Бе-бе, Чорна Вівця | Baa Baa, Black Sheep

Бе-бе, чорна вівце,
Чи маєш ти вовну?
Так, пане, так, пане, три мішки повні.
Один для Господаря, другий — для Дами,
А хлопчику малому — нічого,
Лиш сльози під воротами.
(Дитячий віршик)

ПЕРШИЙ МІШОК

Коли я був у домі батька мого,
Я був у кращому місці.

Панча вкладали спати — ая¹, хамал² і Міта, кремезний хлопець із Сурата в червоно-золотому тюрбані. Джуді, вже закутана у свою москітну сітку, майже заснула. Панчу дозволили залишитися на вечерю. Протягом останніх десяти днів Панч отримав чимало привілеїв, а люди з його оточення оточили його такою добротою, яка зазвичай не відповідала його витівкам — а був він хлопцем вельми непокірним. Він сидів на краю ліжка й зухвало гойдав босими ногами.

— Панч-баба³ йде бай-ло⁴? — навіювала ая.

— Ні, — відтяв Панч. — Панч-баба хоче казку про Рані, що перетворилася на тигра. Міта має її розповісти, а хамал нехай заховається за дверима і в потрібний момент гарчить, як тигр.

— Але Джуді-баба прокинеться, — зауважила ая.

— Джуді-баба вже прокинулася, — пропищав тоненький голосок із-за москітних сіток. — Жила-була в Делі одна Рані... Продовжуй, Міта. — І вона знову міцно заснула, поки Міта розповідав казку.

Ніколи ще Панчу не вдавалося вибороти цю казку з таким малим опором. Він довго розмірковував над цим. Хамал гарчав на двадцять різних ладів.

— Досить! — владно мовив Панч. — Чому тато не заходить і не каже, що збирається покатати мене «путь-путь»⁵?

— Панч-баба від’їжджає, — зітхнула ая. — Ще тиждень — і вже не буде Панча-баби, щоб смикати мене за волосся. — Вона тихо зітхнула, бо цей хлопець був дуже дорогий її серцю.

— У поїзді через Гати⁶? — запитав Панч, зводячись на ліжку. — Аж до Насіка, де живе Рані-Тигр?

— Не до Насіка цього року, маленький сагібе, — сказав Міта, піднімаючи його на плече. — Вниз до моря, куди кидають кокосові горіхи⁷, і через море на великому кораблі. Візьмеш Міту з собою в Белаят⁸?

— Ви всі поїдете зі мною, — заявив Панч із висоти міцних рук Міти. — І Міта, і ая, і хамал, і Бхіні-з-саду, і той чоловік зі зміями, що каже «салам, капітан-сагіб».

У голосі Міти не було й тіні насмішки, коли він відповів: «Велика милість сагіба», і поклав малого в ліжко. Тим часом ая, сидячи в місячному сяйві біля дверей, заколисувала його нескінченним співом, подібним до тих, що співають у католицькій церкві в Парелі. Панч згорнувся калачиком і заснув.

Наступного ранку Джуді закричала, що в дитячій кімнаті щур, і Панч забув розповісти їй дивовижну новину. Це було не дуже важливо, адже Джуді було лише три роки, і вона б не зрозуміла. Але Панчу було п'ять; і він знав, що поїздка до Англії буде куди приємнішою за мандрівку до Насіка.

. . . . .

Тато й мама продали екіпаж і піаніно, вивезли з дому меблі, обмежили кількість посуду для щоденних трапез і довго радилися над пачкою листів із поштовим штемпелем Роклінгтона.

— Найгірше те, що не можна бути ні в чому впевненим, — мовив тато, смикаючи себе за вуса. — Самі листи чудові, і умови цілком помірні.

— Найгірше те, що діти ростимуть далеко від мене, — думала мама, але вголос цього не сказала.

— Ми лише одна родина з сотень таких самих, — гірко додав тато. — Ти повернешся Додому через п'ять років, люба.

— Панчу тоді буде десять, а Джуді — вісім. О, як же довго, довго, довго тягнутиметься цей час! І ми маємо залишити їх серед чужих людей.

— Панч — життєрадісний малий. Він обов’язково знайде друзів, де б не був.

— А мою Джу неможливо не любити.

Вони стояли над дитячими ліжечками пізно вночі, і я думаю, що мама тихо плакала. Коли тато пішов, вона опустилася на коліна біля ліжка Джуді. Ая бачила це і молилася, щоб мемсагіб⁹ ніколи не дочекалася того дня, коли любов її дітей заберуть у неї й віддадуть чужинцю. Молитва самої мами була дещо нелогічною. Якщо коротко, вона звучала так: «Нехай чужі люди люблять моїх дітей і будуть до них такими ж добрими, як я, але нехай їхня любов і довіра до мене збережуться на віки вічні. Амінь».

Панч почухався уві сні, а Джуді тихенько застогнала. Наступного дня вони всі спустилися до моря, і на Аполло-Бандер¹⁰ сталася сцена, коли Панч виявив, що Міта не може поїхати з ними, а Джуді дізналася, що ая залишається. Але Панч знайшов тисячу захопливих речей — канатів, блоків і парових труб — на великому пароплаві компанії «P. & O.» задовго до того, як Міта та ая витерли сльози.

— Повертайся, Панч-баба, — гукала ая.

— Повертайся, — просив Міта, — і будь бурра-сагібом¹¹.

— Так, — відповів Панч, піднятий на батькових руках, щоб помахати на прощання. — Так, я повернуся і буду бурра-сагібом бахадуром!¹²

Наприкінці першого дня Панч зажадав, щоб його висадили в Англії, яка, на його переконання, мала бути зовсім поруч. Наступного дня знявся веселий вітерець, і Панча сильно знудило.

— Коли я повертатимуся в Бомбей, — сказав Панч, одужавши, — я поїду дорогою, в екіпажі. Це дуже неслухняний корабель.

Шведський боцман втішив його, і в міру того, як плавання тривало, хлопчик змінив свою думку. Навколо було стільки всього, що треба було побачити, торкнутися й про що розпитати, що Панч майже забув аю, Міту та хамала, і насилу згадував кілька слів мовою гіндустані, яка колись була для нього другою рідною.

Але з Джуді все було набагато гірше. За день до того, як пароплав прибув до Саутгемптона, мама запитала її, чи не хоче вона знову побачити аю. Сині очі Джуді повернулися до морської далечіні, що поглинула все її крихітне минуле, і вона запитала:

— Ая? Яка ая?

Мама плакала над нею, а Панч дивувався. Саме тоді він уперше почув пристрасне благання мами — ніколи не давати Джуді забути її. Оскільки Джуді була маленькою, сміховинно маленькою, а мама щовечора протягом останніх чотирьох тижнів приходила до каюти, щоб заколисати її та Панча таємничою піснею, яку він називав «Сину, душе моя»¹³, Панч не міг зрозуміти, що мама має на увазі. Але він щосили намагався виконати свій обов'язок; бо щойно мама вийшла з каюти, він сказав Джуді:

— Джу, ти пам'ятаєш маму?

— Звісно, пам'ятаю, — відказала Джуді.

— Тоді завжди пам'ятай маму, бо інакше я не дам тобі паперових качок, яких вирізав для мене рудий капітан-сагіб.

Тож Джуді пообіцяла завжди «пам'ятати маму». Знову і знову мама повторювала Панчу цей наказ, і тато говорив те саме з наполегливістю, яка лякала дитину.

— Ти мусиш поспішати й вчитися писати, Панчу, — казав тато, — і тоді ти зможеш писати нам листи в Бомбей.

— Я просто зайду до твоєї кімнати, — відповів Панч, і тато захлинувся словами.

Тато й мама постійно захлиналися від сліз у ті дні. Якщо Панч сварив Джуді за те, що вона «не пам'ятає», вони захлиналися. Якщо Панч розтягувався на дивані в найманій квартирі Саутгемптона і змальовував своє майбутнє в пурпурових і золотих барвах, вони захлиналися; так само було і тоді, коли Джуді підставляла губки для поцілунку. Протягом багатьох днів усі четверо були волоцюгами на обличчі землі — Панч, якому не було ким командувати, Джуді, занадто мала для всього на світі, і тато з мамою — похмурі, розгублені та заплакані.

