху плутали посторонки, поширюючи свій страх і на людей.

– От що вас утримає, дурні тварини, – сказав того самого вечора Білл, самовдоволено оглядаючи свою роботу.

Генрі припинив готувати їжу, воліючи подивитися, у чому річ. Його товариш не тільки зв’язав усіх собак, а й з’єднав їх за індіанським способом ломаками. Навколо шиї кожного собаки він причепив шкіряний ремінь, до якого прив’язав грубу ломаку завдовжки чотири-п’ять футів. Інший кінець ломаки був закріплений за допомогою такого самого шкіряного ременя до вбитої в землю тички. Собака не міг перегризти ремінь, прикріплений найближчим до нього кінцем ломаки. Палиця також не давала псу змоги дістатися ременя з іншого боку.

Генрі схвально хитнув головою.

– Це єдиний спосіб утримати Одновуха, – сказав він. – Він може прокусити будь-яку шкуру, як бритвою переріже. А тепер ми знайдемо їх уранці неушкодженими й на місці.

– Закладаюся, що так воно й буде! – підтвердив Білл. – Якщо хоч один пропаде, я відмовлюся від кави.

– Вони прекрасно розуміють, що в нас немає набоїв, – зауважив Генрі перед тим, як лягати спати, і звернув увагу товариша на блискуче коло, що їх оточило. – Якби ми могли зробити кілька пострілів, вони були б люб’язнішими. Кожної ночі вони чимраз наближаються. Відведи очі від багаття й подивися в темряву. Ось… Чи бачив ти цього?

Деякий час люди стежили за рухами невиразних фігур за межами вогнища. Позираючи пильно туди, де в пітьмі світилася пара очей, можна було часом розрізнити контури звіра. Іноді вдавалося навіть помітити, що вони пересуваються.

Якийсь шум серед собак привернув увагу мандрівників. Одновух видавав уривчасті жалібні звуки й смикався, наскільки дозволяла йому палиця, у темряву, вряди-годи докладаючи відчайдушних зусиль, щоб ухопити ломаку зубами.

– Поглянь лишень, Білле, – прошепотів Генрі.

Простісінько до багаття м’якою, ледве чутною ходою наближався якийсь звір, схожий на пса. У його рухах відчувалась обережність і зухвалість; він уважно спостерігав за людьми, до того ж не спускаючи очей із собак. Одновухий смикнувся, наскільки дозволяла йому палиця, до незваного гостя й тужливо завив.

– Цей дурень Одновух начебто не дуже боїться, – тихо вимовив Білл.

– Це вовчиця, – так само тихо промовив Генрі. – Тепер зрозуміло, чому зникли Пузир і Лягуха. Вона слугує принадою для своєї зграї. Вона заманює собаку, а потім решта зграї кидається на жертву й з’їдає її.

Вогонь затріщав. Головешка з гучним шипінням відкотилася убік. Від цього звуку дивна тварина відскочила назад у темряву.

– Генрі, я думаю… – почав Білл.

– Що ти думаєш?

– Я думаю, що це той самий звір, якого я вдарив ломакою.

– У цьому немає жодного сумніву, – відповів Генрі.

– До речі, чи не здається тобі, – вів далі Білл, – що близьке знайомство цього звіра з багаттям є підозрілим, ба навіть зухвалим?

– Він, без сумніву, знає більше, ніж треба знати вовкові, що поважає себе, – погодився Генрі. – Вовк, який приходить вечорами їсти з собаками, мусить, безперечно, мати великий життєвий досвід.

– У старого Віллена був якось собака, що втік до вовків, – уголос міркував Білл. – Я це добре знаю, тому що особисто застрелив його серед зграї на оленячому пасовищі поблизу Літтл-Стака. Старий плакав, як дитина, і казав, що не бачив його три роки; весь цей час він був із вовками.

– По-моєму, ти маєш рацію, Білле. Цей вовк – ніхто інший, як собака, і, напевно, не раз отримував рибу з рук людей.

– Тільки б не схибити, і цей вовк, а насправді собака, незабаром перетвориться в мене просто на м’ясо, – проголосив Білл. – Ми не можемо більше втрачати тварин.

– Але в тебе залишилося всього-на-всього три набої, – зауважив Генрі.

– Я зачекаю слушного моменту й візьму точний приціл! – пролунала відповідь.

Уранці Генрі розпалив вогонь і приготував сніданок під хропіння свого товариша.

– Ти так солодко спав, – сказав йому Генрі, – що мені забракло духу будити тебе.

Білл сонно взявся до їжі. Помітивши, що чашка його порожня, він потягнувся за кавою. Але кавник стояв далеко, біля Генрі.

– Скажи лишень, Генрі, – промовив він доброзичливо, – ти нічого не забув?

Генрі уважно роззирнувся обабіч і заперечливо похитав головою. Білл підняв порожню чашку.

– Ти не отримаєш кави, – промовив Генрі.

– Невже вся вийшла? – злякано запитав Білл.

– Ні!

– Ти, можливо, дбаєш про моє травлення?

– Ні!

Обурення охопило Білла:

– У такому разі я вимагаю пояснення, – сказав він.

– Машистий зник, – відповів Генрі.

Не поспішаючи, з виглядом цілковитої покори своїй долі Білл повернув голову й, не підводячись із місця, почав рахувати собак.

– Як це трапилося? – запитав він сумним голосом.

Генрі стенув плечима:

– Не знаю. Хіба що Одновух перегриз йому ремінь. Сам він цього зробити не міг.

– Клятий пес! – Білл говорив тихо й серйозно, не виказуючи злості, що нуртувала в ньому. – Не вдалося перегризти свого, так перегриз Машистому.

– Ну, всі муки Машистого тепер, у будь-якому разі, закінчилися; він, без сумніву, уже перетравився і стрибає по пустелі в череві двадцяти вовків, – сказав Генрі, і це стало епітафією третьому зниклому собаці… – Хочеш кави, Білле?

Білл заперечно похитав головою.

– Пий! – сказав Генрі, піднімаючи кавник.

Білл відсунув чашку.

– Хай я буду тричі проклятий, якщо вип’ю. Я сказав, що не питиму кави, якщо пропаде собака, тож і не стану пити!

– А кава незрівнянна, – спокушав товариша Генрі.

Але Білл був упертий і поснідав усухом’ятку, приправляючи їжу лайками на адресу Одновуха, що утнув із ним таку штуку.

– Сьогодні ввечері я прив’яжу їх на досить великій відстані один від одного, – сказав Білл, коли вони знову вирушили в дорогу.

Вони подолали не більше за сто кроків, коли Генрі, що йшов попереду, нахилився й підняв якийсь предмет, що потрапив йому під лижву. Було темно, отже, він не міг роздивитися його, але Генрі впізнав предмет на дотик. Він кинув його назад так, що той ударився в нарти й, відскочивши, полетів під ноги Біллові.

– Можливо, це тобі знадобиться, – зауважив Генрі.

Білл зойкнув від несподіванки. Це була палиця, якою він прив’язав напередодні Машистого, – усе, що від нього залишилося.

– Вони з’їли його разом зі шкурою, – заявив Білл, – навіть ремінь відгризли від палиці по обидва боки. Вони страшенно голодні, Генрі, і візьмуться за нас, перш аніж ми закінчимо подорож.

Генрі зухвало реготнув:

– Вовки, щоправда, ніколи ще так не полювали на мене, але я бачив у своєму житті чимало, і проте зберіг свою голову на плечах. Мабуть, знадобиться дещо страшніше від зграї цих докучливих тварин, щоб спекатися твого покірного слуги. Отак, друже!

– Не знаю, не знаю, – похмуро промимрив Білл.

– Ну що, довідаєшся, коли ми доберемося до Мак-Геррі.

– Я щось не надто впевнений у цьому, – наполягав Білл.

– Тебе лихоманить, ось у чому справа, – рішуче зауважив Генрі. – Значна доза хініну, і все як рукою зніме. Я займуся твоїм здоров’ям, щойно ми прибудемо в Мак-Геррі.

Білл забурчав, виражаючи своє незадоволення цим діагнозом, і замовк.

День був такий самий, як і всі інші. Світанок настав близько дев’ятої години. Опівдні обрій забарвився прихованим сонцем, а незабаром по тому на землю насунулися холодні сірі сутінки, які мусили за три години перетворитися на ніч.

Щойно сонце, зробивши невдалу спробу зійти над обрієм, остаточно зникло за межею землі, Білл висунув із нарт рушницю й сказав:

– Ти, Генрі, йди навпростець, а я подивлюся, що діється навкруги.

– Ти б краще не відходив від нарт, – висловив своє незадоволення його супутник, – маєш тільки три набої, а невідомо, що ще може статися.

– Хто ж це тепер каркає? – іронічно зауважив Білл.

Генрі нічого не відповів і пішов уперед сам-один, кидаючи тривожні погляди в сіру далечінь, де зник його товариш. Через годину, скориставшись тим, що нартам довелося зробити великий гак, Білл наздогнав їх на повороті.

– Вони розійшлися широким колом і не гублять нашого сліду, полюючи водночас на дичину. Ці тварини, бачиш, упевнені, що доберуться до нас, але розуміють, що їм доведеться ще почекати, і намагаються не втрачати нічого їстівного.

– Ти хочеш сказати, що вони гадають, буцімто доберуться до нас, – зауважив Генрі.

Але Білл не звернув уваги на його заперечення:

– Я бачив декількох, – вів далі він, – вони доволі знесилені. Можливо, кілька тижнів нічого не їли, крім Пузира, Лягухи й Машистого, а цим таке стадо не нагодуєш. Вовки настільки худорляві, що ребра так і вилазять назовні, а черева підтягнуті під самі спини. Вони на все здатні, кажу тобі, того й гляди збожеволіють, а тоді побачиш, що буде.

Через кілька хвилин Генрі, що йшов тепер за нартами, видав слабкий застережливий свист. Білл обернувся й спокійно зупинив собак. Слідом за ними, з’явившись за останнім поворотом прокладеної нартами стежки, анітрошки не ховаючись, біг якийсь незрозумілий пухнастий звір. Морда його була нахилена до землі, й він рухався вперед дивною, надзвичайно легкою, плавною ходою. Коли вони зупинялися, зупинявся і звір, піднімаючи при цьому голову й пильно спостерігаючи за ними; і щораз, коли він відчував людський дух, ніздрі його здригалися.

– Це вовчиця, – сказав Білл.

Собаки вляглися на снігу, і Білл, обминувши їх, підійшов до товариша, прагнучи краще розгледіти дивного звіра, що переслідував мандрівників протягом кількох днів і позбавив їх уже половини упряжки.

Обнюхавши повітря, звір зробив кілька кроків уперед. Він повторив цей прийом багато разів, поки не опинився в ста кроках від нарт. Отут він зупинився біля групи сосен і, підвівши голову, взявся зором і нюхом вивчати людей, котрі стояли перед ним. Він дивився на них дивним розумним поглядом, як собака, але в його очах не було собачої відданості. Ця розумність була наслідком голоду, така ж жорстока, як його ікла, така ж безжальна, як найлютіший мороз.

Для вовка звір був занадто великим; його обтягнутий кістяк указував на те, що він належить до числа найбільших представників своєї породи.

– На зріст він не менше двох із половиною футів, якщо рахувати від плечей, – міркував Генрі, – а завдовжки, мабуть, ледь не п’ять футів.

– Дивне забарвлення для вовка, – додав Білл. – Ніколи не бачив таких рудих вовків. Дійсно, що твоя кориця.

Звір, утім, не був кольору кориці. І шкуру мав справжню вовчу. Переважно тон її був сірий, але з якимось оманливим рудим відблиском, який то з’являвся, то знову зникав. Здавалося, тут наявне щось на зразок оптичного обману: то був сірий, чисто сірий колір, то раптом у ньому з’являлися риски й відтінки якогось червонясто-рудого тону, що не можна передати словами.

– Він схожий на великого волохатого запряжного собаку, – сказав Білл. – І я нітрохи не здивуюся, якщо він почне зараз метляти хвостом.

– Агов, ти, волохатий, – крикнув він. – Йди сюди! Як тебе звати?

– Він зовсім не боїться тебе, – розсміявся Генрі.

Білл погрозливо замахнувся й голосно закгарчав; але звір не виявив ознак страху. Вони помітили тільки, що він начебто став жвавішим. Він як і раніше не зводив з людей свого суворого розумного погляду. Це було м’ясо, він був голодним, і якби не страх перед людиною, він залюбки з’їв би їх.

– Послухай, Генрі, – сказав Білл, несвідомо знижуючи голос до шепотіння. – У нас є три набої. Але отут перевірена справа. Схибити не можна. Він уже виманив у нас трьох собак. Настав час припинити це. Що ти скажеш?

Генрі ствердно кивнув головою. Білл обережно витяг рушницю з-під покришки нарт. Але не встиг він притулити її до плеча, як вовчиця тієї таки миті кинулася вбік від стежки й зникла в хащах дерев.

Чоловіки переглянулися. Генрі протяжно й виразно свиснув.

– І як це я не здогадався! – скрикнув Білл, поклавши рушницю на місце. – Адже зрозуміло, що вовк, який знає, коли треба з’являтися за своєю порцією під час годування собак, має також знати і вогнепальну зброю. Кажу тобі, Генрі, що ця тварина є причиною всіх наших нещасть. Якби не вона, у нас було б зараз шість собак замість трьох. Хоч не хоч, Генрі, а я піду за нею. Вона занадто хитра, щоб її можна було вбити на відкритому місці. Але я вистежу її й уб’ю з-під куща; це так само надійно, як те, що мене звати Біллом.

– Для цього тобі не треба йти аж так далеко, – сказав його товариш. – Якщо вся ця зграя нападе на тебе, твої три набої будуть тим самим, що три відра води в пеклі. Ці звірі страшенно голодні, і якщо тільки вони нападуть на тебе, Білле, то, вважай, своє ти вже відспівав!

Цього дня вони рано зупинилися на ночівлю. Три собаки не могли тягти нарти так само й з тією-таки швидкістю, що шестеро тварин, і вони виказували безумовні ознаки перевтоми. Мандрівники полягали рано, і Білл заздалегідь прив’язав собак таким чином, щоб вони не могли перегризти ремені один в одного.

Але вовки ставали все сміливішими й не раз будили тієї ночі обох чоловіків. Вони підходили так близько, що собаки лютували зі страху, і людям доводилося час від часу підкидати у вогонь дрова, щоб тримати цих заповзятливих мародерів на достатній відстані.

– Я чув розповіді моряків про те, як акули переслідують кораблі, – зауважив Білл, залазячи під ковдру після того, як багаття знову яскраво запалало. – Ці вовки – сухопутні акули. Вони знають свою справу краще, ніж ми, і повір мені, не для моціону прямують за нами слідом. Вони доберуться до нас, Генрі. Справді, доберуться.

– Тебе, дурня, вони вже наполовину з’їли, – гостро заперечив Генрі. – Коли людина починає говорити про свою передчасну смерть, значить, вона вже наполовину загинула. От і виходить, що тебе вже майже з’їли, коли ти так упевнений, що це трапиться.

– Що ж, вони знищували й дужчих людей, аніж ми з тобою, – відповів Білл.

– Далебі, припини каркати! Несила мені!

Генрі сердито повернувся на інший бік, здивовано відзначивши про себе, що Білл не виявив ознак роздратування. Білл був людиною запальною, і прояв спокою здався Генрі надто підозрілим. Він довго міркував про це перед тим як заснути, і останньою думкою його була така: «А бідолаха Білл дещо струх! Треба буде як слід узятися за нього завтра!»

Розділ ІІІ. Крик голоду

День розпочався сприятливо. За ніч не пропало жодного собаки, тож обидва товариші вирушили в дорогу назустріч тиші, темряві й холоду в досить бадьорому настрої. Білл начебто забув похмурі передчуття минулої ночі й весело прикрикнув на собак, коли ті опівдні на нерівному місці перекинули нарти в сніг.

Усе змішалося. Нарти перевернулися догори дном і застрягли між стовбуром дерева й великим каменем; довелося випрягати собак, щоб дати всьому лад. Мандрівники нахилилися над нартами, намагаючись вирівняти їх, аж раптом Генрі помітив, що Одновух відходить убік.

– Сюди, Одновуху! – гаркнув він, випроставшись і обертаючись убік собаки.

Але Одновух побіг по снігу, волочачи за собою посторонки. А там, удалині, на дорозі, якою вони щойно пройшли, на нього чекала вовчиця. Наблизившись до неї, Одновух раптом нашорошив вуха, потім уповільнив кроки й нарешті зупинився. Він уважно розглядав її, але очі його горіли хтивістю. Вовчиця, здавалося, посміхнулася йому, вищирившись радше привітно, ніж загрозливо. Потім, заграючи, вона зробила кілька кроків у напрямку до Одновуха й зупинилася. Одновух також наблизився до неї, усе тією ж напруженою та обережною ходою, наставивши вуха, піднявши хвіст і високо закинувши голову.

Він хотів обнюхати її морду, але вовчиця грайливо й манірно відскочила вбік. Щойно пес робив крок уперед, вона відходила назад. Крок за кроком вона заманювала його все далі від людей. Раптом ніби якесь передчуття промайнуло в мозку Одновуха; він обернувся й кинув оком на перекинуті нарти, на товаришів-собак і на двох людей, що кликали його.

Проте всі вагання його швидко розвіялися, коли вовчиця, підскочивши ближче, обнюхалася з ним і так само манірно відступила назад, щойно він зробив рух до неї.

Тим часом Білл згадав про рушницю. Але вона застрягла під нартами, що перекинулись, і коли йому вдалося, нарешті, за допомогою Генрі підняти їх, Одновух і вовчиця були вже дуже близько одне від одного й занадто далеко від них, щоб варто було ризикувати набоєм.

Надто пізно зрозумів Одновух свою помилку. І, перш аніж люди встигли що-небудь запримітити, він обернувся й кинувся бігти назад до них. Аж тут, під прямим кутом до стежки, навперейми собаці, помчала дюжина вовків, худих і сірих. Уся грайливість і манірність вовчиці миттєво зникли. З гарчанням кинулася вона на Одновуха. Він відіпхнув її плечем і, побачивши, що шлях до нарт перерізано, побіг в іншому напрямку, щоб дістатися їх кружним шляхом. Кожної миті до погоні приєднувалися все нові вовки. Вовчиця бігла слідом за Одновухом.

– Куди ти? – сказав раптом Генрі, кладучи руку на плече товариша.

Білл скинув із себе руку Генрі:

– Не можу я бачити цього. Більше вони не відберуть у нас жодного собаки, я цього не допущу.

З рушницею в руках він пірнув у кущі, що росли обабіч дороги. Його наміри були досить зрозумілі. Обравши нарти центром кола, яким біг Одновух, Білл хотів перерізати на цій кривій шлях вовкам. Із рушницею в руках серед білого дня він міг залякати вовків і врятувати собаку.

– Гляди, Білле! – загарчав йому вслід Генрі. – Будь обережним! Не ризикуй собою!

Генрі сів на нарти й став чекати. Йому більше нічого не залишалося. Білл уже зник з-перед очей, але Одновух, то щезаючи, то з’являючись, виднівся серед кущів і сосен, що росли де-не-де. Генрі вважав його становище безнадійним. Собака прекрасно усвідомлював небезпеку, що загрожувала йому, але біг по зовнішньому колу, а вовки – по внутрішньому, меншому. Марно було припускати, що Одновуху вдасться настільки випередити своїх переслідувачів, щоб учасно перетнути їхнє коло й дістатися нарт.

Шляхи їх мусили схреститися. Десь там, у снігу, зникаючи з його очей за деревами й кущами, – Генрі знав це, – Одновух, Білл і вовки повинні були зійтися. Це трапилося набагато раніше, ніж він очікував. Він почув постріл, потім іще два, один за одним, і сказав собі, що в Білла немає більше набоїв. Потім Генрі почув лемент і ревіння. Він упізнав жалісний і переляканий виск Одновуха, крик пораненого вовка, і це було все. Виття припинилося. Ревіння стихло. Тиша знову спустилася на мертву пустелю.

Генрі довго сидів на нартах. Йому не треба було йти, щоб з’ясувати, що трапилося. Він знав це так само добре, якби бачив усе на власні очі. Раптом він швидко встав і витяг сокиру з нарт, але потім знову сів і замислився; собаки, що залишилися, здригаючись усім тілом, скрутилися коло його ніг.

Нарешті Генрі важко зіп’явся на ноги, ніби втративши відразу всю свою енергію, і взявся запрягати собак у нарти. Перекинувши через плече мотузку, він став тягти їх разом із собаками. Але Генрі не зайшов далеко. Щойно почало смеркатися, він хутко зробив привал і подбав про те, щоб зібрати якомога більше дров. Він нагодував собак, зварив і з’їв свою вечерю й приготував собі постіль коло самого вогню.

Але йому не судилося заснути цієї ночі. Перш аніж він устиг заплющити очі, вовки підійшли зовсім близько. Тепер їх можна було роздивитися, не напружуючи зір. Вони оточили його й багаття щільним колом; при сяйві вогню він бачив, що одні з них стояли, інші лежали, треті, нарешті, пластували на животі або прогулювалися туди й сюди. Деякі навіть спали. Генрі бачив, як вони, скрутившись на снігу, мов собаки, насолоджувалися сном, про який йому тепер годі мріяти.

Він старанно оберігав яскравий вогонь, знаючи, що це єдина перепона, яка відокремлює його тіло від їхніх голодних пащ. Обидва собаки щільно тулилися до нього з обох боків, ніби шукаючи захисту; вони жалісно скавучали й злобливо гарчали, коли якийсь із вовків підходив занадто близько. Це гарчання зазвичай викликало у вовчій зграї сильне хвилювання; звірі зводилися на ноги й робили спроби підійти ближче, наповнюючи повітря виттям і ревінням. Потім усе знову заспокоювалося, і вони вкотре поринали в перерваний сон.

Одначе коло звужувалося чимраз більше. Поступово, дюйм за дюймом, наближаючись один по одному, звірі зменшували своє коло, поки не опинялися, нарешті, на відстані стрибка. Тоді Генрі вихоплював із багаття розжеврені головешки й кидав їх у зграю. Наслідком цього був миттєвий відступ, що супроводжувався виттям й гарчанням, коли влучно кинута головешка попадала в надто сміливого звіра.

Ранок застав Генрі стомленим і змарнілим від безсонної ночі. Він приготував собі сніданок у пітьмі й о дев’ятій годині – коли почало розвиднятися, вовки трохи відступили, – взявся виконувати план, обміркований уночі. Зрубавши молоді ялинки, чоловік зробив із них поперечки й високо прикріпив їх, на зразок риштування, до стовбурів двох більших дерев. Потім, зв’язавши із санної упряжі підіймальну линву, він за допомогою собак підняв труну вгору, на риштування.

– Вони дісталися Білла й, можливо, дістануться мене, але ніколи не торкнуться вас, юначе, – сказав Генрі, звертаючись до мерця в його дерев’яній гробниці.

Потім він вирушив далі; собаки охочіше потягли вже легші нарти; вони також розуміли, що порятунок там, попереду, у Мак-Геррі.

Вовки зовсім осміліли й спокійно бігли позаду й обабіч, висолопивши червоні язики; на їхніх худорлявих боках із кожним рухом вимальовувалися ребра. Вони були дуже худі, справжні мішки, наповнені кістками, з мотузками замість м’язів; і можна було дивуватися, як вони ще тримаються на ногах.

Мандрівник вирішив зупинитися до настання темряви. Опівдні сонце не тільки зігріло південний край неба, а й навіть визирнуло блідим золотавим ободком із-під обрію. Генрі зрозумів, що дні стають довшими, що сонце вертається. Але перш аніж сонце встигло зникнути, він зупинився на ночівлю. Залишалося ще кілька годин сірих сутінок, і Генрі використав їх на те, щоб заготовити дрова.

Ніч знову принесла із собою страх. Вовки ставали чимдалі сміливішими, а на Генрі зле впливало безсоння. Він починав мимоволі дрімати, скулившись коло вогню й закутавшись у ковдру, із сокирою між коліньми; обидва собаки, міцно притулившись до нього, сиділи обабіч. Якось він прокинувся й побачив перед собою на відстані яких-небудь дванадцяти футів великого сірого вовка, найбільшого зі зграї. Коли Генрі глянув на нього, звір зухвало потягнувся, як ледачий пес, і позіхнув перед самим його носом. При цьому він дивився на людину, як на свою власність, ніби це була зготовлена для нього страва, яку йому незабаром треба з’їсти. Така сама упевненість відчувалася в усієї зграї. Генрі міг нарахувати десь двадцять вовків, що жадібно дивилися на нього або спали на снігу. Вони нагадували йому дітей, яких зібрали навколо накритого столу і які чекали дозволу попоїсти. І цією їжею був він. Його цікавило, коли і як вони почнуть його їсти.

Підкидаючи дрова у вогонь, Генрі раптом відчув надзвичайну ніжність до свого тіла, почуття, зовсім не знайоме йому досі. Він спостерігав за грою своїх м’язів і спритними рухами власних пальців. При сяйві багаття він повільно згинав пальці то один за одним, то всі разом, широко розчепірюючи їх або роблячи швидкі поривчасті рухи. Він розглядав форму нігтів, завдаючи ударів із різною силою по кінчиках пальців, щоб перевірити на спроможність відчувати свої нерви. Це заняття цілком поглинуло його; йому стало раптом безмежно близьке це тіло, що вміло так спритно, добре й тонко працювати. Час від часу чоловік кидав сповнений жаху погляд на вовче коло, що оточувало його, чекаючи на здобич, і жаска думка, немов удар по голові, приголомшила його: адже це дивовижне тіло є не більш не менш як кавалок м’яса для жорстоких хижаків, і вони роздеруть його своїми гострими іклами й утамують ним свій голод, достоту як звичайно оленем або кроликом.

Генрі опам’ятався від дрімоти, схожої на жах, і побачив просто перед собою руду вовчицю. Вона сиділа на снігу, на відстані декількох кроків, і дивилася на нього розумними очима. Обидва собаки верещали й стрибали коло його ніг, але вона не звертала на них уваги. Вона дивилася на людину, і Генрі теж не зводив з неї очей. У її погляді не було погрози, а тільки глибокий роздум. Але Генрі знав, що цей роздум викликаний гострим відчуттям голоду. Він був для неї їжею, і його зовнішність збуджувала у вовчиці смакові відчуття. Паща її роззявилася, і звідти покотилася слина. Вона злизнула її язиком, ніби смакуючи близьке задоволення.

Генрі охопив страх. Він швидко простяг руку, щоб ухопити головешку, та ледве його пальці торкнулися її, аж вовчиця відскочила вбік; він зрозумів, що вона звикла до того, що у неї кидають чим-небудь. Відскочивши, вона загарчала й оголила ікла до самих коренів. Розумний вигляд зник і поступився місцем кровожерливості й люті, і це змусило Генрі здригнутися. Він глянув на свою руку, що тримала головешку, помітив тонкі та спритні пальці, що обхопили її зусібіч, помітив, як вони пристосувалися до нерівностей і як мізинець інстинктивно піднявся, щоб уникнути дотику з гарячим місцем, і тієї самої миті чоловік уявив, як ці тонкі й ніжні пальці будуть хрумтіти під білими зубами вовчиці. Ніколи ще це тіло не було йому таким безмежно близьким, як тепер, коли він міг щохвилини втратити його.

Усю ніч він відбивався від голодної зграї палаючими головешками. Коли дрімота, мимоволі, долала його, він прокидався від гарчання й виску собак.

Настав ранок, і вперше денне світло не розігнало вовків. Генрі дарма чекав цього. Вони залишилися сидіти довкола нього й вогню, і це нечуване нахабство змусило здригнутися пробуджену в ньому з настанням світанку мужність.

Він зробив невтішну спробу вибратися на стежку. Але не встиг він вийти з-під захисту вогню, як найсміливіший з вовків підскочив до нього впритул. Генрі відскочив назад, і зуби вовка клацнули в шести вершках від його обличчя. Вся зграя піднялася й рушила на нього. Кидаючи в усі боки палаючі головешки, Генрі так-сяк відбився від них і повернувся на колишнє місце. Навіть удень він не зважився відійти від багаття, щоб нарубати свіжих дров. У двадцяти кроках від нього височіла велика засохла сосна. Йому знадобилося півдня, щоб перетягти своє багаття до цього дерева, до того ж він увесь час тримав напоготові з півдюжини розжарених оцупків, щоб пожбурити ними у своїх ворогів. Діставшись дерева, він уважно оглянув місцевість, маючи на думці зрубати сосну в тому напрямку, де було більше палива.

Ніч, що настала, повторювала попередню, з тією відмінністю, що сон чимдужче брав гору над Генрі. Гарчання собак не впливало на нього більше. До того ж вони ричали тепер майже без упину, і його послаблені відчуття відмовлялися розрізняти характер і силу цих сигналів. Раптом Генрі прокинувся. Просто перед ним стояла вовчиця. Машинально, майже не думавши, він сунув їй у роззявлену пащу палючу головешку. Вона відскочила з жалібним виттям, і поки Генрі насолоджувався запахом обсмаленої шерсті й м’яса, вона мотала головою та злобливо гарчала в якихось двадцяти кроках від нього.

Але цього разу, перш аніж заснути, він прив’язав до руки жмуток розжарених ялинових гілок. Очі його залишалися заплющеними лише декілька хвилин, аж поки біль від опіку розбудив його. Кілька годин поспіль він дотримувався цього способу. Щоразу, прокидаючись, Генрі жбурляв на всі боки палюче гілля, підкладав дрова в багаття й прив’язував новий жмуток гілок до руки. Усе йшло добре, та одного разу він занадто слабко прикріпив жаристий жмуток, і не встигли очі його заплющитися, як гілки випали.

Генрі снилося, що він у форту Мак-Геррі… Було тепло й затишно, і він грав у крибедж із комірником. Снилося йому ще, що форт узяли в облогу вовки. Вони вили коло самих воріт, і Генрі з комірником зрідка переривали гру, щоб посміятися із зусиль вовків, які марно намагалися дістатися до них. Аж раптом – що за страшний сон, – пролунав якийсь тріскіт. Двері відчинились, і Генрі побачив, як вовки ввірвалися в простору житлову кімнату форту. Вони кинулися просто на нього й на комірника. Виття неабияк посилилося й почало не на жарт турбувати його. Сон його перетворювався в щось інше, у що саме, він не розумів, але протягом цього перевтілення його переслідувало безперервне виття.

У цей момент Генрі прокинувся й почув виття наяву. З гарчанням і ревінням вовки кинулися на нього й обступили зусібіч. Чиїсь зуби вп’ялися йому в руку. Інстинктивно він стрибнув усередину вогню, і тієї ж миті відчув біль від гострих іклів, що встромилися йому в ногу. Тоді розпочалася вогнева битва. Він кидав навсібіч жарини, користуючись тим, що грубезні рукавиці захищали його руки; багаття в цей момент, напевно, було схоже на вулкан.

Але це не могло тривати довго. Обличчя його вкрилося пухирями, брови й вії обгоріли, і ногам було нестерпно пекуче у вогні. Тримаючи в кожній руці по розжевреній головешці, Генрі відійшов до краю багаття. Вовки відступили. Усюди, куди попáдало розпечене вугілля, сичав сніг, і щоразу, як котрийсь із вовків наступав на таке вугілля, виск, виття й гарчання відновлялися з новою силою.

Жбурнувши головешки в найближчих ворогів, Генрі сунув свої рукавиці, що тліли, в сніг і став тупцювати на місці, щоб остудити ноги. Обидва собаки його пропали, і він знав, що вони послужили продовженням того бенкету, який почався кілька днів тому з Пузиря й завершити який призначено йому…

– Ви ще не схопили мене! – загорлав він, злобливо погрожуючи кулаком убік голодних звірів.

Почувши його голос, уся зграя збентежилася; виття підсилилось, а вовчиця підійшла зовсім близько, спостерігаючи за ним розумним голодним поглядом.

Йому спала на думку нова ідея, і він негайно ж узявся до справи. Розклавши багаття у формі великого кола, Генрі влігся посередині, підклавши під себе ковдру, щоб захиститися від снігу, що тане. Коли він у такий спосіб сховався під захистом вогню, вся зграя із цікавістю підійшла до самого краю багаття, воліючи подивитися, що з ним сталося. Доти їм жодного разу ще не вдавалося підійти так близько до вогню, і тепер вони вляглися щільним колом, як собаки, моргаючи, позіхаючи й потягуючись від незвичної теплоти. Аж раптом вовчиця сіла, підняла морду до зірок і завила. Вовки один за одним приєдналися до неї, поки вся зграя, сівши на задні лапи й задерши морди догори, не наповнила повітря голодним виттям.

Настав світанок, а за ним і день. Вогонь догоряв, паливо вийшло, і необхідно було зробити новий запас. Людина спробувала вийти з вогненного кола, але вовки піднялися їй назустріч. Палючі головешки змусили їх відскочити вбік, але вони не відступили. Даремно намагався Генрі відігнати їх. Коли ж, вирішивши поступитися, він увійшов назад до кола, один із вовків кинувся на нього, але схибив і потрапив усіма чотирма лапами у вогонь. Він заскавучав від болю й, загарчавши, поповз назад, щоб остудити лапи в снігу. Генрі, згорбившись, сів на свою ковдру. Тіло його нахилилося вперед. Опущені плечі й схилена до колін голова красномовніше від слів свідчили про те, що він відмовився боротися. Час до часу він підводив голову, переконуючись щораз, що багаття згасає. Коло полум’я вже прорвалося в декількох місцях, залишаючи вільний прохід. Проходи ці збільшувалися, а стіна вогню зменшувалася.

– Тепер ви можете взяти мене, коли захочете, – пробурмотів він, – але я, принаймні, висплюся.

Якось, прокинувшись, він побачив прямо перед собою в проході, що утворився в майже згаслому багатті, вовчицю, що дивилася просто йому в очі.

Через деякий час – йому здавалося, що минуло кілька годин, – Генрі знову прокинувся. Відбулась якась таємнича зміна, зміна, що змусила його ширше розплющити очі від подиву. Щось трапилося. Спочатку він не міг збагнути, що саме, але потім усе стало зрозумілим: вовки зникли. Залишилися тільки сліди на снігу, що говорили про те, як близько вони підходили до нього. Сон почав знову оволодівати ним, голова його схилилася на коліна, аж раптом він здригнувся й прокинувся остаточно.

Десь поблизу чулися людські голоси, рипіння нарт і посторонків, а також нестерпний виск запряжних собак. Четверо нарт під’їхали з боку річки до місця привалу між деревами. Кілька людей обступили Генрі, який дрімав у центрі багаття, що догоряло. Вони розбурхували його, намагаючись привести до тями, а він дивився на них, як п’яний, і бурмотів дивним заспаним голосом:

– Руда вовчиця… прийшла харчуватися разом із собаками… спочатку їла собачий корм… потім з’їла собак… а потім з’їла Біллі…

– Де лорд Альфред? – загарчав Генрі просто у вухо один із чоловіків, грубо штурхаючи його за плече.

Він тихо захитав головою:

– Ні, його вона не з’їла; він спочиває на дереві біля останнього привалу.

– Мертвий? – закричала людина.

– І в ящику, – відповів Генрі.

Він миттю вирвав плече з рук чоловіка, який тримав його.

– Слухайте, дайте мені спокій… Я хочу спати. Добраніч усім…

Очі його заплющилися, підборіддя впало на груди. І поки його клали на ковдру, морозне повітря вже встигло наповнитися його хропотом. Але чутні були ще й інші звуки. Здалеку невиразно доносилося голодне виття вовчої зграї, що пішла шукати іншої їжі замість людини, котра вислизнула від її іклів.

Частина друга

Розділ I. Битва іклів

Із усієї зграї вовчиця перша вловила звук людських голосів і вереск запряжних собак, і вона ж перша відскочила від людини, яка ховалась у вогненному колі, що згасало. Зграя не хотіла відмовлятися від своєї здобичі, і вона ще кілька хвилин вагалася, прислухаючись до голосів, а потім помчала по сліду, прокладеному вовчицею.

Попереду зграї біг великий сірий вовк – один з її ватажків. Це він повів усю зграю слідами вовчиці, і він-таки загрозливо гарчав на молодих вовків і хапав іклами, коли хто-небудь із них зухвало намагався обігнати його. Угледівши попереду вовчицю, сірий вовк прискорив рух.

Вона побігла поруч зі старим, начебто це було її законне місце. Сірий вовк не гарчав на неї, не вищиряв своїх іклів, коли вона іноді швидким стрибком випереджала його. Навпаки, він очевидно вподобав її, мабуть, навіть занадто явно з погляду вовчиці, тому що тільки-но сірий вовк підходив до неї дуже близько (а він, либонь, знаходив у цьому велику насолоду), вона гарчала на нього й вишкіряла зуби… При нагоді вона навіть кусала його за плече, але він не гнівався на неї. Він тільки відскакував убік і якийсь час незграбними стрибками біг попереду, нагадуючи своїм виглядом і поведінкою сконфуженого сільського парубка.

Вовчиця була єдиною турботою старого ватажка під час погоні, але сама вона мала багато клопоту. З іншого боку від неї біг худий запеклий вовк, напівсивий, зі слідами багатьох битв на тілі. Він увесь час біг праворуч від вовчиці, можливо, тому що в нього було тільки одне око, і до того ж ліве. Він також виявляв відверте бажання триматися ближче до неї, намагаючись доторкнутися своєю рубцьованою мордою до її плеча, шиї або тулуба. Вона відбивалася від нього зубами, так само як від самця, що біг із другого боку. Коли ж обидва вони розпочинали одночасно виявляти свою прихильність, вовчиця відбивалася від своїх шанувальників швидкими укусами, водночас указуючи шлях зграї й ні на хвилину не зменшуючи кроку. Під час таких сутичок обидва самці вискалювали ікла й загрозливо гарчали один на одного. Вони, звичайно, зчепилися б, але болісне й владне відчуття голоду пересилювало в них тимчасово навіть почуття жаги й ревнощів.

Щораз, відскакуючи від гострих іклів об’єкта своїх бажань, старий вовк налітав на молодого трилітка, що біг із правого, сліпого боку від нього. Молодий вояка був уже цілком розвинений і, без сумніву, мав виняткову силу й витривалість, якщо взяти до уваги виснажений і голодний стан зграї. Проте він біг трохи позаду старого вовка, так що голова його перебувала врівень із плечем Одноокого. Щоразу, коли він намагався, – що траплялося, втім, досить рідко, – обігнати його, удар іклами та грізне гарчання повертали нахабу на попереднє місце. Але іноді він тихенько й обережно відставав, намагаючись утиснутися між старим вовком і вовчицею. За це йому мстилися з двох, а іноді й із трьох боків. Варто було вовчиці виявити своє обурення гарчанням, як старий ватажок нападав на трилітка, до нього іноді приєднувалася й сама вовчиця, а слідом за нею молодий вовк, що біг попереду.

У такі хвилини, коли молодий вовк бачив перед собою шість рядів жахливих зубів, він швидко зупинявся, ставав дибки й, напружено витягнувши передні лапи, вишкіряв ікла й куйовдив шерсть. Ця затримка в авангарді зграї, що бігла, порушувала порядок і в задніх лавах. Вовки ззаду наскакували на трилітка й виявляли своє обурення, кусаючи його за задні ноги й за боки. Він ризикував накликати на себе більші неприємності, тому що голод і озлоблення завжди йдуть пліч-о-пліч, – але з безмежною впевненістю юності наполегливо повторював свої спроби, що незмінно закінчувалися повною поразкою.

Якби в них була їжа, кохання і боротьба за нього давно виступили б на перший план, і зграя розпалася б. Але зграя перебувала в розпачі. Вона була виснажена тривалим голодом і бігла повільніше, ніж завжди. В ар’єргарді тяглись ослаблі вовки – найстаріші й наймолодші. Спереду йшли найдужчі, але всі вони скидалися радше на кістяки, ніж на рослих звірів. Проте, за винятком декількох інвалідів, усі вони рухалися невимушено й без помітних зусиль. Їхні напнуті м’язи зберігали в собі, здавалося, невичерпне джерело енергії. За кожним сталевим вузлом м’язів перебував інший такий самий сталевий вузол, за ним іще й ще, і так, напевно, без кінця.

Цього дня вони подолали багато миль. Вовки бігли всю ніч і весь наступний день замерзлою мертвою рівниною. Ніде не було помітно ні найменших ознак життя. Вони самі рухалися нескінченною пустелею. Вони були єдиними живими істотами, і вони шукали інших живих істот, щоб роздерти їх і тим подовжити своє життя.

Їм довелося перетнути чимало долин і перебратися через безліч річок, перш аніж пошуки їх закінчилися вдало. Вони напали на череду оленів. Спочатку їм попався великий самець. Це було м’ясо й життя, не захищені таємничим колом вогню й летючих язиків полум’я. Роздвоєні копита й розложисті роги були вовкам добре знайомі, і вони сміливо відкинули свою звичайну обережність і терпіння. Боротьба була короткою й жорстокою. На оленя накинулися відразу з усіх боків. Він розбивав їм черепи страшними ударами своїх важких копит, розривав їхню шкуру, піднімав їх на свої величезні роги й утискав у сніг. Але, нарешті, знесилівши, олень звалився на землю, вовчиця люто вп’ялася йому в шию, і тієї самої хвилини сотні зубів устромилися в усі частини його тіла, пожираючи його живцем, тим часом як він докладав останніх зусиль, щоб захистити дорогоцінне життя.

Їжі було вдосталь. Олень важив близько восьмисот фунтів – повних двадцять фунтів м’яса на кожного із сорока з лишком вовків зграї. Але якщо вони вміли голодувати, то вміли й їсти, і незабаром всього кілька обгризених кісток нагадували про сильну гарну тварину, що зіткнулася зі зграєю лише декілька годин тому.

Після цього настав час відпочинку й сну. Наповнивши черево, молоді самці почали сваритися й битись, і це тривало протягом найближчих кількох днів, поки всі вовки не розбіглися врізнобіч. Голод скінчився. Вони перебували тепер у країні, багатій на дичину, і хоча досі полювали всією зграєю, але зробились обережнішими, вибираючи з череди оленів, що пробігала повз, обважнілих самиць або кульгавих самців.

У цій благодатній країні настав, нарешті, день, коли зграя розділилася на дві частини й розійшлася в різні боки. Вовчиця, а з нею разом молодий самець і одноокий вовк, повели половину зграї в напрямі до річки Макензі й далі на схід, у країну озер. Із кожним днем ця частина зграї танула. Зникали парами – самець і самиця. Іноді самотній самець виганяв гострими зубами своїх суперників. Зрештою залишилося тільки четверо: вовчиця, молодий вовк, одноокий старий і пихатий триліток.

Вовчиця перебувала останнім часом у лютому настрої, і всі три шанувальники мали на собі сліди її зубів. Але вони ніколи не відповідали їй тим самим і навіть не намагалися захищатися.

Вони підставляли плече під її нещадні укуси, метляли хвостами, дріботали ногами, намагаючись пом’якшити її злість. Але якщо до неї вони ставилися більш аніж поблажливо, то один одного не жаліли.

Триліток зробився занадто самовпевненим і лютим. Одного разу він напав на одноокого вовка зі сліпої сторони й пошматував йому вухо. Хоча сивий старий і був сліпий на одне око, але проти молодості й сили свого супротивника він виставив мудрість свого багаторічного досвіду. Втрачене око й рубцьована морда красномовно свідчили про те, що цей досвід чого-небудь таки коштував. Занадто багато сутичок витримав він на своєму шляху, щоб відчути найменше збентеження перед зухвалим молодиком.

Боротьба розпочалася чесно, але скінчилася недобре; важко було б пророчити її результат, тому що третій вовк приєднався до старого, старий і молодий ватажок разом наскочили на самовпевненого трилітка й знищили його. Із двох боків його осадили ікла колишніх товаришів, що не знали помилування. Забуті були дні, коли вони полювали разом, дичина, що вони вбивали, важкі страждання від голоду. Це все було справою минулого. На черзі стояла любов – річ важливіша й жорстокіша, ніж здобування їжі.

Тим часом вовчиця – причина всього – спокійно сиділа на задніх лапах і спостерігала. Це навіть подобалося їй. Це був її день, – а такі дні траплялися нечасто, – день, коли шерсть куйовдилася, ікло вдарялося в ікло або поринало в м’яке м’ясо й рвало його – і це все через бажання володіти нею.

І в ім’я кохання триліток, пізнавши уперше, що таке жага, віддав своє життя. Обабіч його тіла стояли обидва суперники. Вони не зводили очей з вовчиці, що посміхалася їм, сидячи на снігу. Але старий вовк був розумний, розумний і досвідчений не тільки в сутичках, а й у любощах. Молодий вовк озирнувся, щоб зализати рану на плечі. Шия його була повернена в бік супротивника. Своїм єдиним оком старий побачив можливість, що випала йому. Він кинувся на суперника, й ікла його зімкнулися, утворивши на шиї молодого вовка глибоку рвану рану. Зуби одноокого зустріли на шляху велику шийну вену й перегризли її. Потім він відскочив убік.

Молодий вовк дико загарчав, але гарчання це миттю змінилося сухим кашлем. Стікаючи кров’ю й кашляючи, уражений на смерть, він кинувся на старого, але життя вже згасало в ньому, ноги підломлювалися, туман застеляв очі, а удари й стрибки ставали чимраз слабкішими.

А вовчиця так само сиділа на задніх лапах і посміхалася. Її тішило те, що відбувалося; такий був закон кохання в пустелі, так розігрувалася там первісна трагедія статі; це була трагедія тільки для тих, хто гинув у цій боротьбі; для переможця то був тріумф і досягнення мети.

Коли молодий вовк простягнувся без ознак життя на снігу, Одноокий підійшов до вовчиці. У ході його простежувалася гордість, поєднана, утім, з обережністю. Він, напевно, чекав холодного прийому й був сильно здивований, коли самиця з його наближенням не вискалила зубів. Уперше вона зустріла його ласкаво; вона обнюхала його й навіть поблажливо поставилася до нього, почавши гратися з ним, як справжнє щеня. І старий вовк, попри свій похилий вік і багаторічний досвід, поводився легковажно.

