Тепер я можу померти зі спокійною душею, неухильно споглядаючи світ інший. Земля більше не має що мені запропонувати.
І все ж це сталося раптово, випадково, на найубогішій з вулиць та у найзвичайнісінькому зі скверів. У глухому південно-східному шлуночку серця Лондона це звершилося опівдні: на очах у свідків, не більш достойних, ніж служниця, що чистила пороги, чоловіка, який керував фургоном для меблів, та мене самого.
Один кеб — номер 97 463 — в’їхав на Руперт-сквер, що ще не був вимощений деревом. Кінь був замурзано-гнідої масті, а в передній щиток екіпажа було вмонтовано годинник, аби пасажир міг стежити за помилками візника. З протилежного кінця скверу з’явився чоловік — бородатий, у суконному кашкеті, одягнений в інвернеську накидку1, у важких чоботях; вочевидь, моряк, що щойно повернувся з морів. Він гучно гукнув кеб величним покликом. Кеб відповів на заклик. Чоловік у кашкеті довго й поважно розмовляв із візником, перемежовуючи свої вказівки морською термінологією. Який зв’язок та симпатія виникли між тим, хто правив, і тим, кого мали везти, я не наважуся сказати. Досить буде тим, хто менш удачливий за мене, знати, що візник відповів так, як заведено у розлючених кебменів. Пасажир став ногою на сходинку і відповів на побажання йому вічної загибелі короткою, але вишуканою промовою. Потім він пірнув у кеб.
— Я вас не повезу, — сказав візник, — за жодну ціну. Ні, навіть якби ви купили весь цей клятий екіпаж. Ви не варті того, щоб вас везли навіть у сміттєвозі з конем, хворим на сап, попереду та помічником шкуродера позаду. Ви називаєте себе людиною? Я бачив кращих за вас людей, зроблених із жованого паперу без клейстеру! Забирайтеся з мого кеба, ви, рудоволосий, щелепистий, з носом-гачком і джиновою пикою сину розваленої прольотки2! Геть!
Він виголосив свою промову через люк у даху, і звідти піднявся великий коричневий кулак і вжалив його в ніс. Кінь стояв там, де зупинився, біля самого бордюру. Візник, перехопивши батога коротше, просунув руків’я крізь люк і почав завзято розмішувати вміст екіпажа. Потім, з відомих лише йому причин, він болісно витяг свою зброю і взявся вельми вправно шмагати всередину. Випадковий удар зачепив крупи коня, і той пішов підтюпцем. Візник коротким помахом батога спритно хльоснув по верху кеба. Чиясь рука перехопила кінчик батога, а сучкувата палиця вистромилася крізь люк — наче акула здіймається дибки у літніх морях Екватора — і влучила візникові навскіс у підборіддя, верхню губу та частину носа, змусивши його вжити вирази, що стали історичними.
Але дівчина-служниця та чоловік із фургоном для меблів були єдиними глядачами. Огороджені фасади Руперт-скверу, округ С.Е., не подавали жодних ознак життя.
Візник стрімко накинув кінську попону на люк і навалився на неї обома ліктями, за нагоди посилаючи удари батога всередину. Дзенькіт скла та тріск дерева свідчили про те, що пасажир опустив віконну раму. Кінь незворушно дріботів навколо Руперт-скверу.
— Забирайся звідти! — кричав візник. Пасажир міг би бути мумією, зважаючи на те, яку відповідь він давав. — Ви не варті того, щоб вас везли навіть у катафалку для злидарів, навіть якби небіжчиком був ваш батько.
Спочатку він адресував ці зауваження всьому Руперт-скверу, а потім видав другу редакцію, коли обережно підняв люк. Знову сучкувата палиця штрикнула вгору і поцілила візникові у праву вилицю, тим часом як волохата рука вхопилася за попону і затягла її в глибини кеба, перш ніж візник встиг завадити її зникненню. Кінь продовжував бігти підтюпцем зі швидкістю не більше шести і не менше чотирьох миль на годину, коло за колом навколо скверу.
— Я викурю тебе звідти, навіть якщо мені доведеться спалити весь цей чортів кеб! — вигукнув власник; і на цих словах люк відкрився, і розпечений запал-фузея3 влучив йому прямо в око. Попри те, що я не схвалював його поведінки, я поважав пасажира. Він вів нерівний бій проти страшної переваги сил. Слідом полетіла друга фузея; але жоден вигук чи прокляття не супроводжували цей політ. Час, що вирушив у подорож, або Смерть, що вийшла на прогулянку, не могли б бути більш методичними чи мовчазними у своїх діях. А кінь біг коло за колом навколо Руперт-скверу, поки візник відхилявся назад, намагаючись ухилитися від палахкотючих «плетених нерухомих зірок». Ні за що на світі я б не втрутився. Єдиним бажанням моєї захопленої душі було те, аби всі поліцейські Лондона померли на місці, щоб дати бійцям вільне поле для битви; і в цьому питанні чоловік із фургоном для меблів був солідарний зі мною. Служниця розкрила рота і мовила: «Ох!»
