Після мого виступу в ролі приємного в усіх аспектах Джона Рея — того персонажа в «Лоліті», що пише до неї «передмову», — будь-який запропонований від мого імені коментар може видатися читачеві — може навіть видатись і мені самому — наслідуванням Володимира Набокова, що аналізує свою книжку. Проте деякі дрібниці слід обговорити, й автобіографічна подоба може допомогти організмові в процесі мімікрії поєднатися зі своєю моделлю.
Професори літератури схильні вигадувати такі проблеми, як «Чого прагне автор?»; або ще гидкішу: «Що хоче сказати книжка?» А от я належу до тих письменників, які, задумавши книжку, не мають іншої мети, як спекатися її, і яким, коли їх просять пояснити її зародження та розвиток, доводиться вдаватися до таких застарілих термінів, як взаємодія між натхненням і комбінаційним мистецтвом, що звучить, зізнаюся, так, немов штукар пояснює один свій трюк іншим.
Перша маленька пульсація «Лоліти» пробігла в мені наприкінці 1939-го або на початку 1940 року, в Парижі, на вулиці Буало, тоді, коли мене прикував до ліжка серйозний напад міжреберної невралгії. Як я пам’ятаю, початковий трепет натхнення був якимсь чином пов’язаний із газетною статтею про мавпу в паризькому зоопарку, яка після багатьох тижнів улещування з боку якогось ученого накидала вугликом перший малюнок, виконаний коли-небудь лапою тварини: малюнок зображував ґрати клітки, в якій містився бідолашний звір. Цей поштовх був не пов’язаний тематично з наступним ходом думок, результатом якого став усе-таки прототип цієї книжки: оповідання з назвою «Чарівник» десь на тридцять сторінок. Я написав його російською мовою, тобто тією мовою, якою писав романи від 1924 року (всі вони з політичних міркувань заборонені в Росії). Героя звали Артур, він був середньоєвропеєць, безіменна німфетка була француженка, і все відбувалося в Парижі і Провансі. Він у мене одружився з хворою матір’ю дівчинки, невдовзі овдовів, а після невдалої спроби примоститися до сирітки в окремому номері кинувся під колеса ваговоза. Однієї з тих воєнних ночей, коли парижани затемняли світло ламп синім папером, я прочитав своє оповідання маленькій групі друзів. Моїми слухачами були М.О. Алданов, І.І. Фондамінський, В.М. Зензинов і жінка-лікар Коган-Бернштейн, але річчю я був незадоволений і знищив її після переїзду до Америки 1940 року.
Через дев’ять років в університетському місті Ітака (штат Нью-Йорк), де я викладав російську літературу, пульсація, яка ніколи не припинялась остаточно, почала знову переслідувати мене. До натхнення додалася нова комбінація і втягнула мене в нову обробку теми, проте я обрав для неї англійську мову — мову моєї першої петербурзької гувернантки (понад шістдесят років тому), міс Рейчел Оум. Незважаючи на суміш німецької та ірландської крові, замість однієї французької, німфетка лишилася та сама і тема шлюбу з матір’ю у своїй основі теж не змінилася, але в інших аспектах річ набула цілком нового вигляду: в неї потай виросли кігті і крила роману.
Книжка посувалася повільно, з багатьма перебоями. Колись у мене пішло десь сорок років на те, щоб вигадати Росію й Західну Європу, а тепер я мав вигадати Америку. Видобуток місцевих інгредієнтів, які дали б мені змогу додати невелику кількість середньої «реальності» (дивне слово, яке нічого не означає без лапок) у розчин моєї особистої фантазії, виявився в п’ятдесят років набагато важчим, ніж у Європі моєї юності, коли механізм сприйняття й запам’ятовування діяв з найбільшою точністю. Перешкоджала і праця над іншими книжками. Разів зо два я мало не спалив недописану чернетку і пам’ятаю, як уже доніс мою Жуаніту Дарк майже до вечорової тіні сміттєспалювача, криво поставленого на газоні двору, як мене зупинила думка, що дух страченої книжки блукатиме по моїх картотеках до кінця моїх днів.