Забуті були переможені суперники й історія любові, червоною кров’ю написана на снігу. Тільки на хвилину згадав Одноокий про це все, коли присів зализати свої рани. Отут губи його стиснулися, ніби для того, щоб загарчати, шерсть на шиї та плечах мимоволі наїжачилась, і лапи стали судомно рити сніг, наче збираючись зробити стрибок. Але наступної миті все знову було забуто, і він погнався за вовчицею, що грайливо вабила його за собою в ліс.

Після цього вони побігли поруч, як старі друзі, що зрозуміли нарешті одне одного. Дні минали за днями, і вони не розлучалися, разом полюючи й ділячи вбиту дичину. Через деякий час вовчиця занепокоїлася. Здавалося, вона шукала щось і не могла знайти. Її вабили ями, що залишилися від повалених дерев, і вона цілими годинами обнюхувала заповнені снігом розколини в скелях і печерах, що нависли над берегами. Старого Одноока це анітрошки не цікавило, але він беззлобно йшов за нею й, коли її пошуки в якому-небудь місці тяглися занадто довго, він лягав і терпляче чекав, поки вона не побіжить далі.

Вони ніде не затримувалися подовгу й, обійшовши всю місцевість, повернулися до ріки Макензі; вони повільно йшли уздовж річки, іноді відходячи від неї, щоб пополювати на її притоках, але постійно поверталися до головного русла. Інколи їм траплялися інші вовки, звичайно парами, але зустрічі ці не збуджували ні в тих, ні в тих радості чи бажання знов утворити зграю. Кілька разів їм траплялися самотні бродячі вовки. Це були завжди самці; вони прагнули приєднатися до Одноока й вовчиці, але Одноокий не дозволяв цього, і коли вовчиця ставала пліч-о-пліч із ним, куйовдячи шерсть й показуючи ікла, самотні вовки відступали й, піджавши хвости, продовжували свій сумний шлях.

Якось місячної ночі, пробігаючи безмовним лісом, Одноокий раптом зупинився. Морда його піднялася догори, хвіст випрямився й ніздрі, що роздулися, почали обнюхувати повітря. Крім того, він підняв одну ногу, як це роблять собаки. Він був незадоволений і ковтав повітря, намагаючись визначити запах, що схвилював його. Проте вовчиця тільки раз недбало вдихнула повітря й пішла далі, намагаючись цим заспокоїти його. Одноокий рушив за нею, але хвилювання його не вгамовувалося, і він час від часу зупинявся, щоб ретельніше вивчити запах, який насторожив його.

Вовчиця обережно виповзла на край галявини. Кілька хвилин вона простояла там на самоті. Потім Одноокий, пробираючись поповзом, увесь нашорошившись, зі скуйовдженою шерстю, кожна волосина якої передавала надзвичайно сильне занепокоєння, наблизився до неї. Вони зупинилися поруч, прислухаючись і нюхаючи повітря.

Вони почули дзявкіт і гарчання собак, що б’ються, гортанні крики чоловіків, верескливі голоси жінок, що сваряться, і навіть раз пронизливий виск дитини. За винятком великих обтягнутих шкірами хатин, полум’я багаття, на тлі якого миготіли якісь невиразні постаті, і диму, що рівно здіймався догори, нічого не можна було розібрати. Однак їхній нюх був подразнений тисячами запахів індіанського табору, запахів, які нічого не говорили Однооку, але до найменшої дрібниці були знайомі вовчиці. Вона відчула дивне хвилювання й стала з більшою насолодою вдихати повітря. Проте старий Одноокий був сповнений сумнівів. Він відчував страх і зробив спробу піти. Вовчиця озирнулася, торкнулася мордою його шиї, ніби заспокоюючи, і знову стала дивитися в напрямку табору. В очах її знову з’явився розумний вираз, але цього разу його викликав не голод. Вона вся тріпотіла від бажання піти вперед, підійти ближче до багаття й пововтузитися із собаками, ховаючись і кружляючи серед людських ніг.

Одноокий нетерпляче тупцював біля неї; неспокій знову охопив вовчицю, і вона вдруге відчула потребу знайти те, що шукала. Вона обернулася й побігла назад у ліс, на велику втіху Одноока, який біг попереду, поки вони не зникли під захистом дерев.

Плавно переміщаючись, як тіні, освітлені місяцем, вони знайшли слід нарт. Обидва носи схилилися до слідів на снігу. Сліди були зовсім свіжі. Одноокий обережно біг попереду, а вовчиця ходила за ним слідом. Широкі лапи вовків м’яко, немов оксамитові, ступали снігом. Одноокий уловив рух чогось білого на білому тлі снігу. Досі він біг легкою прудкою ходою, але це було ніщо порівняно зі швидкістю, з якою він рухався тепер. Попереду нього миготіла біла грудка, що привернула його увагу.

Вони бігли вузькою стежкою, із двох боків облямованою молодими соснами. Крізь дерева видно було край стежки, що виходила на освітлену місяцем галявину. Одноокий швидко наближався до білого предмета, що зацікавив його. Стрибок за стрибком і, нарешті, він наздогнав його. Ще стрибок – і він схопив би його зубами. Але цього стрибка йому не довелося зробити. Білий клубок виявився білим зайцем, що раптом здійнявся високо в повітря перед самим його носом і почав розгойдуватися й скакати над ним, виконуючи на висоті якийсь фантастичний танок і ні на секунду не опускаючись на землю.

Одноокий від несподіванки з ревінням відскочив, потім улігся в сніг і причаївся, грізно гарчачи на таємничий і страшний предмет. Але вовчиця холоднокровно відіпхнула його. Вона завмерла на хвилину й, прицілившись, кинулася на зайця, що танцював у повітрі. Вона стрибнула високо, але все-таки не досить, щоб схопити здобич, яка її приваблювала, і зуби вовчиці з металевим звуком клацнули в повітрі. Вона стрибнула вдруге і втретє.

Вовк повільно випростався й став стежити за своєю подругою. Тепер він був, очевидно, незадоволений її невдалими спробами й сам зробив потужний стрибок. Зуби його схопили зайця й потягли його долілиць до землі. Але тієї ж миті старий вовк почув за собою підозрілий хрускіт і з подивом побачив над своєю головою зігнуту молоду сосну, що загрожувала звалитися на нього. Щелепи його розтиснулися, випустивши здобич, і він відскочив убік, рятуючись від несподіваної небезпеки. Старий голосно загарчав, і вся шерсть його зо страху й люті встала сторчма. Тієї самої миті молода сосна випрямилася, захоплюючи за собою нагору розтанцьованого зайця.

Вовчиця розлютилася й устромила свої ікла в плече самця, а він, злякавшись і не тямлячи, що означає цей новий напад, відповів їй тим самим, роздерши в кров морду своєї подруги. Цей опір був для вовчиці цілковитою несподіванкою, і вона кинулася на Одноока, гарчачи від обурення. Він учасно помітив свою помилку й намагався вмилостивити вовчицю; але вона вирішила гарненько провчити свого товариша, і той, відмовившись від думки пом’якшити її гнів, закрутився навкруги, ховаючи голову й підставляючи плечі під її гострі зуби.

Тим часом заєць продовжував свій танок у повітрі. Вовчиця сіла на сніг, а старий Одноокий, наляканий нею ще більше, ніж таємничим деревом, знову стрибнув за зайцем. Опустившись додолу, із зайцем у зубах, він передусім зиркнув на сосну. Вона знову нахилилася до землі. Він зіщулився й наїжачився, очікуючи удару, але все-таки не випустив зайця. Однак удару не було. Сосна залишалася в тому самому нахиленому положенні. Коли вовк рухався, рухалася й вона, і тоді він гарчав на неї крізь стиснуті щелепи; коли він не рухався, сосна робила те саме, і тому він вирішив, що краще не рухатися. Все-таки тепла кров зайця здавалася йому дуже смачною.

Із цього скрутного становища його вивела вовчиця. Вона взяла в нього зайця, і поки сосна загрозливо гойдалася й тремтіла над нею, спокійнісінько відкусила йому голову. Після цього сосна відразу випрямилася й більше не турбувала їх, набувши перпендикулярного положення, у якому природа судила їй рости. Потім Одноокий і вовчиця поділили між собою дичину, таємничо пійману для них природою.

Вони відкрили ще багато таких самих стежок, де зайці висіли в повітрі, і вовча пара вивчала їх усі; вовчиця йшла попереду, а Одноокий простував за нею, спостерігаючи й навчаючись у неї, як обкрадати капкани. Цей урок став йому згодом у пригоді.

Розділ ІІ

Лігвище

Цілі два дні вовчиця й Одноокий блукали навколо індіанського табору. Він відчував незрозумілу тривогу й занепокоєння; натомість вовчицю табір вабив, і їй не хотілося йти від нього. Але коли одного разу вранці повітря наповнилося гучним пострілом і заряд потрапив у стовбур дерева на кілька дюймів вище від голови Одноока, вовки перестали вагатися й утекли легким твердим кроком, швидко збільшивши відстань між собою й небезпекою, що їм загрожувала, на кілька миль. Вони не пішли далеко – усього кілька днів шляху. Прагнення вовчиці знайти те, що вона шукала, перетворилося в нагальну потребу. Вона обважніла й не могла прудко бігати. Якось, переслідуючи зайця, – заняття, що не становило для неї зазвичай ніяких труднощів, – вовчиця знесиліла і прилягла відпочити. Одноокий підійшов до неї; але коли він ніжно торкнувся її шиї, вона так злобливо огризнулася, що він відскочив назад, докладаючи кумедних зусиль, щоб уникнути її зубів. Вона робилася з кожним днем більш запальною, він же, навпаки, виявляв усе більше терпіння й турботи.

Нарешті, вовчиця знайшла те, що шукала. На декілька миль вище протікала невелика річечка, що впадала влітку в річку Макензі. Натомість узимку вона замерзала до самого кам’янистого дна й перетворювалася від верхів’я до гирла в білу застиглу тверду масу. Вовчиця йшла втомленою ходою попереду, а за нею плентався Одноокий; раптом, помітивши навислий виступ високого берега, вона звернула вбік і попрямувала до нього. Весняні урагани й сніги, що тануть, підмили берег, утворивши в одному місці невелику печеру з вузьким проходом.

Вовчиця зупинилася біля входу в печеру й ретельно оглянула стіну. Потім побігла вздовж її підмурка спочатку в один бік, потім у другий, до того місця, де кам’яна маса круто відривалася від м’якої лінії берега. Повернувшись до печери, вона ввійшла усередину; там їй довелося проповзти близько трьох футів, після чого стіни розширилися, утворюючи невелику округлу камеру, приблизно шість футів у діаметрі. Стеля розташовувалася майже над самою головою, проте там було сухо й затишно. Вовчиця ретельно оглянула всю печеру, а Одноокий, що повернувся, терпляче чекав її біля входу. Вона схилила голову, опустивши ніс до землі та простягнувши його якнайближче до своїх щільно стиснутих ніг; потім, зробивши навколо цієї точки кілька кіл, вона з важким зітханням, мабуть, більше схожим на стогін, згорнулася клубком, витягнула лапи й лягла мордою до входу в печеру. Одноокий, із цікавістю нашорошивши вуха, глузував із неї, і при світлі денних променів, що проникали в печеру, вовчиця могла помітити контури його хвоста, яким він добродушно помахував.

Вона міцно притисла вуха до голови, кокетливим рухом спрямувавши їхні загострені кінці назад і донизу й мирно висолопила язика, показуючи таким чином, що почуває себе цілком задоволено та спокійно.

Одноокий був голодний. Він улігся біля входу й заснув, але сон його не був спокійним. Він часто прокидався й прислухався до того, що діялося в навколишньому світі, де квітневе сонце яскраво блищало на снігу. Крізь дрімоту до його слуху доносився дзюркіт струмочків, і він підводився, напружено ловлячи ці звуки. Сонце повернулося, і північна природа, що пробуджувалася, вабила його. Зароджувалося нове життя. У повітрі війнуло весною, під снігом відчувалося шумування, живлющі соки накопичувалися в деревах, поширюючи різкий аромат; набряклі бруньки скидали із себе зимові пута.

Дарма кидав старий вовк стурбований погляд на вовчицю, вона не виявляла ні найменшого бажання встати. Він роззирнувся й побачив кілька білих пташок, що пролетіли повз печеру. Старий піднявся був, щоб вийти, але, подивившись на свою подругу, ліг і задрімав. Чийсь малюсінький пронизливий голосок раптом долетів до його слуху. Двічі уві сні він провів лапою по носі. Потім прокинувся. На кінчику його носа дзижчав комар. Це був старий солідний комар, очевидно, з тих, які прокинулися після зимової сплячки. Одноокий не міг більше встояти проти голосу природи. До того ж він був голодним.

Він підповз до вовчиці, намагаючись переконати її піти разом із ним. Але вона загарчала на нього, і він вийшов сам назустріч яскравому сонцю. Сніг зробився пухким і утрудняв рух. Він попрямував до замерзлого річища, де сніг, захищений тінню дерев, зберігав ще деяку твердість. Але, проблукавши близько восьми годин, вовк повернувся надвечір у печеру ще голоднішим, аніж пішов звідти. Він бачив дичину, але не зумів упіймати її. Він провалився в підталий сніг і, поки борсався в ньому, заєць легко вислизнув від ворога.

Дійшовши до печери, вовк раптом зупинився, охоплений незрозумілими підозрами. До нього доносились якісь дивні слабкі звуки. Це не був голос вовчиці, а тим часом він видався йому начебто знайомим. Він обережно поповз у печеру, але був зустрінутий грізним гарчанням подруги. Це не збентежило його, хоча й змусило зупинитися на достатній відстані; він і далі зацікавлено прислухався до писку, що не припинявся, і до кволого скиглення.

Вовчиця злобливо прогнала його, і він знову влігся й заснув біля входу. Ранком, коли тьмяне світло осяяло печеру, старий вовк почав шукати джерело цих невиразно знайомих йому звуків. У гарчанні вовчиці з’явились якісь нові ноти. У них відчувалися ревнощі, і старий вовк тримався на достатній відстані. Проте він устиг помітити між ногами вовчиці уздовж її тіла п’ять дивних живих клубків, кволих, безпорадних і сліпих, що видавали якісь жалісні звуки. Він страшенно здивувався. Такі події траплялися й раніше в його тривалому й щасливому житті, навіть не раз, проте щоразу викликали в нього надзвичайний подив.

Його подруга подивилася на нього з тривогою. Час від часу вона бурчала, а коли їй здавалося, що він підходить занадто близько, бурчання це переходило в ревіння. На її пам’яті не було, щоправда, подібного прецеденту, але її інстинкт, що втілював у собі весь досвід матерів-вовчиць, підказав їй, що існують батьки, які поїдають власних безпомічних новонароджених дитинчат. Це викликало в ній такий страх, що вона не дозволяла Однооку підійти й бодай подивитися на своїх власних дітей.

Але побоювання її були даремні. Старий Одноокий відчував спонукальний імпульс, що був також нічим іншим, як інстинктом, успадкованим від багатьох поколінь вовків-батьків. Він не замислювався над ним і не дивувався його появі. Цей імпульс крився в кожній клітинці його істоти, а тому цілком природно, що вовк корився йому й негайно ж, повернувшись спиною до свого новонародженого сімейства, вирушив на пошуки м’яса, необхідного для життя.

У п’яти або шести милях від лігва річка розгалужувалася під прямим кутом і зникала в горах. Попрямувавши уздовж лівого русла, Одноокий натрапив на свіжий слід. Він обнюхав його й, відчувши, що слід тільки-но прокладений, швидко зіщулився, дивлячись у той бік, де він зникав. Потім він рішуче звернув праворуч і пішов уздовж правого річища. Сліди були набагато більшими за його власні, і він зрозумів, що тут йому нічим поживитися не вдасться. Пробігши уздовж правого річища близько півмилі, Одноокий почув звук скреготіння зубів; він підкрався до дичини й побачив, що це був дикобраз, який, упершись лапами в дерево, гострив зуби об кору. Одноокий обережно наблизився до нього, покладаючи, проте, мало надії на успіх. Він знався на цій дичині, хоча йому ніколи ще не доводилося зустрічати її в цих широтах; за все своє життя він жодного разу не пробував м’яса дикобраза. Але він давно вже знав, що на світі існують такі речі, як Щастя й Випадок, отож і далі підкрадався. Ніколи не можна передбачати, що може статися, коли йдеться про істот.

Дикобраз згорнувся в клубок і випустив у всі боки довгі, гострі голки, що захищали його від нападу. Одного разу, замолоду, Одноокий якось занадто близько обнюхав такий на позір нерухомий клубок голок і дістав зненацька сильний удар хвостом по носі. Одна голка застрягла у нього в морді й залишалася там кілька тижнів, викликаючи пекучий біль, поки не вийшла, нарешті, сама. Вовк улігся, вибравши зручне положення, так що морда його перебувала на відстані фута від хвоста дикобраза, і став терпляче й спокійно чекати. Хто знає, що може трапитися? Дикобраз, мабуть, розкрутиться, і тоді Одноокий лишень ударом лапи зуміє розпороти його ніжне незахищене черево.

Але після закінчення тридцяти хвилин він підвівся, злісно загарчав на нерухомий клубок і пішов далі. Йому траплялося й колись гаяти час, очікуючи, що клубок розкрутиться, і він вирішив не ризикувати цього разу. Вовк попрямував далі вздовж правого річища, але день минав, а здобичі не було.

Інстинкт батька, що прокинувся в старому, владно жадав від нього неодмінно знайти м’ясо. Серед ночі він випадково натрапив на птармигана. Вийшовши з лісової хащі, він зіткнувся віч-на-віч із цим дурним птахом. Птармиган сидів на колоді на відстані менше фута від морди Одноока. Обидва одночасно помітили один одного. Птах спробував злетіти, але вовк ударив його лапою, скинув на землю й устромив у нього зуби тієї миті, коли птах швидко побіг снігом, намагаючись здійнятися в повітря. Щойно його зуби вп’ялися в м’ясо й тендітні кістки, він узявся до їжі; але потім, начебто згадавши щось, повернув назад додому, несучи птармигана в зубах.

За звичкою м’яко ступаючи, ковзаючи, як тінь, і уважно розглядаючи все, що траплялося йому на шляху, старий вовк приблизно за милю від розгалуження знову надибав широкі сліди, які помітив іще вранці. Оскільки сліди йшли його шляхом, він рушив далі, ладний зустріти їхнього власника на кожному завороті річки.

Вовк визирнув через виступ скелі, де річка робила незвичайно великий вигин, і його пильний погляд помітив щось таке, що змусило його прилягти. Це був власник запримічених ним слідів – велика рись, і до того ж самиця. Вона лежала, зіщулившись, перед згорнутим у клубок дикобразом достоту так само, як лежав незадовго перед цим він. Якщо Одноокий ковзав раніше, як тінь, то тепер він заковзав, наче примара, оминаючи звірів, поки не опинився далеко ліворуч від німої нерухомої пари.

Він улігся в сніг, поклавши поруч із собою птармигана, і став пильно спостерігати крізь голки низькорослої сосни за сценою, що відкрилася перед ним: рись і дикобраз вичікували. Цікаве це було видовище – спостерігати, як одна істота чекала, щоб з’їсти іншу, а та й собі чекала на нагоду врятувати своє життя. Тим часом старий Одноокий, скоцюрбившись за своїм прикриттям, утрутився в цю гру, сподіваючись примхи долі, яка допомогла б йому в полюванні на м’ясо, що також було для нього питанням життя.

Минуло півгодини, минула година – нічого не змінилося. Клубок, укритий голками, нерухомістю нагадував камінь; рись скидалася на мармурову статую; старий Одноокий здавався мертвим. А тим часом усі три звірі напружено чекали, і навряд чи коли-небудь життя пульсувало в них інтенсивніше, ніж у хвилину цього уявного скам’яніння.

Раптом Одноокий трішечки підсунувся й зацікавлено визирнув зі своєї засідки. Щось трапилося. Дикобраз нарешті вирішив, що ворог його пішов. Повільно й обережно він став розгортати свою непроникливу броню. Його не хвилювало жахливе передчуття. Повільно, повільно клубок розгорнувся й витягнувся. Одноокий раптом відчув якусь вологість у роті; йому мимоволі потекли слинки, щойно він побачив живе м’ясо, що розгорнулося перед ним, як ласа страва.

Дикобраз помітив свого ворога раніше, ніж устиг остаточно розгорнутися. У цей момент рись ударила його лапою. Удар був блискавичний. Лапа з гострими загнутими пазурами вчепилася в м’яке черево й швидким рухом розпорола його. Якби дикобраз зовсім розгорнувся або помітив свого ворога на секунду пізніше, ніж той встиг завдати удару, лапа рисі залишилася б неушкодженою; але тепер боковим ударом хвоста дикобраз всадив у лапу рисі кілька гострих голок.

Усе це відбулося майже одночасно: удар рисі, удар її жертви у відповідь, несамовитий зойк дикобраза й виття величезної кішки, що не очікувала нападу.

Одноокий підхопився від хвилювання, нашорошившись і витягнувши хвіст. Рись розлютувалася й кинулася на звіра, що завдав їй болю. Але дикобраз, верещачи, гарчачи й безуспішно намагаючись із розпоротим черевом знову згорнутися в клубок, і далі лупцював рись хвостом, що змушувало її щоразу скрикувати від здивування й болю. Нарешті вона відступила, сильно чхаючи; морда її була так утикана голками, що нагадувала дивовижну подушку для шпильок. Рись терла її лапами, намагаючись позбутися пекучих стріл, тицялася нею в сніг, чухалась об гілки й стовбури дерев, робила на всі боки величезні стрибки, збожеволівши від болю й жаху.

Вона безупинно чхала й швидкими та сильними ударами свого відрубка-хвоста намагалася відмахнутися від голок, що встромилися в неї. Нарешті, рись припинила скакати й досить довго залишалася нерухомою. Одноокий напружено стежив. І навіть він здригнувся й мимоволі скуйовдив шерсть, коли рись раптом без попередження зробила величезний стрибок, випустивши при цьому протяжливе дике ревіння. Потім вона поскакала просто по дорозі, супроводжуючи кожний стрибок гучними криками. Тільки коли голос її завмер на відстані, Одноокий зважився вийти зі своєї засідки. Він ішов так обережно, начебто сніг був засіяний голками дикобраза, які могли щохвилини наколоти його ніжні лапи. Дикобраз зустрів його пищанням і злісним клацанням своїх довгих зубів. Йому знову вдалося згорнутися в клубок, але це вже не був колишній щільний клубок: мускули його були занадто знівечені, і сам він, майже розідраний навпіл, спливав кров’ю.

Одноокий набрав повний рот обагреного кров’ю снігу й почав жувати й ковтати його. Це дратувало його слинні залози, і голод його ще дужчав, але він був занадто старий, щоб забути про небезпеку. Він терпляче чекав, лежачи на снігу, поки дикобраз клацав зубами, гарчав, стогнав і зрідка болісно скиглив. Незабаром Одноокий помітив, що голки почали опускатися, і тремтіння пробігло по всьому тілу пораненого звіра. Раптом тремтіння припинилося, тіло витягнулося й залишилося нерухомим.

Нервовим, несміливим рухом лапи Одноокий розгорнув дикобраза на всю його довжину й перекинув на спину. Нічого не сталося. Він, безсумнівно, був мертвий.

Хвилину Одноокий уважно дивився на дикобраза, потім обережно схопив зубами й пішов униз річкою, трохи несучи його, трохи волочачи по землі, відвернувши голову, щоб не торкатися колючої шкіри звіра. Раптом він згадав щось, кинув свою здобич і повернувся до того місця, де залишив птармигана. Він ні хвилини не вагався. Він знав, що йому треба робити, і тому швидко з’їв птаха. Потім він повернувся й підняв дикобраза.

Коли він приволік свою здобич у лігвище, вовчиця оглянула її, повернула до нього морду й м’яко лизнула його в шию. Але наступної хвилини вона знову відігнала його гарчанням від щенят, хоча цього разу в її гарчанні було більше вибачення, ніж злості. Інстинктивний страх вовчиці перед батьком її потомства зник. Він поводився, як належить батькові, і не виявляв блюзнірського бажання знищити маленьких істот, яких вона привела на світ.

Розділ III

Сіре вовченя

Він помітно відрізнявся від своїх братів і сестер; у той час, коли на їхній шерсті був помітний рудий відтінок, успадкований від матері-вовчиці, він єдиний був цілком схожий на батька. Він був єдиним сірим щеням із усього приплоду. Словом, він народився чистокровним вовком, як дві краплини води схожим на старого Одноока, з тією тільки різницею, що в нього було два ока, а в батька – одне.

Очі сірого вовченяти тільки нещодавно розплющилися, але він уже прекрасно розрізняв предмети, а поки вони були ще заплющені, йому допомагали дотик, нюх і смак. Він прекрасно знав своїх двох братів і сестер і вже починав незграбно гратися з ними й навіть намагався битися, до того ж із його маленького горлечка виривалися дивні хрипкі звуки – провісники гарчання. Ще задовго до того, як у нього відкрилися очі, він навчився дотиком, смаком і нюхом упізнавати свою матір – це джерело тепла, рідкої їжі й ніжності. Вона мала м’який пестливий язик, що заспокоював його, коли мати проводила ним по його маленькому м’якому тілу, і вовченя, зачувши його дотик, сильніше притискалося до матері й солодко засинало.

Майже весь перший місяць свого життя він провів у сні; але тепер він уже добре бачив і, бувши бадьорим чимраз триваліший час, прекрасно вивчив маленький світ, що його оточував. Його світ був похмурий, але він не усвідомлював цього, тому що ніколи не бачив нічого іншого. У його світі завжди панувала напівтемрява, але очі вовченяти ще не знали, що таке яскраве світло. Його світ був дуже малий: межею йому служили стіни лігвища; але, не маючи уявлення про простір зовнішнього світу, він не відчував незручності від вузьких меж свого існування.

Однак він незабаром виявив, що одна зі стін його світу відрізняється від інших. Це був вхід у барліг, звідки проникало світло. Своє відкриття він зробив задовго до того, як почав свідомо мислити. Стіна ця почала привертати увагу вовченяти ще раніше, ніж очі його розплющилися. Світло від неї вдаряло по склеплених повіках, било по зорових нервах маленькими іскристими стрілками, теплими й дивовижно приємними. Усе його тіло й кожна частинка цього тіла тягнулися до світла й штовхали звірятко до нього, достоту так само, як складний хімічний процес змушує рослину нестримно пнутися до сонця. На самому початку свого життя, ще до пробудження свідомості, малий підповзав до отвору лігвища; у цьому брати й сестри наслідували його. Жодного разу за цей час ніхто з них не намагався повзти в напрямку до темних кутів задніх стін. Світло вабило їх, неначе вони були рослини; життєвий процес, що керував ними, вимагав світла як необхідної умови існування, і їхні маленькі дитячі тіла сліпо й нестримно тягнулися до нього, мов паростки виноградної лози. Пізніше, коли в кожному з них почала проявлятися індивідуальність і у зв’язку із цим стали визначатися самостійні нахили й бажання, це прагнення світла ще більше зміцнилося. Дітлахи постійно повзли й тягнулися до нього, і вовчиці коштувало чималих зусиль відганяти їх назад.

Незабаром вовченя познайомилося й з іншими особливостями своєї матері, крім ласкавого й ніжного язика. У своєму постійному прагненні до світла він довідався, що в матері є ще гостра морда, яка сильним поштовхом могла дати гарний урок, і лапа, що вміла вдарити й перевернути швидким і впевненим рухом. Він пізнав ще відчуття болю й водночас навчився уникати його; для цього слід було насамперед не наражати себе на ризик, а якщо вже проштрафився, треба було вміти вчасно відступити й викрутитися. Це були вже свідомі вчинки, що стали результатом його перших узагальнень. Раніше він інстинктивно уникав болю, так само інстинктивно, як тягнувся до світла. Тепер він став уникати болю, усвідомлюючи, що це є біль.

Він був лютим вовченям. Такими самими були його брати й сестри. Нічого дивного в цьому не було. Він був м’ясоїдною твариною й походив від тих, хто вбивав м’ясо та поїдав його. Батько й мати його харчувалися виключно м’ясом. Молоко, що він ссав у перші дні свого життя, було безпосереднім продуктом м’яса, тож тепер, коли йому минув місяць і очі його вже тиждень як розплющилися, він і сам почав їсти це м’ясо, напівперетравлене вовчицею, що вивергала його для своїх п’яти щенят, які висували до її материнських грудей надто великі вимоги.

Але він був найлютішим серед усіх вовченят. Він умів гарчати голосніше за інших, і напади злості в нього бували страшніші, ніж у них. Він перший навчився перекидати братів і сестер ударом лапи; він перший схопив інше вовченя за вухо й потягнув його, гарчачи крізь міцно стиснуті щелепи; і він же, безсумнівно, завдавав своїй матері найбільше клопоту, нестримно прагнучи підповзти до входу в лігво.

Чарівна сила світла з кожним днем усе дужче діяла на сіре вовченя. Він раз у раз примудрявся підповзати до самого виходу, і його знов і знов відганяли звідти. Але він не знав, що це вхід до лігвища. Він нічого не знав про виходи й входи, крізь які переправляються, щоб потрапити з одного місця в інше; не знав узагалі ніяких інших місць, а тим паче як їх дістатися. Тому вхід до печери здавався йому теж стіною – стіною світла. Ця стіна була для нього таким самим джерелом благодаті, як сонце для людини. Вона вабила його, як вогонь вабить метелика. Він постійно тягнувся до неї. Життя, яке швидко розпускалося в ньому, штовхало його до стіни світла, тому що воно знало, що це єдиний вихід у той світ, де йому судилося жити. Але саме вовченя нічого не знало про це. Воно й не підозрювало про те, що існує інший світ.

Із цією стіною світла була пов’язана одна дивна обставина. Батько його – якого він уже навчився розрізняти й вважав єдиним, окрім матері, мешканцем світу, батько, що спав близько до світла й приносив м’ясо, – мав дивовижну здатність проходити прямо крізь світлу далеку стіну й зникати в ній. Сіре вовченя не могло цього зрозуміти. Мати не дозволяла йому підходити до світлої стіни, але він обійшов усі інші стіни, і скрізь його ніжний ніс зустрічав якийсь твердий опір. Це викликало хворобливе відчуття, і після декількох таких спроб вовченя дало темним стінам спокій. Не вдаючись у глибокі міркування, малюк вирішив, що здатність батька зникати, проходячи крізь стіну, є такою самою властивою йому особливістю, як молоко й напівперетравлене м’ясо становлять особливість матері.

Правду кажучи, сіре вовченя не вміло міркувати, принаймні, у такий спосіб, як це роблять люди. Мозок його працював невиразно, але висновки, яких він доходив, були так само визначені та ясні, як висновки людей. Він за звичаєм мирився з обставинами, не дошукуючись, звідки й чому вони виникають. По суті, він робив при цьому акт класифікації. Його ніколи не турбувало питання, чому те або те відбулося; йому досить було знати, як це відбулося. Так, ударившись кілька разів носом об стіну, він змирився з тим, що не може пройти крізь неї. Так само поставився він і до того, що батько його може зникнути в стіні. Але йому не цікаво було довідатися, чому існує ця розбіжність між ним і батьком.

Як усі дикі звірі, він рано пізнав голод. Настав час, коли не тільки не стало м’яса, а й висохло й молоко в грудях його матері. Спочатку вовченята жалісно пищали й скавчали, але найчастіше спали. Незабаром вони дійшли крайньої міри голоду. Зникли ігри й сварки, не стало чутно злісного гарчання; прогулянки до світлої стіни зовсім припинилися. Вовченята спали, а життя, що жевріло в них, тьмяніло та згасало.

Одноокого опанував розпач. Він ішов далеко й надовго, рідко ночуючи в лігвищі, де стало тепер тужливо й непривітно. Вовчиця теж залишала свій виводок і йшла на пошуки м’яса. У перші дні після народження вовченят Одноокий кілька разів навідувався в індіанський табір і обкрадав там заячі капкани; але коли сніг розтанув й річки скреснули, індіанці пішли, і це джерело харчування для нього вичерпалося.

Коли сіре вовченя знов ожило й знову зацікавилося далекою білою стіною, воно виявило, що населення його маленького світу зменшилося. У нього залишилася тільки одна сестра. Інші зникли. Коли він зміцнів, йому довелося гратися на самоті: сестра його не могла вже підвести голови й рухатися. Його маленьке тіло стало поступово округлятися від одержуваного м’яса, але для неї їжа з’явилася занадто пізно. Вона постійно спала й була схожа на малюсінький кістяк, обтягнутий шкірою; життя в ній ледь жевріло й, нарешті, зовсім згасло.

Потім настав час, коли сіре вовченя помітило, що батько більше не приходить крізь стіну й не спить у лігвищі. Це сталося наприкінці другого, менш жорстокого голодування. Вовчиця знала, чому Одноокий не повернувся, але вона не могла розповісти сірому вовченяті про те, що бачила. Полюючи сама на м’ясо уздовж лівого річища, де жила рись, вовчиця натрапила на сліди Одноокого, прокладені ним напередодні. Вона пішла ними та знайшла Одноокого або, точніше, те, що від нього залишилося. Отут було багато слідів боротьби, слідів, які вели в лігво рисі після здобутої нею перемоги. Перш аніж повернутися, вовчиця відшукала це лігвище, але за деякими ознаками вона вгадала присутність у ньому рисі й не зважилася ввійти.

Відтоді вовчиця, вирушаючи за дичиною, старанно уникала лівого річища. Вона знала, що в лігвищі рисі є дитинчата, а рись була відома як злісна, люта істота й грізний ворог у боротьбі. Півдюжини вовків легко можуть загнати наїжачену рись на дерево; але зовсім інша справа – зустрітися з нею самотній вовчиці, особливо якщо в цієї рисі є виводок голодних кошенят.

Однак первісні умови залишаються первісними умовами, а материнство – материнством скрізь і за всіх часів. Настав час, коли заради свого сірого вовченяти вовчиця наважилася вирушити до лівого річища, до лігвища в скелі, назустріч лютій рисі.

Розділ IV

Стіна світу

На той час, коли вовчиця стала залишати барліг, вирушаючи за дичиною, вовченя вже як слід засвоїло закон, що забороняв йому підходити до входу в печеру. Цей закон наполегливо й не раз прищеплювали йому морда й лапа вовчиці, а крім того, у ньому самому поступово розвинулося почуття страху. Ніколи протягом короткого печерного життя не зустрічав він нічого страшного, але все-таки страх жив у ньому. Це була спадщина предків, що перейшла до нього через тисячі й тисячі життів, спадщина, отримана їм безпосередньо від Одноока й вовчиці, до яких це почуття страху своєю чергою перейшло від усіх попередніх поколінь вовків. Страх! Спадщина первісного світу, якого не уникнути жодній живій істоті. Отже, сіре вовченя знало, що таке страх, але не розуміло, звідки він береться. Можливо, воно мирилося з ним як з одним із життєвих обмежень, тому що вже довідалося, що такі обмеження існують. Із голодом воно вже встигло познайомитися, і коли виявилося не в змозі втамувати його, зрозуміло, що означає позбавлення. Твердий дотик печерної стіни, різкий поштовх материнської морди, хворобливий удар її лапи, невгамовний голод дали йому зрозуміти, що не все в житті дозволене й можливе, що існують обмеження та перешкоди. Ці обмеження й перешкоди були законами: підкоряючись їм, можна було уникнути болю й жити щасливо.

Малюк, звісно, не обмірковував цього питання з людського погляду. Він тільки розділив усі предмети на ті, які роблять боляче, і ті, які не роблять боляче. І, розділивши їх таким чином, він уникав того, що завдає болю, – обмеження й перешкоди, – і насолоджувався тим, що є гарного та приємного в житті.

От чому, підкоряючись закону, установленому його матір’ю, і спонуканню невиразного й незрозумілого почуття страху, він намагався триматися подалі від входу в лігво. Вхід як і раніше залишався для нього світлою білою стіною. Коли мати була відсутня, він здебільшого спав, а прокинувшись, лежав тихо, намагаючись придушити верескливий плач, що лоскотав горло.

Одного разу, лежачи таким чином, він почув якийсь дивний звук коло світлої стіни. Він не знав, що це була росомаха, яка стояла біля входу, тремтіла від власної сміливості й обережно обнюхувала вміст печери. Вовченя знало тільки, що запах був незнайомий, якийсь незрозумілий, а тому невідомий і страшний, позаяк невідомість була одним із найголовніших складників, що становили страх.

Шерсть настовбурчилася на спині сірого вовченяти, але він не ворухнувся. Яким чином він здогадався, що з появою цієї істоти, котра сопе, варто наїжачитися? Попередній досвід не міг допомогти йому в цьому; то було просто безумовне вираження страху, що жив у ньому, для якого в його власному житті не було підстав. Але разом зі страхом прокинувся в ньому інстинкт самозбереження. Вовченя зазнало неймовірного жаху, але й далі лежало нерухомо, не видаючи ані звуку, заклякле, скам’яніле, напівмертве. Повернувшись додому, вовчиця загарчала, обнюхавши слід росомахи, потім кинулася в барліг і стала пестити вовченя й лизати його з незвичайною ніжністю.

Але у вовченяті діяли та розвивалися ще й інші сили, з яких головною було зростання. Інстинкт і закон прагнули від нього покори. Розвиток вимагав непокори. Його мати й страх спонукали його триматися подалі від світлої стіни. Ріст – це життя, а життя завжди прагне світла. І не було сили, здатної приборкати могутній приплив життя, що зростало у ньому з кожним шматком проковтнутого м’яса й з кожним новим подихом. Скінчилося тим, що одного чудового дня страх і покора відступили перед натиском життя, – і вовченя поповзло до виходу.

На відміну від інших стін, з якими йому доводилося мати справу, ця стіна, здавалося, відступала в міру того, як він наближався до неї. Його ніжна мордочка не зустріла ніякої подоби твердої поверхні, коли він несміливо висунув її вперед. Речовина стіни виявилася проникною та прозорою, як світло. І оскільки будь-яка властивість у його очах негайно ж набувала видимої форми, то він увійшов у те, що вважав стіною, і занурився в речовину, з якої вона складалася.

Це було справді дивовижно. Він ліз крізь тверде тіло, і в міру того як просувався вперед, світло яснішало. Страх спонукав вовченя повернутися, але натиск життя штовхав його далі. Несподівано він опинився перед входом у печеру. Стіна, усередині якої він, на його думку, перебував, раптом ніби відступила перед ним на величезну відстань. Світло зробилося до болю яскравим, засліплюючи його. Вовченяті запаморочилося в голові, щойно воно раптом побачило простір, який відкрився перед ним. Очі стали машинально пристосовуватися до нього, намагаючись уловити пропорції, що збільшилися. Спочатку стіна відсунулася за межі його поля зору. За мить він знову побачив її, але помітив, що вона сильно віддалилася. Зовнішній вигляд її теж зовсім змінився: тепер вона стала набагато різноманітнішою, ніж була колись, на ній з’явилися дерева, які облямовували річку, гори, що височіли над деревами, і небо, що височіло над горами.

Сильний страх охопив вовченя. Перед ним був жах невідомого. Він улігся на порозі печери й поглянув на навколишній світ. Він був дуже наляканий. Усе було незнайомим, а отже, і ворожим йому. Шерсть наїжачилася на його спині; губи ледве стиснулися, намагаючись видати загрозливе й люте гарчання. Усвідомлюючи свою безпорадність і жахливе становище, малий вовк кидав виклик усьому світу.

Нічого не сталося. Він і далі дивився, і від цікавості забув свій страх і перестав гарчати. Він почав розрізняти найближчі предмети – відкриту частину річки, що виблискувала на сонці, засохлу сосну біля обніжжя схилу, і самий схил, що підіймався просто до нього й кінчався двома футами нижче від порога печери, на якому він лежав.

Досі вовченя прожило все своє життя на гладкій поверхні. Малюк жодного разу не зазнавав болю від падіння й не знав, що це таке. Ось чому він сміливо зробив крок уперед. Задні ноги його залишилися на порозі, тоді як передні зробили рух, і він упав сторч головою. Він боляче забився носом об землю й заверещав. Потім вовченя покотилося вниз схилом і кілька разів перевернулося. Його охопив панічний жах. Щось невідоме й люте схопило його своїми пазурами, готуючись завдати йому страшного удару. Цього разу страх переміг силу зростання, і вовченя запищало, як перелякане цуценятко.

Невідоме несло його до якогось незнаного жаху, і він не переставав верещати й пищати. Це відчуття зовсім не було схоже на той страх перед незнаним, який він зазнав, лежачи в барлогу. Тепер невідоме підійшло до нього впритул, і страх перетворився в жах. Цього разу мовчання вже не могло врятувати його від лиха.

Одначе схил перегодом зробився більш положистим, а обніжжя його виявилося порослим травою. Тут вовченя покотилося повільніше. Зупинившись нарешті, воно видало останній жалібний крик і слідом за тим протяжливий плаксивий вереск. І відразу, начебто він уже тисячу разів у своєму житті займався туалетом, узялося злизувати сухий бруд, що пристав до шерсті. Після цього він сів і почав озиратися на всі боки, як це зробила би перша людина, що потрапила на Марс. Вовченя проломило стіну світу. Невідоме випустило його зі своїх пазурів, не заподіявши йому шкоди. Але перша людина на Марсі, напевно, менше б здивувалася, ніж він. Не маючи жодних попередніх знань, навіть не здогадуючись про існування чогось подібного, він опинився в стані дослідника зовсім нового для нього світу.

З тієї хвилини, коли невідоме випустило його зі своїх лап, малий забув про те, скільки жаху воно приховує в собі. Тепер він відчував тільки жваву цікавість до всього навколишнього. Він зацікавлено досліджував траву під собою, листя брусниці, що росла неподалік, а також висохлий стовбур сосни, що стояв на краю галявини, серед інших дерев. Білка, вибігши з-за стовбура, із усього розмаху налетіла на вовченя й до смерті перелякала його. Він приліг і загарчав. Проте білка злякалася не менше за вовченя. Вона скочила на дерево й сердито засичала на нього, відчувши себе там у безпеці.

Цей інцидент додав звіряті мужності, і хоча дятел, що зустрівся йому далі, змусив його здригнутися, воно все-таки впевнено продовжувало свій шлях. Ця впевненість так зміцніла в ньому, що, коли якийсь птах необережно підскочив до маляти, воно грайливо вдарило його лапою. У відповідь на це був гострий удар дзьобом по носі, що змусило вовченя присісти й заверещати. Ці звуки налякали птаха й примусили тікати.

А вовченя тим часом набиралося премудрості. Його нерозвинений маленький розум несвідомо аналізував. Існували, очевидно, живі й неживі предмети. За живими треба було спостерігати. Неживі предмети залишалися завжди на одному місці; натомість живі рухалися, і передбачити їхні вчинки було дуже важко. Найімовірніше, від них слід було завжди очікувати несподіваного, і йому, таким чином, треба було насамперед триматися напоготові. Він рухався дуже незграбно, раз у раз ударяючись у різні предмети, що траплялися на шляху. Гілка, що здавалася йому ще далекою, наступної миті била його по носі або зненацька хльоскала по спині. На поверхні, якою він ішов, зустрічалися нерівності. Іноді він спотикався й тицявся носом у землю, іноді зненацька сідав на задні лапи. Було ще каміння й голиші, що переверталися у нього під лапами, коли він наступав на них, і з цього він зробив висновок, що не всі неживі предмети перебувають в однаковому стані стійкої рівноваги, як його печера, і що невеликі предмети легше перевертаються й падають, аніж великі. Але кожна невдача збагачувала його досвід. Чим далі він ішов, тим краще й спритніше рухався. Він пристосовувався: навчався розмірювати рухи своїх м’язів, знайомився з межами своїх фізичних можливостей, намагався визначати відстань між окремими предметами та між предметами й самим собою.

Його супроводжувало щастя новачка. Народжене мисливцем за живим м’ясом (хоча воно й не знало цього), вовченя натрапило на це м’ясо біля самого входу до рідної печери під час першого свого виходу в світ. Зовсім випадково малий натрапив на майстерно заховане гніздо птармиганів. Він просто звалився в нього. Він ризикнув пройтися по стовбуру зваленої сосни. Підгнила кора провалилася, вовченя з розпачливим виском покотилося зі стовбура в густе листя куща й у самій його хащі опинилося на землі серед семи пташенят птармиганів.

Вони здійняли відчайдушний гамір і спочатку сильно налякали його. Але, помітивши, що пташки дуже маленькі, вовченя осміліло. Вони занепокоєно рухалися. Малий вовк поклав лапу на одну з них, і це викликало в нього задоволення. Він понюхав пташеня й узяв його в зуби. Пташеня затріпотіло й почало лоскотати йому ніс. Тієї ж хвилини він відчув голод. Щелепи його стислися. Почувся хрускіт тонких кісточок, і паща вовченяти наповнилася теплою кров’ю. Птармиган здався йому смачним; це було м’ясо, те саме, яке давала йому мати, але тільки смачніше, оскільки воно було живе. І він з’їв птармигана й не переставав їсти доти, доки не з’їв увесь виводок. Потім він облизався точнісінько, як це робила його мати, і поповз геть із хащів.

Раптом на нього налетів крилатий вихор. Шум і злісні удари крил засліпили та приголомшили його. Він сховав морду між лапами й заверещав. Удари посилилися. Мати птармиганів нестямилася від люті. Нарешті вовченя теж розлютилося. Воно підхопилося, загарчало і забило лапами будь-куди: вчепилося малюсінькими зубами в крило птаха й узялося щосили тріпати його. Птармиган боровся з ним, завдаючи йому удар за ударом вільним крилом. Це була перша сутичка вовченяти. У запалі битви він забув про все і втратив страх перед невідомим. Він боровся з істотою, що заподіювала йому біль. До того ж істота ця була – м’ясо. Жага вбивства спалахнула в ньому. Щойно він знищив кілька маленьких істот. Тепер йому кортіло чогось більшого. Він був занадто захоплений і щасливий, щоб цілком оцінити привабливість цієї хвилини. Він увесь тремтів від невідомого захвату, найбільшого з усіх, які він коли-небудь відчував.