— Де, — запитав Панч, стомлений огидною спорудою на чотирьох колесах із купою багажу нагорі, — де наш брум-гаррі¹⁴? Ця штука так гуркоче, що я не можу говорити. Де наш власний брум-гаррі? Коли я був на Бандстанді¹⁵ перед від’їздом, я запитав Інвераріті-сагіба, чому він у ньому сидить, а він сказав, що це його власний. А я сказав: «Я віддам його вам» — мені подобається Інвераріті-сагіб — і запитав: «А ви можете просунути ноги в ці петлі біля вікон?». Й Інвераріті-сагіб сказав «ні» і засміявся. Я можу просунути ноги в петлі. Я можу просунути ноги в ці петлі. Дивіться! Ой, мама знову плаче! Я не знав, що цього не можна робити.

Панч витяг ноги з петель найманого екіпажу; двері відчинилися, і він з’їхав на землю у каскаді пакунків біля дверей суворої маленької вілли, на воротах якої красувався напис «Даун Лодж». Панч підвівся і з неприязню оглянув будинок. Він стояв на піщаній дорозі, і холодний вітер лоскотав його коліна, прикриті панталонами.

— Ходімо звідси, — сказав Панч. — Це негарне місце.

Але мама, тато й Джуді вже вийшли з кеба, і весь багаж заносили до будинку. На порозі стояла жінка в чорному і широко посміхалася сухими порепаними губами. За нею стояв чоловік — великий, кістлявий, сивий і кульгавий на одну ногу, — а за ним хлопчик років дванадцяти, чорнявий і масний на вигляд. Панч оглянув цю трійцю і рушив уперед без страху, як він звик робити в Бомбеї, коли приходили гості, а він випадково грався на веранді.

— Добрий день, — сказав він. — Я Панч.

Але всі вони дивилися на багаж — усі, крім сивого чоловіка, який потис Панчу руку і сказав, що той «спритний малий». Зчинилася велика біганина, гупання ящиків, а Панч згорнувся калачиком на дивані в їдальні й почав роздумувати.

— Мені не подобаються ці люди, — вирішив Панч. — Але байдуже. Ми скоро поїдемо. Ми завжди звідусіль скоро їхали. Хочу, щоб ми швидше повернулися в Бомбей.

Бажання не здійснилося. Протягом шести днів мама час від часу плакала і показувала жінці в чорному весь одяг Панча — вільність, яка його обурювала.

«Але, може, вона нова біла ая», — думав він.

— Я маю називати її Антироза¹⁶, але вона не називає мене сагібом. Каже просто «Панч», — довірився він Джуді.

— Хто така Антироза? — Джуді не знала. Ні вона, ні Панч ніколи не чули про таку істоту, як «тітка». Їхній світ складався з тата й мами, які знали все, дозволяли все і любили всіх — навіть Панча, коли той ішов у сад у Бомбеї і набивав нігті землею після щотижневого підстригання, бо, як він пояснював між двома ударами капця своєму змученому батькові, його пальці «здавалися такими новенькими на кінчиках».

Якимось несвідомим чуттям Панч вирішив, що краще тримати обох батьків між собою і жінкою в чорному та чорнявим хлопчиком. Він їх не схвалював. Йому сподобався сивий чоловік, який висловив бажання, щоб його називали «дядько Гаррі». Вони кивали один одному при зустрічі, і сивий чоловік показав йому маленьку модель корабля з оснащенням, яке піднімалося й опускалося.

— Це модель «Бриска» — того самого «Бриска», якому довелося несолодко того дня під Наварином¹⁷. — Сивий чоловік промугикав останні слова і поринув у задуму. — Я розповім тобі про Наварин, Панчу, коли ми підемо гуляти разом; і ти не мусиш чіпати корабель, бо це «Бриск».

Задовго до того, як ця прогулянка — перша з багатьох — відбулася, Панча і Джуді розбудили в холодній сутіні лютневого ранку, щоб попрощатися; і з ким — з татом і мамою, які цього разу плакали обоє. Панч був дуже сонним, а Джуді — вередливою.

— Не забувайте нас, — благала мама. — О, мій маленький сину, не забувай нас і стеж, щоб Джуді теж пам'ятала.

— Я сказав Джуді пам'ятати, — відповів Панч, викручуючись, бо батькова борода лоскотала йому шию. — Я сказав Джуді — десять-сорок-одинадцять тисяч разів. Але Джу така маленька — зовсім немовля, правда ж?

— Так, — сказав тато, — зовсім немовля, і ти мусиш бути добрим до Джуді, і поспішай вчитися писати, і... і... і...

Панч знову опинився у своєму ліжку. Джуді міцно спала, а внизу почувся гуркіт кеба. Тато й мама поїхали. Не в Насік; це було за морем. У якесь місце набагато ближче, звісно, і так само звісно, що вони повернуться. Вони поверталися після вечірок, і тато повертався після того, як їздив у місце під назвою «Сніги»¹⁸, і мама з ним — до Панча і Джуді в будинок місіс Інвераріті на Марін-Лайнс. Безперечно, вони повернуться знову. Тож Панч заснув до справжнього ранку, коли чорнявий хлопчик зустрів його звісткою, що тато й мама поїхали в Бомбей, а він і Джуді залишаться в Даун Лодж «назавжди». Антироза, до якої він у сльозах звернувся за спростуванням, сказала, що Гаррі сказав правду, і що тепер Панчу належить охайно складати свій одяг перед сном. Панч вийшов і гірко заплакав разом із Джуді, в чию світлу голівку він уже вбив деякі уявлення про те, що таке розлука.

Коли доросла людина виявляє, що вона покинута Провидінням, позбавлена свого Бога і кинута без допомоги, розради чи співчуття у світ, новий і чужий для неї, її відчай, що може знайти вияв у нечестивому житті, описі свого досвіду або в більш радикальному способі — самогубстві, зазвичай вважається вражаючим. Дитина за таких самих обставин, наскільки дозволяє її розуміння, не може просто проклясти Бога і померти. Вона реве, поки її ніс не стане червоним, очі не розболяться, а голова не почне тріщати. Панч і Джуді не зі своєї вини втратили весь свій світ. Вони сиділи в передпокої та плакали; чорнявий хлопчик спостерігав за ними здалеку. Модель корабля не допомагала, хоча сивий чоловік запевняв Панча, що той може смикати за оснащення скільки завгодно; а Джуді пообіцяли вільний вхід на кухню. Вони хотіли тата й маму, які поїхали в Бомбей за моря, і їхнє горе, поки воно тривало, було невтішним.

Коли сльози вщухли, у будинку запала тиша. Антироза вирішила, що дітям краще «виплакатися», а хлопчик пішов до школи. Панч підвів голову від підлоги й тужливо шмигнув носом. Джуді майже заснула. Три короткі роки не навчили її усвідомлено зносити печаль. У повітрі почулося далеке глухе гудіння — повторюваний важкий удар. Панч знав цей звук у Бомбеї під час мусонів. То було море — море, яке треба перетнути, перш ніж хтось зможе дістатися Бомбея.

— Швидше, Джу! — вигукнув він. — Ми зовсім поруч із морем. Я чую його! Слухай! Ось куди вони поїхали. Може, ми наздогнали б їх, якби встигли. Вони не хотіли їхати без нас. Вони просто забули.

— Так, — сказала Джуді. — Вони просто забули. Ходімо до моря.

Двері в передпокій були відчинені, як і хвіртка в саду.

— Тут дуже, дуже велике місце, — сказав він, обережно дивлячись на дорогу, — і ми заблукаємо. Але я знайду якогось чоловіка і накажу йому відвести мене назад до мого дому — як я робив у Бомбеї.

Він узяв Джуді за руку, і обоє побігли без капелюхів у напрямку шуму моря. «Даун Лодж» був майже останнім у ряду новозбудованих будинків, що тяглися крізь пустир із цегляними насипами до пустища, де іноді ставали табором цигани і де тренувалася гарнізонна артилерія Роклінгтона. Людей було небагато, і дітей могли сприйняти за дітей військових, що блукали далеко від дому. Пів години втомлені маленькі ніжки тупали пустищем, картопляним полем і піщаними дюнами.

— Я так втомилася, — сказала Джуді, — і мама буде сердитися.

— Мама ніколи не сердиться. Гадаю, вона зараз чекає біля моря, поки тато бере квитки. Ми знайдемо їх і поїдемо разом. Джу, не смій сідати. Ще зовсім трохи, і ми вийдемо до моря. Джу, якщо ти сядеш, я тебе відшльопаю! — сказав Панч.

Вони видерлися на чергову дюну і побачили велике сіре море під час відливу. Сотні крабів снували берегом, але не було жодного сліду тата й мами, навіть жодного корабля на воді — нічого, крім піску та багнюки на милі й милі довкола. І Дядько Гаррі знайшов їх випадково — дуже замурзаних і дуже нещасних: Панч заходився сльозами, але намагався відволікти Джуді «маленьким кгабом»¹⁹, а Джуді волала до безжального горизонту: «Мамо, мамо!» — і знову «Мамо!».

