НАБОКОВ Володимир Володимирович

Лоліта (роман), 1955

Лоліта / читати онлайн

(переклад українською мовою: Кирило Васюков)

❮❮  Частина 1 (початок)

Частина 2 (продовження)

1.

Тодi-то серпня 1947-го, почались нашi тривалi мандри по Сполучених Штатах. Попри всю розмаїтiсть привалiв я вже скоро став обирати самi так званi "мотокорти", iнакше "мотелi" - чистi, ладнi, затишнi сховки, складенi з окремих будиночкiв або зi з'єднаних пiд одним дахом номерiв, iдеально прийнятних для спання, гарикань, замирень i невситимого беззаконного кохання. Спочатку, вiд остраху збудити пiдозри, я охоче платив за обидвi кiмнати подвiйного номера, з котрих кожна мiстила подвiйне лiжко. Дивуюсь, для якого-бо квартету призначався взагалi такий устрiй, адже лиш украй фарисейська пародiя усамiтнення досягалась тим, що несягаюча стелi загорожа роздiляла кiмнату на два сумiжних любовних притулки. Проте, поступово я осмiлiв, пiдбадьорений дивними спромогами, що випливали з цiєї добренної сумiжностi (можна було уявити собi, наприклад, двi молодих пари, якi весело обмiнюються спожильцями, або дитину, яка вдає сплячу, з метою пiдслухати тi ж звуковi ефекти, якими супроводжувалось її власне зачаття), i я преспокiйно вже брав однокiмнатний покоїк з лiжком i койкою, або двома лiжками, райську келiю, з жовтими шторами спущеними до кiнця, щоб створити ранкову iлюзiю сонця й Венецiї, коли насправдi на дворi була Пенсiльванiя i дощ.

Ми довiдались - nous conn mes, якщо скористатись флоберiвською iнтонацiєю - котеджi, пiд величезними шатобрiанiвськими деревами, кам'янi, цеглянi, саманнi, тиньковi, розташованi на тому, що путiвник, видаваний американською автомобiльною асоцiацiєю називав "тiнястими", "просторими", "планованими" дiлянками. Були будиночки кошарного типу, з вузлуватої сосни, балки яких своїм золотясто-брунатним глянсом нагадували Лолiтi шкiру смаженої курки. Ми навчились гордувати простими кабiнками з бiлених дошок, просякнутими слабким запахом помиїв або будь-яким iншим мрячно-соромним смородом i нездатними похвалитись нiчим (крiм як "зручною постiллю"), невсмiхнена власниця яких завше була готова до того, що її даровi ("...ну, я можу вам дати...") буде вiдмовлено.

Nous conn mes - (ця гра диявольськи забавна!) їхнi впiзнаванi назви, якi претендують на знадливiсть, - всi цi "Закоти", "Перекоти", "Чудотвори", "Краснобори", "Красногори", "Простори", "Зеленi Десятини", "Мотелi-Метелики..." Iнодi реклама вживала особливу приману, наприклад: запрошуємо дiтей, обожнюємо кицьок (ти є запрошена, тебе обожнюють!). Ванни в цих кабiнках були якнайчастiше представленi кахляними душами, спорядженими безмежним розмаїттям бризкотливих струй, з однiєю спiльною, вочевидь не Лаодикiйською схильнiстю: вони стремiли при вживаннi раптом обдати або звiрячим кип'ятком, або оглушливим холодом залежно вiд того, який кран, холодний чи гарячий, повернув у цю хвилину купалець у сусiдньому примiщеннi, через що вiн позбавляв тебе необхiдного елемента сумiшi, ретельно складеної тобою. На стiнках в деяких мотельних ваннах були iнструкцiї, наклеєнi над унiтазом (на задньому баку якого були негiгiєнiчно наваленi чистi ванновi рушники), якi закликали клiєнтiв не кидати в нього смiття, бляшанок з-пiд пива, картонних судин з-пiд молока, викиднiв тощо; в iнших мотелях були особливi об'яви пiд склом, як примiром: "Мiсцевi Розваги: Верхова Їзда. Головною вулицею можна часто бачити вершникiв, якi вертають з романтичної прогулянки при мiсячному свiтлi..."; "...та будять тебе о третiй годинi ранку", глузливо докидала неромантична Лолiта.

Nous conn mes рiзноманiтних мотельникiв - виправленого злочинця або невдахи-дiлка, серед директорiв, а серед директрис - напiвшляхетну панi або колишню бендершу. Й часом, страшенно спекотною й вологою нiччю, кричали поїзди, з душекрайною i зловiсною тяглiстю, зливаючи мiць i надрив у одному вiдчайному зойку.

Ми обминали так званi "ночiвлi для туристiв" (якi були рiдними похоронним салонам), тобто здаванi в приватних оселях, ще й сугубо мiщанського штибу, без окремої ванної, з претензiйними туалетними столиками в гнiтюче бiло-рожевих спаленьках, прикрашених знiмками хазяйських дiтей в усiх стадiях розвитку. Зрiдка я поступався вмовлянням Лолiти, люблячої "лиск" i брав номер у "справжньому" готелi. Вона обирала в путiвнику (поки я пестив її в темному автi, запаркованому серед тишi таємничої, млойно-смеркової дороги) який-небудь завзято рекомендований приозерний "готель-замок", який провiщав силу чудес - трохи, мабуть, перебiльшених свiтлом електричного лiхтарика, яким вона їздила по сторiнцi - як-то: конгенiальне товариство, їжа в будь-який час, нiчнi пiкнiки - й багато iншого, що менi в думцi викликало тiльки бридкi фантазiї про смердявих гiмназистiв у майках i про чиюсь червону вiд огню щоку, яка лине до її щоки, поки бiдний професор Гумберт, який обiймав лише власнi кощавi колiна, прохолоджував геморой на сирому газонi. Її також надили тi колонiального стилю "iнни", якi крiм "елегантної атмосфери" й цiльних вiкон провiщали "безмежну кiлькiсть смаковитiшого їства". Заповiтнi спомини про чепурний батькiвський готель iнодi спонукали мене шукати чогось подiбного в дивинному краї, яким ми подорожували. Дiйснiсть мене скоро розхолодила; та Лолiтонька й далi мчала вслiд за пряними харчовими рекламами, мiж тим як я вилучав не саме тiльки фiнансове задоволення з таких придорожнiх шильдiв, як готель "Лiсова Замрiя"! Дiти молодшi чотирнадцяти рокiв дармо! З iншого ж боку, мене струшує на саму згадку про той буцiмто "вищого рангу" курорт у середньо-захiдному штатi, де готель оголошував, що припускає "наскоки на холодильник" для пiдживлення серед ночi, й де расистського штибу дирекцiя, спантеличена моїм акцентом, хотiла за будь-що знати дiвоче iм'я i покiйної моєї дружини й небiжчицi матерi. Там з мене взяли за два днi двiстi двадцять чотири долари! А чи пам'ятаєш, пам'ятаєш, Мiрандо (як мовиться в знанiй елегiї) той iнший "ультралюксовий" вертеп з безоплатною ранковою кавою й проточною льодяною водою для пиття, де не приймали дiтей молодших шiстнадцяти рокiв (жодних Лолiт, звiсна рiч)?

Негайно по прибуттi в один з бiльш простеньких мотелiв (звичайних наших стоянок), вона запускала дзижчальний пропелер електричного вентилятора або змушувала мене вкласти четвертак у кiмнатну радiолу; або ж починала читати проспекти - й скигливим тоном питати, чом їй не вiльно поїхати верхи по заявленiй у них гiрськiй стежцi, або поплавати в мiсцевому басейнi з теплою мiнеральною водою. Частiш за все, брьохаючи, нудячись у засвоєний нею спосiб, Лолiта розлягалась, нестерпно жадана, в пурпурному пружинистому крiслi або в саду на зеленому шезлонгу, або палубнiй штуцi з пiстрявої парусини, з такою ж пiдставкою для нiг i балдахiном, або в гойдалцi, або на всяких садових меблях пiд парасолем на терасi, й менi збiгали години на власкавлення, погрози й обiцянки, допоки я мiг намовити її дати менi на кiлька секунд свої просоченi сонцем молодi ласощi в надiйному сховi п'ятидоларового номера перед тим як дати їй зробити все те, що вона обирала замiсть мого ницього блаженства.

Поєднуючи в собi прямодушнiсть з лукавством, грацiю й вульгарнiсть, сiру хмурь i рожеву сприть, Лолiта, коли хотiла, могла бути надзвичайно капосним дiвчам. Я, щоправда, не зовсiм був готовий до її нападiв безладної хандри або того нарочитого ниття, коли вся знеможена, розхристана, з мутними очима, вона вiддавалась безтямному й безпредметному кривлянню, бачачи в цьому якесь самоствердження в хлоп'ячому, цинiчно-бешкетному дусi. Її внутрiшнiй обрис менi бачився до бридоти шаблонним: солодка, спекотна какофонiя джазу, фольклорнi кадрилi, морозиво пiд шоколадно-тягучковим соусом, кiнокомедiї з пiсеньками, кiножурнальчики, й так далi - от очевиднi пункти в її списку люблених речей. Лише бог знає, скiльки п'ятакiв упхав я в розкiшно освiтленi зсередини музичнi автомати в кожному вiдвiданому нами ресторанчику! Менi в вухах ще й досi звучать гугнявi голоси всiх цих невидних виконавцiв присвячених їй серенад, усiх цих Самi та Джо, й Еддi, й Тонi, й Пеггi, й Гай, i Рекс, з їх модними романсиками, так само на слух нерозрiзними, як нерозрiзнi були на мiй смак рiзнойменнi сорти з'їданих нею солодощiв. З якоюсь райською простодушнiстю вона вiрила всiм оголошенням, що з'являлись у читаних нею "Свiтi Екрану" та "Мiражi Кiнолюбовi": "Наш СУПР сушить прищики" або "Ви, дiвчата, котрi не заправляєте кiнцiв сорочки в штани, подумайте двiчi, позаяк Джиль каже, що ця мода закiнчена!" Якщо вивiска придорожньої лавки казала: "Купiть у нас дарунки!" - ми власне мали там побувати, повиннi були там накупити всiляких лайдацьких iндейських виробiв, ляльок, мiдних цяцянок, кактусових льодяникiв. Фраза "Сувенiри та Новинки" аж очаровувала її своїм хореїчним ритмом. Якщо котрийсь кафетерiй оголошував "льодянi напої", вона механiчно реагувала на запрошення, дарма що всi напої всюди були льодянi. Це до неї звертались реклами, це вона була iдеальним споживачем, суб'єктом та об'єктом кожного пiдлого плаката. Вона стремiла - безуспiшно - обiдати тiльки там, де святий дух деякого Дункана Гайнса, автора гастрономiчного гiда, зiйшов на фасончасто розмальованi паперовi серветинки й на салати, увiнчанi сиром.

У тi днi нi я нi вона не додумались до системи грошових хабарiв, яким трохи пiзнiше суджено було так згубно вiдбитись на моїх нервах i на її моральностi. Я покладався на iншi куншти для того, щоб тримати мою малолiтню наложницю в покiрному станi i в стерпному настрої. За кiлька рокiв до того вона провела дощове лiто пiд тьмяним оком мiс Фален, у Вермонтi, в напiвзруйнованому селянському домi, що належав колись корявому, як дуб, Джонатану Гейзовi, родоначальнику фамiлiї. Будинок все ще стояв серед густо порослого канадським золототисячником поля, на узбiччi дрiмучого лiсу, в кiнцi завжди розмитої дороги, за двадцять миль вiд найближчого сiльця. Лолiтонька добре затямила цю облiзлу будiвлю, самотнiсть, старе пасовище, яке стало болотом, постiйний вiтер, усю цю набряклу сирiстю глушину; й огиду свою вона виражала окремою гримасою з ужитку американських дiтей, при якiй розтягується рот i стовщується напiввисунутий язик. I ось там-бо вона буде зi мною жити, лякав я її, в багатомiсячному, й можливо багатолiтньому, ув'язненнi i вчитись у мене французької й латини, якщо не змiниться її "теперiшня позицiя". О Шарлотто, я починав тебе розумiти!

Простувата моя дiвчинка горлала: "Нi!" й у нестямному страху хапала мою кермову руку, щоразу як я повертав воза посеред шосе, буцiм стримлячи тутож її умчати в тамту темну й безвихiдну глушину. Проте, чим далi ми од'їжджали на захiд, тим невiдчутнiшою ставала погроза, й менi довелося звернутись до нових методiв поконання.

З глибочезним стогоном стида згадую один з них, а саме визивану мною тiнь виправного закладу. Менi стачило розуму, вiд сампочатку нашого спiвжиття, врахувати, що менi необхiдно заручитись її повним сприянням для того, щоб тримати нашi стосунки в таємницi; що ця спiвдiя мала б стати для нею другою природою, незалежно вiд жодних озлоблень на мене й вiд будь-яких iнших потрiбних їй втiх.

"Ходи-но сюди та поцiлуй татка", мовляв я бувало. "Вийди з цього кепського настрою! В свiй час, коли я ще був для тебе iдеалом мужчини (читач помiтить, як я силився пiдробитись пiд лолiтчину мову), ти завмирала, слухаючи платiвки найпершого спецiалiста по здригу-та-схлипу, обожнюваного твоїми соотроковицями (Лолiта: "Моїми що? Кажи по-людськи"). Цей iдол твоїх колежанок тобi здавався схожим на таємничого Гумберта. Ба тепер я лишень старий татко - казковий батько, який оберiгає казкову доньку".

"Ma ch re Dolores! Я хочу тебе захистити, люба, вiд усiх жахiв, що трапляються з малими дiвчатками в вугляних складах i слiпих провулках, а також, comme vous le savez trop bien, ma gentille, в лiсах, сповнених синiх ягiдок в найсинiшу пору року. Що би не вiдбулось, я зостанусь твоїм опiкуном, i якщо ти будеш вести себе добре, сподiюсь, що в скоре майбуття суд узаконить моє опiкунство. Проте, забудьмо, Долорес Гейз, так звану судову термiнологiю - термiнологiю, яка бачить рацiональним визначення: "розпусне та любострасне спожильство". Я зовсiм не злочинний сексуальний психопат, який дозволяє собi непристойнi вiльнощi з дитиною. Розбещенням займався Чарлi; я-бо займаюсь розрощенням, дитячим паростям, яке потребує окремого догляду: зверни увагу на тонку рiзницю мiж обома термiнами. Я є твiй таточко, Ло. Дивись, у мене тут є вчена книжечка про дiвчаток. Дивись, моя крихiтко, що в нiй кажуть. Цитую: "нормальна дiвчинка" - нормальна, зазнач - "нормальна дiвчинка за звичай докладає всiх сил для того, щоб сподобатись батьковi. Вона в ньому прочуває предтечу бажаного, невловимого мужчини" ("невловимого" добре сказано, клянусь тiнню Полонiя!). Мудра мати (а твоя бiдна мати стала б мудрою, якби зосталась в живих) сприяє спiлкуванню мiж батьком i донькою, бо розумiє (даруй кепський стиль), що дiвчинка виводить свою мрiю про милування й замiжжя вiд спiлкування з батьком. Та що саме хоче сказати ця бадьора книжка словом "спiлкування", яке таке "спiлкування" рекомендує вона? Знов цитую: "Серед сiцiлiйцiв статевi зносини мiж батьком i донькою приймаються, як щось природне, й на дiвчинку, яка бере участь у цих зносинах не дивиться з докором соцiальний лад, до якого вона належить". Я високо шаную сiцiлiйцiв, - це пречудовi атлети, пречудовi музики, пречудовi, вельми почтивi люди, Лолiто, i пречудовi коханцi. Та обiйдемось без вiдступiв. Допiру ми разом читали в газетi якусь лабурду про якогось порушника моральностi, який визнав, що переступив закон, проведений Манном, i перевiз прегарненьку дев'ятирiчну дiвчинку зi штату в штат з нечестивою метою, - не знаю, що вiн пiд цим розумiв. Долорес, ласочко! Тобi не дев'ять, а скоро тринадцять, i я б не радив тобi бачити в собi маленьку бiлу рабиню, а, крiм того, я не можу схвалити цей самий Mann Act, хоча б тому, що вiн пiдлягає негарному каламбуровi, якщо взяти iм'я шанобного члена конгресу за епiтет "чоловiчий": так мстять боги семантики мiщанам з туго застiбнутими гульфиками. Я твiй батько, i я говорю людською мовою, i я кохаю тебе.

Й нарештi, подивимось, що вiдбувається, якщо ти, малолiтонько, звинувачена в зведеннi дорослого пiд дахом добропорядного готелю, звернулася б до полiцiї зi скаргою на те, що я тебе викрав i зґвалтував. Припустимо, що тобi повiрять. Недолiтня, яка дозволила повнолiтньому спiзнати її тiлесно, пiддає свою жертву звинуваченню в "формальному зґвалтуваннi" або в "содомському грiху другого ступеня", залежно вiд метода; й максимальне за це покарання - десять рокiв ув'язнення. Отже, я йду за ґрати. Гарно ж. Йду за ґрати до 1957 року. Та що тодi буде з тобою, сирiтонько? О, звичайно, твоє становище є кращим за моє. Ти потрапляєш пiд око Департаменту Громадського Нагляду - що, звiсно, звучить доволi похмуро. Зразкова жорстка наглядачка, подiбна до мiс Фален, але менш поступлива й непитуща, забере твiй губний олiвчик i прикраси. Жодних бiльше гулянок! Не знаю, чи ти чула про закони, що стосуються залежних, занедбаних, невиправних i злочинних дiтей? Поки я буду скнiти за ґратами, тобi, щасливiй, занедбанiй i так далi дитинi, пропонований буде вибiр мiж кiлькома пожиллями, на загал доволi мiж собою схожими; дисциплiнарну школу, виправний заклад, притулок для бездоглядних пiдлiткiв, або одне з тих пречудесних притулкiв для неповнолiтнiх нормопорушникiв, де дiвчатка в'яжуть всiлякi речi й виспiвують гiмни, й отримують оладки на згiрклому салi в недiлю. Туди-бо впадеш ти, Лолiто: моя Лолiта, ця Лолiта, кине свого Катулла, щоб жити там з iншими схибленими дiтьми. Просто кажучи, якщо нас удвох упiймають, тебе випатрають i впроторять, кошенятко, c'est tout. Житимеш, моя Лолiта житиме (ходи сюди, мiй кавовий розане) з тридцятьма дев'ятьма iншими дурками в брудному дортуарi (нi, будь ласка, дозволь менi...), пiд оком потворних вiдьом. Ось становище, ось вибiр. Чи не вважаєш ти, що за даних обставин, Долорес Гейз повинна лишатися вiрною своєму старому папановi?"

Вдовбуючи все це, я успiшно тероризував Лолiтоньку, яка всупереч певнiй нахабнiй грайливостi витiвок i раптовим проявам дотепностi, була аж як не такою блискучою дiвчинкою, як можна було вивести з її "розумового коефiцiєнта", виданого її наставниками. Та якщо менi вдалося поставити як основу те, що i таїну й провину ми повиннi брати на двох, менi багато складнiше було пiдтримувати в нiй гарний настрiй. Щоранковим моїм завданням протягом цiлого року мандрiв було винайдення якоїсь путiвної примани - визначеної мети в часi i в просторi - котру вона могла б передчувати, аби дожити до ночi. Iнакше, кiстяк її дня, позбавлений формуючого й пiдтримливого призначення, осiдав i розвалювався. Поставлена мета могла бути чим завгодно - маяком у Вiргiнiї, печерою в Арканзасi, переробленою на кав'ярню, колекцiєю револьверiв та скрипок десь в Аклахомi, точним вiдтворенням Лурдського Гроту в Луїзьянi, або вбогими фотографiями часiв процвiтання рудокопної справи, зiбраними в Колорадському музеї - однаково чим, та ця мета повинна була стояти проти нас, як нерухома зiрка, навiть якщо я i знав наперед, що коли ми дотнемо її, Лолiта покаже, що її зараз виверне з вiдрази.

Пускаючи в хiд географiю Сполучених Штатiв, я годинами силився створити їй на догоду позiр, що ми живемо "повним життям", що котимось у напрямку до певного незвичайного задоволення. Нiколи не бачив я таких гладких, поступливих дорiг, як тi що тепер розпромiнювались вперед нас по клаптевiй ковдрi сорока восьми штатiв. Ми жадко ковтали цi безкiнечнi шосе; в п'янкому мовчаннi пливли ми по їх чорному, бальному лиску. Лолiта була не тiльки байдужа до природи, але буремно опиралась моїм спробам звернути свою увагу на ту чи iншу чудовну окремiсть ландшафту, цiнувати який я сам навчився лиш пiсля тривалої взаємодiї з красою, завжди присутньою, завжди дихаючої по обидва боки нашого недостойного шляху. Завдяки забавному поєднанню художнiх уявлень види пiвденно-американської низини здавались менi спершу схожими в загальних рисах на дещо з минулого, упiзнаване мною з усмiхом подиву, а саме на розфарбованi клейонки, що їх колись ввозили з Америки, якi чiплялись над умивальнями в середньоєвропейських дитячих i вечорами чарували сонну дитину зеленими селянськими видами, вiдбитими в них - матово-кучерявим гаєм, амбаром, стадом, ручаєм, мутною бiлиною якихось неясно квiтучих плодових садiв i, певно, ще огорожею, складеною з каменю, або гуашовими горбами. Проте, поступово, стрiнутi тепер прообрази цих елементарних аркадiй ставали дивнiшими на погляд мiрою мого знайомства з ними. За обробленою рiвниною, за iграшковими крiвлями мдляла затьмара нiкому не потрiбної краси там, де сiдало сонце в платиновому маревi, й теплий вiдтiнок, що нагадував зчищений персик, розходився верхнiм краєм пласкої сизої хмари, злитої з далекою романтичною димкою. Iнодi позначалась край неба череда широко розставлених дерев, або спекотний безвiтряний полудень млоївся над засадженою конюшиною пустелею, й хмари Клода Лоррена були вписанi в найвiддаленiшу, iмлисту лазур, причому одна лише їх купчаста частина ясно вилiплювалась на непевному й наче зомлiлому тлi. А то ж нависав удалинi суворий небосхил пензля Ель Греко, набряклий чорнильними зливами, й виднiвся на мить фермер з потилицею мумiї, а за ним тяглися смуги ртуттю лиснiючої води мiж смугами рiзко-зеленої кукурудзи, й усе це сполучення розкривалось вiялом - десь у Канзасi.

Скрiзь, в просторi рiвнин, велетенськi дерева пiдступали до нас, щоб збитись у догiдливi купи при шосе i зрядити окравками гуманiтарної тiнi пiкнiковi столи, якi стояли на бурому ґрунтi, помережаному сонячними блисками, сплощеними картонними чашками, деревною тирсою й викинутими паличками вiд морозива. Моя небридлива Лолiта охоче користувалась придорожнiми уборними - її чарували їх надписи: "Хлопцi" - "Дiвки", "Iван та Мар'я", "Вiн" та "Вона", й навiть "Адам" та "Єва"; й поки вона там перебувала, я зникав у поетичному снi, споглядаючи сумлiнну барвнiсть бензинових приладiв, що вибивалась на дивнiй зеленi дубiв, або який-небудь дальнiй пагорб, який видирався, вкритий рубцями, та все ще неприручений, з гущин агрикультури, якi силились оволодiти ним.

По ночах високi вантажiвки, всипанi рiзнобарвними вогнями, як страшнi й гiгантськi рiздвянi ялинки, пiдiймалися з пiтьми й грохкотiли повз нашого спiзнiлого седанчика. I знов, наступного дня над нами танула вицвiла вiд спеки лазур малонаселеного неба, й Лолiта жадала холодного трунку: її щоки енергiйно вдавались углиб над соломинкою, й коли ми повертались в машину, температура там була пекельна; проти нас дорога переливчасто блистiла; далеко попереду стрiчне авто змiнювало, як мiраж, окрес у просяйку, вiдбиваючому його, i нiби повисало на мить, старовинно квадратне й лобасте, в мерехтiннi спеки. Й мiрою того, як ми просувались все далi на захiд, з'являлись в степу пучки полину, "сейджбраш" (як назвав її гаражист) i ми бачили загадковi обриси столоподiбних горбiв, за якими пливли червонi кургани в плямах ялiвника, й за тим справдешнiй чорний ланцюг, бланжового вiдтiнку, який перебiгав в блакитний, а з блакитного в нез'ясовний, i ось пустеля зустрiла нас рiвним i сильним вiтром, i летючим пiском, i сiрим терням, i мерзенними клаптиками паперу, iмiтуючими блiдi квiти серед шпичакiв на мучимих вiтром бляклих стеблинах уздовж усього шосе, посеред якого iнодi стояли простодушнi корови, зацiпенiлi в дивнiй поставi (хвiст налiво, бiлi вiї направо), всупереч всiм людським правилам дорожнього руху.

Мiй адвокат радить менi дати чiтке й прямолiнiйне зображення нашого маршруту, i тепер я, здається, досягнув точки, де не можу обминути цiєї докуки. Грубо кажучи, протягом того божевiльного року (з серпня 1947-го до сiчня 1948-го року) наша путь почалася з рiзних звивин i завиткiв у Новiй Англiї; за тим зазмiючилась на пiвдень, тако i всяко, до океану й вiд океану; глибоко впiрнула в ce qu'on appele "Dixieland"; не дiйшла до Флориди (через те що там були в той час Джон та Джоана Фарло); повернула на захiд; зиґзаґами прорiзала бавовнянi й кукурудзянi зони (боюсь, любий Клеренсе, що виходить не так вже ясно, та я нiчого не нотував, i тепер для перевiрки пам'ятi менi залишився для користування тiльки жахутко знiвечений путiвник у трьох томиках - дiйсний символ мого покраяного минулого); перетнула по двох рiзних перевалах Скелястi Гори; закрутилась в пiвденних пустелях, де ми зимували; докотилась до Тихого Океану; повернула на пiвнiч крiзь блiдий бузковий пух калiфорнiйського мирта квiтучого по лiсових узбiччях; майже дiйшла до канадського кордону; й за тим потягнулася знов на схiд, через солончаки, посiченi колами, через рiвнини в хлiбах, назад до вкрай розвиненого рiльництва, (де ми зробили гак, щоб обминути, попри верескливi заперечення Лолiтоньки, рiдне мiсто Лолiтоньки, в кукурудзяно-вугiльно-свинарському районi), й, нарештi, вернула пiд крило Сходу, пунктирчиком скiнчившись в унiверситетському мiстечку Бердслей.

2.

Проглядаючи наступнi сторiнки, читач має зважати не тiльки на цiлий маршрут, накреслений вище, з його численними бiчними заїздами, туристичними тупиками, вторинними колами та примхливими вiдхиленнями, ба також на той факт, що, аж нiяк не будучи безжурною partie de plasir, наша подорож являла собою круте, пружне, телеологiчне вивiтлення, чия єдина raison d' tre (цi французькi клiше показовi) зводилась до того, щоб тримати мою супутницю в належному станi духу вiд цiлунку до цiлунку.

Гортаю мiй пошарпаний путiвник i смутно бачу знову той парк Магнолiй в пiвденному штатi, що забрав у мене чотири долари, в який, судячи з оголошення, слiд було завiтати з трьох причин: раз - тому що Джон Галсвортi (посереднiй, давно скам'янiлий письменник) проголосив цей парк прекраснiшим в свiтi; два - тому що Бредекер 1900-го року його позначив зiрочкою; й три - тому що... о читачу, о мiй читачу, вгадай!... тому що дiти (а чи не була моя Лолiта, чорт забирай, дитинчам?) "пройдуть, сповненi умлiвання, з сяйними вiд розчулення вiчми, крiзь це передчування Раю, вбираючи красу, спроможну накласти вiдбиток на все їх життя". "Не на моє", хмуро шпурнула Лолiта й усiлась на лавку з недiльним додатком двох газет на своїх гарненьких колiнцях.

Ми знову й знову пройшли всю гаму американських придорожнiх ресторанiв, вiд простецького "Їси!" з його оленячою головою (згадую темний слiд довгої сльози у внутрiшньому кутi скляного ока), нiбито "гумористичними" кольоровими картками з сiдницями, нiмецького "курортного" типу, папiрцями сплачених рахункiв, посадженими на кiл, льодяниками в виглядi лiлiпутових рятiвних кругiв, чорними окулярами на продаж, рекламно-небесними видiннями рiзних родiв морозива по стiнах, половиною шоколадного торта пiд склом i кiлькома бридкими мерзенно досвiдченими мухами, звивисто й швидко повзучими по липкiй цукернiй сипанцi на мерзотнiм прилавку; й до самого верхнього розряду, до дорогого кабаре з пригашеним свiтлом, кумедно вбогою столовою бiлизною, безладними оффiц'янтами (бувшими в'язнями або студентами, що пiдробляли), гнiдою спиною кiноакторки, соболячими бровами її любашка, та оркестром, складеним зi стиляг з саксофонами.

Нами були оглянутi численнi дивовидива (слоняче слово!): найбiльший в свiтi сталагмiт, розташований у знаменитiй печерi, де три пiвденносхiдних штати святкують географiчну зустрiч (платня за огляд залежно вiд вiку: з мужчин - один долар, з ледь опушених дiвчаток - шiстдесят центiв); гранiтний обелiск в пам'ять баталiї при Блю-Лiкс, з древнiми кiстьми та iндейськими горщиками в музеї по сусiдству (гривеник з Лолiтоньки - дуже недорого); цiлком сучасна буда, зухвало вiдновлена пiд колишню хату, де народився Лiнкольн, скеля з металевою дошкою в пам'ять автора вiршу "Дерева" (ми заїхали тут у Тополевий Дiл, пiвнiчна Каролiна, куди веде дорога, яку мiй добрий, терплячий, за звичай так стриманий гiд, гнiвно зве "вельми вузькою й занедбаною", пiд чим, хоч я й не є шанувальник поета Кiльмера, готовий пiдписатись). З борту найнятого моторного човна, яким правив лiтнiй, та все ще вiдразливо гарний руський бiлогвардiєць i, навiть, казали, барон (у моєї дурки одразу спiтнiли долоньки), який знав за буття свого в Калiфорнiї люб'язного Максимовича та його Валерiю, нам було дано дивитись на неприступну Колонiю Мiлiонерiв на островi в деякiй вiдстанi вiд берега штату Георгiї. Далi, ми оглянули: зiбрання європейських готельних карток у мiсiсiпiйському музеї, присвяченому колекцiонерським дивацтвам, де з гарячим напливом пишання я вiднайшов кольорову фотографiю батькiвської Мiрани, її смугастi маркiзи, її прапор, розвiяний над ретушованими пальмами. "Ну то й що?" недбало сказала Лолiта, сама-бо потай позирала бронзо-засмаглого господаря дорогої машини, який пiшов за нами в цей "музей дивацтв". Релiквiї бавовняної ери. Лiс в Арканзасi, й на її смуглому плечi рожево-лiлове вздуття (робота комара або мухи), яке я стиснув мiж довгих нiгтiв перших пальцiв, щоб вичавити з нього чудну прозору отруту, а потiм довго всмоктував, поки не наситився вдосталь її пряною кров'ю. Вулиця Бурбона (в мiстi Новий Орлеан), де тротуари, зi слiв путiвника, можуть (цiкава можливiсть) слугувати пiдмостям для негренят, котрi гай-гай (цiкавий стиль) вам станцюють чечiтку за декiлька пенi (от весело!), мiж тим як його численнi маленькi iнтимнi нiчнi шиночки геть напханi вiдвiдувачами (ач, пустуни!). Зразки прикордонного фольклору. Садиби часiв до громадянської вiйни з залiзними балконами й ручної роботи сходами - тими сходами, по яких в розкiшному кольоровому кiно актрисочка з сонцем плеканими плечима збiгає пiдiбгавши двома ручками - преграцiйно - перед спiдницi з воланами (а на верхнiй пляцiвцi вiддана, незмiнно чорношкiра, служниця хитає головою). Менiнгерський Iнститут, психiатрична клiнiка (яку я вiдвiдав лише з завзяття). Дiлянка глинистого ґрунту в гiдному подиву узорi ерозiї, а навколо квiти юки, такi чистi, восковi, але вiдразливо сповненi якоюсь бiлою мiллю. Iндепенденс Мiссурi, де починався в старовину Орегонський Шлях; i Абiлiн, Канзас, де мають мiсце змагання ковбоїв пiд егiдою якогось "Дикого Бiлля". Вiддаленi гори. Близькi гори. Ще гори: синявi красунi, недосяжнi або завжди у перевтiлюваннi, одна за одною, в обжитi горби; гори схiдних штатiв - невдахи, в розумiннi Альп, недоростки; захiднi колоси, пронизуючi серце й небо; їх сiрi в снiгових жилах, неприхильнi висоти, раптово стрiнутi на поворотi шосе; зарослi лiсом громадини, пiд темною черепицею, подеколи перериваною димно-блiдою осичиною, смерек, якi акуратно затуляють одна одну; гiрськi формацiї рожевої та лiлової барви; фараонiчнi, фалiчнi, "занадто допотопнi" (за висловом блазированої Ло); сопки з чорної лави; квiтневi гори з шорсткою по хребтi, наче в слоненяти; гори вересневi, сидячi сидьма, з важкими єгипетськими членами, якi вляглись пiд опаданням поношеного жовтого бархату; бiлястi бляклi гори в зелених круглих плямах дубiв; сама остання рудо-гаряча гора з пишним синiм килимом люцерни край пiднiжжя.

Ще й ще гiднi уваги види. Мале Айсбергове Озеро, десь у Колорадо: замети вздовж асфальту, пухнячики крихiтних альпiйських квiток, i снiговий схил, по якому Ло, в червонiй кепцi з козирком, силилася з'їхати й заскиглила, й потрапила пiд обстрiл якихось хлопчакiв, якi швиргали в неї снiжками, й вiдповiдала тiєю ж срiбною монетою. Скелети згорiлих осик, групи шпичастих синiх суцвiть. Рiзнi атракцiони мальовничих стежин у горах, тисячi Ведмежих Затонiв, Шиплячих Джерел, Фарбованих Каньйонiв. Техас: посухою вражена рiвнина. Кришталева Зала в довжезнiй в свiтi печерi, вхiд для дiтей молодших дванадцяти лiт вiльний (за Лолiту вже плати!). Колекцiя доморобних статуеток, залишених мiсту тутешньою скульпторкою: не дiє по понедiлках - жахливiший понедiлок, пилюка, вiтер, суш. Парк Непорочного Зачаття, в мiстечку на мексиканському кордонi, через який я не смiв переїхати. Там та в iнших садах, мнозтво смеркових створiнь на зразок сiреньких колiбрi, свердлячих наче хоботком вiнчики неясних квiтiв. Шекспiр, померле мiсто в Новiй Мексицi, де сiмдесят рокiв тому бандит "Руський Бiлль" був повiшений iз всякими кольористими подробицями. Риборозводня станцiя. Житловi комори в стрiмчастiй скелi. Мумiя дiвчинки (iндейської тогочасницi флорентiйської Беатрисочки). Пекельний каньйон - двадцятий в рахунку. Наше п'ятдесяте переддвер'я якогось парадизу, за словами путiвника, обкладка якого на той час зникла. Сiєста пiд ялинками. Клiщ у мене в паху. Завше тi самi три старики, в шляпах i пiдтяжках, провiваючi себе проти лiтньої нiчки на лавцi бiля мiського фонтана. Туманно-блакитна безодня за поруччям на гiрському перевалi i спини сiм'ї, яка насолоджувалась видом (мiж тим як Лолiта - пекуче, радiсно, дико, напружено, зi сподiванням, без всякого сподiвання - шепотiла: "Поглянь, це Мак-Крiстал з сiм'єю, будь ласка, поговоримо з ними - поговоримо з ними, читачу! - будь ласка, я зроблю все, що ти хочеш, ах, будь ласка..."). Iндейськi ритуальнi танцi, суто комерцiйного сорту. АРТ, не "мистецтво" англiйською, а "Американська Рефрижераторська Транзитна" фiрма. Очевидна Арiзона, iндейськi поселення, туземнi iєроглiфи, слiд динозавра в пiщаному межигiр'ї - вiдбитий там тридцять мiльйонiв рокiв тому, коли я був дитиною. Худорлявий, сажневого росту, блiдий парубiйко з рухлявим кадиком, що пожирав очима Лолiту та її оранжо-коричневе черевце мiж лiфчиком i трусиками (яке я цiлував п'ять хвилин по тому, мiй бiдний друже). Зима в пустелi, весна в передгiр'ї, квiтучий мигдаль. Рiно - нуднiше мiсто в Невадi, з нiчним життям "космополiтним i добре розвиненим" (гiд). Ґуральня в Калiфорнiї, з церквою, збудованою в виглядi бочки. Долина Смертi. Замок Скоттi. Сумнiвнi витвори мистецтва, зiбранi таким собi Роджерсом протягом багатьох рокiв. Потворнi вiлли красивих кiноакторок. Слiд ноги англiйського письменника Р.-Л. Стiвенсона на загаслому вулканi. Мiсiя Долорес: чудова назва для роману. Фестони, вирiзанi в пiщанику океанiчним прибоєм. Людина, яка здригається в буремному епiлептичному приступi на голiй землi, в штатовому парку Руської Тiснини. Синє, синє Кратерне Озеро. Риборозводна станцiя в штатi Iдаго й тамтешня в'язниця. Хмурявий Еллостон Парк i його кольоровi гарячi джерела, малютки-гейзери, булькаючi райдужнi грязi (символи моєї пристрастi). Стадо антилоп у заповiднику. Наша сота яскиня - з дорослих долар, з Лолiти пiвдолара. Замок, збудований французьким маркiзом у Пiвнiчнiй Дакотi. Палац кукурудзи в Пiвденнiй Дакотi; й гiгантськi голови президентiв, висiченi в гранiтi злетної височини. Придорожнi плакати з рекламними вiршиками бритвеного крему: "Ната була перед цим волохата, зараз вона вже дружина магната". Зоологiчний парк в Iндiанi з великою спiльнотою мавп, iз пожиллям на бетоновiй реконструкцiї флагманської каравели Христофора Колумба. Мiльярди здохлих, рибою тхнучих ефемерид на склi кожного ресторанного вiкна вздовж пiщаного, скучного озерного берега. Жирнi чайки на великих каменях - побаченi з пароплаву "Сiтi оф Шебогайн", чий бурий, лахматий дим схилявся дугою над зеленою тiнню, вiдкиданою ним же на голубу поверхню озера. Смердотний мотель з нагнiтальною рурою вентилятора, яка йшла пiд мiською каналiзацiєю. Садиба Лiнкольна, в бiльшiй своїй частинi фальсифiкацiя, з настiльними книгами й меблями вiдповiдного перiоду, побожно браними за його персональне майно пересiчними глядачами.

Мiж нами траплялись чвари, великi й маленькi. Найбiльшi з них мали мiсце в наступних мiсцях: Ажурнi Котеджi, Вiргiнiя; Парковий Проспект, Лiтль Рок, бiля школи; Мiльнерiвський Перевал, на висотi 10.759 футiв, у Колорадо; рiг Сьомої Вулицi й Центрального Проспекту, в мiстi Фенiкс; Третя Вулиця в Лос Ангелосi (через те, що квитки на вiзит у якусь кiнозйомку були розпроданi); мотель "Тополева Тiнь", Юта, де шiсть молодих деревцiв були заввишки не бiльшими вiд Лолiти, й де вона, propos de rien, спитала мене, скiльки ще часу я буду спинятись з нею в душних будиночках, задля неподобства, й нiколи не живучи як нормальнi люди. Пiвнiчний Проспект у Берксi, Орегон, рiг Захiдної Вашингтонської вулицi, проти гастрономiчної крамницi; якийсь городисько в Сонячнiй Долинi, Iдаго, перед цегляним готелем з приємно перемежованими блiдо-рожевими й рум'яними цеглинами i з тополею навпроти, чия струменiюча тiнь вигравала на пам'ятнiй дошцi тутешнього Списку Загиблих. Полинне пустище мiж Пайндлем i Фарсоном. Десь у Небрасцi, Головна вулиця (бiля Першого Нацiонального Банку, заснованого 1889 року), з якимсь залiзничним переїздом впересiч вулицi, а за ним - бiлими органними трубами силосу. Й Мак-Евенська вулиця, рiг Уїтонського проспекту, в мiчиганському мiстi, маючим його, його iм'я.

Нам став вiдомий дивний людський придорожник, "Гiтчгайкер", Homo pollex вчених, який чекає попутного воза, й багато його пiдвидiв, рiзновидiв: скромний воячко, новiсiнько вдягнений, спокiйно незрушний, спокiйно свiдомий прогонної користi захисного кольору форми; школяр, що бажає проїхати два квартали; вбивця, що бажає проїхати двi тисячi миль; таємничий, нервовий, старий пан, з новенькою валiзою й пiдстриженими вусиками; трiйця оптимiстичних мексиканцiв; студент, що пропонує огляд слiдiв вакацiйної чорнороботи так само пихато, як iм'я всюди знаного унiверситету, вигаптоване спереду на його куфайцi; безнадiйна панi в непоправно пошкодженому автi; безкровнi, карбовано кресленi лиця, глянсове волосся й тiкаючi очi молодих збуїв у криклявих вбраннях, якi енергiйно, ледь не прiапiчно виставляють напруженого великого пальця, щоб звабити самотню жiнку або смеркового комiвояжера, терплячого з примхливого збочення.

"Ах, вiзьмемо неодмiнно!" часто благала Лолiта, тручи мiж собою, в лише їй властивий спосiб, голi колiнця, коли який-небудь аж надто вiдразливий екземпляр Homo pollex, мужчина моїх рокiв i так само широкий в раменах, з face claques безробiтного актора, йшов обернувшись до нас i задкуючи, прямо перед нашим автом.

О, менi доводилось аж як пильнувати Лолiту, маленьку млосну Лолiту! Завдяки, можливо, щоденнiй любовнiй зарядцi, вона променiла, попри її вельми дитячий вигляд, невимовно-томним свiтiнням, яке приводило гаражистiв, окремих розсильних, туристiв, хамiв у розкiшних машинах, теракотових iдiотiв бiля синькою фарбованих басейнiв, у стан запаморочної хотi, котра б лестила моєму самолюбству, якби так не загострювала мою ревнiсть; адже маленька Лолiта добре знала про це своє жарне свiтiння, i я не раз ловив її coulant un regard по напрямку того чи iншого люб'язника, якогось, примiром, пiдливача автового масла, з мускулястою золотаво-брунатною оголеною по лiкоть рукою в браслетцi годинника, й не встигав я вiдiйти (щоби купити тiй же Лолiтi солодку бурульку), як вже вона та красень механiк самозабутньо цвiрiнькали жарти, нiби спiвали любовний дует.

Коли, пiд час наших бiльш тривалих спочинкiв, я залишався був у лiжку, вiдпочиваючи пiсля занадто пальної ранкової дiяльностi, й вiд доброти душевної (насичений, вибачливий Гум!) дозволяв їй вийти в сад помилуватись на ружi й навiть перетнути вулицю й вiдвiдати дитячу бiблiотеку разом з мотельною сусiдкою, негарною маленькою Мерi, й восьмирiчним її братiйком, Лолiта верталась з годинним запiзненням; босонога Мерi тяглась далеко позаду, а замiсть братiйка були два лобурi-старшокласники, золотоволосi лотри, складенi з м'язiв та гонореї. Читач може легко уявити собi, що я вiдповiдав потiшницi, коли вона - доволi непевно, треба визнати - питала мене, чи може вона пiти з представленими менi Карлом i Фредом на роликовий каток.

Пам'ятаю, як в iншому мiсцi, вперше, пиляного вiтряного дня, я дiйсно дозволив їй покататись на роликах. Вона мала жорстокiсть зазначити менi, що їй не буде жодного задоволення, якщо я також пiду, позаяк в обраний нею час ринг є спецiально призначений для молодi. По довгому сперечаннi ми виробили компромiс: я лишився сидiти в автi, зупинившись мiж iнших (порожнiх) машин, наставлених просто неба носом на роликовий каток; я мiг бачити, як пiд його парусиновим шатром близько п'ятдесяти пiдлiткiв, багато-хто парами, безкiнечно котились по колу пiд автоматичну музику, й вiтер срiблив дерева. Моя Доллi була в синiх ковбойських штанах i бiлих чобiтках, як бiльшiсть дiвчат на катку. Я рахував накрути рiвно-гучливого натовпу - й раптом схопився її. Коли вона знову проїхала, то була в супроводi трьох жевжикiв, мову яких я пiдслухав кiлька хвилин перед цим: стоячи поза рингом, вони обговорювали дiвчат, якi катались, - i кепкували з чудовної, довгоудої красавоньки, яка з'явилась в червоних трусиках замiсть довгих штанiв.

Автомобiлiста при в'їздi в Аризону й Калiфорнiю питають, - чи не ввозить вiн фруктiв або рослинних продуктiв; i на цих пунктах, бувало, iнспектор так пильно вдивлявся в нас, що бiдне моє серце давало перебiй. "А меду не везете?" цiкавився вiн i моя медова дурка каталась зi смiху. До цих пiр вiбрує менi вдовж оптичного нерву образ Лолiти, їдучої верхи, - ланка в низцi платного туру по в'ючних тропах; вона тряслась кроком за дряхлою вершницею й перед червоношиїм пройдою-ранчором, а позаду нього їхав я й зорив на його жирний торс у квiтчастiй сорочцi ще бiльш злобно, нiж зорить автомобiлiст на спокволу вантажiвку, яка пнеться перед ним по гiрськiй дорозi. А хоча б, в лижному курортi, я бачив її, упливаючу вiд мене, небесну, вiдчужену, на етiрному пiд'ємному стiльцi, все вище й вище, по напрямку до яскрiючої височини, де дожидались її реготливi, голi по пояс атлети.

В якому б мiстi ми не зупинялись, я перш за все дiзнавався, з властивою європейцевi чемнiстю, про мiсцезнаходження публiчних басейнiв для плавання, музеїв, мiсцевих шкiл, про число дiтей у найближчiй школi, тощо; й про час вiдбуття шкiльного автобуса, всмiхаючись i злегка сiпаючись (я вiднайшов нервовий свiй тiк вiд того, що жорстока Лолiта перша змавпувала його), я зупинявся в стратегiчному пунктi, з моєю бiглою гiмназисткою, що сидiла поруч зi мною в машинi, й споглядав дiвчат, якi виходять зi школи - картина завжди привабна. Такi зупинки вже скоро стали набридати моїй нетерплячiй Лолiтi, й позбавлена, як це трапляється з дiтьми, всякого спiвчуття до маленьких чужих примх, вона вкрай негарно шпетила мене за вимогу, щоб вона мене пестила, поки синьоокi чорнявочки в синiх трусиках, рудавочки в зелених курточках без рукавiв, i хлоп'ячого виду димнi бiлявочки в вицвiлих паперових штанях, проходили повз у сяяннi сонця.

Роблячи деяку поступку i її примхам, я широко пiдтримував всюди й завше спiльне її купання з iншими дiвчатками. Вона обожнювала блискотливi басейни й була вельми спритною пiрнальницею. Я-бо, у комфортабельному халатi, сiдав у строкату чотиригодинну тiнь пiсля власного скромного занурення в воду, i ось раював, з фiктивною книгою або мiшечком цукерок або з тим i другим, або нi з чим, крiм таємно пекучих залоз, дивлячись, як вона пустує, в гумовому чепчику, вся бiсерна вiд вологи, рiвно засмагла, радiсна, як на вакацiйнiй рекламi, в своїх тiсних атласних плавках i збiрчастому лiфчику. Дванадцятирiчна приваба! Як гордовито я дивувався тим, що вона - моя, моя, моя, як нiжно я переглядав наш недавнiй полудневий сеанс пiд стогiн диких голубiв i планував наступний, передвечiрнiй, i я мружився в стрiлчатих променях i спiвставляв мою Лолiту з iншими нiмфетками, котрих скупуватий випадок збирав коло неї для мого антологiчного насолодження та розглядання; й нинi, поклавши руку на хворе серце, я, либонь, не скажу, щоб будь-хто збудив у менi гострiший потяг, нiж вона, або якщо i збудив, так тiльки в двох-трьох виняткових випадках, пiд особливим свiтлом, при спецiальному поєднаннi ароматiв у повiтрi - раз якось (випадок безнадiйний) блiда iспанська дiвчинка, донька аристократа з важкою щелепою, iншого разу mais je divague.

Звiсно, менi доводилось бути напоготовi, бо я, проникливий ревнивець, чiтко утямив усю небезпеку цих заслiпливих iгор. Варто менi було вiдвернутись - вiдiйти, примiром, на декiлька крокiв, щоб подивитись, чи вже поприбирали наше пожилля - як вже, по поверненнi, я заставав наглу змiну: Лолiтонька, Les yeux perdus, нуряючи й полощучи довгi пальчастi нiжки в водi, була розлiгшись на кам'яному скраї басейну, в той час як з кожного боку вiд неї напiвлежав un brun adolescent, якого русява її краса й ртуть в дитячих складочках черева безсумнiвно - думав я, о Бодлер! - змусить se tordre в повторних снах протягом багатьох ночей...

