Арешт лейтенанта Голайтлі (The Arrest of Lieutenant Golightly)
(переклад українською мовою)
— «Я забув пароль», — каже він.
— «О! Забули, значить?» — кажу я.
— «Але ж я полковник», — каже він.
— «О! Полковник, значить?» — кажу я.
— «Полковник чи не полковник, а будете чекати тут, поки мене не змінять, і поки сержант не доповість про вашу стару потворну пику. Струнко!» — кажу я.....
І клянуся душею, це таки справді був полковник! Але я тоді був зовсім іще новобранцем.
З невідредагованої автобіографії рядового Ортеріса.
(коротка історія)
Якщо й було щось, чим Голайтлі пишався понад усе, то це його вміння виглядати як «офіцер і джентльмен». Він стверджував, ніби вбирається так ретельно заради честі Мундира; проте ті, хто знав його близько, казали, що це звичайнісіньке самолюбство. Втім, Голайтлі був цілком безневинним хлопцем — ані краплі зла. Він міг відрізнити коня від кобили і в сідлі тримався впевненіше, ніж просто пасажир. Він непогано грав на більярді та був надійним партнером за картярським столом. Його всі любили; і ніхто б навіть уві сні не побачив, як його, закованого в кайданки, ведуть пероном вокзалу як дезертира. Але ця сумна пригода таки сталася.
Він повертався з Далхаузі наприкінці своєї відпустки — їхав верхи. Він розрахував час так впритул, як тільки наважувався, і тому дуже поспішав.
У Далхаузі було досить тепло, і, знаючи, яка спека чекає на нього внизу, він вирушив у новому костюмі хакі — приталеному, вишуканого оливково-зеленого відтінку, — у краватці кольору «синій павич», білосніжному комірці та такому ж сліпучо-білому корковому шоломі. Він пишався тим, що виглядає охайно навіть під час швидкої їзди на перекладних. Він і справді виглядав чепурним, і перед від’їздом був настільки занепокоєний своїм зовнішнім виглядом, що зовсім забув узяти з собою будь-що, крім дрібних грошей. Усі свої банкноти він залишив у готелі. Його слуги поїхали раніше, щоб чекати на нього в Патханкоті зі змінним одягом. Це він називав подорожувати «налегку». Він надзвичайно пишався своїм талантом організатора — тим, що ми називаємо бандобаст.
За двадцять дві милі від Далхаузі почався дощ — і то був не просто гірський дощик, а справжня тепла мусонна злива. Голайтлі прискорився, жаліючи, що не взяв парасольку. Пил на дорогах перетворився на багнюку, і поні почав сильно грузнути. Те саме сталося і з гетрами Голайтлі кольору хакі. Але він наполегливо просувався вперед, намагаючись думати про те, яка приємна ця прохолода.
Його наступний поні виявився справжньою худобиною: на самому старті, скориставшись тим, що руки Голайтлі стали слизькими від дощу, він примудрився скинути вершника на повороті. Голайтлі наздогнав тварину, спіймав її і бадьоро рушив далі. Падіння не покращило ані його одягу, ані настрою; до того ж він загубив одну шпору. Другу він пустив у хід без перепочинку. На той час, коли цей етап шляху завершився, поні отримав стільки фізичних вправ, скільки хотів, а Голайтлі, попри дощ, добряче спітнів. Ще через пів години нещасної подорожі світ перед очима Голайтлі зник у липкій каші. Дощ перетворив коркову серцевину його величезного білого шолома на смердюче тісто, і той обм’як на голові, наче напіврозкритий гриб. Крім того, зелена фарба підкладки почала линяти.
Голайтлі не промовив нічого, що варто було б тут записувати. Він відірвав і відігнув частину крисів, що лізли в очі, і поплівся далі. Задня частина шолома ляпала його по шиї, боки прилипли до вух, але шкіряний ремінець і зелена підкладка сяк-так тримали все це докупи, тож капелюх не розвалився остаточно.