ДРУГИЙ МІШОК

О горе нам, знедоленим душам!
З усіх створінь під небом широким
Ми — найбільш зневірені, хто мав найбільше надії,
Ми — найбільш безвірні, хто вірив найбільше.
(А. Г. Клаф)²⁰

Весь цей час — ні слова про Чорну Вівцю. Він з'явився пізніше, і Гаррі, чорнявий хлопчик, був головним винуватцем його появи.

Джуді — а хто міг не полюбити маленьку Джуді? — за особливим дозволом потрапила на кухню, а звідти — прямісінько в серце Тітоньки Рози. Гаррі був єдиною дитиною Тітоньки Рози, а Панч був «зайвим хлопчиком» у домі. Для нього або його маленьких справ не було особливого місця; йому забороняли розвалюватися на диванах і пояснювати свої ідеї щодо створення цього світу чи свої надії на майбутнє. Розвалюватися — це лінощі, що псують дивани, а від маленьких хлопчиків не чекали розмов. З ними лише проводили виховні бесіди²¹, і ці розмови мали йти на користь їхній моралі. Як безперечний деспот у своєму домі в Бомбеї, Панч не міг зрозуміти, чому він раптом став ніким у цьому новому житті.

Гаррі міг тягнутися через весь стіл і брати те, що хотів; Джуді могла просто вказати пальцем і отримати бажане. Панчу заборонялося і те, і інше. Сивий чоловік був його великою надією і опорою протягом багатьох місяців після того, як мама й тато поїхали, а він забув сказати Джуді, щоб вона «пам'ятала маму».

Цю забудькуватість можна було виправдати, бо за цей час Тітонька Роза познайомила його з двома дуже вражаючими речами: абстракцією під назвою Бог — близьким другом і союзником Тітоньки Рози, який, за загальним переконанням, жив за кухонною плитою, бо там було гаряче; — і брудною коричневою книжкою, заповненою незрозумілими крапками та значками. Панч завжди прагнув усім догодити. Тому він поєднав історію Створення світу з тим, що зміг пригадати з індійських казок, і шокував Тітоньку Розу, переповівши результат Джуді. Це був гріх, тяжкий гріх, і з Панчем провели виховну бесіду тривалістю чверть години. Він не міг зрозуміти, у чому тут злочин, але остерігався повторювати провину, бо Тітонька Роза сказала йому, що Бог чув кожне його слово і дуже розгнівався. «Якщо це правда, то чому Бог не прийшов і не сказав про це сам?», — подумав Панч і викинув це з голови. Згодом він навчився сприймати Господа як єдину річ у світі, страшнішу за Тітоньку Розу — як Істоту, що стоїть на задньому плані й рахує удари різки.

Але читання на той час було набагато серйознішою справою за будь-яке віровчення. Тітонька Роза посадила його за стіл і сказала, що «А» і «Б» разом означають «аб».

— Чому? — запитав Панч. — «А» — це «а», а «Б» — це «бе». Чому «А» і «Б» означають «аб»?

— Тому що я так сказала, — відрізала Тітонька Роза, — і ти мусиш це повторювати.

Панч слухняно повторював, і протягом місяця, вкрай неохоче, пробивався крізь коричневу книжку, анітрохи не розуміючи її змісту. Але Дядько Гаррі, який багато гуляв і зазвичай наодинці, мав звичку заходити до дитячої кімнати й пропонувати Тітоньці Розі, щоб Панч пішов із ним. Він рідко розмовляв, але показав Панчу весь Роклінгтон: від мулистих берегів і пісків задньої бухти до великих гаваней, де стояли на якорі кораблі, і верфей, де ніколи не вщухали молоти, і крамниць морського спорядження, і блискучих мідних стійок у конторах, куди Дядько Гаррі ходив раз на три місяці з клаптиком синього паперу й отримував натомість золоті соверени; бо він мав пенсію за поранення. Панч чув від нього і розповідь про битву під Наварином, де матроси флоту ще три дні по тому були глухі як тетереви й могли спілкуватися лише знаками.

— Це через гуркіт гармат, — казав Дядько Гаррі, — і десь усередині мене досі сидить куля з пижем²².

Панч розглядав його з цікавістю. Він не мав найменшого уявлення, що таке «пиж», а його уявлення про кулю обмежувалося доковим гарматним ядром, більшим за його власну голову. Як Дядько Гаррі міг тримати гарматне ядро всередині? Він боявся запитати, щоб Дядько Гаррі не розгнівався.

Панч ніколи не знав, що таке гнів — справжній гнів — аж до того жахливого дня, коли Гаррі взяв його коробку з фарбами, щоб розфарбувати човен, а Панч висловив протест. Тоді на сцені з’явився Дядько Гаррі і, бурмочучи щось про «чужих дітей», відлупцював чорнявого хлопчика палицею по плечах так, що той заридав і заверещав; прибігла Тітонька Роза й почала лаяти Дядька Гаррі за жорстокість до власної плоті й крові, а Панч здригнувся до кінчиків пальців.

— Це не моя провина, — пояснював він хлопчику, але і Гаррі, і Тітонька Роза сказали, що саме його, і що Панч наябедничав, і цілий тиждень прогулянок із Дядьком Гаррі більше не було.

Але той тиждень приніс Панчу велику радість. Він повторював, аж поки йому тричі не остогидло твердження: «Кіт ліг на Мат, і прийшов Щур».

— Тепер я справді вмію читати, — сказав Панч, — і тепер я ніколи нічого в світі не читатиму.

Він поклав коричневу книжку в шафу, де зберігалися його підручники, і випадково вивалив звідти старече видання без обкладинки під назвою «Sharpe’s Magazine». На першій сторінці було страхітливе зображення Грифона з віршами під ним. Грифон щодня забирав по одній вівці з німецького села, аж поки не прийшов чоловік із «фальшіоном»²³ і не розрубав Грифона навпіл. Бог знає, що таке той «фальшіон», але там був Грифон, і його історія була куди кращою за вічного Кота.

— Це, — сказав Панч, — щось означає, і тепер я дізнаюся про все на світі. — Він читав, поки не згасло світло, не розуміючи й десятої частини змісту, але роздратований проблисками нових світів, що мали відкритися згодом.

— Що таке «фальшіон»? Що таке «я-гня»²⁴? Що таке «ниций узурпатор»? Що таке «зелена левада»? — випитував він перед сном із розпашілими щоками у здивованої Тітоньки Рози.

— Помолися і лягай спати, — була її відповідь, і це була вся допомога, яку Панч тоді чи згодом отримав від неї в новому й чудовому занятті — читанні.

«Тітонька Роза знає лише про Бога і таке інше, — міркував Панч. — Дядько Гаррі мені розкаже».

Наступна прогулянка довела, що Дядько Гаррі теж не може допомогти; але він дозволяв Панчу говорити й навіть присів на лаву, щоб послухати про Грифона. Інші прогулянки приносили інші історії, бо Панч забирався все далі в нетрі книжок, яких у домі було багато і яких ніхто ніколи не відкривав — від випусків «Френка Ферлі» та ранніх віршів Теннісона, надрукованих анонімно в «Sharpe’s Magazine», до каталогів виставки 62-го року, яскравих і чудово незрозумілих, та окремих сторінок «Мандрів Гуллівера».

Щойно Панч навчився з’єднувати докупи кілька літер, він написав у Бомбей, вимагаючи зворотною поштою «всі книжки у всьому світі». Тато не зміг виконати це скромне замовлення, але надіслав «Казки братів Грімм» та Ганса Андерсена. Цього було достатньо. Якщо його лише залишали в спокої, Панч міг у будь-яку годину перенестися у власну країну, поза межі досяжності Тітоньки Рози та її Бога, Гаррі з його знущаннями та претензій Джуді на спільні ігри.

— Не заважай мені, я читаю. Йди грайся на кухню, — бурчав Панч. — Тітонька Роза дозволяє тобі туди ходити.

У Джуді різалися другі зуби, і вона була вередливою. Вона поскаржилася Тітоньці Розі, яка накинулася на Панча.

— Я читав, — пояснив він, — читав книжку. Я хочу читати.

— Ти робиш це лише для того, щоб випендритися, — сказала Тітонька Роза. — Але ми ще побачимо. Грайся з Джуді зараз і не відкривай книжку цілий тиждень.

Джуді не надто весело провела час із Панчем, якого переповнювало обурення. У цій забороні була якась дріб’язковість, що спантеличувала його.