Я спробував навчити її грати в тенiс, щоби мати з нею бiльше спiльних забав; та хоч я свого часу грав досконало, вчителем я постав безталанним; тому, в Калiфорнiї, я наполiг, щоб вона взяла деяке число коштовних урокiв у знаного колишнього чемпiона, довгастого, морщинястого старика з цiлим гаремом м'ячикових хлопчикiв. Поза майданчиком вiн здавався страхiтливим розваллям, та iнодi пiдчас уроку, коли для продляння обмiну, вiн дозволяв собi удар, чистий як кактусова квiтка, й зi струнним подзвiнням повертав м'яч ученицi, ця божественна сумiш нiжної точностi i державної сили нагадували менi, що тридцять рокiв тому, в Канн, я бачив, як саме вiн в пух розбив великого Горбера! До того, як вона стала займатися з ним, я думав, що вона нiколи не навчиться грати. На якомусь готельному майданчику я був тренував мою бездарну дiвчинку, - й передi мною були тi далекi днi, коли при сильному жаркому вiтрi, в вихорi пилу, в туманi дивної втоми, я давав м'яч за м'ячем веселiй, невиннiй, субтильнiй Аннабеллi (блиск браслетки, плiсирована спiдничка, чорна бархатка вколо чола). Кожне моє слово, кожна настiйлива рада лише заглиблювали похмуру злiсть Лолiти. Дивно сказати, мимо наших вправ вона вподобала, принаймнi до приїзду в Калiфорнiю - безформний перешльоп (та безкiнечнi пошуки м'ячiв), з тоненькою, слабенькою, та на подив гарненькою - в стилi ange gauche - однолiтницею. В якостi глядача, завжди готового допомогти, я пiдходив до цiєї чужої дiвчинки i вдихав її легкий мускусний запах, поки торкав її голу руку й тримав її за п'ясть з випнутою кiсткою або пересував туди-сюди натиском долонi її прохолодну ногу, щоб їй узяти кращу поставу для удару злiва. Тим часом Ло, нагнувшись уперед, з сонячно-русим волоссям падаючим через обличчя, вбивала ракету, як тростину калiки, в землю й видавала крик вiдрази, спричиненої моїм втручанням. Я залишав їх самих i сидячи осторонь, з шовковим шарфом вколо шиї, далi дивився на них й порiвнював їх рухи. Було це в Пiвденнiй Аризонi, мабуть, де зимовi днi неквапливi, з теплим зiсподом. Незграбна Лолiтонька промахувалася й злостилась, або влучала примiтивною подачею в сiтку й у вiдчаї пiднiмала до неба ракету, показуючи вологий, лискучий молодий пух у пахвинi, натомiсть як її ще бiльш недоладна й не менш привабна партнерка старанно кидалась на кожний м'яч i щоразу хибила; та обидвi вони радiли неймовiрно й ясними, дзвiнчатими голосами безупинно вели точний рахунок цiй своїй безсенсовнiй грi.

Пам'ятаю, я раз зголосився дiстати їм прохолодних трункiв: пiднявся стежинкою вкритою гравiєм i вернувся, несучи двi високих склянки ананасного соку, з газованою водою й янтарним льодом. Ба тут я вiдчув порожнечу в грудях: дiвчаток не було на площадцi. Я нахилився, щоб поставити склянки на лаву - та чомусь з якоюсь льодяною яснiстю побачив обличчя щойно вбитої Шарлотти. Я роздивився, й менi вимарилось, що майнула фiгурка Лолiти в бiлих трусиках, яка вiддалялась крiзь плямисту тiнь по садовiй стежинцi в супроводi високого чоловiка, котрий нiс двi ракети. Я ринувся за ними, та коли я почав пробиватися з трiском крiзь чагарник, то побачив у варiантному полi зору (як наче лiнiя життя раз у раз роздвоювалась), мою Лолiту в довгих штанях та її подругу в трусиках, крокуючих взад-уперед по плевелястiй галявцi й шльопаючих ракетами по кущам в безладних пошуках останнього загубленого м'яча.

Перебирати цi свiтлi дрiбницi спонукає мене головним чином бажання довести моїм суддям, що я аж знесилився, щоб надати моїй Лолiтi всiлякi задоволення. Яке захоплення було бачити її, дитину, що показує iншiй дитинi одне з не багатьох своїх досягнень, наприклад, особливий спосiб скакати скакалкою! Менша нiмфетка, прозоро-блiда вродливка з незасмаглими лопатками, тримаючи правою п'ясть лiвої руки за спиною, дивилась всiма очима - як дивилось i павине сонце вкладене на жорствi пiд квiтучими деревами, посеред мого очастого раю - дивилась, як моя веселкова й вульгарна дзиґа пiдскакувала, повторюючи рухи стiлькох iнших граючих дiвчинок, видом яких я так п'янiв на змережаних сонцем, рясно политих, свiжо пахнучих тротуарах i парапетах древньої Європи. Трохи згодом, вона вiддавала скакалку своїй маленькiй iспанськiй подрузi i в свою чергу дивилась, позираючи за повторенням уроку, iнодi вiдсуваючи волосся з лоба, або складаючи на грудях руки й наступаючи носком однiєї ноги на пiд'єм другої, або легко опустивши руки на свої ще хлопчаковi стегна, i я йшов перевiрити, чи скiнчили нарештi клятi мотельнi покоївки прибирати наш котедж; пересвiдчившись в цьому, я на прощання лагiдно кивав головою сором'язнiй, чорноволосiй дiвчинцi - пажевi моєї принцеси - й, батькiвським жестом глибоко запустивши пальцi в кучерi Лолiтоньки, а за тим нiжно, але мiцно охопивши її за шию, вiв мою норовливу дитинку в наш вiдлюдний домик для швидкого сполучання перед обiдом.

"Чия це кiшка так подряпала вас, бiдного?" скрикувала стигла, м'язиста, красива жiнка - вiдразливого для мене типу, з тих, яким я надто завжди подобався - звертаючись до мене за табль-д'отом в "великому домi" пiд час обiду, пiсля якого мали початись обiцянi Лолiтi танцi. Ось чому я старався триматись подалi вiд людей, мiж тим як Лолiта, навпаки, робила все можливе, щоби втягнути в свою орбiту найбiльше число потенцiйних свiдкiв.

Вона, образно кажучи, вихляла хвостиком - i навiть всiм своїм маленьким задом, як це роблять сучки - коли, було, нас допадав ощирений незнайомець i починав бадьору розмову, виходячи з порiвняння географiчних даних на номерних знаках наших машин: "Далеко ж ви заїхали!" Допитливi батьки, бажаючi викачати з Лолiти що-небудь про мене, запрошували її пiти з їх дiтьми в кiно, та я завжди за її вiдмовлявся. Ми кiлька разiв ледь не вскочили. Каскади клозетiв переслiдували мене, звичайно, в усiх наших каравансараях; та я нiколи не уявляв собi якi тонкi цi вафлянi перетинки в мотелях "сполученого" типу, допоки, якось вечором, пiсля надто гучних з мого боку стогонiв насолоди, мужське покехкування за стiною заповнило паузу так само чiтко, як начебто я сам прочистив горло; а наступного ранку, поки я пив вранiшню каву в молочному барi (Лолiта завжди спала пiзно й любила, щоб я їй приносив глечик гарячої кави в лiжко), мiй давешнiй сусiд, старий бовдур в безрамних окулярах на довгому добродiйному носi й з профспiлковим значком у петлицi, спромiгся преспокiйно втягти мене у розмову, впродовж якої поцiкавився, чи не встає моя "малжонка" так само неохоче, як i його, коли не бува вдома на фермi, й якби не гнiтило мене усвiдомлення жахної небезпеки, я б витяг багато втiхи з дивного, заскоченого виразу, який з'явився на його тонкогубому обвiтреному обличчi, коли я лаконiчно сказав, сповзаючи з високого табурету, що "я, слава богу, вдовий".

Як солодко було приносити їй цю каву - й не давати її їй, допоки вона не виконає свого вранiшнього обов'язку! Яким я був вдумливим другом, яким палким батьком, яким уважним педiатром, що обслуговував усi тiлеснi потреби моєї напiвчорнявочки! Дорiкаю природi лише в одному - в тому, що я не мiг, як бажалося б, вивернути мою Лолiту навиворiт та прикласти пожадливих губ до молодої маточки, невiдомого серця, перламутрової печiнки, морського грона легенiв, пари гарненьких нирок! У надто тропiчнi днi, в липкiй задусi котеджу менi подобалось прохолодне вiдчуття шкiряного сидiння фотеля пiд моєю масивною головою. Я тримав її в себе на колiнах. Вона сидiла як звичайнiсiнька дитина, длубаючись в носi, вся захоплена легким читанням у додатку з газети, так само байдужа до прояву мого блаженства, як начебто це був зневажений предмет, на який вона сiла - примiром, черевик, або лялька, або держак ракети - й який вона не виймала з-пiд себе тiльки з лiнощiв. Очима вона простежувала пригоди своїх коханих героїв на сторiнцi гумору (серед них була добре змальована нехлюйна дiвчинка в бiлих шкарпетинках, вилицювата й прямовита, з якою я сам не вiд того був, щоб порозважатись). Любила вивчати подробицi на фотографiях фатальних автових зiткнень. Нiколи не сумнiвалась в реальностi мiсця, часу й обставин, буцiмто пов'язаних з рекламними знiмками голоногих красунь. I до подиву полюбляла портрети провiнцiйних дiвчат, декотрi з яких були в повному вiнчальному вбраннi, з букетами в руках й окулярами на носi.

На неї сiдала муха й прогулювалась у навкiллi її пуп'янка, або починала дослiджувати нiжнi, блiдi вiнчики соскiв. Вона хотiла впiймати її в кулак (Шарлоттин спосiб) i за тим зверталась до роздiлу "Побачимо, як ви кмiтливi".

"Побачимо, як ви кмiтливi. Чи думаєте ви, що було б менше порушень моральностi, якби дiвчинки дотримувались деяких правил. Не грали б поблизу громадських уборних. Не брали б ласощiв вiд чужинцiв, анi запросин "проїхатись". Нотували б номер воза, який пiдбирає їх... "

"...й фабричну позначку ласощiв", пiдказав я.

Вона продовжувала, вiдсуваючи щоку вiд моєї наближуваної щоки (й це був, зазнач, легкий день, о мiй читачу!) -

- "Якщо не маєш олiвця, але ти вже вмiєш читати -"

- "Ми", вкинув я жартома, "середньовiчнi мореплавцi, поклали в цю пляшку..."

- "Якщо", повторила вона, "ти не маєш олiвця, та якщо ти вже вмiєш читати й писати - от що вiн хоче сказати, тепер розумiєш, оцупку? - то спробуй нашкрябати номер на землi при дорозi..."

... "своїми кiгтячками, Лолiто".

3.

Вона ввiйшла в мою країну, в лiлову й чорну Гумбрiю, з необережним цiкавством; вона оглянула її зi зневажливо-неприязним посмiхом; i тепер менi здавалось, що вона ладна була вiдкинути її з найзвичайнiшою огидою. Нiколи не вiбрувала вона пiд моїми перстами, й верескливий скрик ("що ти, власне кажучи, робиш?") був менi одною нагородою за намагання її розтермосити. Чудовий свiт, пропонований їй, моя дурка зневажила на користь ницiшого фiльму, солодявого сиропу. Подумати тiльки, що обираючи мiж сосискою та Гумбертом - вона незмiнно й нещадно брала до рота перше. Не пам'ятаю, чи згадував я назву бара, де я снiдав, у попередньому роздiлi? Вiн зветься так: "Льодяна Королева". Всмiхаючись не без суму, я сказав Лолiтi: "А ти моя льодяна князiвна". Вона не добрала цього вбогого жартика.

О, не хмурнiй, читачу! Я зовсiм не прагну створити враження, що менi не давалося щастя. Ласкавий читач має зрозумiти, що мандрiвник, володiючий нiмфеткою й поневолений нею, перебуває наче за межею щастя! Адже нема на землi iншого такого блаженства, як блаженство пестити нiмфетку. Воно "поза конкурсом", це блаженство, воно належить iншому класу, iншому ладовi почуттiв. Так, ми сварились, так, вона була геть нестерпною, так, вона робила менi всякi перешкоди, та попри її гримаси, попри грубство життя, непевнiсть, жахливу безнадiйнiсть, я все ж таки мешкав у самiй глибинi обраного мною раю - раю, небеса якого жеврiли як пекельний вогонь, - та все ж таки раю.

Декотрий досвiдчений психiатр, який зараз вивчає мiй труд - i якого д-р Гумберт встиг втягнути, сподiюсь, у стан кролячого гiпнозу - безсумнiвно дуже хотiв би, щоб оповiдувач повiз свою Лолiту на берег моря й там би знайшов принаймнi "гратифiкацiю" давнього позову, а саме звiльнення вiд "пiдсвiдомого" наслання незавершеного дитячого роману з первинною маленькою мiс Лi.

Що ж, друже доктор, дозвольте вам сказати, що я дiйсно шукав пляж, хоч мушу на додаток признатись, що на той час, як ми дiстались цього мiражу сiрої води, моя супутниця подарувала менi стiльки услад, що мрiя про "Приморське Королiвство", про "Сублiмовану Рив'єру" тощо давно припинила бути глибинним поривом i звелась до помiркованої гонитви за суто теоретичним переживанням. Едгаровi янголи це знали - й влаштували справу вiдповiдним чином. Вiдвiдини досить переконливого узбережжя на атлантичному боцi стали вкрай зiпсованими через кепську погоду: важке, пронозливе небо, мулистi хвилi, присутнiсть неосяжного, хоча й цiлком ординарного туману - що могло найдальше стояти вiд чiтких чарiв, вiд лазурового облаштунку й ручних обставин моєї середземноморської пригоди? Два-три напiвтропiчних пляжi на Мексиканськiй Затоцi були достатньо сонячнi, але посипанi отруйними, зiрчастими або драглистими iстотами, та обвiянi ураганним вiтром. Нарештi, на калiфорнiйському узбережжi, проти марева Тихого Океану, я знайшов особливий рiзновид усамiтнення в печерi, до якої неслись, з вiдрiзка пляжу з гнилими деревами, скрики кiлькох дiвчат-скаутiв, що купалися вперше при сильному прибої; але туман виснув як волога ковдра, пiсок був неприємно зернистий i глейкий, i Лолiта вся вкрилась гусячою шкiрою та зернами пiску, i (єдиний раз у життi!) я мав до неї не бiльше потягу, нiж до ламантина. Проте мої вченi читачi, мабуть, збадьоряться, коли я поясню їм, що навiть якби ми надибали десь схильний до нас морський бережок, було б запiзно, бо моє справжнє "визволення" прийшло багато ранiше: в ту мить, власне, коли Аннабелла Гейз, вона ж Долорес Лi, вона ж Лолiта, з'явилась менi, смагло-золота, на колiнах, з поглядом спрямованим угору, на тiй убогiй верандi, в фiктивнiй, нечеснiй, але вкрай нещаснiй приморськiй комбiнацiї (хоч нiчого не було по сусiдству крiм другорядного озера).

На цьому закiнчу перелiк незвичних вiдчувань, залежних, якщо не похiдних, вiд постулатiв сучасної психiатрiї. Отож я вiдмовився й змусив Лолiту вiдмовитись вiд пляжiв, якi лиш тягли в смуток, якщо були порожнi, або надто були населенi, якщо їх обливало сонце. З iншого ж боку, мене ще переслiдували спомини про мої безнадiйнi блукання в мiських парках Європи, а тому я не припиняв цiкавитись можливiстю любовних iгор просто неба й шукати прийнятних мiсць на тому "лонi природи", де я колись зазнав стiльки ганьбливих утрат. Доля й тут менi суперечила. Розчарування, якi я тепер хочу зареєструвати (тихенько вiдхиляючи мою повiсть в сторону тих невпинних ризикiв i страхiв, котрi супроводжували моє щастя), нiяк не повиннi кинути тiнь на американську закуть - лiричну, епiчну, трагiчну, та нiколи не схожу на Аркадiю. Вона прекрасна, душекрайливо гарна ця закуть, їй притаманна якась великоока, нiким не оспiвана, невинна покора, якої немає вже в лакових, фарблених, iграшкових швейцарських селищах i вдосталь звеличених Альпах. Численнi коханцi лягли обiйнявшись, цiлуючись на рiвному газонi гiрських схилiв Старого Свiту, на пружинчастому, як дорогий матрац, моху, бiля зручної в користуваннi, гiгiєнiчної цiвки, на грубих лавах пiд скрашеними вензелями дубами й у таких мройних хатиськах пiд кронами багаточисленних букових лiсiв. Та в американськiй глушвi охочий на свiже повiтря не знайде таких зручних спромог вiддатись найдревнiшому зi злодiянь i забав. Отруйнi рослини обпечуть сiдницi його коханої, безiменнi комахи в зад ужалять його; гострi частинки лiсового килиму вколють його в колiняки, комахи вжалять її в колiнця; й усюди навкiл буде стояти безперервний шурхiт потенцiйних змiй - що кажу, напiввимерлих драконiв! - мiж тим як схожi на крихiтних крабiв зернята хижих квiтiв прилiпляться, в виглядi мерзенної смарагдової шкурки, так само до чорної шкарпетки на пiдв'язцi й до бiлої непiдтягнутої шкарпетинки.

Трохи обтяжую. Якось в лiтнiй пополудень, ледь нижче межi розповсюдження лiсу, де небесного вiдтiнку суцвiття (я б їх назвав шпорником) торжилися вздовж дзюркотного гiрського потоку, ми нарештi знайшли, Лолiта i я, вiдлюдне романтичне мiсце приблизно в ста футах над перевалом, де ми залишили авто. Схил здавався неходженим. Остання задохла сосна спинилась для заслуженого передиху на скелi, до якої долiзла. Бабак свиснув, зобачивши нас, i зник. Я розклав плед для Лолiти. Пiд ним тихо похрускувала трав'яна суш. Кiпрiда прийшла й пiшла собi. Защерблена скеля, яка вiнчала верхнiй схил, чагарник нижче нашого ложа повиннi були, мабуть, захистити нас i вiд сонця й вiд людини. Нажаль, я не врахував наявностi ледь позначеної бiчної стежинки, пiдловато вихляючої мiж кущами й камiнням неподалiк вiд нас. Ось тодi-то ми ледь не ускочили; не дивно, що ця пригода назавжди зцiлила мене вiд туги по буколiцi.

Пам'ятаю, операцiю було виконано, цiлком виконано, й вона схлипувала в моїх обiймах - благотворна буря ридань пiсля одного з тих нападiв приндливої туги, якi так участились за цей в цiлому дивовижний рiк. Я щойно взяв назад якусь глупу обiцянку, яку вона винудила в мене, користуючись слiпим нетерпiнням мужської хотi, i ось вона тепер розкинулась на пледi, обливаючись сльозами, й щипаючи мою ласкаву руку, а я радiсно смiявся, й огидний, невимовний, нестерпний i - як я пiдозрюю - вiчний жах, який я нинi спiзнав, був тодi лише чорною точинкою в сяяннi мого щастя; й ось так ми лежали, коли я зазнав одного з тих струсiв, якi врештi-решт вибили моє бiдне серце з колiї, адже я раптом зiтнувся з темними, немигаючими очима двох дивних i гарних дiтей, фавенятка й нiмфетки - близнюкiв, судячи по їх цiлком подiбному чорному волоссю й безкровним личкам. Вони припали до землi, уп'явшись в нас, i синява їхнiх подiбних костюмчикiв зливалася з синявою гiрських квiтiв. Нестямним рухом я пiдхопив плед щоби ним прикритись - i водночас дещо схоже на пушбол в бiлих горошинках почало повертатись в кущах бiля нас, перетворюючись поступово в розiгнуту спину товстої стриженої брюнетки, яка машинально долучила ще одну дику лiлiю до свого букета, оглядаючись на нас через голови своїх чарiвливих, з синього каменя вирiзьблених дiтей.

Нинi, коли на моєму сумлiннi зовсiм iнша бiда, я знаю, що я смiлива людина, та в тi днi менi це було не збагнуть, i я згадую, як здивувався власному зимнокров'ю. Прошепотiвши один з тих стриманих наказiв, котрi попри жах ситуацiї, вiддаєш розгублено-скорченiй тваринi - (якою безумною вiрою або ненавистю тремтять боки молодого звiра, якi чорнi зорi розриваються в серцi дресирувальника!), я змусив Лолiту пiдвестись, i ми статечно пiшли собi, а потiм з нечемним спритом сповзли на дорогу, де залишався автомобiль.

За ним стояла щогольська машина сiмейного зразка, i красивий асирiєць з синьо-чорною борiдкою, un monsieur tr s bien, в шовковiй кошулi й багрових штанах, очевидячки чоловiк ботанiзуючої товстухи, з серйозною пикою робив фотографiю надпису, який сповiщав висоту перевалу. Вона значно перевищувала 10.000 футiв, i я задихався. З хруском пiску i з вiдносом, ми стронулись, причому Лолiта все ще довдягалась, безпорадно возячись i щиглячи мене такими словами, якi, на мою думку, дiвчаткам знати не належить, а вживати й поготiв.

Траплялися й iншi негаразди. Раз у кiно, наприклад. У той час Лолiта мала до нього дiйсну пристрасть (яка скоротилась потiм до кволої поступливостi, коли вона знов стала ходити до гiмназiї). Ми проглянули за один рiк, з нерозбiрливим сп'янiнням, близько ста п'ятдесяти ба навiть двох сотень програм, причому iнодi нам доводилось бачити ту ж саму хронiку по кiлька разiв, через те що головнi картини супроводжувались тим же самим випуском кiножурналу, що тягнувся за нами з мiстечка в мiстечко. Понад усе вона любила наступнi сорти фiльмiв, в такому порядку: музично-комедiйнi, гангстерськi, ковбойськi. По-перше, справжнiм спiвакам i танцiвникам, що брали в них участь, приписувались не справжнi кар'єри в якiйсь - по сутi "лихоопорнiй" - сферi iснування, з якої смерть i правда були вигнанi i в яких сивоволосий, розчулений, в технiчному сенсi безсмертний батько, що вiн на початку несхвально ставився до артистичної кар'єри навiженої доньки, незмiнно завершував тим, що шпарко аплодував їй на прем'єрi в дивному театрi.

Свiт гангстерiв був особливий: там героїчнi репортери зазнавали страшних тортур, телефоннi рахунки сягали мiльярдiв доларiв, i в мужнiй атмосферi невмiлої стрiлянини, злодiї переслiдувались через стiчнi труби й пакгаузи патологiчно-безстрашними полiцiянтами (менi судилось завдати їм меншого клопоту). Були, нарештi, фiльми "дикого заходу" - теракотовий пейзаж, червонолицi, блакитноокi ковбої, пихата, але прегарненька вчителька, яка щойно прибула в Гримуче Мiжгiр'я, кiнь, що встав дибки, стихiйна панiка худоби, ствол револьвера, пробиваючий зi дзвоном вiконне скло, неймовiрна кулачна бiйка, - пiд час якої грохкається гора запилюжених старомодних меблiв, столи уживають як зброю, сальто рятує героя, рука злодiя, притиснена героєм до землi, все ще хоче намацати зронений мисливий нiж, боївники крякають, карбовано гепає кулак по пiдборiддю, нога штурхає в брюхо, герой, пiрнувши, навалюється на злодiя, й в момент по тому, як чоловiк перенiс таку кiлькiсть мук, вiд яких би злiг сам Геракл (чи менi не знати цього нинi!), нiчого не видно крiм привабного синця на бронзовiй вилицi розпахтiлого героя, який обiймає красуню-наречену на дальньому скраї цивiлiзацiї. Я згадую денну виставу в маленькому затхлому кiнематографi, геть напханому дiтьми й просоченому гарячим душком кiноласощiв - смажених кукурудзяних зерен. Сходив жовтий мiсяць над муркiтливим гiтаристом з нашийною хусткою; вiн поставив ногу на сосновий оцупок i посмикував струни; i я - цiлком невинно - закинув руку за плече Лолiти й щокою наблизився до її скронi, як раптом двi вiдьми за нами почали бурмотiти предивнi речi - не знаю, чи я правильно їх зрозумiв, але те, що я напiвпрочув, змусило мене зняти з неї мою ласкаву руку, i, звичайно, решта фiльму пройшла для мене в туманi.

Тут менi належить зробити дивне визнання. Ви будете смiятись - та якщо сказати всю правду, менi якось нiколи не вдалось з'ясувати остаточно юридичний бiк становища. Не знаю його й по досi. О звiсно, деякi випадковi вiстки дiйшли до мене. Алабама забороняє опiкуновi змiнювати мiсце проживання пiдопiчної дитини без дозволу суду; Мiнесота, якiй я низько вклоняюсь, передбачає, що якщо кревний бере на себе захист i опiку дитятi, не достиглої чотирнадцятирiчного вiку, авторитет суду не дiє. Питання: чи може вiтчим чарiвливої до спазми в грудях, ледь опушеної ласочки, вiтчим лишень з одномiсячним стажем, неврастенiк - удовець з невеликим, але самостiйним прибутком в сьогоденнi, i з парапетами Європи, розлученням i сидiнням в декiлькох божевiльнях в минулому, чи може вiн вважатись кревним i, як висновок, природним опiкуном? I якщо нi, чи я повинен, чи я смiю, зостаючись в межах розумного, сповiстити який-небудь вiддiл Громадського Догляду i подати прохання (як це власне подають прохання?) й уможливити представниковi суду розстежувати побут мирного, але слизького Гумберта й небезпечної Долорес Гейз? З багаточисленних книг про шлюб, розбещення й удочерiння, в якi я нишком заглядав у публiчних бiблiотеках великих i малих мiст, я нiчого не вичитав, окрiм темних натякiв на те, що держава - верховний опiкун дiвчаток в найнiжнiшому вiцi. Пальвен i Запель, якщо правильно запам'ятав їх iмена, автори волюмистої працi про шлюбнi закони, цiлком зiгнорували вiтчимiв з сирiтками, зоставленими в них на руках i колiнах. Кращий мiй друг, видана вiдомством соцiального забезпечення монографiя (Чикаго, 1936 р.), яку нi в чому не винна стара дiва викопала для мене з великим трудом з порохнявих глибин бiблiотечного складу, стверджувала наступне: "Не iснує такого правила, щоб всякий неповнолiтнiй повинен був мати опiкуна; роль суду пасивна, i вiн тiльки тодi активований, коли становище дитини явно стає загрозливим". Я дiйшов висновку, що чоловiк призначається опiкуном тiльки пiсля того, як вiн проявить урочисте й формальне бажання стати ним; та цiлi мiсяцi можуть спливти, поки його викличуть на слухання його справи й дозволять йому вiдростити пару сизих крил, якi личать його становi, а мiж тим прекрасне демонське дитя законом надається самому собi, що по сутi й стосується Долорес Гейз. За тим слухається справа. Два-три питання з боку суддi, двi-три заспокiйливих вiдповiдi з боку адвоката, усмiхи, кивок, мрячний дощик на дворi, - i затвердження по сутi зроблено. I все ж таки я не наважився! Не лiзти, бути мишею, лежати клубком у норi! Суд починав розвивати судомну дiяльнiсть тiльки тодi, коли вплутувалась грошова квестiя: два корисливих опiкуни, обкрадена сирiтка, третiй - зубастiший вiд них - учасник... Та в даному випадку все було в повному порядку, давно зроблений був iнвентар, i невеличкий материнський спадок чекав у повнiй недоторканостi повнолiття Долорес Гейз. Найрозумнiшим курсом, здавалось, було утримання вiд подання прохання. Так, а чи не втрутиться котрась органiзацiя, на зразок Людинолюбного Товариства, якщо буду поводитись надто тихо?

Дружньо налаштований Фарло, який був чимось на кшталт судового заступника й мiг би, ймовiрно, надати солiдну пораду, надто був зайнятий раковим захворюванням дружини, щоби зробити бiльше того, що обiцяв, а саме - й надалi пiклуватись про схудле державство Шарлотти, допоки я не одужаю, вельми поступово, вiд потрясiння, заподiяного менi її смертю. Я мiцно навiяв йому, що Долорес - моя незаконна донька, й тому не мiг очiкувати, щоб вiн безiнтересовно цiкавився становищем. Як читач встиг, мабуть, второпати, дiлок я нiкчемний; та, звичайно, нi лiнощi, нi незнання не повиннi були завадити менi шукати професiйної пiдмоги на сторонi. Зупиняло мене жахливе чуття, що, коли стану чiплятись до фортуни й силитись обґрунтувати та осмислити її казковий подарунок, цей подарунок буде забраний в мене, як той чертог на висотi гори в схiднiй казцi, який щезав, лишень той чи iнший покупець питав сторожа, чому це здаля виднiє так ясно смужка вечiрнього неба мiж чорною скелею та фундаментом.

Я подумав, що в Бердслеї (де знаходиться Бердслейський Жiночий Унiверситет) я напевно вiднайду тi довiдники, з якими менi ще не вдалось ознайомитись, як наприклад, трактат Вернера "Про американський закон опiкунства" або деякi брошури видаванi Дитячим Бюро. Я вирiшив, крiм того, що для Лолiти все буде кращiм, нiж деморалiзуюче неробство, в якому вона перебувала. Менi вдалося змусити її надати менi стiльки солодких послуг - їх перелiк привiв би у величезний подив педагога-теоретика; та нi погрозами, нi мольбами я не мiг би намовити її прочитати щось iнше, крiм так званих "книжок комiксiв" або оповiдань в журнальчиках для американської прекрасної статi. Будь-яка лiтература рангом трохи вища вiдлунювала в неї гiмназiєю, й хоча вона була не проти iнколи спробувати Казки Шахерезади або "Маленькi Жiнки", вона категорично вiдмовлялась витрачати "канiкули" на такi серйознi, вченi книги.

Менi зараз думається, що було великою помилкою вернутись на схiд й вiддати її до приватної гiмназiї в Бердслеї, замiсть того, щоб яким-небудь чином перебратись через мексиканський кордон, а це було так близько, й зачаїтись рочкiв на два в субтропiчному парадизу, по чому я мiг би преспокiйно побратися з малою моєю креолкою; адже признаюсь, з вигляду моїх гланд i ганглiй, я переходив упродовж одного й того ж дня вiд одного полюсу божевiлля до iншого - вiд думки, що близько 1950-го року менi доведеться в той чи iнший спосiб збутись важкого пiдлiтка, чиє чарiвне нiмфетство на той час випариться, - до думки, що при деякiй старанностi й везiннi менi, мабуть, пощастить у деякiм майбуттi змусити її витворити грацiйнiшу нiмфетку з моєю кров'ю в жилах, Лолiту Другу, якiй було б вiсiм або дев'ять рокiв 1960-го року, коли я ще був би dans la fors de l' ge; бiльше скажу - для люнети мого розуму, або безуму ставало сил роздивитись в вiддаленнi рокiв un vieillard encore vert (чи це зелененьке - просто гниль?), дивакуватого, нiжного, слинявого д-ра Гумберта, який займається на безкiнечно привабнiй Лолiтi Третiй в "мистецтвi бути дiдом", - уславленiм ще Вiктором Гюго.

В днi нашого дикого мандрування, не маю сумнiву, що як батько Лолiти Першої я був до смiшного незадовiльним. Втiм, я дуже старався. Я читав i перечитував книжечку з навмисно бiблiйним заголовком: "Спiзнай свою доньку", дiстав її в тiй же крамницi, де купив Лолiтi в її тринадцятий день народження, розкiшне, як кажуть у комерцiї, видання з "красивими iлюстрацiями", "Русалоньки" Андерсена. Ба навiть у нашi найкращi хвилини, коли ми читали в дощову днинку (причому Лолiтчин погляд перелiтав од вiкна до її наручного годинника й знов до вiкна), або добре й ситно обiдали в украй напханому "дайнерi" (в осiлiй подобi вагона-ресторану), або грали в дурника, або ходили по крамницях, або мовчазно зорили з iншими автомобiлiстами та їх дiтьми на розбиту, кров'ю забризкану машину й на жiночий чобiток в канавi (чую, як Лолiта говорить, коли знов рушили в дорогу: "Оце був той самий тип спортивних туфель, який я вчора так марно описувала кретиновi-уряднику!") - в усi цi випадковi митi я собi бачився так само неправдоподiбним батьком, як вона - донькою. Можливо, думав я, ця на втечу схожа перемiна мiсць так згубно впливає на нашу здатнiсть мiмiкрiї? Можливо, стале помешкання й рутина шкiльного життя внесуть деяке покращення?

В виборi Бердслея я керувався не тiльки тим, що там була порiвняно пристойного тону жiноча гiмназiя, але й тим, що там був вiдомий жiночий унiверситет. Менi хотiлось бути cas , хотiлось прикрiпитись на яку-небудь пiстряву поверхню, з якою б непомiтно злились мої арештантськi смужки. От менi й згадався добре вiдомий менi професор французької лiтератури в Бердслейському унiверситетi: добряк користався в класах мною складеними пiдручниками й навiть запросив мене якось приїхати прочитати лекцiю. Лекторство в жiночому унiверситетi нiяк не могло мене звабити, звiсна рiч, адже я (як було вже не раз вiдзначено на сторiнках цiєї сповiдi) мало знаю видiв бридкiших, нiж важкi вiдвислi зади, товстi литки й прищавi лоби бiльшостi студенток (можливо, я в них бачу гробницi з загрублої жiночої плотi, в яких заживо похованi мої нiмфетки!); та я сумував по ярлику, життєвому тлу, личинi, i як скоро розповiм, iснувала ще окрема й доволi дивочна причина, чому товариство милого Гастона Годена могло б менi слугувати винятково надiйним захистом.

Була, нарештi, грошова квестiя. Мiй прибуток не витримував збиткiв, спричинених нашою розважальною поїздкою. Я, щоправда, старався обирати халупи дешевшi, та раз-у-раз бюджет наш трiщав вiд стоянок в шумних готелях люкс або претензiйних "дудках" (псевдоранчо для франтiв). Вражаючi суми збувались також на огляд дивовидив i на лолiтчин гардероб, та й старий гейзiвський ридван, хоч був жилястим й вельми вiдданим возом, повсякчас потребував бiльшого або меншого ремонту. В однiй з книжечок маршрутних мап блокнотного типу, що випадком збереглась серед паперiв, якими властi милостиво дозволили менi користуватись для цих нотаток, я знайшов деякi накресленi мною викладки, з яких виходить, що за екстравагантний 1947-48 рiк, вiд одного серпня до iншого, дах i стiл нам коштували близько 5.500 доларiв, а бензин, мастило й ремонт - 1.234; майже стiльки ж пiшло на рiзнi додатковi витрати, отже за сто п'ятдесят днiв актуальної їзди (ми покрили близько 27.000 миль!), ще й приблизно двiстi днiв промiжних стоянок, скромний рантьє Гумберт витратив 8.000 доларiв чи, скажiмо, навiть 10.000, адже я з непрактичностi своєї забув, певно, чимало статей.

I ось ми рушили знову на схiд: я радше спустошений, нiж окрилений торжеством пристрастi, вона, повна здоров'я, з вiдстанню мiж пiдлегеневими кiсточками все ще не бiльшою нiж у хлопчика, хоч рiст у неї збiльшився на два вершки, а вага на вiсiм американських фунтiв. Ми побували всюди. Ми в цiлому, нiчого не бачили. Й сьогоднi хапаю себе на думцi, що наша довга подорож лишень спаплюжила звивистою стягою слизi прекрасну, довiрливу, мрiйливу, велику країну, яка заднiм числом звелась до колекцiї пошарпаних мап, розтрушених путiвникiв, старих шин i до її схлипування кожної ночi - кожної, кожної ночi як тiльки я удавав, що сплю.

4.

Коли крiзь гiрлянди тiней та свiтла ми пiдкотили до номера 14 на вулицi Теєра, нас стрiнув серйозний малий хлопчик з ключами й цидулкою вiд Гастона, що зняв для нас цей будинок. Моя Лолiта, не вшанувавши хоча б поглядом своє нове житло, слiпо ввiмкнула радiо, до якого iнстинкт миттю привiв її, й повалилась на канапу в вiтальнi з пачкою старих iлюстрованих журналiв, яку з тiєю ж незрячою точнiстю вона видобула, запустивши руку в нижню анатомiю диванного столика.

Менi по сутi було однаково, де жити, при умовi, щоб можна було де-небудь замкнути Лолiту; та, ймовiрно, протягом листування з неясно висловлюваним Гастоном я невиразно уявив цегляну, плющем сповиту вiллу. Насправдi, нове наше помешкання було розпачливо схожим на гейзiвський будинок (до якого було всього лише чотириста миль): така ж нудна будiвля з сiрих дошок з ґонтовим дахом i тьмянозеленими маркiзами, й кiмнати, хоч були меншими й обставленi в бiльш суворому плюшово-тарiлковому стилi, являли подiбне розташування. Проте, мiй кабiнет, виявився несподiвано просторим примiщенням, викладеним з пiдлоги до стелi десь двома тисячами книжок з хiмiї - наука, яку викладав у Бердслейському унiверситетi мiй вiд'їхавший на рiк домовласник.

Я був понадiявся, що Бердслейске жiноче училище, коштовна школа для вiдвiдних учениць, з полудневим снiданком та ефектною гiмнастичною залою, не тiльки пестить всi цi молодi тiла, ба також дає деяку основну їжу молодому розуму. Гастон Годен, котрий рiдко бував правий в своїх судженнях про американський побут, попередив мене, що школа, мабуть, є одна з тих, де, за його висловом (як iноземця його тягнуло до таких фраз), "вчать правилам не стiльки граматичним, скiльки ароматичним". Не певний, що хоча б цього вона досягала.

При першому моєму побаченнi з начальницею, мiс Пратт, вона виказала схвалення з приводу "милих голубих оченят" моєї доньки (це в Лолiти-то голубi очi!) й моєї дружби з "нашим генiальним французом" (це Гастон-то - генiй!), а за тим, передавши Доллi деякiй мiс Корморант, вона зморщила чоло, наче збираючи думки й по паузi почала так:

"Ми не надто стремимо, мiстере Гумбард, до того, щоб нашi ученицi ставали книжними робаками або вмiли вiдтарабанить назви всiх європейських столиць - яких все одно нiхто не знає, - або там знали б напам'ять роки забутих бойовищ. Що нас дiйсно цiкавить, це - пристосування дитини до життя групи. Ось чому ми надаємо такого значення танцям, дебатам, аматорським спектаклям та зустрiчам з хлопчиками. Перед нами є деякi факти. Ваша чарiвлива Доллi скоро вступить до вiкової групи, де такi термiни як "кавалери", "з'явитися з кавалером", "вiзитна сукня" тощо будуть так само важливi для неї як для вас, скажiмо, "комерцiйнi справи", "комерцiйнi зв'язки", "комерцiйний успiх", а для мене (тут вона фальшиво всмiхнулась) - благополуччя моїх учениць. Доротея Гумбард вже втягнута в цiлу систему соцiального життя, яке складається - до вподоби це вам чи нi - з сосискових кiоскiв, молочних барiв, солодових та кокових напоїв, кiнокартин, танцiвок, нiчних пiкнiкiв на пляжi й навiть перукарських вечiрок, на яких дiвчинки одна одну зачiсують! Звiсно, Бердслейська гiмназiя ставиться негативно до деяких з цих iнтересiв, а деякi з них ми вiдводимо на iншi, бiльш конструктивнi рейки. Ми завжди стараємось повернутися тилом до iмли, а обличчям - до сонця! Коротше кажучи, хоч ми й користуємось деякими меодами формальної освiти, нас бiльше займає комунiкацiя, нiж композицiя, тобто як би ми не поважали Шекспiра й iнших, ми хочемо, щоб нашi дiвчата вiльно сполучались з живим свiтом навколо них замiсть того, щоб вгрузатись в заплiснявiлi фолiанти. Щоправда, ми все ще просуваємось навпомацки, та дiємо рацiонально, як гiнеколог, який прощупує пухлину. Ми на все дивимось, докторе Гумбурґ, з органiчної й органiзацiйної точки зору. Ми позбулись цiлої маси нiкчемних предметiв, якi в традицiї колись подавались дiвицям до вивчення, не залишаючи часу для практичних знань i прикладних мистецтв, i всiх тих знань, якi їм знадобляться, коли вони почнуть влаштовувати своє життя й - як цинiк мiг би додати - життя чоловiка. Мiстере Гумберсон, дозвольте менi це виразити так: знати точну диспозицiю планети безсумнiвно важливо, але знати, де найбiльш доцiльне мiсце на кухнi для холодильника, мабуть, є важливiшим для молодої ґаздинi. Ви кажете, що все що ви хочете, щоб дiвчатко отримало вiд школи, це - добра освiта. Та як ви розумiєте поняття - "освiта"? За колишнiх днiв це було переважно словесним явищем; iнакше кажучи, ви могли б змусити дитинча зазубрити хорошу енциклопедiю й воно знало б, мабуть, бiльше, нiж школа може надати. Докторе Гуммер, чи ви звiтуєте собi в тiм, що для сучасного пiдлiтка який-небудь середньовiчний похiд має меншу життєву цiннiсть, нiж похiд (вона трохи не пiдмигнула) в кафетерiю з парубком? Це я повторюю жарт, який днями дозволила собi наша психоаналiтичка. Ми живемо не тiльки в свiтi iдей, але й у свiтi речей. Слова без практичного досвiду не мають сенсу. Що, власне кажучи, можуть значити для Доротеї Гуммерсон яка-небудь Грецiя чи Ближнiй Схiд з їх гаремами та рабинями?"

Ця програма мене спочатку дещо збентежила; та я порадився з двома розумними дамами, в минулому пов'язаними зi школою, й вони запевнили мене, що дiвчата там багато й ґрунтовно читають i що вся ця дурня щодо "комунiкацiї" - просто рекламне дзижчання, маюче на метi оздобити старомодну Бердслейську гiмназiю корисним в фiнансовому сенсi "модерним" вiдтiнком, хоч насправдi вона зосталась так само бундючною, як чепець.

Iнше, що менi сподобалось в цiй саме школi, розсмiшить, напевно, декотрих з моїх читачiв; та для мене воно бачилось дуже важливим, бо вже так я влаштований. Рiч у тiм, що через вулицю, як раз проти нашого будинку, я помiтив пролом межи будiвель - смiттєве пустище з яскраво-фарбованими кущами, груду цеглин, кiлька безладно покладених дошок i лiлово-палеву пiну вбогих осiннiх квiтiв; через цей вилом можна було розгледiти в млойнiй далинi вiдрiзок шкiльної вулицi, яка йшла паралельно до нашої, Теєрiвської, а за цим вiдрiзком - шкiльний майданчик для iгор. Окрiм психологiчного потiшання вiд сумiжностi Дольчиного дня з моїм, наданого менi цiєю комбiнацiєю, я одразу вiдчув задоволення, яке я отримаю, розглядаючи з лiжка в кабiнетi, за допомогою потужного бiнокля, статистично неминучий вiдсоток нiмфеток серед дiвчаток, якi бавляться навколо Доллi пiд час великої перерви. Нажаль, з першого ж шкiльного дня з'явились робочi й збудували паркан впоперек пустища, по чому дуже скоро за парканом зросла споруда з жовтого дерева, яка щiльно закрила мiй чарiвний пролом. Коли ж вони нагромадили достатньо матерiалу, щоб зашкодити менi, цi абсурднi будiвники урвали роботу й нiколи не з'явилися знову.

5.

На Теєрiвськiй вулицi - однiй з кращих негендлярських вулиць, пiд зеленими, рудими, золотими деревними шатрами поважного унiверситетського мiстечка, було неминучим, щоб завелись особи, якi стрiчають вас чемним гавкотом метеорологiчних вiтань. Я пишався точною температурою моїх стосункiв з ними: жодної брутальностi, але повна вiдчуженiсть. Мiй сусiд на захiд вiд мене, який мiг бути дiлком або професором, або тим i другим, був промовляв до мене, поки голив газон або поливав авто, або дещо пiзнiше, розморожував проїзд до ґанку (байдуже, що всi цi дiєслова не до ладу) та моє уривчасте бумкання, будучи лише тiєю мiрою членоподiбним, що звучало як трафаретне погодження або запитальне заповнення паузи, заважало будь-якому розвитковi фамiльярних стосункiв. З двох будинкiв обабiч короткотривалого пустища навпроти нас, один був позабиваний, а в iншому мешкали двi професорки англiйської словесностi, твiдова, коротко-волоса мiс Лестер i блякло-жiноча мiс Фабiан: єдиною їх темою пiд час наших коротких тротуарних розмов були (я благословляв їхнiй такт!) юна привабнiсть моєї доньки та "наївний шарм" Гастона Годена. Сусiдка моя зi схiдного боку була значно шкiдливiшою вiд усiх. Ця банальна проноза вийшла прямо з фарсу. Її покiйний брат був колись "причетним до унiверситету" - в якостi старшого сторожа. Пам'ятаю, як вона раз зупинила Доллi на вулицi, поки я стояв при вiкнi у вiтальнi, нестямно чекаючи повернення зi школи моєї голубки. Обридлива стара дiва, силячись приховати хворобливу цiкавiсть пiд маскою сласної зичливостi, спиралась на свою схудлу, як цiпок, парасольку (крупа щойно спинилась, вислизнуло окрайцем холодне, вологе сонце), а Доллi в розстiбнутому попри гнилу холоднечу коричневому пальтi, стояла, прижимаючи до тулуба двоповерхову споруду книжок на бюварi (так у них було в модi носити пiдручники); її рожевi колiна виднiли мiж краєм спiдницi й незграбними халявами довгих гумових чобiт, i дурнувате, розгублене всмiхнячко то з'являлось, то згасало на її кирпатому обличчi, яке - можливо внаслiдок блiдого зимового свiтла - здавалось майже некрасивим, на зразок простенької нiмецької M gdelein; i ось так вона стояла й старалася впоратись iз запитаннями мiс Схiд: "А де твоя мама, люба? А чим займається твiй бiдний батько? А де ви жили ранiш?" Iншого разу ця бридка тварюка пiдiйшла до мене на розi з вiтальним пiдвиванням, - та менi вдалося зiрвати розмову; а кiлька днiв по тому вiд неї прийшла записка в конвертi з темно-синiм обiдком: тонко змiшуючи патоку з отрутою, вона запрошувала Доллi прийти до неї якось у недiлю: - "згорнутись у крiслi й перебрати купу чудових книжок, якi покiйна мати подарувала менi в дитинствi, замiсть того щоб вмикати радiо на повну гучнiсть кожної ночi до бозна якої години".

Велику обачнiсть я також повинен був мати до панi Гулiган, прибиральницi й препоганої кухарки, яку я успадкував разом з пилососом вiд попереднiх жильцiв. Доллi отримувала щоденний снiданок у школi, отже тут утруднень не було; брекфаст-бо, вельми рясний, я навчився готувати для неї сам, а вечором пiдiгрiвав обiд, який панi Гулiганчиха готувала перед вiдходом. В цiєї зичливої й нешкiдливої жiнки було, слава богу, доволi мутне око, яке не помiчало подробиць; я складав постелi й у цьому став експертом, та все ж нiяк не мiг позбутися вiдчуття, що десь залишився роковий слiд; а в рiдких випадках, коли присутнiсть Гулiганчихи збiгалась з Лолiтчиною, я все побоювався, що моя простодушна дiвчинка пiдпаде пiд колисковi чари чуйної баби й що-небудь вибовкне на кухнi. Менi часто бачилось, що ми живемо в освiтленому наскрiзь скляному будинку, i що кожної митi тонкогубе пергаментне обличчя сусiдки може зазирнути крiзь випадково незавiшене вiкно, щоби задарма побачити речi, за один позирк яких найпересиченiший voyeur заплатив би невеликий маєток.

6.

Два слова про Гастона Годена. Знайомство з ним було для мене приємним - або принаймнi не обтяжливим - через флюїди цiлковитої безпеки, якi, йдучи вiд його широкої фiгури, обвiювали з усiх бокiв мою таємницю. Це не значить, що вiн про неї не здогадувався: я не мав особливих причин вiдкритись йому, а вiн був надто егоцентричний i розсiяний, щоби добачити або почуяти що-небудь, що могло повести його до вiдвертого запитання з його боку й так само вiдвертої вiдповiдi з мого. Вiн добре вiдзивався про мене в розмовах з iншими бердслейцями, вiн був моїм добрим провiсником. Якби вiн узнав mes go ts i статус Лолiти, це його б зацiкавило тiльки, адже воно могло кинути деяке свiтло на простоту мого ставлення до нього самого, ставлення, позбавленого як почтивої напруженостi, так i всякого натяку на розпуснiсть; адже, попри його безбарвний розум i туманну пам'ять, вiн можливо й усвiдомлював, що про нього менi вiдомо бiльше, нiж бюргерам Бердслея. Це був пухлявий, набряклий, меланхолiйний одинак, звужуваний догори, де вiн закiнчувався парою вузьких плечей неоднакової величини, й грушовидною головою з гладким зачосом на одному краї й лише рештками чорного плаского волосся на iншому. Нижня ж частина його тiла була величезна, й вiн пересувався на феноменально товстих ногах забавною ходою обережного слона. Вiн завжди носив чорне - навiть чорну краватку; вiн рiдко брав ванну; його англiйська мова була самим бурлеском. Проте, всi його вважали найчарiвнiшим, чарiвливо-оригiнальним паном. Сусiди няньчилися з ним, вiн знав на iм'я всiх маленьких хлопчикiв у своєму кварталi (мешкав за кiлька вуличок вiд мене) й наймав їх чистити тротуар проти свого дому, спалювати опале листя в задньому дворi, носити дрова йому в сарайчик i навiть виконувати деякi простi завдання в господi; вiн годував їх французькими шоколадними цукерками зi "справжнiм" лiкером всерединi, в вiдлюдному сарайчику, який вiн собi завiв у пiдвалi, розвiсивши всякi забавнi кинджали й пiстолети по заплiснявiлих, але оздоблених килимами стiнах промiж закамуфльованих водогiнних труб. На горищi в нього було "ательє": наш любий шарлатан займався трохи живописом. Вiн покрив скiсну стiнку мансарди великими свiтлинами замисленого Андре Жiда, Чайковського, Нормана Дугласа, двох iнших вiдомих англiйських письменникiв, Нiжинського (велеудого й усього сповитого фiговим листям), Гарольда Ексекса (мрiйливо-лiвого професора в середньозахiдному коледжi) й Марселя Пруста. Всi цi бiдаки були готовi, здавалось, ось-ось зслизнути зi своєї скiсної площини. Крiм того, в нього був альбом з моментальними знiмками всiх Джимiв i Джекiв околицi, й коли я був, гортаючи його, казав що-небудь люб'язне, Гастон напинав свої i так товстi губи й цiдив з сентиментальним манiрством: "Oui, ils sont gentils". Його карi очi блукали при цьому по розмаїтих бiльш або менш художнiх дрiбничках у майстернi, яка вмiщувала i його власнi вбогi полотна (примiтивно-умовно написанi очi, зрiзанi гiтари, синi сисцi, геометричнi узори - словом усе "сучасне ") й невиразно жестикулюючи в напрямку якого-небудь предмета, писанкової дерев'яної салатницi або вази в прожилках, вiн казав: "Prenez donc une de ces poires. La bonne dame d'en face m'en offre plus queje n'en peux savourer". Або: "Mississe Taille Lore vient de me donner cel dahlias, belles fleurs que j'ex ctre" - (все це смерково, сумно, з вiдлунням свiтової нудьги...)