Вовченя не випускало крила, гарчачи крізь міцно стиснуті зуби. Птах виволік його з куща. Коли вовченя обернулося, намагаючись знову втягнути його під захист листя, птах учинив опір і поволік його на відкрите місце. Він видавав відчайдушні крики, не перестаючи бити його вільним крилом, так що пір’я літало навколо, наче сніговий вихор. Збудження вовченяти досягло найвищої напруги. У ньому заговорив інстинкт боротьби, властивий його породі. Це було життя, хоча він і не усвідомлював його. Він справджував своє призначення на цьому світі: убивати й битися, щоб добувати м’ясо. Він виправдовував своє існування, але ж у цьому й полягає сенс життя, тому що життя тільки тоді досягає найвищої напруги, коли повною мірою справджує своє призначення.

Через якийсь час птармиган перестав боротися. Вовченя ще тримало його за крило, і вони лежали на землі, дивлячись один на одного. Вовченя спробувало загрозливо загарчати на птаха, але він дзьобнув його в ніс, який після численних подій цього дня став дуже чутливим. Вовченя заверещало, але не випустило крила. Птармиган і далі дзьобав. Вовче виття перетворилося в жалісне скавучання. Вовченя спробувало піти від птаха, забувши, що, не випускаючи його крила, саме тягне його за собою. Злива ударів сипалася на його поранений ніс. Войовничий запал згас, і, випустивши здобич, вовченя стало шукати порятунку в ганебній втечі.

Добігши до іншого краю галявини, малий вовк приліг відпочити біля кущів. Висолопивши язика й важко дихаючи, маля досі верещало від пекучого болю в носі. Раптом його охопило передчуття чогось страшного. Невідоме з усіма його жахами чекало на нього десь поблизу, і він інстинктивно позадкував під захист кущів. Тієї-таки миті його вдарив сильний струмінь повітря, і велике крилате тіло зловісно й безшумно пронеслося повз нього. Величезний шуліка, що спустився з небесної синяви, ледве-ледве не забрав вовченя.

Поки вовченя відлежувалося в кущах, обережно визираючи із-за гілля й потроху приходячи до тями від пережитого страху, мати птармиганів вилетіла з іншого боку галявини зі свого спустошеного гнізда. Приголомшена нещастям, вона не звернула уваги на крилату стрілу в небі. Але вовченя бачило все й навчалося: шуліка стрімко опустився, вчепився пазурами в тіло птаха, що видав протяжний передсмертний зойк, і здійнявся в блакитну височінь, несучи із собою здобич. Минуло чимало часу, перш аніж вовченя зважилося нарешті залишити своє сховище. Воно багато чого навчилося. Істоти були м’ясом; вони були добрі на смак. Але якщо вони були великі, то могли завдати болю. Тому краще було їсти маленьких тварин, на зразок пташенят птармигана, і не чіпати великих, на зразок самиці птармигана. Проте самолюбство вовченяти було трохи вражене, і в нього виникло бажання вступити ще раз у бій із цим птахом. На жаль, його вже забрав шуліка, але, можливо, на світі існують інші птармигани. Вовченя вирішило переконатися в цьому.

Вовченя спустилося до річки. Досі йому ніколи ще не доводилося бачити воду. Дорога здавалася привабливою. На поверхні води не було помітно жодних нерівностей. Малюк сміливо ступив на неї, провалився й заволав зі страху в обіймах невідомого. У воді було холодно, і він почав задихатися, рвучко й часто відсапуючись. Замість звичного повітря в легені йому потрапляла вода. Він захлинувся й тієї ж хвилини відчув приступ смертельної туги. Для нього це була смерть. Він нічого не знав про смерть, але, як кожна тварина, мав інстинкт смерті й невиразно відчував, що це і є найбільше страждання. Такою була сутність невідомого, сума всіх його жахів, єдина й непоправна катастрофа, про яку вовченя нічого не знало і якої через це боялося ще дужче.

Вовченя спливло на поверхню, і чисте повітря ввірвалося в його роззявлену пащу. Більше він не занурювався. Ніби додержуючись давно вкоріненої звички, малий запрацював усіма своїми чотирма лапами й поплив. Найближчий берег був на відстані ярда від нього, але він сплив на поверхню спиною до нього, і перше, що впало йому в очі, був протилежний берег, до якого він і попрямував. Річка була невеликою, але на середині течії вона розширювалася на кілька десятків футів.

На півшляху до берега течія підхопила й понесла його донизу. Тут він потрапив у маленький вир, де плисти було дуже важко. Спокійна річка раптом розлютилася. Вовченя то ховалося під водою, то знову випливало на поверхню. Його безупинно тріпало й кидало в усі боки, а іноді навіть ударяло об скелі. І під час кожного такого зіткнення малюк жалісно верещав. Його просування супроводжувалося цілою низкою скиглень, за якими можна було б порахувати кількість скель, що траплялися на його шляху.

Нижче виру річка знову розширювалась, і тут течія, підхопивши звірятко, м’яко винесла його на піщаний берег. Малюк видерся з води й приліг відпочити. Тепер він пізнав іще дещо. Вода не була живою – однак вона рухалася. Вона здавалася твердою, як земля, але насправді зовсім не мала щільності. Із цього вовченя зробило висновок, що не всі речі є такими, якими здаються на перший погляд. Страх перед невідомим вовченя успадкувало від предків, а тепер ця вроджена недовіра до невідомого ще підсилилася завдяки досвіду. Відтепер він уже не довірятиме зовнішності, хоч би якою привабливою вона здавалася. Перш аніж покластися на який-небудь предмет, він постарається ретельно ознайомитися з його сутністю.

Цього дня йому судилося пережити ще одну пригоду. Він згадав раптом, що на світі існує його мати, і тієї самої хвилини відчув, що вона йому потрібніша за все на світі. Не тільки тіло його, а й маленький мозок відчували втому від усього пережитого. Ніколи ще їм не доводилося так тяжко працювати, як того дня. Крім того, йому хотілося спати. Почуваючи себе цілком безпомічним і самотнім, він знову вирушив у дорогу з метою відшукати лігво і свою матір.

Малий вовк пробирався між кущами, аж раптом почув пронизливий крик, що змусив його здригнутися. Щось жовте промайнуло перед очима вовченяти. Він помітив ласку, яка швидко тікала від нього. Це була маленька жива істота, і він не злякався її. Раптом коло самих своїх ніг він побачив малюсінького звірка, завдовжки лише кілька дюймів. То була маленька ласка-дитинча, яка так само необережно залишила своє гніздо, як і він. Вона зробила спробу сховатися від нього. Вовченя перекинуло її лапою. Вона видала дивний хрипкий звук. Наступної миті щось жовте знову блиснуло перед його очима. Вовченя почуло той самий пронизливий крик, відразу ж дістало сильний удар у шию й відчуло, як гострі зуби ласки-матері вп’ялися в його тіло. З виттям і скигленням вовченя відскочило назад і побачило, як ласка-мати, підхопивши своє дитинча, зникла з ним у найближчих хащах.

Шия його сильно нила від болю, але ще дужче ображені були його почуття, і він сів, не припиняючи жалібно скавучати. Ця ласка-мати була такою маленькою й такою лютою. Однак йому ще доведеться довідатися, що, попри свій малий зріст і вагу, ласка – найжорстокіша, наймстивіша і найкровожерливіша зі всіх хижих тварин. Незабаром він переконався в цьому на власному досвіді.

Малюк усе ще підвивав, коли ласка повернулася. Вона не кинулася на нього цього разу, тому що дитинча її було в безпеці. Вона обережно наблизилася, і вовченя могло без зусиль розглянути її худе зміювате тіло й витягнуту злісну, теж схожу на зміїну, голову. Її загрозливий пронизливий крик прорізав повітря; у відповідь на нього вовченя розгнівано загарчало. Ласка підступала все ближче. Раптом вона зробила швидкий стрибок, якого його недосвідченому оку не вдалося помітити, і її худе жовте тіло на секунду зникло з його поля зору. Але наступної секунди вона гострими зубами вчепилася вовченяті в горло. Спочатку вовк загарчав і спробував вступити в боротьбу. Але він був іще дуже молодим і вперше мандрував світом, тому гарчання його незабаром змінилося писком, а войовничий запал – прагненням дременути геть. Ласка ні на хвилину не випускала вовченя. Вона висіла на ньому, намагаючись зубами добратися до головної артерії, де клекотіла кров. Ласка харчувалася кров’ю й воліла пити її теплою.

Сіре вовченя, безсумнівно, померло б і про нього не було б розповіді, якби зненацька з-за кущів не вискочила вовчиця. Ласка випустила вовченя й кинулася до горла вовчиці, але схибила й учепилась їй у щелепу. Вовчиця махнула головою, мов бичем, і підкинула ласку високо в повітря. Відразу ж у повітрі вона схопила зубами худе жовте тіло, і ласка зустріла свою смерть між гострими зубами вовчиці.

Вовченя відчуло на собі новий приплив материнської ніжності. Її радість під час зустрічі з малям, здавалося, була ще сильнішою за його втіху. Вовчиця пестила малого, тицяла носом і зализувала рани, завдані йому зубами ласки. Потім мати й син поділили між собою кровожера й, повернувшись у лігво, міцно заснули.

Розділ V

Закон життя

Вовченя швидко розвивалося. Два дні воно присвятило відпочинку, а на третій знову вийшло з лігва. Цього разу йому трапилася молода ласка, матір якої він з’їв разом із вовчицею, і син Одноокого подбав про те, щоб вона відправилася слідом за своєю матір’ю. Але цього дня він уже не заблукав і, відчувши утому, повернувся у свій барліг і заснув. Тепер він став щодня вирушати в мандри й заходив чимраз далі.

Незабаром він навчився розраховувати свої сили та зрозумів, де варто виявляти сміливість, а де треба бути обережним. Він побачив, що вигідніше за все постійно триматися насторожі; і тільки в окремих випадках, бувши цілком упевненим у своїх силах, він давав волю своїй злості й бажанням.

Побачивши самотнього птармигана, він перетворювався щораз у маленького розлюченого демона. Він ніколи не забував відповісти гарчанням на тріскотню білки, яку побачив уперше на висохлій сосні. А вигляд полярного птаха викликав у нього дику лють; він не міг забути, що хтось із родичів цього птаха дзьобнув його в ніс того достопам’ятного дня, коли він пізнав самостійне життя.

Проте бували моменти, коли навіть полярний птах не міг розхвилювати його. Це траплялося тоді, коли йому самому загрожувала небезпека стати жертвою іншого хижака. Він ніколи не забував про шуліку, і його тінь, що рухалася, неухильно змушувала вовченя ховатися в кущі. Він перестав спотикатися та перевалюватися й навчився ходити, як мати, легкою та скрадливою ходою, невимушеною на позір і прудкою, але оманливою, тому що швидкість ця була майже непомітною для ока.

З м’ясом йому щастило тільки спочатку. Сім пташенят птармиганів і дитинча ласки – це була поки що вся його здобич. А бажання вбивати зростало в ньому з кожним днем, і він жадібно поглядав на білку, що своєю голосною тріскотнею попереджала звірів про його наближення. Одначе подібно до того як птахи літали у повітрі, білки лазили по деревах, і вовченя могло непомітно підкрадатися до них тільки в ті хвилини, коли вони стрибали по землі.

Вовченя виказувало глибоку повагу до своєї матері. Вона вміла добувати м’ясо й ніколи не забувала принести і йому частку. Крім того, вона нічого не боялася. Йому не спадало на думку, що ця сміливість була результатом досвіду й знання; на нього вона справляла враження безмежної сили. Мати його була уособленням цієї сили. Підростаючи, він почав випробовувати цю силу на собі в ударах материнської лапи, а також у дотику її гострих зубів, що змінили колишній поштовх носом. За це він також поважав матір. Вона жадала від нього покори, і що дорослішим він ставав, то суворішою робилася мати.

Знову настав голод, і вовченя цього разу вже свідомо витримало страждання. Вовчиця схудла, бігаючи в пошуках м’яса. Тепер вона рідко залишалася на ніч у печері та проводила весь час у полюванні за дичиною, але марно. Голод цей тривав недовго, проте був особливо лютим. Вовченя вже не знаходило молока в грудях матері й не одержувало ні кавалка м’яса.

Колись малий вовк полював жартома, заради забави; тепер він узявся до справи серйозно, але всі спроби його ні до чого не приводили. Ці невдачі прискорили його розвиток. Він став ретельно вивчати звички білки, докладаючи всіх зусиль, щоб непомітно підкрастися до неї. Він стежив за лісовими мишами, намагаючись виривати їх із нір, і довідався чимало про полярних птахів і дятлів. Настав нарешті день, коли тінь шуліки не змусила його шукати порятунку в кущах. Він зміцнів, став розумнішим і набув віри в себе. Крім того, він був страшенно голодним. Сівши навмисно на відкритому місці, він намагався заманити шуліку додолу. Він знав, що там нагорі, у далекій синяві, ширяє м’ясо, те м’ясо, якого так наполегливо потребував його шлунок. Але шуліка не бажав спускатись і вступати в бій, тож вовченя знову поповзло в хащі, голосним скавучанням висловлюючи своє розчарування й голод.

Нарешті голод скінчився. Вовчиця принесла додому м’ясо, дивне м’ясо, якого вона ніколи ще не приносила йому. Це було кошеня рисі, мабуть, ровесник вовченяти, але не таке велике. І вся здобич призначалася малому вовкові. Його мати вже вгамувала голод в іншому місці, угамувала його іншими кошенятами з рисячого виводка. Він не розумів, який це був відчайдушний учинок з її боку. Він знав тільки, що кошеня з оксамитовою шкурою – м’ясо, і жадібно знищував його, а з кожним шматком усе єство його сповнювалося щастям.

Повний шлунок налаштовує на бездіяльність; вовченя вляглося в печері й заснуло, пригорнувшись до матері. Він прокинувся від її гарчання. Ніколи в житті не чув він такого гарчання. Так, можливо, що й рись за все своє життя, ніколи не видавала настільки лютого ревіння. Але підстави для гніву вона мала досить вагомі, і ніхто краще за вовчицю не знав цього. Не можна безкарно знищити виводок рисі. При яскравому сонячному світлі вовченя побачило рись, що лежала біля входу в печеру. Шерсть наїжачилася на її спині. Перед ним був жах, і йому не треба було звертатися до свого інстинкту, щоб зрозуміти це. І якщо зорове враження могло здатися не досить переконливим, то крик люті, що видала неочікувана гостя, крик, який почався гарчанням і перейшов у хрипкий виск, не міг залишити місця сумнівам.

Вовченя відчуло приплив життєвої енергії й, ставши поруч із матір’ю, хоробро загарчало. Але мати зневажливо відштовхнула його назад. Низький вхід заважав рисі зробити стрибок і, коли вона вповзла в лігво, вовчиця кинулася на неї та притиснула до землі. Вовченя не могло простежити за боротьбою. До нього долітали тільки вереск, гарчання і злісне шипіння. Обидва звіра несамовито шматували одне одного: рись застосовувала гострі пазури й зуби, тим часом як вовчиця працювала самими зубами.

Раз вовченя підскочило й уп’ялося зубами в задню ногу рисі. Воно повисло на ній, дико гарчачи. Сам того не усвідомлюючи, малий своєю вагою ускладнив рухи рисі й тим неабияк допоміг своїй матері. Раптом боротьба набула іншого розвитку, і вовченя, випустивши ногу рисі, опинилося під тілами обох розлючених ворогів. Наступної миті обидві розгнівані матері відскочили одна від одної, але перш аніж вони встигли знову зійтися, рись із такою силою вдарила вовченя своєю величезною передньою лапою, що воно відкотилося до задньої стіни лігвища. Плече його було до самої кістки розідране гострими пазурами рисі, тож до скаженого галасу боротьби додався жалісний писк дитинчати. Але боротьба тривала так довго, що він встиг не тільки накричатися, а й навіть відчути новий приплив сміливості й до кінця битви знову з лютим гарчанням уп’явся в задню ногу рисі.

Рись лежала мертва, але вовчиця сильно охляла.

Спочатку вона взялася пестити вовченя й зализувати його поранене плече, одначе втрата крові зовсім виснажила її, і вовчиця цілу добу пролежала біля свого мертвого ворога, не рухаючись і ледь дихаючи. Весь тиждень вона майже невилазно сиділа в печері, вибираючись звідти тільки по воду; рухи її були повільні та хворобливі. За цей час мати й син з’їли рись, а рани вовчиці достатньою мірою загоїлися для того, щоб дозволити їй знову полювати на м’ясо.

Плече вовченяти оніміло й боліло, і він досить довго кульгав від страшної рани. Але тепер увесь світ змінився для нього. Самовпевнено, з почуттям власної гідності, якої він не відчував до битви з риссю, гуляв малий тепер білим світом. Він познайомився з найсуворішою й найжорстокішою стороною життя; він бився; він упивався зубами в тіло ворога й залишився живий. І він тримався тепер сміливо, навіть трохи зухвало, чого досі ніколи з ним не було. Зник страх перед маленькими тваринами, зникла нерішучість; але невідоме, з усіма його таємничими жахами, невловиме та грізне, як і раніше висіло над ним.

Вовченя почало супроводжувати свою матір на полювання за м’ясом. Він дивився, як вона вбивала дичину, і навіть іноді брав у цьому участь. І по-своєму, непевно, він став засвоювати закон життя. Існували два види життя: його власне й чуже. До першого належали він і його мати; під поняття чуже життя підходили всі інші живі істоти. Але це чуже життя підрозділялося ще на два: до першого належали ті, кого його порода вбивала і їла. Це були нехижаки або дрібні хижаки. До другого належали ті, хто вбивав і їв його породу чи був нею вбитий і з’їдений. Із цього випливав закон. Метою життя є м’ясо. Саме життя є м’ясом. Життя харчується життям. Усе живе розподіляється на тих, хто їсть, і тих, кого їдять. Отже, закон стверджує: їсти або бути з’їденим. Вовченя, зрозуміло, не могло чітко формулювати цей закон і заглиблюватися в його обмірковування. Воно навіть не замислювалося над ним, а просто сліпо виконувало його.

Скрізь малий вовк спостерігав дію цього закону. Він з’їв пташенят птармиганів. Шуліка з’їв їхню матір і з’їв би точнісінько так само його самого. Пізніше, коли виросте, він з’їсть шуліку. Сам він з’їв кошеня рисі. Рись-мати, безсумнівно, з’їла б його, якби не була сама вбита й з’їдена. І так без кінця-краю. Все живе діє відповідно до цього закону й підкоряється йому, і сам він також є часткою цього закону. Він – хижак. Його єдина їжа – м’ясо, жива плоть, що тікає від нього, що злітає у повітря, що стрибає на дерева, що ховається під землю, що бореться з ним або нападає на нього.

Якби вовченя могло мислити по-людськи, уявило б собі життя у вигляді ненаситного апетиту, а весь світ у вигляді місця, у якому зосереджено безліч таких апетитів, що пожираються й пожирають безладно і сліпо, жорстоко й нерозважливо, у хаосі ненажерливості та кровопролиття, яким керує проста випадковість – безжальна, безладна й нескінченна.

Але вовченя не вміло мислити як людина. У нього не було широкого світогляду. Кожної певної хвилини воно прагнуло тільки однієї мети, відчуваючи тільки одне бажання. Крім головного закону – закону життя – існувала ще сила-силенна інших законів – другорядних, які йому треба було вивчити. Світ був повен несподіванок. Життя, що нуртувало в ньому самому, гра його м’язів стали для вовченяти джерелом невичерпного щастя. Полювання за м’ясом і пов’язані з ним пригоди давали відчуття хвилювання й радості; боротьба була насолодою. Навіть жах і таємниця невідомого тільки дужче збуджували жагу до життя.

Життя давало чимало втіхи і приємних відчуттів: повний шлунок, безжурний сон на осонні вдосталь винагороджували його за весь клопіт і працю, а праця й сама по собі була радістю. Праця становила вияв життя, а життя – щастя, коли воно оприявнює себе. І вовченяті не спадало на думку скаржитися на вороже середовище, що його оточувало. Він був сповнений життєвої енергії, щасливий і гордий собою.

Частина третя

Розділ I

Творці вогню

Зовсім зненацька наткнулося на них вовченя. Це відбулося з його власної провини. Воно було необережним, залишило своє лігво і побігло до річки напитися. Можливо, воно нічого не помітило, тому що було спросоння. (Цілу ніч воно полювало на м’ясо і щойно прокинулося.) Швидше за все його безтурботність пояснювалася тим, що воно вже не раз ходило до річки, і ніколи ще з ним нічого не траплялося.

Малий пройшов повз висохлу сосну, перетнув галявину й покрокував між деревами. Тієї ж хвилини він побачив і відчув щось. Перед ним мовчки сиділи навпочіпки п’ять істот, яких він іще ніколи не бачив. Це було його знайомство з людьми. Але побачивши його, ті п’ятеро не схопилися на ноги, не вискалили зуби й не загарчали. Вони й далі сиділи, начебто нічого не відбулося, нерухомо й лиховісно.

Вовченя також не рухалося. Інстинкт неодмінно змусив би його дременути, якби в ньому зненацька не прокинувся вперше інший, протилежний інстинкт. Почуття глибокого благоговіння опанувало його. Раптове усвідомлення власної безпорадності й мізерності скувало його рухи. Перед ним були сила та влада.

Вовченя ніколи досі не бачило людини, але інстинктивно відчуло до неї повагу. Воно невиразно усвідомлювало, що це та істота, котра завоювала собі перше місце у світі тварин. Малюк дивився на людину не тільки власними очима, а й очима своїх предків, що не раз темними зимовими вечорами пильно спостерігали за табірними багаттями людей і стежили на достатній відстані з-під кущів за цією дивною двоногою твариною, яка панує над усіма іншими істотами. Вовченя відчувало в душі успадкований страх і повагу – результат вікової боротьби й досвіду багатьох поколінь вовків. Вплив цієї спадковості особливо позначився на вовченяті внаслідок його молодості. Якби він був дорослим вовком, то, безсумнівно, утік би. Проте натомість він ліг, майже занімівши від жаху, по суті виказавши вже в цей момент ту покору, що виявляла його порода відтоді, як перший вовк підійшов до людини й сів грітися біля її багаття.

Один з індіанців устав, підійшов ближче й нахилився над малим. Вовченя зіщулилося та притиснулося до землі. Невідоме, втілене в реальний образ, схилилося над ним, готуючись схопити його.

Шерсть мимоволі скуйовдилася на спині вовченяти: губи зморщилися, вищиривши маленькі ікла. Рука, піднята над ним наче доля, залишилася висіти в повітрі, і людина, сміючись, сказала:

– Подивіться, які в нього білі ікла!

Інші індіанці голосно розреготалися й почали вмовляти товариша взяти вовченя. У той час як рука все нижче опускалася над звіреням, у ньому точилася боротьба двох інстинктів. Малий вовк відчував одночасно два потужні бажання: вступити в бій та підкоритися. Результатом виявився компроміс: він пішов за обома потягами. Він покірливо дочекався, поки рука торкнулася його, а потім гострими зубами вп’явся в руку індіанця. Наступної хвилини він дістав сильний удар кулаком у голову, що звалив його набік. Отут запал борця покинув його. Молодість і інстинкт покори взяли гору. Він сів на задні лапи й завив. Але людина, яку він укусив, була сердита. Вона вдарила його вдруге кулаком по голові, після чого вовченя завило ще голосніше.

Четверо індіанців знову засміялися, і навіть той, якого вовченя вкусило, теж розреготався. Вони зі сміхом оточили малого, тим часом як він вив зі страху й болю. Раптом він почув дещо. Індіанці теж почули; але вовченя знало, що це, й, видавши останній вереск, у якому було більше радості, ніж горя, замовкло і стало чекати на появу своєї матері – лютої і непереможної матері, котра боролася, вбивала й не боялася нічого на світі. Вовчиця гарчала біжучи; вона почула верещання вовченяти й поспішала йому на підмогу.

Вона підскочила до людей. Тривога та злість, що хвилювали її войовниче материнське серце, аж ніяк не прикрашали вовчицю. Але на вовченя лютий вигляд матері справив найутішніше враження. Малий тихенько зойкнув і кинувся їй назустріч, тим часом як люди поспіхом відступили на кілька кроків. Вовчиця стояла над своїм дитинчам і дивилася на людей; шерсть на ній наїжачилася, люте гарчання вилітало з її горла. Морда її спотворилася від злості, а ніс зморщився до самих очей від грізного ревіння.

Аж раптом один із чоловіків здивовано скрикнув:

– Кича!

Вовченя відчуло, як мати його здригнулася від цього звуку.

– Кича! – вдруге різко та владно крикнула людина.

Отут вовченя побачило, що його безстрашна мати припала животом до землі й, гурчачи, метляючи хвостом, усіляко намагаючись виразити свій миролюбний настрій, стала підповзати до людей. Вовченя було здивоване. Малюк остовпів, і його знову охопило відчуття благоговіння. Інстинкт не обдурив його. Мати його була тому підтвердженням: вона так само виявляла покору людині.

Індіанець, що назвав її на ім’я, підійшов ближче, поклав їй на голову руку, і вона пригорнулася до нього. Вона навіть не намагалася вкусити його. Інші індіанці теж підійшли до вовчиці, почали гладити й пестити її, і вона не робила ніяких спроб відігнати їх. Усі люди були дуже схвильовані й видавали ротом якісь дивні звуки. Вирішивши, що в цих звуках немає погрози, вовченя підповзло до матері; шерсть його досі куйовдилася, але виглядом своїм він виказував цілковиту покору.

– Це мене анітрошки не дивує, – промовив індіанець, – її батько був вовком. Щоправда, мати її була собакою, але хіба брат мій не прив’язав її в лісі на три ночі в період тічки? Ось через це батьком Кичі й став вовк.

– Ось уже минув рік, Сірий Бобре, як вона втекла, – зауважив другий індіанець.

– Це не дивно, Лососевий Язик, – відповів Сірий Бобер. – Адже тоді був голод, і собак не було чим годувати.

– Вона жила з вовками, – сказав третій індіанець.

– Схоже на те, Три Орли, – відповів Сірий Бобер, кладучи руку на голову вовченяті, – й ось доказ.

Вовченя злегка загарчало, щойно його торкнулися, але, помітивши, що рука підноситься для удару, сховало ікла й покірно припало до землі; відтак рука стала чухати в нього за вухом і гладити його по спині.

– Ось доказ, – повторив Сірий Бобер; – цілком зрозуміло, що мати його – Кича, батько ж його – вовк. От чому в ньому обмаль собачої і багато вовчої крові. Ікла в нього надзвичайно білі, й тому я назву його Білим Іклом. Так я сказав. Він мій, позаяк Кича належала моєму братові; а хіба брат мій не вмер?

Вовченя, що дістало в такий спосіб ім’я, пильнувало за всім, що відбувалося. Деякий час люди ще видавали ротом якісь звуки. Потім Сірий Бобер видобув ніж із мішка, що висів у нього на шиї, увійшов у лісові хащі й вирізав там ціпок. Біле Ікло спостерігав за його рухами. Людина зробила карби на обох кінцях ціпка й прикріпила до них ремені із сирої шкіри. Один ремінь він прив’язав до шиї Кичі, потім підвів її до молодої сосни й обв’язав навколо дерева кінець ременя.

Біле Ікло пішов за матір’ю й улігся поруч із нею.

Лососевий Язик простяг до малого руку й перевернув його горичерева. Кича злякано стежила за його рухами. Біле Ікло знову відчув приплив страху. Він не міг повністю стримати гарчання, але не наважився більше вкусити людину. Рука з відстовбурченими пальцями стала грайливо гладити його по животі й перекочувати з боку на бік. Він перебував у надзвичайно дурному й смішному становищі. Лежачи на спині догори дригом, він був зовсім безпорадним, і вся його сутність бунтувала проти цього. Про захист нічого було й думати. Біле Ікло знав, що якщо ця тварина-людина надумає зашкодити йому, він не зможе навіть утекти. Як тут підхопитися, коли всі чотири лапи стирчать догори? Однак покірність змусила його перебороти страх, і він обмежився тільки тихим гарчанням. Цього гарчання він не в змозі був стримати, і людина анітрошки не розсердилася на нього за це й не подумала вдарити. Але хай як це дивно, Біле Ікло відчував незрозумілу насолоду, поки рука гладила його. Його повернули на бік, і він припинив гарчати. Людські пальці стали чухати в нього за вухом, і коли людина, погладивши його востаннє, нарешті відійшла, приємне відчуття ще підсилилося, і страх остаточно залишив Біле Ікло. Йому доведеться в майбутньому не раз відчувати страх перед людьми, але це знайомство стало за підґрунтя до тієї безстрашної дружби з людиною, що зрештою мусила стати його долею.

Через деякий час Біле Ікло почув дивний шум, що наближався. Він швидко зрозумів, що гамір лине від людей. За кілька хвилин підійшла інша частина індіанського племені – ще близько сорока чоловіків, жінок і дітей; усі вони були навантажені табірними речами й дорожнім спорядженням. Із ними було багато псів, і всі вони, за винятком молодих цуценят, тягли на собі поклажу. Кожен собака ніс на спині мішок вагою від двадцяти до тридцяти фунтів, міцно прив’язаний під черевом.

Біле Ікло ніколи ще не бачив собак, але чомусь відразу відчув, що вони такі самі, як він, хоча й відрізняються трохи від його породи. Утім, щойно собаки помітили вовчицю і її дитинча, як уся різниця між ними й вовками негайно ж зникла. Почалася скажена сутичка. Біле Ікло куйовдив шерсть, гарчав і кусався, захищаючись від зграї, що нападала на нього; у розпалі битви він перекинувся, відчуваючи, як чиїсь зуби впиваються в його тіло й сам хапав зубами животи та лапи, що миготіли над ним. Здійнялася неймовірна буча. Вовченя чуло гарчання матері, що вступилася за нього, крики людей, удари дрюків і собачий вереск, який супроводжував кожний удар іклів.

Минуло кілька секунд, і Біле Ікло знову стояв на ногах. Тепер він побачив, як тварини-люди відганяли собак дрючками й камінням, захищаючи його від зубів родичів, котрі чимось, проте, відрізнялися від нього. І хоча в мозку його не було місця такому абстрактному поняттю, як справедливість, одначе, по-своєму, він невиразно усвідомлював, що люди справедливі, і негайно ж збагнув, що в цьому світі вони є законодавцями й оборонцями закону. Він захоплювався також силою, з якою вони змушували виконувати цей закон. Вони не кусалися й не дряпалися, як це робили досі всі тварини, що зустрічалися йому. Люди вкладали свою силу в неживі предмети, які виконували їхню волю. Так, ціпки й каміння, кинуті цими дивними істотами, літали в повітрі, мов живі, завдаючи важких ударів собакам.

За його уявленнями, це була незрозуміла, надприродна, божественна сила. Згідно зі своєю природою, Біле Ікло не міг нічого знати про божество, у найкращому разі він міг тільки здогадуватися, що існують речі вищі за його розуміння, але подив і благоговіння, яке він відчував до цих людей-тварин, відповідали тому, що відчувала б людина, побачивши яку-небудь надприродну істоту, котра кидає з верхогір’я на приголомшений світ гуркітливі громи і блискавки.

Нарешті вдалося відігнати останнього пса; гамір стих. Біле Ікло зализував свої рани, розмірковуючи над останніми подіями, першою своєю зустріччю із собаками і їхньою жорстокістю. Йому ніколи й не снилося, що в роді його є ще хто-небудь, окрім Одноока, матері та його самого. Вони становили зовсім відокремлену породу, аж отут раптом він з’ясував, що є безліч подібних до нього істот. І в ньому несвідомо таїлося почуття образи через те, що ця його порода під час першої ж зустрічі виявила бажання його знищити. Таку саму образу він відчував і за матір, яку прив’язали за допомогою ціпка до дерева, дарма що це зробила вища тварина-людина. Він добачав у цьому пастку й неволю, хоча ні про що таке нічогісінько не знав. Свобода мандрування, руху й відпочинку була його невід’ємним спадковим правом, а тут право це було порушено. Рухи його матері обмежувала довжина ціпка; цим самим ціпком були обмежені також його рухи, тому що він іще мав потребу в матері й не наважувався відходити від неї.

Усе це йому не подобалося. Не сподобалося йому й те, що, коли люди піднялися й вирушили в дорогу, маленька людина взяла в руки вільний кінець ціпка Кичі й повела її, немов полонянку, за собою, а позаду хоч-не-хоч потягся й він, сильно засмучений і стривожений цим новим перебігом подій.

Вони спустилися долиною річки, набагато далі, ніж вдавалося коли-небудь забиратися Білому Іклу, і йшли так, поки не дісталися кінця долини, де річка впадає в річку Макензі. Дійшовши до того місця, де високо на жердинах були прикріплені човни й стояли плетениці для сушіння риби, люди розбили табір.

Біле Ікло дивився на все широко розплющеними від подиву очима. Могутність цих людей-тварин зростала з кожною миттю: вони керували цими всіма зубастими собаками; від них так і віяло силою й міццю. Але найбільше вразила вовченя їхня влада над неживими предметами, їхня здатність надавати їм руху і навіть, як йому здавалося, змінювати вигляд земної поверхні.

Останнє справило на нього особливо сильне враження. Він одразу ж помітив трикутні рами жердин, що висіли над землею. Утім, від істот, які вміли кидати в повітря каміння й ціпки, цього ще можна було очікувати. Проте, коли ці рами, вкриті полотном і шкірами, перетворилися в вігвами, Біле Ікло просто сторопів. Його, головним чином, дивували їхні розміри. Ці дивні ковпаки виростали навкруги, точно якісь дивовижні живі створіння, захоплюючи майже все поле зору вовченяти. Він боявся їх. Вони грізно піднімалися над ним, і, коли вітер гойдав їхні підлоги, він наїжачувався від страху, не спускаючи з них тривожного погляду, готовий будь-якої миті кинутися тікати, якби вони надумали напасти на нього.

Але незабаром страх його перед вігвамами минув. Він бачив, як жінки й діти заходили в них без будь-якої шкоди для себе і як намагалися пробратися всередину собаки, котрих щораз виганяли звідти голосною лайкою й камінням. Через деякий час він відійшов від Кичі й обережно підповз до найближчого вігвама. Його штовхала цікавість, що завжди супроводжує розвиток, нагальна потреба знати, пережити й проробити все те, що може збагатити запас життєвого досвіду. Останні кілька дюймів, що відокремлювали його від стіни, вовк проповз повільно й з особливою обачністю. Події дня підготували його до того, що від невідомого варто очікувати непередбачених сюрпризів. Нарешті він несміливо доторкнувся носом до стіни. Нічого. Біле Ікло понюхав дивну тканину, просякнуту людським запахом, потім схопив її зубами й злегка потягнув. Знову нічого, тільки підлоги, що прилягали до вігвама, заколивалися. Він потягнув дужче, рух підсилився. Вовченя захопилося. Воно потягло ще сильніше, поки вігвам не почав рухатися. Голосний крик індіанки змусив його швидко відскочити назад до Кичі, але завдяки цьому досвіду громіздкі силуети вігвамів уже більше не лякали його.

Через хвилину Біле Ікло знову покинув свою матір. Її ціпок був прив’язаний до кілочка, вбитого в землю, і вона не могла йти за ним. Підліток-цуценя, трохи старше й більше за вовченя, повільно попрямувало до нього, відверто виявляючи неприязні наміри. Кликали його, як довідався потім Біле Ікло, Лип-Липом. Він уже мав деякий досвід у бійках і вважався чималим забіякою.

Лип-Лип був однієї породи з Білим Іклом, так до того ж і щеня, і Біле Ікло приготувався зустріти його приязно. Але коли він побачив, що незнайомець якось увесь підібрався й вищирився, Біле Ікло насторожився й теж вискалився. Так тривало кілька хвилин, і Білому Іклу вже почала подобатися ця гра. Аж раптом Лип-Лип із разючою швидкістю кинувся вперед, боляче вкусив вовченя й так само хутко відскочив назад. Укус припав Білому Іклу саме в те плече, що ушкодила йому рись; рана ще боліла в глибині біля самої кістки. Біле Ікло завив від несподіванки й болю, але наступної миті він кинувся на Лип-Липа й злобливо схопив його зубами.

Лип-Лип усе своє життя провів у таборі й не раз бився із цуценятами. Тричі, чотири рази, нарешті шість разів устромилися його гострі зуби в нового прибульця, поки Біле Ікло, скавучачи від болю, ганебно не втік до матері. Це була їхня перша сутичка, після якої розпочалася нескінченна кількість інших, тому що Біле Ікло й Лип-Лип народилися ворогами і ворожнеча спалахнула між ними з першого погляду.

Кича ніжно облизала Білого Ікла, намагаючись утримати його біля себе. Але цікавість не давала йому спокою, і за кілька хвилин він розпочав нову подорож. Цього разу він наткнувся на одного з людей – Сірого Бобра, що сидів навпочіпки і робив щось із палками й розкладеним на землі сухим мохом. Біле Ікло підійшов і став спостерігати. Сірий Бобер видав якісь звуки ротом, у яких Біле Ікло не помітив нічого ворожого й підійшов іще ближче.

Жінки й діти приносили все нові палки й гілки Сірому Боброві. Очевидно, справа була важлива. Біле Ікло наближався, аж поки, забувши про страх і спонуканий цікавістю, торкнувся коліна Сірого Бобра. Раптом він помітив, що з-під пальців Сірого Бобра від палок і гілок підіймається щось дивне, на взір туману. Потім між палками з’явилося щось живе, тріпотливе і кучеряве, кольором схоже на сонце. Біле Ікло ніколи не бачив вогню. Він приваблював його, як колись, у дні його дитинства, вабило світло, що проникало в печеру крізь вхідний отвір. Він проповз кілька кроків, які відокремлювали його від вогню, і почув за собою сміх Сірого Бобра, але зрозумів, що сміх цей не ворожий. Потім він торкнувся носом полум’я й висунув свого маленького язика.

На мить малий закляк. Невідоме, що ховалося між гілками й мохом, боляче схопило його за ніс. Він відскочив і дико завив. Почувши його голос, Кича загарчала, смикаючи за кінець ціпка; вона була розлючена через те, що не могла допомогти вовченяті. Але Сірий Бобер голосно розреготався, ударив себе по стегнах і став розповідати іншим про те, що відбулося. Вибухнув загальний сміх. А Біле Ікло, присівши на задні лапи, жалібно скавучав, і вся його маленька самотня фігурка здавалася надзвичайно жалюгідною й безпорадною серед цих рослих людей-тварин.

Такого сильного болю він не відчував іще жодного разу в житті. Ніс і язик були обпалені живою речовиною, схожою на сонце, що виросло раптом між пальцями Сірого Бобра. Малюк плакав, плакав гірко й безутішно, і кожен новий зойк викликав нестримний вибух сміху в тварин-людей. Він спробував угамувати біль, облизавши свою морду, але язик був теж обпечений та від дотику одного обсмаленого місця до іншого біль іще загострився, і він загарчав гучніше.

Раптом Білому Іклу стало соромно. Він розумів, що таке сміх і що він означає. Нам не треба знати, яким чином деякі тварини розуміють сміх, але вовченя розуміло його. І йому стало соромно від того, що люди-тварини глузували з нього. Він повернувся й утік, але його прогнав не біль від опіку, а людський регіт, що проникав набагато глибше й ранив саму його душу. І він побіг до Кичі, яка люто металася коло свого ціпка, до Кичі, що одна не глузувала з нього.

Зсутеніло, і настала ніч, але Біле Ікло не відходив від матері. Ніс і язик усе ще боліли, однак його турбувало інше почуття. Його опанувала туга за лігвом. Він відчував якусь порожнечу, прагнення спокою й тиші річки та печери в скелі. Життя стало для нього занадто гучним. Навкруги було забагато людей – дорослих і дітей, і всі вони галасували й дратували його. Крім того, деякі собаки весь час билися та гризлися, раз у раз вибухаючи голосним гавканням. Мирний спокій колишнього відокремленого існування зник. Отут саме повітря було напоєне життям. У ньому чулось якесь безперервне дзижчання й гомін. Малий постійно тремтів від найрізноманітніших звуків, і це впливало на почуття й нерви вовченяти, хвилюючи його постійною загрозою несподіванки.

Він стежив за людьми, що сновигали табором. Подібно до того як люди дивляться на створені ними божества, так дивився Біле Ікло на людей. Для нього це були вищі створіння, справді боги. Його неясній свідомості вони уявлялися такими самими чудотворцями, якими боги здаються людям. Це були створіння, наділені необмеженою могутністю, володарі над усім живим і неживим світом. Вони вміли розпоряджатися тим, що рухається, надавати руху нерухомим предметам; уміли витягати життя, пекуче та яскраве, мов сонце, з моху і сухих гілок. Це були творці вогню – це були боги!

Розділ ІІ

Неволя

Кожен день відкривав Білому Іклу нові обрії. Поки Кичу тримали на прив’язі, він бігав по всьому таборі, винюхуючи, придивляючись і навчаючись. Невдовзі він досить близько познайомився з життям людей, але це не викликало у вовченяти презирства до них. Чим більше він дізнавався про людей, тим дужче переконувався в їхній перевазі й таємничій могутності, тим сильніше переймався вірою в те, що вони подібні до богів.

Людям часто доводиться відчувати глибоку скорботу й біль, коли бачать, як їхні боги падають, а вівтарі розсипаються в порох, але схоже почуття зовсім незнайоме вовкові й дикому собаці, що притулилися коло людських ніг.

На противагу людям, чиї боги невидимі й загадкові, – не що інше, як туманна, позбавлена реальної форми гра фантазії, привиди, що блукають, виплекані в жагучій тузі за ідеалами добра й моці, невловимі частинки власного я, вкраплені в царство духовного, – вовк і дикий собака, які знайшли собі притулок коло багаття, знаходять тут богів живих, богів помітних, що посідають місце в просторі й мають потребу в часі, щоб виконати своє призначення на землі. Не треба зусиль, щоб увірувати в цих богів, і ніяка сила волі не похитне цю віру. Від неї не втечеш. От він, оцей бог – стоїть перед очима на двох ногах, із дрюком у руці, могутній, пристрасний, розгніваний і люблячий; і вся його божественність, влада й сила втілені в живій плоті, з якої струмує кров, якщо її поранити, і яка придатна для їжі, як і будь-яке інше м’ясо.

Так думав і Біле Ікло. Люди-тварини були безсумнівно богами. Як мати його, Кича, скорилася їм із першим звуком їхнього голосу, так готовий був скоритися й він. Він визнав за ними перевагу, начебто вона була їхнім незаперечним привілеєм. Зустрівшись із ними, він давав їм дорогу. Коли люди кликали його, він ішов до них. Коли вони загрожували йому, він покірно лягав біля їхніх ніг. Коли вони гнали його, він поспішав утекти. І він робив це тому, що в кожній їхній вимозі містилася можливість здійснити її ударом кулака, кинутим камінням або змахом батога.

Як і всі інші собаки, Біле Ікло був їхньою власністю. Вони могли розпоряджатися ним і наказувати йому, могли бити, топтати й шматувати його тіло. Він дуже швидко засвоїв цей урок. Спочатку вовченяті, сильному й владному від природи, ця наука давалася нелегко, але потроху, непомітно для самого себе, він почав звикати до нових умов. Він передав свою долю в чужі руки, проте звільнився від відповідальності, що накладає самостійне життя. Одне це вже було деякою компенсацією за втрачену свободу, тому що завжди легше спиратися на іншого, ніж покладатися тільки на самого себе.

Але для цього потрібен був час. Не відразу віддався він людям душею й тілом. Не так-то легко було забути свою спадкову дикість і спогади про привільне життя в пустелі. Бували дні, коли малий вовк підбирався до узлісся й стояв там, прислухаючись до таємничого голосу, що кликав його вдалину, геть від людей. Але він усе-таки незмінно вертався до Кичі, засмучений і схвильований і, улігшись із нею поруч, жалібно скавучав, нетерпляче облизував їй морду, немов запитуючи в неї поради.

Біле Ікло хутко вивчив життя табору. Він познайомився з жадібністю й несправедливістю старших собак, коли всім їм кидали м’ясо або рибу; зрозумів, що чоловіки справедливі, діти жорстокі, а жінки добріші за тих і тих, отож від них швидше можна чекати подачки, кавалка м’яса або кістки. І після декількох сумних зіткнень із матерями молодих щенят Біле Ікло переконався, що найкраще не чіпати таких матерів, триматися від них якомога далі й ховатися, щойно вони наближатимуться.

Проте лихом його життя став Лип-Лип. Бувши вагомішим, старшим і сильнішим за Білого Ікла, Лип-Лип обрав його своєю жертвою. Вовченя охоче вступало в бійку, але боротьба була йому не до снаги: ворог був занадто великий. Лип-Лип зробився для нього якимось кошмаром. Тільки-но він відходив від матері, забіяка виростав перед ним мовби з-під землі, ходив за ним слідом, гарчав на нього, хапав зубами й тільки вичікував зручної хвилини, коли поблизу не буде людей, щоб пуститися з ним у бійку. Перемога завжди залишалася за Лип-Липом, тому він, звичайно, знаходив у цих боях саме лише задоволення. Незабаром переслідування Білого Ікла зробилося для нього сенсом життя, а для нещасного вовченяти – джерелом нескінченних страждань.

Усе це, однак, не змусило Біле Ікло скоритися; тіло його зазнавало поразок, але дух залишався неприборканим. Утім, ця ворожнеча кепсько позначалася на його вдачі. Він став похмурий і лютий. Природа наділила його бойовим запалом і дикістю, а повсякчасне переслідування ще підсилило ці риси. Його дитячій грайливості, веселості та доброті не було в чому виявитися. Він ніколи не грався й не вовтузився з іншими цуценятами табору. Лип-Лип не допускав цього. Щойно Біле Ікло з’являвся поміж них, Лип-Лип негайно кидався на нього, сікався битися й переслідував його доти, доки не відганяв геть.

Як наслідок, Біле Ікло втратив властиву молодому віку грайливість і став здаватися старшим за свої роки. Позбавлений можливості розвивати й виявляти свою силу в іграх, він заглиблювався в себе та розвивав власні розумові здібності. Він зробився хитрим, тому що в нього залишалося досить часу, щоб обмірковувати свої витівки. Не маючи змоги одержати свою порцію м’яса або риби під час загальної годівлі собак, вовченя зробилося спритним злодієм. Йому доводилося самотужки добувати собі їжу, і він робив це так вправно, що незабаром став лихом для всіх індіанських жінок. Він навчився крадькома обходити табір, спостерігати й винюхувати, що де відбувається, а потім, зібравши досить інформації, робив відповідні висновки й вигадував удалі способи й виверти, щоб уникати свого непримиренного ворога.

