У поліцейській дільниці Гоулі (At Howli Thana)
(переклад українською мовою)
Як розсильний, якщо серцю Вашої Світлості буде вгодно виявити таку велику ласку. І за шість рупій. Так, Сагібе, бо в мене троє маленьких, зовсім крихітних дітей, чиї шлунки завжди порожні, а зерно тепер іде по сорок фунтів за рупію. Я буду таким вправним розсильним, що ви цілий день будете мною задоволені, а наприкінці року завітаєте мені тюрбан. Я знаю всі дороги на станції та багато іншого. Охо-хо, Сагібе! Я кмітливий. Візьміть мене на службу. Раніше я служив у поліції. Погана репутація? Ну, без сумніву, це якийсь ворог наплів таких казок. Ніколи я не був пройдисвітом. Я людина з чистим серцем, і всі мої слова — правда. Вони знали це, коли я служив у поліції. Вони казали: «Афзал Хан говорить правду, його словам люди можуть вірити». Я делійський пуштун, Сагібе. Усі делійські пуштуни — добрі люди. Ви бачили Делі? Так, це правда, що серед делійських пуштунів є чимало пройдисвітів. Який же мудрий Сагіб! Ніщо не приховано від його очей, і він зробить мене своїм розсильним, а я буду носити всі його записки таємно і без зайвого розголосу. Ні, Сагібе, Бог мені свідок, я не мав на думці нічого поганого. Я давно бажав служити у справжнього Сагіба — доброчесного Сагіба. Багато молодих Сагібів — наче дияволи, зірвані з ланцюга. До таких Сагібів я б не пішов на службу — навіть якби шлунки всіх моїх діточок благали про хліб. Чому я більше не в поліції? Я скажу щиру правду. Біда прийшла в дільницю — до Рам Бакша, гавільдара, і до Маули Бакша, і Джаггат Рама, і Бхім Сінґха, і Сурудж Була. Рам Бакш тепер на певний час у в’язниці, і Маула Бакш також.
Це було в дільниці Гоулі, на дорозі, що веде до Ґокрал-Сітаруна, де водиться багато дакоїтів. Ми всі були хоробрими людьми — справжніми Рустамами. Тому нас і послали в ту дільницю, що була за вісім миль від сусідньої. Весь день і всю ніч ми чатували на дакоїтів. Чому Сагіб сміється? Ні, я зізнаюся. Дакоїти були надто хитрими, і, бачачи це, ми більше не завдавали собі клопоту. Стояла спека. Що людина може вдіяти в спекотні дні? Хіба Сагіб, який такий сильний, — хіба навіть він бадьорий у таку пору? Ми домовилися з дакоїтами заради спокою. То була робота гавільдара, він був гладким. Го-хо! Сагібе, тепер він марніє у в'язниці за тканням килимів. Гавільдар сказав: «Не чіпайте нас, і ми не чіпатимемо вас. Наприкінці жнив пришліть нам людину, щоб ми вивели її до судді, — когось недоумкуватого, проти кого сфабрикована справа розвалиться. Так ми врятуємо свою честь». На такі слова дакоїти погодилися, і ми не мали клопоту в дільниці, а могли спокійно їсти дині, цілий день сидячи на своїх чарпаях. Солодкі, як цукровий очерет, дині в Гоулі!
Був у тому окрузі помічник комісара — «стант-сагіб», на прізвище Янкам-сагіб. Охо! Він був твердим — твердим, як той Сагіб, який, без сумніву, дасть мені захисток у своїй тіні. Багато очей мав Янкам-сагіб і швидко пересувався своїм округом. Люди називали його Тигром Ґокрал-Сітаруна, бо він міг з'явитися без попередження, схопити здобич і ще до заходу сонця завдати клопоту техсільдарам за тридцять миль звідти. Ніхто не знав, коли Янкам-сагіб прийде чи піде. Він не мав табору, а коли його кінь стомлювався, він їхав на «диявольському возі». Я не знаю його назви, але Сагіб сидів посеред трьох срібних коліс, які не рипіли, і крутив їх ногами, вибрикуючи, наче кінь, що наївся бобів, — ось так. Тінь шуліки над полями була не тихішою за диявольський віз Янкам-сагіба. Він був тут, він був там, він зник — і ось звіт уже готовий, і починалися неприємності. Запитайте техсільдара Рохестрі, як стало відомо про крадіжки курей, Сагібе.