Кожне літо ми з дружиною їздимо ловити метеликів. Зібрані екземпляри йдуть у наукові інститути, скажімо, Американський музей природничої історії в Нью-Йорку, або Музей порівняльної зоології при Гарвардському університеті, або Ентомологічний музей Корнельського університету. На шпильку з метеликом наколюють знизу етикетку з назвою місця ловитви, дати і прізвища ловця; ці мої етикетки стануть у XXI ст. у великій пригоді якому-небудь дослідникові літератури, що зацікавиться моєю маловідомою біографією. І ось на цих місцях ловитви, або «станціях», у Телуриді (Колорадо), в Афтоні (Вайомінґ), у Порталі (Арізона), в Аштоні (Ореґон), я знову взявся за «Лоліту», працюючи над нею ввечері або в дощові дні. Гумберт Гумберт написав її в тридцять разів швидше за мене. Я переписав її начисто тільки навесні 1954 року в Ітаці, дружина перестукала її на машинці в трьох примірниках, і я одразу взявся шукати видавця.
Спершу, смиренно дотримуючись поради обережного приятеля, я гадав випустити роман анонімно. Анаграма мого імені і прізвища в імені та прізвищі одного з моїх персонажів — пам’ятка того прихованого авторства. Навряд чи коли-небудь пошкодую, що, зрозумівши невдовзі, як легко маска може нашкодити моїй власній правді, я вирішив підписати «Лоліту» своїм справжнім ім’ям. Чотири американські видавці, Акс, Яке, Екс та Ікс, яким я по черзі запропонував книжку й читці яких кинули погляд на неї, обурилися «Лолітою» набагато більшою мірою, ніж припускав мій давній приятель. Урешті-решт я відправив її літературному агентству в Париж, воно передало «Лоліту» абсолютно мені невідомому видавництву «Olympia Press», що випускало англійською мовою книжки, чомусь заборонені в Англії або Америці, і саме воно й видало її восени 1955 року.
Хоча не підлягає сумніву, що й за сивої давнини, й до кінця XVIII ст. (приклади з французької літератури постають самі собою) відверта сороміцька література не відкидала комедійних блискіток і влучних сатиричних стріл, чи навіть колоритної могутності поета, який піддався легковажному настроєві, не менш слушно зазначити, що в наші дні слово «порнографія» означає бездарність, комерційну спритність і суворе дотримання кліше. Непристойність має поєднуватися з банальністю, бо всяку естетичну насолоду слід повністю замінити простою статевою стимуляцією, що вимагає застосування загальновизнаних фраз для прямої дії на пацієнта. Порнограф повинен суворо дотримуватися давніх випробуваних правил, щоб оточити пацієнта надійною атмосферою задоволення, атмосферою, знайомою й любителям детективних оповідань, у яких, якщо не доглянути, справжнім убивцею може виявитись, на превелике обурення любителя, художня сваволя автора (кому потрібне, наприклад, детективне оповідання без єдиного діалогу?). Отже, в порнографічних романах дія зводиться до сукупності шаблонів. Стиль, структура, образність — ніщо не повинно відвертати читача від його затишного ласолюбства. Такий роман складається з чергування еротичних сцен. А проміжні місця мають бути лише змістовними швами, логічними містками найпростішої конструкції, короткими абзацами, присвяченими викладові та поясненню, що їх читач, напевне, пропустить, але в їхній присутності він має бути впевнений, щоб не відчути себе одуреним (характер мислення, що випливає з рутини «справжніх» казок, яких ми вимагаємо в дитинстві). Крім того, сексуальні сцени в книжці неодмінно повинні розвиватися крещендо, щоразу з новими варіаціями, в нових комбінаціях, з новими піхвами і знаряддями, й постійно збільшуваною кількістю учасників (у відомій п’єсі Сада наостанку викликають із саду садівника), і тому кінець книжки має бути наповнений еротичним побутом густіше, ніж її початок.
Деякі засоби в перших розділах «Лоліти» (скажімо, щоденник Гумберта) примусили окремих моїх перших читачів-туристів хибно вважати, ніби перед ними сороміцький роман. Вони чекали наростання низки еротичних сцен; коли низка урвалася, читання теж припинилося, й бідний читач відчув нудьгу й розчарування. Підозрюю, саме тут криється причина, що не всі чотири видавництва прочитали мій машинописний текст до кінця. Мене мало цікавить питання, виснували вони чи ні, що ця річ надто непристойна. Але цікаве те, що їхня відмова спиралася не на обробку теми, а на саму тему, бо в Америці були тоді цілі три неприйнятні для видавця теми. Дві інші — чорно-білий шлюб, по вінця сповнений безхмарного щастя, з купою дітей та онуків, і доля абсолютного атеїста, що після щасливого й корисного життя помирає уві сні у віці сто шість років.