З очевидних причин я вiддавав перевагу своєму житлу, нiж його, коли ми з ним збирались, щоб грати в шахи двiчi чи тричi на тиждень. Скидаючись на старого пiдбитого iдола, вiн сидiв, поклавши на колiна пухлявi руки, i так дивився на дошку, якби це був труп. Хвилин десять вiн, посапуючи, думав - i за тим робив програшний хiд. Ба раз iще симпатiйко, пiсля ще бiльш тривалого роздуму, промовляв: "Au roi!", зi сповiльненим гавканням старого пса, що скiнчалось звуком якогось полоскання, вiд чого його брили тряслися, як драглi, й за тим вiн здiймав трикутнi брови з глибоким вдихом, адже я йому вказував, що вiн сам стоїть пiд шахом.

Iнодi, з того мiсця, де ми сидiли в холодному моєму кабiнетi, я мiг чути, як босонога Лолiта тренувалась у балетнiй технiцi на голiй пiдлозi вiтальнi, пiд нами; та в Гастона спромоги сприйняття приємно тупiшали вiд гри, i його свiдомостi не досягали цi босi ритми - i-раз, i-два, вага тiла сунеться на праву ногу, нога вгору i в бiк, i-раз, i-два - й тiльки, коли вона починала плигати, розкидаючи ноги на вершинi стрибка або згинаючи одну ногу й витягуючи iншу, й лiтаючи, й падаючи на носки - тiльки тодi мiй похмурий, землясто-блiдий, величний противник приймався терти голову, або щоку, нiби плутаючи цi окремi стуки з жахливими ударами, завдаваними йому тараном мого грiзного ферзя.

Iнколи ж Лола моя блукаючою ходою впливала до нас, поки ми мiзкували над дошкою, - й для мене було завжди великою втiхою бачити як Гастон, не вiдриваючи слонового очка вiд своїх фiгур, церемонно вставав, щоб подати їй руку, й одразу ж опускав її кволi пальчики, i потiм, так i не глянувши на неї нi разу, опускався знову, щоб впасти у пастку, яку я приготував для нього. Раз якось, близько Рiздва, пiсля того як я його не бачив два десь тижнi, вiн спитав мене: "Et toutes vos fillettes, elles vont bien?" - звiдки менi стало ясно, що вiн помножив мою єдину Лолiту на число костюмних категорiй, мигцем помiчених його похнюпленим мрячним поглядом протягом цiлого ряду її з'яв, то в вузьких синiх штанях, то в спiдницi, то в трусиках, то в стьобаному халатику, то в пiжамi.

Вельми неохоче я так довго порпаюся з бiдним Гастоном (сумно подумати, що за рiк, пiд час поїздки до Європи, з якої не вернув, вiн був утягнутий dans une sale histoire - в Неаполi, от лихо!). Я б i зовсiм не згадав його, якби його iснування в Бердслеї не являло такого дивного контрасту моєму власному випадку. Вiн є потрiбний менi тепер для захисту. От, бачте, перед вами вiн, цiлком бездарний людько; посереднiй викладач; поганий вчений; кислий, товстий, брудний; закоренiлий мужеложець, глибоко зневажаючий американський побут; котрий переможно хизується своїм незнанням англiйської мови; просперуючий в бундючнiй Новiй Англiї; балуваний старими людьми й ласкавлений хлопчаками - о, так, котрий насолоджується життям i всiх шиє в дурнi; i ось, бачте, я.

7.

Я повинен тепер подолати нелегке завдання: позначити деякi змiни до гiршого в моральному обрисi Лолiти. Якщо, з одного боку, її участь в любовному захватi, збуджуваному нею, була завжди незначною, то з iншого, й чистий зиск спершу не збуджував її до поступок. Та я був слабкий, я був необачний, моя гiмназистка-нiмфетка тримала мене в чарiвному полонi. Мiрою того, як все людське в нiй пiдупадало, моя пристрасть, моя нiжнiсть, мої терзання тiльки зростали; й цим вона почала користуватись.

Її тижнева платня, одержувана нею за умови, що вона буде виконувати тричi на добу основнi свої обов'язки, була на початку Бердслейської ери, двадцять один цент (на кiнець цiєї ери вона дiйшла до долара й п'яти центiв, що вже складало не один цент, а цiлих п'ять за сеанс). Це була бiльш нiж щедра платня, якщо взяти до уваги, що дiвчинка весь час брала вiд мене всякi дрiбнi дарунки; не було випадку, щоб я не дозволив їй скуштувати якесь цiкаве солодиво або подивитись новий фiльм, - хоч, звiсно, я вважав себе в правi нiжно зажадати вiд неї додаткового цiлунку або навiть цiлого асортименту понаднормових любощiв, коли знав, що вона аж надто вподобала те чи iнше з задоволень, властивих її вiку. Проте, з нею бувало не легко. Аж надто апатично вона заробляла свої три копiйки (а потiм три п'ятаки) щодня, а iнодi вмiла жорстоко торгуватись, якщо було в її владi вiдмовити менi в деяких особливого роду руйнуючих життя, дивних, повiльних, райських отрутах, без яких я не мiг прожити бiльше кiлькох днiв поспiль i якi, через корiнну сутнiсть невимовної знемоги, я не мiг здобути ґвалтом. Добре враховуючи магiю й могутнiсть свого м'якого рота, вона вхитрилась - за один навчальний рiк! - збiльшити премiю за цю позначену послугу до трьох ба навiть чотирьох доларiв! О читачу! Не смiйся, уявляючи мене, на дибi крайньої насолоди, дзвiнко видiляючого гривеники, чвертки, й навiть великi срiбнi долари, як така собi вивертаюча багатство, судомно-дзенькiтлива й цiлком знетямлена машина; а втiм, нахилена над епiлептиком, байдужа винуватиця його шаленої нестями мiцно стискала жменю монет в кулачку, - який я потiм все'дно розтуляв сильними нiгтями, якщо, однак, вона не встигала втекти й де-небудь заховати награбоване. Й цiлком так само, як ледь не кожного другого дня я повiльно об'їжджав шкiльний район i вилiзав з авта, щоб, ледве пересуваючи ноги, зазирати в молочнi бари й вдивлятись в iмлистi прогони алей, наслухуючи вже далекий дiвочий смiх мiж ударами серця й шелестом листопада, цiлком так само, я, бувало, обшукував її кiмнату, проглядаючи розiрванi папiрцi у гарному смiтниковому кошику з намальованими ружами, й глядiв пiд перину дiвочої постелi, яку я сам щойно склав. Раз я знайшов вiсiм доларових бiлетiв в однiй з її книг (з доречною назвою "Острiв скарбiв"), а iншого разу дiрка в стiнi за репродукцiєю Уїстлерової "Матерi" виявилась напханою грошима - я нарахував двадцять чотири долари й дрiбнi - скажiмо, всього двадцять шiсть доларiв, - якi я преспокiйно забрав собi, нiчого їй не сказавши, по чому вона звинуватила, нахабно на мене дивлячись, у "пiдлому крадiйствi" чеснiшу панi Гулiган. В подальшому вона пiдтвердила величину свого iнтелектуального коефiцiєнта тим, що знайшла надiйнiше сховище, яке я так нiколи й не вiднайшов; та на той час я зробив економiчну революцiю, змусивши її поступово заробляти в важкий i огидний для неї спосiб право брати участь в театральнiй програмi школи; тому що я бiльш за все боявся не того, що вона мене ожебрачить, а того, що вона назбирає достатньо грошей, щоби втекти. Я думаю, що ця бiдна дiвчинка зi злими очима вважала, що з якимись п'ятдесятьма доларами в торбинцi їй вдасться якось дiстатись Бродвея або Голiвуда - або гидкої кухнi придорожнього ресторану (Потрiбна Подавальниця) в найхмурiшому степовому штатi, де дме вiтер й мигтять зорi над амбарами, фарами, барами, парами, й усе навкiл - мерзоття, гнилизна, вмирання.

8.

Я доклав усiх старань, пане суддя, щоб розв'язати проблему "кавалерiв". Ви не повiрите, та каюсь, я навiть почитував мiсцеву газету, "Бердслейську зорю", де була рубрика "Для Юнацтва", щоб з'ясувати, як менi себе вести!

"Порада батькам. Не вiдлякуйте молодих друзiв вашої доньки. Припустимо, вам важкувато усвiдомити, що тепер хлопчики бачать її привабливою. Для вас вона все ще маленька дiвчинка. Для хлопчикiв-бо вона чарiвлива та забавна, вродлива та весела. Їм вона подобається. Сьогоднi ви робите значнi справи в вашому директорському кабiнетi, але вчора ви були попросту гiмназист Джим, що носив пiдручники Дженнi. Пригадайте-но! Хiба вам не хочеться, щоб ваша донька тепер в свою чергу знаходила щастя в захопленнi нею вподобаних хлопчикiв? Невже ви не хочете, щоб вони разом вiддавались здоровим забавам?"

Здоровi забави? Мiй боже!

"Чому ж вам не поглянути на цього Тома та Джона, як на гостiв у себе вдома? Чому б вам не завести бесiду з ними? Змусити їх розговоритись, розсмiшити їх, дати їм вiдчути себе вiльно?"

Заходь-но, Томе, до мого розпусного дому!

"Якщо вона порушує правила, не робiть їй скандалу в присутностi її "спiльника". Хай вона зазнає тягар вашого незадоволення в чотири ока, й нехай припинять її кавалери вважати, що вона є донькою старого людожера".

Перш за все, старий людожер склав два списки - один "абсолютно заборонений", другий - "неохоче дозволений". Абсолютно забороненi були виїзди з кавалерами - вдвох, або з iншою парочкою, або з двома парочками (наступний крок вiв, звичайно, до масової оргiї). Їй дозволялось зайти в молочний бар i там побазiкати й похихотiти з якимись-там зайшлими молодиками, поки я чекав у возi на деякiй вiдстанi. Сказав їй, що якщо її групу запросить соцiально прийнятна група з чоловiчої приватної гiмназiї (яка звалась Бутлерiвська Академiя для Хлопчикiв) на щорiчний бал (пiд наглядом учителiв та їх жiнок), я готовий розглянути питання, чи може вона вдягтися в перше бальне плаття (розвiйне, рожеве - в якому тонкорука тринадцятирiчна або чотирнадцятирiчна дiвчинка виглядає як фламiнго). Крiм того я обiцяв, що влаштую вечiрку в нас удома, на яку їй вiльно буде запросити найгарнiших з подруг й найдостойнiших з гiмназистiв, з якими вона на той час познайомиться на бутлерiвському балi. Але я запевнив її, що поки панує мiй режим, їй нiколи, нiколи не буде дозволено пiти з розпаленим хлопчиськом до кiнематографа або обнiматися з ним в автi, або зустрiчатися з кавалерами на вечiрках у подруг, або вести за межею чутностi довгi телефоннi розмови з молодиками, навiть якщо вона збирається "тiльки обговорювати його стосунки з одною моєю подругою".

Вiд цих заборон та обмежень Лолiта лютилась, лаяла мене паскудним шахраєм i ще гiршими словесами, - й менi врештi-решт урвався б терпець, якби я не збагнув раптом, до солодкого мого полегшення, що злостило її не те, власне, що позбавляю її того чи iншого задоволення, ба позбавляю - загальних прав. Я, бачте, зазiхав на умовну програму життя, на загальноприйнятi розваги, на "речi, якi належить робити", на отрочеську рутину; адже нiчого не є консервативнiшого за дитину, особливо дiвчинку, хоч яка вона там є найказковiша, русява, рожевато-руда нiмфиня в золотiй димцi жовтневого вертограду.

Не берiть моїх слiв буквально. Я не присягнусь, що протягом тiєї зими (1948-1949р.) Лолiтi не вдалося ввiйти мимохiдь в непристойне дотикання з хлопчаками. Як-бо я уважно не стежив за її дозвiллям, весь час траплялось, звичайно, незрозумiле спливання часу, яке вона заднiм числом важилась заткнути через аж надто мудрованi пояснення; й, звичайно, моя ревнiсть раз-у-раз чiплялась поламаним кiгтем за найтоншу тканину нiмфетчиного вiроломства; та я вкрай наявно вiдчував, - i нинi можу поручитись за правильнiсть цього почуття, - що не варто було серйозно побоюватись. Я так вiдчував не тому, що нi разу не стрiнув досяжний твердий молодий кадик (який я б розчавив голими руками) серед безсловесних мужської статi статистiв, якi миготiли десь на задньому планi, але тому, що менi ставало "бiльш нiж очевидно" (улюблений вислiв моєї тьотi Сибiлли), що всi варiанти старшокласникiв - вiд спiтнiлого бевзя, який тремтить вiд можливостi тримати ручку сусiдки в темному кiно, до самовдоволеного насильника з чиряками та посиленим до гонкової потужностi самоходом - однаково вiдражали мою досвiдчену малу коханицю. "Мене нудить вiд хлопчикiв i горобчикiв", начеркала вона в пiдручнику, й пiд цим рукою Мони (Мона має тепер з'явитись ось-ось): "А як щодо Рiґґера? " (Йому також час з'явитись).

Тому є так знебарвленi в моїй пам'ятi тi хлопцi, яких менi доводилось бачити разом з нею. Iснував, наприклад, Червоне Светро, який одного чудового дня - першого дня, коли випав снiг - провiв її до дому. З вiкна вiтальнi я назирав за тим, як вони наостанок розмовляли бiля нашого ґанку. На нiй було перше її пальто з хутряним комiрцем; коричнева капелюшка вiнчала люблену мною зачiску, - рiвна чубка спереду, завитки з бокiв, i натуральнi локони ззаду - та її потемнiлi вiд вогкостi мокасини й бiлi шкарпетки здавались ще бiльш неохайними, нiж завжди. Вона звичаєво тулила до грудей свої книжки, говорячи або слухаючи спiврозмовця, а нiжки її весь час жестикулювали: вона то наступала лiвою на пiд'єм правої, то вiдсувала п'ятку назад або ж схрещувала щиколотки, гойдаючись трохи, начорно намiчала кiлька крочкiв, - i починала всю серiю знову. Iснував Вiтронепробивний, який якось у недiлю розмовляв з нею проти ресторану, мiж тим як його мати й сестра важились мене втягнути, щоб нi-про-щось побазiкати; я волочив ноги й оглядався на свою єдину любов. У неї вже розвилась не одна традицiйна манiрка, як, примiром, ввiчливий спосiб молодої панночки показати, що вона буквально "скорчилась" вiд смiху: схиливши голову й усе ще iмiтуючи безпомiчний регiт, вона вiдступила на декiлька крокiв (вже чуйна до мого зову) й за тим повернулась i рушила по напрямку до мене, зi згасаючим усмiхом. Я багато бiльше любив (можливо, тому що це нагадувало менi її першу незабутню сповiдь) - її манеру зiтхати ("ах, мiй боже!") з жартiвно-мрiйливою покiрнiстю долi, або промовляти довге "Ах, нi!" низьким ричущим голоском, коли удар долi вже грянув. Та понад все менi подобалось дивитись на неї - як ми вже заговорили про жести та юнiсть, - коли вона, бувало, колесила назад i вперед по Теєрiвськiй вулицi на своєму новому роверi, який теж бачився привабним i юним. Вона пiдiймалась на педалях, щоб дiяти ними хутчiш, потiм опускалась в знеможенiй позi, поки швидкiсть виснажувалась. Зупинившись бiля поштової скриньки, що належала нам, вона (все ще сидячи верхи) швидко гортала журнал, вилучений звiдти, сувала його назад, прижимала кiнчик язика до куточка верхньої губи, вiдштовхувалась ногою, та знов мчала крiзь блiдi узори тiнi та свiтла.

В цiлому вона нiбито краще пристосувалась до свого оточення, нiж я в свiй час уявляв собi, споглядаючи свою розпещену дiвчинку-рабиню й тi рiзкi, як зап'ястки, примхливостi поведiнки, якими вона наївно щиголяла взимку в Калiфорнiї. Хоч я нiколи не мiг звикнути до тiєї постiйної тривоги, в якiй б'ються нiжнi серця великих грiшникiв, я вважав, що в сенсi захисного кольору я нiчого надiйнiшого й не мiг вигадати. Лежачи при вiкнi на своїй кабiнетнiй койцi пiсля короткої сесiї обожнювання й розпачi в холоднiй спальнi в Лолiти, й пригадуючи подiї завершеного дня, я стежив за власним обрисом, який крався, а не просто проходив перед розпаленим оком моєї уяви. Я назирав, як д-р Гумберт, "красивий брюнет" бульварних романiв, з домiшкою, можливо, кельтської кровi в жилах, який належить, певно, до консервативної, якщо не консервативнiшої церкви, виходить проводити доньку до школи. Я спостерiгав, як вiн вiтає повiльною усмiшкою й приємним рухом брiв (чорних i густих, як у мужчин на рекламах) добру панi Гулiган, вiд якої тхнуло чумним смородом i котра, я знав, попрямкує, при першiй зручнiй нагодi, до хазяйської пляшки джина. Очима захiдного сусiда, колишнього ката або автора релiгiйних брошур - кому яке дiло? - я бачив крiзь вiдверте вiкно його кабiнету нашого героя (як там його? здається, француз або швейцарин), який розмiрковував над друкарською машинкою (доволi знеможений профiль, майже гiтлерiвське пасмо на блiдому чолi). По святах можна було бачити професора Г.Г. в добре пошитому пальтi та брунатних шкiрянках, який йде до Вальтона (кав'ярня, вiдома своїми порцеляновими, в фiалкових бантах, кроликами й коробками шоколаду, серед яких сидиш i чекаєш, щоб звiльнився столик - столик на двох, спаплюжений недоїдками попередньої пари). Ми тепер бачимо його в буднiй день, близько першої години, статечно зичливого до стоокої схiдної сусiдки; обачно маневруючи, вiн виводить авто повз клятi ялiвцевi кущi, й з'їжджає на слизьку дорогу. Пiднявши холодний погляд вiд книги, дивлюсь на стiнний годинник в перегрiтiй унiверситетськiй бiблiотецi, серед глибоподiбних молодиць, застиглих i перетворених у камiнь надлишком людського знання. Прямую по газону коледжу разом зi служителем культу Рiґґером (вiн же викладає Закон Божий в жiночiй гiмназiї): "Менi хтось сказав, що її мати була вiдомою актрисою, загиблою при падiннi лiтака. Це не так? Отже, я зле зрозумiв. Та невже? Ось воно що. Дуже сумно". (Волiєш, любонько, сублiмувати маму?). Повiльно штовхаю металевий вiзочок з накопиченими продуктами крiзь лабiринт супермаркету, позаду професора В., так само повiльного, нешкiдливого вдiвця, з очима цапа. Розчищаю лопатою заснiжений в'їзд: пiджак скинутий, розкiшний чорно-бiлий шарф намотаний на шию. Йду слiдом, без видних ознак хижого нетерпiння (навiть змушую себе витерти ноги об мат) за донькою-гiмназисткою, яка входить в будинок. Супроводжую Доллi к дантисту... гарненька асистентка, сяюча до нас... старi часописи... ne montrez pas vos zhambres, як мовляла покiйниця. За обiдом з Доллi в мiському ресторанi: ми помiтили, що мiстер Едгар Г. Гумберт їв свiй бiфштекс у європейський спосiб - не кладучи ножа. Приятелi (майже двiйники) насолоджуються концертом: два мармуролицих, умиротворених французи сидячих близенько - мосьє Гумберт з музикальною донькою й мосьє Годен з не менш обдарованим синочком професора В. (який проводить гiгiєнiчний вечiр в мiстi Провiденс, славному борделями). Вiдмикаю гараж: квадрат свiтла поглинає машину й згасає. В барвистiй пiжамi спускаю рвучко штору в дольчинiй спальнi. Суботнього ранку, нiким не видний, урочисто зважую голявеньку, зимою вiдбiлену дiвчинку на терезах у ваннiй кiмнатi. Його бачили й чули недiльного ранку (а ми-бо думали, що вiн ходить до церкви!): вiн кричав доньцi: "Вернись не надто пiзно!" - вона йшла грати в тенiс. Вiн впускає в дiм до подиву спостережливу її подругу: "Вперше бачу, сер, мужчину в шовковiй домашнiй куртцi - крiм, звичайно, як у кiнодрамах".

9.

Я задоволено думав, що пoзнайомлюсь з Лолiтчиними подругами, та в цiлому вони не виправдали сподiвань. Перелiчую Опаль Iкс, Лiнду Голль, Авiс Чапман, Єву Розен i Мону Даль - (всi цi прiзвища за виключенням однiєї, лиш наближення до справжнiх). Опаль, сором'язне, вайлувате, прищаве створiння в окулярах, була вся вiддана Доллi, яка цукала її. З Лiндою Голль, кращою тенiсисткою в школi, Доллi грала синґлi не менш як двiчi на тиждень: маю пiдозру, що Лiнда була справжньою нiмфеткою, та чомусь вона в нас не бувала (можливо, їй не дозволяли бувати); вона менi закарбувалась тiльки як спалах самородного сонця на прямокутнику критого корта. З iнших жодна не могла претендувати на нiмфетство, крiм Єви Розен. Авiс являла собою жирну, крижасту дiвчинку з волосявими ногами; Мона ж, хоч i промiнилась якоюсь грубуватою, чуттєвою красою (причому вона була всього на рiк старша за мою старiючу коханицю), явно припинила давно бути нiмфеткою, якщо коли-небудь i була такою. З iншого боку, Єва Розен, маленька "перемiщена особа" з Францiї, була прикладом того, що й не позначена винятковою красою дiвчинка, може iнодi проявити, для проникливого любителя, деякi основнi елементи нiмфiйної звабностi - iдеально-тоненьку, ледь розвинену фiгуру, дивно-затримливий погляд, припiднятi вилицевi кiстки. Її блискуче мiдяне волосся нагадувало якщо не кольором, то єдвабистим глянсом, волосся Лолiти. Риси її нiжного, молочно-блiдого обличчя з рожевими губами й бiлястими вiями позбавленi були тiєї лисячої шпичастостi, яка властива великому поза-расовому клану рудоволосих; до того ж вона не носила зеленого - цього мундира їх клану; я бачу її завжди в чорному або темно-вишневому - в дуже елегантному чорному полуверi, примiром, i в чорних чобiтках на високих пiдборах; нiгтi вона мазала гранатово-червоним лаком, i (на велику лолiтчину вiдразу) любила мовляти по-французьки; iнтонацiї в Єви все ще залишалися дивно-чистими, та для шкiльних i спортивних термiнiв вона зверталась до американської мови, й тодi легкий бруклiнський акцент домiшувався до її мови, що забавляло мене в цiй парижаночцi, що ходила до Ново-англiйської школи з псевдобританськими зазiханнями. Нажаль, Лолiта, яка спершу з повагою говорила, що "стрий цiєї французької дiвчинки - мiлiонер", скоро припинила з якихось "свiтських" мiркувань дружбу з Євою, так i не давши менi часу всолодитись - о, зовсiм скромно - її духмяними появами в нашому гостинному домi. Любий читач знає, яке значення я завжди надавав присутностi цiлої зграйки дiвчаток-пажiв, утiшливо-призових нiмфеток, навколо моєї Лолiти. Деякий час я придивлявся до Мони Даль, яка вчащала до нас, особливо в весняний семестр, коли Лолiта й вона так захопилася сценiчним мистецтвом. Я, траплялось, питав себе, якi тайни обурливо ненадiйна Долорес Гейз повiдомила Монi; адже менi Лолiтонька встигла вицвенькати - уступивши моїй нагальнiй i добре сплачуванiй мольбi - вкрай нечуванi подробицi стосовно роману, здiяного Моною на атлантичному курортi з якимсь моряком. Характерно, що Лолiта обрала собi в повiрницi грацiйну, холодну, досвiдчену, блудливу Мону, яку я чув раз (недочув, за клятвеним запевненням Лолiти), що вона недбало казала в передпокої (Лолiта щойно зазначила про своє светро, що воно з "незайманої", мовляв, вовни): "От i все, що ти маєш у сенсi незайманостi, любонько моя". Голос у Мони вирiзнявся курйозною хрипоткою; вона накручувала в доброго перукаря своє тьмяно-чорне волосся й носила великi серги; мала бурштино-карi, злегка на викотi, очi й барвнi вуста. Лолiта розповiдала, що вчительки гудили Мону за те що вона навiшує на себе так багато стразових прикрас. У неї дрижали руки. Над нею тяжiв розумовий коефiцiєнт в сто п'ятдесят пунктiв. Зазначу ще шоколадо-буру родимку, розташовану в неї на цiлком вже жiночiй спинi, яку я оглянув у той вечiр, коли Лолiта й вона вбрались у дуже вiдкритi, пастельних вiдтiнкiв, сукнi для балу в бутлерiвськiй школi.

Забiгаю трохи вперед, та проти волi пам'ять перебiгає по всiй клавiатурi, коли думаю про цей навчальний рiк в Бердслеї. У вiдповiдь на мої розпити про те, з якими Лолiта повивалася хлопчиками, мадемуазель Даль виказала ввiчливу недомовленiсть. Розмова була того дня, коли Лолiта вiдправилась грати в тенiс у той вельми "свiтський" спортивний клуб, до якого Лiнда належала, дзвонила звiдти телефоном, що вона, мабуть, запiзниться на цiлу годину, та чи я не можу, будь ласка, зайняти Мону, коли та прийде репетирувати з нею сцену з "Угамування суперечної". Й ось красива Мона, пускаючи в хiд усi свої модуляцiї, всi чари поводження й голосу, й зорячи менi в очi з якоюсь (або я помилився?) легкою iскрою кришталевого посмiху, вiдповiла менi так:

"Правду сказати, сер, Доллi взагалi не думає про жовторотих мальцiв. Правду сказати, ми з нею суперницi. Й вона i я безумно закоханi в превелебного Рiґґера (ходячий жарт - я вже згадував цього понурого здоровезного мужлана з конячою щелепою; вiн мене довiв ледь не до смертовбивства своїми враженнями вiд поїздки в Швейцарiю, якими дiймав мене на якомусь чаюваннi для батькiв, не пам'ятаю точно коли)".

"А як пройшов бал?" "Ах, буйовищно!" "Прошу?" "Не бал, а захват. Словом, вражаючий бал." "Доллi дуже танцювала?" "О, не так вже надто багато - їй скоро набридло." "А що думає Мона (млосна Мона) про саму Доллi?" "В якому сенсi, сер?" "Чи вважає вона, що Доллi встигає в школi?" "Що ж, дiвчисько вона - ух, яка!" "А як щодо загальної поведiнки?" "Дiвчисько, що треба." "Так, а все ж таки...?" "Файне дiвчисько!" - й зробивши цей пiдсумок, Мона рвучко зiтхнула, взяла зi столика якусь-там надибану книжку й, цiлком змiнивши вираз обличчя, удавано схмуривши брови, проказала: "Розкажiть менi про Бальзака, сер. Чи правда, що вiн був такий дивовижний?" Вона посунулась так близько до мого крiсла, що я вчув крiзь косметичну муть парфумiв i кремiв дорослий, нецiкавий запах її власної шкiри. Нагла, дивна думка хапнула мене: а ну як моя Лолiта зайнялась звiдництвом? Якщо так, вона обрала невдалу кандидатку собi в замiсницi. Обминаючи зимнокровий погляд Мони, я з хвилину проговорив про французьку лiтературу. Нарештi, з'явилась Доллi - й подивилась на нас, зiщуливши димчастi очi. Я залишив колежанок собi вдвох. На закрутi сходiв було ствiрчате, нiколи не вiдкриване, павутиною заросле вiконце, в перехрестях якого один квадратик був з рубiнового скла, й ця кривавiюча рана серед iнших знебарвлених клiтин, а також її несиметрична позицiя (хiд коня бе вiсiм - це шiсть), завжди мене глухо тривожили.

10.

Iнодi... Ну ж бо, будь ласка, скiльки разiв саме, друже? Чи можете ви пригадати чотири, п'ять або бiльше таких разiв? Або ж нiяке людське серце не знесло б бiльше двох - трьох разiв? Iнодi (нiчого не можу сказати на ваше питання у вiдповiдь), в той час, як Лолiта розхлябано готувала заданий урок, смокчучи олiвець, розлiгшись впоперек крiсла, й поклавши ногу через його поруччя, я скидав з себе всi ланцюги педагогiчної стриманостi, вiдмiтав усi нашi чвари, забував усе своє мужське самолюбство - й буквально накарачках пiдповзав до твого крiсла, моя Лолiто! Вона тодi дивилась на мене поглядом, схожим на сiрий волохатий знак запитання (який казав, iз недовiрою, iз дратуванням: "Як - уже знову?"), адже ти нi разу не зволила збагнуть, що я здатний, без будь-яких певних задумiв, нестерпно жадати вткнутись обличчям в твою шотландську спiдничку, моя кохана! Мiй боже - крихкiсть твоїх голих рук i нiг, мiй боже, як тягнуло мене скласти, обiйняти всi чотири цi прозорi, вабливi кiнцiвки, нiби ноги складеного жеребчика, й узяти твою голову в мої недостойнi руки, й пiдтягнути догори шкiру скронь з обох сторiн i поцiлувати твої окитайченi очi, й - "Ах, вiдчепися, старий павiане!", промовляла ти. "Христа ради, прошу тебе, нарештi, забратись!" I я вставав з пiдлоги, а ти дивилась, навмисним смиканням обличчя роблячи мiй нервовий тiк. Та нiчого, це не має значення, я лишень тварина, нiчого, будьмо продовжувати цю жалюгiдну повiсть.

11.

Якось у понедiлок, одного грудневого, здається, ранку, подзвонила мiс Пратт i попросила мене приїхати поговорити з нею про дещось. Я знав, що оцiнки в Доллi за останнiй мiсяць були не чудовi; та замiсть того, щоб вдовольнитись яким-небудь правдоподiбним поясненням виклику, я уявив бозна-якi жахи, й мусив пiдживитись пiнтою джинанаса, перш нiж зважитись поїхати до школи. Повiльно, з таким почуттям, нiби весь я складений з гортанi та серця, я зiйшов на плаху.

Мiс Пратт, величезна, неохайного вигляду жiнка з сивим волоссям, широким, пласким носом i малими очками за скельцями рогових окулярiв, запросила мене сiсти, вказавши на миршавий i принизливий пуф, мiж тим як вона присiла з ваговитою спритнiстю на поруччя дубового крiсла. Кiлька секунд вона мовчала, вп'явши в мене погляд, усмiшливий i допитливий. Я згадав собi, що так вона дивилась i в перше наше побачення, ба тодi я мiг дозволити собi спохмурнiти у вiдповiдь. Та ось її очi зслизнули з мене. Вона впала в задуму - ймовiрно, позiрну. Нiби зважившись на щось, вона стала обома товстопалими руками терти, складка по складцi, свою темно-сiру фланелеву спiдницю на колiнi, зчищаючи щось - крейдовий слiд, може. За тим вона сказала - й далi потираючи спiдницю й не здiймаючи очей:

"Дозвольте менi спитати вас недвозначно, мiстере Гейз. Ви-бо є старомодний, європейський батько, чи не так?"

"Та нi", сказав я. "Консервативний, може, та не те, що має значення старомодний".

Вона зiтхнула, насупившись, а за тим, припiднявши великi пухлi руки, хляпнула долонями, виражаючи намiр звернутись до сутi справи, i знов уперлась в мене блискучими очками.

"Доллi Гейз", сказала вона, "чарiвлива дiвчинонька, та початкова пора статевого дозрiвання їй вочевидь спричиняє деякi утруднення".

Я злегка вклонився. Що я мiг зробити ще?

"Вона й досi маячить", сказала мiс Пратт, представляючи це маячiння вiдповiдними рухами корицею всiяних рук, "мiж двома зонами, анальною та генiтальною. В основi вона, звичайно, чарiвлива -"

Я перепитав: "Вибачте, мiж якими зонами?"

"Оце в вас заговорив старомодний європеєць!" прорекла Праччиха, злегка вдаривши по моєму наручному годиннику, i знагла виставивши фальшивi зуби. "Я тiльки хотiла сказати, що бiологiчний потяг i потяг психологiчний - хочете папiроску? - не зовсiм зливаються в вашiй Доллi, не створюють так би мовити дещо закруглене". Її руки охопили на мить невидкий кавун.

"Вона принадлива, розумна, але неохайна - (важко дихаючи, не полишаючи сiдала, моя спiврозмовниця зробила паузу, щоб поглянути на вiдгук про успiхи чарiвливого дiвчиська, який лежав праворуч вiд неї на письмовому столi). Її оцiнки стають все гiршими й гiршими. От я себе й питаю, мiстере Гейз", - знов ця позiрна задума.

"Що ж", продовжувала вона бадьоро, "а от я папiроски курю i, як наш незабутнiй доктор Пiрс мовляв, не пишаюся цим, але надзвичайно люблю!" Вона закурила, i дим, який вона випустила з нiздрiв, нагадав менi пару кабанячих iклiв.

"Ну ж бо я вам представлю кiлька деталей, це не забере багато часу. Де це в мене?" (вона стала перебирати свої папери). "Так, вона поводиться знахабнiло з мiс Редкок i поза межi брутальна з мiс Корморант. А ось доповiдь однiєї з наших спецiальних вчених робiтниць: iз задоволенням бере участь в хорових спiвах класу, хоч її думки трохи десь блукають. При цьому закидає ногу на ногу й помахує лiвою в такт. В рубрицi звичайних словечок: лексикон з двохсот сорока двох слiв звичаєвiшого сленгу пiдлiткiв з додачею деякого числа багатоскладних слiв явно європейського походження. Багато зiтхає в класi. Де це...? От. Ось тут за останнiй тиждень листопада. Дуже зiтхає... Енергiйно жує гуму. Нiгтiв не кусає, а шкода - це б краще вiдповiдало загальнiй картинi - з наукової точки зору, звичайно. Менструацiя, за словами суб'єкта, цiлком встановлена. Не належить на даний час до жодної церковної органiзацiї. До речi, мiстере Гейз, її мати була - ? Ах, ось воно що. А ви самi - ? Так, звичайно, це нiкого не стосується - крiм, мабуть, господа бога. Нам ще дещо хотiлося з'ясувати... Вона, вочевидь, не має жодних домашнiх обов'язкiв? Ага, так, так. Ви, мiстере Гейз, може, хочете, щоб ваша Доллi зростала князiвною. Ну, що ми ще тут маємо? Бере в руки книги й вiдкладає їх вельми грацiйно. Голос приємний. Доволi часто хихоче. Трохи мрiйлива. Має якiсь там свої таємнi жартики, читає вивертом, наприклад, прiзвища деяких вчительок. Волосся темно-русяве й свiтло-русе, з блиском - ну, я думаю (Праччиха заiржала), - це Ви самi знаєте. Нiс незакладений, ступня з високим пiд'ємом, очi - пождiть, у мене тут був бiльш недавнiй звiт. Так! Мiс Гольд каже, що оцiнки за тенiсний стиль Доллi пiднявся з "вiдмiнно" до "досконало" - вони навiть кращi, нiж у нашої чемпiонки Лiнди Голль, та в Доллi погана концентрацiя, що позначається на рахунку. Мiс Корморант не може визначити, чи має Доллi виключну владу над своїми емоцiями, чи то цiлком перебуває пiд їх владою. Мiс Зельва доповiдає, що їй, тобто Доллi, не вдається словесно оформити свої переживання, а мiс Дутен вважає, що Доллинi органiчнi функцiї вищi всiляких похвал. Мiс Молар думає, що Доллi близькозора й повинна б пiти до хорошого офтальмолога, мiж тим як мiс Редкок, навпаки, стверджує, що дiвчинка симулює перевтому очей для того, щоб виправдати навчальнi недолiки. Й нарештi, мiстере Гейз, є дещо основне, що турбує наших дослiдникiв. Хочу вас запитати вiдверто. Хочу знати, якщо ваша бiдненька дружина, або ви самi, або хтось iнший в родинi, - я правильно розумiю, що в неї є в Калiфорнiї декiлька тiток та дiдусь з матчиного боку? - ах, всi померли - вибачте в такому разi, - та хоч би там як, нас тривожить питання, чи пояснював їй котрийсь член сiм'ї, як власне вiдбувається розмноження в ссавцiв? Маємо всi таке враження, що в п'ятнадцять рокiв Доллi, в хворобливий спосiб вiдставши вiд однолiтниць, не цiкавиться статевими питаннями, або точнiше, придушує в собi всяку цiкавiсть до них, щоб цим вiдгородити своє невiгластво й почуття власної гiдностi. Добре, я помилилась - не п'ятнадцять, а майже чотирнадцять. Та бачте, мiстере Гейз, наша школа не вiрить, що треба живити дiточок розповiдями про бджiлок i тичинки, про лелек i пташок-нерозлучок, та ми вельми твердо вiримо, що потрiбно учениць готувати до взаємозадовiльного шлюбного спiвжиття й до щасливого материнства. Ми вiдчуваємо, що Доллi могла б гарно прогресувати, якби вона бiльше старалась. Доповiдь мiс Корморант в цьому вiдношеннi знаменна. В Доллi є схильнiсть, м'яко кажучи, нахабнiти. Та всi ми вiдчуваємо, що, по-перше, вам треба попросити вашого домашнього лiкаря пояснити їй елементарнi основи статевого життя, а по-друге, ви повиннi їй дозволити насолоджуватись товариством братiв її колежанок - або в Клубi Молодi, або в Органiзацiї превелебного Рiґґера, або, нарештi, в прекраснiй домашнiй обстановцi наших шкiльних батькiв."

"Вона може стрiчатися з хлопчиками у власнiй прекраснiй обстановцi", вiдказав я.

"Ми дуже сподiємося, що так i буде", проказала Праччиха з захопленням. "Коли ми почали розпитувати її про її утруднення, Доллi вiдмовилась обговорювати домашнє становище, та ми поговорили з деякими з її подруг i, - слухайте - ми, наприклад, наполягаємо на тому, щоб ви взяли назад вето, накладене на її участь в наших спектаклях. Ви просто зобов'язанi дозволити їй грати в "Зачарованих Мисливцях". При першому розподiлi ролей, вона стала дивовижною маленькою нiмфою. А навеснi автор збавить кiлька днiв у Бердслейському Унiверситетi й, можливо, погодиться проглянути двi-три репетицiї в нашiй новiй аудиторiї. Я хочу сказати, що ось у таких речах i полягає щастя - бути молодою, гарненькою, повною життя. Ви маєте зрозумiти..."

"Я завжди здавався самому собi", - вкинув я, - "дуже тямущiм батьком".

"Ах, не сумнiваюсь! Та мiс Зельва й мiс Дутен думають, - i я схильна погодитись з ними, - що вашу Доллi переслiдують сексуальнi думки, для яких вона не знаходить виходу, а тому не припиняє дражнити й мучити iнших дiвчат - i навiть декого з наших молодших вчительок, i безсенсовно викручувати навиворiт їх iмена, - тому що в них трапляються невиннi зустрiчi з кавалерами".

Повiв плечем. Задрипаний емiгрант.

"А ну ж помислимо спiльно, мiстере Гейз. Що ж з нею таке, з цiєю дiвчинкою?"

"Вона менi бачиться зовсiм нормальною i щасливою", вiдповiв я (мабуть, катастрофа нарештi наблизилась? Мабуть, вони викрили мене? Мабуть, звернулись до гiпнотизера?)

"Що тривожить мене", сказала мiс Пратт, поглянувши на годинник i почавши обговорювати цiле питання знову, "це те, що й наставницi й подружки знаходять Доллi вороже наставленою, невдоволеною, замкненою, - й усi ми подивляємось, чому це ви так проти всiх нормальних розваг, притаманних нормальним дiтям?"

"Включаючи любовнi прелiмiнарiї?" спитав я розв'язно, розпачливо - так огризається припертий до стiни старий щур.

"Що ж, я, звiсно, вiтаю таку передову термiнологiю", сказала Праччиха з посмiшкою. "Та не в цьому рiч. Оскiльки iснує в нас у Бердслейськiй Гiмназiї нагляд, нашi спектаклi, танцi й iншi природнi розваги не можуть вважатися в прямому сенсi любовними прелiмiнарiями, хоча, звичайно, дiвчинки стрiчаються з хлопчиками, якщо до цього зводиться ваше заперечення".

"Добре", сказав я, - i мiй пуф здiяв утомлений вдих. "Ваша взяла. Вона може брати участь у п'єсi. Та якщо частина ролей - чоловiча, то ставлю умову: чоловiча частина доручається дiвчатам".

"Мене завжди вражає", сказала мiс Пратт, "як дивовижно деякi iноземцi - або, в усякому разi, натуралiзованi американцi - користуються нашою багатою мовою. Я впевнена, що мiс Гольд - вона в нас керує драматичною групою - вельми, вельми зрадiє. Мiж iншим, вона, гадаю, одна з не багатьох вчительок, якi начебто ставляться добре - тобто, я хочу сказати, котрi начебто вмiють пiдiйти до трудної Доллi. Ну ось, на цьому ми покiнчили зi спiльними питаннями, тепер є лиш невелика окремiсть. Мiстере Гейз, ваша Доллi знов пустувала".

Мiс Пратт зробила паузу, а за тим повела тилом вказiвного пальця пiд нiздрями влiво i вправо з такою силою, що її нiс почав войовничий гопак.

"Я людина прямодушна", - сказала вона, - "та в життi є деякi умовностi, й менi важко. Гаразд, ну ж я поясню вам так: є, наприклад, панове Уокер, якi живуть в старовинному домi, котрий ми тут звемо Герцогським Замком - Ви, звичайно, знаєте цей велетний сiрий будинок на вершинi пагорба - вони посилають двох своїх доньок в нашу школу, й у нас є також племiнниця президента унiверситету, доктора Мура, винятково достойна панянка - не беручи цiлу низку iнших шляхетних дiтей. I ось, зважаючи на цi обставини, ми дещо ошелешенi, бо Доллi, яка виглядає чемною дiвчинкою, вживає слова, якi вам, iноземцевi, ймовiрно, просто невiдомi або незрозумiлi. Можливо, було б краще - може покликати сюди Доллi й не вiдкладаючи, тутож усе й обговорити? Не хочете? Бачте - Ах, та будьмо простомовнi. Доллi написала непристойний термiн, який, за словами нашої докторки Кутлер, значить пiсуар на низькопробному мексиканському жаргонi, - написала його своїм губним олiвцем на однiй з брошур по охоронi здоров'я, їх роздала дiвчинкам мiс Редкок, яка виходить замiж у червнi, й ми вирiшили, що Доллi залишиться пiсля класiв - на пiвгодинки десь. Та якщо ви бажаєте -"

"Нi", - сказав я, - "не хочу порушувати ваших правил. Я з нею поговорю наодинцi. Я це з'ясую".

"Так, зробiть це", - сказала мiс Пратт, встаючи зi свого мiсця на поруччi крiсла. - "А ми знов поговоримо можливо в найближчий час, i якщо покращення не буде, попросимо нашу докторку проаналiзувати дiвчинку".

А чи не женитись на Праччисi й придушити її?

"А крiм того, нехай ваш домашнiй лiкар огляне її фiзично - проста, рутинна перевiрка. Я посадила її в Клас-Квас, останнiй в кiнцi коридору".

Поясню, що Бердслейська Гiмназiя наслiдувала знану школу для дiвчаток в Англiї тим, що надала рiзних, буцiмто "традицiйних", назв класним кiмнатам, як наприклад: Клас-Раз, Клас-Два-с, Клас-Алмаз тощо. "Квас" виявився гидко пахнучим, з брунатною репродукцiєю "Рокiв невинностi" Рейнольдса над чорною дошкою й кiлькома рядами корявих парт. При однiй з них Лолiта була занурена в роздiл про Дiалог в "Драматичнiй технiцi" Беккера, й скрiзь було дуже тихо, а перед нею сидiла iнша дiвчинка, з вельми голою, фарфорово-бiлою шиєю й чудним блiдо-золотим волоссям, i також читала, забувши геть про все на свiтi, причому невпинно накручувала м'якого локона на палець, i я сiв поруч з Доллi прямо позаду цiєї шиї i цього локона, й розстiбнув пальто, й за шiстдесят п'ять центiв плюс дозвiл брати участь в шкiльному спектаклi, домiгся того, щоб Доллi позичила менi, пiд прикриттям парти, свою крейдою й чорнилом заплямлену, з червоними кiсточками руку. Ах, це безсумнiвно було глупо й необережно з мого боку, та пiсля недавнiх терзань в кабiнетi начальницi, я просто був змушений скористатись комбiнацiєю, яка, я знав, нiколи не повториться.

12.

Близько Рiздва вона дуже застудилась, i її оглянула одна з подруг Бiанки Лестер, докторка Iльза Трiстрамсон - (добридень, Iльзо, ви були дуже чемнi, не виказали зайвого зацiкавлення, й торкали мою голубку так нiжно). Докторка встановила бронхiт, поплескала Лолiту по голiй спинi (де пушок уздовж хребта дибки стояв вiд жару) й поклала її в лiжко на тиждень або довше. Спочатку в неї була висока температура, i я не мiг вiдмовитись вiд спеки нежданих насолод (Venus fеbriculosa!) та, правду сказати, дуже квола дiвчинка постогнувала, й кашляла, й тряслась вiд остуди в моїх настiйливих обiймах. А як тiльки вона одужала, я влаштував для неї Вечiрку з Хлопчиками.

Мабуть, я надто багато випив, готуючись до тяжкого випробування. Мабуть, я поставив себе в кепське становище. Дiвчинки прикрасили й заштепселили ялинку (нiмецький рiздвяний звичай, тiльки ранiше були свiчки, а тепер - кольоровi жарiвки). Обирали платiвки й годували ними грамофон мого господаря. Доллi була в чепурному сiрому платтi з облягаючим лiфом i спiдницею кльош. Муркочучи мотив, я пiшов до себе нагору, й за тим кожнi десять або двадцять хвилин спускався як бовдур на декiлька секунд з приводу, що забув люльку на камiнi або прийшов подивитись, де залишив газету: та з кожним разом менi ставало все важче й важче виконувати цi простi дiї, i я проти волi пригадував тi жахливо далекi днi, в Рамзделi, коли я бувало так розпачливо ладнався до того, щоб недбало ввiйти в кiмнату, де грамофон спiвав "Маленьку Кармен".

Вечiрка не зовсiм вдалась. З трьох запрошених дiвчат, одна не прийшла зовсiм, а один з кавалерiв привiв свого двоюрiдного брата Роя, так що виявились два зайвих хлопчики. Обидва кузени знали всiх танцiв, та два iншi майже зовсiм не вмiли танцювати, внаслiдок чого бiльша частина вечора пiшла на те, щоб поставити догори ногами кухню, а за тим на ведення трiскучих свар щодо того, в яку заграти картярську гру, й деякий час по тому двi дiвчинки й чотири хлопчики опинилися сидьма на пiдлозi в вiтальнi, де вiдкрили всi вiкна i грали в якусь словесну гру, правила якої Опаль нiяк не могла зрозумiти, мiж тим як Мона та Рой, довгастий, благовидний юнак, пили iмбирний лимонад на кухнi, сидячи на столi й хитаючи ногами, й шпарко обговорюючи Присуд Долi i Закон Статистичної Ймовiрностi. Коли вони всi пiшли, Лолiта видала звук на кшталт "ИХ", прикрила очi й упала в крiсло, зiркоподiбно розкинувши руки й ноги, цим пiдкреслюючи свою вiдразу й знеможення, й стала божитись, що такої бридкої зграї хлопчакiв вона нiколи в життi не бачила. Я купив їй нову тенiсну ракету за цю фразу.

Сiчень видався вогким та погiдним, а лютий ошукав кущi форсiтiї, якi вкрились раптом золотими квiтами. Старожили не могли пригадати такої погоди! Посипалися й iншi дарунки. На її чотирнадцяте народження, першого дня 1949-го року, я подарував їй ровер - оту чарiвливу механiчну газель, яку я раз якось вже згадував, й до цього додав Iсторiю Сучасного Американського Живопису; менi чомусь достачало дивне задоволення поводження її з ровером, тобто пiдхiд до нього, рух стегенця при влiзаннi й тому подiбне; та мої спроби вшляхетнити її художнiй смак скiнчились невдачею: вона хотiла знати, чи треба їй вважати фермера, що куняв опiвднi на сiнi (пензля Дорiди Лi), батьком вiдвертої ласолюбки на передньому планi, й не могла збагнути, чому я стверджую, що Грант Вуд i Пiтер Гурд є талановитi, а Реджинальд Марш i Фредерiк Уо бездарнi.

13.