— Це те, що мені подобається робити, — сказав він, — і вона дізналася про це і зупинила мене. Не плач, Джу — це не твоя провина — будь ласка, не плач, бо вона скаже, що це я тебе довів.

Джу лояльно втерла сльози, і обоє гралися у своїй дитячій — кімнаті в цокольному поверсі, наполовину підземній, куди їх регулярно відправляли після обіду, поки Тітонька Роза спала. Вона пила вино — тобто щось із пляшки в барі — «заради здоров’я шлунка», але якщо не засинала, то іноді заходила до дитячої перевірити, чи діти справді граються. Оскільки кубики, дерев’яні обручі, кеглі та порцеляна не можуть розважати вічно, особливо коли всю Країну Фей можна здобути одним відкриттям книжки, Панча раз по раз заставали за читанням для Джуді або розповідями нескінченних казок. Це було порушенням закону, і Тітонька Роза забирала Джуді, залишаючи Панча гратися наодинці — «і щоб я чула, як ти це робиш».

Це було невеселе заняття, бо він мусив створювати шум гри. Нарешті, з безмежними хитрощами, він придумав пристрій, за якого стіл тримався трьома ніжками на іграшкових кубиках, залишаючи четверту вільною, щоб гупати нею по підлозі. Він міг рухати стіл однією рукою, а іншою тримати книжку. Так він і робив до одного лихого дня, коли Тітонька Роза зненацька налетіла на нього й заявила, що він «живе брехнею».

— Якщо ти вже достатньо дорослий для такого, — сказала вона (її вдача завжди була найгіршою після обіду), — значить, ти достатньо дорослий, щоб тебе відлупцювали.

— Але... я... я не тварина! — жахнувся Панч.

Він згадав Дядька Гаррі та палицю і поблід. Тітонька Роза сховала за спиною легку різку, і Панча відлупцювали по плечах просто на місці. Це стало для нього одкровенням. Двері кімнати замкнули, і його залишили плакати до каяття й вибудовувати власне євангеліє життя.

Тітонька Роза, міркував він, мала владу карати його багатьма ударами. Це було несправедливо і жорстоко, і мама з татом ніколи б цього не дозволили. Хіба що, як натякала Тітонька Роза, вони прислали таємні накази. У такому разі він був справді покинутий. Надалі було б розсудливо задобрювати Тітоньку Розу, але ж знову — навіть у тих справах, де він був невинним, його звинувачували в бажанні «вихвалятися». Він «вихвалявся» перед гостями, коли напав на незнайомого джентльмена — дядька Гаррі, а не свого власного — із проханнями розповісти про Грифона та фальшіон, а також про точну будову тільбері²⁵, у якому роз’їжджав Френк Ферлі²⁶ — усе це були питання першочергової ваги, які він жадав з’ясувати. Очевидно, не було сенсу вдавати, ніби він любить Тітоньку Розу.

У цей момент увійшов Гаррі й зупинився віддалік, із огидою споглядаючи на Панча — розпатлану купу в кутку кімнати.

— Ти брехун — малий брехун, — сказав Гаррі з великою насолодою, — і ти питимеш чай тут, бо ти не вартий того, щоб розмовляти з нами. І тобі не можна знову розмовляти з Джуді, поки мама не дозволить. Ти її зіпсуєш. Тобі місце тільки зі слугами. Так каже мама.

Довівши Панча до чергового нападу сліз, Гаррі пішов нагору з новиною, що Панч усе ще бунтує. Дядько Гаррі неспокійно сидів у їдальні.

— Хай йому грець, Розо, — мовив він нарешті, — чи не могла б ти дати дитині спокій? Він цілком непоганий малий, коли я з ним бачуся.

— Він прикидається вихованим перед тобою, Генрі, — відповіла Тітонька Роза, — але я боюся, дуже боюся, що він — Чорна Вівця в родині.

Гаррі почув це і закарбував прізвисько в пам’яті для майбутнього вжитку. Джуді плакала, поки їй не наказали припинити, мовляв, брат не вартий її сліз; а вечір завершився поверненням Панча до верхніх покоїв і приватною бесідою, під час якої Панчу відкрили всі сліпучі жахи Пекла з таким запасом образів, який тільки вміщався у вузькому розумі Тітоньки Рози.

Найгіршим за все був докір у круглих очах Джуді, і Панч ліг спати на самому дні Долини Приниження²⁷. Він ділив кімнату з Гаррі й знав, яка каторжна мука на нього чекає. Протягом півтори години він мусив відповідати на запитання цього юного джентльмена про мотиви своєї брехні — і то брехні тяжкої, — про точну кількість ударів, завданих Тітонькою Розою, а також мусив висловлювати глибоку вдячність за такі релігійні настанови, які Гаррі вважав за потрібне надати.

Від того дня почалося падіння Панча, тепер уже — Чорної Вівці.

— Ненадійний в одному — ненадійний в усьому, — казала Тітонька Роза, і Гаррі відчув, що Чорна Вівця цілком у його владі. Він міг розбудити його серед ночі, щоб запитати, чому той такий брехун.

— Я не знаю, — відповідав Панч.

— Тоді хіба ти не думаєш, що тобі слід встати й помолитися Богу про нове серце?

— Т-так.

— Тоді вставай і молися! — І Панч вилазив із ліжка з лютою ненавистю в серці до всього світу, видимого і невидимого. Він постійно влипав у халепи. Гаррі мав хист допитувати його про події дня, і цей допит майже ніколи не минав без того, щоб заспаний і озлоблений хлопчик не припустився пів десятка суперечностей — про які наступного ранку справно доповідали Тітоньці Розі.

— Але це не була брехня, — починав Панч, кидаючись у плутані пояснення, що затягували його ще глибше в багнюку. — Я сказав, що не молився двічі на день, і це було у вівторок. Один раз я молився. Я знаю, що молився, але Гаррі каже, що ні, — і так далі, поки напруга не викликала сльози, і його з ганьбою висилали з-за столу.

— Ти раніше не був таким поганим, — казала Джуді, зачудована переліком злочинів Чорної Вівці. — Чому ти такий поганий тепер?

— Я не знаю, — відповідав Чорна Вівця. — Я не такий, якби тільки мене не затуркали до нестями. Я знав, що я робив, і хочу це сказати, але Гаррі завжди все виставляє якось інакше, і Тітонька Роза не вірить жодному моєму слову. О, Джу! Тільки ти не кажи, що я поганий.

— Тітонька Роза каже, що ти такий, — мовила Джуді. — Вона вчора казала це вікарію, коли той приходив.

— Чому вона розповідає про мене всім людям за межами дому? Це нечесно, — сказав Чорна Вівця. — Коли я був у Бомбеї і поводився погано — справді погано, а не отак вигадано погано — мама казала татові, а тато казав мені, що він знає, і на тому все. Чужі люди про це не знали — навіть Міта не знав.

— Я не пам’ятаю, — тужливо сказала Джуді. — Я тоді була зовсім маленька. Мама любила тебе так само сильно, як і мене, правда ж?

— Звісно, любила. І тато теж. Усі любили.

— Тітонька Роза любить мене більше, ніж тебе. Вона каже, що ти — Божа Кара і Чорна Вівця, і мені не можна розмовляти з тобою більше, ніж необхідно.

— Завжди? Не тільки тоді, коли тобі взагалі заборонено зі мною говорити?

Джуді сумно кивнула. Чорна Вівця відвернувся у відчаї, але руки Джуді обвили його шию.

— Не зважай, Панчу, — прошепотіла вона. — Я розмовлятиму з тобою так само, як завжди. Ти мій власний рідний брат, хоч ти і... хоч Тітонька Роза каже, що ти поганий, а Гаррі каже, що ти маленьке курча. Він каже, що якби я сильно смикнула тебе за волосся, ти б заплакав.

— То смикай, — сказав Панч. Джуді обережно смикнула. — Смикай сильніше — щосили! Ось так! Тепер мені байдуже, скільки ти його смикатимеш. Якщо ти розмовлятимеш зі мною як раніше, я дозволю тобі смикати скільки захочеш — хоч усе вирви. Але я знаю: якби Гаррі прийшов, став поруч і змусив тебе це зробити — я б заплакав.

Так двоє дітей скріпили угоду поцілунком, і серце Чорної Вівці підбадьорилося; завдяки надзвичайній обережності та старанному униканню Гаррі він здобув репутацію доброчесного і цілий тиждень йому дозволяли читати спокійно. Дядько Гаррі брав його на прогулянки й втішав грубуватою ніжністю, ніколи не називаючи Чорною Вівцею.