Невдовзі суміш розмоклого корка та зеленого барвника перетворилася на таку собі слизьку плісняву, яка почала стікати по Голайтлі в різних напрямках — переважно за комір та на груди. Фарба хакі теж полиняла — барвник виявився жахливо низької якості, — тож окремі частини Голайтлі стали коричневими, подекуди він став фіолетовим, контури набули кольору охри, з’явилися криваво-червоні смуги, а деякі плями стали майже білими, залежно від примх та особливостей фарби. Коли він дістав хустинку, щоб витерти обличчя, і зелень від підкладки шолома змішалася з фіолетовим соком, що натік на шию з краватки, ефект вийшов приголомшливий.
Біля Дхара дощ ущух, вийшло вечірнє сонце і трохи його підсушило. Разом із тим воно закріпило кольори. За три милі від Патханкота останній поні остаточно закульгав, і Голайтлі був змушений іти пішки. Він дістався Патханкота, сподіваючись знайти своїх слуг. Він ще не знав, що його хітматгар (офіціант) зупинився на узбіччі, щоб напитися, і прийде лише наступного дня, розповідаючи, ніби підвернув ногу. Коли він увійшов у місто, слуг не було, чоботи задерев’яніли від багнюки, а все тіло було вкрито шаром пилу. Синя краватка полиняла не менше, ніж хакі. Тож він зняв її разом із комірцем і викинув геть. Потім він висловив усе, що думав про слуг взагалі, і спробував замовити випивку. Він заплатив вісім ан за напій, і тут з’ясувалося, що в його кишені — та й у цілому світі — залишилося лише шість ан.
Він пішов до начальника станції, щоб домовитися про квиток першого класу до Кхаси, де стояв його полк. Касир щось сказав начальнику станції, начальник щось сказав телеграфісту, і всі троє подивилися на нього з цікавістю. Його попросили зачекати пів години, поки вони запитають телеграфом дозвіл в Амрітсарі. Поки він чекав, з’явилися четверо поліцейських і мальовничо оточили його. Саме тоді, коли він збирався попросити їх піти геть, начальник станції сказав, що дасть сахібу квиток до Амрітсара, якщо сахіб буде ласкавий зайти всередину каси. Голайтлі ступив усередину, і наступної миті відчув, як поліцейські вчепилися йому в руки й ноги, а начальник станції намагається натягнути йому на голову поштовий мішок.
У касі зчинилася добряча бійка, і Голайтлі отримав неприємний розсік над оком, впавши на стіл. Проте поліцейських було забагато; вони разом із начальником станції міцно закували його в кайданки. Щойно з нього зняли поштовий мішок, він почав висловлювати свої думки, на що головний констебль зауважив: «Без сумніву, це той самий солдат-англієць, якого ми шукаємо. Послухайте тільки, як він лається!». Тоді Голайтлі запитав начальника станції, що означає все це непотребство. Той відповів, що він — «рядовий Джон Бінкл з такого-то полку, зріст 5 футів 9 дюймів, світле волосся, сірі очі, розпусна зовнішність, особливих прикмет немає», який дезертирував два тижні тому. Голайтлі почав розлого пояснювати, хто він такий; але чим більше він пояснював, тим менше йому вірив начальник станції. Той заявив, що жоден лейтенант не може виглядати таким розбишакою, як Голайтлі, і що його наказ — відправити затриманого під належним конвоєм до Амрітсара. Голайтлі почувався вкрай пригніченим, а слова, які він вживав, були зовсім не придатні для друку, навіть із цензурою. Четверо констеблів благополучно доставили його в Амрітсар у вагоні «проміжного» класу, і всі чотири години подорожі він проклинав їх так вправно, як тільки дозволяло йому знання місцевих говірок.