Сталося так однієї ночі, що ми в дільниці спали за звичаєм на своїх чарпаях, поївши ввечері та посмоктавши тютюн. Коли ж ми прокинулися вранці — дивіться! — з наших шести гвинтівок не залишилося жодної! Також зник великий поліцейський журнал, за який відповідав гавільдар. Побачивши таке, ми дуже налякалися, думаючи, що дакоїти, забувши про честь, прийшли вночі та зганьбили нас. Тоді Рам Бакш, гавільдар, сказав: «Мовчіть! Справа погана, але все ще може обійтися. Зробімо картину повною. Принесіть козеня і мій тальвар. Хіба ви не бачите, дурні? Коню потрібен удар, а людині вистачить і слова».
Ми в дільниці, швидко збагнувши, що на думці в гавільдара, і дуже боячись втратити службу, поспішили занести козеня до внутрішньої кімнати й уважно слухали слова гавільдара. «Прийшло двадцять дакоїтів», — сказав гавільдар, і ми, підхопивши його слова, повторили за ним за звичаєм. «Був великий бій, — вів далі гавільдар, — і з нас ніхто не лишився неушкодженим. Грати на вікні були виламані. Сурудж Бул, подбай про це; і ви, люди, працюйте швидше, бо гонець має бігти з новиною до Тигра Ґокрал-Сітаруна». Тоді Сурудж Бул, навалившись плечем, виламав грати у вікні, а я, шмагаючи батогом, змусив кобилу гавільдара гасати по грядках з динями, доки вони не були геть потовчені слідами копит.
Коли все було готово, я повернувся до дільниці; козу зарізали, подекуди на стінах наробили кіптяви від вогню, і кожен трохи вмочив свій одяг у козячу кров. Знайте, о Сагібе, що рану, нанесену людиною на власному тілі, знавці легко відрізнять від рани, нанесеної іншим. Тому гавільдар, узявши свій тальвар, злегка рубонув одного з нас по передпліччю, де м’якше, іншого — по нозі, третього — по тильній стороні долоні. Так він пройшовся по кожному з нас, поки не з’явилася кров; а Сурудж Бул, завзятіший за інших, вирвав собі чимало волосся. О Сагібе, ніколи ще не було такої ідеальної підготовки. Так, навіть я присягнув би, що з дільницею обійшлися саме так, як ми казали. Був і дим, і руйнація, і кров, і розтоптана земля.
«Скачи тепер, Маула Бакш, — наказав гавільдар, — до дому стант-сагіба і вези звістку про розбій. Ти також, Афзал Хане, біжи туди і гляди, щоб по прибутті ти був увесь у поті та пилюці. Кров на одязі вже підсохне. Я залишуся і відправлю прямий звіт діпті-сагібу, і ми схопимо декого з тих селян, яких ви знаєте, щоб усе було готово до приїзду діпті-сагіба».
Так Маула Бакш поскакав, а я біг, тримаючись за стремено, і разом ми з’явилися в жалюгідному стані перед Тигром Ґокрал-Сітаруна в техсілі Рохестрі. Наша розповідь була довгою і складною, Сагібе, бо ми назвали навіть імена дакоїтів і деталі бою, і благали його приїхати. Але Тигр не подав виду, лише посміхався, як то роблять Сагіби, коли в них на думці якесь лихо. «Чи присягнете ви на цьому звіті?» — запитав він, і ми відповіли: «Твої слуги присягають. Кров після бою щойно підсохла на нас. Суди сам, кров це слуг Вашої Світлості чи ні». І він сказав: «Бачу. Ви добре впоралися». Але він не покликав коня і не сів у свій диявольський віз, щоб прочісувати землю, як зазвичай. Він сказав: «Тепер відпочиньте і поїжте хліба, бо ви стомлені люди. Я зачекаю на приїзд діпті-сагіба».