Ще з самого початку цієї ворожнечі він ухитрився позбиткуватися з Лип-Липа й уперше пізнав насолоду помсти. Як Кича, живучи з вовками, виманювала колись собак із табору, так і Біле Ікло заманив одного разу Лип-Липа просто в пащу Кичі. Утікаючи від Лип-Липа після однієї із сутичок, він раз у раз змінював напрямок, кружляючи між вігвамами. Бігав він добре, краще за багатьох щенят і самого Лип-Липа. Але цього разу навмисно не поспішав і тримався весь час на відстані одного стрибка від свого ворога. Лип-Лип, збуджений погонею й близькістю своєї жертви, забув про обережність. Коли він оговтався, було вже пізно. Обігнувши зі скаженою швидкістю один з вігвамів, Лип-Лип із усього розгону налетів на Кичу, що лежала на прив’язі. Він устиг видати розпачливий виск, але щелепи її вже зімкнулися. Незважаючи на те, що вона була прив’язана, Лип-Липу нелегко вдалося від неї втекти. Мати-вовчиця звалила його з ніг, щоб він не міг утекти, і взялася кусати його своїми гострими іклами.

Коли цуценяті пощастило нарешті відкотитися від неї досить далеко, воно насилу звелося на ноги, геть скуйовджене, стражденне тілом і душею. Скрізь, де побували зуби вовчиці, вціліла шерсть стирчала пучками. Лип-Лип зупинився там, де йому вдалося піднятися, розтулив рот і видав протяжливий, сумний щенячий виск. Але йому не дали навіть відсапнути. Біле Ікло кинувся на нього й учепився зубами в його задню лапу. Войовничий дух остаточно покинув Лип-Липа, і він ганебно біг, переслідуваний своєю жертвою до самого намету. Тут його виручили індіанські жінки, які камінням прогнали Білого Ікла, що в цей момент нагадував розлюченого демона.

Настав нарешті день, коли Сірий Бобер, вирішивши, що Кича більше не втече, спустив її з прив’язі. Біле Ікло був у захваті від того, що мати його опинилася на волі. Він весело супроводжував її по всьому таборі, і весь час, поки він був із нею, Лип-Лип тримався на достатній відстані. Біле Ікло осмілів, трохи зухвало куйовдив шерсть і робив на нього стійку, але ворог не приймав виклику. Лип-Лип і сам не був дурень, і, попри всю жагу помсти, чудово розумів, що йому варто почекати, поки Біле Ікло буде на самоті. Наприкінці дня, коли звільнили Кичу, Біле Ікло дійшов із матір’ю до найближчого до табору узлісся. Він вів її за собою крок за кроком, і, коли вона нарешті зупинилася, вовченя зробило спробу завести її далі. Річка, лігво, мовчазні ліси вабили його, і він хотів, щоб мати пішла туди разом із ним. Біле Ікло відбіг на кілька кроків, зупинився й озирнувся. Вона не зрушила з місця. Він жалісно завив і став, ніби граючи, то забігати в чагарник, то вибігати звідти. Нарешті він підскочив до неї, лизнув її в морду й знову відбіг. Вовчиця, як і раніше, не зрушила з місця. Він зупинився та глянув на неї, всім своїм єством виражаючи палку нетерплячку, але погляд його швидко згас, коли він побачив, що мати озирнулася на табір.

Ліс кликав і вабив вовченя до себе. Вабив він також і вовчицю, але вона чула інший, гучніший заклик, заклик людини й багаття – заклик, до якого із-поміж усіх тварин прислухаються тільки вовк і дикий собака, рідні та кровні брати.

Кича повернулася й повільно попрямувала назад до табору. Сильнішою за будь-який припін була для неї чарівність людського житла. Боги в якісь незримі надприродні способи опанували її й не відпускали від себе. Біле Ікло сів у тіні берези й жалібно заскиглив. П’янкий запах сосни й тонкі аромати лісу нагадали йому колишні вільні дні, коли він не знав іще, що таке неволя. Але він був усього-на-всього щеням, і вплив матері діяв на нього дужче за людську волю й заклик природи. Все його коротке життя минуло біля неї, під її охороною. Час для незалежності ще не настав. Тому Біле Ікло підвівся й сумно поплентався до табору; дорогою він двічі сідав, прислухаючись до голосу лісу, що досі лунав у його вухах.

У пустелі зв’язок матері з дитинчатами триває недовго, а під пануванням людей він обривається ще швидше. Так трапилось і з Білим Іклом. Сірий Бобер заборгував індіанцеві Три Орли. Три Орли йшов нагору по річці Макензі до Великого Невільничого озера. Сувій червоної матерії, ведмежа шкура, двадцять набоїв і Кича пішли на сплату боргу. Біле Ікло бачив, як його матір посадили в човен, і зробив спробу піти за нею. Удар, отриманий від її нового хазяїна, відкинув його на берег. Човен відчалив. Малюк стрибнув у воду й поплив, не слухаючи криків Сірого Бобра, що кликав його назад. Страх утратити матір заглушав навіть страх перед людиною, страх перед богом.

Одначе боги звикли, щоб їх слухалися, і Сірий Бобер швидко спустив човен навздогін. Наздогнавши Білого Ікла, він простяг руку й витяг його за карк із води. Але індіанець не відразу поклав його на дно човна. Тримаючи його одною рукою, другою він завдав вовченяті чосу. Це був справжній прочухан. Руку індіанець мав важку, кожний удар був розрахований на те, щоб заподіяти біль, і удари сипалися без кінця-краю.

Дістаючи ляпаси то ліворуч, то праворуч, Біле Ікло судомно розгойдувався в повітрі, ніби зіпсований маятник. Його по черзі хвилювали найрізноманітніші відчуття. Спочатку він начебто здивувався, потім на мить відчув страх і навіть кілька разів завив під ударами руки, але незабаром на зміну прийшла злість. Його волелюбна вдача, нарешті, оприявнилася, і вовченя, вищирившись, люто загарчало просто в обличчя розгніваному божеству. Проте це тільки ще дужче розсердило бога. Удари посипалися частіше, сильніше, різкіше.

Сірий Бобер бив, а Біле Ікло гарчав. Але це не могло тривати без кінця. Хтось мусив поступитись, і Біле Ікло поступився. Страх знову охопив його. Уперше його побили по-справжньому. Випадкові удари камінням або ціпком, які він діставав дотепер, здавалися йому пестощами порівняно з цією розправою. Він присмирнів і жалібно стогнав. Іще деякий час удари змінювалися стогонами; але невдовзі страх перейшов у жах, і жалісне виття тривало вже безупинно, не узгоджуючись із ритмом завданої прочуханки.

Нарешті Сірий Бобер припинив побиття. Біле Ікло досі верещав, висячи в повітрі. Це, очевидно, задовольнило його хазяїна, і він грубо жбурнув вовченя на дно човна. Тим часом човен нісся вже вниз за течією. Сірий Бобер підняв весло. Біле Ікло опинився в нього на дорозі. Чоловік люто штовхнув його ногою. Цієї хвилини волелюбна вдача Білого Ікла знову далася взнаки, і він учепився зубами у взуту в мокасин ногу індіанця.

Прочухан, який він дістав доти, був ніщо порівняно з тим, що йому завдали тепер. Лють Сірого Бобра була невимовна; такий самий був страх Білого Ікла. Була задіяна не тільки рука, а й важке дерев’яне весло, і, коли індіанець знову жбурнув його на дно човна, на всьому маленькому тілі цуценяти не лишилося живого місця. Знову – цього разу навмисно – Сірий Бобер ударив його ногою. Проте Біле Ікло не повторив помилки. Він засвоїв новий закон неволі. Ніколи, у жодному разі не сміє він кусати бога, хазяїна й володаря; тіло пана священне, і зуби подібних до нього не мусять паплюжити його своїм дотиком. Це був, мабуть, найбільший гріх, один із тих злочинів, яким немає ні прощення, ні поблажливості.

Коли човен пристав до берега, Біле Ікло лежав нерухомо й тихо скавучав, чекаючи на волю Сірого Бобра. Очевидно, бажання останнього полягало в тому, щоб Біле Ікло вийшов на берег, тому що індіанець схопив його та жбурнув на землю; вовченя впало, боляче вдарившись побитим тілом. Він підвівся, весь тремтячи, і знову завив. Лип-Лип, який спостерігав за всім із берега, кинувся на Білого Ікла, перекинув його й учепився в нього зубами. Біле Ікло почувався занадто знесиленим, щоб захищатись, і йому було б непереливки, якби Сірий Бобер не стусонув ногою Лип-Липа так, що той відлетів на кілька кроків. Така була справедливість людей-богів, і, попри свій жалюгідний стан, Біле Ікло відчув легке тремтіння подяки. Ідучи слідами Сірого Бобра, він дістався його намету. Таким чином, Біле Ікло довідався, що право покарання боги залишають за собою, не дозволяючи нижчим істотам користуватися ним.

Уночі, коли все стихло, Біле Ікло згадав про матір, і йому стало сумно. Але він занадто голосно вилив свої почуття, збудивши Сірого Бобра, – і той побив його. Відтак малий сумував у присутності людей тихенько. Однак іноді, відійшовши до узлісся, він давав волю своєму горю й заходився скиглити на весь голос.

У цей період він міг легко спокуситися спогадами про печеру й річку та втекти в пустелю. Але пам’ять про матір стримувала його. Так само, як поверталися з полювання боги, так одного чудового дня могла повернутися й вона. І вовченя залишалося в неволі й чекало.

Проте неволя його була не така вже й безрадісна. Чимало цікавило його. Щодня траплялося що-небудь нове. Не було кінця примхам богів, а цікавість у ньому не згасала. Він потроху навчився ладнати із Сірим Бобром. Покора, сувора й неухильна, – от чого вимагали від нього; у такий спосіб він уникав побоїв і вів досить стерпне життя.

Іноді Сірий Бобер навіть сам кидав йому шматок м’яса й не дозволяв іншим собакам відбирати його у вовченяти. І така подачка була особливо безцінна. Вона чомусь здавалася Білому Іклові дорожчою за цілий десяток кавалків м’яса, отриманих від індіанських жінок. Сірий Бобер ніколи не дивився на нього й не пестив.

Важко сказати, що, власне, впливало на Білого Ікла, чи вага руки Сірого Бобра, чи його справедливість, чи сила, – а можливо, усе вкупі, – але безсумнівно тільки, що між ним і його суворим хазяїном зав’язалася дивна дружба.

Підступництво, незрозумілі покарання, ціпки, каміння й побої – усе це була неволя, і вона дедалі сильніше сковувала Білого Ікла. Притаманні його породі риси, що змушують вовків із давніх-давен підходити до багаття людини, потроху прокидалися в ньому, і табірне життя, повне страждань і прикрощів, таки починало вабити його. Утім, Біле Ікло не усвідомлював цього. Він відчував тільки тугу за Кичею, надію на її повернення й гострий голод за колишньою, втраченою свободою.

Розділ III

Знедолений

Лип-Лип так сильно отруював життя Білому Іклу, що той зробився лютішим і зліснішим, аніж судилося йому самою природою. Лють була закладена в ньому від народження, але вона розвилася в нього надміру. Навіть серед людей він зажив слави надзвичайно злої тварини. Хоч би де зчинилася бійка чи колотнеча, гамір або крик через викрадене м’ясо, можна було впевнено сказати, що тут без Білого Ікла не обійшлося. Люди не намагалися втямити причини його поведінки. Вони бачили тільки наслідки, а ті були погані. Біле Ікло був злодій і проноза, баламут і забіяка; озлоблені жінки лаяли його, називали вовком і пророкували йому лихий кінець, а він тим часом анітрошки не бентежачись, дивився на них, завжди готовий ухилитися від кинутого в нього каменя.

Він відчував себе знедоленим серед цього велелюдного табору. Всі молоді собаки наслідували Лип-Липа. Між ними й Білим Іклом існувала якась розбіжність. Можливо, вони зачули його дику природу й інстинктивно відчували до нього ворожнечу, яку свійський пес завжди відчуває до вовка. Хай там що, але, приєднавшись до Лип-Липа, вони переслідували його й, раз оголосивши йому війну, уже не припиняли її. Кожен із них час від часу знайомився з його зубами, і треба зізнатися, що Біле Ікло давав звичайно більше, ніж діставав. Багатьох із псів він, безсумнівно, здолав би у двобої, але такої нагоди, як бійка сам на сам, йому ніколи не випадало. Початок бою був сигналом для всіх інших табірних собак, які кидалися на нього цілою зграєю.

Ці переслідування, однак, мали свій позитивний бік і навчили вовченя двох важливих речей: як найкраще захищатися під час нападу цілої зграї і як у найкоротший проміжок часу завдати найбільшої шкоди під час двобою. У першому випадку найважливіше було втриматися на ногах, і він добре засвоїв це. Він зробився стійким, як кішка. Більші собаки налітали на нього всім тілом, намагаючись звалити його з ніг, але він тільки відскакував назад або вбік, то сковзаючи по землі, то стрибаючи в повітрі, й ноги його незмінно верталися до матері-землі.

Збираючись пуститися в бійку, собаки звичайно починають із того, що гарчать, вищиряються й куйовдять шерсть. Але Біле Ікло навчився обходитися без цього. Найменше зволікання спричиняло напад усієї собачої зграї. Його завдання полягало в тому, щоб хутко зробити свою справу й утекти. І Біле Ікло ніколи не попереджав про свої наміри. Він стрімко кидався на ворога й починав кусати його, перш аніж той устигав отямитися. Таким чином, він навчився розправлятися швидко й рішуче. Він одночасно поціновував і значення несподіванки. Варто було кинутися без попередження на собаку, прокусити йому плече або розшматувати вухо, і він був виведений з ладу.

Захопленого зненацька собаку легко можна збити з ніг, причому, падаючи, пес неминуче виставляв на мить незахищену м’яку частину шиї – найбільш уразливе місце, прокусивши яке, можна позбавити його життя. Біле Ікло знав цю точку. Це знання дісталося йому в спадок від багатьох мисливських поколінь вовків. Отже, Біле Ікло виробив таку систему атаки: по-перше, він намагався зустріти собаку самого; по-друге, він нападав на нього зненацька й намагався збити з ніг і, по-третє, він чіплявся зубами в м’яку частину його шиї.

Щелепи його не були ще настільки розвинені й сильні, щоб укус міг стати смертельним, але багато собак блукали табором із рваними ранами на шиї, що красномовно свідчили про наміри вовченяти. Якось, упіймавши одного зі своїх ворогів на узліссі, він декількома повторними укусами перервав йому велику шийну артерію, і пес сплив кров’ю. Зчинився неймовірний гамір. Витівку Білого Ікла помітили, звістка про неї дійшла до хазяїна вбитого собаки; індіанські жінки пригадали всі випадки, коли вовченя крало в них м’ясо, і озлоблена юрба оточила Сірого Бобра. Проте індіанець рішуче загородив вхід до свого намету, сховавши в себе винуватця переполоху, і відмовився видати його одноплеменцям, які вимагали помсти.

Білого Ікла зненавиділи й люди, і собаки. У цей період свого життя він не знав ані хвилини спокою. Він налаштував проти себе людей і тварин. Пси зустрічали його гарчанням, люди – камінням і прокльонами. Він жив у постійній напрузі, завжди насторожі, готовий будь-якої хвилини напасти й відбити напад, із блискавичною швидкістю вчепитися зубами або зі злісним гарчанням відскочити.

Що стосується гарчання, то він гарчав голосніше й страшніше за всіх собак у таборі. Мета гарчання – застерегти й налякати, і послуговуватися ним треба було вміти. Біле Ікло знав, як і коли вдатися до цього засобу. У своє гарчання він вкладав усе, що було в ньому злісного, страшного та грізного. Із судомно зморщеним носом, зі скуйовдженою шерстю, що так і ходила хвилями, з висолопленим червоним язиком, притиснутими вухами, очима, що горять ненавистю, піднятими губами й вискаленими іклами, з яких стікала слина, він міг зупинити напад будь-якого ворога. Незначне зволікання з боку останнього давало Білому Іклу час обміркувати план дій. Часто траплялося, що нападник після такої паузи зовсім відмовлявся від боротьби. І навіть від великих собак Білому Іклу, завдяки грізному гарчанню, не раз таланило йти з честю.

Біле Ікло був знехтуваний, але своїми кривавими прийомами й видатною енергією він змушував зграю дорого платити за ті переслідування, яким вона піддавала його. Йому забороняли приєднатися до зграї, і він, хоч як це дивно, домігся того, що жоден із цуценят не насмілювався відокремитися від зграї. Біле Ікло не допускав цього. Боячись його хитрості й вивертів, молоді собаки, за винятком Лип-Липа, не зважувалися бігати самі; наживши собі страшного ворога, вони змушені були триматися разом, щоб коли буде потреба, захищати один одного. Цуценя, що наважувалося з’явитися на березі річки саме, знаходило там смерть або, дико горлаючи зі страху й болю, волаючи так, що здіймало на ноги весь табір, рятувалося втечею від вовченяти.

Але напади Білого Ікла не припинилися й тоді, коли щенята твердо засвоїли, що їм варто триматися гуртом. Він нападав на них, коли вони були поодинці, а вони накидалися на нього всією зграєю. Самого вигляду Білого Ікла було досить, щоб розлютити їх, і в таких випадках тільки швидкість ніг рятувала його від жорстокої розправи. Але горе було тому собаці, що випереджав зграю. Біле Ікло навчився зненацька розвертатися й устигав скалічити знахабнілого переслідувача раніше, ніж зграя могла добігти. Це траплялося часто, тому що в запалі гонитви собаки не раз забували про обачність, тоді як Біле Ікло ніколи не втрачав розуму. Озираючись у бігу, він готовий був щохвилини обернутися й кинутися на переслідувача, що необережно випередив зграю.

Молоді собаки взагалі люблять гратися, тож, користуючись зі становища, що склалося, по-своєму, вони перетворили цю війну в гру. Переслідування Білого Ікла зробилося улюбленою забавою, якщо не завжди смертельною, то, у будь-якому разі, небезпечною. Біле Ікло, знаючи прудкість своїх ніг, не боявся віддалятися від стоянки. Марно очікуючи повернення своєї матері, він бавився тим, що заманював зграю в ліси, які оточували стоянку, де вона щораз неминуче випускала його з уваги. Через шум і гавкіт він завжди міг визначити місцезнаходження зграї, а сам тим часом нечутною м’якою ходою, успадкованою від батьків, тихо прослизав між деревами. Крім того, зв’язок між ним і природою був ближчим і безпосереднішим, отож він краще за псів знав усі її таємниці. Улюбленою його витівкою було переплисти річку, збивши таким чином зграю зі сліду, і залягти в сусідніх хащах, прислухаючись до її голосного схвильованого гавкання.

Його ненавиділи собаки й люди, неприборканий, постійно заклопотаний боротьбою, юний вовк розвивався швидко, але однобічно. На цьому ґрунті не могла розвинутися чутливість або розквітнути прихильність. Про такі речі він не мав уявлення. Його правилом було: слухатися сильних і кривдити слабких. Сірий Бобер був богом, і богом сильним, тому Біле Ікло корився йому. Але пси молоді й менші за нього були слабкими і їх треба було знищувати. Розвиток його йшов у напрямку сили. Під постійною загрозою каліцтва, ба навіть смерті його хижацькі й оборонні здібності розвинулися значно ліпше, ніж убачалося. Він став бігати швидше за інших собак, зробився дужчим, хитрішим, витривалішим, зліснішим, натренував залізні м’язи й значно переважав розумом своїх ворогів. Якби він не набув цих властивостей, то нізащо не вижив би в тому ворожому середовищі, що оточувало його.

Розділ IV

Шлях богів

Наприкінці року, коли дні стали коротші, а морози подужчали, Білому Іклу випала нагода втекти. Уже кілька днів у індіанському таборі панувала метушня. Літній табір знімався, і плем’я, склавши все своє майно, збиралося йти на полювання. Біле Ікло з цікавістю спостерігав за тим, що відбувалося, і, коли вігвами були розібрані, а скарб покладений у піроги, він усе зрозумів. Піроги почали вже відчалювати й частина їх зникла за поворотом ріки.

Він цілком свідомо відстав і, дочекавшися слушного випадку, вислизнув із табору й зник у лісових хащіх. Тут, за річкою, що починала братися кригою, він старанно замів свій слід. Потім він проповз у саму гущавину кущів і став чекати. Час спливав, і він кілька разів засинав і знову прокидався. Востаннє молодого вовка збудив голос Сірого Бобра, що кликав його. За ним почулися й інші голоси, і Біле Ікло зрозумів, що дружина Сірого Бобра і його син Міт-Са також шукають його.

Біле Ікло тремтів зо страху, і хоча в нього з’явилося бажання вилізти із засідки, він утримався від цього. Через деякий час голоси стихли, і Біле Ікло виповз із кущів, щоб насолодитися успіхом своєї справи. Настали сутінки, і якийсь час він грався в лісі, насолоджуючись волею. Аж раптом, зовсім зненацька, він відчув себе самотнім. Він сів, щоб обміркувати своє становище, розгублено прислухаючись до лісової тиші. Безмовність, що його оточувала, здавалася йому лиховісною. Він відчував навколо себе незриму, тривожну небезпеку. Обриси дерев і похмурі тіні здавалися йому підозрілими; у них, можливо, ховалося невідоме.

Крім того, стало дуже холодно. Поблизу не було теплої стіни намету, біля якої можна прилягти відпочити. Лапи його мерзнули, і він навперемінно піднімав то одну передню лапу, то іншу. Він прикрив їх своїм пухнастим хвостом і поринув у спогади. У цьому не було нічого дивного. Вовчий мозок за час перебування з людьми запам’ятав цілу низку картин. Біле Ікло подумки уявив собі табір, намети й полум’я багать. Він почув різкі голоси жінок, низькі грубі голоси чоловіків, гарчання собак. Він був голодний і згадав про шматки м’яса й риби, які отримував на вечерю. Тут не було ні м’яса, ні риби – нічого, крім лиховісної тиші.

Неволя розпестила його, а брак самостійності позбавив колишньої сили й твердості. Він розучився дбати про себе. Надходила ніч. Його почуття, що звикли до шуму й руху табору, до безперервної зміни зорових і слухових вражень, не діяли. Тут нема чого було робити, нема чого слухати, нема на що дивитися. Вовк напружував слух, воліючи вловити який-небудь звук серед безгоміння нерухомої природи, що оточувала його. Але почуття його притупилися від тривалої бездіяльності й від усвідомлення страшної небезпеки, що насувається.

Він затремтів від жаху. Якесь темне безформне громаддя неслося просто на нього. Це була тінь дерева, освітлена місяцем, вигляд якої секунду тому був затемнений хмарами. Заспокоївшись, Біле Ікло став тихенько скиглити; однак незабаром замовк, побоюючись, що його плач приверне увагу невидимих ворогів.

Саме над ним голосно скрипнуло від нічного холоду дерево. Вовченя перелякано завило. Охоплений панічним жахом, малий кинувся бігти в напрямку до табору. Його опанувало непереможне бажання якомога швидше опинитися в товаристві людини, віддатися під її заступництво. У повітрі йому вчувався запах диму й людські голоси. Він вийшов із лісу на осяяну місяцем галявину, де не було ні мороку, ні тіней. Проте селища він не побачив. Біле Ікло забув, що люди пішли.

Він сповільнив свій шалений біг – бігти було нікуди. Вовченя сумно тинялося по спустілому місцю стоянки, обнюхуючи купи сміття, забуті ганчірки й мотлох богів. Цієї хвилини він несказанно зрадів би стуку каміння, кинутого якою-небудь розлюченою жінкою, ударам Сірого Бобра й навіть нападу собачої зграї з Лип-Липом на чолі.

Він підійшов до місця, де стояв намет Сірого Бобра, і, сівши в його колишньому центрі, підняв морду до місяця. Горло його зсудомило, паща роззявилася, і з грудей вирвався жалібний стогін, у якому злилося все: і жах самоти, і туга за Кичею, і гіркота минулого, і страх перед майбутніми небезпеками та стражданнями. Це було протяжливе виття вовка, глибоке й тужливе, перше справжнє завивання, що видав Біле Ікло.

На світанку страх його розвіявся, але почуття самотності загострилося ще сильніше. Вигляд голої землі, на якій нещодавно стояли намети, тільки збільшив його тугу. Він не став довго роздумувати. Увійшовши в ліс, Біле Ікло попрямував униз за течією річки. Він біг без відпочинку весь день, і вигляд мав такий, ніби він був готовий бігти завжди. Його сталеві мускули не знали втоми. А коли втома все-таки з’явилася, спадкова витривалість дала йому снагу й змогу підганяти далі своє стомлене тіло. Там, де річка протікала між стрімчаками, Біле Ікло перелазив через гори; річки й притоки, що вливалися в головне русло, він переходив бродом або перепливав. Часто йому доводилося пробиратися тонкою крижаною кіркою, і він не раз провалювався крізь неї й боровся в холодній воді за своє життя. При цьому він невпинно шукав слід богів у тому місці, де вони мали висадитися із човнів і заглибитися в берег.

Розум Білого Ікла значно перевищував середній рівень, властивий його породі. Одначе кмітливості його не вистачало на те, щоб кинути погляд на протилежний берег Макензі. А що, коли боги висадилися на тому боці? Ця проста думка не заходила йому в голову. Пізніше, ставши старшим і досвідченішим та довідавшись чимало про річки й стежки, він зумів би, мабуть, виявити таку здогадливість. Але це все буде колись. Тепер натомість він усе біг прямцем, шукаючи слідів тільки на одному березі річки Макензі.

Усю ніч біг Біле Ікло в темряві, спотикаючись об перешкоди, які лише затримували, але не зупиняли його. До середини другого дня він уже біг безупинно тридцять годин, і його залізний організм почав слабшати. Тільки душевна витривалість підтримувала його сили. Він не їв уже протягом сорока годин і змарнів із голоду. Крижані ванни, у які він поринав кілька разів, також діяли. Його гарна шкура забруднилася, із широких лап точилася кров. Він почав кульгати, і кульгавість ця щогодини підсилювалася. На довершення всього стало сутеніти, і пішов м’який мокрий сніг. Він танув під ногами, заволікав усю місцевість і закривав нерівності ґрунту, що ще утрудняло мандрівку.

Цієї ночі Сірий Бобер збирався зробити привал із протилежного боку річки Макензі, оскільки полювати вони мали намір на тому березі. Але незадовго до настання ночі Клу-Куч, дружина Сірого Бобра, помітила оленя, що прийшов напитися з цього боку ріки. Якби олень не прийшов напитися та Клу-Куч не помітила його, якби Міт-Са не звернув зі шляху через сніг, якби, нарешті, Сірий Бобер не вбив оленя вдалим пострілом із рушниці – усі наступні події склалися б інакше. Сірий Бобер не зробив би привалу з цього боку річки Макензі, й Біле Ікло, пройшовши повз них, або знайшов би смерть у лісі, або приєднався б до своїх диких родичів, щоб залишитися вовком до самої смерті.

Настала ніч. Сипав лапатий сніг, і Біле Ікло, тихо виючи й кульгаючи, брів далі, аж раптом зненацька натрапив на свіжий слід на снігу. Слід був настільки свіжий, що він одразу ж упізнав його. Нетерпляче виючи, він попрямував геть від річки, продираючись між деревами. До слуху його долетіли знайомі звуки табору. Він побачив полум’я багаття, над яким куховарила Клу-Куч, і Сірого Бобра, що сидів навпочіпки, зі шматком сирого сала в руці. Очевидно, у таборі було свіже м’ясо.

Біле Ікло був упевнений, що його поб’ють. Від думки про це він зіщулився та злегка скуйовдив шерсть. Потім знову вирушив у бік табору. Він боявся побоїв, які, на його гадку, були неминучі, але знав, що знайде тепло біля багаття, захист богів і оточення собак; у таборі на нього чекала ворожнеча, але все-таки це було краще, ніж самотність, і більше відповідало його стадним нахилам.

Він поповзом наблизився до багаття. Сірий Бобер помітив його й перестав жувати сало. Біле Ікло підповз повільно, догідливо звиваючись і плазуючи на знак свого приниження й покірності. Він повз простісінько до Сірого Бобра, з кожним кроком уповільнюючи свої рухи. Нарешті, він опинився коло ніг хазяїна, під владу якого він віддавався добровільно душею й тілом. Цього разу він із власної волі прийшов до людини й підкорився їй. Біле Ікло тремтів, боячись покарання. Рука над ним заворушилася. Він мимоволі зіщулився, очікуючи удару, але удару не було. Вовк крадькома глянув угору. Сірий Бобер розривав шматок сала на дві частини. Він пропонував йому половину. Біле Ікло дуже делікатно, але водночас начебто недовірливо обнюхав сало, а потім узявся їсти його. Індіанець наказав принести вовченяті м’яса й оберігав його від інших собак, поки той їв. Покінчивши з їжею, Біле Ікло, задоволено і вдячно, ліг коло ніг Сірого Бобра, дивлячись на вогонь, моргаючи й дрімаючи в теплі. Все єство його було сповнене приємного усвідомлення, що завтра вранці йому більше не доведеться блукати на самоті в похмурому лісі; він прокинеться в таборі серед людей-богів, яким він віддався й від яких тепер цілком залежав.

Розділ V

Договір

Наприкінці грудня Сірий Бобер розпочав подорож по річці Макензі. Міт-Са й Клу-Куч супроводжували його. Одні нарти, запряжені своїми й найманими собаками, він вів сам. Другі, поменше, вів його син Міт-Са, і в них упрягли зграю цуценят. Другі нарти радше походили на іграшкові, але Міт-Са був у захваті від того, що виконує справжню чоловічу справу. Він учився керувати собаками й виховувати їх, а цуценята звикали до упряжі. Та крім цього нарти давали ще чималу користь, оскільки везли на собі близько двохсот фунтів поклажі й припасів.

Біле Ікло бачив, як табірні собаки не раз тягли нарти, тому він не дуже обурився, коли його запрягли разом із ними. Йому наділи на шию набитий мохом хомут, який з’єднувався двома ременями з лямкою, що охоплювала його груди й спину. До неї були прив’язані посторонки, за які він тягнув нарти.

У підводі було сім молодих собак. Усі вони народилися раніше за нього, кожен не молодший від дев’яти-десяти місяців, тільки Білому Іклу було вісім. Кожен пес був упряжений у нарти за допомогою одного ременя. Усі паски мали різну довжину, і різниця між довжиною окремих ременів була не менше як тулуб одного собаки. Кожний пасок був прив’язаний до кільця в передній частині нарт. Самі нарти не мали полозів і являли собою ящик із березової кори; передок був загнутий догори, щоб нарти не заривалися в сніг. Такий пристрій сприяв рівномірнішому розподілу ваги нарт і поклажі на якомога більшу поверхню, бо сніг у цей період зими був іще дуже пухким і нагадував стовчений у порошок кришталь. Заради дотримання того самого принципу розподілу ваги собаки були прикріплені до виступу нарт подібно до віяла, тому жоден із них не йшов по сліду іншого.

Таке запрягання давало ще одну перевагу. Різниця в довжині посторонок заважала заднім собакам кидатися на передніх. Щоб напасти, пес мусив обернутися до того, який ішов за ним на коротшому ремені, але в цьому випадку йому довелося б зустрітися не тільки з розлюченим собакою, а й із батогом погонича. Але найважливіша користь такого пристрою полягала в тому, що задній пес, прагнучи напасти на переднього, тягнув нарти з максимальною швидкістю, а чим хутчіше мчали нарти, тим швидше міг бігти переслідуваний собака. Таким чином, задній собака ніколи не міг наздогнати переднього. Чим прудкіше той біг, тим швидше біг собака, що йшов за ним, і тим хутчіше мчали нарти. Ось до яких хитрощів удавалася людина, використовуючи підвладних їй тварин.

Міт-Са дуже був схожий на свого батька, особливо розумом. Він давно зауважував, що Лип-Лип переслідує Білого Ікла, але в той час Лип-Лип належав іншому хазяїнові, і Міт-Са обмежувався тим, що зрідка обережно кидав у нього каміння. Тепер Лип-Лип був власністю Міт-Са, і, вирішивши помститися собаці, юнак прив’язав його до кінця найдовшого ременя. Лип-Лип зробився таким чином ватажком, місце саме по собі почесне, але по суті сильно принижувало його гідність; замість того, щоб займати інших собак і заправляти всією зграєю, він сам опинився в становищі ненависного й переслідуваного зграєю передового.

Оскільки його ремінь був довший за всі інші, собакам постійно здавалося, що Лип-Лип тікає від них. Вони бачили перед собою тільки пухнастий хвіст і задні лапи ватажка, а це лякало їх менше, ніж його скуйовджена шерсть і гострі ікла. Крім того, вигляд тварини або людини, що тікає, завжди викликає в собак бажання бігти слідом, бо в їхній свідомості негайно ж виникає думка, що від них хочуть сховатися. Те саме повторилося й стосовно Лип-Липа.

Щойно нарти рушали з місця, собаки кидалися переслідувати Лип-Липа, і ця погоня тривала цілий день. Спочатку, озлоблене й ображене у власній гідності, цуценя пробувало обертатися до своїх переслідувачів, але в цих випадках Міт-Са шмагав його по морді тридцятифутовим батогом із оленячої жили, змушуючи повернутися й бігти далі. Лип-Лип міг дивитися в обличчя зграї, але видовища батога витримати не міг, і йому нічого не залишалося робити, хіба що, натягнувши свій довгий ремінь, мчати спереду, рятуючись від зубів товаришів.

Однак індіанець вигадав іще підступніший спосіб помсти. Бажаючи загострити ненависть собак до ватажка, Міт-Са став відзначати його перед іншими псами, а відмінності ці збуджували в них ревнощі й ненависть. Міт-Са на їхніх очах годував його м’ясом, не даючи нічого решті. Це доводило всю іншу запряжку до нестями. Вони злобливо ходили навколо Лип-Липа, не наважуючись підійти ближче, тому що батіг у руках Міт-Са втримував їх на достатній відстані. Коли ж м’яса не було, Міт-Са відганяв подалі всю запряжку і вдавав, що годує Лип-Липа м’ясом.

Біле Ікло охоче взявся до роботи. Прийнявши закон богів, він пройшов незрівнянно велику еволюцію, на відміну від усіх інших собак, і твердо усвідомив, що бажання людей мусять виконуватися беззаперечно. До того ж переслідування, яких він не раз зазнавав від собак, змусили його дужче прив’язатися до людини. Він не відчував потреби в оточенні собі подібних. Кича була майже забута, і весь запас почуття, що залишився в ньому, вилився у відданість богам, яких він сам обрав собі за господарів. Тому працював він ревно та швидко звик до дисципліни. Такі є риси вовка й дикого пса, що зробилися ручними, і ці риси були надзвичайно сильно розвинені в Білому Іклі.

Між Білим Іклом і рештою собак тривала постійна ворожнеча. Він так ніколи й не навчився грати з ними. Він умів тільки битися й бився з ними досхочу, віддячуючи їм сторицею за всі образи й удари, завдані йому тоді, коли Лип-Лип був ватажком усієї зграї. Але Лип-Лип уже не був ватажком, за винятком тих годин, коли мчав, напнувши ремінь, попереду інших, тягнучи за собою нарти. Під час стоянок він тримався поблизу Міт-Са, Сірого Бобра чи Клу-Куч. Він не наважувався відійти від них, знаючи, що гострі ікла всієї зграї спрямовані проти нього. Він відчував тепер те саме, що довелося відчути нещодавно Білому Іклу.

З падінням Лип-Липа Біле Ікло міг легко стати ватажком зграї, але для цього він був занадто похмурою й недоторкливою істотою. Він або бив своїх товаришів у запряжці, або зовсім ігнорував їх. Вони тікали, помітивши його наближення; навіть найсміливіший із них не зважувався поцупити в нього кавалок м’яса. Навпаки, всі вони квапилися з’їсти свою порцію з остраху, що він відбере в них останній шматок. Біле Ікло добре вивчив закон: пригноблювати слабких і коритися сильним. Він з’їдав свою порцію з неймовірною швидкістю, і горе було тому собаці, що не встигав учасно проковтнути свою. Гарчання, клацання зубів – і собаці цьому залишалося тільки скаржитися байдужим зіркам, поки Біле Ікло доїдав його харч.

Час від часу, однак, той або інший пес намагався обуритися й нападав на Білого Ікла; тоді останній швидко приборкував перекірливого. Таким чином, він тренувався й не втрачав звички до боротьби. Він ревно оберігав те відрубне становище, що посів у зграї, і часто бився за його збереження. Але такі бійки тривали недовго. Біле Ікло значно перевищував своїх ворогів у силі та спритності. Мить – і собака вже лежав закривавлений, не встигши ще по-справжньому вступити в бій.

Таку саму дисципліну, яка існувала у дорозі між богами, Біле Ікло підтримував і між собаками. Він ніколи не дозволяв їм вольнощів і вимагав цілковитої до себе поваги. Між собою пси могли поводитися як хотіли: це його не стосувалося. Але йому вони мусили давати дорогу, коли він з’являвся серед них; мусили поважати його самотність і визнавати його зверхність. Натяк на невдоволення з їхнього боку, вискалені ікла, скуйовджена шерсть – і Біле Ікло кидався на собаку, нещадний і жорстокий, і швидко змушував його розкаятися у своїй помилці.

Він був жахливим тираном і вимагав залізної дисципліни. Слабкі не знали пощади. Недарма ж із перших місяців свого життя він пізнав жорстоку боротьбу за існування, коли блукав удвох зі своєю матір’ю суворою пустелею, недарма навчився безшумно крастися, чуючи наближення ворога. Він пригноблював кволих, але поважав сильних. І за весь час тривалої подорожі із Сірим Бобром він поводився дуже обережно з дорослими собаками, що зустрічалися йому на шляху, у таборах цих дивних тварин-людей.

Минуло кілька місяців, а Сірий Бобер рухався усе далі. Сили Білого Ікла розвинулися під впливом довгої дороги й завзятої, постійної роботи, а розумовий його розвиток можна було вважати майже завершеним. Він прекрасно вивчив той світ, у якому перебував, і засвоїв похмурий погляд на речі. Світ здавався йому жорстоким і грубим; у ньому не існувало ні тепла, ні ласки, ні прихильності, ні духовної краси.

Біле Ікло не любив Сірого Бобра. Правда, він був богом, але богом жорстоким. Біле Ікло радісно визнавав його владу, але влада ця ґрунтувалася на брутальній силі й перевазі розуму. У Білому Іклі від природи було закладено щось, що змушувало його жадати цієї влади, – інакше він не повернувся б із лісу, прагнучи виявити покірність своєму господарю. У його вдачі були якісь недосліджені глибини, яких ніхто ще не торкався. Добре слово й пестощі Сірого Бобра могли б висвітлити ці безодні. Але Сірий Бобер ніколи нікого не пестив і не казав добрих слів. Це було чуже для нього. Він був грубим дикуном, котрий чинив правосуддя дрюком, карав за провини ударами й винагороджував заслуги не добрістю, а тільки тим, що утримувався від ударів.

Отже, Біле Ікло нічого не знав про те щастя, що може дати людська рука. Він не любив її й завжди ставився до неї з деякою недовірою. Щоправда, руки ці кидали інколи м’ясо, але найчастіше вони завдавали болю. Їх треба було уникати. Вони жбурляли каміння, замахувалися ціпками, дрюками й батогами, роздавали удари, а якщо доторкалися до нього, то тільки для того, щоб ущипнути або смикнути. У селищах, які траплялися йому на шляху, малий вовк познайомився з дитячими руками й довідався, що вони теж уміють завдавати болю. Одного разу він ледве не втратив очі через малюсінького хлопчиська. Відтоді він підозріло ставився до всіх малюків. Він не терпів їх. Коли вони наближалися до нього зі своїми лиховісними рученятами, він підводився та йшов.

Якось у селищі, на березі Великого Невільничого озера, Біле Ікло зайвий раз упевнився в підступності людських рук, порушивши правило, якого навчив його Сірий Бобер, а саме: що вкусити бога – непрощенний злочин. У цьому селищі, за звичаєм усіх собак у всіх селищах, Біле Ікло вирушив на пошуки їжі. Дорогою він натрапив на хлопчиська, що рубав сокирою м’ясо, обрізки якого розліталися по снігу. Біле Ікло зупинився й став підбирати ці обрізки. Він побачив, що хлопчик відклав убік сокиру й озброївся товстим дрюком. Біле Ікло відскочив саме вчасно, щасливо уникнувши спрямованого на нього удару. Хлопчик кинувся йому навздогін, і Біле Ікло, не знаючи місцевості, побіг у прохід між двома вігвамами й опинився припертим до високого валу.

Бігти було нікуди. Єдиний шлях між вігвамами був загороджений хлопчиком. Високо піднявши дрюк, він підійшов до пійманого в пастку звіра. Біле Ікло розлютився. Він дивився на хлопчика, гарчачи й куйовдячи шерсть; його почуття справедливості було обурене. Він добре знав закон фуражування. Усілякі м’ясні залишки, на зразок морожених обрізків, належали собаці, що знайшов їх. Він не скоїв лиха, не порушив закону, а цей хлопчисько збирався бити його. Біле Ікло навряд чи усвідомлював, що робить. Він нестямився від люті, і напад відбувся так стрімко, що хлопчик теж нічого не зрозумів. Він відчув тільки, що лежить на снігу й що рука його, яка тримала дрюк, наскрізь прокушена зубами Білого Ікла.

Але Біле Ікло знав, що він порушив закон богів. Він устромив свої зуби у священне м’ясо одного з них і мусив очікувати на страшне покарання. Він утік до Сірого Бобра й сховався в нього під ногами, коли хлопчик з усією родиною з’явився вимагати помсти. Проте вони пішли ні з чим. Сірий Бобер заступився за свого собаку, і його підтримали Міт-Са й Клу-Куч. Біле Ікло, прислухаючись до словесної звади й стежачи за збудженими рухами, зрозумів, що його вчинок виправдано. Тут він уперше зрозумів, що боги бувають різні. Існували його боги й інші боги, але між ними – величезна розбіжність. Від своїх він повинен терпіти все – і справедливість, і несправедливість, але чужим богам він має право мститися за кривди зубами. Це теж був закон богів.

Того самого дня Білому Іклу довелося дізнатися ще дещо про цей закон. Міт-Са, збираючи суччя в лісі, зустрів укушеного хлопчика. З ним були його товариші. Відбулася сварка, і всі хлопці кинулися на Міт-Са. Йому не пощастило: удари сипалися на нього зусібіч. Спочатку Біле Ікло байдуже стежив за бійкою. Адже билися боги, це була їхня справа, а не його. Однак незабаром він збагнув, що Міт-Са, одного з його власних богів, кривдять чужі боги. Проте не доводи розуму, а дикий приплив злості змусив Білого Ікла кинутися на забіяк. Через п’ять хвилин галявина вкрилася хлопчиками, котрі розбігалися на всі боки, причому на снігу залишалися сліди крові, які доводили, що зуби Білого Ікла непогано попрацювали. Коли Міт-Са розповів у таборі про те, що трапилося, Сірий Бобер наказав дати Білому Іклу м’яса, і Біле Ікло, лежачи коло багаття, ситий і сонний, збагнув, що його вчинок належно поцінували.

На цьому досвіді Біле Ікло познайомився із законом власності й утямив, що захист цієї власності є його обов’язком. Від захисту самого бога до захисту його майна був тільки один крок, і цей крок він зробив. Усе, що належить його богові, він зобов’язаний нині захищати від цілого світу, не зупиняючись навіть перед тим, щоб кусати чужих богів. Правда, така зухвалість здавалася йому святотатством і була, крім того, поєднана з небезпекою. Адже боги всемогутні, і пес не годен боротися з ними, але Біле Ікло навчився сміливо й безстрашно дивитися їм у вічі. Обов’язок був вищим за страх, і злодійкуваті боги незабаром відучилися зазіхати на майно Сірого Бобра.

Біле Ікло миттєво помітив, що злодійкуваті боги зазвичай боягузливі й швидко тікають при першій тривозі. Він зрозумів також, що варто йому подати голос, і Сірий Бобер з’явиться на допомогу. Це означало, що злодій боїться не його, а Сірого Бобра. Біле Ікло не здіймав тривоги гавканням, – він узагалі не вмів гавкати, – а звичайно відразу кидався на непрошеного гостя, намагаючись вчепитися в нього зубами. Завдяки своїй похмурій і відлюдкуватій вдачі, що змушувала його цуратися інших собак, він був надзвичайно придатний для ролі сторожа, а Сірий Бобер усіляко намагався розвинути в ньому ці властивості. Як вислід, Біле Ікло зробився ще зліснішим і страшнішим, аніж колись.

Минали місяці, усе міцніше скріплюючи договір між людиною й Білим Іклом. Це була та сама колишня угода, укладена між першим вовком і людиною. І як чинили це всі інші вовки й дикі собаки до й після нього, Біле Ікло сам виробив для себе її умови. Вони були прості. За те, щоб придбати власного бога із плоті й крові, він віддавав свою волю. Від бога він одержував їжу, тепло й захист. Замість цього він зобов’язувався стерегти майно бога, захищати його, працювати на нього й коритися йому.

Володіння богом зобов’язує до служіння йому. Біле Ікло служив із почуття обов’язку й благоговіння, але не з любові. Він не знав, що таке любов. Кичу він майже забув. До того ж він розумів, що, віддавшись із доброї волі в руки свого бога, він не тільки відмовився від свободи та своєї породи; він знав, що, навіть зустрівшися з Кичею, він не покине свого бога заради неї. Його відданість людині була вища від любові до волі, до родини й породи.

Розділ VI

Голод

До весни Сірий Бобер закінчив свою далеку подорож. Стояв квітень, і Білому Іклу минав уже другий рік, коли вони, нарешті, дісталися рідного селища і Міт-Са зняв із нього хомут. Хоча Біле Ікло далеко ще не досяг повного розвитку, але після Лип-Липа він був одним із найбільших однорічних щенят. Від вовка-батька й від Кичі він успадкував велику статуру та силу й міг уже рівнятися з дорослими собаками. Але його тілу ще бракувало компактності. Він був худий і сухорлявий, і сила його пояснювалася радше натренованістю мускулів, ніж їхньою масивністю. Шерсть він мав сіру, справжню вовчу, і виглядом своїм скидався на вовка. Частка собачої крові, успадкована ним від Кичі, ані краплі не відбилася на його зовнішності, але вплинула на склад його розуму.