На той час, коли весна забарвила вулицю Теєра жовтими, зеленими й рожевими мазками, Лолiта вже незворотно закохалась в театр. Мiс Пратт, котру я раз якось у недiлю помiтив за снiданком з якимись дамами у Вальтона, вловила здаля мiй погляд i - поки Лолiта не дивилась - сердечно й стримано нагородила мене беззвучними оплесками. Я не зношу театр, бачу в ньому, в iсторичнiй перспективi, примiтивну й пiдгнилу форму мистецтва, яка вiдлунює обрядами кам'яного вiку й усяким комунальним глупоттям, попри iндивiдуальнi iн'єкцiї генiя, як, скажiмо, поезiя Шекспiра чи Бен Джонсона, яку, в себе замкнувшись i не потребуючи акторiв, читач автоматично вилучає з драматургiї. Будучи на той час надто зайнятим власними лiтературними трудами, я не знайшов можливим ознайомитись iз повним текстом "Зачарованих Мисливцiв" - тiєї п'єси, в якiй Долорес Гейз отримала роль дочки фермера, яка в'явила себе чи то лiсовою чарiвницею, чи то Дiаною: ця дрiада, якимсь чином добувши пiдручник з гiпнозу, пiддає заблуканих мисливцiв рiзним забавним трансам, та врештi-решт пiдпадає сама пiд чарування бродяги-поета (Мона Даль). От суттю все, що я вичитав з зiм'ятих уривкiв нехлюйно настуканого тексту, якi Лолiта розсипала по всьому дому. Менi було i приємно i сумно, що заголовок п'єси випадком збiгається з назвою незабутнього готелю, та я втомлено сказав собi, що нема чого нагадувати про це моїй власнiй чарiвницi, вiд остраху, що безстидний докiр у сентиментальностi принесе менi ще бiльше страждання, нiж її зневажлива забудькуватiсть. Менi здалося, що п'єса - один з багатьох анонiмних переказiв якоїсь банальної легенди. Так само добре, звичайно, я мiг би подумати, що в гонитвi за гожою назвою, засновник готелю пiдпав, безпосередньо й винятково, пiд вплив слiпої фантазiї ним найнятого другосортного маляра й що в подальшому шильд готелю пiдказав назву п'єси. Та я зi своїм довiрливим, простим i доброзичним розумом неждано повернув усе це в iнший бiк i машинально припустив, що фрески, вивiски й заголовок пiшли вiд спiльного джерела, з мiсцевого чи то переказу, який я, чужий новоанглiйському фольклору, мiг i не знати. Внаслiдок цього в мене склалась думка (така ж випадкова й позбавлена всякого значення), що клята п'єса належить до типу примхливих пустощiв для дитячої аудиторiї, пристосованих i перероблених тисячу разiв, як, примiром, "Гензель i Гретель" такогось або "Спляча Красуня" такоїсь або "Нове вбрання короля" котрихось Морiса Вермонта та Марiони Румпельмеєр (все це можна знайти в будь-якiй збiрцi, подiбнiй до "Шкiльної Сцени" або "Зiграймо п'єсу!"). Iншими словами, я не знав, - а якби знав, то було б менi в тi днi однаково - що насправдi п'єса "Зачарованi Мисливцi" - нещодавно написаний i в технiчному сенсi самобутнiй твiр, вперше поставлений лише три-чотири мiсяцi тому в фасончастiй ново-йоркськiй студiї. Наскiльки я мiг судити з ролi моєї привабницi, дещиця була гнiтюче мудрована, з вiдзвуками вiд Ленормана та Метерлiнка й розмаїтих безбарвних англiйських химерникiв. Мисливцi були в п'єсi, як то треба в Америцi, зодягненi всi однаково, в однаковi червонi кепки, й тiльки вирiзнялись якiстю озброєння. Один був банкiр, другий водопровiдник, третiй полiцiянт, четвертий трунар, п'ятий страхувальник, а шостий - збiглий в'язень (драматичнi ефекти тут самоочевиднi); всi вони внутрiшньо перемiнились, потрапивши в Дольчин Дiл, i вже пам'ятали справжнє своє життя тiльки як певне видiння або дурний сон, вiд якого їх пробудила маленька моя Дiана; та сьомий мисливець (не в червонiй, а в зеленiй кепцi - який вiн ґава!) був молодий Поет, i вiн почав твердити, на велику досаду Дiанiти, що i вона сама, й iншi учасники дивертисменту (танцюючi нiмфи, ельфи, лiсовики), лишень його, поетове, створення. Наскiльки я зрозумiв, скiнчалось тим, що, обурена його самовпевненiстю, боса Долорес приводила свого поета, тобто Мону, зодягнену в клiтчастi штанцi зi штрипками, на батькiвську ферму за глушиною, щоб довести хвальковi, що вона-бо сама зовсiм не його вимисел, а селянська, мiцно вперта в чорнозем дiвчина; й цiлунок пiд завiсу закрiплював глибоку iдею п'єси, яка повчала нас, що мрiя й дiйснiсть зливаються в коханнi. Помiркованiсть радила менi облишити критику в розмовах з Лолiтою: вона так гарно захопилась "проблемами образностi", так чудовно складала в одне свої вузькi флорентiйськi долонi, хляпаючи вiями й заклинаючи мене не бути присутнiм на репетицiях у школi, як робили це декотрi доволi смiшнi батьки! Їй хтiлось, казала вона, заслiпити мене цiлком гладкою першою виставою, а крiм того я, бачте, якось завше втручаюсь не в свою справу, не то кажу й сутужу її в присутностi її знайомих.

Серед репетицiй трапилась одна надзвичайна... о серце, серце!... був у травнi один надзвичайний день, весь iз радiсної метушнi - та все це якось пройшло повз, поза моїм сприйняттям, не затримуючись у мене в пам'ятi, i коли вже пiсля, надвечiр, я знову побачив Лолiту (вона сидiла на роверi, балансуючи, притиснувши руку до вогкої кори молодої берези на краю нашої галявки), мене так оголомшила сяюча нiжнiсть її усмiху, що я на мить привiтав себе з закiнченням усiх своїх журбот. "Скажи", спитала вона, "ти, може, пам'ятаєш, як зветься готель - ах, ти знаєш, який готель (нiс в неї зморщився), ну, скажи - ти знаєш, - там, де були цi бiлi колони й мармуровий лебiдь у холi? Ну, як це ти не знаєш (вона шумно видихнула) - той готель, де ти мене зґвалтував? Гаразд, не в тому рiч, геть. Я просто хочу спитати, чи не називався вiн (майже пошепки) - "Зачарованi Мисливцi"? Ах, так (мрiйливо), насправдi?" I раптом, з дрiбним звизгом закоханого весняного смiху, вона шльопнула долонею об глянсовий стовбур i помчала вгору, до кiнця вулицi, й за тим покотила назад, у позi цiлковитого супокою, тримаючи ступнi, одну вище, другу нижче, на нерухомих педалях й забувши одну руку на колiнi, не прикритому ситцевою спiдницею.

14.

Оскiльки йшлося, що музика пов'язана з захопленням балетом та сценою, я дозволив Лолiтi брати уроки рояля з мiс Ламперер (як ми, знавцi Флобера, можемо її для зручностi називати), до бiлого з блакитними вiконницями будиночка якої, за двi милi вiд Бердслея, Лолiта котила двiчi на тиждень. Якось, у п'ятницю вечором, в останнiх числах травня (й близько тижня пiсля тiєї особливої репетицiї, на яку, як i на iншi, я не був допущений), задзвонив телефон у кабiнетi, де я скiнчав пiдчищати королiвський фланг Гастона, й голос мiс Ламперер спитав, чи приїде моя Емма - тобто Лолiта - наступного вiвторка: вона пропустила два уроки поспiль - минулий вiвторок i тепер. Я сказав: "так, звичайно, приїде -" й вiв далi гру. Як легко повiрить читач, мої здiбностi тепер похитнулись i через два-три ходи я раптом помiтив, крiзь муляву позашахового страждання, що Гастон - хiд був його - може заволодiти моїм ферзем; вiн це помiтив також, та прочуваючи пастку з боку коверзястого противника, довго не наважувався, i вiддувався, i сопiв, i трусив брилами, й навiть зиркав на мене тишком, непевно пiдсуваючи й знов прибираючи пухлi, зiбранi в жмутик пальцi - безумно хотiв узяти цю соковиту штуку, але не смiв - i зненацька вхопив її (чи не навчив його цей випадок тiєї грiзної смiливостi, яку вiн потiм став виказувати в iншiй галузi?), i я провiв марудну годину, поки добився нiчиєї. Вiн допив свiй коньяк i, трохи згодом, пiшов перехильцем, задоволений результатом (mon pauvre ami, je ne vous ai jamais revu et quoiqui'il y ait bien peu de chance que vous voyiez mon livre, permettez-moi de vous dire que vous serre la main bien cordialement, et que toutes mes fillettes vous saluent). Я знайшов Долорес Гейз за кухонним столом, яка лигала клин торта й не вiдривала очей вiд аркуша з роллю. Вона пiдняла їх на зустрiч моєму погляду, - в них була якась небесна порожнеча. Коли я заявив їй про своє вiдкриття, вона лишилась напрочуд спокiйною й тiльки сказала d'un petit air faussement contrit, що вона, звичайно, дуже капосна дiвчинка, та було цiлком неможливо противитися спокусi, й ось вона витратила цi години музики - о читачу! - на те, щоби розучувати з Моною в мiському парку чарiвно-лiсовi сцени п'єси. Я сказав: "Пречудово", й покрокував до телефону. Матiр Мони вiдповiла: "так, вона вдома" i, з материнським нейтральним ввiчливо-радiсним смiшком вiддалилась, горлаючи вже за сценою: "Тебе просить Рой", i за хвилину пiдшелеснула Мона й одразу ж, низьким, монотонним, та не позбавленим ласкавостi голосом, взялась гудити Роя через якусь-там ним зроблену або сказану капость, i я урвав її, i ось уже Мона, спокiйно переключившись, говорила своїм смиреннiшим, найсексуальнiшим контральто: "так, сер", "звiсно, сер", "Я одна винна, сер, в цiй нещаснiй iсторiї" (яка плавнiсть! яка свiтськiсть!), "правда, я дуже шкодую" - й так далi й тому подiбне, як говорять цi повiйки.

Я знову спустився на перший поверх, кахикаючи й тримаючись за серце. Лолiта сидiла тепер у вiтальнi, в своєму наймилiшому шкiряному крiслi. Вона сидiла розлiгшись, викушуючи задирку, стежачи за мною глузливим поглядом безсердечних, димчастих очей i не припиняючи гойдати табурет, на який поставила п'ятку витягнутої, в однiй шкарпетцi, ноги, i з нападом гидливого болю я побачив ясно, як вона перемiнилась з тих пiр, як я познайомився з нею два роки тому. Чи перемiна вiдбулась в останнi два тижнi? Де була моя нiжнiсть до неї? Зруйнований мiт! Вона була саме в фокусi мого розпаленого добiла гнiву. Мла жадання розвiялась, нiчого не залишивши крiм цiєї страшної свiтлосяйностi. О так, вона перемiнилась! Шкiра обличчя нiчим не вiдрiзнялась тепер вiд шкiри всякої вульгарної бруднухи-гiмназистки, яка подiляє з iншими косметичну масть, накладаючи її брудними пальцями на немите обличчя, i якiй байдуже, чий брудний пiджачний рукав, чия прищами вкрита щока торкається її лиця. А мiж тим за булих днiв її обличчя було сповите таким нiжним пушком, так яскрiло росою слiз, коли бувало граючи, я катав її розчухрану голову в себе на животi! Грубувата червiнь замiнила тепер свiчення невинностi. Весняна нежить з мiсцевою назвою "кролячої застуди" забарвила вогнянорожевим кольором пруги її презирливих нiздрiв. Пойнятий якимсь жахом, я опустив око, й воно машинально ковзнуло по спiднiй сторонi її випростаної, од спiднички, напружено витягнутої ляжки - ах, якими вiдполiрованими й мускулястими стали тепер її молодi ноги! Її широко поставленi, сiрi як матове скло очi, з трiснутою на бiлку червоною жилкою, дивились просто менi в очi, й менi здавалось, я розрiзняю в її поглядi таємну думку, що, може, Мона права, i їй, сирiтцi Долорес вдалося б мене видати полiцiї без того, щоб самiй понести кару. Як я помилився! Яким безумцем я себе подав! Все в нiй було рiвно непрозорим - мiць її струнких нiг, забруднена пiдошва її бiлої шкарпетки, товсте светро, якого вона не зняла, попри задуху в кiмнатi, її новий цибульний духмянець i зокрема - тупик її лиця з його дивним рум'янцем i допiру фарбованими губами. Ця фарба зоставила слiд на її переднiх зубах, i мене протнув один спомин - о, не образ воскреслої Монiки, а образ iншої, дуже молодої повiйки в борделi, багато рокiв тому, котру хтось устиг перехопити, поки я мислив, чи варта її єдина зваба - юнiсть - жахної можливостi заразитись бозна чим, i в якої були такi ж самi жахнi маслаки, й померла мама, й великi переднi зуби, й обривок темно-червоної стрiчечки в простонародно-русому волоссi.

"Ну що, кажи вже", сказала Лолiта, "Пiдтвердження є прийнятним?"

"О так", сказав я. "Абсолютно прийнятним. Так. Я й не маю сумнiву нi на мить, що ви це разом вигадали. Бiльше скажу - я не маю сумнiву, що ти їй проказала все, що стосується нас".

"Он як?"

Я подолав задишку й сказав: "Долорес, все це має припинитись негайно. Я готовий висмикнути тебе з Бердслея й замкнути сама вiдаєш де, або це має припинитись. Я готовий увезти тебе за кiлька хвилин - з одною валiзою; але це має припинитись, бо iнакше станеться непоправне".

"Непоправне? Прошу пана!"

Я вiдштовхнув табурет, який вона все розгойдувала п'яткою, й нога її глухо вдарилась об пiдлогу.

"Гей", скрикнула вона, "легше на закрутах!"

"Насамперед, руш нагору!" крикнув я в свою чергу й водночас схопив i витягнув її з крiсла. З цiєї хвилини я припинив стримувати голос, i ми продовжували гримкати одне на одне, причому вона промовляла недрукованi речi. Вона кричала, що люто ненавидить мене. Вона робила менi страшеннi гримаси, надуваючи щоки й роблячи диявольський гепаний звук. Вона сказала, що я декiлька разiв прагнув розбестити її будучи пожильцем в її матерi. Вона виявила впевненiсть, що я зарiзав її матiр. Вона заявила, що ся вiддасть першому хлопчиськовi, який цього запрагне, i що я нiчого не можу проти цього. Я звелiв їй пiднятись до себе й показати менi всi тi мiсця, де вона приховує грошi. Це була огидлива, нестерпно-гучна сцена. Я тримав її за кiстлявеньку п'ясть, i вона крутила нею так i сяк, нишком стараючись знайти слабке мiсце, щоб вирватись у сприятливу мить, та я тримав її вкрай мiцно й навiть робив їй украй боляче, за що, сподiюсь, згниє серце в мене в грудях, i разiв зо два вона сiпнулась так люто, що я злякався, чи не трiснула в неї п'ясть, i весь час вона пильно дивилась на мене цими своїми незабутнiми вiчми, в котрих льодяний гнiв боровся з гарячою сльозою, й нашi голоси затопляли дзвенячий нагорi телефон, i в цю саму мить, як я усвiдомив цей дзвiн, вона вивiльнилась i - вже нема її.

З персонажами в кiнофiльмах я, певно, подiляю залежнiсть вiд всесильної machina telephonica i її раптових вторгнень в людськi справи. На цей раз виявилось, що дзвонить розлючена сусiдка. Схiдне вiкно вiтальнi зоставалось широко вiдкритим, - з ласкавостi долi штора була опущена; й за цим вiкном сира чорна нiч кислої ново-англiйської весни, зачаївши подих, пiдслуховувала нашу зваду. Я завжди собi думав, що тип внутрiшньо паскудної старої дiви, зовнiшньо схожої на солону пiкшу, - чисто лiтературний продукт схрещення спорiднених осiб в сучасному американському романi; але тепер я переконаний, що педантична й блудлива мiс Схiд - або по-справжньому (розкриємо це iнкогнiто) мiс Фiнтон Лебон - мабуть на три чвертi висунулась iз вiкна своєї спальнi, силячись вловити суть нашої сварки.

"Який безлад... який галас", квакала слухавка. "Ми не живемо тут в емiгрантському кварталi. Цього нiяк не можна -"

Я вибачився за шум, здiйнятий доччиними гiстьми ("Знаєте - молодь...") i на пiв-кваку поклав слухавку.

Внизу хляпнули дверi. Лолiта? Втекла з дому?

В сходове вiконце я побачив, як стрiмкий маленький привид слизнув мiж садових кущiв; срiбляста цятка в пiтьмi - супутниця роверового колеса - мигнула, зрушилась i щезла.

Так сталось, що авто проводило нiч в ремонтнiй майстернi на iншому кiнцi мiста. Менi довелось пiшки переслiдувати крилату втiкачку. Навiть тепер, коли зринуло в вiчнiсть бiльше трьох рокiв з тiєї пори, я не в змозi уявити цю вулицю, цю весняну нiч без панiчного подрогу. Перед освiтленим ґанком їх будинку, мiс Лестер вигулювала стару, розбухлу таксу мiс Фабiан. Як нелюд в стiвенсонiвськiй казцi, я ладний був усiх потрощити на своєму шляху. Треба позмiнно: три кроки йти повiльно, три - бiгти. Теплуватий дощ закалатав по листям каштанiв. На ближчому розi, тулячи Лолiту до чавунного поруччя, змазаний темрявою юнак тискав i цiлував її - нi не її, помилка. З невитраченим свербiнням у кiгтях, я полетiв далi.

За пiв-милi вiд нашого чотирнадцятого номера, Теєрiвська вулиця сплiтається з приватним провулком i поперечним бульваром; бульвар веде до торгової частини мiста; при першому ж молочному барi я побачив - з якою мелодiєю полегшення! - лолiтчин гарненький ровер, що дожидав її. Я штовхнув, замiсть того щоб потягнути й увiйшов. Дивись пильно! За десять крокiв вiд мене, крiзь скляну стiнку телефонної будки (бог мембрани був усе ще з нами), Лолiта, тримаючи слухавку в жменьцi й конфiденцiйно згорбившись над нею, поглянула на мене зiщуленими очима й вiдвернулась зi своїм скарбом, пiсля чого квапливо поклала слухавку й вийшла з будки з хвацьким видом.

"Пробувала тобi подзвонити додому", недбало сказала вона. "Прийнято велике рiшення. Та спершу пригости-но мене кока-колою, татусю".

Сидячи бiля бару, вона уважно стежила за тим, як в'яла блiда дiвчина-сифонниця накладала лiд у високий бокал, напускала брунатну рiдину, додавала вишневого сиропу - й моє серце розривалось вiд любовi й журби. Ця дитяча п'ясть! Моя чудовна дiвчинка... У вас чудовна дiвчинка, мiстере Гумберт. Ми з Бiанкою завжди вiд неї у захватi, коли вона проходить мимо. Мiстер Пiм (що проходив мимо в вiдомiй трагiкомедiї) дивився, як Пiппа (що проходила мимо в Браунiнга) всмоктує свою нестерпну сумiш.

J'ai toujours admir l'oeuvre ormonde du sublime Dublinois. I тим часом дощ став буремною й солодкою зливою.

"От що", сказала вона, тихо просуваючись на своєму роверi бiля мене, одною ногою скребучи по темно-лискучiй панелi. "От що я вирiшила. Хочу змiнити школу. Я ненавиджу її. Я ненавиджу цю п'єсу. Насправдi! Поїхати й нiколи не вернутись. Знайдемо iншу школу. Ми поїдемо завтра ж. Ми знову поробимо довгий маршрут. Тiльки цього разу ми поїдемо куди я хочу, гаразд?"

Я кивнув. Моя Лолiта.

"Маршрут обираю я? C'est entendu?", питала вона, вихляючи поруч зi мною. Користувалась французькою мовою тiльки, коли була дуже слухняною дiвчинонькою.

"Гаразд. Entendu. А зараз гоп-гоп-гоп, Леноро, бо змокнеш" (буря ридань розпирала менi груди).

Вона вищирила зуби й з чарiвливим вибриком школярки схилилась вперед, i злинула. Птах мiй!

Плекана рука мiс Лестер тримала дверi ґанку привiдчиненими для вайлуватого старого собаки qui prenait sontemps.

Лолiта чекала мене бiля примарної берези.

"Я змокла наскрiзь", заявила вона гучним голосом. "А ти - задоволений? До бiса п'єсу! Розумiєш?"

Десь нагорi лапа невидкої вiдьми з грохотом закрила вiкно.

Ми ввiйшли у свiй дiм; передпокiй сяяв вiтальними огнями; Лолiта стягнула светро, труснула бiсером всипаним волоссям i, припiднявши колiно, простягла до мене оголенi руки.

"Понеси мене нагору, будь ласка. Я щось у романтичному настрої".

Фiзiологам, до речi, мабуть цiкаво дiзнатися, що я маю здатнiсть - вельми, я мислю, незвичну - лити потоки слiз протягом усiєї другої бурi.

15.

Гальма пiдтягли, труби вичистили, клапани вiдшлiфували, й деякi iншi вiднови й направи сплатив не аж як вельми обiзнаний в механiцi пан Гумберт, по чому вiз покiйної панi Гумберт набув досить пристойного вигляду, щоб стати на нову подорож.

Ми обiцяли добрiй, старiй Бердслейськiй гiмназiї, що вернемося, як тiльки закiнчиться мiй голлiвудський ангажемент (винахiдливий Гумберт натякнув, що його запрошують консультантом на зйомку фiльму, що зображає "екзистенцiалiзм" - котрий 1949 року вважався ще прудким товаром). Насправдi ж я замислив тихенько переплюхнутись через кордон у Мексику - я знахабнiв з минулого року - й там вирiшити, що менi робити далi з моєю малою наложницею, рiст якої тепер дорiвнював шiстдесятьом дюймам, а вага - дев'ятдесятьом англiйським фунтам. Ми викопали нашi туристичнi книжки й дорожнi мапи. З величезним смаком вона накреслила маршрут. Спитати б, чи не внаслiдок тих сценiчних iрреальних занять вона переросла своє дитяче позiрне пересичення й тепер з прискiпливою увагою стремiла дослiджувати розкiшну дiйснiсть? Я вiдчував дивну легкiсть, властиву сновидiнням, того блiдого, але теплого недiльного ранку, коли ми залишили оселю професора Хiма, яка здавалася здивованою, й покотили головною вулицею мiста, прямуючи до чотиристрiчкового шосе. Лiтня, бiла в чорну смужку сукня моєї коханої, хвацька блакитна капелюшка, бiлi шкарпетки й коричневi мокасини не зовсiм гармонiювали з великим, красивим каменем - гранчастим аквамарином - на срiбному ланцюжку, що прикрашав її шию: дарунок їй вiд мене - й вiд весняної зливи. Коли ми порiвнялись з Новим Готелем, вона знагла всмiхнулась. "Що таке?" спитав я. "Дам тобi грiш, як все розповiш", - i вона тутож простягла до мене долоньку, та в ту мить менi довелося доволi рiзко пригальмувати проти червоного свiтлофора. Тiльки ми призупинились, пiд'їхала злiва й плавно зупинилась iнша машина, i худорлява надто спортивного виду молодиця (де я бачив її?) з яскравим кольором обличчя й блискучими мiдяно-червоними кучерями до плечей, привiтала Лолiту дзвiнким вигуком, а за тим, звернувшись до мене, надзвичайно жарко, "жаннодарково" (ага, згадав!), крикнула: "Як вам не соромно вiдривати Доллi вiд спектаклю, ви б послухали, як автор вихваляв її на репетицiї -" "Зелене свiтло, бевзю", проговорила Лолiта стиха, i водночас, барвисто жестикулюючи на прощання велебраслетною рукою, Жанна д'Арк (ми бачили її в цiй ролi на виставi в мiському театрi) енергiйно перегнала нас i в один вимах повернула на Унiверситетський Проспект.

"Хто саме - Вермонт чи Румпельмеєр?"

"Нi, це Едуза Гольд - наша режисерка".

"Я кажу не про неї. Хто саме злупцював п'єсу про твоїх Зачарованих Мисливцiв?"

"А, ось ти про що. Хто саме? Та якась стара, Клер щось таке, начебто. Їх була цiла купа там".

"I вона, значить, похвалила тебе?"

"Не тiльки похвалила - ще й почоломкала мого лобика - мого чистого лобика", й курка моя видала той новий маленький звизг смiху, яким - певно, в зв'язку з iншими театральними вихватками - вона вiднедавна любила щиголяти.

"Ти пресмiшне створiння, Лолiто", сказав я (переповiдаю приблизно). "Авжеж, мене страшенно тiшить твоя вiдмова вiд кепського спектаклю. Та тiльки дивно, що ти його кинула лишень за тиждень до його природного розв'язання. Ах, Лолiто, дивись, не здавайся так легко! Пригадую, ти вiдмовилась вiд Рамзделя задля лiтнього табору, а вiд табору - задля розважальної поїздки, - i я мiг би навести ще декiлька рiзких перемiн в твоєму настрої. Ти дивись у мене. Є речi, вiд яких нiколи не слiд вiдмовлятись. Будь стiйкiшою. Будь трохи нiжнiшою зi мною, Лолiто. Крiм того, ти надто багато їси. Об'єм твоєї ляжки не повинен, знаєш, перевищувати сiмнадцяти з половиною дюймiв. Трiшечки надбавиш, - i все скiнчено мiж нами (я, звiсно, жартував). Ми тепер пускаємось в довгу, щасливу подорож. Я пам'ятаю."

16.

Я пам'ятаю, що дитиною, в Європi, я марив над картою Пiвнiчної Америки, на якiй "палац" тобто середня частина "Аппалацьких Гiр", великим шрифтом розтягнувся вiд Алабами до Мена, тож вся досяжна область (включаючи Пенсiльванiю та Новий Йорк) ставала в моїй уявi як велетенська Швейцарiя або навiть Тибет, самi лише гори, чергування дивних дiамантових шпичакiв, величезнi хвойнi дерева, Le montagnard migr в пречудовiй своїй ведмежiй досi й Felis tigris Goldsmithi, й червоношкiрi iндейцi пiд катальпами. Як жахливо, що все це звелось до мiзерного примiського садочка й димливого залiзничного кошика для спалення смiття... Прощай, Аппалаччє! Залишивши його, ми перетнули Огайо, три штати, що починались на "I", й Небраску - ах, цей перший подмух Заходу! Ми вiд'їхали неспiшно, адже в нас був цiлий тиждень, щоб досягти Уейса, мiстечка в Скелястих Горах, де їй шпарко забаглось проглянути Обрядовi Танцi на день щорiчного вiдкриття Магiчної Печери, й майже три тижнi, щоб дiстатись Ельфiнстона, перлини одного з захiдних штатiв, де їй мрiялось забратись на Червоний Бескид, з якого одна немолода зiрка екрану не так давно кинулась i забилась до смертi, пiсля п'яного скандалу зi своїм сутенером.

Знов нас вiтали обачливi мотелi такими зворотами, прибитими в простiнках, як наприклад:

"Ми хочемо, щоб ви почувалися в нас як удома. Перед вашим прибуттям був зроблений повний (пiдкреслено) iнвентар. Номер вашого авта в нас занотований. Користуйтесь гарячою водою помiрно. Ми зберiгаємо собi право виселити без попередження всяку небажану особу. Не кладiть жодного (пiдкреслено) непотребу в унiтаз. Красно дякуємо. Приїжджайте знов. Дирекцiя. Постскриптум: Ми вважаємо наших клiєнтiв Найкращими Людьми в Свiтi".

В цих страшних мiсцях два лiжка коштували нам десять доларiв за нiч. Мухи ставали в чергу на зовнiшньому боцi дверей i вдало пробирались всередину, тiльки-но дверi вiдчинялись. Порох наших попередникiв дотлiвав у попiльницях, жiноча волосина була на перинi, в сусiдньому номерi хтось усечутно вiшав пiджак в лунку стiнну шафу, вiшаки були хитрувато прикрученi до поперечин дротом проти крадiйства, й - остання зневага - картини над дружнiм постiллям були iдентичними близнюками. Я помiтив, мiж iншим, перемiну в комерцiйнiй модi. Намiчалась тенденцiя в котеджiв поєднуватися й утворювати поступово цiльний караван-сарай, та ще наростав i другенький поверх, мiж тим як внизу видовбувався хол, i ваше авто вже не стояло при дверях вашого номера, а вiдправлялось в комунальний гараж, i мотель преспокiйно вертався до образу й подоби доброго старого готелю третього розряду.

Тепер хочу ґрунтовно попросити читача не знущатися з мене та з затьмарення мого розуму. I йому i менi дуже легко заднiм числом розшифрувати здiйснену долю; та поки вона складається, жодна фортуна, повiрте менi, не схожа з тими чесними детективними романчиками, при читаннi яких треба лишень не пропустити той чи iнший путiвний натяк. В юностi я навiть надибав французьке оповiданнячко оцього штибу, в якому навiднi деталi були надрукованi курсивом; та не так дiє Мак-Фатум - навiть якщо й розумiєш iз ляком деякi темнi натяки й знаки.

Наприклад: я не мiг би присягнутись, що в одному випадку, незадовго до середньозахiдної частини нашої поїздки або насампочатку цього етапу, їй не вдалось повiдомити дещось невiдомому чоловiку або невiдомим людям, або ж якось сполучитися з ним або з ними. Ми щойно зупинились при бензиновiй станцiї пiд знаком Пегаса, й, вислизнувши з машини, вона зникла десь за гаражем, адже пiднятий капот, пiд який я зазирнув, стежачи за манiпуляцiями механiка, сховав її на мить вiд мого погляду. Не бачачи її, та будучи в погiдному настрої, я тiльки похитав доброю головою, хоч, строго кажучи, вiдвiдини публiчних виходкiв були цiлком забороненi, адже я iнстинктивно вiдчував, що виходки - як i телефони - являли собою з непрозорої для мене причини тi гострi пункти, за якi тканина моєї долi мала схильнiсть чiплятись. В кожного є такi роковi предмети або явища, - в одному разi повторюваний ландшафт, в iншому - цифри, якi боги ретельно пiдбирають для того, щоб спричинити значнi для нас подiї: тут Джон завжди спотикнеться; там завжди розiб'ється серце Дженнi.

Отже, машину мою обслужили, i я вiд'їхав вiд бензоколонок, щоб дати мiсце розвiзнiй вантажiвцi - й тут зростаючий об'єм її вiдсутностi почав гнiтити мене в сiрому безлюддi вiтряного дня. Не в перший раз i не в останнiй зорив я з таким бляклим неспокоєм на нерухомi дрiбницi, якi нiби дивуються (подiбно дозвiльним селюкам), що потрапили в поле зору заклопотаного мандрiвника: це темно-зелене вiдро для викидiв, цi густо-чорнi з бiлим боком шини на продаж, цi жовтi бляшанки з машинним мастилом, цей рум'яний холодильник з рiзними напоями, цi чотири, п'ять... сiм порожнiх пляшок в дерев'яних клiтках ящика, вигляд якого нагадував не зовсiм заповнену хрестословицю, ця комаха, що терпляче лiзе по внутрiшнiй сторонi вiкна в ремонтнiй конторi... Радiомузика лунала з її вiдкритих дверей, i через те, що ритм не був синхронiзований з колиханням та iншими рухами вiтром пожвавленої рослинностi, - робилось враження старого видового фiльму, який живе власним життям, мiж тим як пiанiно або скрипка йде вслiд за музичною лiнiєю, що є поза сферою трепiткої квiтки або хитливої гiлки. Вiдлуння останнiх ридань Шарлотти безглуздим чином потнуло мене, коли, в сукнi, колиханiй не в лад з музикою, Лолiта вибiгла з зовсiм нежданого боку. Виявилось, що клозет був зайнятий, i вона перейшла за поперечну вулицю до наступного гаража - пiд знаком Мушлi. Там надпис казав: "Ми пишаємось нашими туалетними кiмнатами, так само чистими, як у вас вдома. Картки з уже наклеєними марками приготованi для ваших коментарiв". Але виходок був без карток, без мила, без будь-чого. Без коментарiв.

Того дня чи наступного, пiсля доволi нудного просування повз дiлянки щiльно засiяної землi, ми докотились до чарiвливого мiстечка Касбiм i при в'їздi в нього зупинились на нiч в мотелi "Каштановий Двiр": гарнi будиночки, барвний газон, каштани, яблуня, стара гойдалка - й дивовижний захiд сонця, на який зморене дитя навiть не глянуло. Їй хтiлось проїхати через Касбiм, тому що вiн був лише за тридцять миль на пiвнiч вiд її рiдного мiста, та наступного ранку, вона нiбито втратила всяку цiкавiсть до того, щоб поглянути на тротуар, де грала в класи п'ять рокiв тому. З очевидних причин я побоювався цiєї побiчної поїздки, хоч ми i домовились не звертати на себе увагу - не виходити з машини й не вiдвiдувати старих її друзiв. Тому мене потiшило, що вона скасувала свiй проект, та моє полегшення ятрила думка, що якби вона вiдчувала, що я досi перебуваю в тогорiчному жаху вiд ностальгiчних можливостей Пiскi, то так легко б вiд нього не вiдмовилась. Коли я згадав про це з зiтханням, вона зiтхнула також, i тужливо сказала, що "кисло" ся почуває - а тому зазначила, що зостанеться в лiжку з купою iлюстрованих журналiв, i що пiсля ленчу, якщо їй буде краще, поїдемо далi, вже прямо на захiд. Маю сказати, що вона була дуже нiжною й млосною та що їй "нестямно баглося" свiжих фруктiв, отже я вирiшив пiти в центр Касбiма за якоюсь смачною пiкнiковою поживою. Наш крихiтний котедж стояв на лiсистiй вершинi пагорба: з вiконця виднiла дорога, що звивисто йшла вниз i за тим тягнулась прямою, як продiл, рисою мiж двома рядами каштанiв до чудовного мiстечка, яке здавалось навдивовижу чiтким та ляльковим в чистiй вранiшнiй далинi; можна було побачити ельфоподiбну дiвчинку на бабкоподiбному велосипедi й поряд непропорцiйно великого пса - все це так ясно-ясно, як тi прочани та мули, чиє просування вгору по звивистим, блiдим як вiск, дорогам бачиш на старих картинах з синюватими горбами та червоними людьми. Маю європейський поклик до пiшого просування, коли є можливiсть забути авто, й тому я не поспiшаючи став спускатись по дорозi й за деякий час стрiнув обiцяну велосипедистку - яка, втiм, постала негарною, пухлявенькою дiвчинкою з косицями, в супроводi величного сенбернара з очницями мов велетнi бархатнi фiалки. В Касбiмi дуже старий перукар дуже погано пiдстриг мене: вiн все торочив про якогось свого сина-бейсболiста й на кожну губну приголосну плював менi в шию. Час вiд часу вiн витирав окуляри об моє покривало або переривав роботу дряхло-скрегiтливих ножицiв, щоб демонструвати пожовклi газетнi вирiзки; я звертав на це так мало уваги, що був просто приголомшений, коли вiн нарештi вказав на обрамовану фотографiю посеред старих потьмянiлих пляшечок, i я зрозумiв, що зображений на нiй вусатий молодий спортсмен ось уже тридцять рокiв як мертвий.

Я випив чашку кави, гарячої та несмачної, купив кетяг бананiв для моєї мавпочки й провiв ще хвилин десять у харчовiй крамницi. Збiгло лиш пiвтори десь години, - й ось крихiтний пiлiгрим Гум-Гум з'явився знов на дорозi, що вела назад до Каштанового Двору.

Дiвчинка, бачена мною на шляху до мiста, тепер зникла за громаддям бiлизни, помагаючи прибирати кабiнки кривому телепню, чия велика голова й грубi риси нагадували менi так званого "бертольда", одного з типiв iталiйського балагана. Було на нашому Каштановому Кряжi з дюжину цих будиночкiв, розпадисто й зглядно розташованих серед рясної зеленi. Зараз, опiвднi, бiльшiсть з них, пiд фiнальний грюк своїх пружних, самозахляпливих дверей, вже збулась пожильцiв. Древня, зовсiм висохла вiд старостi, пара в автi зовсiм нової конструкцiї обережно виповзла з одного з сумiжних з кожним котеджем гаражiв; з iншого такого ж гаражика доволi непристойно стирчав червоний перед спортивної машини; а ближче до нашого котеджу, красивий, мiцно збудований молодик з чорним коком i синiми очима складав у шарабанний автомобiль портативний холодильник. Чомусь вiн подивився на мене з непевним посмiхом. Насупроти, посеред газону, пiд гiллястою тiнню пишних дерев, вже знайомий менi сенбернар сторожив велосипед своєї господинi, а поряд вагiтна молодиця, всадивши зацiпенiле вiд блаженства немовля на гойдалку, поколихувала його, натомiсть ревнивий малюк рокiв двох або трьох все заважав їй, прагнучи штовхнути або потягнути дошку гойдалки; скiнчилось тим, що дошка збила його з нiг, i вiн заревiв, лежачи навзнаки на травичцi, а мати й далi нiжно всмiхалась нi тому нi iншому з народжених уже дiтей. Я пригадую так ясно цi дрiбнi деталi тому, ймовiрно, що менi довелось так ґрунтовно перевiрити свої враження за деяку вже мить; та й крiм того, щось у менi залишалось напоготовi з самого того жахливого вечора в Бердслеї. Я тепер не давав розрадити себе доброму настроєвi, призведеному прогулянкою, - вiтерцю раннього лiта, що обвiвав менi потилицю, пружинистому скрипу сирої жорстви пiд ногою, ласому шматочку, висмоктаному нарештi з дуплястого зуба й навiть комфортабельнiй важкостi покупок, якi, втiм, менi не годилося б носити через серцеву недугу; та навiть нещасний цей насос мiй орудив, здавалось, рiвно, i я вiдчув себе adolori d'amoureuse langueur, коли нарештi добрiв до котеджу, де залишив мою Долорес.

На мiй подив я знайшов її вдягненою. Вона сидiла на краю лiжка в синiх полотняних штанах i вчорашнiй майцi й дивилась на мене, нiби не зовсiм упiзнавала. М'який обрис її маленьких грудей був вiдверто пiдкреслений, анiж прихований, бганiстю трикотажної тканини, й ця вiдвертiсть одразу збурила мене. Вона ще не купалась, одначе, встигла пофарбити губи, замазавши якимсь чином свої великi переднi зуби - вони лиснiли як вином облита слонова кiстка або рожеватi покернi фiшки. I ось, вона так сидiла, зронивши на колiна сплетенi руки, вся начинена чимось яскравим i диявольським, не маючим геть нiякого вiдношення до мене.

Я поклав на стiл свiй тяжкий паперовий торбець i кiлька секунд стояв, просуваючи погляд з її сандалiв i голих щиколоток до блаженно-глупого її обличчя i знову на цi грiшнi нiжки.

"Ти виходила", сказав я (сандалi брудно облiпила жорства).

"Я щойно пiднялась", вiдповiла вона й додала(перехопивши мiй униз спрямований погляд): "Я на хвилиночку вийшла - хотiла подивитись, чи йдеш ти".

Вiдчула банани й розкрутила тiло по напрямку до столу.

Чи мiг я пiдозрювати щось напевно? Звичайно, не мiг, та цi мутнi, мрiйливi очi, це дивне тепло, яке йшло з неї... Я нiчого не сказав, тiльки подивився на стежку, що так чiтко в'юнчилась в рамi вiкна: всякий, хто захотiв би скористатись моєю довiрою, знайшов би в цьому вiкнi пречудовий пункт спостереження. З розбурханим апетитом Лолiта взялася за фрукти. Раптом менi згадалась догiдлива посмiшка типа з сусiднього котеджу. Я вискочив на двiр. Усi авта вiдбули, крiм його шарабану, туди влiзала його вагiтна молода дружина зi своїм малюком та iншою бiльш або менш якiсною дитиною.

"В чому рiч, де ти пiшов?" закричала Лолiта з-вiд ґанку.

Я нiчого не сказав. Я вштовхнув її, таку м'якеньку, знову в кiмнату, й пiшов за нею. Я зiрвав з неї майку. Пiд трiск застiбки-блискавки я зiдрав решту. Я вмить роззув її. Нестямно я став переслiдувати тiнь її зради; та слiд, по котрому я мчав, надто був слабкий, щоб можна було його вiдрiзнити вiд фантазiї навiженого.

17.

Гладiй Гастон, украй химеризований, проте любив робити подарунки - дарунки також трiшки надзвичайнi або принаймнi незвичнi, на його примхливий смак. Помiтивши якось, що зламалась моя скриня для шахiв, вiн наступного ж ранку прислав менi, з одним зi своїх катамiтикiв, мiдний ларець: по всьому дашку його йшов складний схiдний вiзерунок, i вiн вельми надiйно замикався на ключ. Менi було досить одного погляду, щоб упiзнати в ньому дешеву шкатулку для грошей, що зветься "луїзетта", котру мимохiдь купуєш де-небудь в Малазi чи в Алжирi та з котрою потiм не знаєш потiм, що робити. Шкатулка виявилась надто пласкою для моїх громiздких шахiв, та я її зберiг - для зовсiм iншої потреби.

Бажаючи розiрвати мереживо долi, яке, як я смутно вiдчував, обплутувало мене, я вирiшив (попри неприховану досаду Лолiти) провести зайву нiч у Каштанових Котеджах. Остаточно вже прокинувшись на четверту годину ранку, я впевнився, що дiвчинка ще спить (розкривши рота, неначе сумливо вдивляючись у безтямне дивацьке життя, яке ми все ж збудували для неї так-сяк), i що дорогоцiнний вмiст "луїзетти" в безпецi. Там, дбайливо загорнутий в бiлий вовняний шарф, перебував кишеньковий пiстолет: калiбр - нуль тридцять два, вмiст - вiсiм набоїв, довжина - близько одної дев'ятої росту Лолiти, держиця - горiхова в клiтину, сталева вiддiлка - цiлком воронована. Я його успадкував вiд покiйного Гарольда Гейза разом з каталогом, де в одному мiсцi, з безтурботним невiглаством, зазначалось: "так саме добре корисний по вiдношенню до будинку i автомобiля, як i до особи". Вiн був у шухлядi, готовий до негайного застосування щодо особи чи осiб; курок був цiлком зведений, та "рухомий запiр" був на запобiжнику задля протидiї ненавмисному спуску. Не слiд забувати, що пiстолет є фрейдистичний символ центральної правiтцiвської кiнцiвки.

Мене тепер тiшило, що вiн у мене з собою, - й особливо тiшило те, що я навчився ним користуватись два роки тому, в сосняку бiля мого й шарлоттиного, схожого на пiсковий годинник, озера. Фарло, з яким я ходив по цьому глухому лiсу, стрiляв досконало: йому вдалось поцiлити з кольта в колiбрi, хоч треба сказати, що в сенсi трофея залишилось вiд пташки небагато - лишень купка райдужного пуху. Огрядний екс-полiцiянт, на прiзвище Крестовський, котрий в двадцятих роках спритно застрелив двох збiглих арештантiв, раз якось приєднався до нас i наповнив ягдташ мiнiатюрним дятлом - вбитим, до речi, в таку пору року, коли полювання було цiлком заборонене. В порiвняннi з цими завзятими стрiльцями я, звичайно, був новачок i все хибив, ба зате iншого разу, коли я ходив один, менi пощастило поранити бiлку. "Лежи, лежи", шепнув я моєму портативно-компактному камратковi, й випив за його здоров'я ковток джинанаса.

18.

Читач тепер має забути Каштани та Кольти, щоб прослiдувати за нами далi на захiд. Найближчi днi були позначенi рядом сильних гроз - або, можливо, одна й та сама гроза просувалась через усю країну важкими жаб'ячими скачками, й ми так само не здатнi були її струсити, як сищика Траппа: адже саме в цi днi передi мною постала загадка Ацтеково-Червоного Яка з вiдкидним верхом, яка цiлком затулила собою тему лолiтчиних коханцiв.

Цiкаво! Я, котрий ревнував її до кожного стрiчного хлопчака, - дивно, як я неправильно тлумачив указiвки рока! Можливо, що за зиму мою обачнiсть приспала скромна поведiнка Лолiти; та в усякому разi навiть божевiльний либонь не був би таким дурним, щоб припустити, що якийсь Гумберт Другий шпарко женеться за Гумбертом Першим та його нiмфеткою, пiд акомпанемент зевсових потiшних вогнiв, через великi й вельми незгляднi рiвнини. В мене тому й з'явилася здогадка, що вишневий Як, що був миля за милею на дискретнiй вiдстанi вiд нас, керований був сищиком, котрого якийсь дозвiльний клопотун найняв з метою встановити, що саме робить Гумберт Гумберт зi своєю малолiтньою пасербицею. Як бува зi мною в перiоди електричних коливань в атмосферi та потрiскуючих блискавиць, мене гнiтили галюцинацiї. Припускаю, що це було щось суттєвiше за галюцинацiї. Менi невiдомо, який дурман вона чи вiн поклали в мiй джин, та вiн погано подiяв, i вночi я чiтко почув легкий стук у дверi котеджу; я розчахнув їх i водночас помiтив, що я зовсiм голий i що на порозi стоїть, блiдо мерехтячи в просоченому дощем мороцi, чоловiк, який тримає перед обличчям маску, зображаючу Чiна, гротескового детектива з випнутим пiдборiддям, пригоди якого друкувалися в комiксах. Вiн видав глухе реготання й утiк; я ж, хитаючись, вернувся до лiжка й одразу заснув знову, - i як не дивно, менi й досi не ясно, чи була це дiйснiсть чи дурманом викликане видiння. Втiм, я вiдтодi досконально вивчив особливий гумор Траппа, й це менi здається доволi правдоподiбним його зразком. О, як це було грубо задумано й конче безжально! Якийсь комерсант, думаю, заробляв на тому, що продавав цi маски популярних почвар i йолопiв. Адже помiтив я наступного дня, як два хлопчини рились в смiтнику й примiряли машкару Чiна? Збiжнiсть? Результат метеорологiчних умов?

Будучи вбивцею, маючим разючу, але нерiвну, норовисту пам'ять, не можу вам сказати, милостивi мосьпанi та панове, з якого саме дня я знав достовiрно, що за нами рушить вишневий Як з вiдкидним верхом. Проте пам'ятаю той перший раз, коли я зовсiм ясно побачив його водiя. Якось надвечiр я повiльно їхав крiзь струмливу зливу, весь час бачачи червоний привид, який танув i трiпотiв вiд сластолюбства в мене в боковому люстерку. Та ось шумний потiк полегшав, застукав дрiбно, а там i зовсiм урвався. Продершись крiзь хмари, слiпуче сонце хльостонуло по всьому шосе; менi захтiлось купити чорнi окуляри, i я зупинився при бензозаправному пунктi. Те, що вiдбувалось, здавалось менi хворобою, злоякiсною пухлиною, проти якої нiчого не можна було вдiяти, а тому я змислив попросту iгнорувати нашого зимнокрового переслiдувача, який в закритому виглядi, зупинився трохи позаду нас, при якiйсь кав'ярнi чи барi з лайдацькою назвою: "ТУРНЮРИ", а нижче: "Потанцюйте тур з Нюрою". Машину мою напоїли, i я вiдправився в контору, щоб купити окуляри й заплатити за бензин. Пiдписуючи "путiвний" чек, я спробував зрозумiти, в якому мiсцi знаходжусь, i випадково визирнув у вiкно. Там я побачив щось жахливе. Мужчина з широкою спиною, лисуватий, в бежевому спортивному пiджаку й темнобрунатних штанах, слухав, що повiдомляла йому Лолiта, яка, висунувшись з нашого воза, казала дуже швидко й при цьому махала вгору й униз рукою з розчепiреними пальцями, як бувало, коли йшлося про щось серйозне та невiдкладне. Мене особливо вразила - вразила з болючою силою - якась велемовна свобода її поведiнки, яку менi важко змалювати, та це було так, нiби вони знали одне одного давно, бiльше мiсяця, може. За тим я побачив, як вiн пошкрябав щоку, кивнув, повернувся й пiшов назад до своєї машини - широкої будови, доволi кремезний добродiй мого вiку, дещо схожий на покiйного Густава Траппа, швейцарського кузена мого батька, з такимож, як у дядька Густава, рiвно засмаглим обличчям, бiльш округлим, нiж моє, пiдстриженими темними вусиками й дегенеративним ротом у виглядi рожевого пуп'янка. Лолiта вивчала дорожню мапу, коли я вернув до воза.

"Про що питав тебе цей ланець, Лолiто?"

"Який ланець? Ах - той. Ах, не знаю. Питав, чи є в мене мапа. Заблукав, певно".

Ми поїхали далi, i я сказав:

"Тепер послухай, Лолiто. Не знаю, чи ти брешеш менi чи нi, й не знаю, чи з'їхала ти з розуму або нi, з розуму, й менi однаково на цю хвилину; та цей добродiй їхав за нами весь день, i я вчора бачив його вiз в нас у заїздi, i я маю пiдозру, що це полiцiйний агент. Тобi добре вiдомо, що трапиться й куди тебе вiдправлять, якщо полiцiя винюхає щось. А тепер скажи абсолютно точно, що вiн сказав i що ти вiдповiла йому".

Вона засмiялась.

"Якщо вiн дiйсно полiцiант", вiдповiла вона верескливо, та доволi розумно, "то дурнiше за все було б показати йому, що ми перелякались. Iгноруй його, татку".

"Вiн спитав тебе, куди ми їдемо?"

"Ет, це вiн вже сам знає!" (глузлива вiдповiдь).

"В усякому разi", сказав я, вiдступаючи, "я тепер побачив його пику. Красою вiн не вiдрiзняється. Мiж iншим, вiн дуже схожий на мого двоюрiдного стрия, на прiзвище Трапп".