Деякі з видавничих відгуків мене дуже розвеселили. Один читець запропонував компроміс, за якого його фірма, можливо, погодиться видати мій роман: мені пропонували перетворити Лоліту в дванадцятирічного хлопчика, якого Гумберт, фермер з Теннесі, спокушає в клуні, серед похмурих і хирлявих рівнин, з напіввнутрішніми монологами, що складаються з коротких, сильних, «реалістичних» фраз («Він хлопець баламут», «Ми всі, я думаю, баламути», «Думаю, й сам Господь Бог — баламут» і таке інше). Незважаючи на те, що моя ненависть до всяких символів і алегорій (заснована почасти на моїй давній ворожнечі до шаманства фрейдизму, а почасти на огиді до узагальнень, що їх вигадали літературні міфомани й соціологи) давно відома, один розумний в усіх інших аспектах читач, перегорнувши першу частину «Лоліти», визначив її тему так: «Стара Європа, що розбещує молоду Америку», натомість інший читач добачив у книжці «Молоду Америку, що розбещує стару Європу». Видавець Якс, чиїм дорадникам Гумберт так остогид, що вони прочитали тільки половину книжки, мав наївність написати мені, що друга частина надто довга. Видавець Екс висловив жаль, що в романі немає жодної доброї людини. Цей видавець сказав, мовляв, якщо він опублікує «Лоліту», ми обидва з ним опинимось у в’язниці.
У вільній країні жоден справжній письменник не повинен, звичайно, перейматися проведенням межі там, де закінчується чуття й починається чуттєвість. Воістину комічне завдання! Я можу дивуватися, але не можу наслідувати точності ока фотографів, які так знімають гарненьких молодих ссавців для журнальних картинок, що край декольте міститься якраз досить низько, щоб усміхнувся філістер, і якраз досить високо, щоб не насупився поштмейстер. Думаю, існують читачі, які розпалюються від самого вигляду парканних слів в одному з тих великих, безнадійно банальних романів, що їх вистукують на машинці тупим указівним пальцем найбільшого нездари, а бовдур рецензент вітає їх загальниками похвал. Знайдуться, знаю, світлі особистості, які вважатимуть, ніби «Лоліта» — безглузда книжка, бо не повчальна. Я не читаю й не виробляю дидактичної белетристики, і, хоч би що плів милий Джон Рей, «Лоліта» — аж ніяк не буксир, що тягне за собою барку моралі. Для мене оповідання й роман існують тільки тією мірою, якою дають мені те, що я просто назву естетичною насолодою, а це, у свою чергу, я розумію як особливий стан, коли почуваєшся — якось, десь, чимсь — пов’язаним з іншими формами буття, де мистецтво (тобто допитливість, ніжність, доброта, стрункість, захват) є нормою. Усе інше — або журналістський дріб’язок, або, так би мовити, Література Великих Ідей, що, до речі, часто нічим не відрізняється від звичайного дріб’язку, зате її подають у вигляді величезних гіпсових кубів, що їх з усіма засторогами переносять зі сторіччя в сторіччя, аж поки з’явиться сміливець із молотком і грюкне як слід по Бальзаку, Горькому, Томасу Манну.
«Лоліту» звинувачували і в антиамериканізмі. Це для мене ще більша прикрість, ніж ідіотський докір в аморальності. Керуючись технічними міркуваннями, турботою про повітряну глибину й перспективу (тут приміський газон, там гірська галявина), я спорудив певну кількість північноамериканських декорацій. Я потребував середовища, яке надихає. А на світі ніщо так не надихає, як міщанська вульгарність. А коли йдеться про міщанську вульгарність, немає ніякої докорінної різниці між побутом Старого Світу і побутом Нового. Будь-який пролетар з Чикаго може бути не менш буржуазним (у флоберівському розумінні), ніж будь-який англійський лорд. Я обрав американські «мотелі» замість швейцарських готелів або французьких кав’ярень тільки тому, що намагаюся бути американським письменником і маю намір користуватися правами, що їх мають американські письменники. З іншого боку, мій вигаданий Гумберт — іноземець і анархіст, і я з ним не доходжу згоди в багатьох питаннях — не тільки в питанні про німфеток. Крім того, як знають мої читачі-емігранти, мої колись збудовані площі й балкони — російські, англійські, німецькі, французькі — не менш вигадливі й суб’єктивні, ніж мій новий макет.