Він блукав по селах і з почуттям задоволення дізнавався про різних богів, яких знав до подорожі. Тут так само були цуценята, подібні до нього, а також дорослі собаки, що здавалися йому тепер уже не такими великими й страшними, якими вони збереглися в його пам’яті. Біле Ікло боявся їх набагато менше, ніж колись, і розгулював між ними з недбалою впевненістю; це було для нього чимось настільки ж новим, як і приємним.

Був тут і старий Бісик, якому за старих часів треба було тільки ощиритися, щоб змусити Білого Ікла наїжачитися й кинутися навтікача. Через цього пса Білому Іклу не раз доводилося відчувати свою нікчемність; а тепер завдяки йому ж він довідався про те, що в ньому самому відбулися величезні зміни. Тим часом як Бісик слабшав від старості, Біле Ікло з кожним днем убирався в потугу.

Про зміну, що трапилася в його ставленні до собачого світу, Біле Ікло довідався якось під час поділу щойно вбитого оленя. На його частку дісталося копито й шмат гомілки, до якої пристав чималий кавалок доброго м’яса. Сховавшись за кущами від інших собак, він пожирав свій ласий шматок, коли Бісик накинувся на нього. Але Біле Ікло, сам не тямлячи, що робить, двічі вкусив його й відскочив. Бісик був приголомшений його сміливістю та швидкістю нападу. Він стояв, безглуздо витріщившись на Білого Ікла й на закривавлену кістку, що лежала між ними.

Бісик був старий, і йому не раз уже випадало переконуватися, що собаки, яких він раніше нещадно переслідував, тепер виявлялися дужчими за нього. Хай як гірко було це усвідомлювати, доводилося миритися з цим, і він покликав на допомогу всю свою мудрість і довголітній досвід, щоб якось підтримати свій престиж. За старих часів він люто кинувся б на Білого Ікла, але тепер усвідомлення власної кволості не дозволяло йому наважитися на цей ризикований крок. Він скуйовдив шерсть і спрямував грізний погляд на свого ворога, і вовк, охоплений раптом колишнім страхом, увесь наїжачився й почав квапливо вигадувати спосіб, як би піти без великої ганьби.

Аж отут Бісик прикро схибив. Якби він і далі гарчав та злобливо дивився на Білого Ікла, усе було б добре і Біле Ікло внаслідок звички, напевно, відступив би, залишивши йому м’ясо. Але Бісик не чекав. Уважаючи перемогу здобутою, він наблизився до м’яса й узявся його обнюхувати. Біле Ікло злегка насторожився. Бісик і тут міг би ще врятувати становище. Якби він залишився стояти, нахилившись над м’ясом, але не торкаючись його, Біле Ікло безсумнівно втік би, але запах м’яса сильно збуджував апетит Бісика, і жадібність змусила його схопити кістку.

Цього Біле Ікло не міг стерпіти. Він іще занадто добре пам’ятав про те, як безроздільно панував над зграєю, і не міг спокійно дивитись, як інший собака їсть м’ясо, що належало йому. Своїм звичаєм, він накинувся без попередження. Після першого ж зіткнення праве вухо Бісика виявилося пошматованим. Собака був уражений блискавичною швидкістю нападу. Але тієї ж хвилини сталося щось іще несподіваніше: пса збили з ніг і укусили за горло. Поки він силкувався встати на ноги, Біле Ікло двічі гризонув його в плече. Він діяв із карколомною швидкістю. Бісик зробив марну спробу кинутися на Білого Ікла, але зуби його гучно клацнули в повітрі, і наступної хвилини він, хитаючись, відступав із прокушеним носом.

Обставини зовсім змінилися. Біле Ікло стояв тепер над м’ясом, куйовдячи шерсть і гарчачи, а Бісик тримався на відстані, роздумуючи, як би хутчіше втекти. Він не наважувався зійтися в ґерці із цим молодим блискавичним ворогом і знову, цього разу з іще більшою гіркотою, відчув подих старості, що насувалася. Однак у його спробі зберегти власну гідність було щось героїчне. Спокійно повернувшись спиною до ворога й кістки, начебто обоє вони були неварті його уваги та не існували для нього, Бісик поважно вийшов і, тільки відступивши на значну відстань, де Біле Ікло вже не міг його бачити, взявся зализувати свої рани.

Ця перемога додала Білому Іклу більше віри в себе й змусила його пишатися. Він став триматися вільніше щодо інших дорослих собак. Він не шукав із ними сварки, але вимагав до себе поваги. Він уважав, що інші зобов’язані давати йому дорогу, але сам не звільняв її ні для кого. На нього варто було зважати, от і все. Він не дозволяв більше стосовно себе неуваги й недбалості, які випадали на долю інших щенят, до того ж і на його колишніх товаришів у запряжці. Ці давали дорогу дорослим собакам і, підкоряючись насильству, віддавали їм своє м’ясо, але до Білого Ікла, самотнього, похмурого, страшного, нетовариського й чужого, дорослі пси почали ставитись як до рівного, дарма що геть не розуміли його. Вони навчилися не зачіпати його й відмовилися від усіляких спроб вступати з ним у бійку або зав’язати дружні стосунки. Коли собаки давали йому спокій, він теж не займав їх, і обидві сторони після декількох сутичок переконалися, що такий стан справ їх найбільше влаштовує.

У середині літа з Білим Іклом стався дивний випадок. Вирушивши на самоті оглянути новий вігвам, побудований на краю селища за той час, поки він ходив із мисливцями на оленів, він впритул зіткнувся з Кичею. Він зупинився й глянув на матір. Він пам’ятав її, щоправда, невиразно, але все-таки пам’ятав, чого не можна було сказати про неї. Вона вискалила ікла й загарчала на нього, і тут пам’ять його прояснилася. Забуте дитинство, так щільно пов’язане із цим знайомим гарчанням, негайно пригадалося вовченяті. Адже до знайомства з богами мати була для нього центром Усесвіту. Колишні почуття охопили його. Він радісно кинувся до неї, а вона зустріла його вишкіреними іклами й розтяла йому щоку до самої кістки. Біле Ікло був спантеличений і відскочив, переляканий і здивований.

Але Кича не була винувата. Вовчиця-мати не спроможна пам’ятати своїх дорослих щенят, і Кича забула Білого Ікла. Для неї він був тепер чужий, і її нинішній виводок давав їй право гнати всіх чужих і незнайомих.

Одне із щенят підповзло до Білого Ікла: вони були майже братами, але не знали про це. Біле Ікло із цікавістю обнюхав щеня; Кича при цьому вдруге вкусила його в морду. Він відступив іще далі. Усі спогади, що нахлинули, розтанули та знову пішли в могилу, звідки відродилися на мить. Біле Ікло глянув на Кичу, що гарчала й облизувала своє щеня. Вона втратила в його очах будь-яку вагу. Він уже навчився обходитися без неї. Вплив її був забутий. Вона не існувала більше для нього, так само як і він не існував для неї.

Він усе ще, неабияк здивований, стояв на місці, коли Кича втретє кинулася на нього, щоб відігнати геть. І Біле Ікло не пручався. Це була самиця його породи, а між вовками існує закон, що забороняє самцям нападати на самок. Він нічого не знав про цей закон, тому що це не було узагальнення, яке з’явилося внаслідок розумового процесу або життєвого досвіду: він просто відчув таємне навіювання, почув голос інстинкту, того самого інстинкту, що змушував його вити на місяць ночами і боятися смерті й невідомого.

Минали місяці. Біле Ікло підростав, ставав більшим і дужчим, а характер його розвивався згідно з умовами життя й спадковості. Спадковість ця була подібна до глини, з неї можна було виліпити що завгодно, надати їй будь-якої форми. Якби Біле Ікло так і не підійшов ніколи до багаття людини, життя в пустелі зробило б із нього справжнього вовка. Але боги оточили його іншими умовами, і він став псом, сильно схожим на вовка, але все-таки псом.

Отже, завдяки природним здібностям і впливу довкілля, характер його вилився в особливу своєрідну форму. Це було неминуче. Він ставав усе менш товариським, усе лютішим і похмурішим. Собаки за кожним разом переконувалися в тому, що краще дати йому спокій, а Сірий Бобер щодня більше цінував його.

Біле Ікло, який вирізнявся силою в усіх своїх проявах, мав, однак, і одну слабкість. Він не витримував, коли з нього сміялися. Людський регіт був йому огидний. Якщо люди сміялися між собою, він ставився до цього байдуже, аби сміх цей не стосувався його. Але, відчувши кпини на свою адресу, він одразу ж розлючувався. Звичайно серйозний, похмурий і поважний, він у таких випадках шаленів до смішного. Регіт так ображав і дратував його, що він здатен був годинами галабурдити, немов злий дух. І горе було тому собаці, який траплявся йому такої хвилини на очі. Біле Ікло занадто добре знав закон, щоб зважитися зігнати свою злість на Сірому Бобрі, за спиною якого був дрюк і його божественне походження, але за спиною собак не було нічого, крім простору, і там вони й рятувалися від Білого Ікла, коли людський сміх доводив його до сказу.

На третьому році його життя в індіанців на Макензі настав страшний голод. Улітку не було риби. Узимку олені покинули свої звичайні місця; лосі стали рідкістю, кролики майже зникли, хижаки гинули. Позбавлені звичайної здобичі, ослаблі від голоду, звірі пожирали один одного. Виживали тільки сильні.

Боги Білого Ікла завжди були мисливцями. Старі й кволі вмирали з голоду. У селі стояв стогін жінок і дітей, які відмовляли собі в усьому, віддаючи останні залишки їжі виснаженим мисливцям, що блукали лісами у марних пошуках дичини.

Голод довів богів до такого відчаю, що вони почали їсти шкіру своїх мокасинів і рукавиць, а собаки харчувалися шкірою хомутів і ременями батогів. Пси, крім того, пожирали один одного, а боги поїдали собак. Спочатку знищували псів слабкіших і менш придатних, а ті, які залишалися живими, розуміли, що на них очікує. Найсміливіші й найрозумніші з них залишали багаття богів, що перетворилися тепер на бойні, і тікали в ліс, де гинули від голоду чи ставали здобиччю вовків.

У цей жахливий час Біле Ікло теж пішов до лісу. Він краще за інших був пристосований до цього життя, маючи досвід свого дитинства. З особливою майстерністю вистежував він дрібну дичину. Він міг годинами лежати причаївшись і, попри голод, що його мучив, неймовірно терпляче стежив за кожним рухом білки, аж поки вона не спускалася додолу. Але й отут він не квапився. Він вичікував зручної миті, щоб упевнено завдати удару, перш аніж білка встигне дістатися найближчого дерева. Тоді й тільки тоді, зі швидкістю блискавки, вискакував він із засідки, немов сіра бомба, і без промаху накидався на свою жертву, що марно намагалася втекти від нього.

Однак полювання за білками не могло вгамувати його голоду. Їх було замало. Білому Іклу доводилося вишукувати й інших дрібних звірів. Іноді голод так сильно мучив його, що він не гидував викопувати із землі лісових мишей. Він не зупинявся навіть перед нападом на ласку, таку саму голодну, як і він, але набагато жорстокішу.

У найтяжчі хвилини голоду він повертався назад до багать богів, але не підходив до них близько, а блукав біля узлісся, намагаючись залишитися непоміченим, і обкрадав капкани в тих рідкісних випадках, коли до них потрапляла дичина. Він навіть обікрав капкан Сірого Бобра, поки той брів лісом, ледь волочачи від виснаження ноги, спотикаючись, часто сідаючи відпочити через кволість і дихавицю.

Якось Біле Ікло зустрів молодого, знесиленого вовка, що ледь тягнув від голоду ноги. Якби він не був голодний, то, може, пішов би з ним і приєднався до своїх братів-вовків, але тут погнався за своїм родичем, убив його й з’їв.

Щастя, здавалося, було прихильне до Білого Ікла. Щоразу, коли голод загострювався, він знаходив яку-небудь дичину. Коли ж він дуже слабшав, доля оберігала його від зустрічей із більшими хижаками. Одного разу йому вдалося добряче підкріпити свої сили, харчуючись протягом двох днів убитою ним риссю, і саме в цей час на нього напала голодна зграя вовків. Це була тривала жорстока погоня, але Біле Ікло був більш ситий; і йому не тільки вдалося втекти від них, а і, зробивши гак, зайти їм у тил, самому напасти на одного з відсталих і вбити його.

Незабаром він покинув цю місцевість і попрямував нагору до долини, де колись народився. Тут у знайомому лігві він зустрівся з Кичею. Згадавши старовину, вона теж полишила негостинні вогнища богів і повернулася до свого колишнього сховища, щоб привести на світ нових вовченят. До приходу Білого Ікла від усього виводка залишився тільки один, та й цьому не судилося пережити голод.

Кича зустріла свого дорослого сина далеко не привітно. Але йому це було байдуже; він уже не потребував матері та, спокійнісінько повернувшися до неї спиною, рушив нагору по річці. Дійшовши до того місця, де річка розгалужувалася, він попрямував уздовж лівого русла й знайшов барліг рисі, з якою він і його мати боролися колись. Тут, у порожньому лігвищі, він відпочив протягом цілої доби.

На початку літа, коли голод уже закінчувався, Біле Ікло зустрів Лип-Липа, що також пішов до лісу, де ледве животів. Біле Ікло натрапив на нього зовсім зненацька. Ідучи з двох боків уздовж обніжжя високого стрімчака, вони майже одночасно обігнули виступ скелі й зіткнулися ніс у ніс. На хвилину вони зупинилися, підозріло оглядаючи один одного.

Біле Ікло був у прекрасній формі. Полювання йшло вдало, і він от уже цілий тиждень харчувався досита. Останньою здобиччю він, мабуть, навіть трохи об’ївся. Але, зустрівши Лип-Липа, він за старою звичкою наїжачився та злобливо загарчав. Він зробив це цілком несвідомо, просто тому, що цей зовнішній прояв завжди супроводжував певний настрій, який викликав у ньому своїми приставаннями й переслідуваннями Лип-Лип. У минулому, зустрівшись із Лип-Липом, він завжди куйовдив шерсть і гарчав, достоту так само зробив він це відрухово й тепер. Вовк не гаяв часу; усе трапилося якось миттєво. Лип-Лип спробував відступити, але Біле Ікло налетів на нього, перекинув на спину й перегриз йому зубами тонке горло. Кілька хвилин напружено спостерігав він передсмертні судоми ворога, потім спокійно рушив далі вздовж підніжжя пагорба.

Одного разу, незабаром після цієї зустрічі, він підійшов до узлісся, де вузька відкрита смуга землі положисто спускалася до річки Макензі. Він навідувався сюди раніше, коли галявина ця була незаселена, натомість тепер на ній розкинулося селище. Сховавшись за деревами, Біле Ікло зупинився, прагнучи оцінити ситуацію. Вигляд, звуки й запахи здалися йому знайомими. Це було його колишнє село, яке тільки змінило місце. Однак і вигляд, і звуки, і запахи сильно відрізнялися від тих, які він пам’ятав. Тепер не чути було ні стогону, ні плачу. І коли до його слуху донеслися злі голоси жінок, він зрозумів, що ця злість походить від ситого шлунка. У повітрі запахло рибою. Там була їжа! Голод минув!

Біле Ікло сміливо вийшов з лісу й попрямував до вігвама Сірого Бобра. Хазяїна не було вдома, але Клу-Куч зустріла його радісними криками й почастувала свіжопійманою рибою, і він улігся коло її ніг, очікуючи на повернення Сірого Бобра.

Частина четверта

Розділ I

Ворог собачого роду

Якщо для Білого Ікла й залишалася ще в майбутньому яка-небудь можливість подружитися з побратимами однієї з ним породи, то можливість ця на віки вічні зникла відтоді, як його зробили ватажком запряжки. Тепер собаки зненавиділи його остаточно: зненавиділи його за зайві шматки м’яса, які давав йому Міт-Са, і за всі пільги й потурання, що випадали на його долю. Вони ненавиділи його за те, що він завжди біг попереду запряжки, і за те, що перед очима в них постійно миготіли його пухнастий хвіст і задні лапи, які доводили їх до сказу.

І Біле Ікло платив собакам тією самою монетою. Нове становище ватажка запряжки не обіцяло йому нічого приємного. Необхідність постійно тікати від розлюченої зграї, кожного пса якої він протягом трьох років не раз бив і принижував, виводила його із себе. Проте нічого було вдіяти, залишалося тільки терпіти або загинути, а гинути він не мав бажання. Тієї миті, коли Міт-Са віддавав наказ рушати, вся зграя з диким злісним вереском кидалася вперед на Білого Ікла. Про захист годі було й думати. Якщо він обертався до них, Міт-Са кінцем довгого батога вдаряв його по морді. Йому не залишалося нічого іншого, як бігти. Він не міг захищатися хвостом і задніми лапами від усієї цієї скаженої орди; це була непевна зброя проти їхніх нещадних іклів. І він біг, із кожним стрибком насилуючи свою самолюбну вдачу й гордість, – біг цілий день.

Не можна, однак, безкарно силувати власну природу. Вона неодмінно помститься за себе. Це однаково, що змусити волосся, якому призначено рости назовні, перемінити напрямок і вростати в тіло; якби такий дослід був можливий, у результаті почалося б запалення й пекучий біль. Так було і з Білим Іклом.

Усім своїм єством він прагнув накинутися на зграю, що гавкала за його спиною, але боги не бажали цього й підкріплювали свою волю довгим тридцятифутовим батогом із оленячої шкіри. Таким чином, Білому Іклу залишалося тільки глибоко затаїти гіркоту образи та плекати в душі ненависть і підступництво, що не поступається його природній жорстокості й непокорі.

Не було гіршого ворога власної породи, ніж Біле Ікло. Він не просив пощади, але й не давав її. Він був постійно рубцьований від укусів усієї зграї, проте й вона мала на собі сліди його зубів. На противагу іншим передовим собакам, які, коли їх розпрягали під час привалів, горнулися до богів, Біле Ікло ніколи не шукав захисту. Він сміливо розгулював табором, зганяючи ввечері на собаках витерплювані за день образи.

Поки він іще не був ватажком у запряжці, інші пси давали йому дорогу. Тепер ситуація змінилася. Збуджені тривалим переслідуванням, перебуваючи під оманливим враженням перемоги над ним і власною зверхністю – враженням, яким вони тішилися цілий день, собаки не могли змусити себе дати йому дорогу. Щойно Біле Ікло з’являвся, починалася бійка. Поява його супроводжувалася гавканням, гарчанням і клацанням зубів. Повітря, яким він дихав, було просякнуте ненавистю й люттю, і це ще дужче роздмухувало його власну ненависть і лють.

Коли Міт-Са наказував запряжці зупинитися, Біле Ікло корився. Спочатку це завжди викликало розгубленість серед псів. Усі вони раді були кинутися на ненависного ватажка, але їх зупиняв Міт-Са з довгим батогом у руках. Таким чином, собаки второпали, що, коли нарти зупиняються за наказом хазяїна, нападати на Білого Ікла не треба. Але, коли Біле Ікло зупинявся без наказу, всій зграї дозволялося накинутися на нього й розшматувати, якщо їм це вдасться. Після декількох таких зіткнень Біле Ікло зрозумів, що він не має права зупинятися за власним бажанням. Він швидко засвоював такі уроки. Сама природа жадала від нього кмітливості, тому що інакше він безсумнівно загинув би в тих тяжких умовах, якими оточила його доля.

Проте собаки ніяк не могли запам’ятати, що на стоянках вони не повинні займати Білого Ікла. Ганяючись за ним і переслідуючи його, вони забували за день урок, отриманий напередодні ввечері; і коли урок цей повторювався, вони знову негайно забували його. До того ж ненависть їх до Білого Ікла мала під собою глибшу підставу. Вони відчували в ньому ворожу породу – причина цілком достатня, щоб збудити їхню злість. Подібно до нього, вони були прирученими вовками. Але процес цей розпочався для них давно, багато поколінь тому. Спадщина пустелі була майже втрачена ними, а сама пустеля являла собою для них страшну й грізну невідомість. Але у вигляді, вчинках і характері Білого Ікла проступало близьке споріднення з пустелею. Він символізував, уособлював її; вишкіряючись на нього, собаки тільки прагнули захиститися від руйнівної сили, що причаїлася в густих хащах лісу і в темному мороці, що оточував багаття.

Утім, одне правило зграя таки добре вивчила, а саме, що їй варто завжди триматися гуртом. Біле Ікло був занадто страшним ворогом для того, щоб можна було зважитися вступити з ним у двобій. Пси зустрічали його всією зграєю; інакше він перебив би їх усіх поодинці за одну ніч. Варто йому було збити з ніг котрогось із них, як одразу ж усі інші накидалися на нього, перш аніж він устигав прокусити жертві горло. При першому натяку на зіткнення вся зграя спільно нападала на нього. Собаки іноді сварилися між собою, але всі чвари припинялися, щойно серед них з’являвся Біле Ікло.

З іншого боку, хоч як вони намагалися, їм не вдавалося вбити Білого Ікла. Він був занадто спритним для них, занадто грізним, занадто розумним. Він уникав вузьких місць і завжди встигав ушитися, коли зграя робила спробу оточити його. Збити ж його з ніг не вдавалося ще жодному собаці. Ноги його чіплялися за землю з такою самою силою, з якою сам він чіплявся за життя. Щодо цього, життя й усталеність були синонімами в постійній боротьбі зі зграєю, і ніхто краще за Білого Ікла не знав цього.

Отже, він зробився ворогом своєї породи, цих приручених вовків, що розпестилися біля багаття людини, що змиршавіли під захистом її сили. Біле Ікло був твердий і нещадний. Таким виліпила його природа. Він оголосив війну всім собакам. Навіть Сірий Бобер, при всій своїй жорстокості, нерідко дивувався люті Білого Ікла. Він присягався, що ніколи ще не існувало подібного звіра, і такої самої думки дотримувались індіанці з інших селищ, підраховуючи число його жертв серед своїх псів.

Коли Білому Іклу виповнилося п’ять років, Сірий Бобер узяв його із собою в нову далеку подорож, і мешканці селищ уздовж річки Макензі на перевалі через Скелясті гори й від Дикобразової річки до Юкону довго пам’ятали спустошення, влаштоване Білим Іклом серед їхніх собак. Він насолоджувався помстою, убиваючи своїх ближніх. Це були звичайні довірливі собаки. Вони не були підготовлені до швидкості його натиску й не очікували атаки без попередження. Вони не підозрювали, що він схожий на блискавку, що вбиває на місці. Пси підходили до нього, зухвало куйовдячи шерсть, а він, не гаючи часу на засторогу, кидався на них і перегризав їм горлянки раніше, ніж вони встигали отямитися.

Біле Ікло зробився вправним борцем. Він заощаджував сили, ніколи не марнував їх і не вплутувався в тривалу боротьбу. Він нападав швидко, а якщо напад не вдавався, він так само хутко відскакував. Схожий на всіх вовків, Біле Ікло не терпів тривалого дотику до чужого тіла. Це загрожувало небезпекою й доводило його до шалу. Він мусив відчувати себе на волі, на ногах, і не торкатися нічого живого. У цьому позначався ще вплив пустелі, що затверджувався через нього. Інстинкт цей підсилився в ньому також унаслідок самотнього життя, що він вів із дитинства. У зіткненні крилася небезпека. Це була пастка, страх перед якою глибоко сидів у Білому Іклі, вплітався в кожну його клітину.

От чому чужі собаки, що зустрічалися йому, не в змозі були з ним боротися. Він уникав їхніх іклів або вбивав їх, або йшов від них неушкоджений. Бували, звичайно, винятки. Траплялося, що декілька псів кидалися на нього й устигали завдати йому прочухана; іноді й самотньому собаці вдавалося звести з ним рахунки. Але то були лише рідкісні випадки. Загалом, він зробився таким вправним борцем, що все сходило йому безкарно. На його боці була ще одна перевага: він умів правильно визначати час і простір. Не те щоб він робив це свідомо чи вмів розраховувати. Ні! Процес цей відбувався в ньому суто механічно. Зір Біле Ікло мав чудовий, і його нерви швидко й точно передавали зорове враження мозку. Всі його члени були краще розвинені, ніж у звичайних собак, і весь організм працював легше й напруженіше. Нервами, розумом і силою м’язів він перевершував усіх своїх побратимів. Коли очі його передавали мозку рухливе зображення дії, той без особливих зусиль визначав межі цієї дії в просторі й часі, необхідні для її виконання. Таким чином він легко міг ухилитися від стрибка іншого собаки або удару його іклів і при цьому визначити найкоротший час, потрібний йому для успішного нападу. Тіло його й мозок являли собою вдосконалений механізм. За це він не заслуговував похвал; природа виявилася до нього щедрішою, ніж до інших, от і все.

Стояло вже літо, коли Біле Ікло прибув у форт Юкон. Сірий Бобер перетнув узимку великий кряж, що відокремлював Макензі від Юкону, і провів весну, полюючи на західних відрогах Скелястих гір. Потім, коли на Дикобразовій річці розтав лід, він побудував пірогу й поплив униз до злиття її з Юконом до найполярнішого кола. Тут стояв форт старого Суспільства Гудзонової затоки; тут було багато індіанців, чимало їжі й панувало незвичайне пожвавлення. Це було літо 1898 року, і тисячі золотошукачів прямували нагору по Юкону в Доусон і Клондайк. Хоча до мети залишалися ще сотні миль, багато хто з них був у дорозі вже цілий рік; деякі, щоб дістатися сюди, пройшли більше як п’ять тисяч миль, а були й такі, що з’явилися з краю світу.

Тут Сірий Бобер зупинився. Шум золотого потоку долетів до його вух, і він приїхав сюди з декількома тюками хутра, рукавиць і мокасинів. Він не зважився б на таку тривалу подорож, якби не розраховував на добрі бариші. Але дійсність далеко перевершила всі його очікування. Найсміливіші мрії Сірого Бобра не сягали далі ста відсотків прибутку, а він нажив тисячу відсотків. І, як справжній індіанець, він улаштувався там надовго, щоб якомога вигідніше й неквапом розпродати свій товар, хоч би для цього довелося залишитися на все літо й частину зими.

У форту Юкон Біле Ікло вперше побачив білих людей. Порівнявши їх із індіанцями, він зрозумів, що це якісь особливі істоти, вищі боги. Йому здавалося, що вони мають більшу силу, а в силі, на його думку, і ховалася божественність. Біле Ікло дійшов цього не розумом, а чуттям; він не зробив висновку, що білі боги тому-то й тому-то могутніші за індіанців, а просто відчув це всім своїм єством.

Коли він був іще цуценям, величезні вігвами індіанців уразили його як прояв нечуваної сили; тепер натомість він дивувався, побачивши будинки й форти, зведені з масивних колод. У цьому він бачив могутність, отже, білі боги були могутніші. Вони мали потужнішу владу над предметами, ніж боги, яких він знав досі, зокрема ніж найдужчий з них Сірий Бобер. Тепер Сірий Бобер здавався йому маленьким божком порівняно з цими білошкірими богами.

Зрозуміло, Біле Ікло тільки відчував це все, а не усвідомлював. Одначе тварина здебільшого керується чуттям, а не розумом, і кожен учинок Білого Ікла ґрунтувався тепер на почутті, що білі люди є вищими богами. Спочатку він ставився до них дуже підозріло. Адже не можна було знати, які невідомі жахіття вони здатні придумати і який біль годні заподіяти. Він із цікавістю стежив за ними, намагаючись залишитися непоміченим. Попервах він задовольнявся тим, що спостерігав за людьми здалеку, але, помітивши, що нові боги не чинили лиха собакам, які крутилися поблизу, він наважився підійти до них ближче.

Своєю чергою він викликав у білих людях цікавість. Його вовча подоба привертала їхню увагу, і вони вказували на нього один одному пальцями. Це не подобалося Білому Іклу, і, коли вони намагалися підійти до нього, він вискалював зуби й тікав. Жодному з них не вдалося доторкнутися до нього рукою, і це було їхнім щастям.

Біле Ікло незабаром зрозумів, що тільки деякі з цих богів, не більше півдесятка, постійно живуть тут. Кожні два-три дні до берега підходив пароплав (новий безперечний доказ їхньої могутності) і зупинявся там на кілька годин. Білі люди сходили з пароплава і знову зникали на ньому. Здавалося, їх була неймовірна кількість. У перші ж дні він побачив набагато більше білих богів, аніж бачив індіанців за все своє життя, і щодня вони прибували з пониззя, зупинялися й знову продовжували шлях нагору річкою.

Утім, якщо самі білі боги були всемогутні, то собаки їх обмаль вартували. У цьому Біле Ікло незабаром переконався, потовкшись серед псів, які сходили на берег разом із господарями. Вони були різні на вигляд і на зріст. Декотрі мали занадто короткі ноги, а інші – надміру довгі. В одних було волосся замість шерсті, а в деяких цього волосся було дуже мало – і жоден із них не вмів битися.

Як лютий ворог собачої породи Біле Ікло вважав за свій обов’язок пускатися з ними в бійку. Так він і чинив і незабаром сповнився до псів глибокої зневаги. Вони були слабкі й безпомічні, здіймали розпачливу метушню й намагалися брати силою там, де потрібна була швидкість і хитрість. Собаки з гавкотом кидалися на нього, а Біле Ікло спритно відскакував геть, і поки вони міркували, куди він зник, він кидався на них, валив на землю й перегризав їм горло.

Іноді напад бував удалим, і смертельно поранений пес летів у бруд, де його негайно розривала індіанська собача зграя, що пантрувала його. Біле Ікло був хитрішим. Він давно вже знав, що боги гніваються, коли вбивають їхніх собак. Білі люди в цьому не були винятком. Тому Біле Ікло був завжди дуже задоволений, коли, збивши собаку з ніг і роздерши їй горлянку, він устигав утекти, надавши зграї змогу забити жертву. Отут зазвичай прибігали білі люди й жорстоко зганяли свою лють на зграї, а Біле Ікло залишався неушкодженим. Він стояв осторонь і дивився, як каміння й удари дрюків сипалися на його побратимів. Він був дуже хитрий.

Проте собаки з індіанської зграї теж розвивалися в певному сенсі, а разом із ними розумнішав і Біле Ікло. Вони збагнули, що забави можна сподіватися тільки тоді, коли до берега причалює пароплав. Після того як їм удавалося пошматувати двох або трьох собак, білі люди звичайно залишали інших псів на пароплаві й жорстоко мстили винним. Один білий чоловік, чийого сетера розшарпали на його очах, видобувши револьвер і вистріливши шість разів, убив шістьох собак зі зграї. Це ще більше переконало Білого Ікла в могутності білих людей.

Біле Ікло насолоджувався всім цим, тому що не любив своїх побратимів, а сам був досить хитрим і вмів уникати покарання. Спочатку вбивати собак білих людей було для нього розвагою. Згодом це стало його звичайним заняттям. Робити йому було нічого. Сірий Бобер крамарював і багатів, а Біле Ікло, чекаючи на пароплав, качався біля пристані зі зграєю індіанських собак. Не встигав пароплав причалити, як починалася забава. Через кілька хвилин, перш аніж білі люди встигали отямитися, зграя розбігалася до появи наступного пароплава, і тоді потіха відновлювалася.

Білому Іклу зовсім не важко було затівати ці чвари. Він мав тільки показатися тієї миті, коли чужі пси сходили на берег, і всі вони негайно кидалися на нього. Ними керував інстинкт. Вовк був, на їхній погляд, уособленням пустелі, загадкової і сповненої жахів, постійною загрозою, що ховалася в темряві за межами багать первісної людини, тим часом як вони, сидячи коло тих багать, привчалися боятися цієї пустелі, яку вони назавжди покинули й зрадили. Цей жах усе міцніше укорінювався в них у кожному поколінні. Століттями звикли вони вважати все, що виходить із цієї пустелі, жахливим і руйнівним. І протягом цього часу собаки користувалися здобутим від хазяїв правом убивати будь-якого мешканця цієї пустелі. У такий спосіб вони захищали себе та своїх богів, під захистом яких перебували.

І цим привезеним з лагідного півдня собакам, що спускалися сходнями на берег Юкону, досить було побачити Білого Ікла, щоб їх негайно охоплювало бажання кинутися на нього й розірвати. Чимало з них виросли в місті, але їхній інстинктивний страх перед хижаками був від цього не менший. Не тільки на власні очі бачили вони в цей момент серед білого дня вовка. Ні, вони бачили його, крім того, очима своїх предків і в силу спадкової пам’яті пізнавали в ньому вовка й згадували одвічну ворожнечу.

Це все наповнювало дні Білого Ікла розвагами. Варто було йому здатися, як чужі пси кидалися на нього – на радість йому й на горе собі. Вони дивилися на нього як на законну здобич; так само дивився на них і він.

Недарма ж він побачив світло в похмурому лігві й боровся з юних років із птармиганом, ласкою і риссю, і недарма Лип-Лип і вся зграя так ретельно отруювали йому життя. Якби все склалося інакше, він міг би стати іншим. Коли б не було Лип-Липа, він провів би свої дитячі роки з іншими цуценятами, став би більш схожий на собак та зріднився б із ними. Якби Сірий Бобер розумів, що таке любов і прихильність, він зумів би зазирнути в щиросердечні глибини Білого Ікла й відкрити в ньому добрі якості. Але середовище, у котрому він перебував, зробило його таким, яким він став в описуваний нами час: похмурим і самотнім, лютим і бездушним, ворогом усієї собачої породи.

Розділ ІІ

Божевільний бог

Лише невелика кількість білих людей постійно проживала у форту Юкон. Ці люди вже давно влаштувалися в цій країні; вони називали себе «кислим тістом» і дуже пишалися цією назвою. До всіх новоприбульців вони ставилися з величезним презирством. Новачки були відомі під прізвиськом «чичако» і пекли собі хліб за допомогою порошку для печива. У цьому полягала головна розбіжність між ними й тими, хто називав себе «кислим тістом»; останні справді пекли свій хліб на заквасці, бо не мали такого порошку.

Мешканці форту зневажали нових прибульців і завжди раділи, коли з ними траплялась яка-небудь прикрість. Особливо тішили їх нальоти Білого Ікла і його зграї на собак новачків. Із появою пароплава мешканці форту ніколи не проминали нагоди вийти на берег і насолодитися забавою. Вони очікували її так само нетерпляче, як і індіанська зграя псів, і незабаром оцінили ту роль, що відігравав Біле Ікло завдяки своїй силі й хитрості.

Проте особливо захоплювався цією розвагою один чоловік. Із першим свистком пароплава він щодуху мчав до берега, а коли бійка кінчалася й Біле Ікло зі своєю зграєю тікали, він повільно, із зажуреним виглядом вертався назад у форт. Іноді, коли якийсь породистий південний собака падав, видаючи жалісний передсмертний стогін під зубами зграї, чоловік цей впадав в екстаз і підстрибував, захоплено горлаючи. При цьому він не спускав жадібних очей з Білого Ікла.

Людина ця мала у форту прізвисько Красунчик. Ніхто не знав його християнського ім’я, і всі називали його просто Красунчик Сміт. Однак його заледве можна було назвати гарним. То просто була іронія, тому що цей Сміт був рідкісною потворою. Природа пошкодувала на нього. Маленький на зріст, із кволою фігуркою, на якій сиділа ще хирлявіша голова, з маківкою, схожою на вістря, він іще в дитинстві, перш аніж його прозвали Красунчиком, мав прізвисько Шпилькова Голівка.

Ззаду, починаючи від маківки, голова його спускалась якось криво до шиї й попереду витягалася в низьке і надзвичайно широке чоло. Й отут, ніби покаявшись у своїй скупості, природа щедрою рукою виліпила риси його обличчя. Очі Сміта були великі, а між ними могла легко поміститися ще одна пара очей. Порівняно з рештою тулуба, обличчя його здавалося величезним, а широка й випнута нижня щелепа спускалася майже до самих грудей. Може, це тільки здавалося так, тому що важко було уявити собі, щоб оця тонка, худенька шия могла витримати таку вагу.

Щелепа ця надавала чоловікові лютого й рішучого вигляду. Але чогось таки бракувало для повноти враження, можливо, пропорції були надміру перебільшені або сама щелепа занадто велика. У всякому разі, враження не відповідало дійсності, бо Красунчик Сміт був відомий на всю околицю як найслабший і найжалюгідніший боягуз. На довершення всього його великі жовті зуби стирчали мов ікла. Очі в нього були жовті й каламутні, начебто природі не вистачило на них фарб і вона змішала разом залишки з усіх тюбиків. Те саме можна було сказати про його рідке й нерівне брудно-жовте волосся, що росло віхтями на його голові й обличчі на взір скуйовдженої й вивітреної соломи.

Коротше кажучи, Красунчик Сміт був потворою, але провини його в цьому не було. Таким виліпила його природа, і він не міг відповідати за її гріхи. У форту він виконував обов’язки кухаря, мив посуд і робив усіляку брудну роботу. Мешканці форту не нехтували ним; вони ставилися до нього радше поблажливо, по-людськи, як до істоти, скривдженої долею. Крім того, вони його боялися. Його боягузлива й слабка вдача змушувала їх стерегтися пострілу в спину або підсипаної до кави отрути. Але хтось таки мусив готувати їжу, а Красунчик Сміт, при всіх своїх недоліках, умів куховарити.

Ось якою була людина, що дивилася широко розплющеними від захвату очима на Білого Ікла й палко бажала заволодіти ним. Від першого ж дня Сміт став до нього підлещуватися. Спочатку Біле Ікло ігнорував його. Згодом, коли загравання Красунчика зробилися наполегливішими, вовк почав куйовдити шерсть, показувати зуби й тікати від нього. Йому не подобався цей чоловік; серце його не лежало до нього. Біле Ікло чуттям угадував його шкідливість і не довіряв його ласкаво простягненій руці й улесливій мові. Він ненавидів його.

Невибагливі істоти завжди розуміють добро й зло просто. Добром вони вважають те, що дає зручність, насолоду й припиняє страждання, от чому добро їм подобається. Зло є тим, що заподіює страждання, біль і неприємності, і тому всі його ненавидять. Біле Ікло відчував наявність цього зла в Красунчику Смітові. Від потворного тіла й перекрученого розуму цієї людини виходили, як із зараженого лихоманкою болота, нездорові випари. Не завдяки міркуванням, не за допомогою п’яти відчуттів, а іншим, глибшим і невловимим шляхом збагнув Біле Ікло, що чоловік оцей сповнений зла та вад і що його варто ненавидіти.

Біле Ікло перебував на стоянці Сірого Бобра, коли Красунчик Сміт з’явився туди вперше. З першими звуками віддалених кроків, іще не побачивши його, Біле Ікло вгадав, хто йде, і злобливо наїжачився. Він лежав, спокійно насолоджуючись відпочинком, але щойно Красунчик Сміт з’явився на порозі, він зі справжньою вовчою манерою вислизнув із кімнати й пішов на край стоянки. Він бачив, як Красунчик Сміт розмовляв із Сірим Бобром, але не знав, про що йде мова. Раз гість пальцем указав на нього, і Біле Ікло загарчав, начебто рука цього причепи, що була насправді за п’ятдесят ярдів від нього, могла його торкнутися. Побачивши це, Красунчик Сміт засміявся, а Біле Ікло втік до лісу, нишком озираючись.

Сірий Бобер відмовився продати свого пса. Він розбагатів на торгівлі й не мав потреби ні в чому. Крім того, Біле Ікло був найкращим запряжним собакою, якого він коли-небудь мав і якого можна було знайти уздовж берегів річок Макензі та Юкону. Він умів гратися. Він так само легко вбивав собаку, як людина комара. (Від цих слів індіанця Красунчик Сміт жадібно облизав свої тонкі губи.) Ні, Біле Ікло не продається! Ні за які гроші. Але Красунчик Сміт знав вдачу індіанців. Він часто відвідував Сірого Бобра й завжди приносив із собою кілька чорних пляшок. Одна з властивостей віскі – розпалювати спрагу. Сірий Бобер випробував це. Його запалені слизові оболонки й обпечений шлунок вимагали чимраз більше пекучої вологи, тоді як мозок, затуманений цим збудливим напоєм, штовхав на все, аби добути його. Гроші, виручені ним від продажу хутра, рукавиць і мокасинів, почали танути. Вони танули дедалі швидше, і чим менше їх ставало, тим більше зростало озлоблення Сірого Бобра.

Зрештою всі гроші, майно й лютий настрій – усе зійшло нанівець. Залишилася єдина спрага, що не вгамовувалася й зростала з кожним тверезим подихом. Отут Красунчик Сміт знову заговорив із індіанцем про продаж Білого Ікла, але цього разу він запропонував заплатити за нього не доларами, а пляшками, і Сірий Бобер почав слухати охоче.

– Якщо ти спіймаєш його, можеш узяти собі, – були його останні слова.

Пляшки були доставлені, але через два дні Красунчик Сміт зажадав від Сірого Бобра, щоб той спіймав собаку сам.

Якось увечері Біле Ікло пробрався з лісу до стоянки й полегшено зітхнув. Грізний білий бог уже пішов. Кілька днів поспіль він робив наполегливі спроби прибрати до рук Білого Ікла, і останній змушений був ховатися. Він не знав, яким злом загрожують йому ці руки, але відчував, що від них не слід чекати добра й що краще їх уникати.

Але ледве він улігся, як Сірий Бобер, похитуючись, підійшов до нього й обв’язав навколо його шиї ремінь. Він сів поруч із ним, тримаючи в одній руці кінець ременя, в іншій індіанець тримав пляшку, яку він час від часу перехиляв собі в горло.

Минула година, і шум кроків сповістив їх про чийсь прихід. Біле Ікло перший почув ці кроки й наїжачився; Сірий Бобер безтямно трусив головою. Біле Ікло спробував обережно висмикнути ремінь із рук хазяїна, але пальці міцно стискали його, і Сірий Бобер опам’ятався.

Красунчик Сміт увійшов і зупинився над Білим Іклом. Той тихо загарчав на страшну істоту, стежачи за рухом його рук. Одна рука витягнулася й зависла над Білим Іклом; гарчання його підсилилося. Рука повільно опускалася над його головою, а Біле Ікло весь зіщулився та спідлоба дивився на руку, гарчачи все голосніше в міру того, як вона наближалася до нього. Раптом він роззяв пащу й кинувся на Красунчика, як змія. Рука відсмикнулась, і зуби його клацнули в повітрі. Сміт злякався й розгнівався. Сірий Бобер ударив Білого Ікла по голові, і той слухняно ліг на землю.

Однак він і далі з підозрою стежив за рухами людей. Він побачив, як Сміт вийшов і повернувся з грубезним дрюком. Потім Сірий Бобер передав йому кінець ременя. Сміт зібрався йти; ремінь натягнувся; Біле Ікло впирався. Тоді Сірий Бобер кількома ударами дрюка змусив його підвестися. Вовк підкорився, але, підхопившись, кинувся на людину, що збиралася забрати його. Красунчик Сміт не відскочив; він очікував цього. Він сильно вдарив вовка, затримавши стрибок на півшляху, і змусив його лягти на землю. Сірий Бобер зареготав і схвально махнув головою. Сміт знову потяг за ремінь, і Біле Ікло, приголомшений ударом, трохи шкутильгаючи, поплентався за ним.

Він не повторив нападу; одного удару дрюка було досить, щоб переконати його в тому, що боги знають свою справу, і він був занадто розумний, щоб боротися з неминучим. Тому він похмуро рушив за Красунчиком Смітом, підібгавши хвоста і стиха гарчачи. Красунчик Сміт напружено стежив за ним, тримаючи дрюк напоготові.

Повернувшись у форт, Красунчик Сміт міцно прив’язав Білого Ікла й пішов спати. Біле Ікло почекав цілу годину, потім удався до своїх зубів, через десять секунд перегриз ремінь і опинився на волі. Зуби його працювали на славу. Він перегриз шкіру поперек так акуратно, що можна було подумати, начебто її перерізали ножем. Біле Ікло глянув на форт, злобливо загарчав і, повернувшись, побіг назад до стоянки. Він не зобов’язаний був коритися цьому чужому, злісному богові. Він виявив покірність Сірому Боброві й належав тільки йому.

Але те, що відбулося першого разу, повторилося знову, хоча й дещо по-іншому. Сірий Бобер знову прив’язав його ременем і передав уранці Красунчикові Сміту. І ось тут якраз виявилася різниця. Красунчик Сміт побив його. Міцно прив’язаному Білому Іклу не залишалося нічого іншого, як тільки безсило лютитися й терпіти. У діло пустили і дрюк, і батіг; за все життя він не зазнавав такого чосу! Навіть прочуханка, задана йому колись Сірим Бобром, була ніщо порівняно з цією.

Красунчик Сміт захоплювався своєю роботою й розкошував. Він тішився виглядом своєї жертви, і очі його палали тьмяним вогнем, коли він прислухався до жалібних стогонів і безпорадного гарчання Білого Ікла, тому що Красунчик Сміт був немилосердний, як усі боягузи. Принижуючись і плазуючи перед сильними, він охоче зганяв свою злість на слабких. Усе живе любить владу, і Красунчик Сміт не був винятком. Не маючи змоги панувати над такими, як він сам, чоловік оцей відігравався на нижчих створіннях. Проте Красунчик Сміт не сам створив себе таким, і цього не можна було ставити йому в провину. Він народився на світ зі знівеченим тілом і грубою душею, і світ неприязно зустрів його.

Біле Ікло знав, чому його б’ють. Коли Сірий Бобер обкрутив ремінь навколо його шиї й передав інший кінець Красунчикові Сміту, Біле Ікло зрозумів, що його бог бажає, щоб він рушив із цим потворним чоловіком. І коли той прив’язав його у форту й пішов, він збагнув, що Красунчик Сміт хоче, щоб він залишився там. Таким чином, він учинив проти волі обох богів і дістав заслужену кару. Йому й раніше доводилося бачити, що собаки переходили від одного хазяїна до іншого й також зазнавали побоїв, коли тікали від нового власника.