"Може вiн i є Трапп. На твоєму мiсцi я б - ах, диви, всi дев'ятки перетворюються в наступну тисячу. Коли я була зовсiм маленька", несподiвано сказала вона, вказуючи на одометр, "я була впевнена, що нулi зупиняться й перетворяться знов на дев'ятки, якщо мама погодиться дати заднiй хiд".

Вперше, здається, вона так невмисно пригадувала догумбертiвське дитинство; можливо, що сцена навчила її таким реплiкам. Цiлком мовчазно ми рушили далi. Погоня щезла.

Та вже наступного дня, як бiль рокової недуги, який повертається мiрою того, як слабнуть i морфiй i надiя, вiн знову з'явився за нами, цей гладкий червоний звiр. Проїзду на шосе того дня було мало; нiхто нiкого не обганяв, i нiхто не стремiв затиснутись мiж нашим скромним синеньким возом та його державною червонотiнню: пустун чародiй нiби заворожив iнтервал, встановив зону, сама точнiсть i стiйкiсть якої таїли в собi щось криштальне i майже художнє. Наш переслiдувач, з цими набитими ватою плiчми й дядечковими вусиками, нагадував манекен у вiтринi, його авто рухалось, здавалось, тiльки тому, що невидний i нечутний шовковистий канат з'єднує його з нашим убогим седанчиком. Ми були геть слабкiшими, нiж його розкiшно-лакований Як, отже навiть i не дужилися збутись його. O lente currite, noctis equi! Тихо бiжiть, нiчнi дракони! Ми брали довго-крутий узвiз i котилися знов пiд гору. Ми слухались вказiвок дозволеної швидкостi. Ми давали можливiсть перейти - до наступного класу - дiтям. Ми плавними порухами керма вiдтворювали чорнi закорячини на жовтих щитах, що попереджали нас про закрут; i де б ми не проїжджали, зачарований iнтервал i далi незмiнно плинув за нами математичним мiражем, шосейним дублiкатом чарiвного килима. I весь час я вiдчував якусь малу iндивiдуальну пожежу праворуч вiд мене: її зрадiле око, її палаючу щоку.

Керуючий рухом полiцiянт, у пеклi так i сяк схрещуваних вулиць, на тридцять по четвертiй опiвднi, при в'їздi в фабричне мiсто, став тiєю дланню фортуни, яка розпорошила наслання. Вiн поманив мене, наказуючи зупинитись, i за тим тiєю ж рукою вiдрiзав шлях моїй тiнi. Довга отара возiв зрушилась i поїхала поперечною вулицею, мiж Яком i мною. Я далеко вимчав, - i за тим спритно звернув у боковий провулок. Горобець знизився з величезною дрiбкою хлiба, був атакований iншим i загубив дрiбку.

Коли пiсля кiлькох хмурних зупинок й умисних петлянь, я вернув на шосе, моєї тiнi нiде не було видно.

Лолiта презирливо фуркнула й вiдказала: "Якщо вiн сищик, як було глупо його збутись".

"Менi тепер становище бачиться в iншому свiтлi", - вiдповiв я.

"Ти перевiрив би своє... свiтлосприйняття... якби зостався в контактi з ним, мiй коштовний татко", проказала Лолiта, звиваючись у кiльцях власного сарказму.

"Який-бо ти пiдлий", додала вона звичайним голосом.

Ми провели похмуру нiч у прегидкому мотелi пiд широкошумним дощем, i прямо-таки допотопних перунах, якi без упину гримiли над нами.

"Я не панi й не люблю громовиць", дивно висловилась Лолiта, припавши до мене, нажаль, тому тiльки, що хворобливо лякалась гроз.

Ранковий снiданок ми їли в мiстi Ана, нас. 1001 ос.

"Судячи з одиницi", зазначив я, "наш кабанятко вже тут ось".

"Твiй гумор", сказала Лолiта, "є досить вельмипотiшний, дорогоцiнний татко".

На той час ми вже доїхали до полинного степу, i я був нагороджений парою днинок прекрасного спокою (йолопе, казав я собi, адже все добре, ця тяжкiсть спричинена просто застряглими газами); i незабаром прямокутнi узвишшя вiдiйшли перед справжнiми горами, i в потрiбний час ми в'їхали в мiстечко Уейс.

Та ось бiда! Якась вiдбулась плутанина, вона свого часу погано прочитала дату в путiвнику, i Пляски в Чарiвнiй Яскинi давно скiнчились! Вона, втiм, взяла це стоїчно, - й коли виявилось, що в курортнуватому Уейсi є лiтнiй театр i що гастрольний сезон у розпалi, нас, природно, посунуло туди - одного прекрасного вечора в серединi червня.

Не можу, нажаль, переповiсти вам сюжет п'єси, якою нас пригостили. Щось вельми дрiб'язкове, з претензiйними свiтловими ефектами, що зображали блискавку, й посередньою акторкою в головнiй ролi. Єдина вподобана мною деталь була гiрлянда з семи маленьких грацiй, бiльш або менш застиглих на сценi - сiм очманiлих, знадливо пофарбованих, голоруких, голоногих дiвчаток шкiльного вiку, в кольоровiм серпанку, яких завербували на мiсцi (судячи по спалахам пристрасного хвилювання там i тут в залi): їм треба було зображати живу веселку, яка стояла протягом всiєї останньої дiї й, доволi дражливим чином, потроху танула за безлiччю послiдовних вуалей. Я подумав, пригадую, що цю iдею "веселки з дiтей" Клер Куїльтi та Вiвiан Дамор-Блок поцупили в Джойса, - й також пам'ятаю, що два кольори цiєї веселки були представленi болiсно-звабними iстотами: оранжева без упину юрзала на осяянiй сценi, а смарагдова, за хвилину придивившись до чорної тьми глядацької зали, де ми, незворушнi, сидiли, раптом всмiхнулась матерi або покровителю.

Як тiльки завершилось, i навкруг гримнули оплески (звук, що нестерпно дiє на мої нерви), я взявсь тягнути й штовхати Лолiту до виходу, адже менi не терпiлось чимдуж вивiльнити моє цiлком зрозумiле любовне збудження в надiйнiй тишi нашого неоно-блакитного котеджу пiд зорями здивованої ночi: я завжди стверджую, що природу подивляє те, що їй доводиться бачити крiзь вiкна. Проте, Лолiта забарилась, в рожевому зацiпенiннi зiщуливши втiшенi очi; бачення настiльки затулило в нiй всi iншi почуття, що її безвольнi руки ледве сходились долонями, хоч вона й аплодувала машинально далi. Менi й ранiш траплялось позирати в дiтей екстаз такого роду, та це була, чорт забирай, зовсiм особлива дитина, яка близькозоро спрямувала сяючий погляд на далеку рампу - при якiй я мигцем помiтив обох авторiв п'єси, або радше тiльки їх загальнi обриси: мужчину в смокiнгу й незвичайно високу брюнетку з оголеними плечима та яструбиним профiлем.

"Ти знову, нице бидло, пошкодив мою п'ясть", проказала тоненьким голосом Лолiта, сiдаючи в авто поруч зi мною.

"Ах, вибач менi, моя люба - моя люба ультрафiалко", сказав я, марно прагнучи вхопити її за лiкоть; i я додав, бажаючи перемiнити розмову - перемiнити прицiл долi, мiй боже, мiй боже: "Вiвiан - дуже цiкава дама. Я майже певний, що ми її бачили вчора, коли обiдали в Ананасi".

"Iнодi ти просто огидливий бовдур", сказала Лолiта. "По-перше, Вiвiан - автор; авторка - це Клер; по-друге, їй сорок рокiв, вона замiжня, й у неї негритянська кров".

"А я-бо думав", вiв далi я, нiжно кепкуючи з неї, "я-бо думав, що Куїльтi твоя колишня пасiя - пам'ятаєш, про нього йшлося в милому Рамзделi, в тi днi, коли ти кохала мене?"

"Що?", вiдказала Лолiта, напружено приндячись, "Рамздельський старий дантист? Ти мене, певно, плутаєш з якоюсь iншою легкою на передок штучкою".

I я подумав собi, як оцi штучки все, все забувають, мiж тим як ми, старi шанувальники їх, здригаємось над кожним завiтним вершком їх нiмфетства...

19.

З Лолiтчиного вiдома та схвалення я перед вiд'їздом звелiв бердслейському поштмайстру надсилати нашi листи до запитання спершу в Уейс, а пiсля п'ятнадцятого червня в Ельфiнстон. Наступного ранку ми вiдвiдали Уейський Поштамт, де нам довелось чекати в короткому, але неквапливому хвостi. Безтурботна Лолiта стала вивчати фотографiї шахраїв, виставленi в простiнку. Красень Анатолiй Брянський, вiн же Тонi Браун, вiн же Антонi Брiан, очi - карi, колiр обличчя - блiдий, розшукувався полiцiєю по звинуваченню в викраденнi дитини. Faux pas лiтнього пана з сумними очима було в тому, що вiн ошукав поштове вiдомство, а крiм того - нiби цього не було достатньо - вiн терпiв на невилiковну деформацiю ступнiв. Насуплений Суллiван подавався з попередженням: вiрогiдно, озброєний i має уважатись надзвичайно загрозливим. Якщо ви бажаєте зробити з моєї книги фiльм, пропоную такий трюк: поки я розглядаю цi фотографiї, одна з них тихцем перетворюється в моє обличчя. А ще була захватана свiтлина Зниклої Дiвчинки: чотирнадцять рокiв, спiдниця в клiтину й, до рими, торбина, звертатись до шерiфа Фiшера, Фiшерiфа, Фiшерима.

Не пригадую листiв, адресованих менi; що ж стосується Доллi, прийшов її шкiльний вiдгук, а крiм того - їй був лист в дуже незвичному, дуже довгому конвертi. Я цей лист без коливань вiдкрив i з ним ознайомився. Проте, помiтивши, з якою байдужiстю дiвчинка рушила до газетного кiоску при виходi, я вивiв, що мої дiї добре нею передбаченi.

"Доллi - Ло! Ну ось - п'єса пройшла з величезним успiхом. Усi три пси лежали спокiйно - їм, вочевидь, вкапнула щось наша люба докторка. Лiнда, яка замiстила тебе, знала роль на зубок, грала чудово, поєднуючи жвавiсть iз витримкою, та даремно ми в нiй шукали б твою чутливiсть, твою невимушену наснагу, чарування моєї - i авторської - Дiани; втiм, автор цього разу не прийшов аплодувати нам, а неймовiрна гроза на дворi дещо заглушила наш скромний "грiм за сценою". Ах, мiй боже, як плине життя! Тепер, коли все скiнчилося - школа, спектакль, моя iсторiя з Роєм, вагiтнiсть мами (нажаль, дитина довго не прожила), все це здається таким колишнiм, хоча насправдi я все ще вiдчуваю лоскiт гриму на обличчi.

Хай скаже озеро коханцевi хiмени
Що взять: нудьгу, чи зраду - тиху, чемну.
Я тут пiдкреслила спотички. Завидна тиша!
Та веди себе добре, дiвчинонько! Твiй поет шле найщирiший привiт тобi i вельми ґречний привiт твоєму батечку.

Твоя Мона.

P.S. Через тi справи, якi я усправила i в якi мiй батько втрутився, так сталось, що моя кореспонденцiя суворо контролюється. Тому зачекай з вiдповiддю, поки я не напишу тобi з Європи".

Цього вона, вочевидь, нiколи не зробила. Тим краще. Її лист мiстив у собi якiсь мерзеннi натяки, в яких менi тепер надто сутужно копирсатись. Я його знайшов через тривалий час мiж сторiнками одного з наших путiвникiв i цитую його тут просто як документацiю. Я його прочитав двiчi.

Пiднявши голову, я мав намiр - Ось маєш - нема Дiани! Поки я перебував пiд чарами Мони, Лолiта знизала плечима й зникла. "Ви часом не помiтили -" звернувся я до горбаня, який пiдмiтав пiдлогу при виходi. Звичайно, помiтив. Старий блудник. За його думкою, вона когось побачила назовнi й вискочила. Я вискочив також. Зупинився на панелi, та її там не було. Побiг далi. Знову став. Отже - сталося. Щезла навiки.

В наступнi роки я часто питав себе, чому вона дiйсно не щезла навiки в той день. Чи став затримною силою її новий лiтнiй гардероб, що був у мене в замкненому автi? Або, можливо, не дозрiла якась частинка загального плану? Або, ще простiш: якось-бо я мiг ще знадобитись для доставки в Ельфiнстон (вiн i був таємним кiнцевим пунктом). Проте, на ту хвилину я, згадую, не мав сумнiву в тому, що вона кинула мене назавжди. Не схильнi до вiдповiдi лiлуватi гори, що пiвколом охопили мiсто, немов повнились Лолiтами, що вони часто дихали, дерлись, перечiплювались, реготали, все хутчiш дихали, що вони розчинялись в легкому туманi. Велетна перша лiтера мiста, складена з бiлих каменiв на вислому схилi, здавалась iнiцiалом мого жаху.

Нова, прекрасна будiвля поштамту, з якої я щойно вибiг, стояла межи ще не розбудженим кiнематографом та змовницькою групою тополь. Була дев'ята година ранку - за часом гiрської зони. Вулиця називалась Головною. Я йшов по синьому її боку, вдивляючись у протилежний: його вже зачарував та оздобив один з тих крихких ранкiв на початку лiта, в яких є i спалахи скла там i тут i щось на зразок загального коливання й майже запаморочної знемоги перед перспективою нестерпно спекотного пiвдня. Перетнувши вулицю, я став блукати й наче перегортати вивiски довгого ряду домiв: Аптека, Нерухоме Майно, Моди, Автовi частини, Кав'ярня, Спортивнi Товари, Нерухоме Майно, Меблi, Електроприлади, Телеграф, Фарбувальня, Бакалiйна. Ах, патрульнику, патрульнику, моя дочка втекла... Змовившись iз сищиком! Закохавшись в шантажиста! Скориставшись моєю повною безпораднiстю! Я обговорював з собою питання, чи не заговорити з одним з нечисленних пiшоходiв. Вiдмовився вiд цiєї думки. Посидiв у запаркованому возi. Пiшов оглядати мiський сад на тiньовiй сторонi. Вернувся до Мод i Автових частин. Сказав собi, з шаленим спалахом сарказму - un ricanement - що треба бути безтямним, щоби її в чомусь пiдозрювати, що вона от-от з'явиться...

З'явилась.

Я рвiйно обернувся й струснув з вилоги руку, яку вона на неї поклала з боязким i дурнуватим усмiхом.

"Сiдай в машину", сказав я.

Послухалась; я-бо далi ходив назад i вперед по тротуару, долаючи невимовнi думки й силячись вiднайти який-небудь спосiб пiдступитись до зрадницi.

Трохи згодом, вона вийшла з авта й долучилась до мене. Прислухаючись крiзь муляву, я поступово настроїв приймач Ел-О.

Вочевидь, вона пояснювала менi, що спiткала знайому дiвчинку.

"Насправдi? Кого ж саме?"

"Дiвчинку з Бердслея".

"Гаразд. Я знаю iмена всiх твоїх спокласниць. Почнемо з початку: Алiса Адамс?"

"Нi - не з того класу".

"Гаразд. Я маю з собою повний перелiк учениць твоєї школи. Iм'я, будь ласка".

"Вона не вчилась у нас. Просто жила в мiстi".

"Гаразд. Я прихопив з собою i бердслейську адресну книгу. Ми в нiй знайдемо всiх Браунiв i Смiтiв".

"Я знаю тiльки її перше iм'я".

"Мерi чи Дженнi?"

"Нi - Доллi, як я".

"Значить, безвихiдь (дзеркало, об яке розбиваєш нiс). Гаразд. Спробуємо зараз iнакше. Тебе не було двадцять вiсiм хвилин. Що робили обидвi Доллi?"

"Ми зайшли до молочного бару".

"Й ви замовили там - ?"

"Ах, просто по кока-колi".

"Дивись, Доллi! Ми, знаєш, можемо перевiрити".

"В усякому разi, вона випила кока-колу, а я - склянку води!"

"Гаразд. Це он там, може?"

"Ну, так".

"Гаразд. Пiдемо. Допитаємо сифонника".

"Пожди трохи. Я не певна, це можливо було трохи далi - в-сам-раз за рогом".

"Байдуже. Зайдемо наразi сюди. Заходь, будь ласка. Тепер поглянемо (я розкрив телефонну книгу, прикрiплену ланцюгом до пюпiтра). Добре-с. Шляхетне похоронне бюро. Нi, рано. Ах, от: Аптека й молочнi бари: один в Гiрничому Провулку, iнший - ось цей, аптечний магазин Ларкiна, й ще два. Й це все, що Уейс, або принаймнi його торговий квартал, може нам запропонувати в сенсi газованих вод i морозива. Що ж, нам доведеться вiдвiдати їх усi".

"Йди до бiса!", сказала вона.

"Злобство, курко, тебе не врятує".

"Добре", сказала вона. "Та ти не смiєш мене заганяти в пастку. Добре - нехай буде по-твоєму, ми нiде не заходили. Ми просто балакали й дивились на сукнi в вiтринах".

"В яких вiтринах? Ось у цiй?"

"Так, хоча б у цiй".

"Ах, Лолiто! Поглянь-но ближче".

Видовище було дiйсно мало привабне. Дженджикуватий молодий прикажчик чистив пилососом щось наче килим, на якому стояли двi фiгури, що мали такий вигляд, нiби вони щойно постраждали вiд вибуху. Одна з них була зовсiм оголена, без перуки й без рук. Судячи з її порiвняно незначної довжини й манiрно-грайливої пози, можна було припустити, що в зодягненому станi вона зображала, й далi зображатиме, дiвчинку лолiтчиного росту. В теперiшньому станi, проте, вона не мала чiткої статi. Поряд з нею стояла вища фiгура - наречена в серпанку, цiлком завершена й, як кажуть, цiла, якщо не рахувати вiдсутностi однiєї руки. На пiдлозi, в ногах дiвчини, там, де старанно плазував прикажчик зi своїм iнструментом, лежали три тонких голих руки й бiлява перука. Двi з цих рук випадково з'єднались в ввiгнутому положеннi, що нагадувало жахливий жест вiдчаю та мольби.

"Дивись, Лолiто", сказав я спокiйно. "Дивись добряче. Хiба це не досконалий символ якогось неймовiрного лиха? Втiм (правив я далi, сiдаючи в авто) я виконав деякi запобiжнi заходи. Ось тут у мене (я вiдкрив вiддiлок для шкiрянок), на цьому маленькому блокнотi, записаний номер воза нашого любого дружка".

Я не з розуму не потрудився закарбувати номер у пам'ятi. Пам'ятав тiльки першу лiтеру й останнє число, нiби весь ряд вiдсутнiх цифр пiшов вiд мене пiвколом, зостаючися навернутим на мене угнутiстю за кольоровим склом, недостатньо прозорим, щоб можна було розiбрати щось-там iз серiї, крiм його крайнiх знакiв, латинської Р i шiстки. Менi доводиться вдаватись у цi деталi (котрi самi по собi можуть зацiкавити лише професiонала-психолога), адже iнакше мiй читач (ах, якби я мiг уявити його в виглядi свiтлобородого ерудита, який посмоктує рожевими губами la pomme de sa canne та п'янiє вiд мого манускрипту!) мiг би не оцiнити вповнi всю силу потрясiння, яке я зазнав, помiтивши, що лiтера Р, наче вдягнувши турнюр, перекинулась на В, а шiстка постала цiлком затертою. Центральна ж частина, яку я все одно не пам'ятав, мала слiди квапливо пробiглої олiвцевої гумки: цифри були замазанi, решта заново написана дитячою рукою, отже весь ряд являв собою якийсь закручений колючий дрiт, який не пiддавався логiчному витлумаченню. Єдине що я знав, було те, що менi казала пам'ятна лiтера: мiй ворог був зi штату, сумiжного з тим, де був Бердслей.

Я нiчого не сказав. Я сунув блокнот знов у вiддiлення, захлопнув кришку, й ми виїхали з Уейса. Лолiта, мiж тим, схопила з заднього сидiння новi комiкси i в бiлiй своїй блузцi, брижанiй вiтром, висунувши в вiкно правий коричневий лiкоть, заглибилась у пригоди чергового бевзя. Вiд'їхавши милi на чотири вiд Уейса, я завернув у пiстряву тiнь пляцiвки для пiкнiкiв, де ранок звалив свiй сонячний бруд на пустий стiл; Лолiта, забравши погляд вiд журнальчика, подивилась на мене з напiвусмiхом здивування, й не кажучи й слова, я навiдмах дав їй здоровезного ляпаса, який смачно впав на її теплу тверду маленьку вилицю.

А за тим - розкаяння, пронозлива втiха покутних ридань, плазування любовi, безнадiйнiсть чуттєвого примирення... В оксамитовiй темрявi ночi, в мотелi "Мiрана" (Мiрана!), я цiлував жовтуватi пiдошви її довгопалих нiжок, - я дiйшов до останнiх принижень i жертв... Та все це було нi до чого. Ми обидвоє були приреченi. Та скоро менi довелось вступити в нове коло пекельних тортур.

Коли ми залишали Уейс, на однiй з крайнiх вулиць... Ах, можу присягнути, що це не було маячiнням. На цiй крайнiй вулицi я мигцем побачив знайомий вишневий Як з вiдкидним верхом, або ж його тотожний двiйник. Замiсть Траппа, там сидiло четверо або п'ятеро гучних акторських типiв, представникiв кiлькох статей - та я нiчого не сказав. Пiсля ж виїзду з Уейса намалювалось щось зовсiм iнше. Спершу, протягом одного-двох днiв, я насолоджувався тiєю внутрiшньою впевненiстю, з якою я сам собi казав, що нi тепер, нi колись нiхто за нами не слiдував; а за тим менi стало огидливо ясно, що Трапп перемiнив тактику й далi їде за нами, та вже в iнших, позичених возах.

Дiйсний Протей великого шляху, вiн з приголомшливою легкiстю перескакував з одного типу авта в iнший. Такий спосiб пересування передбачає iснування гаражних пунктiв, спецiалiзованих на постачаннi "перекладних возiв", та я нiколи не мiг точно визначити мiсцезнаходження цих станцiй. Спершу вiн нiбито обирав шевролетову породу - почав з вiдкритого воза барви "Коледж Крем", перейшов на маленький седан ("Голубий Горизонт"), а потiм долиняв до таких вiдтiнкiв як "Сивий Прибiй" i "Сплавний Сухостiй". За тим вiн звернувся до iнших марок i знов пройшов через тьмяну райдугу комерцiйних фарб, змушуючи мене розбиратись, наприклад, у тонкiй вiдмiнностi мiж моїм "замрiйно-синiм" Iкаром i його "гiрськосинiм" Ольдсмобiлем. Сiрий тон, утiм, зостався його улюбленим захисним кольором i в пекельних кошмарах я марно, бувало, силився правильно розсортувати такi примарнi вiдтiнки як "Сiрий Вовк" Крайслера, "Сiрий Шовк" Шевролета, "Сiрий Париж" Доджа...

Потреба постiйно виглядувати його вусики й вiдкритий комiр - або його плiшину i широкi рамена - змусила мене достеменно вивчити всi вози, якi траплялись на дорогах - iззаду, спереду, збоку, стрiчнi, обгiннi, словом усi машини пiд мiнливим сонцем: авто статечного вакацiйника з картонною коробочкою паперових серветок "Недоторка" в задньому вiкнi, нерозсудливо ринучий старий Форд бiдняка, набитий блiдими дiтьми, з головою кудлатого собаки, посталого у вiкнi; й зiгнутим внаслiдок зiткнення крилом; седанчик самiтника, весь заповнений всерединi костюмами на вiшаках; великий товстий причеп - цiлий пересувний будинок, незворушно байдужий до ланцюга розлючених возiв, що тягнувся за ним; спортивна машина з дiвкою, яка люб'язно розташувалась посеред переднього сидiння, щоб бути якомога ближче до парубка за кермом; авто з перевернутим на даху човном... Сiра машина, що гальмує перед нами, сiра машина, що наздоганяє нас.

Раз якось, в районi Скелястих Гiр, десь мiж Сноу та Чампiон, ми котились ледь помiтно пiд ухил i тодi-то менi вдалося вдруге ясно побачити Закоханого Сищика. Сiра примара за нами потемнiла, стала густiшою, постала компактною Домiнiонною Синню... Раптом моє авто, нiби вiдгукнувшись на муки мого бiдного серця, почало якось скочуватися й ковзати сюди-туди, причому з-пiд нього линуло безпорадне "хляп-хляп-хляп".

"Шина капут, мiстере", - весело проказала моя добра дiвчинка.

Я зупинився - на краю гiрської прiрви. Лолiта склала на грудях руки й уперлась витягнутою ногою в приладну дошку. Я вилiз, оглянув праве заднє колесо. Нижня половина нещасної шини прибрала огидно прямокутну форму. Трапп зупинився в п'ятдесяти ярдах позаду нас. На цiй вiдстанi обличчя його було лише сальною плямою, ба пляма смiялась. Я вирiшив скористатись випадком i попрямував до нього - з блискучою iдеєю позичити в нього пiдойму, хоч у мене була своя. Вiн трохи позадкував. Я боляче перечепився об камiнь - i утворилась атмосфера повального радiння. Тут колосальна вантажiвка виросла за машиною Траппа i з гуркотом проїхала повз мене, ба далi я почув, як вона судомно гуркнула. Я мимохiть обернувся - й побачив, що моє авто повiльно уповзає. Здаля я добачив голiвку Лолiти, яка кумедно сидiла за кермом, причому мотор працював, хоч я пам'ятав, що вимикнув його.

За короткий, повний трепету промiжок часу, потрiбний менi, щоб добiгти до хлюпотливої й нарештi зупиненої машини, я встиг подумати, що протягом двох рокiв моя комашка мала цiлковиту можливiсть добрати елементарних знань в галузi керування автомобiлем. З шаленим ривком я вiдкрив дверку. Менi було пекельно ясно, що вона пустила мотор, щоб вiдтягнути мене вiд пана Траппа. Втiм, цей фортель виявився непотрiбним, адже, поки я здоганяв її, Трапп круто повернув серед дороги й укотив. Я посидiв, вiдсапнувся. Лолiта спитала, чи я не подякую їй за те, що вона так спритно загальмувала, коли авто раптом поїхало пiд ухил. Не отримавши вiдповiдi, вона занурилась у вивчення дорожньої мапи. Я вийшов з авта й почав "колесування", як називала цю операцiю покiйна Шарлотта. Менi здавалось, що я втрачаю розум.

Замiнивши колесо, ми продовжили нашу фарсову подорож. Пiсля понурого й цiлком зайвого спуску, дорога стала пiднiматись петлями все вище й вище. В особливо крутому мiсцi нам довелось плестися за велетною вантажiвкою, яка допiру обiгнала нас. Вона зараз iз жахливим стогоном повзла вгору по звивинам дороги, i її неможливо було об'їхати. З її кабiнки випурхнув шматочок гладкого срiбла - внутрiшня обгортка жувальної гумки - й, полетiвши назад, припав на мить до нашого переднього скла. Менi спало на думку, що, якщо я дiйсно з'їжджаю з глузду, може скiнчитись тим, що я вб'ю кого-небудь. На всяк випадок (сказав той Гумберт, що сидiв на сушi, тому Гумбертовi, котрий плескався бозна-де) добре б дещо пiдготувати - наприклад, перетягнути пiстолет з коробки в кишеню, - щоб бути готовим спожити свободу безумства, коли воно зiйде.

20.

Тим, що я дозволив Лолiтi займатись театральною дiяльнiстю, я дав їй змогу (закоханий бовдур) навчитись усiм вивертам зради. Як тепер з'ясувалось, справа не обмежувалась готовими вiдповiдями на такi запитання, як: що являє собою основний конфлiкт в "Геддi Габлер"; або: в яких сценах "Любовi пiд Iльмами" вкрай зростає дiя; або: з чого складається переважний настрiй "Вишневого Саду"; насправдi їй подавались рiзнi способи зраджувати мене. О, з яким обуренням я тепер згадував ту "задану їй симуляцiю п'яти почуттiв", якою вона так часто займалась, в нашому бердслейському готелi! Я влаштовувався так, щоб непомiтно спостерiгати за нею, коли вона, рухаючись як суб'єкт пiд гiпнозом або учасник мiстичного ритуалу, й нiби даючи витончену версiю дитячої гри, в якiй дiвчатка в'являють себе дiвами, зображала мiмiкою, що би вона зробила, почувши стогiн у пiтьмi, побачивши зовсiм новеньку молоду мачуху, проковтнувши що-небудь несмачне, на кшталт жовтуватого желе, понюхавши розчавлений соковитий жмутик трави в плодовому саду, або доторкнувшись до того чи iншого неiснуючого предмета хитрими, тонкими пальцями нiмфетки. Серед моїх паперiв по досi зберiгся мiмеографiчний список наступних завдань.

"Дотикове тренування. Уяви собi, що береш i тримаєш пiнпонговий м'ячик, яблуко, липкий фiнiк, новий пухнасто-фланелевий тенiсний м'яч, гарячу картоплину, льодяний кубик, кошенятка, пiдкову, кишеньковий лiхтар цилiндричної форми.

Перебирай кiнцями пальцiв уявленi речi: хлiбний м'якуш, гумку, ниючу скроню близької людини, шмат оксамиту, рожеву пелюстку.

Ти - слiпа дiвчинка. Обмацай, починаючи з обличчя, наступних людей: Грецького Юнака; Сiрано-де-Бержерака; Дiда-Мороза; немовля; регочучого вiд лоскоту фавна; сплячого незнайомця; власного батька".

Та до чого ж зваблива бувала вона, i при навiюваннi цих нiжних чарiв, i при мрiйливому виконаннi iнших чарiвних обов'язкiв! Крiм того, iнодi, в особливо заповзятливi бердслейськi ночi, я обiцяв їй яке-небудь задоволення або дарунок, якщо вона попрацює для мене, й хоча її рутиннi стрибки з розкиненими ногами не стiльки нагадували млоснi й разом з тим незугарнi рухи паризьких petats rats, скiльки стрибки тих голоногих дiвчин в коротеньких спiдницях i товстих светрах, якi зорганiзованими зойками й гiмнастичним шаленством наснажують студентiв, граючих в американське регбi, все ж ритмiка її не зовсiм ще розвинених членiв вкрай подобалась менi. Та все це було нiчим, в порiвняннi з невимовним свербiжом насолоди, який я зазнав вiд її тенiсної гри: можу тiльки сказати, що то було дражливе, маревне вiдчуття якогось повисання на самому скраї - нi, не безоднi, а неземної гармонiї, неземної сяйностi.

Попри старий вiк, вона бiльш нiж будь-коли була нiмфеткою в своєму бiлому тенiсному одязi, з абрикосовою засмагою на руках i ногах. Крилатi засiдателi! Нiякого потойбiчного свiту не приймаю, якщо в ньому не з'явиться Лолiта в тому виглядi, в якому вона була тодi, на колорадському курортi мiж Сноу та Ельфiнстоном - i, будь-ласка, щоб усе було так само правильно, як тодi: широкi, бiлi хлоп'ячi трусики, вузенька талiя, абрикосовий голий поперек, бiла грудна хустка, стрiчки якої йдуть наверх, навколо шиї, скiнчуючись ззаду вислим вузлом i залишаючи неприкритими її до нестями молоденькi й привабливi лопатки з цим абрикосовим пушком на них, i привабливi нiжнi кiсточки й гладеньку, донизу звужену спину! Її кепка була з бiлим козирком. Її ракета коштувала менi силу грошей. Оцупок, згрубiлий оцупок! Адже я мiг би вiдбити її на кiноплiвцi! Вона б тодi зосталася й по досi зi мною, перед моїми очима, в проекцiйнiй камерi мого вiдчаю!

Перед сервiсом, до того як приступити до дiї, Лолiта наче робила передих, простоюючи два-три такти за крейдяною рисою, й при цьому, бувало, разок-другий гепне м'яч об землю або носаком бiлої туфельки пошкребе по ґрунту, завжди вiльно тримаючись, завжди залишаючись спокiйно-веселою, вона, котра так рiдко бувала веселою в її пiтьмяному домашньому середовищi! Як на мене, її тенiсна гра являла собою вищу точку, до якої молоде створiння може довести сценiчне мистецтво, хоч для неї, ймовiрно, це було лише геометричною суттю основної життєвої дiйсностi.

Грацiйна яснiсть усiх її рухiв знаходила своє слухове доповнення в чистому, тугому дзвонi кожного її удару. Ввiйшовши в ауру її влади, м'яч робився бiлiшим, його пружнiсть ставала якiсно бiльш дорогоцiнною. Прецизiйний iнструмент, який вона уживала по вiдношенню до нього бачився в мить липнучого доторку надзвичайно чiпким i неспiшним. Скажу бiльше: її стиль був цiлком точною iмiтацiєю найсправжнього першокласного тенiсу, проте, позбавленою в її руках будь-яких практичних результатiв. Як менi сказала Електра Гольд, сестра Едузи, дивовижна молода тренерка, коли якось я сидiв на твердiй лавцi, що починала пульсувати пiдi мною, й дивився, як Долорес Гейз, нiби жартома, ганяла по всьому корту гарненьку Лiнду Голль (яка, втiм, здолала її): "В вашу Доллi встромлено магнiт для м'яча в самому осередку ракетних жил, та, на бога, нащо бути такою обачливою?" Ах, Електро, чи не однаково - при такiй грацiї! Згадую, присутнiй на першiй же грi, я вiдчув, як засвоєння цiєї краси мене буквально облило ледь стерпним здриганням. В моєї Лолiти була дивацька манера ледь приздiймати напiвзiгнуту в колiнi лiву ногу при розложистому й пружинястому починаннi сервiсного циклу, коли розвивалася й на мить натягалась в променях сонця жива сiть балансу мiж чотирма точками - пуантою цiєї ноги, ледь опушеною пахвою, засмаглою рукою й далеко закинутим назад овалом ракети, мiж тим як вона звертала лискучий оскал всмiхненого рота вгору в маленьку планету, повислу так високо в зенiтi сильного та стрункого космосу, який вона сотворила з певною метою - напасти на нього звучним хльостанням свого золотого нагая. Її подача вирiзнялась прямизною, красою, молодiстю, класичною чистотою траєкторiї, та, не дивлячись на бiговий її темп, її неважко було вернути, адже й жодної закандзюбинки або родзинки не було в довгому, елегантному пiдстрибку її м'яча.

Мене змушує стогнати вiд образи думка, що я мiг так легко увiчнити усi цi чарiвнi узори, закарбувавши їх на целулоїдовiй плiвцi. Наскiльки б вони були бiльшими нiж тi моментальнi знiмки, якi я (безумець!) спалив! Її смеш вiдносився до її сервiсу, як вiдноситься секстет до октету в сонетi, адже її натренували, мою звабу, негайно подрiбцювати до сiтки на яскравих, спритних, у бiлому взуттi нiжках. Нiхто б не мiг сказати, що краще в неї виходить - драйв справа чи драйв злiва: один був дзеркальним вiдображенням iншого, - й менi в самих череслах i досi поколює вiд пiстолетної пальби цих ударiв, котрим вторили чiтке вiдлуння й вигуки Електри. Одною з перлин гри Доллi був короткий удар з напiвзлету, якому великий Нед Лiтам навчив її в Калiфорнiї.

Вона вибрала сцену проти плавання i плавання перед тенiсом; все ж я стверджую, що якби я не пiдломив у нiй чогось (в той час я не розумiв цього!), її iдеальний стиль сполучався б з волею до звитяги, й вона б розвинулась у справжню чемпiонку. Долорес, з двома ракетами пiд пахвою в Вiмбльдонi (1952), Долорес на рекламi цигарок "Дромадер" (1960), Долорес, граюча чемпiонку тенiсу в кiнодрамi (1962). Долорес та її сивий, сумирний, притихлий чоловiк, колишнiй її тренер, старенький Гумберт (2000).

Жодної не iснувало лукавинки в її манерi грати - якщо, однак, не брати за фiнту нiмфетки веселу байдужiсть до результату гри. Вона, така жорстка й пiдступна в звичайному життi, тут проявляла таку невиннiсть, таку вiдвертiсть, таку зичливiсть в сенсi пласировки, що навiть посередньому, але впертому гравцевi, як би коряво й невмiло вiн нi грав, вдавалось так прихлопнути й пiдрiзати м'яча, щоб продлубати собi шлях до перемоги. Попри малий рiст, вона покривала всю свою половину (1053 квадратних фути) майданчика з надзвичайною легкiстю, вже вступивши в ритм обмiну, й допоки могла цим ритмом керувати; та всяка рiзка атака, всяка раптова змiна тактики з боку противника приводили її в стан повної безпорадностi. Їй, скажiмо, бракувало одного пункту, щоб виграти партiю - тут-то її другий сервiс, який, доволi типово, був навiть сильнiшим та бiльш стильним нiж перший (адже в неї були вiдсутнi тi внутрiшнi затримки, якi знайомi обережним гравцям) звучно вдарявся об арфову струну сiтки - й вiдскакував в аут. Вiдшлiфована бiсерка її "спарного" удару пiдхоплювалась i поверталась у кут противником, в якого, здавалось, чотири ноги й крива шкрябанка в руках. Її драматичнi драйви й дивовижнi злетники пренаївно падали йому до нiг. Знов i знов вона мазала легкий м'яч - i, смiючись, пародiювала досаду тим, що схилялась уперед в балетнiй знемозi, з навислим з лоба локоном. До того безплiдними виявлялись її грацiя та блиск, що вона навiть не могла побити задиханого Гумберта, основний удар якого був старомодний "пiд'ємний" драйв.

Думаю, що я особливо чутливий до магiї iгор. В моїх шахових сесiях з Гастоном я бачив замiсть дошки квадратове заглиблення, повне прозорої морської води з рiдкими мушлями й каверзами, що рожевато свiтились на рiвному мозаїчному днi, яке бачилось нетямкому партнеровi мутним мулом та тьмарою сепiї. Перше ж тенiсне навчання, яким я колись мучив Лолiту (до того, як уроки великого калiфорнiйця стали для неї одкровенням), я тепер споминав як щось гнiтюче й тужливе - не тiльки тому, що мою безнадiйну ученицю так вiдразливо дратувала кожна моя порада - але ще й тому, що дорогоцiнна симетрiя корту, замiсть того, щоб вiдбивати заховану в нiй гармонiю, ставала зруйнованою вщент незугарнiстю й утомою дитини, яку тiльки злостила моя педагогiчна бездарнiсть. З тих пiр усе змiнилось, i в той день, в яснiй калiфорнiйськiй атмосферi Чампiона, на дивовижнiшому кортi край пiднiжжя крутих кам'яних сходiв, ведучих до "Готель Чампiон", де ми стояли, менi вчулось, що я можу вiдпочити вiд кошмару невiдомих зрад, занурившись у чистоту її стиля, її душi, її невiд'ємної грацiї.

День був безвiтряний. Вона лупила мiцно й пласко, з властивим їй вiльним махом, повертаючи м'яч за м'ячем над самою сiткою вглиб корту, й ритмiчний розпорядок цих ударiв був такий класично простий, що власне моє пересування зводилось в цiлому до плавного прогулювання туди-сюди - справжнi гравцi зрозумiють, що я тут хочу висловити. Рiзаний, доволi густо скошений сервiс, який я успадкував вiд батька (який навчився йому, в свою чергу, вiд француза Деклюжi або бельгiйця Бормана - старих його друзiв й великих чемпiонiв), завдав би Лолiтi чимало труднощiв, якби я захотiв їх завдати. Та хто би наважився збентежити цю яснооку ясочку? Чи я згадав десь, що її гола рука була вiдзначена осiмкою прищеплення вiд вiспи? Що їй було лишень чотирнадцять рокiв?

Допитливий метелик, пiрнувши, тихо пролетiв мiж нами.

Раптом бачу - звiдки їм взятись, з'являються двоє в тенiсних трусиках: рудий чоловiк, рокiв на вiсiм молодший за мене, з обпеченими на сонцi малиновими гомiлками; й доволi матова брюнеточка, на два десь роки старша за Лолiту, з примхливим ротом i жорстоким поглядом. Як це звичайно буває в старанних новачкiв, їхнi ракети були в чохлах i рамах, i несли вони їх не так, як носиш природнi й зручнi подовження декотрих спецiалiзованих м'язiв, а наче це були молотища, мушкетони, коловороти або мої власнi смачнi, громiздкi грiхи. Трохи безцеремонно всiвшись бiля мого дорогоцiнного в певному сенсi пiджака на лавицю збоку вiд майданчика, вони взялись вельми гучноголосно вихваляти низку ударiв, яка складалася з ледь не п'ятдесяти обмiнiв, якi Лолiта невинно допомогла менi доглянути та пiдтримати, поки розрив у серiї не змусив її видати стогiн при видi того, як її смеш пiшов за межу, пiсля чого вона на мить заклякла, знесилена смiхом - золота моя комашка!

Мене мучила спрага; я попрямував до фонтанчика питної води. Цим скористався рудий, щоб пiдiйти до мене та скромною мовою запросити на гру вчотирьох.

"Мене звуть Бiлль Мiд", сказав вiн, "а це, Фей Пейдж, актриска. Ма фiансе" - додав вiн (вказуючи своєю безглуздо заброньованою ракетою на свiтську Фей, яка вже базiкала з Лолiтою). Я почав був вiдмовляти: "Дякую, але" - (ненавиджу, коли мою чистокровку вплутують у псуячню кепських чоботарiв), коли мене вiдтягнув дивовижно музикальний оклик: окремий козачок дрiботiв униз сходинками до нашого майданчика й робив менi знаки. Виявилось, що мене волiють на телефонi для екстреного позамiського виклику, - такого екстреного, що для мене навiть "тримають лiнiю".

"Йду", сказав я, схопив пiджак (важкiсть кольта у внутрiшнiй кишенi) й сказав Лолiтi, що зараз повернусь. Вона як раз пiднiмала м'ячик (у європейський спосiб, тобто сполученим злином носка ноги й ребра ракети, що було одною з небагатьох гарних речей, яким я її навчив) i всмiхнулась, - вона всмiхнулась менi!

Певний зловiсний штиль дозволяв серцю триматись на плаву, поки я слiдував за хлопчиськом до готелю. Є коротка американська фраза, в якiй викриття, вiдомста, катiвня, смерть i вiчнiсть виражаються через на подив вiдразливу формулу "дзiс iс iт", - "ось воно!", "отож-бо воно так!" Я залишив Лолiту в посереднiх руках, та байдуже. Буду, звичайно, боротись. Люто боротись. Краще все знищити, нiж вiд неї вiдмовитись. Так, дiйсно, крутуватi сходи.

В бюро готелю горбоносий чоловiк з вельми темним, думаю, минулим, яке варто було б розстежити, передав менi повiдомлення, написане його рукою. Мiжмiська лiнiя мене-таки не дочекалася. В записцi йшлося: "Мiстере Гумберт. Дзвонила директорка Бурдалейської (так!) школи. Лiтнiй номер: Бурдолей 2-82-82. Будь ласка подзвонiть їй негайно. Надзвичайно важлива справа".

Я склав своє довге тiло в телефонну будку, прийняв пiгулку й упродовж десяти хвилин бився з почварами примарного простору. Поступово налагодився деякий квартет; сопрано: такого номера немає в Бердслеї; альт: мiс Пратт поїхала в Англiю; тенор: Бердслейська школа не дзвонила; бас: дзвонити вона не могла, бо все одно нiхто не знав, що в цей саме день я буду саме в цьому колорадському готелi. Боляче вражений мною горбоносий службовець люб'язно погодився з'ясувати, чи викликали мене взагалi з "Бурдолея". Виявилось - не викликали. Ймовiрно, якийсь мiсцевий пустун набрав номер i дременув. Я подякував службовцю. Вiн вiдповiв: нема за що. Побував у дзюрчливому пiсуарi й зарядившись у барi, я пустився в зворотну путь. З першої ж тераси я побачив наш корт: вiн бачився дитячою грифельною дошкою завбiльшки - погано витертою. Золотиста Лолiта брала участь у грi змiшаних пар. Вона рухалась як прекрасний iталiйський янгол - серед трьох огидних калiк фламандської школи. Один з них, її партнер, мiняючись з нею сторонами, блазнiвським жестом хляснув її по заду ракетою. В нього була навдивовижу кругла голова, його брунатнi штани зовсiм не пасували до тенiсу. Запала нiякова мить - вiн побачив мене на сходах i, вiдкинувши ракету - мою ракету - став дертись по крутому газону, що вiдокремлював тенiс вiд бульвару. Вiн трусив п'ястями й лiктями, навмисно комiчно зображаючи птаха з недорозвиненими крилами, й видерся так, на кривих ногах, до вулицi, де його чекало димчасте сiре авто. Наступної хвилини й вiн i сiрий серпанок щезли. Коли я зiйшов до корту, полишена трiйця вже збирала й розглядала м'ячi, сортуючи їх: я вранцi купив пiвдюжини нових; на чужих були доморобнi вiдзначки кривавого кольору.

"Прошу, мiстере Мiд, хто був цей добродiй?"

Спершу Бiлль, далi Фей з дуже серйозним виглядом вiдмовно похитали головою.

"Уявiть собi", пояснила Фей, "якийсь недоречний нахаба приєднався до нас, щоб добрати другу пару. Чи не так, Доллi?"

Вона вже була для них Доллi. Держак моєї ракети все ще був мерзотно теплим на дотик. Перед тим як пiднятись в готель, я завiв її в вузьку алейку, напiвзарослу духмяним чагарником в сизих квiтах, i вже збирався дати волю назрiлим риданням, - збирався благати її, зачаровану, байдужу, щоб вона розпорошила хоча б як, бодай через брехню, тяжкий жах, сповиваючий мене - як раптом ми опинились позаду дивно судомної пари, - на кшталт того, як зiштовхується одна пара з iншою в iдилiчнiй обстановцi старих комедiй. Бiлль та Фей геть знемагали вiд смiху - ми вочевидь прийшли посеред якогось їх приватного жартування. Це не мало бiльше значення.

Таким тоном, неначе це не мало великого сенсу, неначе життя автоматично котилося далi по колу всечасних забав, Лолiта сказала, що пiде перевдягатись для купання, - хотiла пошвендятись бiля басейну: бо день був дивний, Лолiто!

21.

"Ло! Лоло! Лолiто!" - чую свої вигуки з порога в сонячну далину, причому акустика часу, склепiнчастого часу, додає моєму зову та його зрадницькiй хриплостi так багато тривоги, пристрастi й муки, що їй-право, будь Лолiта мертва, ривком розкрився б її застiбнутий блискавкою нейлоновий саван. Я, нарештi, здогнав її посеред гладкої муравистої тераси - вона втекла, поки я перевдягався. Ах, Лолiта! Вона там гралася з песиком - з песиком, а не зi мною. Пес (якийсь напiвтер'єр) пускав i знову захлопував у зубах - та ще якось приганяв до щелепи - вогкий червоний гутаперчевий м'ячик; переднiми лапами брав швидкi акорди на пружному газонi; й кудись ускакував. Менi тiльки хотiлося знати, де вона, я все'дно не мiг купатись через жахливий стан мого серця, та кому яке було дiло, i ось вона грала з собакою, а я стояв поруч, в халатi, i вже не звав її; та раптом щось в узорi її рухiв уразило мене... вона кидалась туди-сюди в своїх ацтеково-червоних плавках й бюстгальтерчику, й було щось наче захват, ледь не безумство в її спритнярствi, щось багато бiльше нiж проста радiсть. Навiть собака був спантеличений її перебiльшеним святкуванням. Я поглянув навколо й тихо поклав руку на груди. Бiрюзовий басейн за терасою вже був не там, а в моїй груднiй клiтинi, й мої органи плавали в ньому, як плавають людськi випорожнення в блакитнiй морськiй водi вздовж надбережжя в Нiццi. Один з купальцiв вiдiйшов од басейну й, вполовину прихований павинячою тiнню лиштви, завмер, тримаючись за кiнцi рушника, накинутого на нього, й янтарним поглядом стежачи за Лолiтою. Так вiн стояв, закамуфльований свiтлотiнню, викривлений ягуарними блисками й замаскований власною голизною; вологе чорне волосся - точнiше, рештки волосся - прилипли до його круглого черепа, вусики над червоною губою здавались вологою плямкою, шерсть на грудях ширилась двокрилим трофеєм, пульсував пуп, яскравi бризки стiкали по лахматих лядвинах, тiснi, вологi, чорнi купальнi трусики ледве не лупались вiд здорової сили там, де випнутим обрисом позначалась здоровезна калита, круто пiдтягнута вгору й товстим щитом прикладена до всторченого знаряддя сатира. Й допоки я зорив на його кругле, горiхо-брунатне обличчя, то мене осяяло, що от впiзнав його по вiдображенню в ньому образу моєї доньки, - це була така ж гримаса блаженства, ба тiльки перетворена на щось потворне в перекладi на чоловiчий кшталт. А крiм того менi стало ясно, що дiвчинка, моя дiвчинка, знаючи, що вiн її позирає, насолоджується його хтивим поглядом i на позiр йому скаче й радiє, - мерзенна, кохана повiйка! Кинувшись за м'ячем i не впiймавши його, вона повалилась на спину, шалено працюючи в повiтрi нечемними, молодими ногами; зi свого мiсця я вiдчув мускус її збудження; й тут, скам'янiвши вiд священної огиди, я побачив, як мужчина прикрив очi, оголив рiвнi, огидно-маленькi зуби й притулився до дерева, в лиштвi якого цiла зграя плямистих прiапiв зайшлась в дрижаннi. Одразу по цьому сталась незвичайна метаморфоза. Вiн вже був не сатир, а мiй надзвичайно зичливий i глупий швейцарський дядько - той Густав Трапп, вкотре згаданий мною, який був намагався нейтралiзувати запiй (лупив пиво, змiшане з молоком, свинюка) тим, що завзятим штангiстом пiдiймав тягарi, хитаючись i пихкаючи, на березi озера, в старомодному купальному костюмi, хвацько спущеному з одного плеча. Теперiшнiй Трапп помiтив мене здаля й, розтираючи потилицю натягнутим мiж руками рушником, з удаваним недбальством пiшов по напрямку до басейну. Й, неначе згасло сонце, що осявало її гру, Лолiта притихла й неквапно пiднялася з землi, негуючи м'ячик, який тер'єр зручно поклав проти неї. Хто може сказати, якi глибокi образи ми завдаємо собацi тим, що припиняємо боркання! Я почав казати щось, та раптом сiв на траву з цiлком неймовiрним болем у грудях, й мене вивернуло потоком якихось бурих i зелених дивин, якi, наскiльки пам'ятаю, я не їв.