«Тобі це на користь, мабуть, Панчу», — зазвичай казав він. «Давай сядемо. Я втомлююся». Тепер його кроки вели не до пляжу, а до цвинтаря Роклінгтона серед картопляних полів. Годинами сивий чоловік сидів на надгробку, поки Чорна Вівця читав епітафії, а потім із зітханням шкандибав назад додому.

— Я скоро там лежатиму, — сказав він Чорній Вівці одного зимового вечора, коли його обличчя здавалося білим, як стерта срібна монета, у світлі цвинтарної брами²⁸. — Можеш не казати Тітоньці Розі.

Місяць по тому він різко розвернувся, не пройшовши й половини ранкової прогулянки, і поплентався назад до будинку.

— Поклади мене в ліжко, Розо, — пробурмотів він. — Свою останню милю я вже пройшов. Пиж мене наздогнав.

Його поклали в ліжко, і протягом двох тижнів тінь його недуги лежала на домі, а Чорна Вівця вештався туди-сюди непоміченим. Тато прислав йому нові книжки, і хлопчикові наказали сидіти тихо. Він пішов у свій власний світ і був цілком щасливий. Навіть уночі його блаженство було непорушним. Він міг лежати в ліжку і вигадувати собі історії про подорожі та пригоди, поки Гаррі був унизу.

— Дядько Гаррі помре, — сказала Джуді, яка тепер майже весь час проводила з Тітонькою Розою.

— Мені дуже шкода, — серйозно відповів Чорна Вівця. — Він сказав мені про це вже давно.

Тітонька Роза почула цю розмову.

— Невже ніщо не втихомирить твій грішний язик? — гнівно запитала вона. Навколо її очей були сині кола.

Чорна Вівця відступив до дитячої і заглибився в читання «Зійти, як квітка»²⁹ з глибоким і незрозумілим йому інтересом. Йому забороняли відкривати цю книгу через її «гріховність», але пута Всесвіту рушилися, а Тітонька Роза була у великому горі.

— Я радий, — подумав Чорна Вівця. — Тепер вона нещасна. Але це не була брехня. Я знав. Він просив мене не казати.

Тієї ночі Чорна Вівця раптово прокинувся. Гаррі в кімнаті не було, а на наступному поверсі чулося ридання. Потім крізь темряву донісся голос Дядька Гаррі, що співав пісню про Наваринську битву:

— Наш флагман — «Азія» була,
«Альбіон» і «Генуя» за нею йшли!

— «Він одужує», — подумав Чорна Вівця, який знав усі сімнадцять куплетів цієї пісні. Але кров застигла в його маленькому серці від наступної думки. Голос підскочив на октаву і зазвучав пронизливо, як боцманський свисток:

— А далі — «Роза» чарівна,
«Філомель» — брандер³⁰ — підійшла,
І «Бриск» малий відважно бивсь
Того дня під Наварином! —

— Того дня під Наварином, Дядьку Гаррі! — закричав Чорна Вівця, ледь не божеволіючи від збудження і страху перед чимось невідомим.

Двері відчинилися, і Тітонька Роза пронизливо крикнула вгору сходами:

— Тихо! Заради Бога, замовкни, ти, маленьке бісеня! Дядько Гаррі помер!

ТРЕТІЙ МІШОК

Зустріччю закоханих шлях завершиться,
Кожен син мудреця про це знає.

«Цікаво, що тепер зі мною буде», — думав Чорна Вівця, коли напівпоганські обряди, притаманні похованню мертвих у будинках середнього класу, було завершено, і Тітонька Роза, грізна у своєму чорному крепі, повернулася до життя. «Здається, я не зробив нічого поганого, про що вона б знала. Мабуть, скоро зроблю. Вона буде дуже сердита після смерті Дядька Гаррі, і Гаррі теж буде сердитий. Сидітиму в дитячій».

На жаль для планів Панча, було вирішено віддати його до денної школи, яку відвідував Гаррі. Це означало ранкову прогулянку з Гаррі і, можливо, вечірню; проте перспектива свободи в проміжку між ними була приємною. «Гаррі розповідатиме про все, що я роблю, але я нічого не робитиму», — вирішив Чорна Вівця. Підкріплений цим доброчесним наміром, він пішов до школи лише для того, щоб виявити, що Гарріна версія його характеру випередила його, і життя внаслідок цього стало тягарем. Він придивився до своїх нових товаришів. Дехто з них був неохайним, дехто говорив на діалекті, багато хто «ковтав» літеру «h»³¹, а в класі було двоє євреїв і негр, або хтось такий же темний. «Це габші³²», — сказав собі Чорна Вівця. «Навіть Міта сміявся з габші. Не думаю, що це підходяще місце». Він обурювався принаймні годину, поки не зметикував, що будь-який протест із його боку Тітонька Роза витлумачить як «вихваляння», а Гаррі розповість про це хлопцям.

— Як тобі школа? — запитала Тітонька Роза наприкінці дня.

— Я думаю, це дуже гарне місце, — тихо відповів Панч.

— Сподіваюся, ти попередив хлопців про характер Чорної Вівці? — звернулася Тітонька Роза до Гаррі.

— О так, — відповів цензор моралі Чорної Вівці. — Вони все про нього знають.

— Якби я був зі своїм батьком, — сказав Чорна Вівця, уражений до глибини душі, — я б не розмовляв із тими хлопцями. Він би мені не дозволив. Вони живуть у крамницях. Я бачив, як вони заходять у крамниці, де їхні батьки живуть і продають речі.

— Ти занадто гарний для цієї школи, чи не так? — мовила Тітонька Роза з гіркою посмішкою. — Ти мав би бути вдячний, Чорна Вівце, що ці хлопці взагалі з тобою розмовляють. Не кожна школа приймає маленьких брехунів.

Гаррі не забарився скористатися необачним зауваженням Чорної Вівці; як наслідок, кілька хлопців, включно з габші, продемонстрували Чорній Вівці вічну рівність людської раси, надавши йому стусанів, а розрадою від Тітоньки Рози було те, що він «отримав по заслузі за свою пиху». Проте він навчився тримати свої думки при собі й, задобрюючи Гаррі (носячи його книжки тощо), здобув трохи спокою. Його існування не було надто радісним. З дев’ятої до дванадцятої він був у школі, і з другої до четвертої, крім суботи. Вечорами його відправляли до дитячої готувати уроки на наступний день, і щовечора наставали жахливі допити від Гаррі. Джуді він бачив мало. Вона була глибоко релігійною — у шість років релігія дається легко — і болісно розривалася між природною любов’ю до Чорної Вівці та любов’ю до Тітоньки Рози, яка не могла помилятися.

Худорлява жінка відповідала на ту любов із надлишком, і Джуді, коли наважувалася, користувалася цим, щоб випросити пом’якшення кари для Чорної Вівці. Невдачі в шкільних уроках каралися вдома тижнем без жодного читання, окрім підручників, і Гаррі зловтішно приносив звістки про такі провали. Більше того, Чорна Вівця був змушений повторювати уроки перед сном Гаррі, якому зазвичай вдавалося довести малого до заціпеніння, після чого він «втішав» його найпохмурішими прогнозами на завтра. Гаррі був одночасно шпигуном, професійним пересмішником, інквізитором і заступником ката при Тітоньці Розі. Він виконував свої численні обов'язки з натхненням. Тепер, коли Дядько Гаррі помер, апелювати було ні до кого. Чорній Вівці не дозволяли зберігати бодай краплю самоповаги в школі; вдома ж він був, звісно, повністю дискредитований і вдячний за будь-який прояв жалю з боку служниць — вони часто змінювалися в «Даун Лодж», бо теж, за словами господині, були брехухами. «Тобі тільки з Чорною Вівцею в одному човні плисти», — таку фразу кожна нова Джейн чи Еліза могла очікувати почути від Тітоньки Рози не минало й місяця; і Чорна Вівця звик питати нових дівчат, чи їх уже порівнювали з ним. Для них він був просто Чорною Вівцею — без жодних додатків, тоді як інші були «мастер Гаррі» та «міс Джуді».

З часом пам'ять про тата й маму майже повністю перекрилася неприємним обов'язком писати їм листи під наглядом Тітоньки Рози щонеділі. Чорна Вівця забув, яким було його життя на початку. Навіть благання Джуді «спробувати згадати про Бомбей» не могли його розворушити.

— Я не можу згадати, — казав він. — Знаю тільки, що я віддавав накази, а мама мене цілувала.

— Тітонька Роза теж поцілує тебе, якщо ти будеш слухняним, — благала Джуді.

— Фе! Не хочу я поцілунків Тітоньки Рози. Вона скаже, що я лізу цілуватися, аби випросити зайвий шматок їжі.