Біле Ікло був дуже розумним, але все-таки деякі риси були розвинені в ньому ще сильніше за розум – однією з таких прикмет була відданість. Він не любив Сірого Бобра, але, навіть усупереч його волі, знаючи, що він накличе на себе його гнів, залишався відданим хазяїнові. Отут він нічого не міг удіяти. Ця відданість була характерною рисою його породи, особливістю, що вирізняла його родичів із-поміж решти тварин і давала змогу вовкам і диким собакам стати друзями людини.

Побивши Білого Ікла, Красунчик Сміт поволік його назад у форт і цього разу прив’язав на ціпок. Але нелегко відмовитися від свого божества; так думав і Біле Ікло. Сірий Бобер став його власним обраним богом, і вовк був прихильний до нього й не міг відмовитися від нього, навіть попри його волю. Сірий Бобер зрадив його й покинув, але це нітрохи не вплинуло на Білого Ікла. Недарма він добровільно віддався Сірому Бобру тілом і душею, нелегко було зруйнувати узи, що їх зв’язували…

Отже, уночі, коли всі мешканці форту вже спали, Біле Ікло знову скористався своїми зубами. Ціпок, яким його прив’язали, був зроблений із міцного сухого дерева й до того ж причеплений так близько до його шиї, що він ледве міг дістатися його. Тільки завдяки страшному напруженню мускулів і різкому повороту голови йому вдалося вп’ястися в ціпок зубами, а також знадобилося неабияке терпіння й чимало годин завзятих зусиль, щоб нарешті його перегризти. Не кожен собака здатний на таку штуку. Але Біле Ікло зміг домогтися свого, і рано-вранці він пішов із форту, волочачи за собою уривок ціпка, що теліпався на шиї.

Він був розумний, але якби керувався самим тільки розумом, то не повернувся б до Сірого Бобра, що двічі зрадив його. Відданість змусила його прийти до колишнього хазяїна, і той зрадив його втретє. І знову він підкорився, коли Сірий Бобер обкрутив ремінь навколо його шиї. Красунчик Сміт знову прийшов по нього. Цього разу його побили ще сильніше…

Сірий Бобер тупо дивився, як біла людина розмахує батогом; він не заступився за Білого Ікла: вовк більше не належав йому. Коли побиття закінчилося, Біле Ікло відчув себе зовсім хворим. Південний собака здох би від таких побоїв, але він пройшов сувору школу життя й сам був скроєний з міцного матеріалу. Надто сильна була в ньому життєва хватка. Проте все-таки він почувався кепсько. Спочатку вовк не в змозі був рухатися, і Красунчикові Сміту довелося чекати цілих півгодини, поки він трохи оклигав, а потім, напівосліплений, ледве тримаючись на ногах, Біле Ікло підвівся й поплентався за білою людиною.

Але тепер Красунчик Сміт посадив його на ланцюг, що не піддавався зубам, і Біле Ікло марно намагався вирвати кільце, угвинчене в товстий стовбур. Через кілька днів Сірий Бобер, що протверезів і вкрай розорився, вирушив у далеку подорож нагору по Дикобразовій річці до річки Макензі. Біле Ікло залишився в Юконі, ставши власністю жорстокого й напівбожевільного звіра. Але що може знати пес про божевілля? Для нього Красунчик Сміт був справжнім, хоча й лютим божеством. У найгіршому разі він був несамовитим божеством, але Біле Ікло не розумів цього; він знав тільки, що йому слід коритися цьому новому хазяїнові й виконувати всі його забаганки й примхи.

Розділ III

У царстві ненависті

Під орудою божевільного бога Біле Ікло перетворився на справжнього демона. Його посадили на ланцюг у будці за фортом, і тут Красунчик Сміт дражнив його й доводив до нестями витонченими тортурами. Чоловік цей незабаром помітив, що Біле Ікло не витримує сміху, і ніколи не проминав нагоди розлютити його своїми кпинами. Він реготав голосним огидним сміхом, тикаючи пальцем на Білого Ікла. У такі хвилини розум залишав бідолаху, і він ставав навіть божевільнішим за свого господаря.

Раніше Біле Ікло був тільки ворогом собачої породи, і лютим ворогом. Тепер натомість він зробився ворогом усього живого й став іще лютішим, аніж колись. Красунчик Сміт доводив його до такого стану, що він починав сліпо й безпричинно ненавидіти геть усе. Він ненавидів ланцюг, яким був прив’язаний, людей, котрі спостерігали за ним крізь ґрати будки, собак, що супроводжували їх і зловтішно гарчали на нього, радіючи його безпорадності. Він ненавидів навіть дерево, з якого зроблена була його будка. Проте найдужче він ненавидів Красунчика Сміта.

Однак усе, що виробляв із Білим Іклом Красунчик Сміт, мало певну мету. Одного разу кілька людей зібралося навколо будки Білого Ікла, Красунчик Сміт підійшов до нього з дрюком у руці й зняв із нього ланцюг. Коли він вийшов, Біле Ікло взявся кружляти по клітці, намагаючись дістатися людей, що стояли навколо. Він був чудовий у своїй люті. Повних п’ять футів завдовжки й два з половиною заввишки, він значно перевершував вагою вовка відповідного розміру. Від матері він успадкував важкі форми собаки, так що, не маючи ні краплини зайвого жиру, він важив понад дев’яносто фунтів. Він складався з самих мускулів, кісток і сухожиль – інакше кажучи, мав усі дані, щоб вийти переможцем із будь-якої боротьби.

Двері будки відчинилися. Біле Ікло завмер. Готувалося щось незвичайне. Він чекав. Двері відчинилися ширше, і до будки ввійшов величезний собака, після чого двері знову замкнули. Біле Ікло ніколи не бачив такого пса (це був водолаз), але ні розміри, ні лютий вигляд гостя не збентежили його. Це було щось не схоже ні на залізо, ні на дерево, тож на цьому можна було зігнати свою злість. Він налетів на водолаза з вискаленими зубами й роздер йому шию. Водолаз махнув головою, загарчав і кинувся на Білого Ікла. Але вовк зі швидкістю блискавки мигтів то тут, то там, усюди; він постійно ухилявся від ударів, сам нападаючи й вчасно відскакуючи від гострих зубів ворога.

Люди, що стояли за ґратами, кричали й аплодували, а Красунчик Сміт, у якомусь дикому екстазі, тішився видовищем жорстокої бійки. Із самого початку було зрозуміло, що водолазові не вижити. Він був занадто неповороткий і важкий. Закінчилося тим, що Красунчик Сміт почав лупцювати дрюком Білого Ікла, а власник водолаза тим часом витяг собаку з будки. Потім узялися до сплати закладу, і в руках Красунчика Сміта забряжчали гроші.

Відтоді Біле Ікло став нетерпляче чекати, щоб люди знову зібралися навколо його будки. Це означало боротьбу, а боротьба відкривала єдиний вихід запасу життєвої енергії, що нагромадилася в ньому. Змучений, сповнений ненависті до всього світу, він був позбавлений волі й міг підживлювати цю ненависть лише тоді, коли хазяїн уважав за потрібне впускати до нього іншого собаку.

Красунчик Сміт правильно оцінив бойові якості вовка, тому що той неодмінно виходив переможцем із боротьби. Одного чудового дня до нього по черзі впустили трьох собак, іншим разом – щойно спійманого в лісі рослого вовка. А якось його звели одночасно з двома псами. Це було для Білого Ікла найтяжчим випробуванням, і хоча він, зрештою, вбив обох, сам ледве залишився живим.

Із настанням зими, щойно випав перший сніг і річка вкрилася шугою, Красунчик Сміт узяв два квитки – собі й Білому Іклу – на пароплав, який вирушав нагору по Юкону до Доусона. Біле Ікло встиг зажити на той час гучної слави. Уся околиця знала його під прізвиськом Вовк-Боєць, і клітку, у якій він перебував на палубі під час плавання, постійно обсідала юрба цікавих. Він то шаленів і гарчав на них, то дивився з холодною ненавистю. Він ніколи не ставив собі запитання, за що він їх ненавидить. Він не знав нічого, крім ненависті, і вона зробилася його пристрастю. Життя стало для нього пеклом. Він не був створений для тісного ув’язнення, якому люди звичайно піддають хижаків. А тим часом його саме помістили в такі умови. Люди цілими днями витріщалися на вовка, просовували крізь поперечини клітки палиці, щоб змусити його загарчати, і, домігшись свого, знущалися з нього.

У таких умовах Біле Ікло з кожним днем ставав дедалі лютішим і поступово перевершив у цьому навіть своїх диких родичів. Але до того ж природа наділила його вмінням пристосовуватися. Там, де інші тварини давно загинули б на його місці або здалися б на ласку переможця, він і далі жив, не втрачаючи бадьорості. Можливо, що мучитель його й сатанинський виплодок Красунчик Сміт здатен був зломити гордий дух Білого Ікла, але досі йому це не вдавалося. Якщо в Красунчику Смітові сидів диявол, то в Білому Іклі безсумнівно жив його рідний брат, і обидва вони палали один до одного непримиренною ненавистю. За старих часів Біле Ікло вмів утихомирюватися й коритися, побачивши людину із дрюком у руці, але тепер він утратив цю здатність. Самий вигляд Красунчика Сміта дико розлючував його. Коли ж їм доводилося стикатися й хазяїн відганяв його ціпком, він ішов гарчачи й вискаливши ікла. Хоч як жорстоко його били, гарчання не припинялось, і коли, нарешті, Красунчик Сміт ішов, Біле Ікло гарчав йому вслід або кидався до прутів клітки, голосно виражаючи свою ненависть.

Коли пароплав приплив у Доусон, Біле Ікло зійшов на берег, але він і далі жив у клітці, на очах у людей. Його показували як Вовка-Бійця, і люди платили п’ятдесят центів золотого піску, щоб поглянути на нього. Він не знав спокою. Якщо він лягав спати, його негайно ж будили гострим ціпком, аби глядачі могли за свої гроші дістати повне задоволення. Щоб надати видовищу більшої цікавості, звіра постійно підтримували в стані роздратування. Але найжахливішою була атмосфера, у якій він жив. На нього дивилися як на найстрашнішого з хижих звірів, і ставлення це передавалося йому через поперечини клітки. Кожне слово, кожен обережний рух у юрбі зміцнював у Білому Іклі усвідомлення власної люті й сили. Усе це лише підкладало дров до багаття його злості. Наслідок міг бути тільки один – лють його, живлячись власними соками, зростала безмежно. Це могло бути зайвим доказом його спроможності пристосовуватися до умов довкілля.

Утім, Білого Ікла не тільки виставляли на позір, із нього зробили професійного бійця. Коли планувався двобій, його вели за кілька миль від міста, найчастіше до лісу. Звичайно це робилося вночі, щоб уникнути втручання канадської поліції. Через деякий час, тільки-но починало розвиднятися, з’являлися глядачі й собака, з яким мусив битися Біле Ікло. Таким чином, йому доводилося боротись із собаками різних порід і розмірів. Країна й звичаї були дикі, тож двобій, як правило, закінчувався смертю одного з бійців.

Зрозуміло, що оскільки Біле Ікло й далі боровся, його супротивники гинули. Він ніколи не зазнавав поразки. Тренування в ранньому дитинстві, постійні бійки з Лип-Липом і зі зграєю стали йому в пригоді. Головним його козирем була стійкість, із якою він тримався на ногах. Жоден собака не міг перекинути його. Улюблений прийом собак вовчої породи полягав у тому, щоб кинутися на ворога й несподіваним ударом у плече постаратися збити його з ніг. Собаки з річки Макензі, ескімоські й лабрадорські пси – усі випробували на ньому цей прийом і завжди невдало. Він ніколи не падав. Люди передавали це один одному й щораз нетерпляче очікували, що це може трапитися, але він постійно розчаровував їх.

У нього було ще одна гідність – блискавична швидкість. Вона давала йому величезну перевагу над ворогами. Весь їхній колишній досвід зводився нанівець, тому що їм ніколи не доводилося зустрічати такої швидкості в рухах; не забудьмо додати до цього стрімкість його атак. Усякий собака, перш аніж пуститися в бійку, уважає за потрібне загарчати та скуйовдити шерсть, і таких псів Біле Ікло збивав із ніг і кінчав до того, як вони встигали втямити, у чому річ. Це повторювалося так часто, що згодом узвичаїлося втримувати Білого Ікла, поки собака не завершить усіх своїх приготувань і не кинеться на нього перший.

Але головна перевага Білого Ікла полягала в його досвіді. Він ліпше розумівся на боротьбі, ніж будь-який пес, із яким йому доводилося зустрічатися. Він боровся тисячі разів, умів відбити всякий прийом, а його власний метод був чудовий.

Із кожним днем йому випадало боротися дедалі рідше. Люди втратили надію знайти йому гідного супротивника, і Красунчикові Сміту доводилося випускати проти нього вовків. Індіанці ловили їх капканами, і боротьба між Білим Іклом і вовком приваблювала натовпи народу. Раз його звели з дорослою риссю, і тут Білому Іклу випало битися не на життя, а на смерть. Її швидкість не поступалася його швидкості, її злість – його злості, і тим часом як вона послуговувалася зубами й пазурами, він захищався лише зубами.

Утім, після рисі годящого супротивника не знаходилося, і боротьба мусила припинитися сама собою. Тому взимку його тільки виставляли на позір, аж поки на сцені не з’явився якийсь Тім Кінан. Із ним разом приїхав перший бульдог, що будь-коли зустрічався в Клондайку. Зустріч цього бульдога з Білим Іклом стала неминучою, і цілий тиждень у деяких кварталах тільки й було розмови, що про майбутній бій.

Розділ IV

У пазурах смерті

Красунчик Сміт зняв ланцюг із шиї Білого Ікла й відступив.

Уперше Біле Ікло втримався від негайного нападу. Він стояв, нерухомо нашорошивши вуха, і з цікавістю розглядав дивну тварину, що опинилася перед ним. Він ніколи ще не бачив такого собаки. Тім Кінан штовхнув бульдога вперед, промурмотівши: «Візьми його!» Незграбна, потворна, присадкувата тварина прошкутильгала до центра арени й зупинилася перед Білим Іклом, дивлячись на нього миготливими очима.

З юрби лунали голоси: «Візьми його, Чирокі! Розірви його, Чирокі!»

Але Чирокі, здавалося, не дуже прагнув бійки. Він обернувся до юрби й добродушно помахав обрубком хвоста. Він анітрошки не боявся, йому просто було ліньки. Крім того, він був не зовсім упевнений, що йому варто боротися з собакою, що стояв перед ним: він не звик до таких і чекав, коли йому приведуть справжнього.

Тім Кінан підійшов до Чирокі й, нахилившись над ним, став гладити його по спині проти шерсті, роблячи при цьому легкі підштовхувальні рухи. У цих пасах полягало не тільки навіювання: вони також роздратовували собаку. Чирокі тихо й глухо забурчав. Відчувався якийсь ритмічний зв’язок між цим бурчанням і поглажуваннями. Бурчання підсилювалося, щойно рука наближалася до голови, потім ущухало й відновлялося з новим дотиком. Кінець кожного руху нагадував ритмічний акцент, гарчання різко уривалося і за мить лунало знову.

Це певним чином вплинуло й на Білого Ікла. Шерсть його на шиї й на спині почала ставати дибки. Тім Кінан востаннє підштовхнув бульдога й відійшов. Коли фізична дія поштовху припинилася, Чирокі став уже за інерцією швидко рухатися з боку в бік. Коли Біле Ікло кинувся в атаку, пролунали захоплені крики. Він перескочив відстань, що відокремлювала його від бульдога, радше як кішка, ніж як собака, і з тією самою котячою спритністю устромив у нього свої ікла, смикнув і відступив.

У бульдога заструменіла з-за вуха кров. Він не звернув на це уваги, навіть не загарчав, але повернувся й побіг за Білим Іклом. Швидкість одного супротивника й завзятість другого викликали сильне збудження серед глядачів; вони знову почали битися в заклад, раз у раз підвищуючи ставки. Кілька разів поспіль Біле Ікло кидався на бульдога, кусав його й відскакував неушкоджений, а його дивний супротивник і далі йшов услід за ним не надміру швидко й не занадто повільно, але впевнено, з діловитим виглядом. Очевидно, його тактика мала якусь певну мету, мету, якої він прагнув досягти й від якої ніщо не могло його відволікти. Ця рішучість явно простежувалася в усій його поведінці й у кожному русі.

Біле Ікло був здивований: він ніколи не зустрічав такого пса. Тіло його не було захищено шерстю, воно було м’яке й легко давало кров. На бульдогу не було товстої шуби, яка могла б учинити опір зубам Білого Ікла, як траплялось із собаками однієї з ним породи. Щораз, як він упивався у свого ворога, зуби його йшли в м’яке піддатливе тіло, начебто тварина не здатна була захищатися. Ще одна обставина вкрай дивувала вовка: супротивник не видавав жодного звуку; цього ніколи не бувало із собаками, з якими він боровся колись. За винятком легкого бурчання, бульдог витримував удари й не припиняв іти за Білим Іклом по п’ятах.

Не те щоб Чирокі був дуже вайлуватий. Він також умів хутко обертатись і крутитись, але Білого Ікла ніколи не було на місці. Чирокі був спантеличений не менше за свого супротивника. Йому ніколи раніше не доводилося битися із собакою, з яким не можна було зчепитися. Бажання зчепитися завжди було взаємним у супротивників. А тут перед ним був пес, що тримався увесь час на відстані від нього й з’являвся то тут, то там, усюди. І, встромивши в нього ікла, він не чіплявся в нього, а негайно відпускав і відскакував назад.

Одначе Біле Ікло ніяк не міг добратися до м’якої частини горла супротивника. Бульдог мав занадто низький зріст, і його масивні щелепи були йому надійним захистом. Біле Ікло все нападав і відскакував, і кількість ран у Чирокі чимраз збільшувалася. Його шия й голова були обдерті й пошматовані. Кров струменіла рясно, але це, здавалося, не бентежило пса. Він і далі завзято переслідував ворога й тільки раз на хвилинку зупинився, обвів прищуленими очима людей, що його оточували, і замахав обрубком хвоста, ніби виражаючи цим свою готовність продовжувати бій.

Цієї хвилини Біле Ікло знову вкусив його й відскочив, несучи в зубах шматок його розірваного вуха. Чирокі виявив деякі ознаки роздратування й знову взявся переслідувати супротивника, тримаючись усередині кола, що описував Біле Ікло, і намагаючись мертвою хваткою вчепитися йому в горло. Бульдог помилився на волосок, і навкруги пролунали крики захоплення, коли Біле Ікло, уникнувши небезпеки, відскочив у протилежний бік арени.

Час минав. Біле Ікло танцював, то нападаючи, то відступаючи й раз у раз завдаючи рани супротивникові. А бульдог із похмурою впевненістю невідступно ходив за ним. Він знав, що рано чи пізно досягне свого, і, вчепившись у горло ворога, здобуде перемогу. А поки що він спокійно витримував усі муки, які міг заподіяти йому цей ворог. Вуха його стали схожі на щітку, шия й спина були прокушені в багатьох місцях, навіть із губ його точилася кров, і це все було наслідком тих блискавичних нападів, яких він не міг ані передбачати, ані відвернути.

Кілька разів намагався Біле Ікло збити Чирокі з ніг. Але між ними була надто велика різниця в зрості. Чирокі був занадто присадкуватий, надміру близький до землі. Біле Ікло все-таки зробив спробу скористатися цим випробуваним прийомом, однак невдало. Нагода випала йому в той момент, коли він виконував одне зі своїх фантастичних сальто-мортале. Він уловив секунду, коли голова бульдога була повернена в інший бік. Плече його не було захищене. Біле Ікло кинувся до нього, але його власне плече було настільки вище від плеча бульдога й поштовх був таким потужним, що сила інерції перекинула його через тіло супротивника. Уперше за все своє бойове життя Біле Ікло втратив рівновагу. Тіло його майже перекинулося в повітрі, і він, напевно, впав би на спину, якби не перевернувся відразу ж у повітрі, котячим рухом намагаючись опуститися на ноги. Він важко гепнувся на бік. Наступної хвилини він уже стояв на ногах, але тієї самої миті зуби Чирокі вп’ялися в його горло.

Мертвої хватки не вийшло, тому що Чирокі вчепився у вовка дуже-дуже низько, занадто близько до грудей, але він не випустив ворога. Біле Ікло схопився на ноги й почав гасати навкруги, як божевільний, намагаючись скинути із себе бульдога. Ця вага, що присмокталася й уп’ялася, доводила його до сказу. Вона зв’язувала його рухи, позбавляла їх волі. Це було схоже на капкан, і весь інстинкт його глибоко обурювався проти цього катування. На кілька хвилин вовк ніби втратив розум. Його опанувала шалена жадоба до життя, і він перестав міркувати. Мозок його запаморочився від інстинктивного прагнення тіла жити й рухатися без кінця, тому що рух є найвищим проявом життя.

Біле Ікло гасав як скажений, крутився, підскакував і робив коло за колом, намагаючись скинути із себе п’ятдесятфунтовий тягар, що висів у нього на шиї. Бульдог не розтискав зубів. Іноді, щоправда, зрідка, йому вдавалося торкнутися лапами землі й на хвилину затримати рух Білого Ікла, але наступної миті той знову починав знависніло кружляти, тягнучи його із собою. Чирокі робив так, як підказував йому інстинкт. Він знав, що чинить правильно, не випускаючи горла супротивника, і вряди-годи відчував блаженний стан задоволення. У такі моменти, замруживши очі, він дозволяв супротивникові тріпати на всі боки своє тіло, не звертаючи уваги на заподіювані йому муки. Хватка в боротьбі була геть усім, і цієї хватки він тримався.

Біле Ікло зупинився тільки тоді, коли відчув, що знесилився. Він нічого не міг удіяти й нічого не розумів. За все своє життя він не зустрічав нічого схожого. Собаки, з якими йому доводилося битися, боролись інакше: він кидався на них, кусав і відскакував.

Він ліг майже на бік, важко дихаючи. Не розтискаючи зубів, Чирокі почав тиснути на нього, намагаючись зовсім повалити його на бік. Біле Ікло пручався. Він відчував, як щелепи бульдога, злегка стискаючись і розтискаючись, жувальним рухом підбираються усе вище до його горла. Система бульдога полягала в тому, щоб утримувати те, що він придбав, і намагатися при найменшій можливості дістати більше. Можливість оця траплялася тоді, коли Біле Ікло не рухався; коли ж він боровся, Чирокі задовольнявся тим, що мав.

Вигнута спина Чирокі була єдиним місцем, до якого Біле Ікло міг добратися зубами. Вовк упився в його м’яке тіло коло шиї, але він не був знайомий із жувальними прийомами боротьби, та й щелепи його не були пристосовані до них. Він умів тільки завдавати своїми іклами рвані рани. Аж тут становище супротивників змінилося. Бульдогові вдалося нарешті перекинути вовка на спину, і він опинився тепер над ним, як і раніше тримаючи за горло. Зі спритністю кішки Біле Ікло підняв задні лапи й, ударяючи ними ворога по животі, почав розривати йому черево своїми міцними пазурами. У Чирокі напевно вивалилися б усі нутрощі, але він прудко відскочив убік і, не випускаючи вовчого горла, зупинився під прямим кутом до тіла Білого Ікла.

Від цієї хватки не було порятунку. Вона була невблаганна, як доля. Зуби ворога повільно наближалися до яремної вени. Білого Ікла рятувала від смерті тільки рухлива шкіра на шиї й густа шерсть. Завдяки цим особливостям у роті в Чирокі утворився товстий валик, що затримував рух його зубів. Але поступово, дюйм за дюймом, він набирав чимраз більше цієї шкіри й потихеньку починав душити Білого Ікла. Бідоласі щомиті ставало важче дихати.

Було зрозуміло, що боротьба мусить незабаром скінчитися. Ті, що поставили на Чирокі, тішились і пропонували безглузді парі; прихильники Білого Ікла були тією самою мірою пригнічені й відмовлялися відповідати одним проти десяти й навіть двадцяти. Один спритний чоловік усе-таки заклався за умови п’ятдесяти проти одного. Це був Красунчик Сміт. Він увійшов на арену й тикнув пальцем убік Білого Ікла. Потім вибухнув презирливим сміхом. Це вплинуло. Біле Ікло оскаженів. Він напружив останні сили й опинився на ногах. Але коли він знову закрутився, волочачи на собі п’ятдесятифунтового ворога, злість його перейшла в панічний страх. У ньому знову прокинулося шалене бажання жити, і розум його замовк перед жагучим закликом плоті. Описуючи нескінченні кола, спотикаючись, падаючи й знову підхоплюючись, піднімаючись навіть на задні лапи, вовк марно докладав усіх зусиль, щоб скинути із себе чіпку смерть.

Нарешті, знесилившись, він упав на спину; бульдог швидко став наближатися до його горла, забираючи в рот чимраз більше пухнастих складок, що покривали шию Білого Ікла, який уже задихався. Пролунали крики схвалення й вигуки: «Чирокі! Чирокі!» – так вітали переможця. Чирокі відповідав на оплески дужчим метлянням свого підрубленого хвоста. Але вигуки схвалення ні на хвилину не відволікали його від поставленої мети. Його хвіст і могутні щелепи діяли цілком самостійно. Хвіст міг метляти, але зуби й далі міцно стискали горло Білого Ікла.

Цієї хвилини в лавах глядачів відбулося збентеження. Пролунав дзенькіт дзвіночка й голоси погоничів собак. Усі, за винятком Красунчика Сміта, із тривогою озирнулися, побоюючись появи поліції. Але замість представників влади вони побачили двох чоловіків, які бігли поруч із нартами в напрямку до міста, а не звідти. Вони, мабуть, поверталися після яких-небудь вишукувань на верхів’ях струмка. Побачивши юрбу, мандрівники зупинили собак і підійшли ближче, воліючи дізнатися, у чому річ. У погонича були вуси, але його супутник, молодий, високий на зріст, був добре виголений, і щоки його розпашілися від гарячої крові й бігу на морозі. Біле Ікло, по суті, уже не боровся. Він, щоправда, робив іще судомні рухи, але вони ні до чого не приводили. Він ледве дихав, і з кожною секундою повітря все сутужніше проникало крізь його здавлене горло. Незважаючи на грубу шкіру, що захищала його, бульдог давно б добрався до артерії й давно перегриз би йому горлянку, якби відразу не вчепився занадто низько. Псові знадобилося багато часу, щоб поступово змінити положення щелеп, до того ж йому в рот набралася шерсть і складки шкіри сильно стискали його.

Тим часом у хворому мозку Красунчика Сміта прокинулися звірячі інстинкти, остаточно затьмаривши ту невелику кількість здорового глузду, який він іще мав. Помітивши, що очі Білого Ікла заскліли, він остаточно втратив усяку надію на перемогу. Він підскочив до Білого Ікла й почав люто брикати його ногами. З юрби залунали крики протесту й обурення, але ніхто не рушав з місця. Раптом серед глядачів сталося збентеження. Високий парубок, працюючи руками й ліктями, швидко пробирався крізь юрбу. У той момент, коли він прорвався на арену, Красунчик Сміт саме готувався хвицнути Білого Ікла. Він стояв на одній нозі, ледве зберігаючи рівновагу. Тієї самої хвилини незнайомець щосили вдарив його кулаком в обличчя. Нога, на яку спирався Красунчик Сміт, відірвалася від землі, і він, перекрутившись у повітрі, гепнувся горілиць у сніг. Тоді парубок звернувся до натовпу:

– Боягузи! – крикнув він. – Сволота!

Юнак сам був розлючений, але лють його мала під собою здоровий ґрунт. Сірі очі, звернені до юрби, світилися сталевим блиском.

Сміт звівся на ноги й, важко дихаючи, несміливо підійшов до нього. Незнайомець не зрозумів. Не знаючи, з яким ницим боягузом він має справу, він подумав, що той хоче битися. З криком: «Наволоч!» – хлопчина повторним ударом знову перекинув його в сніг. Красунчик Сміт вирішив, що сніг, на який він звалився, є для нього в цей момент найбезпечнішим укриттям, і більше не робив спроб підвестися.

– Іди сюди, Мате, допоможи мені, – звернувся незнайомець до погонича, що пішов за ним на арену.

Обидва вони нахилилися над собаками. Мат схопив Білого Ікла, щоб відтягнути його, тільки-но вдасться розтиснути щелепи Чирокі. Парубок спробував зробити це, стиснувши щелепи бульдога й намагаючись руками розтулити йому пащу. Але спроба ця ні до чого не привела. Смикаючи, розчіплюючи, вивертаючи ці щелепи, він раз у раз приказував: «Сволота!»

Юрба захвилювалася; звідусіль пролунали вигуки протесту, з якого побиту їм заважають розважатися? Але ці окрики негайно стихли, коли парубок, на хвилину відірвавшись від своєї роботи, підвів на них злісні очі:

– Кляті мерзотники! – викрикнув він нарешті й знову взявся до своєї справи.

– Це даремно, містере Скотт, ви ніколи не розтулите їх таким чином, – сказав Мат.

Обидва близько хвилини мовчки дивилися на собак, що зчепилися.

– Кров тільки точиться, – помітив Мат, – він іще не дістався артерії.

– Але він може добратися до неї щосекунди, – заперечив Скотт.

Побоювання парубка за долю Білого Ікла зростали щохвилини. Він кілька разів сильно вдарив Чирокі по голові, але той не розтиснув щелеп. Бульдог лише помахав обрубком хвоста, ніби говорячи цим, що він прекрасно розуміє, чого від нього вимагають, але не бажає відмовитися від свого права й має намір виконати свій обов’язок до кінця.

– Невже ніхто з вас не може допомогти? – розпачливо звернувся парубок до натовпу.

Проте ніхто не запропонував своєї допомоги. Замість цього з юрби почулися кпини й посипалися глузливі поради.

– Доведеться зробити важіль, – сказав Мат.

Парубок вийняв із кобури револьвер і спробував просунути його дуло між щелепами бульдога. Він проштовхував його з такою силою, що до юрби чітко донісся стукіт сталі об стиснуті зуби пса. Раптом Тім Кінан з’явився на арені. Він зупинився біля Скотта й, торкнувши його за плече, грізно сказав:

– Слухайте, незнайомцю, не зламайте йому зуби!

– У такому разі я зламаю йому шию, – заперечив Скотт, і далі проштовхуючи дуло револьвера.

– Повторюю вам, не здумайте зламати йому зуби, – повторив Тім, цього разу ще переконливіше.

Але його грізне зауваження не подіяло. Скотт ані на хвилину не припинив своєї роботи; він непривітно глянув на Кінана й запитав:

– Ваш собака?

Кінан ствердно кивнув.

– У такому випадку підійдіть сюди й розтуліть йому щелепи.

– Знаєте що, – роздратовано відповів той, – не я вигадав бульдожу хватку, тож не маю уявлення, як із нею впоратися.

– Тоді йдіть геть і не заважайте мені, – пролунала відповідь. – Я зайнятий.

Тім Кінан усе ще стояв, але Скотт більше не звертав на нього уваги. Йому вдалося всунути дуло револьвера з одного боку, і він усіляко намагався, щоб воно вийшло з другого. Домігшись цього, він потроху почав натискати на важіль, обережно розсовуючи щелепи, а Мат так само обережно став звільняти покалічену шию Білого Ікла.

– Приготуйтеся взяти вашого собаку, – різко наказав Скотт власникові Чирокі.

Тім Кінан слухняно нагнувся й схопив бульдога.

– Тепер тягніть, – крикнув Скотт, востаннє натискаючи револьвером.

Собак роз’єднали, причому Чирокі запекло пручався.

– Заберіть його, – скомандував Скотт, і Тім Кінан разом із Чирокі зник у юрбі.

Біле Ікло зробив кілька марних спроб підвестися. Нарешті йому вдалося піднятися, але ноги його були занадто слабкі, щоб витримати вагу тіла, і він знов опустився на сніг. Очі його були майже заплющені й стали зовсім скляними. З роззявленої пащі звисав язик. Здавалося, що він мертвий. Мат уважно оглянув його.

– Ще трохи, і був би йому каюк, – сказав він, – але дихає він добре.

Красунчик Сміт тим часом зіп’явся на ноги й підійшов глянути на Білого Ікла.

– Мате, скільки коштує гарний запряжний собака? – запитав Скотт.

Погонич усе ще стояв навколішки, нахилившись над Білим Іклом, і хвилину міркував.

– Триста доларів, – сказав він.

– А скільки можна дати за знівеченого, як от цей? – запитав Скотт, торкаючись ногою Білого Ікла.

– Половину, – вирішив погонич.

Скотт обернувся до Сміта:

– Ви чули, пане негіднику? Я візьму вашого пса й дам вам за нього сто п’ятдесят доларів.

Він вийняв гаманець і відрахував гроші.

Красунчик Сміт заклав руки за спину, відмовляючись узяти простягнені йому гроші.

– Я не продаю собаки, – мовив він.

– А я кажу вам, що продаєте, – відрубав парубок. – Тобто я купую його. От ваші гроші. Пес мій.

Красунчик Сміт, усе ще тримаючи руки за спиною, почав відступати.

Скотт кинувся до нього з піднятим кулаком. Красунчик Сміт увесь зіщулився, чекаючи на удар.

– Я маю на нього право, – промимрив він.

– Ви втратили будь-яке право на цього собаку, – пролунала відповідь. – Візьмете ви гроші чи мені доведеться вдарити вас?

– Добре, – злякано промимрив Красунчик Сміт. – Але майте на увазі, що я підкоряюся насильству, – додав він. – Цей собака – золото, і я не дозволю, щоб мене грабували. Будь-яка людина має свої права.

– Правильно, – відповів Скотт, передаючи йому гроші. – У кожної людини є свої права, але ви не людина, а тварюка.

– Дайте мені тільки добратися до Доусона, – з погрозою вимовив Красунчик Сміт. – От я знайду там на вас раду.

– Якщо ви тільки наважитеся заїкнутися про це в Доусоні, я накажу вигнати вас із міста. Зрозуміли?

Красунчик Сміт пробурмотів щось.

– Уторопали? – злобливо гаркнув Скотт.

– Так, – промурмотав, відвернувшись, Сміт.

– Що так?

– Так, сер, – буркнув Сміт.

– Бережіться, він укусить, – крикнув хтось, і голосний регіт наповнив повітря.

Скотт повернувся до Красунчика спиною й підійшов до Мата, який досі вовтузився коло Білого Ікла.

Частина глядачів почала розходитися; інші розділилися на групи, обмінюючись враженнями. Тім Кінан наблизився до однієї з них.

– Хто ця пика? – запитав він.

– Це Відон Скотт, – відповів хтось.

– А хто такий цей Відон Скотт, чорт забирай? – допитувався Тім.

– О, це інженер, один із найліпших фахівців у золотій справі! Він має найкращі стосунки з найважливішими тузами. Якщо хочеш уникнути неприємностей, от тобі моя порада: тримайся від нього подалі. Він у близьких взаєминах із усіма великими цабе. Сам комісар у золотих справах йому перший друг.

– Я відразу збагнув, що він важна птаха, – заявив Кінан, – і тільки тому не розправився з ним по-своєму.

Розділ V

Неприборканий

– Це безнадійно, – заявив Відон Скотт.

Він сидів на сходах своєї хатини й дивився на погонича собак, що з таким самим розпачливим виглядом знизував плечима.

Обидва вони глянули на Білого Ікла, що сидів на ланцюзі, наїжачившись, гарчачи і щосили намагаючись добратися до запряжних псів. Діставши від Мата кілька ґрунтовних уроків дрюком, собаки привчилися не зачіпати Білого Ікла; цієї хвилини вони лежали осторонь, ніби забувши про його існування.

– Це справжній вовк, і немає жодної надії приручити його, – заявив Відон Скотт.

– Я не казав би цього, – заперечив Мат. – Можливо, в ньому багато собачої крові. Проте одне я знаю без сумніву – і цього не викреслиш.

Погонич замовк і глибокодумно кивнув головою в бік Оленячої Гори.

– Так ну, що ж ти знаєш? – нетерпляче спитав Скотт після короткого мовчання. – Розповідай. У чому річ?

Погонич рухом великого пальця через плече вказав на Білого Ікла.

– Вовк він або собака – це не важить; справа в тому, що він уже був колись ручним.

– Не може бути!

– Кажу вам, це так. Він носив хомут. Гляньте-но. Хіба ви не бачите слідів у нього на грудях?

– Ти маєш рацію, Мате. Він був запряжним собакою, перед тим як потрапив до Красунчика Сміта.

– І я не бачу причини, чому б він не міг знову зробитися запряжним собакою.

– Гадаєш? – зрадів Скотт.

Однак надія негайно ж згасла в його очах, і він із сумнівом похитав головою.

– Ось уже два тижні, як він у нас, а проте він зліший, аніж був раніше.

– Заждіть, дайте час, – радив Мат. – Спустіть його з ланцюга.

Скотт зиркнув на нього недовірливо.

– Так, – вів далі Мат, – я знаю, що ви вже пробували, але ви не застосовували дрюка.

– У такому разі спробуй сам.

Погонич дістав дрюк і підійшов до звіра, що сидів на ланцюзі. Біле Ікло стежив за дрюком, достоту як лев, котрого посадили у клітку, дивиться на хлист приборкувача.

– Ви бачите, як він не зводить очей із дрюка. Це гарна ознака, – сказав Мат. – Він не дурний і не кинеться на мене, поки я тримаю дрюк. Він далеко не божевільний.

Коли рука людини наблизилася до шиї Білого Ікла, той зіщулився, наїжачився й загарчав. Але, стежачи за рухом людської руки, він водночас не зводив очей із піднятого над ним дрюка. Мат зняв із нього ланцюг і відійшов.

Біле Ікло ледве міг повірити, що він на волі. Багато місяців минуло відтоді, як він потрапив до Красунчика Сміта, і весь цей час він не знав ані хвилини волі, за винятком тих годин, коли бився із собаками. Проте відразу ж після закінчення боротьби він знову потрапляв у неволю.

Він не знав, що йому робити із цією знову знайденою волею. Можливо, боги замислили який-небудь новий диявольський план? Біле Ікло пройшовся повільно й обережно, щохвилини очікуючи нападу. Це все було настільки новим, що він не знав, яку тактику обрати. Він вирішив триматися подалі від двох богів, що дивилися на нього, і обережно відійшов до найвіддаленішого кута хатини. Однак нічого не трапилося. Він був настільки здивований, що повернувся назад і, зупинившись у дванадцяти кроках, став пильно дивитися на них.

– А він не втече? – запитав його новий власник.

Мат стенув плечима:

– Варто ризикнути. Єдиний спосіб переконатися – це випробувати його.

– Бідолаха, – із жалем промовив Скотт. – Йому вкрай потрібна людська ласка, – додав він, повертаючись до входу в хатину.

Він вийшов звідти зі шматком м’яса й кинув його Білому Іклу. Вовк відскочив і став здалеку підозріло розглядати подачку, зате до м’яса підскочив пес.

– Геть, Майоре! – загарчав Мат.

Але було вже пізно! Майор кинувся на м’ясо. У той момент, як він схопив його зубами, Біле Ікло накинувся на Майора. Той упав. Мат побіг на допомогу, але Біле Ікло був швидшим за нього. Майор устав, хитаючись, на ноги, та кров, що заюшила з його горла, широкою плямою почервонила сніг.

– Дуже шкода, але він дістав по заслузі, – хутко мовив Скотт.

Проте Мат устиг уже вдарити Білого Ікла ногою. Стрибок, клацнули зуби, і різкий зойк наповнив повітря. Біле Ікло зі злісним гарчанням відскочив на кілька ярдів, а Мат нахилився, щоб дослідити свою ногу.

– Здорово прикрасив, – сказав він, указуючи на розірвані штани й нижню білизну, а також на криваву пляму, що збільшувалася.

– Я казав тобі, Мате, що це безнадійно, – промовив упалим голосом Скотт. – Я багато думав про це й бачу: залишається тільки один спосіб, якого й доведеться вжити.

Із цими словами він вийняв револьвер, відкрив барабан і впевнився в тому, що його заряджено.

– Слухайте, містере Скотт, – сказав Мат, – цей собака занадто довго смажився в пеклі, щоб так одразу перетворитися в янгола. Дайте йому час.

– Глянь на Майора, – заперечив хазяїн.

Погонич зиркнув на пораненого собаку. Він лежав на снігу у великій калюжі крові, конаючи.

– Так йому і треба. Ви самі це сказали, містере Скотт. Він хотів украсти м’ясо в Білого Ікла й за це поплатився. Інакше й бути не могло. Я сам не дав би жодного гроша за собаку, який не зумів б захистити свого кавалка м’яса.

– Та подивися на себе, Мате. Усе це нічого, коли йдеться про собак, але є межі…

– І мені так і треба, – уперто сказав Мат. – Навіщо я вдарив його? Ви самі сказали, що він мав рацію; отже, я не мусив його бити.

– Найкраще, що можна для нього зробити, це вбити його, – сказав Відон Скотт. – Приручити його неможливо.

– Послухайте, містере Скотт, дайте бідоласі отямитися. Він іще не мав цієї можливості. Він щойно вийшов із пекла й уперше відчув волю. Майте терпіння, і якщо він не виправиться, я сам пристрілю його. От!

– Бог свідок, що я зовсім не хочу вбивати його, – відповів Скотт, ховаючи револьвер. – Ми залишимо його на волі й поглянемо, чого можна домогтися добром від цього вовка. Я зараз зроблю дослід.

Він підійшов до Білого Ікла й заговорив із ним лагідно й м’яко.

– Озбройтеся краще дрюком, – порадив Мат.

Біле Ікло нашорошився: щось загрожувало йому. Він убив пса свого бога, вкусив його товариша, і йому не залишалося нічого іншого, як чекати страшного покарання. Але він і не думав упокорюватися. Він наїжачився, вишкіривши зуби, очі його заблищали, і все тіло напружинилося, готуючись до нападу. У бога не було в руках дрюка, і Біле Ікло дозволив йому підійти зовсім близько. Бог простяг руку й почав опускати її над його головою. Біле Ікло зіщулився й насторожився. Отут і крилася небезпека – зрада абощо. Він добре знав, до чого владні й хитрі людські руки. Крім того, він не терпів дотику. Він загарчав іще грізніше та ще більше зіщулився, але рука й далі опускалася. Вовк не хотів кусати цю руку й терпів наближення її доти, доки інстинкт, що пробудився, не сп’янив його ненаситною жадобою до життя.

Відон Скотт гадав, що завжди зуміє уникнути укусу, але йому довелося познайомитися на ділі з надзвичайною швидкістю Білого Ікла, котрий нападав із упевненістю й моторністю згорнутої змії.

Скотт зойкнув від болю й затис здоровою рукою наскрізь прокушену кисть. Мат міцно вилаявся й підбіг до нього. Біле Ікло позадкував, вискаляючись і грізно дивлячись на людей. Тепер він міг очікувати на ще жорстокіші побої, ніж ті, якими нагороджував його Красунчик Сміт.

– Стій! Що ти збираєшся робити? – раптом крикнув Скотт, побачивши, що Мат забіг у хатину й вискочив звідти з рушницею.

– Нічого, – тихо відповів той з уявною байдужістю, – я тільки збираюся додержатися даної вам обіцянки. Мушу ж я його вбити, коли сказав, що вб’ю?

– Ні, не мусиш…

– Мушу! От побачите!..

Так само, як заступився Мат за Білого Ікла, коли той вкусив його, так заступився за нього тепер Скотт.

– Ти казав, що треба дати йому нагоду виправитися. То дай же її! Ми щойно взялися за нього; не можна ж негайно чекати результатів. Цього разу й мені по заслузі. А тепер глянь на нього.

Біле Ікло, пригорнувшись до рогу хатини, у сорока кроках від них, злобливо гарчав, але не на Скотта, а на погонича.

– От тобі маєш! – висловив погонич свій подив.

– Дивися, який він розумний, – швидко вів далі Скотт. – Він так само добре розуміє значення вогнепальної зброї, як і ми. Він дивовижно тямущий, і треба дати змогу розвинутися цьому розуму. Поклади рушницю.

– Добре, – погодився Мат і притулив рушницю до дров, що лежали поруч.

– Що ви на це скажете? – вигукнув він наступної миті.

Біле Ікло влігся та припинив гарчати.

– Це треба розслідувати. Побачимо.

Мат схопився за рушницю; тієї самої хвилини Біле Ікло знову загарчав. Погонич відставив рушницю убік, а пес змовк і сховав ікла.

– А тепер, для жарту!..

Мат узяв до руки рушницю й став повільно підіймати її догори. Із цим рухом знову пролунало гарчання Білого Ікла, що підсилювалося в міру наближення рушниці до плеча. Утім, раніше, ніж Мат устиг прицілитися, вовк відскочив за ріг хатини. Мат здивовано втупився в порожнє місце на снігу.

Погонич урочисто поставив рушницю на землю й, обернувшись до свого господаря, сказав:

– Я згоден із вами, містере Скотт: цей собака занадто розумний для того, щоб убивати його.

Розділ VI

Улюблений хазяїн

Коли Біле Ікло помітив наближення Відона Скотта, він наїжачився й загарчав, даючи цим зрозуміти, що не допустить покарання. Двадцять чотири години минуло відтоді, як він прокусив руку, яка була тепер забинтована і висіла на перев’язі. У Білого Ікла збереглися від якогось часу спогади про відтерміновані кари, і він боявся, що саме це на нього чекає. Як могло бути інакше? Він здійснив те, що сам вважав святотатством: він учепився іклами у священну руку бога, та на додаток ще вищого, білого бога. Зважаючи на порядок речей і взаємини, що існували між богами і тваринами, йому слід було чекати найстрашнішого покарання.

Бог сів за декілька кроків від нього. Біле Ікло не міг убачити в цьому небезпеки. Коли боги учиняли розправу, вони стояли на ногах. До того ж у цього бога не було в руках ані дубця, ані батога, ані зброї. А головне, він сам був на волі. Його не утримували ні ланцюг, ні палиця. Він завжди міг утекти, якби бог схопився на ноги. Поки ж він вирішив чекати й дивитися.