За фузеями пішли раптові люті випади палиці; і все це відбувалося в абсолютній тиші. Потім крізь поспіхом підняту нижню секцію вікна прямо на дорогу була викинута кінська попона. Слідом полетіли нікельований тримач для сигар, коробка сірників, лампа для читання, що висіла ззаду, та уламки дзеркал із боків. Кінь продовжував бігти підтюпцем, поки при кожному «викиді» візник наосліп шмагав батогом по передку кеба.
— Чому, в біса, — звернувся я до чоловіка з меблевим фургоном, — він не відвезе цього лунатика до найближчої поліцейської дільниці?
— Він знає дещо краще за це, — відказав мебляр. — Дивіться!
На початку Руперт-сквер стоїть гідрант для поливальних машин. Візник зупинив свого коня саме в ту мить, коли швидкий, різкий удар палиці крізь напівпідняте вікно розніс годинник на щитку на білу емаль та жовті коліщатка, а град осколків засипав накидку кебмена. Зі свого власного скромного гаманця візник запропонував три пенси водієві поливальної машини, що стояла поруч, за право проїзду. Машина посунулася так само незворушно, як її водій відкинув шланг.
— Ти виберешся звідти? — востаннє запитав візник через люк. Відповіді не було, окрім звуку розірваної тканини. Шланг перекинули і прилаштували до люка екіпажа. Чи чули ви коли-небудь люте шипіння струменя, що з вереском вривається крізь люк? Якщо ні, то ви не знаєте глибини та сенсу життя.
Я почув гуркіт водоспаду та брязкання розбитого скла. Пасажир розтрощив вікно і крізь цей «душ» почав закидати коня уламками рами та кришталю. Це образило почуття тварини, і вона рвонула вперед. Даремно візник намагався втримати ворога, шмагаючи батогом у тепер уже вільний отвір. Сучкувата палиця з’явилася над дверцятами, люто підганяючи ошалілого коня або дико б’ючи по віжках то праворуч, то ліворуч.
На єдиному виїзді з Руперт-сквер палиця завдала одного страшного удару по лівій віжці, спрямувавши звіра прямо в стіну поважного будинку, і все суще розпалося на першоелементи: мокрий кеб, коня, що хвицався, і розгубленого візника. Пасажир, усе ще зберігаючи непохитну тишу, насунув накидку на лоба і втік. Візник важко дихав, лежачи на бруківці. Кінь довершував справу з переднім щитком.
— Ну й ну! — мовив чоловік із меблями, і блиск у його очах підказав мені, що він — споріднена зі мною душа.
Візник підвівся, крекчучи. Він спокійно оглянув руїни, а потім, як людина, що відчуває потребу пояснити ситуацію світові, мовив:
— Це мій брат.
Але що все це означало — чи був той брат маніяком, чи просто зводив сімейні рахунки, чи він незмінно так дивно поводився з усіма кебами, чи лише в ті хвилини, коли на нього находило безумство, — я сказати не можу.
Одне я знаю достеменно: я бачив таку битву, якої ще не бачили відтоді, як у Лондоні з'явилися перші кеби; і мебляр був єдиним із 4 900 000 жителів міста, хто бачив це разом зі мною.
Служниця ж так нічого й не зрозуміла…
1889 р.
* * *
Примітки:
1 Інвернеська накидка (Inverness cape) — просторе чоловіче пальто без рукавів з довгою пелериною на плечах, популярне в Британії XIX ст. як захист від негоди.
2 Прольотка (four-wheeler) — чотириколісний екіпаж; вираз «син розваленої прольотки» — професійна образа, що натякає на низьке походження пасажира.
3 Фузея (fusee) — тогочасний сірник із великою голівкою, що довго й потужно горів навіть на сильному вітрі.
* * *
Зафіксовано першу публікацію цього оповідання у «St. James’s Gazette» за 28 грудня 1889 року – без підпису – передруковане в «London Evening Standard» від 29 березня 1948 року та в KJ 125/05, де його називають «одним із найрозважальніших серед коротких гумористичних оповідань».