Наукова сумлінність спонукала мене зберегти в російському тексті останній абзац поданої вище американської післямови, дарма що він може тільки ввести в оману російського читача, який не пам’ятає, не розумів або взагалі ніколи не читав книжок «В. Сирина», що виходили за кордоном у двадцятих і тридцятих роках. Американського читача я так палко переконую в перевагах моєї російської мови над моєю англійською мовою, що який-небудь славіст і справді може подумати, ніби мій переклад «Лоліти» в сто разів кращий за оригінал. А мене тепер тільки нудить від деренчання моїх іржавих російських струн. Історія цього перекладу — історія розчарування. Гай-гай, виявилось, що та «дивовижна російська мова», яка, здавалося мені, все чекає мене, цвіте, як вірна весна за наглухо зачиненою брамою, ключ від якої зберігається в мене так багато років, не існує, й за брамою немає нічого, крім обгорілих пеньків і безнадійної осеневої далечіні, а ключ у руці скидається радше на відмичку.
Утішаю себе, по-перше, тим, що в незграбності запропонованого перекладу винен не тільки перекладач, що відвик від рідної мови, а й дух мови, якою перекладають твір. За півроку праці над російською «Лолітою» я не тільки пересвідчився у зникненні багатьох особистих дармовисів і невідновних мовних навичок і скарбів, а й дійшов деяких загальних висновків із приводу взаємної неперекладності двох дивовижних мов.
Рухи тіла, манери, ландшафти, млість дерев, запахи, дощі, танучі й переливчасті відтінки природи, все ніжно-людське (хоч як дивно!), а також усе селюцьке, грубе, соковито-сороміцьке виходить російською мовою не гірше, якщо не краще, ніж англійською, але такі властиві англійській мові тонкі недомовленості, поезія думки, миттєвий перегук між найабстрактнішими уявленнями, роїння односкладових епітетів — це все, а також усе належне до техніки, мод, спорту, природничих наук і протиприродних пристрастей стає по-російському неоковирним, багатослівним і часто огидним в аспекті стилю й ритму. Така невідповідність відображує головну відмінність в історичному аспекті між зеленою російською літературною мовою і зрілою, неначе перестигла смоківниця, англійською мовою: між геніальним, але ще не досить освіченим, а іноді позбавленим належного смаку юнаком і поважним генієм, що поєднує в собі запаси розмаїтих знань із повною свободою духу.
Свобода духу! Увесь подих людства в цьому поєднанні слів.
Бібліографічні дані, подані в післямові до американського видання (Putnam, 1958), можна тепер доповнити. Перше видання з рясними друкарськими помилками, яке вийшло у двох томах у Парижі (Olympia Press, 1955), досить мляво купували англійські туристи, поки воно не потрапило на очі Ґрегему Ґріну, що похвально відгукнувся про книжку в одній лондонській газеті. На нього й на «Лоліту» напався в іншій лондонській газеті реакційний фейлетоніст, такий собі Джон Ґордон, і саме його чеснотливий жах привернув до «Лоліти» загальну увагу. Що стосується її долі в США, годиться зазначити, що вона там ніколи не була заборонена (як заборонена ще й досі в деяких країнах). Перші примірники паризького видання «Лоліти», що їх замовили приватні особи, були затримані й прочитані на американській митниці, але невідомий друг-читач, що читав там, визнав мою «Лоліту» за легальну літературу, тож примірники розіслали за адресами. Це розв’язало сумніви обережних американських видавців, і я вже міг вибирати між ними того, що підходить мені найкраще. Успіх патнемівського видання (1958 р.) був, як кажуть, вищим від усіляких сподівань. А втім, якимсь парадоксальним чином перше англійське видання, що вийшло в Парижі ще 1955 року, раптом опинилося під забороною. Я часто запитував себе, як я вчинив би в ті дні, коли почалися переговори з видавництвом «Olympia Press», якби мені тоді стало відомо, що поряд із публікацією талановитих, хоч і вільних, творів головний свій прибуток видавець отримував від замовлюваних продажним нікчемам сороміцьких книжечок такого самого типу, як пропоновані в темних закутках знімки черниць із сенбернарами або матроса з матросом. Хай там як, англійські митники давно вже вилучали — в суворому і тверезому тумані повернення з вакацій — ту порнографічну мерзоту — в таких самих трав’янистого кольору обкладинках, як і моя «Лоліта». А тепер англійський міністр внутрішніх справ попросив свого французького колегу, не менш неосвіченого, ніж послужливого, заборонити в продажу весь список видань «Олімпії», тож якийсь час «Лоліта» в Парижі поділяла долю парканних видань «Олімпії».