За правилами гавільдар дільниці мав надсилати прямий звіт про всі розбої діпті-сагібу. Опівдні той прибув — гладкий чоловік, старий і вельми гордовитий, але ми в дільниці не боялися його гніву, більше побоюючись мовчанки Тигра Ґокрал-Сітаруна. З ним приїхав Рам Бакш, гавільдар, та інші, ведучи під вартою десятьох чоловіків із села Гоулі — усіх тих, хто недолюблював поліцію Сіркара. Їх привели як в’язнів, у кайданах на руках, і вони благали про милість — Імам Бакш, фермер, який не віддав свою дружину гавільдарові, та інші погані пройдисвіти, на яких ми в дільниці мали зуб. Усе було зроблено на славу, і гавільдар пишався собою. Але діпті-сагіб розгнівався на стант-сагіба за брак завзяття, і казав «Дем-дем», як то заведено у англійців, і вихваляв гавільдара. Янкам-сагіб нерухомо лежав у своєму довгому кріслі. «Чи ці люди присягнули?» — запитав Янкам-сагіб. «Так, і схопили десятьох злочинців», — відповів діпті-сагіб. «На вашій ділянці гуляє ще більше розбійників. Сідлайте коней і їдьте в ім’я Сіркара!» «Справді, розбійників гуляє ще багато, — сказав Янкам-сагіб, — але кінь не потрібен. Ходімо всі зі мною».
Я побачив слід від мотузки на скронях Імам Бакша. Чи знає Ваша Світлість про тортури «Холодного зашморгу»? Я бачив також обличчя Тигра Ґокрал-Сітаруна, на ньому була лиха посмішка, і я відступив назад, готовий до всього. Добре, Сагібе, що я так зробив. Янкам-сагіб відімкнув двері своєї ванної кімнати і знову посміхнувся. Всередині лежали шість гвинтівок і великий поліцейський журнал дільниці Гоулі! Він приїхав уночі на диявольському возі, що тихий, як гуль, і, пройшовши між нами, сплячими, забрав і рушниці, і журнал! Двічі він приходив до дільниці, щоразу забираючи по три гвинтівки. Печінка гавільдара перетворилася на воду, і він упав, плазуючи в пилюці біля чобіт Янкам-сагіба і благаючи: «Змилуйтеся!»
А я? Сагібе, я делійський пуштун, молода людина з маленькими дітьми. Кобила гавільдара була на подвір’ї. Я підбіг до неї і поскакав геть. Чорна лють Сіркара була за моєю спиною, і я не знав, куди податися. Поки вона не впала і не здохла, я гнав ту руду кобилу; і з Божої ласки, Який, без сумніву, на боці всіх чесних людей, я врятувався. Але гавільдар та інші тепер у в’язниці.
Я пройдисвіт? Як буде вгодно Вашій Світлості. Бог зробить Вашу Світлость Лордом і дасть йому в дружини багату Мемсагіб, вродливу, як Пері, і багато сильних синів, якщо він зробить мене своїм ординарцем. Нехай милість Небес буде над Сагібом! Так, я тільки збігаю на базар і приведу своїх дітей до цих схожих на палац покоїв, а тоді — Ваша Світлость мій батько і моя мати, а я, Афзал Хан, його раб.
Гей, Сірдар-джі! Я теж тепер із дому Сагіба.
1888 р.
* * *
Вперше надруковано в газеті «The Week’s News Allahabad» 31 березня 1888 року та зібрано у збірках «У чорному по білому» та «Три солдати» (1895).