Тижні розтягувалися в місяці, настали канікули; але якраз перед канікулами Чорна Вівця впав у смертний гріх. Серед багатьох хлопчаків, яких Гаррі підбивав «дати Чорній Вівці по голові, бо він не посміє вдарити у відповідь», був один особливо дошкульний, який невдалої миті напав на Чорну Вівцю, коли Гаррі не було поруч. Удари були болючими, і Чорна Вівця вдарив навмання з усією силою, на яку був здатний. Хлопець упав і заскиглив. Чорна Вівця був вражений власним вчинком, але, відчувши під собою беззахисне тіло, почав трясти його обома руками в сліпій люті, а потім почав душити ворога, щиро бажаючи його вбити. Зчинилася штовханина, Гаррі з товаришами відтягнули Чорну Вівцю від тіла і відконвоювали додому — побитого, але в захваті. Тітоньки Рози не було вдома. Очікуючи на її прихід, Гаррі заходився читати Чорній Вівці лекцію про гріх убивства, описуючи його як злочин Каїна.

— Чому ти не бився чесно? Навіщо ти бив його, коли він упав, ти, маленьке щеня?

Чорна Вівця подивився на горло Гаррі, а потім на ніж на обідньому столі.

— Я не розумію, — втомлено промовив він. — Ти завжди нацьковуєш їх на мене і кажеш, що я боягуз, коли я рюмсаю. Дай мені спокій, поки не прийде Тітонька Роза. Вона відлупцює мене, якщо ти скажеш, що мене треба відлупцювати; тож усе гаразд.

— Усе зовсім не гаразд, — владно мовив Гаррі. — Ти ледь не вбив його, і я не здивуюся, якщо він помре.

— Він помре? — перепитав Чорна Вівця.

— Цілком можливо, — відказав Гаррі, — і тоді тебе повісять, і ти потрапиш до Пекла.

— Добре, — сказав Чорна Вівця, хапаючи столовий ніж. — Тоді я вб'ю тебе зараз. Ти кажеш і робиш таке... і я не знаю, як воно все стається, ти ніколи не даєш мені спокою — і мені байдуже, що буде далі!

Він кинувся на хлопця з ножем, і Гаррі втік нагору до своєї кімнати, обіцяючи Чорній Вівці найстрашнішу прочуханку в світі, коли повернеться Тітонька Роза. Чорна Вівця сів біля підніжжя сходів із ножем у руці й заплакав через те, що не вбив Гаррі. Служниця піднялася з кухні, забрала ніж і спробувала його втішити. Але Чорна Вівця був невтішним. Його сильно поб'є Тітонька Роза, потім буде ще одна прочуханка від Гаррі, потім Джуді заборонять із ним розмовляти, потім про це розкажуть у школі, а потім...

Не було нікого, хто міг би допомогти чи кому було б не байдуже, і найкращим виходом із цієї справи була смерть. Ніж — це боляче, але Тітонька Роза рік тому казала йому, що якщо він лизатиме фарбу з іграшок, то помре. Він пішов до дитячої, відкопав старий Ноїв ковчег і злизав фарбу з усіх тварин, що там залишилися. Смак був огидний, але до повернення Тітоньки Рози та Джуді він вилизав голуба Ноя дочиста. Він піднявся нагору і зустрів їх словами:

— Будь ласка, Тітонько Розо, я думаю, що майже вбив хлопця в школі і намагався вбити Гаррі; тож коли ви закінчите про Бога і Пекло, ви відлупцюєте мене і покінчимо з цим?

Розповідь про напад у викладенні Гаррі можна було пояснити лише вселенням диявола. Через це Чорну Вівцю не лише відлупцювали як слід — спочатку Тітонька Роза, а потім, коли він уже був зовсім заляканий, ще й Гаррі, — але за нього ще й молилися під час сімейної молитви разом із Джейн, яка вкрала холодну котлету з комори і гучно шмигала носом, поки її гріх виносили перед Престол Благодаті. Чорна Вівця був увесь у синцях, тіло заніміло, але він відчував тріумф. Він помре цієї ж ночі й позбудеться їх усіх. Ні, він не проситиме вибачення у Гаррі і не терпітиме допитів перед сном, навіть якщо той називатиме його «юним Каїном».

— Мене вже відлупцювали, — заявив він, — і я зробив інші речі. Мені байдуже, що робити. Якщо ти заговориш до мене сьогодні, Гаррі, я встану і спробую тебе вбити. Тепер можеш убивати мене, якщо хочеш.

Гаррі переніс своє ліжко до гостьової кімнати, а Чорна Вівця ліг помирати. Можливо, виробники Ноєвих ковчегів знають, що їхні тварини часто потрапляють до дитячих ротів, і фарбують їх відповідно. Певно лише те, що звичайний, сірий наступний ранок зазирнув у вікна і застав Чорну Вівцю цілком здоровим і дуже засоромленим, але збагаченим знанням: у крайньому разі він може убезпечити себе від Гаррі на майбутнє.

Коли він спустився до сніданку в перший день канікул, його зустріли новиною: Гаррі, Тітонька Роза та Джуді їдуть до Брайтона, а Чорна Вівця залишиться вдома зі служницею. Його останній спалах гніву чудово вписувався в плани Тітоньки Рози — це дало їй гарний привід залишити «зайвого хлопчика» вдома. Тато з Бомбея, який, здавалося, знав потреби юного грішника до хвилини, надіслав того тижня пакунок нових книжок. І з ними, у товаристві Джейн, Чорна Вівця залишився наодинці на цілий місяць.

Книжок вистачило на десять днів. Він «проковтнув» їх занадто швидко, затяжними ковтками по дванадцять годин поспіль. Потім настали дні абсолютної бездіяльності, мрій і марширування уявних армій вгору й вниз по сходах; він рахував балясини та вимірював довжину й ширину кожної кімнати п'ядями — п'ятдесят уздовж стіни, тридцять упоперек і п'ятдесят назад. Джейн завела багато друзів і, отримавши від Чорної Вівці запевнення, що він не видасть її відлучки, щодня йшла з дому на довгі години. Чорна Вівця проводжав промені сонця, що сідало, з кухні до їдальні, а звідти вгору до своєї спальні, поки все не ставало сірим і темним; тоді він біг до кухонного вогнища і читав при його світлі. Він був щасливий тим, що його залишили в спокої і він міг читати досхочу. Але пізніше він почав боятися тіней від віконних фіранок, грюкання дверей і скрипу віконниць. Він виходив у сад, і шелест лаврових кущів лякав його.

Він зрадів, коли всі повернулися — Тітонька Роза, Гаррі та Джуді — сповнені новин, а Джуді ще й завалена подарунками. Хто міг не любити віддану маленьку Джуді? У відповідь на весь її веселий щебет Чорна Вівця довірив їй таємницю: відстань від вхідних дверей до верхнього майданчика першого поверху становить рівно сто вісімдесят чотири п'яді. Він з'ясував це сам!

Потім старе життя відновилося, але з певною зміною і новим гріхом. До інших своїх вад Чорна Вівця тепер додав феноменальну незграбність — він став так само непридатним для будь-якої справи, як і для будь-якого слова. Він і сам не міг пояснити, чому проливає все, до чого торкається, перекидає склянки, просто простягнувши руку, і б'ється головою об двері, які явно були зачинені. Весь його світ затягнуло сірим маревом, і воно звужувалося місяць за місяцем, аж поки врешті-решт не залишило Чорну Вівцю майже наодинці з фіранками, що тріпотіли, наче привиди, і безіменними жахами посеред білого дня, які, зрештою, виявлялися лише пальтами на гачках.

Канікули приходили й минали; Чорну Вівцю возили в гості до багатьох людей, чиї обличчя були абсолютно однаковими; його били, коли того вимагав випадок, і Гаррі катував його за будь-якої можливості; але Джуді захищала його попри всі чутки та наклепи, хоча цим і накликала на себе гнів Тітоньки Рози.