В Амрітсарі його виштовхали на перон просто в руки капрала та двох рядових того самого полку. Голайтлі випростався, намагаючись триматися невимушено. Щоправда, почуватися невимушено в кайданках, маючи за спиною чотирьох констеблів і запечену кров від розсіченого чола на лівій щоці, було важкувато. Капрал теж не був налаштований на жарти. Голайтлі встиг лише промовити: «Це вельми безглузда помилка, хлопці...», як капрал порадив йому «стулити пельку» і йти за ними. Голайтлі йти не хотів. Він прагнув зупинитися і все пояснити. І пояснював він справді переконливо, аж поки капрал не перебив його: «Ти — офіцер?! Оце такі, як ти, і ганьблять таких, як ми. Теж мені, офіцер знайшовся! Знаю я твій полк. Ви там усі під „Марш пройдисвітів“ крокуєте. Ти — чорна ганьба для всієї служби».
Голайтлі стримав гнів і почав пояснювати все спочатку. Тоді його вивели з-під дощу в буфет і наказали не корчити з себе закінченого дурня. Солдати збиралися доставити його до форту Говіндгар «бігом», а такий спосіб конвоювання — процедура майже настільки ж принизлива, як і «жаб’ячий крок».
Від люті, холоду, безглуздості ситуації, кайданків та головного болю через рану на чолі у Голайтлі ледь не почалася істерика. Він справді не шкодував сил, висловлюючи все, що було в нього на душі. Коли він нарешті закінчив і в його горлі пересохло, один із солдатів зауважив: «Чував я, як деякі волоцюги в буцегарні загинають триповерховим, але щоб отак, як цей „офіцер“ — такого ще ніколи не чув». Вони не сердилися на нього. Навпаки, вони навіть дещо захоплювалися ним. У буфеті вони взяли пива і запропонували Голайтлі теж, бо вже дуже «майстерно він кляв усе на світі». Вони просили його розповісти про пригоди рядового Джона Бінкля, поки той вештався околицями; і від цього Голайтлі шаленів ще більше. Якби він не втратив глузд, то сидів би тихо, чекаючи на прихід офіцера; натомість він спробував утекти.
Слід зауважити, що удар прикладом «Мартіні» по нирках — це дуже боляче, а гнила, просякнута дощем тканина хакі легко рветься, коли двоє здорових чоловіків шарпають тебе за комір.
Голайтлі підвівся з підлоги, відчуваючи нудоту та запаморочення; його сорочка була розірвана навпіл на грудях і майже повністю — на спині. Він змирився зі своєю долею, і саме в цей момент прибув поїзд із Лахора, у якому їхав один із майорів полку, де служив Голайтлі.
Ось повні свідчення майора:
«У буфеті другого класу почувся шум бійки, тож я зайшов туди і побачив найогиднішого волоцюгу, якого мені коли-небудь доводилося бачити. Його чоботи та бриджі були заляпані багнюкою та пивними плямами. На голові він мав якусь брудно-білу штуковину, що нагадувала купу гною; вона звисала лахміттям йому на плечі, які були добряче подряпані. Він був напіводягнений у сорочку, яка майже розвалилася на два шматки, і благав конвоїра подивитися на прізвище, вишите на її подолі. Оскільки він натягнув сорочку собі на голову, я спершу не міг розгледіти, хто це, але за тим, як він лаявся, борючись зі своїм шматтям, я запідозрив, що це людина на першій стадії білої гарячки. Коли він повернувся, і я зробив знижку на гулю завбільшки зі свинний пиріг над оком, зелену бойову розкраску на обличчі та фіолетові смуги навколо шиї, я впізнав Голайтлі. Він був надзвичайно радий мене бачити, — продовжував майор, — і висловив сподівання, що я не розповідатиму про це в офіцерському зібранні. Я і не розповідав, але ви можете, якщо хочете, тепер, коли Голайтлі поїхав додому».
Більшу частину того літа Голайтлі витратив на спроби притягнути капрала та двох солдатів до військово-польового суду за арешт «офіцера і джентльмена». Ті, звісно, дуже шкодували про свою помилку. Але історія просочилася в полкову їдальню, а звідти розійшлася по всій провінції.
***
Оповідання було опубліковано в «Civil and Military Gazette» 23 листопада 1886 року, у першому індійському виданні «Prost Tales from the Hills» у 1888 році та в наступних виданнях цієї збірки. Оповідання входить до знаменитої збірки Кіплінга «Прості оповідання з гір» (Plain Tales from the Hills).