Я побачив очi Лолiти: їх погляд менi здався радше завбачливим, нiж наляканим. Я почув, як вона сказала добрiй дамi, яка пiдiйшла до нас, що з її татом стався "якийсь напад". За тим я тривалий час лежав на шезлонгу й спорожняв келишок за келишком. Вже наступного ранку я вiдчув себе достатньо змiцнiлим, щоб продовжити подорож (чому лiкарi, якi доглядали мене в подальшому, не давали вiри).

22.

Двокiмнатний котедж, наперед заброньований нами, пiд знаком Срiбної Шпори, в Ельфiнстонi (в найбiльш душекрайному тонi), виявився приналежним до лакованої, смугло-соснової, iзбяної породи, яка так подобалась Лолiтi у днi нашої першої безтурботної поїздки. Ах, все тепер змiнилось. Я мовлю не про Траппа чи Траппiв... Врештi-решт... ну, самi розумiєте. Врештi-решт, панове, ставало доволi ясно, що всi цi iдентичнi детективи в призматично-мiнливих возах були виплодом моєї манiї переслiдування, повторними видiннями, заснованими на збiгах й випадковiй подобi. Soyons logiques, кукурiкала й кокошилась галльська частина мого розуму, женучи всяку думку, що який-небудь зачарований Лолiтою комiвояжер або гангстер з кiнокомедiї та його посiпаки труять мене, ошукують мене i рiзними iншими прекумедними способами користуються з моєї дивної позицiї до закону. Згадую, я наспiвував щось, тамуючи панiку. Менi навiть вдалося спродукувати теорiю, що пояснювала пiдроблений виклик з "Бурдолея"... Та якщо я не мiг не думати про Траппа, як я не думав про недавнi свої конвульсiї на газонi в Чампiонi, я нiяк не мiг примиритись з iншою мукою: знати, що Лолiта так близька й разом з цим так гiрко недосяжна, i так кохати її, так кохати саме напередоднi нової ери, коли за моїм волховським пiдрахунком вона б мала припинити бути нiмфеткою, припинити терзати мене...

В Ельфiнстонi доля пiдготувала менi додатковий, гидкий i цiлком зайвий клопiт. Моя дiвчинка була якась журна й небалакуча протягом останнього перегону - двiстi миль по горах, неспотворених анi димно-сiрими нишпорками, анi спритнярами, що зиґзаґоподiбно метляли. Вона ледь поглянула на славнозвiсну, дивного вигляду, гарно жеврiючу скелю, ту саму, яка виступом нависала над горами й прислужилась трамплiном для стрибка в Нiрвану темпераментнiй актрисi. Мiсто було нещодавно вiдновлене або перебудоване, посеред пласкої долини на висотi семи тисяч футiв над рiвнем моря; менi хотiлось, щоб воно скоро набридло Лолiтi; ми покотили б у Пiвденну Каролiну, прямуючи до Мексиканського кордону, до казкових заток, до сагуарових пустель i фата-морган. Хосе Лiзачовендоа, в вiдомому романi Мерiме, збирався повезти свою Кармен в Etats Unis. Я уявив собi мексиканське тенiсне змагання, в якому Долорес та рiзнi гарненькi дiвчатка-чемпiонки з Калiфорнiї брали б участь, яскрiючи передi мною. Добросусiдськi турне на цьому усмiшливому рiвнi стирають рiзницю мiж паспортом та спортом. Чому вважалось менi, що ми будемо щасливi за кордоном? Перемiна навкiлля - традицiйна iлюзiя, на яку покладають надiї приречене кохання й невилiковна сухотка?

Прiзвище власницi мотелю промовлялось так само, як Гейз (але писалось iнакше). Ця бадьора, нафарбована вдова з цегляним обличчям i блакитними очима спитала, чи не швейцарин я часом? Сестриця в неї вийшла за лижного iнструктора родом зi Швейцарiї. Я вiдповiв ствердно, додавши, що моя дочка вполовину iрландка. Я розписався. Мiсiс Гейз дала менi ключ з iскрястою усмiшкою, й далi сяючи, показала, де поставити машину. Лолiта виповзла з неї та стужно знизала плечима: променясте вечiрнє повiтря було дiйсно прохолодним. Вступивши в котедж, вона сiла на стiлець край розкладного столу, опустила голову на руку й сказала, що почуває себе жахливо. Прикидається, подумав я, прикидається, певно, щоб обминути мої пестощi; мене пекла пристрасть, та сердега зайшлась якось дуже нудно скiмлити, коли я полiз до неї. Лолiта хвора! Лолiта вмирає! Вона вся горiла. Я поставив їй градусник в ротик, за тим проглянув формулу, занотовану, на щастя, в моїй книжечцi, й коли я нарештi переклав незрозумiлу менi цифру з Фаренгейтiвської шкали на близьку менi з дитинства стоградусну, виявилось, що в неї сорок i двi десятих, чим принаймнi пояснювався її стан. Я знав, що в iстеричних нiмфеточок температура пiдiймається до фантастичних стопнiв, - навiть вище тiєї точки, за якою звичайнi люди вмирають; i я би обмежився тим, що дав би їй ковток гаряченького глiнтвейну, та двi аспiринки, та губами ввiбрав би жарок до останку, якби при ретельному оглядi привабний вiдросток у глибинi пiднебiння, один з головних коралiв її тiла, не виявився цiлком вогняного вiдтiнку. Я роздягнув дiвчинку. Подих у неї був гiрко-солодким. Її коричнева ружа на смак вiдзивалася кров'ю. Її iздригало з голови до нiг. Коли вона поскаржилась, що не може повернути голову вiд болю в шиї, я, як усякий американський батько, подумав про полiомелiт. Кинувши всяку надiю на статевi стосунки, я оповив дитину в шотландський плед i понiс до авта. Ласкава Мiсiс Гейз мiж тим подзвонила мiсцевому лiкарю.

"Вам пощастило, що це сталось саме тут", сказала вона, адже не тiльки доктор Блю вважався свiтилом у всьому районi, ба Ельфiнстонiвський шпиталь був обладнаний у найновiшому дусi, попри обмежений вмiст. Нiби мене переслiдував лiсовий цар, як в гетевському "Королi Ельфiв" (та на цей раз любитель не хлопчикiв, а дiвчаток), я з нею поскакав прямо в слiпучий захiд, що вже сочився зi сторони оболонi. Моїм провiдником була маленька старушка зразка портативної вiдьми (можливо, одна з кузин Erlk nig'a), яку менi позичила Мiсiс Гейз, i якої я бiльше нiколи в життi не бачив. Я не люблю вас, докторе Блю, а чому вас не люблю, я сам не вiдаю, докторе Блю. Не маю сумнiву, що його вченiсть значно поступалась його репутацiї. Вiн запевнив мене, що в неї "вiрусна iнфекцiя", i коли я пригадав її нещодавню iнфлюенцу, сухо сказав, що це iнший мiкроб i що в нього сорок таких пацiєнтiв на руках (все це звучить, звичайно, як "гарячка" старих белетристiв). Я подумав, чи не сказати отак зi смiшком, на всяк випадок (хтозна, що вони там можуть добачити), що не так давно моя п'ятнадцятирiчна донька зазнала маленької аварiї, невдало перелазячи через гострий частокiл разом з молодим приятелем, та усвiдомлюючи, що я зовсiм п'яний, вирiшив вiдкласти це повiдомлення до бiльш сприятливого часу. Долорес далi дорослiшала: невсмiхненiй блондинцi-секретарцi, паршивiй хвойдi, я сказав, що моїй доньцi "в цiлому, шiстнадцять". Поки я не дивився, мою дiвчинку поцупили в мене! Марно я наполягав, щоб менi дозволили збавити нiч на матi (з надписом "Ласкаво просимо") в однiй з комiрчин їх клятої лiкарнi. Я бiгав угору та вниз по конструктивiстських сходах, прагнучи дiстатись до моєї ласочки, яку треба було попередити, щоб вона не базiкала, особливо, якщо голова в неї в iмлi, як в усiх нас. В якусь мить я зле облаяв украй молоденьку й украй нахабну сестру з гiпертрофiєю заду й агатовими очима - баскського (кс-кс, кицько!) походження, як я довiдався далi: батько її був одним з тих чабанiв, яких ввозять сюди для тренування вiвчарок.

Нарештi я повернувся до запаркованого воза й не знаю, скiльки годин просидiв у ньому, скандзюбившись у пiтьмi, оголомшений незвичайною самотою, дивлячись iз роззявленим ротом то на блякло освiтлений, вельми коробчатий i пласко-стрiховий шпиталь, що стояв нiби навкорячки посеред свого муравчатого квадрата, то на димову розсип зiрок i на срiблясто-щербистi гiрськi висоти, де цiєї пори батько Марiї, самотнiй Жозеф Лор мрiяв про ночiвлi в Олоронi, Лагорi, Роласi - або збещував вiвцю. Духмянi маячiння такого роду завжди слугували менi розрадою в хвилини особливого душевного напруження, й тiльки коли вiдчув, що попри часте припадання до фляжки, дрижу вiд холоду безсонної ночi, вирiшив я поїхати знову в мотель. Провiдниця-вiдьма щезла, а дорогу я вiдав погано. Широкi гравiйнi вулицi перетинали так i сяк примарнi прямокутники. Я смутно розрiзнив щось на зразок силуету шибеницi, та це певно був просто гiмнастичний прилад на шкiльному подвiр'ї, а в iншому кварталi, схожому на пустище, вирiс проти мене в куполоподiбнiй тишi блiдий храм якоїсь мiсцевої секти.

Нарештi я виїхав на шосе й невдовзi побачив неоновий знак Срiбної Шпори з аметистовим надписом "Все зайнято", навколо якого мигтiли мiльйони мотельних метеликiв, званих "млинарями" - чи то вiд "линути", чи то вiд мучнистого вiдтiнку на свiтлi, й коли, близько третьої ранку, пiсля одного з тих несвоєчасних гарячих душiв, котрi, наче якийсь фiксаж, тiльки сприяють закрiпленню вiдчаю й знемоги в людини, я лiг у лiжко - у її лiжко, пахнуче каштанами й ружами, й м'ятними льодяниками, й тими вельми тонкими, вельми своєрiдними французькими парфумами, якими вiднедавна я дозволяв їй користуватися, я нiяк не мiг збагнути простий факт, що вперше за два роки я розлучився з Лолiтою. Знагла менi подумалось, що її хвороба є власне дивним розвитком основної теми, що в цiй хворобi саме такий присмак i тон, як у довгої низки зчеплених вражень, бентежливих i болiсних для мене в путi; я уявляв, як таємний агент або таємний коханець, або мерзенний пустун, або виплiд моїх галюцинацiй - однаково хто - нишпорить навколо лiкарнi. Аврора ледь "зiгрiла руки", як кажуть збирачi лаванди на моїй батькiвщинi, а я вже знову стремiв пробитись у цю фортецю - стукав у зеленi її дверi, не поснiдавши, не сiвши на отвiр, не бачачи кiнця терзанням.

Це було у вiвторок, а в середу або четвер, дивно реагуючи - ласочка моя! - на якусь "сироватку" (зi сперми спрута або слини слона), вона майже зовсiм одужала, й лiкар сказав, що "денька за два вона буде знову стрибати".

Я до неї заходив десь двiчi на день, - всього, можливо, вiсiм разiв, - та тiльки останнi вiдвiдини чiтко закарбувались менi в пам'ятi. Того дня для мене було великим подвигом вийти з дому хоча б як, адже я себе вже так вiдчував, наче мене вилущив грип, який взявся тепер за мене. Нiхто не дiзнається, яких зусиль менi коштувало вiднести все це до неї - букет, тягар кохання, книжки, за якими я їздив за шiстдесят миль, щоб вiднайти це все для неї: "Драматичнi Твори" Браунiнга; "Iсторiя Танцю"; "Клоуни та Коломбiни"; "Руський Балет"; "Квiти Шпичастих Гiр"; "Антологiя Театральної Гiльдiї" й "Тенiс" Олени Вiлльс, яка виграла свiй перший нацiональний чемпiонат у п'ятнадцять рокiв. На ту хвилину як я, хитаючись пiд ношею, пiдходив до дверей лолiтчиної приватної палати, що коштувала менi тринадцять доларiв в день, Марiя Лор (молода курва, доглядальниця, яка з першого дня мене зненавидiла) наразi виходила звiдти з рештками лолiтчиного снiданку на тацi: вона зi спритним грохiтком поставила тацю на стiлець у коридорi, й, вихляючи задом, чкурнула знову в кiмнату, - певно, щоб попередити бiдну маленьку Долорес, що старий тиран пiдкрадається на гумових пiдошвах, з букiнiстичним мотлохом i букетом: останнiй я скомбiнував з диких квiтiв i красивого листя, якi я зiбрав власними гантированими руками на гiрському перевалi, при перших променях сонця (я майже не спав весь той роковий тиждень).

А як годують мою Карменсiту? Мигцем я поглянув на тацю. На заплямованiй яєчним жовтком тарiлцi валявся пожмаканий конверт. Ранiше вiн мiстив щось, судячи по рiвному скраю, та адреси не було - нiчого не було, крiм зеленої, кепсько-фальшивої геральдичної вiньєтки з назвою мотелю "Пандерозова Сосна". Тут я зробив маленьке шассе-круазе з Марiєю, яка вибiгала поквапно знову з лолiтчиної кiмнати, - дивно, як вони хутко рухаються й мало встигають зробити, - цi задястi кицьки. Вона кинула сердитий погляд на конверт, який я поклав знов на тарiлку, перед тим оглянувши його.

"Ви б краще не торкали", - проказала вона з пеленгаторним кивком голови. "Можна й пальцi обпекти".

Суперечити? Нижче моєї гiдностi. Я тiльки сказав: "Je crouais que c' tait un `bill'pas un billet doux."

За тим, ступивши в повну сонця кiмнату, я звернувся до Лолiти: "Bonjour, mon petit!"

"Долорес!", скрикнула Марiя, входячи за мною, повз мене, крiзь мене - пухла хвойда - i блимаючи вiями й починаючи швиденько складати бiлу фланелеву ковдру, далi блимаючи: "Долорес, ваш татонько думає, що ви отримуєте листи вiд любаска. Це я" (постукуючи себе спогорда, по золоченому хрестику), "я отримую їх. I мiй татонько може парле-франсе не згiрше вашого".

Вона вийшла. Долорес, така рожева, з золотою рудинкою, з губами щойно барвно намазаними, з розчесаним до блиску волоссям, по якому вона понишпорила щiткою, як це тiльки вмiють американськi дiвчинки, лежала, простягши довгi руки на ковдрi, й невинно всмiхаючись - чи то менi, чи в нiщо. Посеред нiчного столика, поряд з паперовою серветкою й олiвцем, горiв на сонцi її топазовий перстеньок.

"Якi жахнi жалобнi квiти", сказала вона, беручи букет. "Та все одно - спасибi. Тiльки зласкався, прошу, облиш французьку - це тiльки дратує людей".

Тут знову вбiгла звичайним своїм алюром стигла молода шльондра, пахнучи сечею й часником, з газетою "Дезерет", яку моя чудовна пацiєнтка шпарко схопила, не звертаючи уваги на розкiшно iлюстрованi томи, принесенi мною.

"Моя сестра Анна", сказала басконка (завершуючи колись повiдомлене новою думкою) "працює в Пандерозi".

Завжди менi шкода Синьої Бороди. Цi брутальнi брати... Est-ce que tu ne m'aimes plus, ma Carmen? Нiколи не кохала. Я тепер не тiльки знав, що моя любов безнадiйна, ба також знав, що вони вдвох щось замислюють, змовляючись по-баскському або по-земфiрському, проти мого безнадiйного кохання. Скажу бiльше: Лолiта вела подвiйну гру, адже вона шила в дурнi i глупу, сентиментальну Марiю, якiй повiдала, ймовiрно, що хоче жити в життєрадiсного дядечка, а не в жорстокого, мрячного батька. Й друга доглядальниця, якої я так i не добачив, i дурник, що вкочував койки та гроби в лiфт, i пара iдiотських зелених папужок, якi займали клiтку в приймальнi - всi, всi вони брали участь в пiдлiй змовi. Марiя, певно, думала, що комедiйний татко Професор Гумбертольдi перешкоджає любовнiй iнтризi мiж Долорес i замiсником батька, гладiйком Ромео (ба не забудьмо, що ти був гладенький, Ромко, попри всi цi наркотики - "снiжок", "сiк радостi" тощо).

Менi поболювало горло; я стояв, глитаючи, край вiкна й дивився на романтичну скелю, повислу високо в реготливому, змовницькому небi.

"Моя Кармен", звернувся я до неї (iнодi я звав її цим iм'ям), "ми лишимо це пересохле, запалене, свербляче мiсто як тiльки тобi дозволять пiднятись".

"До речi - менi потрiбнi мої речi", проказала гiтанонька, пiднявши горбом колiна й перейшовши на iншу сторiнку газети.

"Тому що, знаєш", продовжував я, "нема сенсу сидiти в цьому мiстi".

"Нема сенсу сидiти будь-де", сказала Лолiта.

Я опустився в кретонове крiсло й, розкривши красивий ботанiчний атлас, спробував, у зумливiй вiд спеки тишi, знайти в ньому мої квiти. Це виявилось неможливим. Трохи згодом десь в коридорi пролунав музикальний дзвiночок.

Я не думаю, щоб у цьому претензiйному шпиталi було бiльше дюжини хворих (з них "троє або четверо божевiльних", як менi весело заявила раз Лолiта); i, звичайно, службовцi мали надто багато вiльного часу. Проте - теж задля шику - суворо додержувались правил. Визнаю, що часто приходив у не вказанi для вiдвiдин години. В поривi мрiйливого лукавства, схильна до видiнь Марiя Лор (наступного разу їй примариться une belle dame toute en bleu, пропливаюча по Гримучiй Ярузi в Нью-Лурдi), схопила мене за рукав, силячись мене вивести. Я поглянув на її руку; вона забрала її. Iдучи - iдучи з власної волi, - я почув, як Долорес Гейз повторює менi, щоб я завтра вранцi принiс їй - не могла пригадати всього, що їй треба було в сенсi носильних та iнших речей: "Принеси менi", крикнула вона (вже поза полем зору, адже дверi здригнулись, дверi зачинялись, дверi зачинились) - "принеси менi всю нову сiру валiзу та мамину, мамину! "; та наступного ранку я дрижав од застуди, й був ущент п'яний, i вмирав у мотельному лiжку, де вона пролежала всього кiлька хвилин, i все, що я був сильний зробити, з огляду на цi колами бiгучi обставини, було послати їй обидвi валiзи з коханцем моєї вдiвоньки, могутнiм i щиросердим водiєм вантажiвки. Я ясно бачив собi, як моя дiвчинка показує Марiї свої клейноди... Звiсно, я був у дещо нестямному станi, й наступного дня я ще такий був хитливий i несформований, що, коли поглянув у вiкно ванної на сумiжну галявку, то побачив гарний молодий ровер моєї Доллi, що стояв там на своїй пiдпорцi, причому грацiйне переднє колесо було вiдвернуте вiд мене, як завжди, а на сiдлi сидiв горобець, - та це був ровер господинi, i зi слабкою усмiшкою хитаючи головою вслiд нiжному видиву, я ледь дочалапав до лiжка й довго лежав, тихо i свято, як сказано - цитую не зовсiм точно - в Роберта Браунiнга -

Свята правда! Як Долорес
На зеленому лужку
Вирiза на власну користь
Глупства та кiно-лузгу-

вирiзає з пiстрявих журнальчикiв, оточуючих Долорес на всiх наших стоянках, а в мiстi мiж тим почали справляти велике нацiональне свято, судячи з гучних хлопавок - справжнiх бомб, - якi весь час вибухали, й точно о першiй п'ятдесят п'ять пополуднi менi почулось чиєсь свистiння за напiвпрочиненими дверима котеджу й за тим - стук.

Ще був вантажний шофер Франк - величезний хлоп: вiн зостався стояти на порозi, тримаючись за одвiрок i трохи посунувшись уперед.

"Здрастє. Дзвонять в мотель з лiкарнi. Доглядальниця Лор питає, чи вже краще мiстеровi Гумберту, й чи збирається вiн завiтати сьогоднi?"

За двадцять крокiв, Франк здавався рум'яним та мiцним; за п'ять крокiв, як зараз, видно було, що вiн пошитий з рум'яно-сiрої мозаїки шрамiв: в Iталiї, пiд час останньої вiйни, його так бехнуло, що вiн пролетiв крiзь стiну; однак, попри невимовнi калiцтва, Франк здатний був керувати колосальною вантажiвкою, бавитись рибальством, полювати, пиячити й невтомно користатись придорожнiми дiвками. Цього дня - чи то з нагоди великого свята чи просто з бажання потiшити хвору людину - вiн зняв шкiрянку, яку за звичаєм носив на лiвiй руцi (ця рука зараз прижата була до одвiрка) й являв завороженому страждальцевi не тiльки повну вiдсутнiсть безiменного пальця й мiзинця, ба також i голу дiвку, з кiноварними сисцями й кобальтовою iжицьою, чарiвливо нататуйованою на тильному боцi його понiвеченої руки: вказiвний i середнiй палець зображали її ноги, а на п'ясть припадала її голова в вiнчику з квiття. Ах, як чудово... зокрема, коли вона, як зараз, прихилялась до бруса, нiби хитра тея.

Я попросив його передати Марiї Лор, що я залишусь весь день у лiжку й подзвоню моїй доньцi протягом наступного дня, якщо тiльки буду почуватися, ймовiрно, полiнезiйського походження (в думках у мене ще траплялись похибки). Тут вiн помiтив напрямок мого погляду й зробив так, що праве її стегенце блудливо дригнуло.

"Окi-докi", проспiвав велетень Франк, лупнув по одвiрку й, посвистуючи, пiшов з моїм дорученням, а я пив далi, й на ранок температура впала, й хоча я був, як жаба, кволий, вдягнув свiй фiалковий халат поверх кукурудзяно-жовтої пiжами й вiдправився в мотельну контору, де був телефон. Усе було гаразд. Ясний голос повiдомив менi, що: так, усе гаразд, моя донька вчора виписалась iз лiкарнi близько другої години опiвднi: її стрий, мiстер Густав, заїхав за нею iз цуценям кокер-спаньйолем, й привiтом для всiх, на Чорному Кадiлi Яку; вiн сплатив дольчин рахунок готiвкою й попросив менi передати, щоб я не турбувався, залишався в теплому лiжку, а вони, мовляв, їдуть до дiдуся на ранчо, як було домовлено.

Ельфiнстон (вiн у них тонкий, ба страшний) був - та й залишився таким, сподiваюсь - прегарненьке мiстечко. Вiн нагадував, знаєте, макет - своїми охайними деревцями з зеленої вати й будиночками пiд червоними стрiхами, планомiрно розкиданими по паркету долини, й менi здається, я вже побiжно казав про його зразкову школу, i храмину, i просторi прямокутнi житловi дiлянки, з яких декотрi, втiм, зводились до вельми своєрiдних загонiв, де мул або єдинорiг пасся в iмлi раннього липневого ранку. Забавна штука: на одному грависто-скреготливому закрутi, я боком зачепив машину, яка була при тротуарi, та сказав собi апатично, а власнику, що замахав руками, - телепаично (в кращому разi), що вернусь у свiй час, адреса: Бурдська Школа, провулок Бурди, мiсто Кабура; джин, що пiдтримував життя мого серця, мутив мозок, i пiсля кiлькох пробiлiв i провалiв, притаманних епiзодам у снах, я опинився в приймальнi лiкарнi, де старався побити лiкаря й кричав на людей, якi ховались пiд стiльцi, й вимагав Марiї, яка, на своє щастя, була вiдсутня того дня; грубi руки смикали мене за халат, вiдiрвавши нарештi кишеню, й якимсь чином я опинився сидячи верхи на взятому мною за доктора "Не люблю пацiєнта" лисому, засмаглому мужчинi, який врештi-решт пiдвiвся з пiдлоги й зазначив з анекдотичним акцентом: "Ба хто тут тепер невротик, я вас питаю?", по чому висока сувора сестра пiднесла менi сiм розкiшно iлюстрованих книг в розкiшних оправах та iдеально складений шотландський плед, причому попросила розписку, i в несподiванiй тишi я в передпокої помiтив пацiєнта, якому мiй колега-автомобiлiст указував на мене, i я тихо розписався в одержаннi книг i пледу - символiчний жест, який означав, що я вiдступаю мою Лолiту всiм цим макакам, та що ж я ще мiг вдiяти? Одна проста думка стояла наче голяком проти мене: головне - залишитись на волi. Якби я скоїв якийсь хибний крок, - менi б довелось пояснювати всi подробицi свого злочинного життя. Тому вдав iз себе подурiлого вiд пияцтва. Колезi-автомобiлiсту я заплатив, наплювавши на страховку, скiльки вiн уважав за потрiбне. Блакитноокому доктору Блю, який тепер гладив мене по руцi, я в сльозах повiдав про надто ряснi уливання, якими я мислив доцiльним пiдтримувати непевне, але здорове, не потребуюче жодних оглядiв серце. Перед усiм шпиталем я вибачився з таким фасончастим схилянням, що ледь не впав, додавши втiм, що маю негарнi стосунки з iншими членами гумбертiвського клану. Самому собi я шепнув, що пiстолет мiй в безпецi, й що я все ще не позбавлений волi, - можу вистежити втiкачку, можу знищити "брата".

23.

Вiдстань у тисячу миль по шовковисто-гладкому асфальту вiддiляла Касбiм, де, наскiльки менi було вiдомо, червоний бiс по змовi з'явився вперше, вiд рокового Ельфiнстона, куди ми прибули за тиждень до Дня Незалежностi. Ця подорож тодi зайняла бiльшу частину червня, адже ми рiдко проїжджали бiльше ста п'ятдесяти миль в день, збавляючи решту часу (до п'яти днiв одного разу) на рiзних стоянках - якi, ймовiрно, були ним детально передбаченi. Тут, мабуть, i треба було шукати бiсовий слiд; i цьому я повнiстю присвятив себе пiсля декiлькох нечуваних днiв блукання по безжально розгалужених дорогах поблизу Ельфiнстона.

Уяви, читачу, мене - такого сором'язного, який не любить привертати до себе увагу, надiленого таким природним почуттям чемностi - уяви мене, який ховає безумне горе пiд тремтливим запопадливим усмiхом i вимислює нагоду, щоб з удаваною недбалiстю погортати готельну книгу, в якiй занотованi прiзвища, адреси й возовi номери проїжджих. "Послухайте", казав я, "я цiлком упевнений, що я тут вже якось зупинявся - дозвольте менi глянути в записи за середину червня. Так-с. Нi, таки бачу, що я помилився, - на якiй смiшнiй вулицi живе цей мiстер Буль: Кипро 3. Вибачте, що турбую". Або ж: "Один з моїх клiєнтiв був у вас - я загубив його адресу - може ви зласкавитесь..." Й не раз випадало, особливо якщо директор був певного типу похмурим мужчиною, що менi вiдмовляли у власному проглядi.

Тут у мене позначено на аркушику: мiж 5-м липня i 8-м листопада, тобто до мого повернення на кiлька днiв до Бердслея, я розписався (далеко не завжди, втiм, залишаючись на нiч) в 342 готелях i мотелях. Ця цифра включає декiлька закладiв мiж Касбiмом i Бердслеєм, з яких один подарував менi несумнiвну тiнь бiса: "Роберт Роберт, Мольберт, Альберта". Менi доводилось дуже обачно розподiляти свої розшуки в часi та просторi, аби не збудити пiдозр; i було ймовiрно принаймнi п'ятдесят мiсць, де я просто цiкавився, не розписуючись сам, та це нiчого не доводило, i я волiв споруджати платформу правдоглядностi й доброзичностi тим, що перш за все платив за непотрiбну менi кiмнату. Мiй огляд подав, що з трьохсот, близько, книжок, не менш як двадцять мiстило ним залишений слiд; непоквапний бiс або зупинявся навiть частiше нас або ж - на це вiн уповнi був здатний - розписувався деiнде зайве з метою рясно зрядити мене блюзнiрськими натяками. Тiльки раз стояв вiн тамож i тодi ж, що й ми, - й спав у декiлькох кроках вiд Лолiтчиної перини. В кiлькох випадках вiн ночував у тому або сусiдньому кварталi; нерiдко ж чекав у засiдцi в промiжному пунктi мiж двома умовленими стоянками. Як живо пам'ятав я Лолiту, перед самим вiд'їздом з Бердслея, що лежала ницьма на килимi в готелi з купою путiвникiв та мап, на яких вона позначала етапи й зупинки своїм губним олiвцем!

Я вмить встановив, що наш бувший переслiдувач передбачив мої розстеження й докинув менi на поживу ряд глузливих псевдонiмiв, каламбурiв та iнших вивертiв. В першому ж мотелi, який я вiдвiдав, - "Пандерозова Сосна", я знайшов, серед дюжини явно людських адрес, таке мерзоття: Ной П. Ивтаблю, Вавнав, Колорадо. Моє гостре око негайно розшифрувало цю хамську фразу. Хазяйка ласкаво проказала менi, що мiстер Ивтаблю пролежав п'ять днiв у лiжку з сильним грипом, що вiн залишив авто для направи в невiдомому їй гаражi та з'їхав новим возом - 4-го липня. Так, дiйсно, дiвчина на iм'я Анна Лор тут працювала, та це було давно, тепер вона в шлюбi з бакалiйником в Сидар Сiтi. Одної прекрасної мiсячної ночi я вистежив Марiю - в бiлих шпитальних черевиках, вона йшла порожньою вулицею; будучи, як багато-хто, автоматом, вона була намислила закричати, та менi вдалося її приособити в досить простий спосiб - я впав на колiна i з визгами, додаванням святителiв, почав благати її про допомогу. Вона клялась, що нiчого не знає. Хто вiн такий, цей Ивтаблю? Вона нiбито завагалась. Я спритно витяг стодоларовий бiлет. Вона пiдняла його на свiтло мiсяця. "Ваш братчик", прошепотiла вона зрештою. Вибухнувши французьким прокльоном, я вихопив бiлет з її зимномiсячної руки i втiк. Цей випадок навчив мене покладатись тiльки на самого себе. Жодний сищик, звичайно, не знайшов би тих помiтних ниточок та напутнiх зарубок, якi Трапп пiдганяв до мого-таки мозку, налаштовував на мiй-таки стиль. Я, не мiг, зрозумiло, очiкувати, що мiй переслiдувач десь залишив менi своє справжнє iм'я, та я сподiвався, що вiн коли-небудь послизнеться на власнiй блискучiй дотепностi, насмiлившись додати бiльш iндивiдуальну деталь, нiж вимагалось, або що вiн видасть надто багато через якiсть цiлого, складеного з кiлькiсних частин, якi видавали надто мало. В одному вiн мав успiх: йому вдалось демонiчною сiттю остаточно обплутати мене й мою звивчасту, рвучку журбу. З безкiнечною майстернiстю клоуна-канатохiдця вiн шарпався й запинався, й незрозумiлим чином вертався в стан рiвноваги, завше, втiм, залишаючи менi спортивну надiю - якщо можна так висловитись, коли йдеться про зраду, лють, спустошенiсть, жах i ненависть - що наступного разу вiн нарештi перетисне. Цього так нiколи й не сталось - хоч вiн чортзна як пiдставлявся. Ми всi в захватi вiд акробата в блискiтках, який з класичною грацiєю й точнiстю йде по натягнутiй пiд ним струнi в тальковому свiтлi прожекторiв; та скiльки бiльше тонкого мистецтва виказує гротесковий фахiвець просiдаючого каната, вдягнений в лахмiття опудала й пародiюючий п'яного! Чи не менi таке оцiнити...

Якщо цi зоставленi ним жартiвнi позначки й не встановлювали його особи, вони зате вiдбивали його характер, - чи то радше певний однорiдний i яскравий характер. В його "жанрi", типовi гумору (принаймнi в найкращих проявах цього гумору), в "тонi" розуму, я знаходив дещо властиве менi. Вiн iмiтував мене й брав на кпини. Його натяки вiдзначались певною вишуканiстю. Вiн був начитаний. Вiн говорив французькою. Вiн був обiзнаний в дедалогiї й логомантiї. Вiн милував еротику. Начерк в нього схожий був на жiночий. Вiн мiг змiнити iм'я, та не мiг замаскувати, попри всi спроби перевдягти їх, деякi лiтери, як наприклад його дуже своєрiднi "т" i "у". Острiв Quelquepart було одним з найулюбленiших його мiсцезнаходжень. Вiн не користувався самострумним пером - точна вказiвка (як ствердить вам усякий психiатр), що пацiєнт - репресивний ундинiст. Людинолюбство змушує нас побажати йому, щоб вiднайшлися русалоньки в водах Стiксу.

Головною рисою його була задерикуватiсть. Мiй боже, як смакувало сердезi дражнити мене! Вiн пiддавав сумнiву мою ерудицiю. Я достатньою мiрою гордий вiд того, що знаю дещо, щоб скромно визнати, що не знаю всього. Можливо, я пропустив деякi пуанти в цьому криптографiчному пепер-чесi. Який трепет торжества та гидливостi iздригав крихке єство моє, коли, бувало, серед простих, невинних iмен в готельному списку таємний сенс його диявольської крутиголовки вмить еякулював менi в обличчя! Я помiчав, що як тiльки йому починало ввижатись, що його крутнi стають занадто мудрованi, навiть для такого експерта, як я, вiн мене надив iзнову простiшою скриткою. "Арсен Люпен" був очевидний напiв-французовi, що пам'ятав детективнi оповiдання, якими вiн переймався в дитинствi; й чи треба б було знатись на кiнематографi, щоб розколоти кепську заколупку в адресi: "П.О. Тьомкiн, Одеса, Техас". У не менш нестерпному стилi, та по сутi достойному розуму культурного пана, а не полiцiянта, не пересiчного злодiя, не шпетного комiвояжера, були такi вигаданi iмена, як "Ертуар Ромб" - явна переробка iменi автора "Le Bateu Blue" - так буде i менi дозволено трохи поглузувати, панове! - або "Морiс Шметтерлiнг", вiдомий своєю п'єсою "L'Oiseau Ivre" (що, вскочив, читачу?). Кепське, але кумедне "Д. Оргон, Ельмiра, Новий Йорк" вийшло, звичайно, з Мольєра; й тому що я допiру багнув зацiкавити Лолiту вiдомою комедiєю вiсiмнадцятого столiття, я радо вiтав старого приятеля - "Гаррi Бумпер, Шерiдан, Вайомiнг". З невинних Бермудських Островiв вiн зробив дотеп - словограй, який пристойнiсть не дозволяє менi навести, й усякий фрейдист з нiмецьким прiзвищем i декотрим знанням в галузi релiгiйної проституцiї збагне миттєво натяк в "Др. Китцлер, Ерiкс, Мiс." Що ж, все це незле. Потiха доволi вбога, та взагалi без особистих випадiв, а тому нешкiдлива. Не наводжу записiв, якi мене зацiкавили своєю, так мовити, явною зашифрованiстю, та разом з тим не пiддавались розшифруванню, адже вiдчуваю, що просуваюсь навпомацки крiзь пограничний туман, де словеснi перевертнi постають, можливо, живими туристами. Що це, наприклад: "Фратер Грiмм, Океан, Келькопар"? Чи дiйсною людиною - з випадково однаковим з ним начерком - був дехто "Н.С. Аристофф" родом з "Катагели"? Де твоє жало, Катагело? А що це: "Джемс Мавор Морелл, Каламбург, Англiя"? "Аристофан", "Каламбур" - чудово, та чого я не второпав?

Одна риса, повторювана в цих пiдробках, вкидала мене в аж надто болюче здригання. Такi речi, як "Г. Трапп, Женева, Новий Йорк", означали зраду з боку моєї супутницi. Комбiнацiя "О. Бердслей, Лолiта, Техас" доводила, попри iснування такого мiста в Техасi - (й при тому яснiше, нiж покручене в Чампiонi телефонне повiдомлення), що слiд шукати початок всiєї пригоди на атлантичному боцi Америки. "Лука Пiкадор, Меррi Мей, Мерiленд" мiстило жахливий натяк на те, що моя маленька Кармен видала негiднику вбогий шифр ласкавих iмен i свавiльних називань, якi я їй давав. Тричi повторена була адреса: "Боб Браунiнг, Долорес, Колорадо". Безбарвне "Гарольд Гейз, Мавзолей, Мексика" (яке в iнший час могло б мене порозважити) передбачало знайомство з минулим дiвчинки - й на хвилину менi з'явилась жахiтна думка, що "Дональд Отто Ких" з мiстечка "Сьєра" в штатi "Невада" - старий друг сiм'ї, бувший, можливо, коханець Шарлотти, щиросердий, може, захисник дiтей. Та найуразливiше мене приголомшила блюзнiрська анаграма нашого першого незабутнього перепочинку (1947-го року, читачу!), яку я вiдшукав у книзi касбiмського мотелю, де вiн ночував поряд з нами: "Мик. Павлич Реготов, Вран, Арiзона".

Покрученi автовi номери, що їх залишали всi цi Кучерськi, Фатаморгани й Траппи, лише вказували на те, що власники заїздiв погано перевiряють iдентифiкацiю машин, подавану проїжджими. Посилання - неповнi або неправильнi - на авта, якi наш переслiдувач винаймав для коротких перегонiв мiж Уейсом та Ельфiнстоном, я, звiсно, не мiг використати. Номер, що належав до його початкового, вочевидь власного, Яка - являв собою мигтiння мiнливих цифр, з яких однi вiн пересував, iншi переробляв або пропускав; та самi комбiнацiї тих цифр якось перегукувались (наприклад, ВШ 1564 та ВШ 1616 або КУ 6969 та КУКУ 9933), хоч i були так хитро сполученi, що не пiддавались приведенню до спiльного знаменника.

Менi спало на думку, що пiсля того, як вiн передав вишневий Як посiпакам в Уейсi й перейшов до системи "перекладних", наступники його могли виявитись менш обачливими та, можливо, залишили в якiйсь готельнiй книзi прототип тих взаємно сполучених номерiв. Та якщо шукати бiса по дорогах, по яких вiн напевно проїхав, було такою важкою, заплутаною й безнадiйною справою, чого мiг я очiкувати вiд спроб вхопити слiд невiдомих автомобiлярiв, подорожуючих по невiдомих менi маршрутах?

24.

На той час, як я досяг Бердслея, за правилами тiєї рекапiтуляцiї, про яку я тепер достатньо поговорив, в моїй головi склався доволi повний образ, i цей образ я звiв - шляхом виключення (завжди ризикованим) - до того єдиного конкретного першоджерела, яке робота хворого мозку й хиткої пам'ятi могла вiдшукати.

Крiм превелебного Рiгор Мортiс (як дiвчинки похрестили пастора) i почтивого старця, що викладав необов'язковi нiмецьку та латину, в Бердслейськiй гiмназiї не було постiйних вчителiв чоловiчої статi. Та двiчi-тричi за навчальний рiк (1948-49) приходив з чарiвним лiхтарем мистецтвознавець з Бердслейського Унiверситету показувати гiмназисткам кольоровi знiмки французьких замкiв i зразки iмпресiонiстичного живопису. Менi хотiлось бути присутнiм на цих проекцiях i лекцiях, та Доллi, як це в нас узвичаїлось, попросила мене не ходити, - i край. Крiм того, я пам'ятав, що Гастон називав цього саме викладача блискучим gar on; та це було все; пам'ять вiдмовлялась дати менi iм'я знавця старовинних шато.

В день, призначений для кари, я пройшов по сльотi через унiверситетське подвiр'я в одну з указаних менi будiвель. Там я дiзнався, що прiзвище мистецтвознавця Рiггс (це дещо нагадувало прiзвище знайомого нам служителя культу), що вiн самотнiй, i що за десять хвилин вiн вийде з унiверситетського музею, де зараз читає лекцiю. Я сiв на мармурову лаву (дар деякої Цецилiї Рамбль) при входi в лекцiйну залу музею. Дожидаючись там, iз хворобливим вiдчуттям у пiдмiхуровiй залозi, на пiдпитку, виснажений нестачею сну, стискаючи кольт в кулаку, всунутому в кишеню макiнтоша, я раптом схаменувся - адже я з'їхав з розуму й ладний був скоїти глупство. Iснував один шанс iз мiльйонiв, що Альберт Рiггс, доцент, замкнув мою Лолiту в себе в будинку, 69, вулиця Лiнтера - в назвi було щось знайоме... Нi, вiн нiяк не мiг бути моїм згубником. Дурощi. Я втрачав розум i гайнував час. Вiн та вона зараз у Калiфорнiї, а не тут.

Скоро, за бiлими статуями в оздобi вестибуля, я помiтив неясне пожвавлення. Дверi - не тi, в якi я жадiбно уп'явся, - а iншi, дальшi, бадьоро розкрились, i серед зграйки студенток заплигала, як пробка, лисина щуплявого лектора, а за тим до мене почали просуватись його блискучi карi очi. Я нiколи в життi його не бачив, хоч вiн став наполягати, що ми якось познайомились на учтi в саду Бердслейської школи. А як ся має моя чарiвлива донька, тенiсистка? В нього, нажаль, ще одна лекцiя. Побачимось!

Iншi спроби довiдатись уможливились не так скоро. Через об'яву в одному з журнальчикiв, що залишились менi вiд Лолiти, я наважився ввiйти в зносини з приватним сищиком, колишнiм боксером, i просто щоб дати йому поняття про метод, яким користався негiдник, що переслiдував нас з Ельфiнстона, я ознайомив його з деякими зразками iмен та адрес, набраних мною в зворотному шляху. Вiн зажадав вагомого авансу, i протягом двадцяти мiсяцiв - двадцяти мiсяцiв, читачу! - бовдур займався тим, що копiтко перевiряв цi явно вигаданi данi! Я вже давно порвав з ним всякi дiловi стосунки, коли якось вiн з'явився менi зi звитяжним виглядом i повiдомив, що Боб Браунiнг дiйсно живе бiля селища Долорес у пiвденно-захiдному Колорадо, й що вiн виявився червоношкiрим кiностатистом вiсiмдесяти з гаком рокiв.

25.

Ця книга - про Лолiту; тепер, коли доходжу до тiєї частини, яку б я назвав (якби мене не випередив iнший страждалець, також офiра внутрiшнього згоряння) "Dolor s Disparue", детальний опис останнiх трьох пустих рокiв, вiд початку липня 1949 до середини листопада 1952, не мав би сенсу. Хоча й варто вiдзначити деякi важливi подробицi, менi хотiлося б обмежитись загальним враженням: в життi, на повному льотi, розкрилися з трiском боковi дверi й увiрвався рев чорної вiчностi, заглушивши подмухом вiтру крик одинокої смертi.

Дивно - я майже нiколи не бачив i не бачу Лолiту ввi снi такою, якою пам'ятаю її - якою бачив її наяву, в думках, з невгамовством душевної хвороби, в галюцинацiях дня та безсоннях ночi. Якщо вона й снилась менi, пiсля свого зникнення, то з'являлась вона в дивних i безладних образах, у виглядi Валерiї або Шарлотти, або сумiшi тої та iншої. Змiшаний привид наближувався, бувало, до мене, скидаючи з себе покривку за покривкою, в атмосферi великої меланхолiї, великої нехотi. Ця Нiби-Лолiта (i Нiби-Валерiя) в'яло просила мене роздiлити з нею тверду канапку, або просто вузьку дошку, або дещо зразка гiнекологiчного ложа, в якому вона розкидалась, привiдкривши плоть, як клапан гумової камери футбольного м'яча. З розколотим або безнадiйно загубленим зубним протезом, я потрапляв у гидкi мебльованки, де для мене влаштовувались скучнi вечори вiвiсекцiї, за звичай завершуванi тим, що Шарлотта або Валерiя ридала в моїх скривавлених обiймах, i я їх нiжно цiлував братнiми губами в поснулому безладдi вiденського лахмiття, продаваного з молотка, жалю, iмпотенцiї й брунатних перук трагiчних старух, яких щойно отруїли газом.

Якось я витяг з бiдного Iкара i знищив давно нагромаджену купу журнальчикiв для пiдлiткiв. Вам вiдомий тип цих видань: в сенсi емоцiй, це - кам'яний вiк; в сенсi гiгiєни - епоха, принаймнi, мiкенська. Красива, ба надто вже доросла актриса, з велетенськими вiями й пухлою, м'язно-червоною нижньою губою, рекомендувала новий шампунь. Бедлам реклам. Юним школяркам подобаються брижi на спiдницях - que c' tait lion, tout cela! Коли запрошують з ночiвлею, ґаздиня повинна зготувати для кожної гостi халат. Безладнi деталi тамують в розмовi усе красномовство. Нам всiм траплялось стрiчати на вечiрках для конторських службовцiв "копуху" - дiвчинку, яка копає нiгтями шкiру на обличчi. Тiльки якщо вiн надто старий або займає дуже високе становище, старому мужчинi дозволено не знiмати шкiрянок, перед тим як потиснути дамi руку. Зваблюй серця носiнням нашого Нового Черевцезаховника: нi бочцiв, нi черевцiв. Тристан i три дамських стани в кiно. Так-с, панове-с: одруження Джо та Дженнi збуджує джудження. Перетворись у романтичну красуню швидко й дешево. Книжки-комiкс: кепське дiвчисько (чорнявка), товстун-батько (з сигарою); хороша дiвчинка (руда), красивий татусик (з пiдстриженими вусами). Або нестерпна серiя з горилоподiбним опудалом та його жiнкою, гномоглядною гнидою. Et moi qui t'offrais mon g nie... Я пригадав доволi грацiйнi, глупотнi вiршики, якi я для неї писав, коли вона була дитиною. "Не глупотнi", кидала вона в'їдливо, а "саме глупоття":

Пролiтає колiбрi на аеропланi,
Йде змiя собi чемно в сорочцi латанiй...

Або

Так поводиться дивно з крiльчихою кролик,
Що кроликарi всi смiються до болю.

Деякi її речi було важко викинути. До кiнця 1949-го року я плекав, i боготворив, i споганював поцiлунками, сльозами й слизотою пару її старих тапочок, ношену хлопчикову сорочку, потертi ковбойськi штанцi, зiм'яту шкiльну кепочку й iншi клейноди цього роду, знайденi в багажному вiддiленнi воза. Коли ж я збагнув, що з'їжджаю з розуму, я зiбрав цi речi, додав до них дещо, залишене на складi в Бердслеї - ящик з книгами, її ровер, старе пальто, черевики - й на п'ятнадцятий день її народження надiслав це як дар вiд незнайомця в сиротинець на вiтряному озерi поблизу канадського кордону.

Не виключаю, що якби я звiрився доброму гiпнотизеровi, вiн би мiг витягти з мене й допомогти менi розкласти логiчним узором деякi випадковi спогади, якi проступають крiзь тканину моєї книги iз значно бiльшою чiткiстю, нiж вони спливають менi в пам'ятi - навiть тепер, коли я вже знаю, що та кого вишукувати в минулому. В той час я тiльки вiдчував, що втрачаю контакт з дiйснiстю. Я провiв решту зими й бiльшу частину весни в санаторiї бiля Квебека, де я лiкувався ранiше, по чому здумав владнати деякi свої справи в Новому Йорку, а за тим рушити в Калiфорнiю для ґрунтовних розшукiв.

Ось вiрш, складений мною в санаторiї:

Розшук! Розшук Долорес Гейз!
Кучерi: бiлi. Губи: рум'янi.
Вiк: п'ять тисяч триста ночей.
Що поробляє - нiмфетка в екранi?

Де ти мишкуєш, Долорес Гейз?
Що правда i що химера?
В пеклi я, в маячнi: "i не вийти менi"
Повторює шпак у Стерна.

Куди ти їдеш, Долорес Гейз?
Твiй чарiвний килим - якої марки?
Кагуар кремовий в модi тепер?
Ти в якому впаркована парку?

Хто твiй герой, Долорес Гейз?
Супермен в голубiй пелеринi?
О, дальнiй мiраж, о, пальмовий пляж
О, Кармен у розкiшнiй машинi!

Як боляче, Доллi, у вухах вiд джазу!
З ким ти танцюєш, кохана?
Оба в м'ятих майках, в штанах дiрястих,
Я сиджу в кутку, задиханий.

Щасливий, Мак-Фатум, хирявий грифон.
Всюди їздить. Жiнка - дiвчисько.
Скрiзь по штатах мне Моллi свою, хоч закон
Охороняє навiть зайчиська.

Мiй бiль, моя Доллi! Твiй погляд завмер -
З кохання не був бiльш iмлистим.
Парфуми є - звуться Soleil Vert...
Ви що, iз Парижа, мiстер?

L'autre soir un air froid d'opera m'alita:
Son f l - bien fol est qui s'y fie!
Il neige, le d cor s' croule, Lolita!
Lolita, qu'ai-je faut de la vie?

Маюсь, маюсь, Лолiто Гейз
Тут покута, тут i погрози.
Й стискаю знов волосявий кулак
I бачу знов твої сльози.