Тижні були нескінченними, а тато й мама — зовсім забутими. Гаррі закінчив школу і став клерком у банку. Звільнившись від його присутності, Чорна Вівця вирішив, що більше не дозволить позбавляти себе задоволення від читання. Відтак, коли він провалювався в школі, то доповідав, що все гаразд, і перейнявся глибокою зневагою до Тітоньки Рози, побачивши, як легко її обдурити. «Вона називає мене малим брехуном, коли я не брешу, а тепер, коли я це роблю, вона й не знає», — думав Чорна Вівця. Тітонька Роза раніше приписувала йому дріб’язкові хитрощі та підступи, які ніколи не спадали йому на думку. Тепер же, у світлі тих брудних знань, які вона йому відкрила, він відплатив їй сповна. У домі, де найневинніші його мотиви — природне прагнення до крихти любові — тлумачилися як бажання отримати більше хліба з варенням або піддобритися до чужих людей, щоб відсунути Гаррі на задній план, його робота була легкою. Тітонька Роза могла розпізнати певні види лицемірства, але не всі. Він протиставив свій дитячий розум її розуму і його більше не били. З кожним місяцем читати підручники ставало дедалі важче, і навіть сторінки книжок із великим шрифтом танцювали й розпливалися. Тож Чорна Вівця скнів у тінях, що огортали його і відрізали від світу, вигадуючи жахливі кари для «любого Гаррі» або плетучи чергову нитку в тенетах обману, якими він обплутав Тітоньку Розу.

Тоді стався крах, і павутиння розірвалося. Неможливо було передбачити все. Тітонька Роза особисто поцікавилася успіхами Чорної Вівці й отримала приголомшливу інформацію. Крок за кроком, із насолодою такою ж гострою, як тоді, коли вона викривала недоїдаючу служницю в крадіжці холодного м'яса, вона йшла слідом за провинами Чорної Вівці. Тижнями й тижнями, щоб уникнути вигнання від книжкових полиць, він робив дурнів із Тітоньки Рози, з Гаррі, з Бога, з усього світу! Жахливо, найжахливіше, і свідчення абсолютно розпусного розуму.

Чорна Вівця підрахував ціну. «Це буде лише одна велика прочуханка, а потім вона повісить мені на спину картку з написом "Брехун", як робила раніше. Гаррі відлупцює мене і буде молитися за мене, і вона буде молитися за мене під час молитви, казатиме, що я Дитя Диявола, і даватиме вчити гімни. Але я вже все прочитав, і вона так і не дізналася. Вона скаже, що знала весь час. Вона теж стара брехуха», — сказав він.

Три дні Чорна Вівця був замкнений у своїй спальні — щоб «приготувати своє серце». «Це означає дві прочуханки. Одну в школі й одну тут. Та, що тут, болітиме дужче». І сталося саме так, як він думав. Його відшмагали в школі перед євреями та габші за мерзенний злочин — подання неправдивих звітів про успішність. Його відлупцювала вдома Тітонька Роза за те ж саме, а потім дістали плакат. Тітонька Роза пришила його між лопатками і веліла йому йти на прогулянку з цим написом.

— Якщо ви змусите мене це зробити, — сказав Чорна Вівця дуже тихо, — я спалю цей будинок, і, можливо, вб'ю вас. Не знаю, чи зможу я вбити вас — ви така кістлява, — але я спробую.

За цим богохульством не відбулось жодного покарання, хоча Чорна Вівця був готовий вчепитися Тітоньці Розі у висохле горло і тримати, поки його не відтягнуть силою. Можливо, Тітонька Роза злякалася, бо Чорна Вівця, досягнувши надиру³³ гріха, поводився з новою відчайдушністю.

У самий розпал цих негараздів до «Даун Лодж» завітав гість із-за моря, який знав тата й маму і мав доручення побачити Панча та Джуді. Чорну Вівцю відправили до вітальні, де він з розгону врізався в масивний чайний стіл, заставлений порцеляною.

— Обережніше, обережніше, малий, — сказав гість, повільно повертаючи обличчя Чорної Вівці до світла. — Що то за великий птах на паркані?

— Який птах? — запитав Чорна Вівця.

Гість пів хвилини дивився глибоко в очі Чорної Вівці, а потім раптово вигукнув:

— Боже мій, та малий майже осліп!

Це був дуже діловий гість. Він наказав, під власну відповідальність, щоб Чорна Вівця не ходив до школи і не відкривав жодної книжки — поки не повернеться мама.

— Вона буде тут через три тижні, як ви, звісно, знаєте, — сказав він, — а я — Інвераріті-сагіб. Це я допоміг тобі з'явитися в цьому грішному світі, юначе, і, здається, ти не надто вдало скористався своїм часом. Ти не мусиш робити взагалі нічого. Зможеш так?

— Так, — відповів Панч приголомшено. Він не знав, що мама приїжджає. Значить, був шанс на ще одну прочуханку. Слава Богу, тато не приїде. Тітонька Роза останнім часом казала, що його мав би відлупцювати чоловік.

Протягом наступних трьох тижнів Чорній Вівці було суворо дозволено нічого не робити. Він проводив час у старій дитячій, розглядаючи зламані іграшки, за кожну з яких доведеться звітувати перед мамою. Тітонька Роза била його по руках, навіть якщо ламався дерев’яний човник. Але той гріх був дрібницею порівняно з іншими одкровеннями, на які так похмуро натякала Тітонька Роза.

— Коли приїде твоя мати і почує те, що я маю їй розповісти, вона, можливо, оцінить тебе належним чином, — похмуро казала вона і вартувала біля Джуді, щоб та маленька дівчинка не здумала втішити брата, ризикуючи власною душею.

І мама приїхала — у найманому екіпажі — вся у трепетному хвилюванні. Така мама! Вона була молодою, легковажно-молодою і прекрасною, з ніжно-рум'яними щоками, очима, що сяяли, як зорі, і голосом, якому не потрібні були заклики розпростертих рук, щоб притягнути малечу до свого серця. Джуді побігла просто до неї, але Чорна Вівця завагався. Чи не може це диво бути просто «вихвалянням»? Вона б не простягала рук, якби знала про його злочини. І чи не хоче вона за допомогою пестощів щось вивідати у Чорної Вівці? Хіба що всю його любов і всю його довіру — але Чорна Вівця цього не знав. Тітонька Роза пішла, залишивши маму, яка стояла на колінах між своїми дітьми, напівсміючись, напівплачучи, у тому самому передпокої, де Панч і Джуді ридали п'ять років тому.

— Ну що, пташенята, ви пам'ятаєте мене?

— Ні, — щиро сказала Джуді, — але я щовечора казала: «Боже, благослови тата й маму».

— Трішки, — мовив Чорна Вівця. — Пам'ятаю, що писав тобі щотижня, по-любому. Це не щоб вихвалятися, а через те, що буде потім.

— Що буде потім? Що має бути потім, мій любий хлопчику? — і вона знову притягнула його до себе. Він піддався ніяково, весь якийсь кутастий.

«Не звик до ласки», — з болем відзначила материнська душа. — «А дівчинка звикла».

«Вона занадто тендітна, щоб комусь зашкодити, — подумав Чорна Вівця, — і якби я сказав, що вб’ю її, вона б злякалася. Цікаво, що їй розповість Тітонька Роза».

Потім була напружена пізня вечеря, після якої мама взяла Джуді на руки й поклала її спати з безліччю ніжних слів. Невірна маленька Джуді вже показала, що покинула табір Тітоньки Рози. І ця леді сприйняла це з гіркотою. Чорна Вівця встав, щоб вийти з кімнати.

— Підійди і скажи «на добраніч», — мовила Тітонька Роза, підставляючи висохлу щоку.

— Пфе! — сказав Чорна Вівця. — Я ніколи вас не цілую і не збираюся вихвалятися. Розкажіть цій жінці, що я накоїв, і подивимося, що вона скаже.

Чорна Вівця вкладався в ліжко з відчуттям, що він втратив Рай, лише на мить зазирнувши у його ворота. Через пів години «ця жінка» схилилася над ним. Чорна Вівця різко скинув праву руку. Нечесно приходити й бити його в темряві. Навіть Тітонька Роза такого ніколи не робила. Але удару не було.

— Ти це вихваляєшся? Я не скажу тобі більше, ніж Тітонька Роза, а вона знає не все, — промовив Чорна Вівця настільки чітко, наскільки дозволяли руки, що обхопили його шию.

— О, сину мій — мій маленький, маленький сину! Це була моя провина — моя провина, любий, — і все ж, як ми могли інакше? Пробач мені, Панчу. — Голос згас у переривчастому шепоті, і дві гарячі сльози впали на чоло Чорної Вівці.

— Вона і тебе змусила плакати? — запитав він. — Ти б бачила, як плаче Джейн. Але ти хороша, а Джейн — Природжена Брехуха, так Тітонька Роза каже.

— Тихо, Панчу, тихо! Хлопчику мій, не кажи так. Спробуй полюбити мене хоч трішки — хоч трішки. Ти не знаєш, як мені це потрібно. Панч-баба³⁴, повернися до мене! Я твоя мати — твоя рідна мати — і не зважай на решту. Я знаю — так, я знаю, любий. Тепер це не має значення. Панчу, невже ти не полюбиш мене бодай трохи?

