Поклоніння Мага (The Adoration of the Mage) / читати онлайн
(переклад українською мовою)
Це тонка, зовсім коротка історія, проте вона пояснює чимало речей. Я підхопив її у найманому екіпажі, перебуваючи в товаристві видатного романіста, рожевоокого молодого джентльмена, що жив на власні статки, та одного добродія, який знав більше, ніж йому належало; я ж зберіг її, гадаючи, що вона зможе вас зацікавити. Можливо, це стара історія, але Г. Я. З. Б. Н. Й. Н. (Галантний Як-й Знав Більше Ніж Йому Належить), якого заради стислості ми зватимемо капітаном Кіддом, запевняв, що його найкращий друг чув її на власні вуха. Відтак я засумнівався в її новизні більше, ніж будь-коли. Бо коли людина підвищує голос і заприсягається, що пригода сталася прямо навпроти вікон її власного клубу, увесь світ знає: зараз він почує те, що простолюд називає небилицею. Це правило справджується в Лондоні так само, як і в Лахорі.
Коли ми залишили дім вельми поважного політика, який нас приймав, то ступили прямо в «лондонську особливу» темінь. Це аж ніяк не стосується самої історії, окрім того цікавого факту, що ми не бачили власних рук перед обличчям. Чорний, немилосердний туман перетворив кожен газовий ріжок на крихітний укол світла, видимий лише на відстані шести дюймів. Не було ні будинків, ні бруку. Не було жодних сторін світу. Були лише видатний романіст, молодий джентльмен із рожевими очима, капітан Кідд та я — ми трималися за плечі один одного у темряві, гідній безодні Тофет. Тоді видатний романіст розродився епіграмою.
— Ходімо додому, — мовив він.
— Спробуймо, — відказав капітан Кідд і тієї ж миті полетів у приямок чийогось кухонного подвір’я, зникнувши у хаосі. Коли він вибрався назад, ми почули, як десь серед огорожі скверу щось на колесах лається ще гірше за капітана Кідда. Ми гукнули, і невдовзі чотириколісний екіпаж граційно виїхав прямо на тротуар.
— Я й сам намагаюся дістатися домівки, — мовив візник. — Але якщо пани джентльмени вважатимуть за потрібне віддячити... хоча бог знає, як ми туди потрапимо. Гадаю, по пів крони з кожного могли б... але в кожному разі, я не обіцяю доправити вас кудись конкретно.
Кебмен шляхетно дотримав слова. Він не знайшов жодного конкретного місця, проте відшукав кілька різних. Спершу він виявив край тротуару і їхав, притискаючи до нього колесо, доки ми не натрапили на ліхтарний стовп, об який боляче вдарилися. Потім він виїхав на те, що мало бути поворотом, але виявилося омнібусом, і ми обнялися з цією штукою під акомпанемент жахливої лайки. Далі він виплив у цілковите ніщо — порожній туман — і там довірив себе небесам, а свого коня — пеклу, тоді як видатний романіст висунув голову з вікна і почав давати вказівки. Тепер я починаю розуміти, чому поганці у романах видатного письменника такі життєві, а сюжети такі неясні. Він володіє дивовижним красномовством, але зовсім не має хисту до керування подіями. Ми в’їхали на острівець безпеки біля Ораторії Бромптона саме тоді, коли він переконував візника неодмінно оминати канал Ріджентс-парку.
Потім ми почали розмову про погоду та містера Гладстона. Якщо англієць нещасливий, він завжди говорить про містера Гладстона в осудливих виразах. Видатний романіст був соціалістично-неопластично-юніоністично-демагоглотичним радикалом крайнього лівого крила — це найостанніша новинка з усього, що було винайдено в цій царині. Він заховав голову всередину, щоб відповісти на аргументи капітана Кідда, які були досить вагомими.
— Ну, ви ж визнаєте, що він божевільний на всі заставки, — солодко мовив капітан Кідд.
— Він святий, — відказав видатний романіст, — і він рухається в атмосфері, якою ви та вам подібні не здатні дихати.
— Так, я завжди казав, що то досить густий туман. Тепер я бачу, що він такий же густий, як оцей. Гляньте-но, ми знову на тротуарі; ще хвилина — і ми заїдемо в крамницю, — зауважив капітан Кідд.
Але мені хотілося побачити, як видатний романіст поб’ється, тож я знову згадав містера Гладстона, поки кеб видирався ледь не на стіну.
— Не сказав би, що ця атмосфера вельми здорова, — мовив капітан Кідд, коли романіст закінчив свою промову. — Це нагадує мені одну історію — цілком правдиву. У колишні часи, перш ніж він зовсім з’їхав з глузду...
— Пхе! — кинув видатний романіст, загортаючись у своє пальто-інвернесс. — ...перш ніж у нього потьмарилося в голові, він часто спілкувався зі своїми однодумцями — відвідував їх, знаєте, виголошував промови прямо з їхніх спальних вікон, цупив їхні поштові листівки і взагалі був вельми приязним. Так от, один чоловік, у якого він гостював, мав дім, заміський будинок; і в саду була стежка, що нібито розділяла графства Кент та Суррей, чи якісь інші. Старого вивели на прогулянку, знаєте, і цілі юрби йшли за ним слідком, аби лише почути від нього, що погода нині гарна. Звісно, господар показав йому ту стежку; старий збагнув, у чому річ, і став... певен, вони посипали ту стежку пелюстками троянд або застелили домотканими штанями. Хай там як, він поставив одну ногу по один бік стежки, а іншу — по інший, і з одним із тих дивовижних спалахів гумору, що стаються з ним, коли він має охоту порізнитися серед друзів, мовив: «Тепер я одночасно перебуваю і в Кенті, і в Сурреї».
Капітан Кідд замовк, коли кеб спробував силоміць прорватися в музей Південного Кенсінгтона.
— Ну, і що ж тут такого? — спитав видатний романіст.
— О, майже нічого. Послухайте, що було далі. Місіс Гладстон, яка йшла відразу за ним, обернулася і прошепотіла господині в екстатичному пориві: «О, місіс Як-вас-там, ви ж посадите тут дерево, чи не так?»
— Клянуся Юпітером! — вигукнув молодий джентльмен із рожевими очима.
— Я в це не вірю, — відрізав видатний романіст.
Я ж мовчав, але це видавалося вельми вірогідним. Капітан Кідд засміявся:
— Ну, я не вважаю таку атмосферу вельми здоровою, знаєте. І коли кеб висадив нас прямо у фонтанчик для пиття на Хай-стріт у Кенсінгтоні, і кінь упав, а візник зібрав наші пів крони й дав нам своє просякнуте пивом благословення, і мені довелося навпомацки пробиратися додому пішки, — мені спало на думку, що цей анекдот міг би вас зацікавити. Як я вже казав, він пояснює набагато більше, ніж здається на перший погляд.
Вперше опубліковано в «Цивільній та військовій газеті» 25 січня 1890 року.