Бог залишався спокійним і не рухався; гарчання Білого Ікла поступово перейшло в легке бурчання і, нарешті, змовкло. І тут бог заговорив. Із першим звуком його голосу шерсть на шиї Білого Ікла стала дибки, і гарчання підступило до горла. Але бог не зробив жодного ворожого руху й далі спокійно говорив. Якийсь час Біле Ікло гарчав в унісон із людським голосом, але бог говорив без кінця. Він говорив із Білим Іклом так, як ніхто досі. Він говорив м’яко і тихо, з глибокою ніжністю, яка дивом знаходила відгук у Білому Іклі. Наперекір своєму інстинкту і всупереч бажанню Біле Ікло відчув довіру до свого бога. Попри весь гіркий досвід, відчуття безпеки охопило його.

Минуло трохи часу, перш аніж бог підвівся та ввійшов до хатини. Біле Ікло підозріло зиркнув на нього, коли він вийшов звідти. У руках у бога не було ні кийка, ні батога, ні іншої зброї. Здорова рука його не була закладена за спину, а це означало, що він нічого не ховає в ній. Він знову сів на колишнє місце, за декілька кроків від вовка, і простяг йому маленький шматочок м’яса. Біле Ікло нашорошився й підозріло оглянув його, стежачи одночасно і за м’ясом, і за рухами бога, готовий негайно відскочити за перших ознак ворожого наміру.

Але покарання все ще не надходило. Бог просто тримав біля самісінького його носа шматочок м’яса, в якому, здавалося, не було нічого незвичайного. Але Біле Ікло й далі ставився недовірливо до подачки, і хоча рука, яка тримала м’ясо, простягалася до нього цілком доброзичливо, він не чіпав їжі. Він знав, що боги надзвичайно винахідливі, і хто знає, який обман міг ховатися в цьому нешкідливому на позір кавалкові м’яса? За попереднім його досвідом, особливо коли йому траплялося мати справу з індіанськими жінками, м’ясо і покарання часто йшли слід у слід.

Зрештою, бог кинув м’ясо в сніг до лап Білого Ікла. Вовк ретельно обнюхав м’ясо, ні на хвилину не відводячи очей від бога. Нічого, однак, не трапилося. Він схопив м’ясо і проковтнув. І знову нічого не відбулося; тільки бог запропонував йому інший шматок м’яса. Він знову відмовився взяти його з рук, і шматок був кинутий йому до ніг. Це повторилося кілька разів. Але настав момент, коли бог відмовився кинути йому шматок; він тримав його в руці, наполегливо пропонуючи Білому Іклу ласощі.

М’ясо було смачне, а Біле Ікло голодний. Крок за кроком, обережно наблизився він до бога. Нарешті він зважився взяти м’ясо з рук. При цьому він не спускав очей з бога, голова його була випнута вперед, вуха притиснуті, а шерсть так і ходила ходором. Глухе бурчання, що виривалося з його горла, служило ніби попередженням, що він не дозволить глузувати з себе. Він з’їв м’ясо і здивовано переконався, що нічого не сталося. Покарання, мабуть, відкладалося. Вовк облизнувся й почав чекати. Бог заговорив. У його голосі чутні були лагідні нотки, про які Біле Ікло не мав донині уявлення. І зі звуком цього голосу в ньому заворушились якісь нові відчуття, про котрі він нічого не знав раніше. Він відчув щось подібне до насолоди, невиразного задоволення, ніби якась порожнеча заповнилася раптом у його душі, наситилась якась потреба. Аж тут у ньому знову заговорив інстинкт, що підказував йому побоюватися богів, які вміли будь-якими шляхами добиватися своїх цілей.

Ага, він так і думав! Над його головою знову з’явилася рука бога, що годна завдавати болю. Але бог усе ще говорив. Голос його звучав ласкаво і м’яко. Попри грізну руку, голос уселяв довіру, а незважаючи на голос, що діяв заспокійливо, рука навіювала побоювання. У Білому Іклі боролися протилежні почуття. Йому здавалося, що душа його розірветься, настільки великі були в ньому боротьба і ті зусилля, яких йому доводилося закладати, щоб не виказати жодного з цих почуттів.

Він пішов на компроміс. Він гарчав, скуйовджував шерсть, притискав назад вуха, але не кусався й не відскакував. Рука опускалася чимраз нижче. Нарешті вона торкнулася його скуйовдженої шерсті. Він наїжачився. Рука щільніше притиснулася до нього; тремтячи і щулячись, він таки намагався стримувати себе. Дотики цієї руки були для нього мукою. Він не міг за один день забути все зло, що було заподіяне йому людськими руками. Але така була воля нового бога, і він намагався підкоритися їй.

Рука підіймалася й опускалася, гладячи і пестячи його. Це тривало деякий час, і щоразу, коли піднімалася рука, за нею ставала дибки й шерсть. І щоразу, коли рука опускалася, вуха притискалися і з горла Білого Ікла вилітало глухе бурчання. Це було застереженням. У такий спосіб він заявляв, що готовий мститися за всіляке лихо, яке може бути йому заподіяне. Ніхто не міг знати, коли можуть раптом виявитися приховані наміри бога. Будь-якої хвилини цей м’який голос, що викликає довіру, міг перейти в злісний крик, а пестлива рука – перетворитися на жорстокі лещата й піддати його суворому покаранню.

Але бог і далі лагідно говорив, а рука гладила, не виявляючи ворожих намірів. Біле Ікло переживав двоїсте почуття: дотик руки був ненависний йому, оскільки йшов наперекір його інстинкту, зв’язував його, обертав його власну волю проти прагнення до особистої свободи. Проте він не завдавав йому фізичного болю, ба навіть навпаки, радше був йому приємний. Голублячий рух руки помалу змінився легким чуханням за вухами, від чого приємне відчуття ще більше посилилося. І все-таки страх не покидав вовка, і він тримався насторожі, очікуючи нападу й відчуваючи поперемінно то насолоду, то муки, залежно від того, яке з двох почуттів домінувало в його душі.

– Оце так! – вигукнув Мат, виходячи з хатини з підкоченими рукавами і тазом із брудною водою в руках; побачивши, як Відон Скотт пестить Білого Ікла, він зупинився вражений.

Почувши його голос, Біле Ікло з гарчанням відскочив. Мат несхвально поглянув на свого господаря.

– Якщо ви дозволите мені висловити свою думку, містере Скотт, то я скажу вам, що ви запліщений дурень, чи то пак, навіть ідіот.

Відон Скотт самовдоволено посміхнувся, встав і підійшов до Білого Ікла. Він ласкаво заговорив із ним і почав гладити його по голові. Біле Ікло не опирався, підозріло зиркаючи, але не на людину, яка гладила його, а на того, хто стоїть у дверях.

– Ви один із найкращих знавців золотої справи, це безперечно, – заявив погонич собак, – але ви поза сумнівом проґавили своє покликання, якщо не здогадалися ще хлопчиськом утекти з дому і вступити до цирку.

Біле Ікло знову загарчав, почувши його голос, але цього разу не вискочив із-під руки, що гладила його по голові та шиї.

Для Білого Ікла це було початком кінця, кінця колишнього життя в царстві ненависті; настала нова, незрозуміла, прекрасна ера. Відонові Скотту треба було чимало розуму і безмежного терпіння, щоб досягти бажаних результатів. А для Білого Ікла то був справжній переворот. Він змушений був заглушити в собі вимоги і спонукання інстинкту й розуму, нехтувати своїм колишнім досвідом і ніби викрити в брехні саме життя.

У тому житті, що він знав досі, для багатьох речей, які він робив, просто не було місця; навпаки, всі колишні його вияви цілком суперечили сьогоденню. Коротко кажучи, орієнтуватися в цьому новому середовищі і пристосуватися до нього було набагато важче для Білого Ікла, ніж тоді, коли він добровільно пішов із первісної пустелі й віддався в руки Сірому Бобру. У той час він був іще щеням, із несталим характером, готовим прийняти яку завгодно сутність залежно від життєвих умов, що його оточують. Тепер було не так. Жорстоке середовище дуже добре зробило свою справу. Воно перетворило його на Вовка-Бійця, лютого й безпощадного, який ненавидить і якого ненавидять. Щоб змінитися зовсім, йому треба було переродитись. А між іншим у цю пору юнацької гнучкості в ньому вже не було, м’язи зробилися жорсткими і вузлуватими; умови його існування встигли виткати з нього непроникну цупку тканину, яка не гнеться; воля його перетворилася на залізо, а всі інстинкти й задатки викристалізувалися в усталені навички, побоювання, антипатії і бажання.

І знов умови життя справляли свій вплив на нього, пом’якшуючи те, що зачерствіло, і надаючи йому довершенішої форми. Відон Скотт воістину втілював у цьому випадку перст долі. Він дістався самих глибин душі Білого Ікла й ласкою викликав до життя ті здібності, які дрімали там і вже майже загинули. Однією з таких здібностей була любов. Вона посіла місце звичайної симпатії, вище за яку Біле Ікло нічого не знав від дня свого знайомства з богами.

Проте любов ця не прийшла за один день. Вона почалася з симпатії і стала помалу розвиватися. Маючи змогу втекти, Біле Ікло не зробив цього, тому що йому подобався його новий бог. Це нове життя не можна було порівняти з життям у клітці Красунчика Сміта, а Білому Іклу необхідно було мати якого-небудь бога. Його природа вимагала підпорядкування божеству. Відбиток залежності від людини ліг на нього того дня, коли він повернувся спиною до пустелі й підповз до ніг Сірого Бобра, чекаючи від нього побиття. Залежність ця ще зміцніла, коли він, після голоду, знову залишив пустелю і повернувся у селище до Сірого Бобра, який нагодував його рибою.

Через те, що Біле Ікло потребував бога, а Відон Скотт подобався йому більше за Красунчика Сміта, він залишився в нього. Щоб довести свою відданність, він узяв на себе обов’язок стерегти майно свого господаря. Він прогулювався перед хатиною, поки упряжні собаки спали, і першому вечірньому відвідувачеві довелося відбиватися від нього дубцем, поки на допомогу не наспів Відон Скотт. Але Біле Ікло незабаром навчився відрізняти злодіїв від чесних людей за зовнішністю й ходою. Людину, яка йшла сміливим кроком просто до дверей хатини, він не чіпав, хоча напружено стежив за нею до того часу, поки двері не відчинялися і хазяїн не впускав гостя всередину. Одначе людині, котра наближалася крадькома, обережно, роззираючись, не було пощади, і врятувати її могла тільки швидка й ганебна втеча.

Відон Скотт поставив за мету виправити Білого Ікла або, точніше, виправити те зло, яке заподіяло йому людство. Він вважав це справою принципу й сумління. Він відчував, що лихо, вчинене Білому Іклу, – це борг, зроблений людиною, і борг цей необхідно сплатити. От чому Скотт намагався виявляти особливу доброту до Білого Ікла. Щодня він пестив і гладив його.

Спочатку Біле Ікло ставився до пестощів підозріло і вороже, але незабаром полюбив їх. Проте він ніяк не міг звільнитися від бурчання. Весь час, доки хазяїн гладив його, він бурчав. Але в цьому бурчанні з’явилася нова нотка. Чужа людина не відрізнила б цієї ноти й визнала б таке бурчання просто за вияв первісної дикості та злості. Горло Білого Ікла назавжди затверділо від лютих звуків, які він видавав протягом багатьох років поспіль, починаючи від того дня, коли зовсім іще маленьким щеням уперше загарчав у своєму лігві. Він не вмів пом’якшити звуку свого голосу, щоб виразити ніжність, яку він відчував. Проте слух і чуття Відона Скотта були досить тонкі, тому він уловив нову ноту в цьому лютому гарчанні – ноту, в якій відчувався слабкий натяк на задоволене муркотання і яку не вдавалося розчути нікому, окрім нього.

Минали дні, і перехід від симпатії до любові здійснювався швидко. Біле Ікло сам став помічати це, хоча, зрозуміло, не мав жодного уявлення про те, що таке любов. Любов виявлялася в ньому відчуттям якоїсь голодної, хворобливої, гнітючої порожнечі, що вимагала заповнення. Вона спричиняла страждання і неспокій, які полегшувалися тільки присутністю нового бога. У такі хвилини любов була для нього насолодою, дикою, скаженою радістю. Але далеко від бога його знов опановували занепокоєння і мука; його душило відчуття порожнечі й голоду, який безугавно точив його.

Біле Ікло починав пізнавати самого себе. Не беручи до уваги його зрілий вік і сувору оболонку, яку створили йому умови життя, його дійсна природа тільки тепер починала розквітати. У ньому прокидалися незнайомі відчуття й мимовільні імпульси. Його колишні смаки і поведінка абсолютно змінилися. У минулому своєму житті він любив зручності й відсутність страждання, ненавидів незручності й біль і діяв згідно з цим. Тепер усе було не так. Керований новими почуттями, він часто обирав незручності й муки через любов до свого бога. Таким чином, рано-вранці, замість того щоб блукати в пошуках харчів або лежати в затишному захищеному місці, він годинами чекав на порозі хатини, воліючи побачити свого бога. Увечері, коли хазяїн його повертався, він залишав тепле місце, викопане ним у снігу, щоб почути слова вітання й дістати дружні пестощі. Біле Ікло відмовився навіть від м’яса, щоб побути зі своїм богом, заслужити від нього ласку або вирушити з ним у місто.

Симпатія змінилася любов’ю. Любов проникла в саме осердя його душі, куди ніколи не проникала симпатія, і з дна душі у відповідь піднялося нове відчуття. За те, що він отримував, Біле Ікло платив тим самим. Нарешті перед ним був справжній бог, добрий, променистий, під впливом якого природа його розквітала, як розквітає квітка під променями сонця.

Та Біле Ікло не вмів відверто виявляти свої почуття. Він був дуже старий, і характер його встиг уже настільки сформуватися, що нові шляхи в цьому напрямку були для нього закриті. Постійна самота, стриманість, похмурість наклали на нього свій відбиток. Він ніколи в житті не гавкав і не міг уже навчитися виражати гавканням свою радість, коли наближався його бог. Він ніколи не кидався йому назустріч, ніколи не показував своєї любові експансивним або смішним способом. Він чекав свого бога на шанобливій відстані, але чекав завжди і завжди був поруч. Любов його межувала з обожнюванням, безмовним, німим обожнюванням. Тільки відданим поглядом своїх очей, що напружено стежили за кожним рухом хазяїна, виражав він свою любов. Іноді, коли бог дивився на нього й говорив із ним, Біле Ікло відчував якусь незручність, яка походила від бажання виявити свою любов і суто фізичної нездатності зробити це.

Незабаром він пристосувався до свого нового життя. Він зрозумів, що не слід займати інших собак свого господаря. Все ж таки його властолюбний характер позначився і тут, і він, добре провчивши їх, змусив поважати себе й визнати свою зверхність. Досягнувши цього, вовк заспокоївся. Зустрівшись із ним, пси поступалися йому дорогою і безперечно виконували його волю.

Так само терпляче він навчився ставитися до Мата, як до власності свого хазяїна. Останній рідше годував його. Це входило до обов’язків Мата, але Біле Ікло розумів, що він їсть харчі господаря, який годує його за допомогою іншої особи. Мат одного разу спробував надіти на нього хомут і примусити його тягти нарти з іншими собаками. Одначе спроба не вдалася. Тільки коли Відон Скотт власноруч запряг його, Біле Ікло збагнув, що це воля хазяїна, щоб Мат керував ним і поганяв нарівні з іншими собаками.

Нарти Клондайку, на полозах, відрізнялися від тих, якими користувалися на річці Макензі. Собаки впрягались інакше, не віялом, а вервечкою, так що у Клондайку передовий собака був справжнім ватажком. Ватажок був найрозумнішим і сильнішим псом, а інші корилися йому і боялися його. Біле Ікло неминуче мусив стати головним собакою. Він не міг задовольнятися меншим, і Мат незабаром зрозумів це. Біле Ікло сам обрав собі це місце, і Мату не залишалося нічого іншого, як вилаятися й погодитися. Попри те що Біле Ікло працював цілими днями, це не заважало йому вночі пильнувати майно свого господаря; без відпочинку, вірою і правдою служив він йому і по праву став уважатися найкращим його собакою.

– Давно вже мені свербить язик сказати вам, – почав одного прекрасного дня Мат, – що ви зробили вигідну справу, купивши за сто п’ятдесят доларів цього собаку. Ви пречудово надули Красунчика Сміта, не беручи до уваги того, що добряче відлупцювали його.

Гнів виблиснув у сірих очах Скотта, коли він згадав про це, і почулося злісне бурмотіння:

– Покидьок!..

Наприкінці осені Білого Ікла спіткало велике нещастя. Його улюблений хазяїн раптом абсолютно несподівано зник. Щоправда, цьому передували деякі обставини, але Біле Ікло через недосвідченість не зрозумів, що означає складання валізи. Тільки потім він пригадав, що це складання передувало зникненню хазяїна, але у момент приготування до від’їзду в голові його не виникало ані найменшої підозри. Опівночі різкий холодний вітер примусив його сховатися позаду хатини. Він задрімав, настороживши вуха, щоб почути знайомі кроки. Однак о другій годині по півночі неспокій, що посилився, змусив його знову вийти на холод і, зіщулившись на ґанку хижі, він почав чекати.

Хазяїн не повертався. Вранці двері хатини відчинились, і звідти вийшов Мат. Біле Ікло жалісно глянув на нього. Між ними не існувало спільної мови, за допомогою якої він міг би дізнатися від погонича про те, що так його цікавило. Минали дні, а господаря все не було. Біле Ікло, який не знав до цієї години, що означає хворіти, раптом занедужав, і настільки сильно, що Мату довелося узяти його в хатину. У наступному листі до свого господаря він присвятив Білому Іклу цілу приписку.

Відон Скотт, який читав цей лист у Серкл-ситі, натрапив на таку фразу: «Цей клятий вовк не хоче працювати. Нічого не їсть. Остаточно втратив енергію. Всі собаки задирають його. Він хоче знати, що трапилося з вами, але я не знаю, як пояснити йому це. Схоже, що він скоро помре».

Мат казав правду. Біле Ікло перестав їсти, занепав духом і дозволяв усім упряжним собакам кусати себе. Він лежав у хатині, на підлозі, біля печі, не цікавлячись ані їжею, ані Матом, ані життям. Звертався до нього Мат із ласкавими словами чи голосно лаявся, він однаково байдуже дивився на нього тьмяними очима і знову звичним рухом опускав голову на витягнуті передні лапи.

Якось уночі, коли Мат сидів і читав щось упівголоса, його вразило тихе скиглення Білого Ікла: пес схопився й, нашорошивши вуха, уважно прислухався. Через хвилину Мат почув чиїсь кроки. Двері відчинилися, і ввійшов Відон Скотт. Чоловіки потиснули один одному руку, після чого Скотт озирнувся.

– А де ж вовк? – спитав він.

Біле Ікло стояв біля печі на тому самому місці, де він лежав доти. Він не кинувся назустріч, як це роблять інші собаки, а спокійно чекав, не зводячи очей з хазяїна.

– Свята яєчня! – вигукнув Мат. – Та він махає хвостом!

Відон Скотт пройшов до середини кімнати і покликав Білого Ікла. Той наблизився до нього, але не стрибками, а прудким кроком. Хвилювання робило його незграбним, але коли він підійшов до хазяїна, в очах його з’явився дивний вираз. Якась невимовна глибина відчуттів засвітилася в них.

– Він ніколи не дивився на мене так, доки вас не було, – зауважив Мат.

Сівши навпочіпки перед Білим Іклом, Скотт пестив його, чухаючи за вухами, гладив його по плечах і шиї та поплескував по спині. І Біле Ікло бурчав у відповідь, і в голосі його виразно чулися ніжні воркітливі ноти.

Але це було не все. Прагнучи проявити радість, що охопила його, і безмежну любов, вовк придумав, нарешті, підходящий спосіб. Він просунув раптом морду між тілом і рукою хазяїна, і тут, у цьому надійному притулку, прихований від людських очей, він перестав гарчати й почав ластитись і притискатися до нього.

Чоловіки перезирнулися. Очі Скотта блищали.

– Отакої! – благоговійно вимовив Мат.

За хвилину, отямившись, він додав:

– Я завжди казав, що цей вовк – собака. Погляньте на нього!

З поверненням улюбленого хазяїна Біле Ікло став швидко одужувати. Дві ночі й день він провів у хатині, потім вийшов на повітря. Упряжні собаки встигли забути його колишню звитягу… Вони пам’ятали лише його слабкість і його поразки за останні дні. Побачивши, що він виходить із хатини, пси кинулися на нього.

– Завдай їм гарненько! – весело крикнув Мат, зупиняючись на порозі хижі. – Так, так! Оце так вовк! А ну ще!

Проте Біле Ікло не потребував заохочення. Йому досить було повернення улюбленого хазяїна. Життя знову залило його могутнім, неприборканим потоком. Він весело вступив у боротьбу, знаходячи в ній вихід тому відчуттю, якого він не міг висловити мовою. Кінець міг бути тільки один. Уся зграя ганебно кинулася тікати, і лише з настанням темряви собаки почали повертатися поодинці, лагідністю і смиренням виказуючи свою покірність Білому Іклу.

Навчившись ластитися до хазяїна, Біле Ікло став виробляти це часто. Це було найвищим виявом любові. Далі піти він не міг. Він завжди ревно оберігав свою голову й не терпів, коли її торкалися. Це був спадковий страх перед капканом, що примушував його панічно боятися усякого дотику. А тепер, коли з’явився улюблений хазяїн, він сам добровільно ставив себе у становище цілковитої безпорадності; вовк виражав цим свою безмежну довіру до людини, повну покірність, неначе хотів сказати: «Я віддаю себе цілком у твої руки; роби зі мною що хочеш».

Одного разу ввечері, невдовзі після свого повернення, Скотт запропонував Мату зіграти перед сном партію у крибедж.

– П’ятнадцять і два, п’ятнадцять і чотири: разом я виграв шість, – підрахував Мат, коли знадвору пролунав раптом крик і почулося гучне гарчання.

Чоловіки, перезирнувшись, схопилися на ноги.

– Наш вовк спіймав когось, – сказав Мат.

Дикий зойк жаху, що сповнив повітря, примусив його кинутися до виходу.

– Принеси вогню, – закричав Скотт, вискакуючи надвір.

Мат швидко приніс лампу, і при її світлі вони побачили чоловіка, який лежав на спині. Руки його були складені одна на одну, і він прагнув захистити ними своє обличчя й горло від зубів Білого Ікла. Останній, у припадку дикої люті, намагався дістатися найуразливішого місця. Рукав, синя фланелева сорочка і білизна були роздерті у клапті від плеча до кистей схрещених рук, самі ж руки були покусані в кількох місцях, і з них рясно текла кров.

Усе це Скотт і Мат побачили в одну мить. Наступної миті Відон Скотт схопив Білого Ікла за шию і відтягнув його. Останній робив спроби вирватися й не припиняв гарчати, але вже не намагався кусатись і з першим різким словом хазяїна зовсім заспокоївся.

Мат допоміг людині підвестися, і, коли той опустив свої руки, вони побачили перед собою мерзотну фізіономію Красунчика Сміта. Погонич негайно ж відскочив від нього, немов доторкнувся до розжареного вугілля. Очі Красунчика Сміта блимали від світла лампи, і він роззирався навсібіч. Коли погляд його впав на Білого Ікла, обличчя його виразило жах.

Тієї ж хвилини Мат побачив на снігу два предмети. Наблизивши до них лампу, він ногою вказав на них своєму господареві; це був сталевий собачий ланцюг і здоровенна ломака.

Відон Скотт подивився й собі та кивнув головою, ніхто з них не зронив ані слова. Мат узяв Красунчика Сміта за плечі й повернув його праворуч довкруги. Слова були зайві. Красунчик Сміт утямив і попрямував геть.

Тим часом улюблений хазяїн гладив Білого Ікла, примовляючи:

– Він хотів украсти тебе. Га! Тобі це не до вподоби? Так, так, він трохи помилився. Хіба ж ні?

– Він думав, що зловить його! Аякже! Сто тисяч бісів! – засміявся погонич.

А Біле Ікло, усе ще схвильований, зі здибленою шерстю, бурчав і бурчав, але в голосі його вже невиразно чулися воркітливі нотки.

Частина п’ята

Розділ І

Далекий шлях

Це ширяло в повітрі. Біле Ікло зачув нещастя, що насувалося, раніше, ніж з’явилися які-небудь відчутні його ознаки. У ньому невиразно зародилося передчуття зміни, що готувалася. Він не знав ані як, ані звідки воно виникло. Самі того не усвідомивши, боги виказали свої наміри собаці-вовкові, і той, проводячи увесь свій час надворі під навісом і ніколи не входячи в хатину, здогадався про те, що зайшло їм у голову.

– Ось, чи не бажаєте! Послухайте, – вигукнув якось за вечерею погонич.

Відон Скотт прислухався. Крізь зачинені двері долинало тихе виття, схоже на здавлене ридання. Потім вони почули, як Біле Ікло обнюхував двері, ніби бажаючи переконатися, що бог його ще тут, а не зник таємним чином.

– Я певен, що цей вовк усе зрозумів, – вимовив погонич.

Відон Скотт кинув на нього майже благальний погляд, хоча слова, що лунали потім, суперечили виразу його очей.

– Якого чорта потрібен мені вовк у Каліфорнії? – запитав він.

– Я тієї самої думки, – відповів Мат. – Якого дідька вам вовк у Каліфорнії?

Проте це не задовольнило Скотта. У голосі погонича йому почувся докір.

– Собаки там не уживуться з ним. Він при першій зустрічі загризе їх. Навіть якщо він не розорить мене штрафами, влада однаково відбере його в мене та знищить.

– Я тієї самої думки – він лютий убивця, – зауважив погонич.

Відон Скотт підозріло глянув на нього.

– Це зовсім неможливо, – сказав він рішуче.

– Так, це неможливо, – погодився погонич. – Вам довелося б узяти спеціальну людину, щоб ходити за ним.

Підозри Скотта вляглись, і він полегшено кивнув головою. У тиші за дверима добре чути було верещання й потім довге тривожне обнюхування.

– А він усе турбується про вас, справді ж!

Скотт змірив погонича злісним поглядом.

– До біса! Я сам знаю, що мені робити.

– Я згодний з вами, тільки…

– Що тільки? – перервав Скотт.

– Тільки… – тихо почав погонич і потім, ніби передумавши, підвищив голос. – Так чого ви, власне, гарячкуєте? З вашого вигляду можна подумати, що ви самі не знаєте, на що зважитися!

Відон Скотт хвилину боровся із собою, потім уже спокійніше сказав:

– Ти маєш рацію, Мате. Я сам не знаю, як учинити. У цьому-то вся й біда… Тягти цього пса за собою було б непрощенною дурістю, – промовив він після паузи.

– Я згодний з вами, – відповів Мат, і знову господар невдоволено подивився на нього.

– Але в ім’я всіх морських чортів і сорока дияволів поясніть мені, яким чином цей пес пронюхав про ваш від’їзд? – із невинним виглядом запитав погонич.

– Збагнути не можу, – відповів Скотт, сумно хитаючи головою.

Настав день, коли крізь відчинені двері Біле Ікло побачив на підлозі фатальну валізу, до якої його улюблений хазяїн складав свої речі. Постійне ходіння назад і вперед порушувало звичайно спокійну атмосферу хатини. Очевидно, мають статися зміни. Біле Ікло відчував це давно, але тепер він став міркувати. Його бог, мабуть, збирався вдруге зникнути. І якщо він не взяв його із собою першого разу, то й тепер, цілком імовірно, залишить його тут.

Цієї ночі він вив справжнім, пронизливим вовчим виттям, як вив тієї ночі, коли, бувши ще щеням, повернувся з лісу на місце, де було селище, і знайшов там замість намету Сірого Бобра тільки купу ганчірок і мотлоху. Так і тепер, піднявши морду до зірок, він виливав їм своє горе.

У хатині люди щойно лягли спати.

– Він знову перестав їсти, – зауважив зі свого ліжка Мат.

Із ліжка Відона Скотта почулося бурчання й шурхіт ковдри.

– Судячи з того, як він тужив у минулий ваш від’їзд, я не здивуюся, якщо цього разу він здохне.

На іншому ліжку знову почулося шарудіння.

– Та замовкнеш ти нарешті?! – гаркнув Скотт у темряві. – Каркаєш гірше від старої баби.

– Цілком згодний з вами, – відповів погонич, і Скотт так і не второпав, сміється той з нього чи говорить серйозно.

Наступного дня хвилювання й неспокій Білого Ікла ще дужче зросли. Він ходив по п’ятах за своїм хазяїном і вартував його під навісом, коли той входив до хижі. Крізь прочинені двері він бачив багаж, що лежав на підлозі. Біля валізи стояли скриня й два дорожні мішки. Мат загортав ковдри й шубу господаря в брезент. Біле Ікло жалібно вив, стежачи за цією операцією.

Трохи згодом з’явилися два індіанці. Вовк стежив за ними, коли вони, узявши на плечі багаж, рушили вниз пагорбом у супроводі Мата, що ніс постільні речі й валізу. Біле Ікло не пішов за ними. Хазяїн усе ще перебував у хатині. За деякий час Мат повернувся. Хазяїн підійшов до дверей і покликав Білого Ікла.

– Бідолашний ти мій, – сказав він ласкаво, чухаючи в нього за вухами й гладячи його по спині. – Я від’їжджаю в далеку путь, старий, і ти не можеш піти за мною. Ну, погарчи ж тепер, погарчи гарненько на прощання.

Але Біле Ікло відмовлявся гарчати. Замість того, кинувши на хазяїна замислений допитливий погляд, він пірнув між його рукою й тілом і сховав там свою голову.

– От він дивачить! – вигукнув Мат. Із Юкону почулося хрипке ревіння пароплава, що підходив. – Прощайтеся мерщій! Замкніть міцненько двері на ґанок – я вийду крізь задні. Та хутчіше!

Обоє дверей зачинились одночасно, і Відон Скотт, підійшовши до ґанку, став чекати на Мата. Зсередини лунало тихе, жалісне виття, потім почулося важке сопіння.

– Бережи його, Мате, – сказав Скотт, коли вони спускалися пагорбом. – Пиши й розповідай мені, як він поживає.

– Неодмінно, – відповів погонич, – але постійте, чи не хочете дослухати?

Обоє зупинилися. Біле Ікло вив, як виють собаки, коли помирає їхній хазяїн. У цьому витті чулися несамовиті звуки, що стихали до жалісного стогону й знову переходили у вибухи розпачу.

«Аврора» була першим пароплавом, що відходив цього року на південь. На палубі його юрмилися розбагатілі й розорені золотошукачі, що рвалися тепер на батьківщину так само нетерпляче, як свого часу вони прагнули в Клондайк. Стоячи біля сходень, Скотт ручкався з Матом, який збирався зійти з пароплава. Але Матова рука раптом застигла в повітрі, і він утупився в щось, що перебувало за Скоттом. Той обернувся. На палубі, за кілька кроків від нього, сидів Біле Ікло, замислено дивлячись на свого хазяїна.

Погонич тихо вилаявся. Відон Скотт дивився, нічого не тямлячи.

– Ви замкнули двері на ґанок? – запитав Мат.

Той кивнув головою й, своєю чергою, запитав:

– А чорний хід?

– Звісно, замкнув, – упевнено відповів Мат.

Біле Ікло покірно прищулив вуха, але й далі сидів, не роблячи спроби наблизитися.

– Мені доведеться взяти його із собою на берег.

Мат зробив кілька кроків до Білого Ікла, одначе пес вислизнув від нього. Погонич кинувся за ним, але той проскочив між ногами пасажирів. Ухиляючись, поринаючи й раз у раз змінюючи напрямок, Біле Ікло ковзав по палубі, спритно уникаючи рук Мата.

Але коли улюблений хазяїн покликав його, він одразу покірно підійшов до нього.

– Ач який, і розмовляти не бажає з людиною, котра щодня годувала його, – пробурмотів ображено погонич. – А ви – ви жодного разу не годували його, якщо не брати до уваги перших днів знайомства. Чорт мене забирай, якщо я розумію, яким чином він здогадався, що хазяїн – саме ви!

Скотт, який гладив Білого Ікла, раптом указав на свіжі порізи на його морді й між очима.

Мат нахилився, проводячи рукою по череву Білого Ікла.

– Ми зовсім забули про вікно. Він увесь порізаний і поранений унизу. Він проскочив через скло, справді ж бо!

Але Відон Скотт не слухав його. Він швидко міркував.

Пролунав останній свисток «Аврори», що сповіщав про відхід. Люди поспішали зійти на берег.

Мат зняв свою шийну хустку, щоб обв’язати її навколо шиї Білого Ікла. Скотт схопив його за руку.

– Прощавай, Мате, друзяко! Що стосується вовка, то тобі не доведеться писати про нього. Ти бачиш, я…

– Що? – вигукнув погонич. – Ви хочете сказати, що…

– Саме так, візьми свою хустку. Я напишу тобі про нього.

Дійшовши до середини сходень, Мат зупинився.

– Він не витримає клімату! – закричав він, обертаючись. – Обстрижіть його, коли настане спека.

Сходні витягли на палубу, і «Аврора» відчалила. Відон Скотт махнув рукою на прощання. Потім він обернувся й нахилився до Білого Ікла, що стояв поруч із ним.

– То гарчи ж тепер, чорт забирай, гарчи! – сказав він, гладячи його покірну голову й чухаючи прищулені вуха.

Розділ II

На півдні

Біле Ікло зійшов із пароплава у Сан-Франциско. Він був уражений. Цілком несвідомо, не розмірковуючи про це, він постійно ототожнював могутність із божественністю. І ніколи ще білі люди не здавалися йому такими могутніми богами, як зараз, коли він ішов брудними вулицями Сан-Франциско. Знайомі йому зруби змінилися на величезні будівлі. Вулиці так і кишіли небезпеками: візки, екіпажі, автомобілі, великі коні, які тягли навантажені лотові вози, снували туди-сюди, а потворні електричні трамваї, що неслися з шумом і гуркотом посеред вулиць, видавали різкі звуки, які нагадували йому крик рисі у північних лісах.

Це все було проявом могутності. І над усім цим стояла людина, яка стежила та керувала на власний розсуд цим складним світом і, як завжди, встановлювала свою владу над неживими предметами. Це справило на Біле Ікло приголомшливе враження. Він був ошелешений. Страх охопив його. Як у давні часи, бувши ще малим щеням, він відчув свою слабкість і нікчемність, натрапивши в лісі на курінь Сірого Бобра, так і тепер, у повному розквіті сил, він знову переймався усвідомленням власної безпорадності. І богів тут було так багато! Йому паморочилося в голові від натовпу, що сновигав навколо. Гомін вулиць оглушав вовка. Цей гуркіт і безперервний рух дивували його невимовно. Тепер більше, ніж колись, він відчував свою залежність від хазяїна, за яким крокував слідом, жодної миті не гублячи його з поля зору.

Білому Іклу довелося тільки мигцем побачити гучне місто, але він зберіг про нього важкий спогад, що переслідував його вночі як кошмар. Потім хазяїн посадив його на ланцюг у вантажному вагоні, серед ящиків та скринь. Тут порядкував кремезний смуглявий бог, який кидав із великим гуркотом на всі боки валізи й скрині. Він утягував їх крізь відчинені двері й складав у купу чи викидав тим самим шляхом іншим білим богам, які чекали на свої речі назовні.

І тут, серед цього багажу, хазяїн покинув вовка. Принаймні, так Біле Ікло думав, аж поки не розшукав нюхом два його брезентові мішки; тоді, відразу заспокоївшись, він почав охороняти їх.

– Добре, що ви прийшли, – пробурчав бог вантажного вагона, коли через деякий час Відон Скотт з’явився біля дверей. – Ваш пес не дозволяє мені торкатися ваших речей.

Біле Ікло вийшов із вагона. Він був уражений. Страхітливе місто зникло. Вагон був для нього не більш як кімнатою в будинку, і коли він входив туди, навколо нього розстелялося місто. За цей проміжок часу місто зникло. Гомін міста більше не тривожив його слуху. Перед ним розкинувся веселий сільський краєвид, залитий сонцем і напоєний миром та спокоєм. Але йому ніколи було довго розмірковувати над цією зміною, і він прийняв її, як сприймав досі всі незрозумілі прояви могутності богів. Такі були їхні шляхи.

На вокзалі чекав екіпаж. Чоловік і жінка підійшли до хазяїна. Руки жінки обвилися навколо його шиї, це була очевидно ворожа дія. Наступної хвилини Відон Скотт вирвався з обіймів і схопив Біле Ікло, який миттю перетворився на злісного демона.

– Нічого, мамо, – казав Скотт, міцно тримаючи вовка й заспокоюючи його. – Він вирішив, що ви хочете мене скривдити, а цього він не міг допустити. Нічого! Нічого! Він незабаром зрозуміє.

– А поки що мені буде дозволено любити мого сина тільки за відсутності його собаки, – засміялася мати, помітно сполотнівши зі страху.

Вона поглянула на наїжаченого Білого Ікла, що ворожо гарчав і люто дивився на неї.

– Він змушений буде навчитись, як поводитися, і до того ж негайно, – сказав Скотт. Він лагідно говорив із собакою, аж поки той не заспокоївся, і потім вигукнув владно: – Лягай! Чуєш? Лягай!

Пес пройшов уже з хазяїном цю науку і хай знехотя, та все ж підкорився.

– Тепер підійди, мамо.

Скотт розкрив їй свої обійми, але не відводив очей від Білого Ікла.

– Лежати, – гаркнув він, – ані руш!

Біле Ікло, наїжачившись, мовчки спостерігав за повторенням дивної церемонії, готовий щомиті підхопитися. Проте від обіймів жінки шкоди для його хазяїна не сталося, так само як і від обіймів іншого чужого бога. Потім валізи віднесли у візок; услід за ними пішли чужі боги і, нарешті, сам улюблений хазяїн. Біле Ікло біг за возом, то відстаючи трохи, то кидаючись до коней, щоб нагадати їм, що він тут – на сторожі інтересів свого бога, якого вони так швидко несли по землі.

За чверть години віз в’їхав у кам’яні ворота і покотився засадженою з обох боків горіховими деревами алеєю. Обабіч її розкинулися галявинки, на яких деінде росли кремезні гіллясті дуби. Неподалік, різко відрізняючись від яскравої зелені молодої трави, видніли опалені сонцем золотаво-жовті скошені луки, а позаду височіли пагорбки з пасовиськами, що розкинулися на їхніх схилах. У кінці алеї на пагорку стояв будинок із безліччю вікон і широким ґанком.

Біле Ікло не дістав змоги оглянути це все. Щойно віз в’їхав на алею, на вовка накинулася охоплена справедливим обуренням гостроноса вирлоока вівчарка. Вона стала між ним і хазяїном, заступаючи йому дорогу. Біле Ікло наїжачився і без будь-якого попередження кинувся в атаку, але відразу ж зупинився. Він зупинився так рвучко й несподівано, що майже присів на задні ноги. Вівчарка була сукою, а вовчий закон не дозволяв самцям нападати на сук. Він не міг кинутися на неї інакше, як насилуючи свій інстинкт.

Але вівчарка дивилася на справу інакше. Бувши самицею, вона не мала такого інстинкту, і, навпаки, її порода примушувала її відчувати особливо сильну ненависть до вовків. Біле Ікло був для неї вовком, спадковим хижаком, який нападає на стада відтоді, як вигнані на пасовиська вівці були вперше доручені догляду одного з її пращурів. І тому, коли Біле Ікло відскочив від неї, запобігаючи зіткненню, вівчарка накинулася на нього. Він мимоволі загарчав, відчувши її зуби на своєму плечі, але не спробував завдати їй шкоди. Він відскочив убік, намагаючись ухилитися від неї. Він пірнав навсібіч, то повертаючись, то відбігаючи, але все даремно. Вівчарка незмінно стирчала перед ним, заступаючи йому шлях.

– Коллі, сюди! – пролунав крик чужої людини з воза.

Відон Скотт засміявся.

– Облиште, тату! Це добра муштра. Білому Іклу доведеться багато чого навчитися, і буде краще, якщо він почне вчитися відразу. Він скоріше звикне.

Віз і далі котився, а Коллі, як і раніше, загороджувала дорогу Білому Іклу. Він намагався обійти її, відставши від воза і взявшись бігти луками, але вона бігла по внутрішньому меншому колу й усюди зустрічала його двома рядами вишкірених білих зубів. Він перетнув дорогу, пробуючи обігнати її з іншого боку, але вона знову випереджала його.

Віз, між іншим, кудись забирав хазяїна. Біле Ікло бачив, як він маячив між дерев. Становище ставало критичним. Він іще раз спробував наздогнати віз манівцями, але Коллі не відставала від нього. Раптом він озирнувся й, удавшись до свого старого бойового прийому, ударом плеча збив її з ніг. Звалена на повному ходу вівчарка покотилася сторчма по землі, чіпляючись кігтями за гравій, щоб утриматися, та голосним гавканням висловлюючи своє обурення й образу.

Біле Ікло не став чекати. Шлях звільнився, і це було все, чого він потребував. Коллі погналася за ним, гавкаючи. Та тепер він мав змогу мчати прямим курсом, а що стосується бігу, то тут Біле Ікло міг дечого навчити її. Вона бігла мов шалена, майже в істериці, напружуючись щосили, попереджаючи про кожен стрибок обуреним гавкотом, а він летів перед нею безшумно, легко, ковзаючи по землі, неначе марево.

Обійшовши будинок, він натрапив біля входу на віз, із якого виходив його хазяїн. Але тієї самої хвилини, ще на повному русі, Біле Ікло зазнав нападу з флангу. На нього налетів мисливський пес. Вовк спробував зустріти його грудьми. Але він біг дуже швидко, а пес був уже занадто близько. Він штовхнув його у бік, і від несподіванки Біле Ікло внаслідок інерції перевернувся й покотився по землі. Він одразу ж звівся на ноги. Вигляд він мав грізний; із притиснутими вухами, вискаленими іклами й зіщуленими ніздрями вовк кинувся на ворога й трохи не перегриз йому горло.

Хазяїн побіг до Білого Ікла, але той був далеко, і тільки втручання Коллі врятувало життя мисливському псові. У той момент, коли Біле Ікло збирався завдати смертельного укусу, Коллі нагнала його. Її обдурили, випередили, перекинули на пісок, і вона примчала, мов буревій, скривджена, охоплена люттю і відруховою ненавистю до первісного хижака. Вона налетіла на Білого Ікла збоку в той момент, коли він збирався стрибнути, і, своєю чергою, збила його з ніг.

Тут підбіг хазяїн і схопив Біле Ікло, поки його батько вгамовував собак.

– Нічого й казати, теплий прийом улаштували тут бідному самотньому північному вовку, – мовив Скотт, намагаючись лагідними пестощами заспокоїти Білого Ікла. – За все своє життя він був збитий з ніг тільки раз, а тут його повалили двічі за якісь тридцять секунд.

Віз тим часом від’їхав, і з будинку вийшли нові боги. Деякі з них трималися шанобливо, на відстані, проте дві жінки знову здійснили ворожий акт, обійнявши своїми руками шию хазяїна. Але Біле Ікло починав звикати до цього, бо бачив, що його хазяїн від цього не страждає, а у звуках, котрі відтворювали при цьому боги, не було нічого загрозливого. Вони зробили спробу попестити і вовка, але той застеріг їх риком, а хазяїн зробив те саме словами. У такі тривожні хвилини Біле Ікло тиснувся до ніг хазяїна, і той заспокоював його, гладячи по голові.

Мисливський пес, діставши наказ: «Дику, лягай!» – розтягнувся на східцях ґанку й гарчав, злісно дивлячись на непроханого гостя. Одна з жінок зайнялася Коллі, обіймаючи й пестячи її, але вівчарка все ще скавчала, виявляючи занепокоєння; вона була ображена присутністю вовка та переконана, що боги припускаються великої помилки, взявши його до оселі.

Коли боги почали сходитися на ґанок, Біле Ікло пішов слідком за своїм хазяїном. Дик на терасі загарчав, а Біле Ікло відповів йому тим самим.

– Візьми Коллі в дім і залиши обох псів назовні, – порадив Скотт-батько. – Вони поб’ються, а потім стануть найкращими друзями.

– У такому разі Білому Іклу доведеться на знак своєї дружби бути першою особою на похороні Дика, – засміявся хазяїн.

Скотт-батько недовірливо поглянув на Білого Ікла, потім на Дика і, нарешті, на свого сина.

– Ти хочеш сказати, що…

Відон кивнув головою:

– Я хочу сказати, що Дик був би мертвий за хвилину, найбільше – за дві, – він обернувся до Білого Ікла: – Ходімо, вовку. Ми будемо змушені тримати тебе в будинку.

Біле Ікло зійшов сходами, розпушивши хвіст і не відводячи погляду від Дика на випадок нової атаки. Водночас він готувався гідно зустріти найрізноманітніші прояви невідомого, які могли чекати на нього там, усередині цього будинку. Але все було спокійно, і хоч як він озирався, увійшовши всередину, нічого загрозливого там не знайшов. Тоді, полегшено зітхнувши, він улігся біля ніг хазяїна, спостерігаючи за тим, що відбувається навколо, щомиті готовий підхопитися на ноги й захищати своє життя від тих жахів, які, як йому здавалося, мусили переховуватися під дахом-пасткою цього спокійного житла.

Розділ III

Володіння бога

Біле Ікло був від природи наділений великою гнучкістю, а крім того, він багато подорожував і розумів, як важливо вміти пристосуватися до обставин. У Сьєра-Вісті (так називався маєток судді Скотта) Біле Ікло швидко відчув себе як удома. Сутички із собаками припинилися. Пси прекрасно знали норови й звичаї південних богів і, побачивши, що Білого Ікла впускають у дім, припинили дивитися на нього як на ворога. Щоправда, це був вовк, та якщо боги допускали його присутність, то їм, собакам цих богів, не залишалося нічого іншого, як підкоритися волі своїх хазяїв.

Дик після кількох формальностей уповні примирився з присутністю Білого Ікла, і якби це залежало від нього, охоче подружився б із ним, та Біле Ікло не визнавав дружби з собаками. Від них він вимагав тільки одного: щоб вони до нього не чіплялися. Усе своє життя він тримався осторонь від псів і бажав, аби так тривало й надалі. Загравання Дика набридали йому, і він відмовлявся від них гарчанням. На півночі він узяв собі за правило не роздирати псів свого хазяїна й свято дотримувався його. Проте вовк непохитно обороняв свою самотність і настільки ігнорував Дика, що цей добродушний собака врешті-решт дав йому спокій та зовсім припинив цікавитися ним.