Дивно, як багато ласки може витримати великий десятирічний хлопчик, коли він цілком упевнений, що з нього ніхто не сміятиметься. Панча ніколи раніше так не цінували, а тут ця прекрасна жінка поводилася з ним — із Чорною Вівцею, Дитиною Диявола і спадкоємцем невгасимого вогню — так, ніби він був маленьким Богом.

— Я тебе дуже люблю, мамо, — прошепотів він нарешті, — і я радий, що ти повернулася; але ти впевнена, що Тітонька Роза розповіла тобі все?

— Усе. Яке це має значення? Але... — голос урвався зі схлипом, що був водночас і сміхом, — Панчу, мій бідний, любий, напівсліпий хлопчику, хіба ти не думаєш, що це було трохи нерозумно з твого боку?

— Ні. Це врятувало від прочуханки.

Мама здригнулася і вислизнула в темряву, щоб написати довгого листа татові. Ось уривок із нього: «...Джуді — любе, повненьке маленьке манірне дівчисько, яке обожнює ту жінку і носить із такою ж серйозністю, як і свої релігійні погляди (їй лише вісім, Джеку!), те вельмишановне огидне опудало з кінського волосу, яке вона називає своїм турнюром! Я щойно його спалила, і дитина спить у моєму ліжку, поки я пишу. Вона одразу прихилилася до мене. Панча я не зовсім розумію. Він добре вгодований, але, здається, його зацькували до системи дрібних обманів, які та жінка перебільшує до смертних гріхів. Хіба ти не пам'ятаєш нашого власного виховання, любий, коли Страх Господній так часто був початком неправди? Я прихилю Панча до себе зовсім скоро. Я забираю дітей у село, щоб вони пізнали мене, і загалом я задоволена, або буду задоволена, коли ти повернешся додому, любий мій, і тоді, слава Богу, ми всі нарешті знову будемо під одним дахом!»

Три місяці по тому Панч, уже більше не Чорна Вівця, виявив, що він є справжнім власником справжньої, живої, чудової мами, яка водночас є і сестрою, і розрадницею, і другом, і що він мусить захищати її, поки батько не повернеться додому. Обман не личить ролі захисника, а коли можна робити будь-що без допитів, то який сенс у обмані?

— Мама б страшенно розсердилася, якби ти пройшов крізь ту канаву, — каже Джуді, продовжуючи розмову.

— Мама ніколи не сердиться, — каже Панч. — Вона б просто сказала: «Ти маленький паґал³⁵»; і це неприємно, але я покажу.

Панч іде крізь канаву і заляпується багнюкою до колін.

— Мамо! — кричить він. — Я брудний настільки, наскільки це мож-ли-во!

— Тоді переодягнися так швидко, як це мож-ли-во! — лунає з будинку чистий материнський голос. — І не будь маленьким паґалом!

— Ось! Я ж казав, — каже Панч. — Тепер усе інакше, і ми такі ж мамині, ніби вона нікуди й не їхала.

Не зовсім так, о Панчу, бо коли юні вуста глибоко напилися гіркої води Ненависті, Підозри та Відчаю, вся Любов світу не зможе повністю стерти це знання; хоча вона може на деякий час повернути затьмарені очі до світла і навчити Вірі там, де її зовсім не було…

1888 р.

* * *

Цю історію вперше опублікували в газеті «The Week’s News» (Аллахабад) 21 грудня 1888 року, а також у збірці «Wee Willie Winkie and Other Child Stories» Редьярда Кіплінга, виданій у шостому тому в Індійській залізничній бібліотеці видавництва A.H. Wheeler & Co. в Аллахабаді у березні 1889 року.

* * *

Примітки:

¹ Ая (Ayah) — няня-індіанка.

² Хамал (Hamal) — слуга, прибиральник у домі.

³ Баба (Baba) — шанобливе звертання до дитини (хлопчика чи дівчинки) в Індії.

⁴ Бай-ло (Bye-lo) — дитяче «спатки».

⁵ Путь-путь (Put-put) — імітація звуку коня або поїздка на коні «конячки-конячки».

⁶ Гати (Ghauts) — гірські хребти на заході та сході Індії.

⁷ Куди кидають кокосові горіхи — посилання на Бомбейське узбережжя, де під час релігійних свят у море кидають кокоси як пожертву.

⁸ Белаят (Belait / Bilait) — індійська назва Європи (зокрема Англії), звідси походить слово «blighty».

⁹ Мемсагіб (Memsahib) — шанобливе звертання до білої жінки в Індії.

¹⁰ Аполло-Бандер (Apollo Bunder) — пристань у Бомбеї, де зараз розташовані «Ворота до Індії».

¹¹ Бурра-сагіб (Burra Sahib) — велика людина, важливий чиновник чи бос.

¹² Бахадур (Bahadur) — почесний титул, що означає «герой» або «переможець».

¹³ «Сúну, дýше моя» (Sonny, my soul) — дитяче спотворення назви церковного гімну «Sun of my soul, Thou Saviour dear» («Сонце душі моєї, Спасителю дорогий»).

¹⁴ «Брум-гаррі» — це закрита приватна карета.

¹⁵ Бандстáнд (Bandstand) — популярне місце для прогулянок у Бомбеї, де грав оркестр.

¹⁶ Антирóза (Antirosa) — Панч спотворює слово «Aunt» (тітка), називаючи її «Анти-Роза» (Aunt Rosa), що також створює іронічний відтінок «проти Рози».

¹⁷ Наварúн (Navarino) — Наваринська морська битва (1827), в якій британський флот брав участь. Дядько Гаррі — старий морський офіцер у відставці.

¹⁸ «Снігú» (The Snows) — так англійці в Індії називали Гімалаї, куди їздили відпочивати від спеки.

¹⁹ «Іклє тгаб» / Маленький кгаб — Панч у сльозах перекручує слова «little crab», намагаючись заспокоїти сестру.

²⁰ А. Г. Клаф (Arthur Hugh Clough) — англійський поет XIX століття. Епіграф підкреслює глибоку втрату віри та надії, яку переживають діти.

²¹ «З ними лише проводили бесіди» (They were talked to) — Кіплінг протиставляє два види спілкування: «to talk with» (розмовляти з кимось, вести діалог) та «to talk to» (говорити комусь, читати нотації). У домі Тітоньки Рози Панч втратив право голосу. Тепер він не міг висловлювати свої думки, а лише вислуховувати нескінченні повчання та докори дорослих, що вважалося єдиним правильним методом виховання «моралі» в тогочасній Англії.

²² Куля з пижем (wadding of a bullet) — у старій зброї пиж (шматок повсті або паперу) використовувався для ущільнення порохового заряду та кулі в стволі.

²³ Фальшіон (falchion) — вид широкого середньовічного меча з одностороннім заточуванням.

²⁴ Я-гня (e-wee lamb) — Панч неправильно вимовляє слово «ewe» (вівця), читаючи його по буквах.

²⁵ Тільбері (Tilbury) — легкий двоколісний відкритий екіпаж без верху.

²⁶ Френк Ферлі (Frank Fairlegh) — герой популярного на той час роману Френка Смедлі «Пригоди Френка Ферлі».

²⁷ Долина Приниження (Valley of Humiliation) — алюзія на книгу Джона Баньяна «Подорож пілігрима», де герой проходить через випробування та самоприниження.

²⁸ Цвинтарна брама (lych gate) — крита брама на вході до церковного подвір'я, де традиційно ставили труну перед похованням.

²⁹ «Зійти, як квітка» (Cometh up as a Flower) — популярний на той час «скандальний» любовний роман Роди Броутон, який вважався непристойним для дітей.

³⁰ Брандер (fire-ship) — судно, наповнене горючими речовинами, яке підпалювали й пускали на ворожий флот для спричинення пожежі.

³¹ Ковтати літеру «h» — ознака низького соціального походження в Англії (кокні та регіональні діалекти). Панч, як син офіцера з вищого класу, помічає це одразу.

³² Габші (hubshi) — зневажливе слово в Індії на позначення темношкірих людей (вихідців з Абіссінії/Ефіопії).

³³ Надúр (Nadir) — найнижча точка; у переносному значенні — крайня межа занепаду або відчаю.

³⁴ Панч-баба (Punch-baba) — ніжне звертання до хлопчика в англо-індійському середовищі. «Баба» на гінді означає «дитина» або «хлопчик».

³⁵ Паґал (Pagal) — слово мовою гінді, що означає «дурник» або «божевільний». Тут вживається як легке, жартівливе картання.