Патрульник, патрульник, он там, пiд дощем
Де нiч струменiє крiзь морось...
Вона в бiлих шкарпетках, то - казка моя,
Звуть її Гейз, Долорес.

Патрульник, патрульник, он їдуть вони
Долорес Гейз i мужчина.
Дай газу i кольта, жени, дожени,
Вилазь та заходь за машину!

Розшук! Розшук Долорес Гейз:
Погляд твердий. Дев'яносто
Фунтiв усього лиш важить вона
На шiстдесят дюймiв росту.

Iкар мiй кульгає, Долорес Гейз,
Останнiй шлях тяжкий. Невчасно.
Скоро звалять мене в придорожнiй бур'ян,
Все iнше iржа й нiч iскряста.

Психоаналiзуючи цей вiрш, я бачу, що вiн нi що iнше, як шедевр божевiльного. Жорстокi, вузлуватi, гримкi рими доволi точно вiдбивають тi позбавленi перспективи ландшафти й фiгури, й перебiльшенi їх частини, якi малюють психопати пiд час випробувань, надуманих їхнiми вигадливими дресирувальниками. Я вельми понаскладав iнших вiршiв. Я погружався в чужу поезiю. Та думка про помсту анi на хвилину не припиняла томити мене.

I я був би крутiєм, як би сказав (а читач - дурником, якби повiрив), що потрясiння, якого я зазнав, згубивши Лолiту, назавжди мене зцiлило вiд пристрастi до малолiтнiх дiвчаток. Лолiту я тепер покохав iншою любов'ю, це правда, - та клята природа моя вiд цього не могла змiнитись. На пляцiвках для iгор, на морських та озерних узбережжях, мiй хмурий, крадiйський погляд шукав мимоволi, чи не майнуть голi ноги нiмфетки або iншi завiтнi прикмети лолiтчиних служниць i повiрниць з букетами руж. Та одне основне видiння вицвiло: нiколи я тепер не мрiяв про можливе щастя з дiвчинкою (вiдокремленою чи узагальненою) в якомусь дикому i безпечному мiсцi; нiколи не розважав я, що буду впиватись в нiжну плоть лолiтчиних сестричок де-небудь далеко, в пiщаному сховищi межи скель намрiяних островiв. Це скiнчилось - або скiнчилось, принаймнi, на деякий час. З iншого ж боку... нажаль, два роки жахiтного потурання хотi привчили мене до певного звичаю статевого життя. Я боявся, як би порожнеча, в якiй я опинився, не змусила мене скористатись свободою наглого безуму й пiддатись випадковiй спокусi при зустрiчi в якомусь провулку iз школяркою, яка йде додому. Самотнiсть розпалювала мене. Я мав потребу в поспiльствi й доглядi. Моє серце було iстеричним, ненадiйним органом. Ось так трапилось, що Рита ввiйшла в моє життя.

26.

Вона була вдвiчi старшою за Лолiту й на десять рокiв молодшою вiд мене. Уявiть собi дорослу брюнетку, дуже блiду, дуже тоненьку (вона важила всього сто п'ять фунтiв), з чарiвно асиметричними очима, гострим, нiби швидко-накресленим профiлем i з вельми привабливою ensellure - сiдловинкою у гнучкiй спинi: була, здається, iспанського чи вавiлонського походження. Я її пiдiбрав якось у травнi, в "порочному" травнi, як мовить Елiот, десь мiж Монреалем i Новим Йорком, або, звужуючи границi, мiж Тойлестоном i Блейком, при смугло жеврiючому в хащах ночi барi пiд знаком Тигрового Метелика, де вона пресимпатично напилася: запевняла мене, що ми навчались в однiй гiмназiї, i все клала свою драглу ручку на мою орангутангову лапу. Чуттєвiсть мою вона лишень злегка розбурхала, та я-таки надумав зробити спробу; спроба вдалася, й Рита стала моєю постiйною подругою. Така вона була добренька, ця Рита, така товариська, що з чистого спiвчуття могла б вiддатись всякому патетичному втiленню природи - старому зламаному дереву чи овдовiлому дикобразу.

Коли ми познайомились (1950-го року), з нею допiру розлучився третiй її чоловiк, а ще бiльш недавно її кинув сьомий в рахунку офiцiйний коханець. Iншi, неофiцiйнi, були надто численнi та швидкоплиннi, щоб можна було їх каталогiзувати. Її брат, полiтикан з обличчям як вим'я, носив пiдтяжки й фарбовану саморуч краватку, був головою й душею мiста Грейнбол, вiдомого своїми бейзболiстами, старанними читачами Бiблiї та зерновими дiлками. Протягом останнiх рокiв вiн платив своїй пречудовiй сестричцi сiмдесят доларiв щомiсяця за абсолютною умовою, що вона нiколи, нiколи не приїде в його пречудове мiстечко. Вона розповiдала менi, скиглячи вiд нетями, що чомусь - чортзна чому - всякий новий коханець перш за все мчав її в Грейнбол; Грейнбол надив у роковий спосiб; i не встигала вона озирнутись, як вже її всмоктувала мiсячна орбiта рiдного мiста, й вона їхала пiд прожекторним освiтленням кругового бульвару, "обертаючись", - смiшно казала, вона, - "наче клятий метелик у колесi".

В неї було грацiйне двомiсне автiйко, й у ньому-бо ми їздили в Калiфорнiю, адже мiй поставний Iкар потребував вiдпочинку. Кермувала за звичаєм вона - з природженою швидкiстю в дев'яносто миль на годину. Мила Рита! Ми з нею роз'їжджали впродовж двох iмлистих рокiв з перервами, й неможливо уявити другу таку гарну, наївну, нiжну, цiлком безглузду Ритоньку! Поряд з нею, Валерiя була - Шлегель, а Шарлотта - Гегель! Правду сказати, немає й жодної причини займатись менi нею на берегах цих мрячних мемуарiв, та все ж таки хочу сказати (алло, Рито - де б ти не була, п'яна або твереза, Рито, алло!), що ця моя найбiльш розрадлива, найбiльш тямуща подруга, безсумнiвно, врятувала мене вiд гамiвної сорочки. Я пояснив їй, що хочу вiдшукати збiглу коханку й забити її кота. Рита з поважним виглядом схвалила мiй план - та вдавшись, поблизу Сен-Гумбертiно, до деяких власних розшукувань (хоч анi бiса не знала про справу), сама сплуталася з якимсь бандитом; я вкрай знесилився, визволяючи її - у заяложеному й причмеленому виглядi, але цiлком жвавеньку. Iншого разу, знайшовши мiй священний пiстолет, вона запропонувала пограти в "руську рулетку"; я вiдповiв, що не можна, в пiстолетi нема барабана; ми стали за нього боротися, й нарештi почувся пострiл, причому куля пiшла в стiну нашого номера, й звiдти забив дуже тонкий i дуже кумедний фонтанчик гарячої води; пам'ятаю, як вона стогнала вiд смiху.

Дивовижно дитяча ввiгнутiсть її спини, рисова шкiра, неквапливi, млоснi, голубинi цiлунки, - все це оберiгало мене вiд лиха. Не талант художника є вторинною статевою ознакою, як стверджують деякi шамани й шарлатани, а навпаки: стать лише служниця мистецтва. Один доволi смутний бенкет наш мав прекумеднi наслiдки. Я допiру припинив пошуки: бiс або знаходився в Тартарi, або весело горiв у мене в мозочку (де мрiя та лихо роздмухували вогонь), та в усякому разi жодного не мав вiдношення до тенiсного турнiру в Сан-Дiєго, де в жiночому складi перший приз узяла шiстнадцятирiчна Доротея Гааз, мужоподiбна голобля. Якось, пiд час зворотної поїздки на схiд, у ницiшому готелi (того сорту, де влаштовуються комерцiйнi з'їзди й вештають, хитаючись, позначенi ярликами марципановi товстуни, якi звуть один одного Джо або Джим, домовляючись i лигаючи вiскi) мила Рита i я, прокинувшись пополуднi, побачили, що з нами в номерi знаходиться ще одна особа, молодий блiдий блондин, майже альбiнос, з бiлими вiями та великими прозорими вухами. Нi Рита в її журному життi, нi я в моєму його не стрiчали. Весь упрiлий, у брудному фланельному комбiнезонi, в старих похiдних чоботах на шнурках, вiн хропiв на покривалi нашого двоспального лiжка з iншого боку вiд моєї цнотливої подруги. Йому бракувало одного переднього зуба, лоб сприщився в бурштиновий колiр. Ритонька оповила свою гнучку голизну в мiй макiнтош - перше, що надибали пальцi; я ж натягнув трусики; по чому ми обстежили становище. На тацi стояло аж п'ять ужитих склянок, що в сенсi прикмет лише важчало справу. Дверi були зле зачиненi. На пiдлозi валялось чоловiче светро, та пара безформених жовнiрських штанiв захисного кольору. Ми довго трясли їх володаря; нарештi нещасний очуняв. Виявилось, що вiн зовсiм утратив пам'ять. Мовлячи з акцентом, який Рита визначила як "чисто бруклiнський", вiн ображено iнсинуював, що ми (в який спосiб?) привласнили його (геть нiкчемну!) персону. Ми його швидесенько одягли й потiм залишили в найближчiй лiкарнi, з'ясувавши дорогою, що якiсь вже забутi звивини й закрути привели нас у вiдомий вже Грейнбол. Пiвроку по тому, Рита написала тамтешньому лiкарю. Вiн вiдповiв, що "Джон Гумбертсон" - так незнайомця безбарвно прозвали - все ще не ввiйшов у зносини зi своїм минулим. О, Мнемозiно, солодкiша й найзапальнiша з муз!

Я б не вiдзначив цього випадку, якби з нього не почався хiд моїх думок, внаслiдок яких я надрукував у вченому часопису "Кантрип", що шотландською значить "чаклунство", нарис, названий "Мiмир i Мнемозiна", в якому я накреслив теорiю (яка видалась оригiнальною й значною прихильникам цього чудовнiшого щомiсячника) "перцепцiйного часу", засновану на "почуттi кровообiгу" й концепцiйно залежну (дуже коротко кажучи) вiд окремих властивостей нашого розуму, знаючого не тiльки речовий свiт, але й власне єство, вiд чого складається стале взаємовiдношення мiж двома пунктами: майбутнiм (яке можна громадити) й минулим (вже зданим на склад). Серед наслiдкiв цiєї статтi, що завершувала ряд моїх переднiх робiт, також помiчених, було запрошення на один рiк до Кантрипського Унiверситету, вiддаленого на чотириста миль вiд Нового Йорку, де ми з Ритою знiмали квартирку з видом на глянсовi тiла хлопчикiв та дiвчаток, якi бавились пiд дубами, далеко внизу, в водометнiй дiбровi Центрального Парку.

В Кантрипi я прожив, в спецiальних апартаментах для поетiв i фiлософiв, з жовтня 1951 року до червня 1952-го, мiж тим як Рита, яку я волiв не показувати, животiла - здається, не дуже почтиво - в пришосейному готелi, де я її навiдував двiчi на тиждень. За тим вона зникла, але менш негуманно, нiж її попередниця: за мiсяць я знайшов її в Кантрипськiй в'язницi. Вона поводилась з великою гiднiстю, позбулася робакового вiдростка в тюремнiй лiкарнi й присяглася менi досить промовчо, що дивне блакитне хутро, яке за словами певної статечної дами, мiсiс Мак-Крум, вона в неї вкрала, було насправдi дарунком, зробленим їй вельми недбало трохи сп'янiлим мiстером Мак-Крумом. Я змiг її витягти звiдти без того, щоб звернутись до її нервового брата, й невдовзi по цьому ми повернулися з нею в Новий Йорк, знову на захiдний бiк Центрального Парку, впавши дорогою в Брайсланд, через який, утiм, Рита i я вже переїжджали минулого року.

Мене тодi охопило нестерпне бажання вiдновити там моє перебування з Лолiтою. Втративши всяку надiю вистежити втiкачку та її викрадача, я вступив у нову фазу буття: я тепер намагався вхопитись за старi декорацiї i врятувати хоча б гербарiй минулого: souvenir, souvenir, que me veux-to? Верленiвська осiнь дзинчала в повiтрi, наче криштальному. В вiдповiдь на картку з проханням резервувати номер з двома лiжками та ванною, професор Гамбургер негайно отримав почтиву вiдмову. Все було, мовляв, зайнято. Залишалась сама пiдвальна кiмната без ванної з чотирма лiжками, та вона вряд чи менi пiдiйшла б. Ось заголовок їх поштового паперу:

СПОЧИН ЗАЧАРОВАНИХ МИСЛИВЦIВ

Я не дав вiри iстинi першої заяви. Всi? Чи подавався там гренадин, як в тротуарних кав'ярнях Європи? Мене також цiкавило, чи не вiддав би мисливець, зачарований чи нормальний, мiсце в церквi за пса - й тут я раптом згадав, зi спазмою болю, сцену, достойну великого маляра: Petite Nymphe Accroupie; та цей шовковистий кокер-спан'єл був, можливо, хрещений. Нi - я не почувався в силах витримати болючi вiдвiдини знайомого холу. В м'якому, пиляво-пофарбованому, осiнньому Брайсландi крилися iншi можливостi воскресити минуле. Залишивши Риту в найближчому барi, я сам пiшов до мiської бiблiотеки. Цвiрiнлива стара дiва з величезним сприянням допомогла менi знайти середину серпня 1947 року в зв'язаному комплектi Брайсландського Вiсника, й ось я вже сидiв у вiдлюдному кутi пiд голою лампою та перегортував великi й крихкi сторiнки волюму, чорного, як труна, й ледь не завбiльшки самої Лолiти.

Читачу! Брудере! Яким дурним Гомбургом був цей Гомельбург! Позаяк його надчутлива природа жахалась дiйсностi, вiн вважав за можливе всолодитись, принаймнi, шматочком її - що нагадує, як десятий або двадцятий Фриць чи Iван у терплячому хвостi насильникiв затуляє бiле обличчя жiнки її ж чорною шаллю, аби не бачити її неможливих очей, поки нарештi здобуває свою жовнiрську радiсть в понурому, пограбованому селищi. Менi ж забаглося здобути в надрукованому виглядi знiмок, який випадком закарбував моє стороннє обличчя в ту мить, як фотограф з Брайсландського Вiсника зосереджувався на д-рi Браддоку та його групi. Палко мрiяв я, щоби зберiгся Портрет Невiдомого Нелюда. Невинний апарат вихопив мене на темному моєму шляху до ложа Лолiти, - ось тема для Мнемозiни! Марно силюся пояснити сутнiсть цього позову. Його можна, мабуть, порiвняти з тим непритомним зацiкавленням, яке змушує нас озброїтися збiльшувальним склом, щоб роздивитись похмурi фiгурки (в цiлому - натюрморт - i всiх нас зараз виверне), зiбраних рано-вранцi при пласi, - та вираз обличчя пацiєнта все ж таки нiяк не розiбрати на знiмку. Хоч би там як, я буквально задихався, й один кут фолiанта року все колов менi в черево, поки я гортав i лiтав по листках очима. В недiлю, 24-го, в одному з двох мiсцевих кiнематографiв був фiльм "Заповзятi", а в iншому "Брутальна сила". Мiстер Пурдом, незалежний тютюновий аукцiонiст, казав, що з 1925 року вiн палить тiльки "Омен Фаустум". Рослий Росс, футболiст, та його тендiтна наречена були на учтi в мiсiс Гумберт Перрiбой, 58 Ерранiс Авеню. Iснує паразит, довжина якого складає одну шосту частину органiзму, що вмiстив його. Дюнкерк був уперше укрiплений у десятому столiттi. Бiлi шкарпетки для панночок, 39 центiв; спортивнi оксфордськi черевички, 3 долари 98 центiв. Вино, вино, вино, прорiк автор "Темного вiку", який не дозволив нашому фотографу зняти його, пiдходить, можливо, до перського буль-буля, та я завжди кажу, що дощ, дощ, дощ, з гримотiнням по ґонтовiй стрiсi, найкращiй друг троянд i натхнення. Так званi "ямки" стають вiд докрiплення шкiри до бiльш глибоко проложених тканин. Греки вiдбили потужну партизанську атаку. Ах, ось уже: абрис дiвчинки в бiлому й пастор Браддок у чорному; ба якщо й дотиналось побiжно його пухкого корпусу чиєсь примарне плече, нiчого стосовно мене дiзнатись я тут не мiг.

Гiдний подиву негiдник пiшов за Ритою в бар. З тiєю журливою усмiшкою, яка з'явилась у неї на личку вiд надлишку алкоголю, вона познайомила мене з агресивно-сп'янiлим старим, кажучи, що вiн - забула собi ваше прiзвище, панночку - вчився з нею в однiй школi.

Вiн нахабно насмiлився затримати її, й у наступнiй сутичцi я боляче вдарив великого пальця об його вельми тверду голову. За тим менi довелось деякий час вигулювати й провiтрювати Риту в забарвленому осiнню парку Зачарованих Мисливцiв. Вона схлипувала й теревенила, що скоро, скоро я кину її, як усi за життя її кидали, й я проспiвав їй тихенько задумливу французьку баладу, й уклав альбомний вiршик їй на потiху:

Палiтра кленiв в озерi, як рана,
Передана. Веде їх на забiй
В багряному оздобленнi Дiана
Перед готелем кольору замрiй.

Вона спитала: "Та чому замрiй, адже вiн бiлий? Чому - господи мiй боже..." - й заридала знов. Я рiшуче повiв її до авта. Ми продовжили наш шлях до Нью-Йорка, й там вона знов зажила в мiру щасливо, прохолоджуючись пiд димчастою синявою посеред нашої маленької тераси на тридцятому поверсi. Помiчаю, що в мене якимсь чином геть заплелись два рiзних епiзоди - мої вiдвiдини Брайсландської бiблiотеки на зворотному шляху в Новий Йорк i прогулянка в парку на попередньому шляху в Кантрип, та подiбне змiшання збляклих фарб не повинен зневажати художник-мнемозiнист.

27.

Поштова скринечка з моїм iм'ям, в вестибулi будинку, дозволяла одержувачу роздивитись через засклену шпару дещо з того, що всунув туди листоноша. Вже вкотре траплялось, що арлекiнська гра свiтла, впалого через скло на чийсь начерк, так перекручувала його, що поставала подiбнiсть з лолiтчиною рукою, й це приводило мене в стан майже безтямний, отже доводилось притулятись до ближчої урни, - що ледь не ставала моєю. Щоразу, як це вiдбувалось, щоразу як на мить побаченi мною коханi, петлястi, дитячi кривулi ставали знову, з огидливою простотою, марудним начерком котрогось iз небагатьох моїх або Ритчиних кореспондентiв, я згадував iз хворобливою усмiшкою, далеке моє, довiрливе, додолоресове минуле, коли я бував ошуканий коштовно освiтленим вiкном, за яким вiдшукувало моє нишпорне око - невсипущий перископ ганебного пороку - напiвголу, застиглу, як на кiноплiвцi, нiмфетку, з довгим волоссям Алiси в країнi Див (маленьку звабливицю бiльш успiшного собрата), яке вона наразi, як бачилось, починала або кiнчала розчiсувати. Вiд досконалостi iскристого видива ставало завершеним i моє дике блаженство - адже видiння знаходилось поза досяжнiстю, й тому блаженству не могло завадити усвiдомлення заборони, яке тяжiло над досяжним. Хтозна, можливо iстинна суть мого "збочення" залежить не стiльки вiд прямого чарування прозорої, чистої, юної, заборонної, чарiвної краси дiвчаток, скiльки вiд знаття п'янкої безкарностi становища, за яким нескiнченнi довершеностi заповнюють пройму мiж тим незначним, що дарується, й тим усiм, чим чарується, усiм тим, що ховається в дивних фарбах незбутнiх безодень. Mes fen tres! Виснучи мiж призахiдними хмарами й накатною нiччю, через скрегiт зубiв я збирав i притискав усiх демонiв моєї жадоби до поруччя вже тремтливого балкона: ще мить, i вiн здiйметься - в саму абрикосову млу вологого опахала; вiн здiймався - пiсля чого, бувало, освiтлений обрис у дальньому вiкнi рушив - i Єва знову ставала ребром, яке знову заживлялося плоттю, й нiчого в вiкнi вже не було, крiм вполовину роздягненого бевзя, читаючого газету.

Позаяк менi вряди-годи вдавалось виграти гоньбу мiж вимислом i правдивiстю, я ладний був примиритись з оманою. З чим я вiдмовлявся змиритись - це з втручанням мучителя-випадку, який позбавляв мене призначеної менi насолоди. "Savez-vous qu' dix ans ma petite tait folle de vous?" - сказала менi дама, з якою я якось забалакався на чаї в Парижi, - а малятко встигло вийти замiж i мешкало десь у незнаному краї, i я не мiг би пригадати, чи я помiтив її якось у тому саду, на терасi тенiсного клубу, бiля вiдлюдного гроту. Й ось тепер цiлком так само, випадок (а також i деяка змiна у зменшеному й нiби побляклому начерку моєї коханої) вiдмовив менi в попередньому поглядi крiзь осяяне скло шпарини, в цьому передчуттi й обiцяннi - обiцяннi, яке не тiльки так спокусливо симулювалось, ба й повинно було бути чемно виконаним. Як бачите, моя фантазiя була пiддана прустiвським допитам на лiжку Прокруста, - адже того ранку, 22-го вересня 1952-го року, коли я спустився за поштою, чистенько вдягнений i вельми жовчний швейцар, з яким я був у прекепських стосунках, почав мене гудити за те, що якийсь ритчин друзяка, проводжуючи її додому, "заблював як собака" сходи пiд'їзду. Поки я слухав його й давав йому на чай, а за тим слухав другу, бiльш ґречну версiю пригоди, я смутно подумав, що один з двох листiв, що прийшли з тою благословенною поштою - певно вiд ритчиної матерi, доволi неврiвноваженої дамочки, яку ми якось вiдвiдали на Кейп Кодi й яка з того часу, в численних листах, надсиланих з постiйної адреси моєї Нью-Йоркської контори в рiзнi мiсця мого перебування - все казала менi, як чудово її донька та я пасуємо одне до одного, й як гарно було б, якби ми одружились; другий лист, який я вiдкрив i швидко проглянув у лiфтi, був од Джона Фарло.

Я часто помiчав, що ми схильнi давати нашим приятелям таку сталiсть властивостей i фортуни, яку набувають лiтературнi герої в думцi читача. Скiльки б разiв ми не вiдкрили "Короля Лiра", нiколи ми не зустрiнемо доброго старця, який забув усi прикрощi й пiдiймав заздравний келих на великiм сiмейнiм бенкетi з усiма трьома доньками та їх кiмнатними собачками. Нiколи не поїде з Онєгiним до Iталiї княгиня Х. Нiколи не одужає Емма Боварi, врятована симпатичеськими солями в своєчаснiй сльозi батька автора. Через яку б еволюцiю той чи iнший вiдомий персонаж нi пройшов мiж епiграфом та кiнцем книги, його доля встановлена в наших думках про нього; саме так ми очiкуємо, щоб нашi приятелi йшли за тою чи iншою логiчною i всеприйнятною програмою, нами для них передбаченою. Так, Iкс нiколи не створить того безсмертного музичного твору, який так рiзко протирiчив би посереднiм симфонiям, до яких вiн нас привчив. Iгрек нiколи не скоїть убивства. Нi за яких обставин Зет нас не зрадить. У нас усе розподiлено в графах, i чим менше ми бачимо дану особу, тим приємнiше себе переконувати, на всяку згадку про неї, в тому, як лагiдно вона пiдкоряється нашiй уявi про неї. Всяке вiдхилення вiд спродукованих нами призначень здається нам не тiльки ненормальним, але й нечесним. Ми б волiли нiколи ранiше не знати сусiда - вiдставного торговця сосисками - якби трапилось, що вiн допiру видав збiрку вiршiв, неперевершених нiколи в цьому столiттi.

Кажу все це, щоб пояснити, як спантеличив мене iстеричний лист Джона Фарло. Я знав про смерть його дружини, - та я звичайно очiкував, що невтiшний вдовець залишиться до кiнця життя тим нудявим, пихатим i позитивним чоловiком, яким вiн завжди був. Тепер вiн менi писав, що пiсля короткого перебування в Сполучених Штатах вiн вернув до Пiвденної Америки й намислив передати всi справи, якими вiн керував у Рамзделi, одному з тамтешнiх адвокатiв, Джоновi Вiндмюллеру, нашому спiльному знайомому. Окремо вiн, здавалось, був радий позбавитись "гейзiвських комплiкацiй". Вiн щойно побрався з iспанкою. Його вага збiльшилась на тридцять фунтiв з тих пiр, як вiн кинув курити. Вкрай молоденька дружина була лижною чемпiонкою. Вони збирались провести медовий мiсяць в Iндiї. Позаяк вiн мав намiр присвятити себе, як вiн казав, "iнтенсивному виробництву сiмейних одиниць", вiн не мiг вже знаходити час, щоб займатись моїми справами, якi вiн вважав "дуже дивними й досить дратiвливими". Вiд якихось людей, люблячих всюди тицяти носа, - й зiбраних, вочевидь, у комiтет з цiєю метою - вiн одержав повiдомлення про те, що мiсце помешкання маленької Доллi Гейз оточене тайною, а що сам я живу з "вiдомою в деяких колах розлученкою" в Пiвденнiй Калiфорнiї. Батько його дружини був граф i значний багатiй. Родина, що винаймала впродовж п'яти рокiв гейзiвський будинок, тепер бажала його купити. Вiн радив менi пред'явити зниклу дiвчинку негайно. Вiн зламав собi ногу. До листа був долучений кольоровий знiмок Джона, ще цiлого, й смаглявої брюнеточки в бiлiй вовнi. Вони солодко всмiхались одне одному, серед синiх снiгiв Чилi.

Пам'ятаю, як я ввiйшов до себе в квартиру й уголос подумав: що ж, тепер принаймнi ми вистежимо - як раптом другий лист заговорив до мене дiловитим голоском:

Любий Тато,
Як ся маєш? Я замiжня. Я чекаю на дитинку. Думаю, що вона буде величезною. Думаю, що вона доспiє в-сам-раз на Рiздво. Менi важко писати цей лист. Я божеволiю вiд того, що нам нема чим здолати борги й вибратись звiдси. Дiковi обiцяна чудна служба в Алясцi, за його дуже вузьким фахом в механiцi, от усе, що я знаю про це, та перспективи просто дивовижнi. Прошу вибачення, що не даю домашню адресу, бо я боюсь, що ти все ще страшенно сердишся на мене, а Дiк не повинен нiчого знати. Ну й мiстечко тут! Не видно кретинiв через кiптяву. Будь ласка, надiйшли нам чек, тато. Ми б обiйшлися трьома - чотирмастами, або навiть менше, за будь-яку суму спасибi, ти мiг би продати, наприклад, мої старi речi, тому що як тiльки доїдемо до Аляски, грошицi так i посиплються. Напиши менi будь ласка. Я зазнала багато журби та злиднiв.
Твоя чекаюча, Доллi (Мiсiс Ричард Ф. Скиллер).

28.

Знову я був у дорозi, знову сидiв за кермом старого синього седана, знову був сам. Коли я читав листа, коли боровся з велетенською мукою, яку вiн в менi збуджував, Рита ще спала мертвим сном. Я глянув на неї: вона посмiхалась ввi снi. Поцiлував її в вологе чоло й назавжди залишив: днями сердега хотiла мене тут вiдвiдати, та я не приймаю вихiдцiв з того (для вас "цього") свiту. Нiжну прощальну записку я прилiпив пластиром до її пуп'янка - iнакше вона, мабуть, не знайшла б її.

Я написав "сам"? Нi, не зовсiм. Зi мною був чорний камратко, й як тiльки я знайшов вiдлюдне мiсце, я безтрепетно вiдрепетирував ґвалтовну смерть мiстера Ричарда Ф. Скиллера. В багажному вiддiленнi авта - невичерпному в сенсi скарбiв - я знайшов своє найстарiше й найбруднiше светро, його-бо я причепив до гiлляки, у непромовнiй дiбровi, куди мене привела лiсова стежка, вiдгалужена вiд шосе. Виконання вироку було попсовано якимсь затором у дiї гашетки. Мало менi зрозумiлий предмет у мене в руцi, ймовiрно, зичив собi змащення, та я не хотiв гаяти час. Назад у авто пiшло сiре мертве светро, з додатковими дiрками в рiзних мiсцях; i знову зарядивши теплого ще камратка, я поновив подорож.

Лист був з вересня 18, 1952 року, й адреса, яку вона подавала, була "До Запитання, Коулмонт" (не в Вiргiнiї й не в Пенсiльванiї, й не в Теннессi - i взагалi не "Коулмонт" - я все замаскував, моє кохання). З'ясувалось, що то є гендлярське городисько за вiсiмсот миль на пiвдень вiд Нового Йорка. Я намислив був їхати безперепинно, та не дотягнув i на свiтаннi заїхав одпочити в мотель близько Коулмонта. Я був упевнений, чомусь, що цей Скиллер свого часу гендлював потриманими возами й, можливо, тодi познайомився з моєю Лолiтою, коли пiдвiз її в околицях Бердслея - того дня, наприклад, коли в неї луснула шина по дорозi на урок музики; в подальшому вiн, певно, вскочив у якусь халепу. Тiло забитого светра, яке було на задньому сидiннi, все пнулось - як би я не розташовував його складки - позначити рiзкi обриси, що належали Траппу-Скиллеру, до вульгарностi й шпетної ставностi його тiла, але з метою знiвечити його грубий i порочний смак, я здумав привести себе в особливо грацiйний стан - прокинувся з цiєю думкою й устиг придавити кiлок будильника, не давши йому зiрватись у вказаний час. За тим, з суворою та романтичною ретельнiстю людини, яка збирається на дуель, я перевiрив, чи в згодi папери, викупався, надухмянився, поголив обличчя, вибрав шовкову сорочку й чистi зiсподники, натягнув прозоро темнi шкарпетки, i привiтав себе з тим, що захопив у скринi деякi вельми чепуристi речi - наприклад, замшевий жилет з перламутровими ґудзиками й блiду кашемiрову краватку.

Менi не вдалося, нажаль, утримати в собi снiданок, та я поставився зимнокровно до цього дрiб'язкового лиха, витер рот батистовою хусткою, вийнятою з рукава, за англiйською модою, i з брилою синього льоду замiсть серця, пiгулкою на язику й ваговитою смертю в заднiй кишенi, спритно вступив у телефонну будку в Коулмонтi (Ах-ах-ах, проказала мерзотна дверка) й набрав номер єдиного Скиллера в пошарпанiй книжцi: Скиллер, Поль, Меблi. Хриплий Поль вiдповiв, що Ричард iснує, що це його племiнник, а живе вiн - зараз погляну - Вулиця Киллера, номер десять (все це, звичайно, першi-лiпшi псевдонiми). Ах-ах-ах, проказала дверка.

Номер десять по Киллеровiй вулицi постав занедбаним багатоквартирним будинком. Я проiнтерв'ював кiлькох похнюплених старикiв i двох довговолосих, рожево-русявих, неймовiрно брудних нiмфеточок (щоправда, дивився цiлком неуважно, так-сяк, - накреслюючи легко вдягнену дiвчинку, яку б я мiг на хвилину притиснути до себе, коли буду по вбивствi i все стане однаково, й жодних завад вже не буде). Так, дiйсно, Дiк Скиллер жив тут певний час, та з'їхав як одружився. Нiхто не мiг дати менi його точної адреси. "Може, крамар знає", сказав низький голос зi шпарини в панелi (там щось поновлювали) бiля того мiсця, де я випадково спинився, розмовляючи з двома iмлистими старухами й ковзаючи поглядом по тонких голих руках їхнiх босоногих онучок. Я впав не в ту лавку, й обережний сивий маврин похитав вiдмовно головою, навiть до того як я спитав щось. Перетнувши вулицю, я увiйшов у мiзерний лабаз i там викликаний на моє прохання покупцем дух жiнки гучно вiдповiв з пiдвальної прiрви (повторюючи тему чоловiчого духа в панельнiй шпаринi): "Вулиця Гунтера, останнiй будинок".

Вулиця Гунтера була дуже далеко, аж в зовсiм безнадiйному закапелку, серед численних високих смiтниць та глибоких канав, червивих городикiв та кривих хатинок, сiрої мряки та червоної глини, i якихось фабричних далеко-димливих димарiв. Я зупинився бiля "останнього дому" - збитої з дошок халупи, за якою, на боцi дороги, виднiли ще двi-три такi ж хатини й широке пустище, всiяне бляклими бур'янами. З-вiд хатини лунав стук молотка, й кiлька хвилин я сидiв у своїй старiй машинi, сам старий та хирлявий, у кiнцi свого довгого шляху, бiля сiрої цiлi, finis, друзi, finis, злодiї. Було близько другої години дня. Пульс був то сорок, то сто. Дрiбний дощ шемрав по капоту Iкара. Пiстолет пересунувся в праву кишеню штанiв. Лахматий дворняга, з вогкою вiд бруду шерстю звислою з брюха, вийшов з-вiд дому, призупинився розгублений, i за тим зайшовся лагiдно гуф-гукати в мене, щулячись i тикаючи носа вгору; припинив, повештав навколо й поблизу, та разок ще гуфнув.

29.

Я вийшов з авта й заклацнув за собою дверку. Як прозаїчно, як прямолiнiйно пролунав цей клац в порожнечi безсонного дня! "Гуф", взяв за потрiбне коментувати пес. Я натиснув ґудзик дзвiнка; його вiбрацiя пробрала всю мою плоть. Personne: нiкого. Je resonne, repersonne: дзвоню знову, нiкогову. Звiдки, з яких глибин ця римована дурня? "Гуф", докинув собака. Рвучке наближення, шарудiння й шум (гуф) розчахнених дверей.

Виросла дюймiв на два. Окуляри в рожевiй оправi. По-новому високо зачесане волосся, новi вуха. Як просто! Ця мить, ця смерть - все, що я викликав в iмагiнацiї бiльше трьох рокiв виявилось простим та сухим як скiпка. Вона була вiдверто та неймовiрно вагiтна. Обличчя її нiби зменшилось (всього пройшло три секунди, та хочу їм дати стiльки дерев'яної тривалостi, скiльки життя може витримати); побляклi веснянки, щоки впали; оголенi руки й голiнки втратили всю засмагу, отже стали помiтнi на них волоски; вона була в брунатнiй паперовiй сукнi без рукавiв i в повстяних шльопках.

"Господи!" видихнула вона пiсля паузи, в усiй повнявi здивування та щиростi.

Не виймаючи кулака з кишенi, я гримнув:

"Чоловiк удома?"

Вбити її, як деякi очiкували, я, звичайно, не мiг. Я, бачте, кохав її. Вона була коханням з першого погляду, з останнього погляду, з одвiчного погляду.

"Заходь" сказала вона з веселою силою. Припавши до порозсохлого мертвого дерева дверей, Доллi Скиллер схотiла, бо могла, розплющитись (причому, навiть пiднялась навшпиньки), щоб дати менi пройти, й стояла так мить, розiп'ята, очi долу, всмiхаючись пороговi, з впалими щоками й округлими вилицями, з бiлими як розрiджене молоко руками, витягнутими по дереву. Я пройшов, не зачепивши набубнявiння її дитини. Знайоме тепло Доллi - з легкою домiшкою кухнi. Менi зуби дзинчали, як в бевзя. "О нi, ти будеш назовнi" (до собаки). Вона зачинила дверi й увiйшла за мною й за своїм бубняком в бiдну, лялькового взiрця, кiмнату. "Дiк он там", сказала вона, вказуючи невидкою тенiсною ракеткою й даючи менi простежити поглядом крiзь цю кiмнату, яка була спальнею та вiтальнею, а за тим через кухоньку i крiзь продiлок заднiх дверей, до того мiсця, де, видний в доволi примiтивнiй перспективi, чорнявий молодий незнайомець в робочому комбiнезонi (страту я негайно вiдклав) стояв спиною до мене на драбинцi, щось приколюючи до халупи сусiда, бiльш м'язистого нiж вiн хлопця (та з одною лише рукою), який дивився на нього знизу.

Цю картину в рамi дальнiх дверей вона пояснила благальним зiтханням ("мужчини, пак, люблять будувати") й спитала, чи покликати чоловiка?

Нi.

Стоячи посеред трохи нахиленої пiдлоги й роблячи маленькi питальнi звуки, вона креслила знайомi явайськi жести п'ястями й пальцями, пропонуючи менi цiєю схемою жартобної ввiчливостi обрати мiж гойдалкою та канапою (їх постiллю в нiчний час). Кажу "знайомi", бо якось вона запросила мене з таким-ось "танцем рук" до бердслейської нашої вiтальнi, коли мала мiсце там її вечiрка. Ми двоє присiли на канапу. Цiкаво: хоч суттю її краса зiв'яла, менi стало ясно тiльки тепер - в цю безнадiйно спiзнiлу годину життєвого дня - як вона схожа - як завше була схожа - на рудувату Венеру Ботiчеллi - той самий м'який нiс, та ж сама димчаста зваба. В глибинi кишенi мої пальцi тихенько випустили, ледь-ледь тiльки перештовхнувши його глибше в хустку, в якiй вiн тулився, мiй невикористаний кольт.

"Це не той, котрий менi потрiбен", сказав я.

Розпливчастий вираз гостинностi зник з її очей. Її лоб спохмурнiв, як за старих, гiрких днiв:

"Який - той?"

"Де вiн? Швидше!"

"Слухай", сказала вона, схиливши на бiк голову й трусячи нею в такому положеннi: "Слухай, ти не будеш починати все це знов".

"Ще й як буду", сказав я i впродовж хвилини (як не дивно, це стало єдиною щирою, прийнятною хвилиною за цiле наше побачення) ми дивились одне в одне, ощирившись, нiби вона все ще була моєю.

Яка розумна дiвчинка, вона перша оволодiла собою.

З її наступних слiв з'ясувалось, що Дiк нiчого не знав про всю цю iсторiю. Вiн думав, що вона моя донька. Вiн думав, що вона народилась у вельможнiй фамiлiї i втекла з дому задля того, щоб мити посуд в шинку. Вiн усьому вiрив. Нащо ускладнювати й так важке становище, нащо розвозити весь цей бруд!

Я проказав, що їй треба бути розумною, треба бути дуже розумною дiвчинкою (з отаким голим барабаном пiд тонкою брунатною сукнею), адже якщо вона розраховує на допомогу, яку я збирався надати, то має збагнути, що менi треба знати все.

"Ну ж бо, прошу: його iм'я!"

Як - вона думала, що я давно впетрав...

Це було таке (тут вона всмiхнулась хитро й журно) сенсацiйне iм'я, що я просто нiколи не повiрю. Вона сама ледве може повiрити.

- Iм'я його, моя осiння нiмфо.

Ах, це було не так вже важливо. Краще облишити цю розмову.

Чи я не хочу курити?

- Нi. Його iм'я.

Похитала головою надзвичайно рiшуче. Вважала, що вже пiзно робити скандал - i що все одно я нiколи не повiрю неймовiрному, найнеймовiрнiшому. -

Я пiдвiвся, кажучи, що менi вже час, привiт чоловiку, радий був бачити її.

Сказала, що я марно наполягаю - нiколи вона його не назве... та що з iншого боку... врештi-решт...

"Ти дiйсно хочеш знати, хто це був? Так ось, це був - ".

I тихенько, конфiденцiйно, високо звiвши вузькi брови й вигнувши запеклi губи, вона з легкою iронiєю, та без нiжностi, й нiби розпружуючись тихим свистом, вимовила iм'я, яке проникливий читач давно вже вгадав.

Уотерпруф, сказала Шарлотта. Чому мiзерний спомин про лiтнiй день на озерi майнув у мене в пам'ятi? Я теж давно вгадав це iм'я, та тiльки пiдсвiдомо, не признаючись в цьому собi. Тепер я не вiдчув нi болю, нi здивування. Спокiйно постало злиття, все потрапило на своє мiсце, й вибився, як на складенiй картинi-загадцi, той вiзерунок гiлок, який я неквапно складав iз сампочатку моєї повiстi з таким розрахунком, щоб в слушний момент упав достиглий плiд; так, з визначеним i порочним зиском (вона ще мовила, та я не слухав, загрузлий у золотий спокiй) появити свiй золотий i жахiтний супокiй через те логiчне задоволення, яке мiй найнедоброзичнiший читач повинен тепер спiзнати.

Вона, як я сказав, все ще мовила. Я нарештi включився в її вiльнопливну мову. Вiн, отак-бо це є, був єдиний мужчина, якого вона безумно кохала. Стривай, а Дiк? Ах, Дiк - гарний, цiлковите подружнє щастя, й таке iнше, та вона не це мала на увазi. I я - я був, звичайно, поза рахунком?

Деякий час вона дивилась на мене, нiби лише зараз усвiдомивши нечуваний i мабуть доволi нудний, складний i по всьому зайвий факт, що сидячий поряд з нею сорокарiчний, чужий усьому, худий, чепурний, тендiтний, слабкого здоров'я джентльмен в бархатному пiджаку, колись знав i боготворив кожну пору, кожний зачатковий волосок її дитячого тiла. В її блiдосiрих очах, за розкосим склом незнайомих окулярiв, наш блiденький роман був на мить вiддзеркалений, зважений i вiдкинутий, як скучний вечiр у гостях, як у похмурий день пiкнiка, на який з'явились лише вкрай нецiкавi люди, наче набридла вправа, наче корка засохлого бруду, присталого до її дитинства.

Я ледь-ледь устиг судомним рухом забрати колiно з радiуса дiй схематичного штурхана - одного з її новонабулих жестiв.

Попросила мене не казати дурниць. Що пройшло, то пройшло. Визнавала, що в цiлому я був добрим батьком, - вiддаючи менi борг хоч у цьому. Продовжуй, Доллi Скиллер.

Чи знав я, наприклад, що вiн приятелював з її матiр'ю? Що вiн навiть вважався давнiм другом сiм'ї? Що вiн приїжджав до свого дядька в Рамздель - ах, дуже давно - й виступав з лекцiєю в мамчиному клубi, й раптом вхопив її i потягнув її, Доллi, за голу руку до себе на колiна в присутностi всiх цих дам, i розцiлував її, а їй було лишень десять рокiв, i вона дуже на нього розсердилась? Чи знав я, що вiн помiтив мене та її в тому готелi якихось мисливцiв, де вiн писав ту саму п'єсу - так, "зачарованих", - яку вона репетирувала в Бердслеї два роки по тому? Що вiн їй казав неможливi речi там внизу в холi? Чи знав я, що - Ах, це було так гидко з її боку заплутати мене й примусити вiрити, що Клер - стара дама - його кревна, може, або колишня подруга життя - й, от дива, як просто було вдряпатись, коли газета в Уейсi надрукувала його портрет!

В Брайсландськiй газетi портрета не було. Дiйсно, дуже кумедно.

- Так (вела вона далi), життя - серiя комiчних номерiв. Якби романiст описав Доллiну долю, нiхто б йому не повiрив.

Тут пролунали бадьорi, домашнi звуки з-вiд кухнi, в яку Дiк та Бiлль улiзли в пошуках пива. В вiдчиненi дверi вони побачили гостя, й Дiк ввiйшов у кiмнату.

"Дiк, це мiй тато!" крикнула Доллi лунким, напруженим голосом, що видався менi цiлком шаленим, i новим, i радiсним, i старим, i журним, адже молодик, ветеран далекої вiйни, був майже зовсiм глухий.

Морської барви очi, чорний їжак, рум'янi щоки, неголене пiдборiддя. Ми потиснули руки. Дискретний Бiлль, який, певно, пишався тим, що мiг робити дива одною рукою, - принiс вiдкритi ним бляшанки пива. Хотiв узяти вiдступ. Перебiльшена ввiчливiсть пролетаря. Його змусили бути. Сiмейна картина на рекламi пива. По сутi i я i Скиллери волiли товариство. Я пересiв у нервово розхитану гойдалку. Жадко жуючи, вагiтна Доллi пригощала мене алтейними коржиками, арахiсовими горiшками й картопляним хрустом. Мужчини дивились на її крихкого, мерзлякуватого, мiнiатюрного, старосвiтського, молодявого, але хворобливого, батька в бархатному пiджаку та бежевому жилетi: можливо, вiконт.

У них склалось враження, що я приїхав до них на декiлька днiв, i Дiк, дуже морщачи лоба, що означало напружену дiю думки, видав, що Доллi та вiн можуть спати на кухнi, розклавши там запасного матраца. Я легенько помахав рукою й пояснив Доллi (яка передала це далi через особливе голосове звучання), що я просто заїхав на годинку по дорозi в Лектобург, де на мене чекають друзi та шанувальники. Тут ми помiтили кров на одному з небагатьох великих пальцiв, залишених Бiллю (вiн постав доволi невдалим чудотворцем). Що за жiночiсть, нiколи ранiше мною не бачена в отакому вiдбиттi, була в тiньовому розвої її блiдих грудей, позначених у розрiзi сукнi, коли вона схилилась над рукою калiки! Вона повела його ладнатись на кухню (ванної не було). Впродовж трьох-чотирьох маленьких вiкiв, якi аж бубнявiли вiд штучного тепла взаємних почуттiв, Дiк i я залишались самi. Вiн сидiв на стiльцi, тручи переднi кiнцiвки й далi морщачи лоба; в менi з'явилось пусте бажання вичавити угрi на його пiтному носi моїми довгими лискучими кiгтями. Менi подобались його гарнi сумнi очi й дуже бiлi зуби. Менш привабний був його громадний волосявий кадик. Чого вони не голяться частiше, цi молодi цупкi хлопцi? Вiн та його Доллi мали нестримнi статевi стосунки на цьому диванi принаймнi сто вiсiмдесят разiв з тих пiр, як вона зачала. А до того - як довго вони знали одне одного? Дивно - жодної негарної думки не мав я до нього; нiчого, крiм муки й вiдрази. Вiн тепер тер нiс. Я не мав сумнiву, що коли вiн нарештi вiдкриє рота, то скаже (злегка здригаючи голову в коливаннi): "Ет, дiвчисько в вас перший сорт, мiстере Гейз. Це вже так. I матiр'ю вона теж буде першосортною".

Сердега вiдкрив рота - й сьорбнув пива. Це йому дало певностi, й вiн далi хлептав дрiбними ковтками до пiни на ротi. Вiн був, сказала вона, гарний. Вiн долонями брав її флорентiйськi грудки. Нiгтi в нього були чорнi й пiдламанi, та фаланги й суглоби зап'ястка, сильна, грацiйна п'ясть - були багато, багато шляхетнiшими нiж у мене. Я надто багато краяв людських жертв моїми бiдними скандзюбленими руками, щоб пишатись ними: французькi фрази, великi кiстянки дорсетського селянина, приплющенi пальцi австрiйського кравця - от вам Гумберт Гумберт.

Добре. Якщо вiн хоче мовчати, я можу мовчати також. Принагiдно, було б не зайвим менi вiдпочити в цiй стихлiй, до смертi наляканiй колисанцi, до того, як наважитись шукати лiгвище звiра: там вiдтягну крайню плоть пiстолета й уп'юся оргазмом спускового гачка - я завжди був вiрним наступником вiденського шамана. Та поступово я став перейматись жалем до бiдного Дiка, котрому, в якийсь жахний, немов гiпнотичний спосiб я заважав сказати єдине речення, яке вiн мiг скласти ("Дiвчисько в вас перший сорт...").

"Отже", - сказав я, - "ви збираєтесь до Канади?"

На кухнi Доллi смiялась на щось сказане чи то здiяне Бiллем.

"Отже", - загорлав я, - "ви збираєтесь до Канади? Тобто, не до Канади", - я знову горлав. "Хочу сказати - в Аляску".

Вiн обiйняв долонями стакан i, з мудрим виглядом киваючи, вiдповiв: "Що ж, я так вважаю, що вiн ушкодив себе гострим краєм. Руку-бо вiн втратив в Iталiї".

Дивнi мигдалi в бузково-рожевому квiттi. Вiдiрвана сюрреалiстична рука, що повисла в їхньому пуантилiстичному кармiнi, з маленькою квiтникаркою, витатуйованою на тильному боцi п'ястi. Доллi та пiдклеєний Бiлль з'явилися знов. Я побiжно подумав, що її двоїста краса, її кавовим затьмарена блiдiсть, певно, збуджують небораку. Дiк полегшено скалячись, встав зi стiльця. Вiн уважав, що Бiллю та йому час вернутися до роботи iз дротом. Вiн уважав, що в Мiстера Гейза та Доллi є багато про що побазiкати. Вiн уважав, що мене ще раз побачить до мого вiдходу. Чому цi люди багато так вважають, i так мало голяться, й так зневажають слуховi апарати?

"Сiдай", сказала вона, звучно вдаривши себе по стегнах. Я знов опустився в чорну гойдалку.

"Отже, вернемо до справи. Ти, значить, зрадила мене. Куди ви поїхали? Де вiн зараз?"

Вона взяла з камiна глянсувату ввiгнуту фоточку. Стара жiнка в бiлому, товста, сяйлива, клишава, в дуже короткому платтi; й мужчина в жилетцi: моржевi вуса, ланцюжок вiд годинника. Батьки чоловiка. Живуть з сiм'єю його брата в Джуно.

"Ти певний, що не хочеш папiроску?"

Вона закурила. Я вперше побачив, що вона курить. Суворо заборонялось за царювання Гумберта Грiзного. Плавно, в синюватiй димцi, Шарлотта Гейз встала з труни. Я, звичайно, знайду його без труду, через дядька-дантиста, якщо не скаже.