Тим часом знайшовся лондонський видавець, який виявив бажання опублікувати її. Його намір збігся з обговоренням нового закону про цензуру (1958—1959 pp.), причому «Лоліта» правила за аргумент і для лібералів, і для консерваторів. Парламент замовив з Америки деяку кількість примірників, і депутати ознайомилися з книжкою. Закон ухвалили, й Лоліта вийшла в Лондоні у видавництві «Weidenfeld & Nicholson» 1959 року. Водночас видавництво «Gallimar» у Парижі підготувало її видання французькою мовою, — і безталанне перше англійське видання «Олімпії», заклопотано й обурено підвівшись, знову з’явилося в кіосках.
Відтоді «Лоліту» перекладали багатьма мовами: вона вийшла окремими виданнями в Арабських Еміратах, Аргентині, Бразилії, Голландії, Греції, Данії, Ізраїлі, Індії, Італії, Китаї, Мексиці, Німеччині, Норвегії, Туреччині, Уругваї, Фінляндії, Франції, Швеції і Японії. Її продаж щойно дозволили в Австралії, але вона й досі заборонена в Іспанії та Південно-Африканській Республіці. Не з’явилася вона і в пуританських країнах за «залізною завісою». З-поміж усіх тих перекладів я відповідаю — в аспекті точності й повноти — тільки за французький, який я сам перевірив до публікації. Уявляю собі, що зробили з бідолашкою єгиптяни та китайці, а ще виразніше уявляю собі, що зробила б з нею, якби я дозволив, одна «переміщена дама», яка недавно вивчила англійську мову, або американець, що «вчив» російську мову в університеті. А питання, для кого, власне, перекладають «Лоліту», належить до сфери метафізики та гумору. У моїй статечно-святенницькій вітчизні мені важко уявити собі режим, ліберальний чи тоталітарний, за якого цензура пропустила б «Лоліту». До речі, не знаю, кого тепер надто читають і шанують у Росії, — здається, Гемінґвея, цього сучасного заступника Майн-Ріда, та нікчемних Фолкнера й Сартра, цих пестунчиків західної буржуазії. А закордонні росіяни із захватом читають радянські романи, захоплюючись картонними тихими донцями на таких самих картонних хвостах-підставках або тим ліричним доктором з лубочно-містичними потягами, міщанськими мовними зворотами й чарівницею з Чарської, що приніс радянському урядові стільки твердої іноземної валюти.
Видаючи «Лоліту» російською мовою, я маю перед собою дуже просту мету: хочу, щоб моя найкраща англійська книга — або, скажімо, ще скромніше, одна з моїх найкращих англійських книжок — була правильно перекладена моєю рідною мовою. Це примха бібліофіла, не більше. Як письменник я надто звик до того, що ось уже скоро півсторіччя, як чорніє сліпа пляма на сході моєї свідомості, — які вже тут радянські видання «Лоліти»! Як перекладач я не марнославний, байдужий до поправок фахівців і пишаюся тільки тим, що залізною рукою стримував демонів, які підбивали на пропуски та додатки. Як читач я вмію розмножуватися безкінечно й легко можу набити величезну чуйну залу своїми двійниками, представниками, статистами й тими найманими добродіями, які, не вагаючись ні секунди, виходять на сцену з різних рядів, тільки-но чарівник пропонує публіці пересвідчитись у відсутності ошуканства. Але що мені сказати про інших, нормальних читачів? У моєму магічному кристалі міняться веселки, косо відбиваються мої окуляри, ясніє мініатюрна ілюмінація, але він мало кого мені показує: кількох давніх друзів, групу емігрантів (які загалом віддають перевагу Лєскову), гастролера-поета з радянської країни, гримера мандрівної трупи, трьох польських чи сербських делегатів у багатодзеркальній кав’ярні, а геть у глибині — початок туманного руху, ознаки ентузіазму, щораз ближчі постаті молодиків, що вимахують, руками... але це мене просто просять відійти вбік, зараз зніматимуть приїзд якогось президента до Москви.
Володимир НАБОКОВ,
7 листопада 1965 року,
Палермо