Але інакше до нього ставилася Коллі. Скорившись волі богів, вона примирилася з присутністю Білого Ікла, проте аж ніяк не бажала давати вовкові спокій. У пам’яті її яскраво жили нескінченні злочини, скоєні вовками супроти її пращурів. Цього не можна було забути за день. Усе це спонукало вівчарку мститися Білому Іклу. Вона не могла нападати на нього у присутності хазяїв, але це не заважало їй отруювати йому життя в будь-який інший спосіб. Їх розділяла вікова ворожнеча, і Коллі постійно нагадувала йому про це.

Отже, Коллі, користуючись перевагами своєї статі, кривдила вовка. Його інстинкт не дозволяв йому чіпати суку, а її настирливість змушувала її постійно смикати його. Коли вівчарка кидалася на нього, Біле Ікло підставляв їй вкрите густою шерстю плече й з гідністю забирався геть. Якщо вона занадто напосідалася, він ішов від неї, описуючи кола, підставляв їй плече й відвертав голову, дивлячись перед собою терплячим, сповненим нудьги поглядом. Траплялося інколи, що укус у задню ногу примушував його знаходити порятунок у ганебній утечі. Та загалом йому майже завжди вдавалося гідно вийти з неприємного становища. По змозі він ігнорував Коллі й намагався уникати зустрічі з нею. Угледівши її, він підводився і йшов геть.

Білому Іклу доводилося, окрім того, вчитися ще багато чого. Життя на півночі було вкрай примітивним порівняно зі складним життям на Сьєра-Вісті. Передовсім йому довелося познайомитися з родиною хазяїна. Частково він був підготовлений до цього. Так само, як Міт-Са і Клу-Куч належали Сірому Бобру й ділили з ним їжу та притулок, так само й у Сьєра-Вісті всі домочадці належали улюбленому хазяїну. Але між тими й тими існувала розбіжність, до того ж велика. Сьєра-Віста була просторіша за хижу Сірого Бобра. І тут було набагато більше людей. Тут були суддя Скотт і його дружина, дві сестри хазяїна, Бет і Мері, його дружина Аліса та двоє дітей, Відон і Мод, чотирьох та шести років. Не було змоги пояснити Білому Іклу міру спорідненості, що пов’язувала всіх цих осіб, та він і взагалі не мав про родинні стосунки жодного уявлення. Але все-таки він швидко втямив, що всі ті люди належали хазяїнові. Спостерігаючи, вивчаючи за кожної нагоди їхні вчинки та слова, а також за інтонаціями голосів він поступово навчився відрізняти, хто з них найбільше до вподоби його хазяїнові. За цією ознакою Біле Ікло визначив своє ставлення до них. Те, що цінував хазяїн, цінував і він; те, що любив хазяїн, ставало предметом його особливої турботи.

Це стосувалося, головним чином, обох дітей. Усе своє життя Біле Ікло не любив дітей. Він ненавидів і боявся їхніх рук, які завдавали йому чимало страждань у ті дні, коли він жив серед індіанців. Щойно Відон і Мод уперше підійшли до нього, він зустрів їх злісним гарчанням. Ляпанець і різкий покрик хазяїна примусили його витримати дитячі пестощі, але він таки не припиняв гарчати під дотиком крихітних ручок, і в голосі його не чутно було воркітливих нот.

Згодом вовк зрозумів, що хлопчик і дівчинка становлять велику цінність для хазяїна, і вже не треба було ані ляпасів, ані різкого покрику, щоб він дозволяв їм гладити себе.

Проте Біле Ікло ніколи гучно не виявляв своєї прихильності. Він скорився дітям хазяїна й навчився терпіти їхні пестощі, як терплять болючу операцію. Коли це було йому не до снаги, він підводився і тікав. Згодом він навіть полюбив дітей, але й далі ставився до них так само стримано. Він не кидався їм назустріч, а чекав, щоб вони підійшли до нього. З плином часу в його очах навіть з’являлася радість, коли вони наближались, і жаль, коли вони залишали його заради інших розваг.

Розвиток його здійснювався поступово й потребував багато часу. Наступне місце у серці Білого Ікла посідав суддя Скотт і, ймовірно, з двох причин. По-перше, його дуже цінував хазяїн, а по-друге, він був украй стриманою людиною. Біле Ікло любив лежати, простягшись біля його ніг на ґанку, тим часом як суддя читав газети й зрідка нагороджував вовка лагідним поглядом або словом, ніби даючи зрозуміти, що не забув про його існування. Та це все мало значення тільки за відсутності хазяїна. З появою Відона весь світ припиняв існувати для вовка.

Біле Ікло дозволяв усім членам родини балувати й пестити себе, але ніколи не ставився до них так, як до хазяїна. Їхні пестощі не могли викликати ніжного муркотіння в його горлі, і, хоч як вони намагалися, нікому не вдавалося переконати його притиснутися до них головою. Такий вияв цілковитої довіри і відданості вовк беріг тільки для улюбленого хазяїна. Власне кажучи, він дивився на всіх інших членів сім’ї виключно як на власність свого бога.

Біле Ікло дуже швидко навчився відрізняти членів родини від домашньої челяді. Слуги боялися його, хоч він ніколи не нападав на них, вважаючи, що вони також належать хазяїнові. Між обома сторонами встановилися нейтральні стосунки. Слуги готували їжу для господаря, мили брудний посуд і робили все те, що у Клондайку робив Мат; інакше кажучи, вони належали дому.

Проте й поза оселею Білому Іклу довелося чимало чого навчитися. Володіння бога були дуже великі, та все ж вони мали кордони, за якими починалася суспільна власність богів – дороги й вулиці. Місця, огороджені парканами, становили володіння інших богів. Усе це підпорядковувалося безлічі законів і, не знаючи мови богів, Біле Ікло міг засвоїти їх тільки на досвіді. Він скорявся своїм природним інстинктам доти, аж доки вони не примушували його порушити будь-який із законів. Після того, як це повторювалося декілька разів, він запам’ятовував закон і діяв відповідно до нього.

Та ніщо так сильно не впливало на нього, як ляпаси і докірливі слова хазяїна; ляпас, який давав йому хазяїн, мав для нього більше значення, ніж усі побої, отримані їм колись від Сірого Бобра чи Красунчика Сміта. Ті вражали тільки його тіло, дух же його під зовнішньою оболонкою залишався вільним і нездоланним. Удари хазяїна були занадто слабкі, щоб завдати болю, проте діяли глибше. Вони свідчили, що хазяїн незадоволений ним, і від цього страждала душа Білого Ікла.

Узагалі ляпаси траплялися дуже рідко; досить було одного слова хазяїна, і Біле Ікло негайно ж уловлював за звуком його голосу, добре чи погано він учинив. До нього він пристосовував свою поведінку і відповідно до нього приміряв свої вчинки. Це був його компас, за яким він учився орієнтуватися в чужій країні. На півночі єдиною свійською твариною був собака. Всі інші звірі жили в лісі й були законною здобиччю кожного собаки. Все своє життя Біле Ікло здобував собі прожиток серед живих істот, що мешкали в лісі. Він не уявляв собі, що на півдні справи йдуть інакше. У цьому йому довелося скоро переконатися в долині Санта-Клара.

Прогулюючись якось уранці біля дому, він натрапив на курчатко, що втекло з курника. Природним імпульсом Білого Ікла було з’їсти його. Швидкий стрибок, клацання зубів, відчайдушний писк – і нещасне пташеня щезло у його пащі. Курчатко було відгодоване й ніжне, і Біле Ікло, облизуючи губи, вирішив, що це непогана страва.

Дещо пізніше того-таки дня він знову зустрів курчатко біля стайні. Один із конюхів побіг на допомогу. Він не знав характеру Білого Ікла і для захисту озброївся легким хлистом. Із першим ударом хлиста Біле Ікло залишив курчатко й кинувся на людину. Дубець міг зупинити Біле Ікло, але не хлист. Спокійно, не ухиляючись, прийняв він другий удар батога і зробив стрибок, маючи намір учепитися нападникові в горлянку. Конюх устиг тільки крикнути: «Рятуйте!» – і, впустивши батога, затулив горло руками. Як наслідок, зап’ясток виявився в нього прокушеним до кістки.

Конюх страшенно злякався: не стільки подіяла на нього лють Білого Ікла, скільки несподіваність, із якою той напав на нього. Затуляючи горло пораненою та скривавленою рукою, він поспішно відступив до сараю. Але йому було б кепсько, якби раптом на сцені не з’явилася Коллі. Так само як вона врятувала Дика, вона врятувала й конюха, кинувшись на вовка зі скаженою злістю. Вона мала рацію і не обманулась, як ті наївні боги. Усі підозри її справдилися: Біле Ікло був хижаком. Знає вона цю вовчу вдачу!

Конюх зник у стайні, а Біле Ікло відступив перед гострими зубами вівчарки, підставляючи їй плече й описуючи коло за колом. Але Коллі не давала йому спокою, як робила звичайно; навпаки, з кожною хвилиною злість її зростала, і Біле Ікло, забувши про всіляку гордість, утік від неї прямо в поле.

– Він навчиться не займати курчат, – заявив Скотт, – але я не можу надати йому уроку, аж поки не спіймаю його на місці злочину.

Два дні потому злочин повторився, але у грандіознішому масштабі, ніж сподівався хазяїн. Біле Ікло ретельно спостерігав за курником і уважно вивчав звички курчат. Уночі, коли курчата влаштувалися на сідалі, він заліз на купу незадовго перед тим складених дров і, прокравшись звідти на дах курника, спустився жолобом на землю. Через хвилину він опинився в самому курнику, й розпочалася бійня.

Уранці, коли хазяїн прокинувся і вийшов на ґанок, йому упали у вічі п’ятдесят білих італійських курок, викладених конюхом у ряд. Відон Скотт свиснув спочатку від подиву, а потім від мимовільного захоплення. В очах Білого Ікла, який дивився на нього, не було й тіні сорому чи каяття. Він тримався гордо, ніби здійснив щось гідне похвали. Він не відчував своєї провини. Губи хазяїна стиснулися від думки про майбутню розправу. Потім він різко заговорив із безвинно винуватим, і в голосі його чути було гнів. Окрім того, він тицьнув Біле Ікло носом у вбитих курок і декілька разів сильно вдарив його.

Біле Ікло більше ніколи не чинив набігів на курники. Це було заборонено, і він зрозумів це. Деякий час по тому хазяїн узяв його з собою до пташника. Першим його природним імпульсом, коли він побачив живу дичину, що бігала перед самісіньким носом, було кинутися й схопити її. Він трохи не послухався цього імпульсу, та голос хазяїна стримав його. Вони залишалися там більше за півгодини, протягом якої вовка декілька разів охоплювало бажання скоритися своєму хижому інстинкту, але той-таки голос хазяїна стримував його.

Так він пізнав цей закон, і раніше, ніж вони вийшли з курячого царства, вовк збагнув, що йому треба забути про саме існування курчат.

– Ніколи не вдасться виправити хижака, – сказав за сніданком суддя Скотт, хитаючи головою. Це було відповіддю на розповідь сина про те, який урок він надав щойно Білому Іклу. – Якщо він скуштував уже смак крові… – І суддя знову похитав головою.

Проте Відон Скотт не погоджувався з батьком:

– Ось що я зроблю, – вимовив він нарешті, – я замкну Біле Ікло на цілий день у пташнику.

– Подумай про бідолашних курчат! – заперечив батько.

– Ба більше, – вів далі син, – за кожне вбите ним курча я заплачу вам по долару штрафу.

– Але, тату, і ти мусиш заплатити штраф, якщо ти програєш, – зауважила Бет.

Мері та всі, хто сидів за столом, підтримали її. Суддя Скотт кивнув головою на знак згоди.

– Гаразд!

Відон Скотт на мить замислився.

– Та якщо до кінця дня Біле Ікло не займе жодного курчати, то за кожні десять хвилин, які він провів у пташнику, ви скажете йому, тату, з найсерйознішим виглядом, ніби перебуваєте в суді: «Біле Ікло, ти кращий, аніж я про тебе думав».

Сховавшись по кутках, родина почала стежити за виставою. Та їх чекало розчарування. Переконавшись, що хазяїн замкнув його у пташнику й залишив там, Біле Ікло улігся й заснув; раз тільки він прокинувся й підійшов до ночов напитися води. На курчат він не звертав жодної уваги; для нього вони перестали існувати. О четвертій годині він із розбігу скочив на покрівлю курника і, спустившись із зовнішнього боку, статечно попрямував до будинку. Він твердо затямив закон. А на терасі у присутності захопленої сім’ї суддя Скотт, дивлячись просто в очі Білому Іклу, урочисто повторив шістнадцять разів:

– Біле Ікло, ти кращий, аніж я про тебе думав.

Біле Ікло дуже бентежила велика безліч законів, незнання яких часто накликало на нього кару. Йому довелося також завчити, що він не повинен займати курчат інших богів. Окрім того, були ще кішки, кролики й індички; їм також не слід було завдавати шкоди. Позаду маєтку, на пасовиську, перепел міг безкарно випурхнути з-під самого його носа. Біле Ікло, весь у напруженні, трусячись від бажання, придушував свій інстинкт і зупинявся як укопаний. Він скорявся волі богів.

Та одного разу на тому самому пасовиську він угледів, як Дик ганявся за кроликом. Сам хазяїн був присутній при цьому і не заважав йому. Навпаки, він навіть став підохочувати вовка взяти участь у полюванні. І таким чином Біле Ікло дізнався, що полювання на дикого кролика не заборонено. Урешті-решт він осягнув усі закони. Між ним і свійськими тваринами не мусить бути ворожнечі. Якщо дружба неможлива, то замість неї найкраще запровадити нейтральні стосунки. Але інші тварини: білки, кролики й перепели – були дикими тваринами, які ніколи не виявляли покірності людині. Вони були законною здобиччю собак. Боги захищали тільки свійських тварин, не дозволяючи їм ворогувати між собою; вони залишали за собою право життя і смерті над своїми підданими й ревно оберігали це право.

Після простого існування на півночі життя в долині Санта-Клара здавалося дуже складним. Це сповнене хитросплетінь цивільне життя потребувало насамперед дуже великого самовладання і стриманості – слід було водночас бути делікатнішим за павутиння, що літає у повітрі, й твердішим за крицю. Життя ввижалося Білому Іклу з тисячею образів, і він гадав, що має ознайомитися з кожним із них окремо. Особливо яскраво він відчував це, коли перебував у містечку Сан-Хосе. Там йому доводилося бігти за возом чи просто валандатися по вулиці, коли віз зупинявся; життя тим часом пролітало повз нього, широке й різноманітне; воно постійно впливало на його почуття, і на кожному кроці потребувало вміння пристосовуватись і майже завжди угамовувати свої інстинкти.

Тут були м’ясні крамниці, де висіли туші м’яса, але цього м’яса не можна було торкатися. У будинках, де бував хазяїн, жили кішки, яких заборонялося чіпати. І всюди зустрічалися собаки, які гарчали на нього, а він не смів на них нападати. На додачу до всього по тротуарах ходило багато людей, що звертали на вовка увагу. Вони зупинялись і витріщалися, показуючи на нього одне одному пальцями, і, що було найгірше, гладили його по голові й спині. А він мусив терпіти ненависні дотики. Одначе нарешті він звик до них і навіть зміг подолати у собі ніяковість і напруження, які незмінно викликали в ньому ці пестощі. З пихатим поблажливим виглядом приймав Біле Ікло знаки уваги, які виявляли до нього чужі боги. З іншого боку, в ньому було щось, що не допускало панібратства. Погладивши його по голові, люди поспішали відійти, самі дивуючись зі своєї сміливості.

Та не все вдавалося легко Білому Іклу. Біжучи за возом околицею Сан-Хосе, він незмінно зустрічався з хлопчиськами, які кидали в нього камінням. Щоразу його охоплювала велика спокуса, але він твердо пам’ятав, що не має прав спіймати й покарати їх. Йому доводилося придушувати в собі інстинкт самозбереження; з кожним днем він ставав більш ручним і пристосовувався до вимог цивілізації.

Однак Біле Ікло був не зовсім задоволений цими порядками. У нього не було абстрактного уявлення про право. Проте в самому житті закладено поняття справедливості, і він вважав, що несправедливо забороняти йому захищатися від хлопчаків, які кидали в нього камінням. Цієї хвилини він забував, що за умовами договору, укладеного між ним і богами, в обов’язок останніх входить дбати про нього й захищати його. Але одного прекрасного дня хазяїн зіскочив з екіпажу з батогом у руках і добряче відлупцював хлопчиськ, після чого вони вже не жбурляли в нього каміння, і Біле Ікло залишився цим цілком задоволений.

Йому ще раз довелося зазнати дещо подібне. Дорогою в місто, на перехресті біля трактиру, постійно сиділи три собаки, які відразу ж кидалися на нього, щойно він з’являвся. Знаючи його смертоносні прийоми боротьби, хазяїн не раз навіював йому закон, який забороняв битися. Як наслідок, Біле Ікло мав докладати величезних зусиль, аби спокійно проминути це перехрестя. Після першої ж атаки гарчання Білого Ікла стримувало псів від подальших спроб бійки, але вони з гавканням бігли за ним, зачіпаючи його й усіляко докучаючи. Так тривало деякий час, причому люди, котрі сиділи у трактирі, навіть цькували собак на Біле Ікло. Одного прекрасного дня вони відверто нацькували їх на вовка. Хазяїн зупинив екіпаж:

– Візьми їх! – крикнув він Білому Іклу.

Але Біле Ікло не вірив своїм вухам. Він подивився на свого хазяїна, потім на собак. Потім іще раз – запитально і збуджено – на хазяїна. Той кивнув головою:

– Візьми їх, старий! Візьми!

Біле Ікло не став чекати. Він повернувся й мовчки кинувся на ворогів. Усі три собаки рвонули йому назустріч. Почулося голосне воркотіння, гарчання й клацання зубів. Курява, яка здійнялася на шляху, заважала спостерігати за боротьбою. Але за декілька хвилин два пса вже валялися на дорозі, а третій рятувався втечею. Він перестрибнув рівчак, перескочив через паркан і помчав полем. Біле Ікло побіг за ним, плинучи по землі, швидко і безшумно, по-вовчому, і, наздогнавши собаку посередині поля, убив його.

Цим потрійним убивством закінчилося його зіткнення з собаками. По всій долині поширилася чутка про його перемогу, й сусіди самі почали стежити за тим, щоб їхні пси не чіплялися до вовка-бійця.

Розділ IV

Голос крові

Минали місяці. На півдні було багато їжі, працювати зовсім не доводилося, тож Біле Ікло жирів і блаженствував. Для нього це був не тільки південь земної кулі, а й південь життя. Людська ласка сяяла над ним, як золотий диск сонця, і він розквітав, немовби посаджена в доброму ґрунті рослина. Утім, він відрізнявся від решти собак. Він знав закони краще за інших псів, не знайомих з іншим життям, і виконував їх точно; та в ньому все ж таки зберігся якийсь натяк на жорстокість, яка причаїлася, неначе вовк тільки дрімав у ньому.

Він ніколи не водив дружби з собаками. Самотнім прожив він своє життя й так хотів жити далі. Переслідування Лип-Липа і всієї зграї, яких він зазнав у дитинстві, а згодом життя у Красунчика Сміта вселили в нього огиду до собак і, відвернувшись від своїх, він став тулитися до людей.

Окрім того, усі південні пси ставилися до нього недовірливо. Коли вони бачили його, в них прокидався ворожий страх перед хижаком, і вони зустрічали його гарчанням і ненавистю. Він, своєю чергою, швидко зрозумів, що йому не слід послуговуватися проти них своїми зубами: йому досить було зморщити ніс і показати ікла, щоб примусити зіщулитися будь-якого собаку.

Проте життя послало Білому Іклу одне випробування: це була Коллі. Вона не давала йому спокою. Вона не так легко підкорялася закону, як він. Вона відхиляла всі спроби хазяїна примирити її з Білим Іклом, і бідному вовкові постійно дзвеніло у вухах від її лункого гавкання й нервового гарчання. Вона не могла пробачити йому вбивства курчат і дотримувалася тієї думки, що він сповнений згубних намірів. Вона вважала його злочинцем і відповідно ставилася до нього. Вівчарка, немов поліціянт, переслідувала його по п’ятах – ішов він у полі чи до стаєнь, і варто було йому поглянути на голуба або курча, як вона негайно ж здіймала обурений гавкіт. У Білого Ікла був улюблений спосіб виражати їй своє презирство: він лягав, клав морду на передні лапи і прикидався сплячим. Це завжди бентежило її і примушувало замовкнути.

За винятком Коллі, усе подобалося Білому Іклу. Він вивчив закон, навчився опановувати себе і дістав спокій, статечність і поблажливість. Йому не доводилося більше жити у ворожій обстановці. Небезпеки, страждання і смерть не загрожували йому. Час, коли страшне невідоме повсякчас тяжіло над ним, тепер минув. Життя текло рівно і спокійно, і ніде на шляху його не зустрічалися ні вороги, ні жахи.

Йому бракувало снігу. Якби він міг міркувати, то сказав би, що літо, на його думку, тягнеться надто довго. У сильну літню спеку, страждаючи від пекучого сонця, він сумував за північчю, але, не усвідомлюючи причин цієї нудьги, блукав і не знаходив собі місця.

Біле Ікло ніколи не вмів яскраво висловлювати свої почуття. Ласкаве муркотання в бурчанні та звичка притискатися головою до хазяїна – ось єдині прийоми, якими він виражав йому свою любов. Проте незабаром йому вдалося знайти ще один спосіб.

Вовк завжди був чутливий до людського сміху. Сміх доводив його до сказу. Але він не міг сердитися на улюбленого господаря, і, коли той іноді весело і добродушно сміявся з нього, він ніяковів. Біле Ікло відчував, як у ньому підіймалося колишнє озлоблення, але воно негайно ж зустрічало протидію в почутті любові. Ні, злитися він не міг, але все-таки треба було щось робити. Спочатку він спробував напускати на себе величність, але це тільки дужче веселило хазяїна, і що пихатішим вовк ставав, то голосніше звучав сміх бога.

Нарешті одного разу веселість хазяїна заразила Білого Ікла, щелепи його злегка розтиснулися, губи трохи піднялись, і смішливий вираз, у якому було більше любові, ніж гумору, з’явився в його очах. Він навчився сміятися.

Так само він навчився вовтузитися з хазяїном, перекидатись і кататися по підлозі, піддаючись жартівливим нападам. Своєю чергою він прикидався розлюченим, скуйовджував шерсть і сердито гарчав, злобно клацаючи зубами і виявляючи найбільш злісні наміри. Але він ніколи не забувався. Зуби його завжди клацали у повітрі. У кінці такої метушні, коли ляпаси, гарчання і клацання зубів ставали особливо лютими, обидва раптом зупинялися на відстані декількох кроків один від одного та обмінювалися поглядом. І раптом, так само несподівано, як сходить сонце над бурхливим морем, вони починали сміятися. Усе це звичайно закінчувалося тим, що хазяїн обіймав шию Білого Ікла, а той у відповідь муркотів йому свою пісню любові.

Але ніхто інший не смів вовтузитися з Білим Іклом; він не дозволяв цього. Він оберігав свою гідність, і варто було кому-небудь зробити таку спробу, як його гарчання і скуйовджена шерсть негайно ж відганяли всіляку думку про добродушну метушню. Якщо він дозволяв будь-які вольнощі своєму хазяїнові, то це зовсім не означало, що він, на взір простого собаки, здатен марнувати свою любов на всіх і кожного: він цілком віддав серце одній людині й не бажав розмінювати ні себе, ні свого почуття.

Хазяїн часто їздив верхи, і супроводжувати його в цих поїздках було одним із головних обов’язків Білого Ікла. На півночі він міг довести свою вірність, працюючи в хомуті; тут, на півдні, не було нарт, і собаки не тягали важких речей. Тому Біле Ікло доводив свою вірність тим, що невідступно біг услід за конем хазяїна. Найтриваліша прогулянка ніколи не стомлювала його. Він володів вовчою, легкою, безшумною, рівною ходою й після п’ятдесятиверстової прогулянки бадьоро прибував додому раніше за коня.

Їзда верхи дала Білому Іклу привід виявити новий талант, і цей талант був чудовий тим, що він виявив його тільки двічі в житті. Вперше це трапилося за таких обставин. Якось господар намагався привчити баского чистокровного коня відчиняти й зачиняти ворота без того, щоб вершник злізав із сідла. Кілька разів він під’їжджав до воріт, прагнучи змусити коня зачинити їх, і щоразу той лякався й задкував. Коли ж вершник устромлював у нього шпори, кінь падав на передні ноги й відчайдушно брикався. Біле Ікло схвильовано стежив за тим, що відбувалося, але нарешті йому урвався терпець, і він, кинувшись до голови коня, голосно загавкав.

Незважаючи на те що згодом він часто намагався гавкати і хазяїн заохочував його в цьому, вдалося йому це ще тільки раз, причому за відсутності хазяїна. Шалена скачка хазяїна верхи по полю, заєць, який несподівано вистрибнув із-під ніг, переляк і падіння коня разом із вершником, а також отриманий останнім перелом ноги послужили приводом до цього. У пориві люті Біле Ікло кинувся був до горла коня, але голос хазяїна зупинив його.

– Додому, йди додому! – наказав він вовкові, оглянувши свою ногу.

Але Біле Ікло не мав наміру залишати його. Хазяїн хотів написати записку, але при ньому не виявилося ні олівця, ні паперу. Він знову наказав Білому Іклу йти додому.

Той подивився на нього розумними очима, відійшов на кілька кроків і повернувся, тихо скиглячи. Хазяїн заговорив із ним лагідно, але серйозно, і він, нашорошивши вуха, болісно намагався зрозуміти, чого від нього хочуть.

– Не хвилюйся, друже, – казав бог, – біжи додому й розкажи там, що зі мною трапилося. Додому! Вовче, додому!

Біле Ікло розумів слово «додому», і хоча зміст решти хазяйської промови залишився йому незбагненним, він зміркував, що хазяїн бажає, щоб він ішов додому. Він обернувся та неохоче побіг, потім знову нерішуче зупинився й озирнувся.

– Йди додому! – пролунав різкий наказ, і цього разу вовк підкорився.

Уся родина сиділа на терасі, насолоджуючись вечірньою прохолодою, коли прибіг захеканий і весь укритий пилом Біле Ікло.

– Відон повернувся, – заявила мати.

Діти зустріли Білого Ікла радісними криками і побігли йому назустріч. Вислизнувши від них, він стрибнув на терасу, аж тут вони знову зловили його, загородивши йому дорогу стільцем. Він загарчав, прагнучи пройти. Мати занепокоєно глянула в той бік.

– Зізнаюсь, я завжди нервую, коли він біля дітей, – сказала вона, – я боюся, що одного прекрасного дня він несподівано кинеться на них.

Злісно загарчавши, Біле Ікло вискочив із засідки, перекинувши хлопчика і дівчинку. Мати покликала їх і почала втішати, умовляючи не чіпати Білого Ікла.

– Вовк завжди залишиться вовком, – зауважив суддя Скотт, – і довіряти йому не можна.

– Але він не зовсім вовк, – заперечила Бет, захищаючи улюбленця свого брата.

– Це особиста думка Відона, – відповів суддя. – Він тільки припускає, що в Білому Іклі є частка собачої крові, але сам зізнається, що напевно він цього не знає. Що стосується його зовнішнього вигляду…

Він не встиг закінчити своєї фрази. Біле Ікло зупинився перед ним, люто гарчачи.

– Забирайся! Потурбуйтеся лягти, сер! – наказав суддя Скотт.

Біле Ікло підійшов до дружини улюбленого господаря. Вона скрикнула від переляку, коли він схопив її зубами за сукню і смикав, аж поки тонка матерія не розірвалася. До цього часу він устиг привернути до себе загальну увагу. Він перестав гарчати і стояв, підвівши голову й дивлячись усім у вічі. Горло його судомно стискалося, не видаючи ні звуку; він тремтів усім тілом від зусиль виразити те, що наповнювало всю його істоту.

– Сподіваюся, що він не збирається сказитися, – мовила мати Відона, – я вже казала, що боюся, аби жаркий клімат не зашкодив мешканцеві півночі.

– Запевняю вас, що він прагне заговорити, – раптом оголосила Бет.

Тієї ж хвилини Біле Ікло, ніби знайшовши дар мови, раптом голосно загавкав.

– Щось трапилося з Відоном, – рішуче заявила його дружина.

Усі разом підвелися, а Біле Ікло збіг із ґанку, обертаючись на бігу, щоб упевнитися, що за ним ідуть. Удруге й востаннє в житті він загавкав, і його зрозуміли.

Після цього випадку всі жителі Сьєра-Вісті почали ставитися до Білого Ікла з набагато більшою симпатією, і навіть конюх, якому він прокусив руку, запевняв, що він дуже розумний пес, хоч і вовчої породи. Суддя Скотт дотримувався старої думки і, підкріплюючи її вимірюваннями й описами, які він черпав з енциклопедичних словників і книг із природничої історії, доводив усім на не втіху, що Біле Ікло, поза сумнівом, – чистокровний вовк.

Час минав, а сонце все ще зігрівало своїми променями долину Санта-Клара. Але коли дні стали коротшими і почалася друга зима, Біле Ікло зробив дивне відкриття. Зуби Коллі стали менш гострими. У її грайливих укусах відчувалася якась м’якість, вони не викликали болю. Він забув, що вона отруювала йому життя, і коли вона загравала з ним, вовк прагнув відповісти їй тим самим, і це робило його тільки смішним.

Одного прекрасного дня, ганяючись за Білим Іклом по пасовищу, вівчарка заманила його до самого лісу. Це було саме в той момент, коли його хазяїн збирався їхати верхи. І Біле Ікло знав про це. Осідланий кінь стояв коло ґанку. Біле Ікло зупинився нерішуче. Аж раптом його охопило щось сильніше, ніж усі вивчені ним закони і всі засвоєні звички, це щось виявилося навіть дужчим за любов до хазяїна, потужнішим за схильність до самоти, і, коли, у момент його нерішучості, Коллі ущипнула його і відбігла, він обернувся й попрямував за нею. Цього дня хазяїн його катався сам. А в лісі поруч бігли Біле Ікло і Коллі, як багато років тому мати його Кича бігла зі старим Однооким у мовчазному північному лісі.

Розділ V

Вовк, що дрімає

Приблизно в той час, описуваний нами, усі газети були сповнені подробиць про сміливу втечу злочинця з Сан-Квентинської в’язниці. Це була жахлива людина. Він народився чудовиськом, а суспільство не подбало про те, щоб виправити його. У суспільства важка, груба рука, і ця людина могла бути прекрасним доказом цього. Це був звір у людській подобі, і такий страшний, що його правильніше було б зарахувати до хижаків.

У в’язниці він виявився невиправним. Покараннями не можна було зломити його лиху волю. Він готовий був радше померти, борючись до останнього подиху, ніж жити, терплячи побої. Що лютішим він ставав, то жорстокіше чинило з ним суспільство, а це ще більше підсилювало його злість. Гамівна сорочка і побиття були непридатними засобами для виправлення Джима Голла, та саме в такий спосіб чинили відносно нього завжди, починаючи відтоді, коли він іще маленьким хлопчиком тинявся околицями Сан-Франциско і являв собою м’яку глину, котрій оточення могло надати будь-якої форми.

Під час третього свого ув’язнення Джим Голл зіткнувся з наглядачем, який був майже таким самим звіром, як і він. Наглядач поводився з ним нелюдяно, дошкуляв начальству неправдивими доносами на нього і постійно його переслідував. Різниця між ними полягала лише в тому, що у наглядача була зв’язка ключів і револьвер, а у Джима Голла – тільки руки й зуби. Одного разу він кинувся на наглядача і вчепився в його горло зубами, мов хижий звір.

Після цього Джима помістили у відділення для невиправних. Він залишався там три роки. Підлога, стіни і стеля камери були залізні. Він ніколи не покидав камери, не бачив неба й сонячного світла. День був для нього сутінками, а ніч – чорним мороком. Він був живцем похований у залізній могилі. Він не бачив людського обличчя, не чув людського голосу. Коли йому просовували їжу у віконце камери, він гарчав, наче звір. Він ненавидів увесь світ. Зазвичай він цілодобово вивергав у прокляттях свою злість до цілого Всесвіту, але іноді впродовж тижнів і місяців не видавав ані звуку, прислухаючись до того, як тиша в’їдається в його душу. Це була почвара, яка може привидітися тільки хворій уяві.

І раптом уночі він утік. Начальство в’язниці відмовлялося вірити цьому; проте камера його була порожня, і на порозі її лежало тіло вбитого наглядача. Шлях утікача по в’язниці був відзначений ще двома мертвими тілами вартових, яких Голл, щоб уникнути шуму, задушив руками.

Він зняв зброю з убитих ним наглядачів і, озброєний з голови до ніг, утік у гори. Голова його була оцінена дуже високо, і жадібні фермери вийшли на нього з рушницями, тому що ціною його крові можна було звільнити землю від застави або відрядити сина в університет. Добровольці з міських жителів приєдналися до них. Його скривавленими слідами бігла, таким чином, ціла зграя. А крім того, за ним гналися хорти, яких суспільство тримало для свого захисту, – поліцейські й детективи. До їхніх послуг був увесь апарат влади – телеграф, телефон і спеціальні потяги.

Іноді переслідувачі стикалися з ним і бились або тікали від нього через оточені колючим дротом загорожі – і те й те на втіху людям, що читали звіти про це в ранкових газетах. Поранених і вбитих, яких доправляли в місто після таких зіткнень, змінювали нові любителі полювання на людину.

Аж раптом Джим Голл зник, як у воду впав. Слідці марно прагнули натрапити на його слід. Озброєні люди затримували нешкідливих фермерів, і ті змушені були потім доводити, хто вони такі, а охочі за будь-яких обставин отримати криваву премію декілька разів знаходили тіло Джима Голла.

У Сьєра-Вісті газети читали радше з хвилюванням, аніж із цікавістю. Жінки були перелякані. Суддя Скотт підсміювався з них, проте дарма, оскільки Джим Голл сидів на лаві підсудних саме в останні дні служби Скотта і був засуджений саме ним. А Джим Голл на повний голос присягнувся в судовій залі, що настане день, коли він помститься судді, який засудив його.

Тоді Джим Голл мав рацію. Він не був винний у тому злочині, за який його тепер засудили. Це була «обмова». Він був засуджений і посаджений у в’язницю за злочин, якого не скоїв. Узявши до уваги його колишню дворазову судимість, суддя Скотт засудив його й тоді: він засудив його на п’ятдесят років.

Суддя Скотт не міг знати всіх обставин і не підозрював, що він мимоволі брав участь у поліцейській інтризі, що свідками звинувачення були підставні особи і що Джим Голл був невинний у злочині, який йому приписували. А Джим Голл не знав, що суддя Скотт не був ознайомлений з цією таємницею. Він гадав, що суддя діяв у згоді з поліцією, коли здійснювалася ця жахлива несправедливість. І ось, коли суддя Скотт засудив його до п’ятдесяти років тюремного ув’язнення, Джим Голл, сповнений ненависті до суспільства, яке несправедливо знехтувало ним, так оскаженів, що потрібна була допомога кількох полісменів, щоб його заспокоїти. Суддя Скотт був для нього втіленням несправедливості, і на суддю він вилив усі прокляття і погрози своєї майбутньої помсти. Потім він вирушив до своєї живої могили… і зник із неї.

Про це все Біле Ікло не мав ані найменшого уявлення. Але між ним і Алісою, дружиною хазяїна, існувала таємниця. Щоночі, після того як усі у Сьєра-Вісті лягали спати, вона вставала і впускала Білого Ікла до величезного передпокою. Біле Ікло не був хатнім собакою, і йому не дозволяли ночувати в домі, тож рано-вранці, поки всі ще спали, жінка приходила й випускала його надвір.

Одного разу, тихої ночі, коли всі спали, Біле Ікло прокинувся й залишився спокійно лежати. Поволі втягнувши повітря, він відчув чужого бога. До вух його долітав шум від рухів цього бога. Біле Ікло не видав злісного гарчання. Це було не в його звичаї. Чужий бог рухався безгучно, але Біле Ікло йшов за ним іще тихіше; адже на ньому не було одягу, тертя якого по тілу могло викликати шурхіт. Вовк рухався зовсім безшумно. У лісах, де йому траплялося полювати на полохливу дичину, він засвоїв усі переваги несподіваного нападу.

Чужий бог зупинився біля самих сходів і прислухався. Біле Ікло завмер в очікуванні. Сходи ці вели до улюбленого хазяїна й до найдорожчих його серцю істот. Біле Ікло наїжачився та чекав. Нога чужого бога піднялась, і він почав підійматися сходами.

Аж тут Біле Ікло кинувся на нього, без гарчання і без попередження. Сильним стрибком він відокремився від землі і скочив на спину чужому богу: упираючись передніми ногами в його плечі, він водночас учепився зубами в його потилицю. Він провисів на ньому з хвилину і встиг відтягти його назад, відтак обидва з гуркотом покотилися на підлогу. Біле Ікло відскочив, але коли чужий бог спробував підвестися, він знову кинувся на нього. Уся Сьєра-Віста прокинулася від жаху. Судячи з шуму, що долинав знизу, можна було припустити, що б’ється, щонайменше, кілька десятків бісів. Почулися револьверні постріли, пролунав людський крик, що роздирав душу, скажене гарчання, тріск зламаних меблів і дзвін розбитого скла.

Потім усе стихло. Боротьба тривала не довше за три хвилини. Нагорі сходів скупчилися всі мешканці будинку. Знизу, як із темного провалля, доносилося дивне булькання, що нагадувало звук повітряних бульбашок, які лопаються, торкнувшися поверхні. Іноді це булькання змінялося шипінням, але незабаром і воно стихло. Гамору не долинало більше з пітьми, за винятком важкого дихання якоїсь істоти, що жадібно ловила повітря. Відон Скотт повернув вимикач, і яскраве світло залило сходи й передпокій. Потім він і суддя Скотт із револьверами в руках обережно спустилися вниз. Але обережність була вже зайвою. Біле Ікло зробив свою справу. Посеред уламків меблів, затуливши обличчя рукою, лежав на боці чоловік. Відон Скотт нахилився над ним, відвів руку і повернув обличчя до світла. Величезна рана на горлі промовисто говорила про те, як він був убитий.

– Джим Голл, – сказав суддя Скотт, і батько з сином перезирнулися.

Потім вони підійшли до Білого Ікла. Він також лежав на боці. Очі його були заплющені, але він трохи підняв віка, щоб поглянути на хазяїна, коли той нахилився до нього, і злегка поворушив хвостом, марно намагаючися помахати ним. Відон Скотт погладив його, і з горла собаки вирвалося ласкаве бурчання, але це було ледь чутне бурчання, яке небавом стихло. Повіки Білого Ікла склепились, і тіло витяглося на підлозі.

– Помирає, бідолаха, – пробурмотів хазяїн.

– Це ми ще побачимо, – заявив суддя, кидаючись до телефону.

– Відверто кажучи, на одужання у нього один шанс проти тисячі, – оголосив хірург, попоравшись над Білим Іклом добрих півтори години.

Розвиднювалось, і від зірниці, яка пробивалася у вікно, електричне світло потьмянішало. За винятком дітей, уся сім’я зібралася й очікувала на вирок лікаря.

– Одна задня лапа зламана, – говорив він. – Три ребра також, і одне з них пробило легеню. Дуже сильна втрата крові. Вельми можливі внутрішні пошкодження. На нього напевно скочили ногами, я не кажу вже про три вогнепальні рани. Я був оптимістом, коли стверджував, що на одужання є один шанс проти тисячі; один проти десяти тисяч, так буде правильніше.

– Але ми мусимо зробити все, щоб допомогти йому використати цей шанс! – вигукнув суддя Скотт. – Не соромтеся щодо витрат. Застосовуйте для нього рентгенівські промені, робіть що хочете. Відоне, телеграфуй негайно у Сан-Франциско докторові Нікольсу; ви ж розумієте, я не хочу вас образити, але необхідно зробити все.

Хірург поблажливо посміхнувся.

– Звичайно, розумію. Він заслуговує на найпильніше піклування. Він цілком гідний того, щоб його доглядали, наче хвору дитину. І не забувайте про те, що я вам сказав стосовно температури. Я зайду о десятій годині.

За Білим Іклом установили прекрасний догляд. Пропозиція судді найняти для нього доглядальницю була з обуренням відхилена сестрами Відона, які взяли на себе цю роль.

І Біле Ікло виграв у долі ставку, спираючись на єдиний шанс супроти десяти тисяч, як висловився хірург.

Лікар помилявся цілком слушно. Усе своє життя він мав справу з розніженими цивілізованими істотами, нащадками таких самих розніжених і цивілізованих поколінь. Порівняно з Білим Іклом це були тендітні кволі створіння, котрі не вміли чіплятися за життя. Біле Ікло вийшов просто з пустелі, де всі слабкі гинуть рано і де нікому немає помилування. Ні батько, ні мати, ні всі попередні покоління не знали слабкості. Залізна будова тіла і жагуча жадоба до життя, за яке він чіплявся всіма своїми фізичними й духовними силами, – ось яку спадщину дістав Біле Ікло.

Прикутий до одного місця і позбавлений змоги рухатися через пов’язки і бинти, які обплутали його, він провів кілька тижнів у безперервному сні. У думках його проносилася ціла низка картин колишнього життя на півночі. Усе минуле воскресло в його пам’яті. Йому здавалося, що він знову живе у лігвищі з Кичею, виказує покірність Сірому Бобру і рятується від Липа-Липа та зграї цуценят.

Ось він біжить лісом сам, полюючи за дичиною під час тривалих місяців голодування; ось він мчить попереду упряжі, яку поганяє Міт-Са, і чує голос Сірого Бобра, що кричить: «Ра, Ра!» – коли у вузькому проході упряжці доводиться складатися на зразок віяла. Ось він знов у Красунчика Сміта, бореться з різними собаками. У такі хвилини він скавчав і бурчав, а люди розуміли, що він бачить важкі сни.

Проте особливо наполегливо переслідував його один кошмар: чудовиська, які грюкають і гуркочуть, – електричні трамваї, чиє ревіння нагадувало йому рик величезних рисей. Йому здавалося, що він лежить у кущах, чекаючи, поки з дерева спуститься білка. І коли він кидався до неї, вона перетворювалася на вагон електричного трамвая, грізний і страшний, який вивищувався над ним, немов гора, зі стукотом і гуркотом вивергаючи снопи світла. Те саме було і з шулікою, якого він заманював із небесної синяви. Спускаючись до нього, птах теж перетворювався на всюдисущий вагон трамвая. Або ще: він бачив себе у клітці Красунчика Сміта. Навкруги стояли люди, що прийшли подивитися на боротьбу. Він не спускав ока з дверей, чекаючи на супротивника. І раптом на нього знову насувався трамвайний вагон. Це повторювалося тисячі разів, і щоразу цей кошмар однаково лякав Білого Ікла.

Настав, нарешті, день, коли бинти і пов’язки були зняті. Це був радісний день для всіх мешканців Сьєра-Вісти, які зібралися навколо хворого. Хазяїн поторсав вуха Білого Ікла, а той відповів йому звичним ласкавим бурчанням. Дружина хазяїна назвала його Святим Вовком, і це ім’я із захватом зустріли всі жінки.

Біле Ікло хотів був підвестись, але після кількох невдалих спроб повалився від слабкості. Він пролежав так довго, що м’язи його зовсім утратили пружність. Він трохи соромився своєї кволості, неначе вважав, що таким чином завдає якогось збитку своїм господарям. Ось чому, доклавши героїчних зусиль, він нарешті зіп’явся на ноги, хитаючись із боку в бік.

– Святий Вовк! – в один голос вигукнули жінки.

Суддя Скотт урочисто поглянув на них.

– Ви самі підтверджуєте мої слова. Я ані хвилини не сумнівався в цьому. Жоден собака не міг би зробити того, що зробив він. Він – вовк.

– Святий Вовк, – виправила його дружина.

– Так, Святий Вовк, – згодився суддя, – і віднині я називатиму його так.

– Йому доведеться знову вчитися ходити, – зауважив хірург. – Хай почне негайно. Це йому не завадить. Виведіть його надвір.

І Біле Ікло вийшов, як король, оточений усіма мешканцями Сьєра-Вісти. Він був дуже слабкий і, діставшись галявинки, приліг відпочити.

Потім уся процесія рушила далі. Помалу м’язи Білого Ікла набували колишньої гнучкості й сили, і кров енергійніше приливала до них. Так дійшли до стайні: тут лежала Коллі, а навколо неї пустували, гріючися на осонні, кілька товстеньких цуценят.

Біле Ікло здивовано глянув на них. Коллі загарчала на нього, і він зупинився на шанобливій відстані. Хазяїн підштовхнув до нього передком чобота одного з цуценят. Вовк підозріло наїжачився, але хазяїн дав йому зрозуміти, що боятися нічого. Коллі, яку притримувала одна з жінок, ревниво дивилася на Білого Ікла і гарчала: вона, своєю чергою, попереджала, що страхи його не марні.

Щеня підповзло до Білого Ікла. Той наставив вуха і з цікавістю зиркнув на нього. Потім носи їх зустрілися, і він відчув на своїй губі маленький тепленький язичок цуценяти. Біле Ікло, сам не знати чому, раптом висунув язик і лизнув морду щеняти.

Крики схвалення й оплески вітали цей вияв батьківської ніжності. Вовк був здивований і допитливо поглянув на своїх богів. Аж тут слабкість знову здолала його, і він приліг на бік, схиливши голову та, як і раніше, спостерігаючи за щеням. Решта малюків, на жах Коллі, теж підповзла до нього, і він дозволив їм залізти на себе і поперекидатися. Спочатку, збентежений оплесками, Біле Ікло тримався трохи напружено й вимушено, як то бувало з ним колись, але незабаром, під впливом веселощів малечі, що пустувала навколо нього, ця ніяковість зникла, і він уже лежав із терплячим виглядом, напівзаплющивши очі й гріючись на сонечку.

Переклад українською: Ірина Сметана (2014)