Не хочу, щоб подані вище міркування звучали як відлуння якихось образ, і кваплюся додати, що, крім овечок, які читали «Лоліту» в машинописі або у виданні «Олімпії» й запитували, «чому, власне, він написав це?» або «чому ми повинні читати про маніяка?», було чимало людей розумних, чуйних і стійких, які зрозуміли внутрішній устрій моєї книжки набагато краще, ніж я сам можу її пояснити.
Мені здається, що кожен справжній письменник і далі відчуває зв’язок з опублікованою книжкою у вигляді її постійної заспокійливої присутності. Вона рівно горить, як допоміжний вогник газу десь у підвалі, й найменший дотик до нашого таємного термостата негайно породжує маленький глухий вибух знайомого тепла. Це присутність книжки, що світиться в незмінно досяжному віддаленні, на диво задушевне відчуття, і що точніше збіглася книжка зі своїми умоглядними рисами і фарбами, то повніше та рівніше її світло. Але, хоч яка вдала книжка загалом, в автора там і там є улюблені місця, заповітні закутки, які він згадує яскравіше і якими згодом насолоджується з більшою ніжністю, ніж іншими частинами книжки. Я не перечитував «Лоліти» відтоді, як тримав коректуру першого видання, майже два роки тому, але її чар присутній і далі, неначе огортаючи мій дім ранковим скромним серпанком, за яким відчувається гра літнього дня. Згадуючи «Лоліту», я завжди чомусь вибираю для своєї особливої насолоди такі образи, як ґречний Таксович, або список учнів Лолітиного класу в Рамздельській школі, або Шарлотта, що вимовляє «вотерпруф», або Лоліта, що, наче на уповільненій плівці, підступає до подарунків Гумберта, або фотографії, які прикрашають стилізовану мансарду Гастона Ґодена, або касбімський перукар (що коштував мені місяць праці), або Лоліта зі шпаркою ракеткою, або лікарня в Ельфінстоні, або бліда, черевата, втрачена без вороття Доллі Скілер та її смерть у Ґрей Стар («Сірій Зорі»), столиці книжки, або, нарешті, збірний гамір з містечка, у глибокій долині, що лине вгору до гірської дороги (а саме: в Телуриді, де я піймав тоді ще не відкриту самицю голуб’янки, яку сам і описав за її самцями: Lycaeides sublivens Nabokov).
Ось нервова система книжки. Ось таємні точки, неусвідомлені координати її контурів, хоча, з другого боку, я цілком усвідомлюю, що ці та й інші місця тільки мигцем прогляне, або пропустить, або ніколи не дійде до них той читач, що приступить до моєї книжки, гадаючи, ніби це щось на кшталт «Мемуарів куртизанки» або «Любовних пригод Кулебякіна». Мій роман містить чимало покликань на фізіологічні потяги збоченого чоловіка — заперечувати цього не можу. Але ми, зрештою, не діти, не неосвічені малолітні злочинці, й не вихованці англійського закритого середнього навчального закладу, які після ночі гомосексуальних насолод змушені миритися з парадоксальним звичаєм аналізувати давніх поетів в «очищених» виданнях.
Тільки дуже темний читач вивчає белетристичний твір, щоб набути знань про певну країну, соціальний клас або особистість автора. Проте один з моїх нечисленних близьких друзів, прочитавши «Лоліту», був щиро занепокоєний тим, що я (я!) живу «серед таких нудних людей», тоді як єдина незручність, яку я справді відчуваю, породжена тим, що живу в майстерні серед неприпасованих кінцівок і недороблених торсів.
Інший американський критик нещодавно висловив думку, мовляв, «Лоліта» — це звіт про мій «роман з романтичним романом». Заміна останніх слів словами «з англійською мовою» уточнила б цю витончену формулу. Але тут відчуваю, як у мій голос вкрадається надто криклива нотка. Ніхто з моїх американських друзів не читав моїх російських книжок, і тому всяка оцінка, заснована на моїй англійській белетристиці, може бути тільки приблизною. Моя особиста трагедія — яка не може й не повинна зачіпати кого-небудь — полягає в тому, що мені довелося відмовитися від природної мови, від моєї нічим не скутої, багатої, безкінечно покірної мені російської мови задля другорядного різновиду англійської мови, позбавленої в моєму випадку всієї тієї апаратури, — каверзного дзеркала, чорно-оксамитового задника, невисловлених асоціацій і традицій, — якою тубільний штукар з розмаяними фалдами може так чарівливо скористатися, щоб по-своєму подолати батьківську спадщину.
Володимир НАБОКОВ,
12 листопада 1956 року,
Корнельський університет,
Ітака, США