"Зрадила тебе? Нi". Вона направила в камiн стрiлу папiроски, хутко постукуючи по нiй вказiвним пальцем, цiлковито як це робила її матiр, i цiлковито так само, мiй боже, нiгтем зшкрябуючи часточку папиросся з нижньої губи. Нi. Вона мене не зраджувала. Все вiдбулось по-дружньому. Едуза попередила її в свiй час, що Ку небайдужий до малих дiвчаток - його раз ледь не ув'язнили, i вiн знав, що вона знає. Поклавши лiкоть на долоню, затяглась, всмiхнулась, випустила дим, дьорнулася знов по напрямку до камiна. Занурилась у спогади. Рiч у тiм, що вiн бачив наскрiзь (з усмiшкою), все й усiх, тому що вiн не був як я або вона, а був генiй. Дивовижна людина. Ще й такий веселун. Катався зi смiху, коли вона йому призналась в моїх з нею стосунках, яка ж тут є зрада, якщо це безпечно було йому розповiсти?

"Ну, отож. Ку - його всi звали Ку - "

Так звався, скорочено, її лiтнiй табiр (Кульбаба). Забавний збiг. Вiн, значить, повiз її на шикарне ранчо за триста миль вiд як там... Елефанта (Ельфiнстон). Як звалось ранчо? Ах, дуже глупа назва: Дук-Дук - без жодного сенсу слово (бодай i так)... та це, взагалi, тепер однаково, адже мiсце щезло, розчинилось. А яка була краса - я уявити собi не можу феноменальну розкiш цього ранчо - там усе було, ну, просто все - навiть власний водоспад у домi! Я, може, пам'ятав рудого пройду, з яким ми (ми!) якось грали в тенiс. Ранчо належало, власне, братовi рудого, та вiн його вiдступив Ку на лiто. Коли Ку з нею приїхав, їм влаштували щось на зразок коронацiї, а потiм узяли й кинули до басейну, ледь не втопили, як роблять при переходi через екватор. Ну, ти знаєш.

Закотила очi на знак штучної покори фортунi.

"Будь ласка, далi".

Ну, так от. Передбачалось, що вiн повезе її вереснем в Голiвуд - подивитись, чи годиться вона для епiзодичної ролi в фiльмi, основаному на його п'єсi "Золотi Струни". Вона сподiвалась також, що їй дадуть дублювати одну з найвiдомiших актрисочок на клиговим свiтлом слiпуче облитому тенiсному кортi. Нажаль, до цього нiколи не дiйшло.

"Де тепер перебуває негiдник?"

Чому - негiдник? Чудова людина в багатьох сенсах. Але там в ранчо життя було лише через пиятику й наркотики. Й, звичайно, вiн був цiлковитий монстр в статевому сенсi, i його друзi були його рабами. Я не можу собi уявити (я, Гумберте, не можу собi уявити!), якими речами вони всi займались в Дук-Дуковiм Ранчо. Вона на вiдсiч вiдмовилась брати в цьому участь, i вiн вигнав її.

"Якi речi?"

"Ах, дивнi, ганебнi, фантастичнi речi. Бачиш, у нього там були й дiвчатка, i хлопчики, й кiлька дорослих мужчин, i треба було, щоб ми бозна що робили всi разом в голому виглядi, поки мадам Дамор робила фiльмування". (Жюстинi маркiза де Сада було спочатку дванадцять рокiв.)

"Що саме - робили?"

"Ах, саме гидоття... Ах, я, нi, либонь, я..." Вона вимовила це "я" як здушений крик, прислухаючись до осердя тягучого болю, й за вiдсутнiстю слiв розчепiрила всi п'ять пальцiв, зламано розрiзаючи повiтря. Нi - не могла, вiдмовлялась детальнiше пояснити в присутностi дитини, яку вже несла.

Що ж, її справа.

"Та й яке це має значення тепер", сказала вона, кулаком торсаючи перину й за тим повертаючись догоричерева на канапi. "Шаленi речi, бруднi речi. Я сказала - нi, нi за що не стану - (вона наївно додала лайливий вульгаризм для позначення примхи, добре вiдомiй нам обом) твоїх бридких хлопчакiв, тому що менi потрiбний тiльки ти. От i викинув вiн мене".

Небагато лишилось сказати. Тiєї зими (1949-1950), Фей i вона важкою працею заробляли на життя. Протягом двох рокiв вона переходила з мiсця до мiсця, працюючи в маленьких пришосейних ресторанах, а потiм спiткала Дiка. Нi, вона не знала, де знаходиться той. Iмовiрно, десь у Нью-Йорку. При його славнозвiсностi, вона, ясна рiч, легко б його знайшла, якби захотiла. Фей пробувала повернутись в ранчо, та воно просто не iснувало вже - згорiло вщент, нiчого не було, крiм чорної купи смiття. Це їй видалось таким дивним, так дивним...

Що ж, у Мак-Ку було подiбне iм'я, й також згорiв будинок.

Вона прикрила очi й роззявила рота, вiдпавши назад на перину й ступивши одною байковою нiжкою на пiдлогу. Та йшла злегка пiд укiс, сталева кулька докотилася б до самої кухнi. Я знав тепер все, що менi треба було знати. В мої намiри не входило краяти мою ясочку. Десь за халупою Бiлля радiо заспiвало пiсля трудового дня про нестямну приречену любов, i ось вона була передi мною, вже подряпана, iз вже не дитячими спухлими жилами на вузьких руках, з гусячими пухирцями на блiдiй шкiрi передплiч, з м'якими "мавпячими" вухами, з неголеними пахвами, ось вона напiвлежала проти мене (моя Лолiта!), безнадiйно зiв'яла в сiмнадцять рокiв, iз цим малятком у нiй, яке, мабуть, уже мрiяло стати великим заправилою i вийти в вiдставку 2020-го року, - i я дивився, й не мiг надивитись, i знав - так само твердо, як те, що помру - що я кохаю її понад все, що коли-небудь бачив або мiг уявити на цьому свiтi, або мрiяв побачити на тому. Вiд неї лишилось тiльки найтонкiше фiалкове вiяння, листопадне вiдлуння тiєї нiмфетки, на яку я навалювався з такими криками в минулому; вiдлуння на краю чорного яру, з далеким лiсом пiд бiлястим небом, з бурим листям, яке захащило джерело, з сам-останнiм цвiркуном у сухому бур'янi... Та, слава богу, я боготворив не тiльки вiдлуння. Грiх, який я бувало плекав у сповитому лозами серцi, mon grand p ch radieux, скоротився до своєї сутi: до безплiдного й егоїстичного ґанджу; його-бо я викреслював i проклинав. Ви можете глузувати з мене й погрожувати очистити залу суду, та поки менi не вставлять кляпа й не придушать мене, я буду горлати про свою бiдну правду. Нестямно я хочу, щоби весь свiт узнав, як я кохаю свою Лолiту, цю Лолiту, блiду й опоганену, з чужою дитиною пiд серцем, та досi ще сiрооку, досi ще з сурменистими вiями, все ще русяву й мигдальну, все ще Карменсiту, все ще мою, мою... Changeons de vie, ma Carmen, allons vivre quelque part ou nous ne serons jamais s par s. Огайо? Хащi Масачусетса? Мерi Мей? Байдуже, навiть якщо цi її очi потьмянiють до риб'ячої нечулостi, й сосцi набрякнуть i потрiскаються, а чудовне, молоде, вкрите мохом гирлячко опоганять i розiрвуть пологи - навiть тодi я буду все ще шаленiти вiд нiжностi на самий знак твого дорогого, змарнiлого личка, лише вiд звуку твого гортанного молодого голосу, моя Лолiто.

"Лолiто", проказав я, "це, мабуть, намарно й безглуздо, та я маю це сказати. Життя є вельми коротким. Звiдси до старого авта, яке так добре вiдоме тобi, двадцять, двадцять п'ять крокiв вiдстанi. Не дуже велика прогулянка. Зроби цi двадцять п'ять крокiв. I будемо жити собi до споконвiку.

Carmen, voulez-vous venir avec moi?"

"Ти хочеш сказати", вiдповiла вона, вiдкривши очi й злегка пiднявшись (змiя, що готова вдарити), "ти хочеш сказати, що даси нам (нам!) грошей, тiльки якщо я пересплю з тобою в готелi? Ти це хочеш сказати?"

"Нi, нi. Ти мене хибно зрозумiла. Я хочу, щоб ти залишила свого випадкового Дiка й цю страшну вирву й переїхала до мене - жити зi мною, померти зi мною, все, все зi мною" (даю загальний сенс моїх слiв).

"Ти ненормальний", сказала вона, по-дитячому приндячись.

"Змiркуй, Лолiто. Жодної рiзницi не буде. Окрiм однiєї штуки, та це не до уваги (скасування страти, я хотiв сказати, та не сказав). В усякому разi, навiть якщо ти вiдмовишся, ти все одно отримаєш своє... trousseau".

"Ти не жартуєш?" спитала Доллi.

Я передав їй конверт з чотирма сотнями доларiв й чеком на три тисячi шiстсот.

Непевно, обачливо, вона взяла mon petit cadeau, й раптом чоло в неї чарiвливо зажеврiло.

"Стривай-бо", - промовила вона проти волi, - "ти нам даєш чотири тисячi монет!"

Я затулив обличчя рукою й ридма заридав - найгарячiшими сльозами, що я колись проливав. Я вiдчував, як вони в'ються промiж моїх пальцiв й течуть по пiдборiддю, й обпiкають мене, й нiс в мене був закладений, i я не мiг перервати ридання, й тут вона торкнулась моєї п'ястi.

"Я помру, якщо ти торкнеш мене", - сказав я. "Ти цiлком упевнена, що не поїдеш зi мною? Чи є хоч найменша надiя, що поїдеш? Тiльки на це вiдкажи менi".

"Нi", - сказала вона, - "нi, любчику, нi". Вперше в життi вона так до мене звернулась.

"Нi", - повторила вона. "Про це не може бути й мови. Я б швидше повернулась до Ку. Рiч у тім, що -"

Їй бракувало слiв, вочевидь. Я подумки зрядив її ними - ("...вiн розбив моє серце, ти лишень розбив моє життя").

"Це так дивно", - вела далi вона, - упс! (конверт зслизнув з канапи вниз, вона пiдняла його), - "так неймовiрно дивно з твого боку... таку купу грошей! Це розв'язує всi питання. Ми можемо виїхати хоч наступного тижня. Припини плакати, прошу тебе! Ти повинен зрозумiти. Дозволь менi принести тобi ще пива? Ах, не плач! Менi так шкода, що я так обдурювала тебе, та зараз нiчого не вдiєш".

Я витер обличчя й пальцi. Вона всмiхалась, дивлячись на cadeau. Вона була в захватi. Хотiла покликати Дiка. Я сказав, що за хвилину менi вже буде час вiд'їжджати, й що зовсiм, зовсiм не хочу його бачити. Ми спробували знайти тему для розмови. Чомусь я все бачив перед собою - образ мигтiв i єдвабно полискував на вологiй сiтчатцi - яскраву дiвчинку дванадцяти рокiв, сидячу на порозi й камiнцями дзвiнко жбурляючу в пусту бляшанку. Я вже почав говорити - в пошуках недбалого зауваження: "Цiкаво, що сталося з маленькою Мак-Ку - чи вона одужала?..." та вчасно припинив, боячись, що вона вiдкаже: "Цiкаво, що сталося з маленькою Гейз?" Врештi-решт, довелось згадати грошовi справи. Переданий їй чек був чистим прибутком вiд здавання матчиного будинку. Вона здивувалась - думала, що вiн давно вже проданий. Нi ще (я, втiм, дiйсно це сказав їй в свiй час, щоб розiрвати всякий зв'язок з Рамзделем). Повiрений скоро надiшле їй повний звiт про фiнансовий стан. Становище - найлiпше. Дiм можна продати за добру цiну. Деякi з недорогих акцiй, що належать її матерi, надзвичайно пiднялись. Нi, менi дiйсно пора. Час менi йти, й знайти його, i його знищити.

Позаяк я знав, що не переживу торкання її губ, я доволi довго вiдступав, наче в манiрному танцi, при кожному русi, який вона та її черево робили в моєму напрямку.

Вона й собака проводили мене. Мене здивувало (нi, це риторичний зворот - зовсiм не здивувало), що вид автомобiля, в якому вона так багато їздила i дитиною, i нiмфеткою, нiяк не подiяв на неї. Зазначила тiльки, що вiн, мовляв, деiнде полiловiяв од старостi. Я сказав, що вiн належить їй, що я можу взяти автобус. Попросила не теревенити, вони вiдбудуть лiтаком на Юпiтер або Юкон i там куплять машину; я сказав, що в такому разi я куплю в неї Iкар за п'ятсот доларiв.

"Таким темпом ми будемо скоро мiльйонерами!", скрикнула вона, звертаючись собаки, який захоплено дихав, - котрого вони з собою не збиралися брати.

Carmencite, lui demandais-je...

"Одне останнє слово", сказав я своєю вiдразливо правильною англiйською. "Ти-бо цiлком упевнена, що - ну, добре, не завтра й не пiслязавтра - та коли-небудь, все одно коли, ти не приїдеш до мене жити? Я сотворю цiлком нового бога й почну йому дякувати з пронозливими криками, якщо тiльки ти подаси менi цю мiкроскопiчну надiю" (загальний сенс).

"Нi", вiдповiла вона, усмiхнено. "Нi".

"А мiж тим це б дещо змiнило", сказав Гумберт Гумберт.

За тим вiн витягнув пiстолет... тобто, читач чекає, можливо, вiд мене кепського книжкового вчинку. Менi ж i на розум не могло це впасти.

"Гуд-бай-ай!" проспiвала вона, моя американська, мила, безсмертна, мертва любов, адже вона мертва й безсмертна, якщо ви читаєте цi рядки (на увазi маю офiцiйне узгодження з так званими властями).

Вiд'їжджаючи, я чув як вона розкотисто волала свого Дiка; собака ж пустився хвилястим алюром товстого дельфiна супроводжувати авто, та був надто важкий та старий, i скоро вiдстав.

День помирав, я вже котив по шосе пiд дрiбним дощиком, i як би дiяльно не їздили близнюки по проглядовому склу, вони не могли упоратися з моїми сльозами.

30.

Залишивши Коулмонт надвечiр (по шосе Iкс - не пам'ятаю номера), я мiг би доїхати до Рамзделя на свiтанку, якби не спокусився фальшивим скороченням шляху. Я мав потрапити на автостраду Iгрек. Мапа байдужно показувала, що одразу за Вудбайном, до якого я їхав проти ночi, я мiг залишити шосе Iкс та дiстатися автостради по брукованiй поперечнiй дорозi. Їхати нею треба було лишень близько години (сорок миль). Iнакше довелося б тягнутись по шосе Iкс ще миль сто й тiльки тодi скористатись петлястим, ледачим шосе Зед, щоб потрапити на потрiбну менi автостраду.

Немощена дорога, проте, погiршувалась, вибої ставали жахливiшими, бруд - густiшим, i коли пiсля десятої милi пiдслiпуватого, бiсiвського, черепахового просування, я спробував повернути назад, мiй старий, слабкий Iкар застряг у глибокiй глинi. Навкруг було темно, все було насичено сирiстю й безнадiєю. Мої фари повисли над широкою канавою, повною води. Навкiлля, якщо воно iснувало, зводилось до чорної пустелi. Скiльки я не дужався вивiльнитись, мої заднi колеса тiльки скиглили в тванi й нудьзi. Клянучи долю, я зняв свiй чепурний костюм, зодягнув працiвнi штани, калошi, подiрявлене кулями светро, й пройшов назад по бруду милi чотири до придорожньої ферми. Поки я йшов, дощ полляв як з вiдра, та менi не стачило сил вернутись за макiнтошем. Подiбнi пригоди вказали менi, що в мене по сутi здорове серце - попри недавнi дiагнози. Десь опiвночi ремонтник визволив мою машину. Я сяк-так повернувся на шосе Iкс i покотив далi. Пiсля години їзди я впав у вiдчайну знемогу. Я зупинився при тротуарi в анонiмному мiстечку i в мряцi донесхочу насмоктався солодкого джина з вiрної фляги.

Дощ був давно скасований. Чорнiла тепла аппалацька нiч. Зрiдка проїжджали повз мене автомобiлi: рубiни - вiд мене, на мене - перлини; та мiстечко ще спало. Не було на брукiвках того веселого шарварку байдикуватих громадян, який бачиш у нас ночами в солодкiй, достиглiй, гниючiй Європi. Я сам-один насолоджувався тут благотворнiстю цнотливої ночi й страшними своїми думами. Дротяний кошик при панелi був надзвичайно вибагливий щодо вбирання: "Смiття та Папiр, але не Вiдкиди" казав надпис. Хересовi лiтери сяяли над магазином фотоапаратiв. Величезний градусник з назвою проносного трунку животiв на фронтонi аптеки. Ювелiрна лавка Рубiнова чепурилась вiтриною зi штучними самоцвiтами, вiдбитими в червоному дзеркалi. Фосфорястий годинник з зеленими стрiлками плавав у полотняних нетрях пральнi "Момент". По iншому боцi вулицi гараж через сон промовляв: "Автора вбили" (насправдi - "Автомобiлi"). Лiтак, якого той самий Рубiнов зрядив камiнцями, пролетiв, з гудiнням, по оксамитовим небесам. Чимало я побачив поснулих мертвим сном мiстечок! Це було ще не останнє.

Дозвольте менi потинятися трохи без дiла - адже доля його звершена. Ритм неонових вогнiв, що жеврiли по той бiк вулицi, був удвiчi повiльнiшим за биття мого серця: окрес великого кофейника над рестораном на кожну другу секунду спалахував смарагдовим життям, i як тiльки вiн згасав, його тамож замiнювали рожевi лiтери з оголошенням "Чудова кухня", - та кофейник все ще дражнив око латентною тiнню перед своїм новим смарагдовим повстанням з мертвих. Ми робили рентгенiвськi знiмки, це вважалось страшенно забавним. Рубiно-смарагдове мiстечко було не дуже далеко вiд "Зачарованих Мисливцiв". Я знову ридав, п'янiючи вiд неможливого минулого.

31.

На цьому самотньому стопi мiж Коулмонтом та Рамзделем (мiж невинною Доллi Скиллер та жовiальним дядьком Айвором) я переглянув усi обставини моєї справи. З останньою простотою та яснiстю я бачив тепер i себе i своє кохання. В порiвняннi з цим колишнi оглядини такого роду бачились поза фокусом. Рокiв десь два тому, в хвилину метафiзичного зацiкавлення, я звернувсь до розумного, мовлячого французькою, духiвника, до рук якого я передав сiре безвiр'я протестанта для старомодного папiстського курсу одужання, сподiваючись вивести з почуття грiха iснування Найвищого Суддi. В тi студенi ранки в мереживному вiд морозу Квебеку, добрий абат працював надi мною з найтоншою нiжнiстю й розумiнням. Я нескiнченно вдячний i йому, i його великiй органiзацiї, яку вiн представляв. Нажаль, менi не вдалось пiднестись над тим простим людським фактом, що, яку б духовну розраду я не знайшов, яка б лiтофанiчна вiчнiсть не була б менi приготована, нiщо не могло б змусити мою Лолiту забути все те дике, брудне, до чого моя хiть змусила її. Оскiльки не доведено менi (менi, який я тепер, з теперiшнiм моїм серцем, i вiдпущеною бородою, й фiзичним розпадом, який вже розпочався), що поведiнка манiяка, який позбавив дитинства пiвнiчноамериканську мою лiтню дiвчинку, Долорес Гейз, не має нi цiни нi ваги в розрiзi вiчностi - оскiльки менi не доведено це (а якщо можна це довести, то життя - кепський фарс), я нiчого iншого не бачу для пом'якшення своїх страждань, нiж понурий i дуже локальний палiатив словесного мистецтва. Закiнчу цей роздiл цитатою зi старого й, мабуть, не правдешнього поета:

Так даниною цноти в нас єси
Обтяжене ти, почуття краси!

32.

Пам'ятаю день пiд час нашої першої поїздки - нашого першого кола раю - коли для того, щоб вiльно заливатись своїми фантасмагорiями, я прийняв важливе рiшення: не звертати уваги на те (а було це так явно!), що я для неї не коханець, не мужчина з нескiнченним шармом, не близький приятель, навiть цiлком не людина, а всього лише пара очей i товстий фалос довжиною в фут - причому наводжу тiльки пристойне. Пам'ятаю день, коли взяв назад (суто практичну) обiцянку, з самого зиску дану їй напередоднi (щодо чогось, що моїй смiшнiй дiвчинцi жадко хтiлось, вiдвiдати, наприклад, новий роликовий каток з особливим пластиковим покриттям або пiти без мене на денну програму в кiно), я мигцем помiтив з ванної, завдяки випадковому складенню двох дзеркал i прочинених дверей, вираз у неї на обличчi - важко збагненний вираз безпорадностi такої повної, що вiн вже нiби переходив у безтурботнiсть непоумства - саме тому, що почуття скривдженостi й нездоланностi дотнуло межi, а мiж тим усяка межа передбачає iснування чогось за нею - звiдси й нейтральнiсть освiтлення, й беручи до уваги, що цi припiднятi брови й привiдкритi губи належали дитинi, ви ще краще оцiните, якi хланi спланованої хотi, який вторинно вiдбитий вiдчай утримав мене вiд того, щоб впасти до її нiг i вилитись людськими сльозами, - й пожертвувати своєю ревнiстю задля того невiдомого менi задоволення, яке Лолiта сподiялась витягти зi спiлкування з неохайними й небезпечними дiтьми зовнiшнього свiту, що бачився їй справжнiм.

Є в мене й iншi напiвпридушенi спомини, якi нинi встають недорозвиненими монстрами й терзають мене. Якось, на бердслейськiй вулицi з заходом сонця у проглядi, вона звернулась до маленької Єви Розен (я супроводжував обох нiмфеток на концерт, i просуваючись за ними, в натовпi при касi тримався так близько, що тицявся в них) - i ось чую, як моя Лолiта, у вiдповiдь на слова Єви, що "краще смерть, нiж Мiльтон Пiнський (знайомий гiмназист) та його судження про музику", каже надзвичайно спокiйно й серйозно: "Знаєш, жахливим у смертi є те, що людина надана собi самiй"; i мене тодi вразило, поки я, як автомат, пересував ватнi ноги, що я геть нiчого не знаю, що дiється в моєї коханої в голiвцi, та що, можливо, десь за нестерпними пiдлiтковими штампами, є в неї i квiтучий сад, i присмерки, й брами палацу, - димчаста чарiвлива країна, доступ в яку менi заборонений, котрий споганює ницьою спазмою своє ошмаття; адже я часто помiчав, що живучи, як ми з нею жили, в опрiчному свiтi суцiльного зла, ми вiдчували дивну збентеженiсть, коли я ладнався помовити з нею про щось абстраговане (про що могли б розмовляти вона та старший друг, вона та батько, вона та нормальний коханець, я та Аннабель, Лолiта та сублiмований, вилизаний, аналiзований, обожнюваний Гарольд Гейз), про мистецтво, про поезiю, про крапинки на форелi Гопкiнса або голену голову Бодлера, про Бога та Шекспiра, про будь-який справжнiй предмет. Тут тобi зась! Вона одягала свою вразливiсть у панцир дешевої шпетностi й нарочитої нудьги, мiж тим як я, беручи для своїх нещасних вчених коментарiв штучний тон, вiд якого в мене самого нили останнi зуби, викликав у своєї аудиторiї такi вибухи брутальностi, що не можна було продовжувати, о моя бiдна, засмучена дiвчинка.

Я кохав тебе. Я був п'ятиногим чудовиськом, та я кохав тебе. Я був жорстокий, ниций, все що завгодно, mais je t'aimais, je t'aimais! I бували хвилини, коли я знав, що саме ти вiдчуваєш, i неймовiрно страждав од цього, моє звiрятко, моя Лолiтонько, хоробра Доллi Скиллер...

Пригадую деякi такi хвилини - назвемо їх айсбергами в раю - коли, наситившись нею, змарнiвши вiд баснословних, безумних трудiв, незрушно лежав я пiд лазуровою стрiчкою, що йшла впоперек тiла, й, бувало, приймав її в свої обiйми з приглушеним стогоном людської (вже-бо!) нiжностi.

Шкiра її лиснявiла в неоновiм сяєвi, що проникало з мотельного двору крiзь жалюзi, її чорнi, як сажа, вiї злиплись; її сiрi, без усмiшки, очi здавались бiльш збайдужiлими, нiж звичайно, - вона прекумедно скидалась на маленьку пацiєнтку, яка ще не зовсiм отямилась вiд туману наркозу пiсля дуже серйозної операцiї; й тут нiжнiсть моя переходила в стид i жах, i я втiшав i колисав сиротливу, легеньку Лолiту, застиглу на мармурових моїх грудях, i муркочучи, занурював обличчя в її теплi кучерi, й погладжував її наугад i як Лiр просив у неї благословення, й на самiй вершинi цiєї страждальної щиросердної нiжностi (в мить, коли моя душа начебто виснула над її голизною й ладна була розкаятись), раптом, з мерзенною iронiєю, жадання зростало знов... "Ах, нi!", промовляла Лолiта пiднявши, з зiтханням, очi вгору, i в наступну хвилину й нiжнiсть i лазуровий промiнь - усе розпадалось.

Сучаснi нашi поняття про взаємини мiж батьком та донькою сильно попсованi схоластичним марноттям та стандартизованими символами психоаналiтичної лавочки; проте, маю надiю, що наступнi рядки звертаються до неупереджених читачiв. Якось, коли батько однiєї з її подруг (товстенької Авiс Чапман) гучним гудком дав з вулицi сигнал, що вiн приїхав забрати свою нечепуру, я вiдчув себе зобов'язаним запросити його у вiтальню; вiн присiв на хвилинку, й поки ми розмовляли, Авiс лащилась до нього i врештi-решт важко вмостилась йому на колiна. Не пам'ятаю, мiж iншим, чи я десь зазначив, що в Лолiти була для чужих цiлком чарiвлива усмiшка, - лахмате мруження очей i миле, мрiйливе сяяння всiх рис обличчя, - усмiшка, яка нiчого, звичайно, не значила, та яка була така прекрасна, так самобутньо нiжна, що важко її пояснити атавiзмом, магiчною пiною, неумисно осяяною в обличчi на знак давнього привiтального звичаю (гостинної проституцiї, скаже читач iз брутальних). Вона стояла десь поряд, коли мiстер Чапман сiв i заговорив вертячи шляпу в руках, а за тим - ах, погляньте, як глупо з мого боку, я опустив найголовнiшу пiкантнiсть славнозвiсної лолiтчиної усмiшки, а саме: її солодка, як нектар, переливчаста в ямках гра нiколи не була спрямована на гостя, а трималась, так мовити, власної далекої квiтучої пустоти або блукала з близькозорою вкрадливiстю по раптових предметах - i було так тепер. В ту хвилину, як товста Авiс наблизилась, щоб заважати своєму татовi вертiти шляпу, Лолiта тихо сяяла, розглядаючи й торкаючи фруктовий нiж, який був на краю стола, до якого вона притулилась далеко, далеко вiд мене. Авiс тепер ухопила батькiвську шию й вухо, а вiн, звичною рукою, напiвобiйняв своє незугарне й велике чадо, я раптом помiтив, як усмiшка Лолiти почала згасати, перетворилась в зацiпенiлу тiнь усмiшки, й фруктовий нiж зслизнув зi стола i срiбляною ручкою знагла вдарив її в щиколоток, так боляче, що вона охнула, зiгнулась навпiл i в мить по цьому, плигаючи на однiй нозi, з обличчям, спотвореним тiєю жахливою вступною гримасою, яку дитина затримує на розтягнених губах перед ревом, Лолiта зникла з кiмнати, й за нею побiгла й почала втiшати її на кухнi добренька Авiс, в якої був такий вiдмiнний, гладкий, рожевий батько i маленький щокатий брат, i щойно народжена сестричка, й домашнiй комфорт, i двi шотландськi вiвчарки, що вмiли всмiхатись, а в Лолiти нiчого не було.

Я зготував грацiйне доповнення до цiєї сцени: ми все ще в Бердслеї, Лолiта, сидяча з книгою при камiнi, потягується, крякає й питає: "Де її, власне кажучи, поховали?" "Кого?" - "Ах, ти знаєш, мою зарiзану матiр". - "Ти чудово знаєш, де знаходиться її могила", вiдповiв я, з великою витримкою, й назвав цвинтар - неподалiк вiд Рамзделя, помiж залiзницею й пагорбом, з якого виднiє озеро. "А крiм того", додав я, "трагедiю її раптової смертi не слiд було б простачити такого роду епiтетом, який ти вважаєш потрiбним залучити. Якщо ти дiйсно хочеш здолати в собi самiй iдею смертi - " "Зайшовся", сказала Лолiта i млосно пiшла з кiмнати. Я довго дивився в вогонь крiзь пекучi сльози. Потiм узяв з пiдлоги її книгу. Якась бездарна дурня "для юнацтва". Похмура маленька Марi не очiкувала, що її мачуха виявиться веселою, тямущою, рудоволосою молодицею, яка пояснила Марi, що покiйна матiр Марi сповнила героїчний подвиг тим, що умисно не виказувала жодної любовi до насправдi щиро коханої доньки. Героїчна матiр помирала вiд невилiковної хвороби й не бажала, щоб дiвчинка потiм тужила за нею. Iнший натомiсть би з криком помчався наверх до Лолiти; я ж завжди обирав гiгiєну честивого невтручання. Та нинi, звиваючись, як черв'як, i заклинаючи минуле, я згадую, що цього разу i в iншi рази, я призвичаївся не зважати на стан Лолiти, щоб не засмучувати пiдлого Гумберта. Коли моя мати, в промоклому платтi, освiтленому грозою серед стрiмко-навального туману (так я бачив собi її смерть), побiгла задихано вгору по гребню гори над Молiнетто, де її забила блискавка, я був малюком, i в подальшому менi не вдавалося заднiм числом собi прищепити нiякого загальноприйнятого сирiтського суму, як би люто не шарпали мене психоерапiсти в пiзнiшi перiоди депресiї. Та визнаю, що людина такої потужної iмагiнацiї, як моя, не може посилатись на незнання загальнолюдських емоцiй. Можливо також, що я надто покладався на ненормальну зимнiсть стосункiв мiж Шарлоттою та її донькою. Та жахлива сутнiсть всього цього ось яка. Моя шаблонна Лолiта за час нашого з нею нечуваного, нечестивого спожильства поступово дiйшла до того, що навiть найнещаснiше сiмейне життя є кращим нiж пародiя кровозмiшення - а кращого за це врештi-решт я нiчого й не мiг дати моїй бездомнiй дiвчинцi.

33.

Повернення в Рамздель. Я наближався до нього зi сторони озера. Сонячний пiвдень зорив на всi очi: проїжджаючи повз у заплямованому автi, я розрiзняв дiамантовi iскри мiж вiддаленими соснами. Звернув на кладовище, вийшов, i погуляв мiж рiзнокалiберними пам'ятниками. Bonjour, Charlotte. З деяких могил стирчали напiвпрозорi прапорцi, якi нерухомо повисли в безвiтрянiй тiнi кипарисiв. Ех, Едю, не пощастило ж тобi, подумав я, звертаючись подумки до якогось Едуарда Граммара, тридцяти-п'ятирiчного завiдувача конторою в Нью-Йорку, якого допiру арештували по звинуваченню в убивствi тридцятирiчної дружини Доротеї. Мрiючи про iдеальне вбивство, Ед проломив дружинi череп i труп посадив на кермо воза. Двоє чиновникiв дорожньої полiцiї даного району здаля побачили, як великий новий синiй Крейслер, подарований Граммаром дружинi в народження, з шаленою швидкiстю з'їжджав пiд гору в сам-раз на границi їх юрисдикцiї (хай береже господь наших бравих полiцiянтiв - i районних i штатових!). Вiз зачепив стовп, здiйнявся по насипу, порослому остистою травою, суницею й повзучою лапчаткою, й перекинувся. Колеса все ще тихо вертiлись на спекотi, коли патрульники витягли тiло панi Г. Спочатку, їм здалось, що вона загинула внаслiдок звичайного зiткнення. Нажаль, поранення, що спричинили її скон, не вiдповiдали дуже легким пошкодженням, якi виявились на возi. Я влаштувався краще.

Покотив далi. З дивним почуттям упiзнав тонку вежу бiлої церкви й великi iльми. Забувши, що на американськiй примiськiй вулицi самотнiй пiшохiд бiльше видiляється, нiж самотнiй автомобiляр, я залишив машину на бульварi, щоб спуститись, нiби гуляючи, по Лоун-стрiт повз номер 342. Перед наступним великим кровопролиттям я мав право на невеличкий передих, на очищувальну судому душевної вiдрижки. Бiлi вiконницi вiлли вiдставного лахмiтника були зачиненi, й хтось пiдв'язав знайдену ним чорну оксамитову стрiчку для волосся до бiлої вивiски "На продаж", яка схилилась зi своєї жердини при тротуарi. Не було вже чiпливого пса. Садiвник нiкому не телефонував. Хвора старенька Вiзавi не сидiла на сповитiй виноградом верандi, - на якiй тепер, що вельми скрушно для самотнього перехожого, двi молодi жiнки з понiхвостими зачiсками, в однакових передничках у чорний горiшок, кинули прибирання для того, щоб подивитись на нього. Вона, певно, давно померла, а це були, мабуть, її племiнницi з Фiладельфiї.

Чи ввiйти в свiй колишнiй дiм? Як в тургенєвськiй повiстi, потiк iталiйської музики плинув з розчиненого вiкна - вiкна вiтальнi. Яка романтична душа грала на роялi там, де нiякi клавiшi не пiрнали й не сплескували в той зачарований недiльний день, коли сонце ласкавило голi ноги моєї дiвчинки? Тут я помiтив, що з газону, який я колись пiдстригав, смагла, темнокудра нiмфетка рокiв десяти, в бiлих трусиках, зорить на мене з чимось диким у зачарованому поглядi великих чорно-синiх очей. Я сказав їй два-три милих слова, цiлком невинних, - старомодний комплiмент, зразка "якi в тебе гарнi очi", та вона хутко позадкувала й музика обiрвалась, i вельми запальний на вигляд чорноволосий мужчина, з лискучим вiд поту обличчям вискочив у сад i грубо наставився в мене. Я був хотiв представитись, та тут, з гострим збентеженням, яке лише трапляється увi снi, я побачив, що на менi заплямованi глиною синi робочi штани й негарно брудне дiряве светро, вiдчув щетину на пiдборiддi, вiдчув, як налитi кров'ю мої очi, очi пронози... Не кажучи й слова, я повернув i зачалапав назад до авта. Чахла квiточка, зразка маленької айстри, росла з пам'ятної менi щiлини в брукiвцi. Преспокiйно воскреслу мiс Вiзавi племiнницi викотили на веранду, наче ця веранда була ложею, а я актором. Десь у собi благаючи її не кликати мене, я прискорив крок. Яка крута вуличка! Я дiйшов до глибокої тiнi бульвару. Червоний квиток, що свiдчить про штраф за незаконне паркування, був засунутий полiцiянтом пiд одну з лапок на вiтровому склi. Квиток цей я охайно розiрвав на двi, чотири, вiсiм частин.

Сердячись на себе, що витрачаю марно час, я полинув у готель, - той самий, у який заїхав з новою валiзою п'ять рокiв тому. Взяв кiмнату з ванною, призначив телефоном два побачення, - дiлове й медичне -, поголився, викупався, вдягнув чорний костюм i спустився в бар. Там нiщо не змiнилось. Вузька зала була заллята так само тьмяним, нестерпно-гранатовим свiтлом - яким колись у Європi вiдрiзнялись кубла, та який тут просто "утворював настрiй" в пристойному, "сiмейному" готелi. Я сiв за той же столик, за яким сидiв насампочатку мого перебування в Рамзделi, того дня, коли, ставши пожильцем Шарлотти, я вирiшив одсвяткувати новосiлля тим, що по-свiтськи з нею розпив пiвпляшки шампанського, чим у роковий спосiб скорив її бiдне, по береги сповнене серце. Як i тодi, локай з обличчям, як мiсяць, розподiляв по астральнiй схемi п'ятдесят чарочок хересу на великiй тацi для весiльної учти (Муффi, цього разу, пошлюбив Фантазiю). Вiсiм до третьої. Йдучи через хол, я мав обiйти групу дам, якi з Mille gr ces прощалися й розходились пiсля клубного снiданку. Одна з них iз клекотом привiтання накинулась на мене. Це була товста, низенька жiнка, вся в перлисто-сiрому, з довгим, сiрим пером на капелюшку. Я впiзнав у нiй мiсiс Чатфiльд. Вона напала на мене зi сласною усмiшкою, переповнена злобним цiкавством (чи не заподiяв я, часом, Доллi того, що Франк Лассель, п'ятдесятирiчний механiк, вдiяв з одинадцятирiчною Саллi Гарнер 1948-го року?). Дуже скоро я цю жадiбну зловтiху цiлковито взяв пiд контроль. Вона думала, що я живу в Калiфорнiї. А як ся має - ? З добiрнiшою насолодою, я проказав їй, що моя пасербиця щойно вийшла за блискучого молодого iнженера-гiрничого, обваженого таємним урядовим завданням у пiвнiчно-захiдному штатi. Несподiвано захоплена, вона вiдказала, що не схвалює таких раннiх шлюбiв, що нiколи б вона не дозволила своїй Фiллiс, якiй тепер вiсiмнадцять рокiв -

"Ах, звичайно", - сказав я спокiйно. "Звичайно, пригадую Фiллiс. Фiллiс i табiр "Кульбаба". Так, звичайно. До речi, ваша донечка не розповiдала вам, як Чарлi Хольмс розбещував там маленьких пансiонерок своєї лайдацької матерi?"

"Сором!", - скрикнула мiсiс Чатфiльд, - "як вам не соромно, мiстере Гумберт! Бiдного хлопчика нещодавно вбили в Кореї".

"Насправдi", - сказав я (користаючись дивною свободою, даною в сновидiннях). "Оце фортуна! Бiдний хлопчик пробивав найнiжнiше, невiдновлюванiше перетиннячко, трутив гадючим соком - i нiчого, жив собi весело, та ще одержав посмертний орденок. Утiм, перепрошую, менi час до адвоката".

До контори Вiндмюллера було всього два блоки. Потиск його руки виявився дуже повiльним, дуже статечним, дуже мiцним, та нiбито запитальним. Вiн думав, що я живу в Калiфорнiї. Чи не викладав я певний час у Бердслейському унiверситетi? Туди щойно поступила його донька. А як ся має - ? Я дав повний звiт про мiсiс Скиллер. Дiлова розмова виявилась вельми гарною. Я перевiв усе своє майно на її iм'я й вийшов на вересневу спеку безтурботним жебраком.

Тепер, коли я закiнчив зi справами, я мiг присвятити себе головнiй метi поїздки в Рамздель. До цього, дотримуючись тiєї методичностi, якою я недаремно пишаюсь, я не знiмав маски з обличчя Клера Куїльтi; вiн сидiв у мене в пiдземеллi, чекаючи мого приходу зi служителем культу й цирульником: "R veilles-vous, Tropman, il est temps de mourir!" Не маю зараз часу займатись питанням, як закарбувати фiзiономiї (перебуваю в путi до його дядечка i йду швидким кроком); та дозволю собi пiдкреслити наступне: в спиртi мутної пам'ятi я зберiгав чиєсь жаб'яче обличчя. Я бачив цей образ мигцем кiлька разiв i помiтив у ньому деяку схожiсть iз життєрадiсним i доволi вiдразним родичем моїм, який жив i помер у Швейцарiї. Пам'ятаю його гантелi, смердюче трико, товстi волохатi руки, та лисину, i свиноподiбну покоївку-сположницю, - та на загал цей мерзотник був досить нешкiдливий; надто нешкiдливий, додам, щоб стати моєю здобиччю. В дивному станi розуму, в якому я зараз перебував, я якось втратив зв'язок з образом Густава Траппа: його цiлком заковтнуло лице драматурга Клера Куїльтi, таким, яким вiн був представлений, з художньою точнiстю, на рекламах папiросок "Дромадер" i на кабiнетнiй свiтлинi, яка була в його дядечка на письмовому столi.

Свого часу, коли я був пацiєнтом iншого, бердслейського, зубного лiкаря, найсимпатичнiшого доктора Мольнара, я пiддав себе серйознiй операцiї, пiсля якої в мене зосталось доволi мало переднiх зубiв. Штучнi зуби, якi замiщали пройми, тримались за допомогою пластикових платiвок i непомiтного дроту, який iшов по верхньому ясну. В сенсi комфорту, цей устрiй був шедевром, тим бiльше, що боковi зуби були ще зовсiм здоровими. Проте, щоб зрядити таємну мету правдоподiбним поясненням, я об'явив доктору Айвору Куїльтi, що з бажання полегшити лицеву невралгiю я вирiшив витягти всi зуби. Що коштуватиме апарат? Скiльки це часу все вiзьме, якщо вiн призначить менi перший вiзит, скажiмо, на початок листопада? Де зараз перебуває його славнозвiсний племiнник? Чи можна буде все вирвати за раз?

Доктор Айвор (ач, тхор!) Куїльтi, гладiй в бiлому балахонi, з сивим їжаком i просторими пласкими щоками полiтикана-масона, присiв на кут письмового столу, погойдуючи ногою, мрiйливо й вабливо, мiж тим як вiн розгортав надi мною грандiозний дальнобiйний план. Вiн сказав, що спочатку збудує менi "переднiй" апаратик, - я буду його носити, поки не осядуть ясна. Далi вiн спорудить менi перманентний протез. Добре було б уже зараз оглянути порожнину рота. Вiн носив двокольоровi черевички з дiрчастим узором в кiнцях. Вiн не бачив "ницпоня" з 1946 року, та був упевнений, що його можна знайти в родовому замку, вулиця Грiмма, в передмiстi Паркiнгтона. Мрiя митця-дантиста й далi зростала. Нога хиталась. Погляд блищав од натхнення. Менi це коштуватиме близько шестисот доларiв. Вiн прагнув зараз зробити всi потрiбнi вимiри, щоб зготувати попереднiй протез. Мiй рот був для нього як чарiвна печера, повна безцiнних скарбiв, але туди я його не пустив!

"Нi", - сказав я. "Я передумав. Менi все це зробить доктор Мольнар. Його цiни вищi, та як дантист вiн, звичайно, кращий за вас".

Не знаю, чи доведеться моєму читачевi коли-небудь сказати таку фразу. Я зазнав це чудове почуття сонної свободи в розмовi з панi Чатфiльд. Дядечко мого Клера й надалi сидiв на столi, iз тим же мрiйливим виразом на обличчi, та нога не штовхала вже й не хитала колиску рожевого сподiвання. Натомiсть, блiда секретарка, яка все чула, хирява дiвиця з трагiчними очима бiлявих невдах, кинулась за мною, щоб встигнути грохнути дверми менi вслiд.

Вдавiть обойму в рукоятку. Натискайте, допоки не почуєте або не вiдчуєте, як захопило заскочку. П'янливо тiсно. Вмiст: вiсiм набоїв. Воронячий полиск. Нестерпно готовий розрядитись.

34.

При першiй же бензиновiй станцiї в Паркiнгтонi менi дуже чiтко пояснили як дiстатись вулицi Грiмма. Аби бути впевненим, що застану Куїльтi, я спробував йому подзвонити, та з'ясувалось, що його телефон допiру роз'єднали. Чи це значило, що вiн у вiд'їздi? Я попрямував туди, - його дiм був за дванадцять миль на пiвнiч вiд мiста. На той час нiч забрала бiльшу частину ландшафту, й коли я поїхав вузьким звивистим шосе, череда бiло-примарних стовпчикiв з рефлекторами стала займати моє ж свiтло, щоб вказати той чи iнший закрут дороги. Можна було смутно розрiзнити рiчкову долину з одного боку, й порослi схили - з iншого; попереду ж, як безпритульнi снiжинки, нiчнi метелики пливли з чорної мряки в допитливе свiтло моїх фар. На дванадцятiй милi, як i було провiщено, з'явився дивинний вкритий мiст, вермонтського зразка, який напнувся на мене як чохол; за ним праворуч виросла бiлена скеля, а ще через кiлька сажнiв, я завернув, направо-таки, по гравiйнiй стежинi, яка й була "Вулиця Грiмма". Хвилини двi-три я їхав по сирому, темному, глухому лiсу. Нарештi, посеред округлої галявини, вирiс замок жаху, величезне дерев'яне домовисько з баштою. Вiкна горiли червоним i жовтим вогнем, i пiвдюжини автомобiлiв запроторило алею пiд'їзду. Зупинившись пiд прикриттям дерев i загасивши фари, я став спокiйно обмислювати наступний крок. Пана Ку, певно, оточили його посiпаки й гетери. Проти волi я бачив нетрi цього святочно освiтленого й надзвичайно занедбаного шато, крiзь призму "Тривог Отроцтва", повiстi в одному з лолiтчиних журнальчикiв, про доволi невиразнi "оргiї", дорослого злодiя з прiапiчною сигарою, наркотики, охоронцiв. Принаймнi, Ку був тут. Гаразд, вернусь вранцi, в час сонної млостi.

Я неспiшно поїхав назад в Паркiнгтон, в цьому своєму старому, вiдданому Iкаровi, який так спокiйно, так бадьоро працював для мене. Моя Лолiта! Ще валялась з 1949-го року одна з її заколочок в глибинi "шкiрянкового" вiддiлу. Ще пливли блiдi метелики, тягненi з ночi сифоном мого свiтла. Ще тримались, спираючись на костури, темнi амбари там i тут по шосе. Ще їздили люди дивитись фiльми. В пошуках ночiвлi я проїхав повз драйвiн-кiно на вiльному вiтрi. Сяючи мiсячною бiлиною, аж мiстичною в порiвняннi з безмiсячною й безформною нiччю, гiгантський екран косо входив у пiтьму дрiмотних, нi в чому не винних полiв, i на ньому вузький привид пiдiймав пiстолет, розчиняючись як в мильнiй водi при все бiльш гострому кренi свiту, який вiддалявся, - ось наступної вже митi тополиний ряд заховав безплотну жестикуляцiю.

35.

Я залишив Спочин Безсонних Ловцiв близько восьмої ранку й провiв деякий час в мiстi. Мене здоганяла думка, що я - недосвiдчений кат i можу схибити. Менi, наприклад, подумалось, що, можливо, набої в обоймi знесилились за тиждень бездiяльностi; я замiнив їх новенькими. Я так ґрунтовно викупав камратка в мастилi, що тепер не мiг збутися чорного мерзоття. Я оповив його ганчiркою, як покалiчений член, i ужив iншу ганчiрку, на те, щоби впакувати жменю запасних куль.

На дорозi мене наздогнала гроза, та коли я доїхав до зловiсного замку, сонце вже горiло, як мужнiй мученик, i птахи кричали серед промоклого, димливого листя. Гостi роз'їхались. Витворний i ветхий будинок стояв, наче очманiлий, вiдбиваючи власний мiй стан, адже я мимоволi вiдчув, торкнувшись ногами гнучкого й непевного ґрунту, що я перебiльшив у сенсi пiдкрiплення.

На мiй дзвоник вiдповiла нашорошена iронiчна тиша. В вiдкритому гаражi втiм свояцько стояло авто - цього разу чорний вiз, схожий на лiмузин трунаря. Я спробував грюкнути дверним кiльцем. Нiкознову. З нестримним ричанням я штовхнув дверi - i, о диво! Вони посунулись, як у середньовiчнiй казцi. Тихенько закривши їх за собою, я пройшов через просторий i вельми негарний вестибуль; кинув погляд у вiтальню праворуч; помiтив там кiлька ужитих бокалiв, вирослих з килима; вирiшив, що господар усе ще в себе в спальнi.

Що ж, поповземо нагору. Моя правиця стискала загорнутого в ганчiрку камратка, лiвиця похлопувала по липкiй балюстрадi. В останнiй з трьох спалень, якi я оглянув, хтось явно провiв нiч. Була бiблiотечна, повна квiтiв. Була якась особлива кiмната, майже без меблiв, але з просторими й глибокими дзеркалами й бiлими ведмежими шкурами на слизькому паркетi. Були й iншi покої. Мене осяяла гарна думка. Якщо та коли з'явиться господар (пiшов, може, погуляти для моцiону в парк або сидить у таємнiй норi), було б слiд через мою загальну нестiйкiсть i через те, що процес винищення може затягнутись, завадити милому партнеровi замкнутись в ту чи iншу кiмнату. Тому, впродовж п'яти хвилин принаймнi, я ходив - у ясному безумствi, тихо-нестямний, зачарований i вщент п'яний мисливець, - i повертав ключi в замках, вiльною рукою кладучи їх в лiву кишеню. Будинок, такий старий, уможливлював бiльшу самотнiсть, нiж сучаснi елегантнi коробки, де подружнiй парi доводиться ховатись в виходок - в єдиний сховок, що замикається - для потреб планового продукування дiтей.

Дещо про виходки. Я вже схотiв замкнути третю спальню, як господар вийшов з сусiднього клозету, лишивши по собi шум короткого каскаду. Закрут коридору не мiг мене затулити цiлком. З сiрим обличчям, iз набряками пiд очима, з розвiяним пухом навколо лисини, та все ж цiлком пiзнаваний кузен дантиста проплив повз мене в фiалковому халатi, вельми схожому на один з моїх. Вiн мене або не помiтив, або взяв за негiдну уваги, нешкiдливу галюцинацiю й, показуючи свої волосявi литки, попрямував сомнамбулiчним кроком сходами вниз. Я пiшов за ним у вестибуль. Напiввiдкривши й рота, i вхiднi дверi, вiн подивився в сонячну пройму, як людина, якiй нiбито почувся непевний гiсть, котрий подзвонив i потiм пiшов. За цим, далi iгноруючи привид у дощовику, що зупинився посеред сходiв, милий господар увiйшов у маленький будуар через хол по другий бiк вiтальнi. Знаючи, що вiн там тепер мiй, i не бажаючи поспiшати, я залишив його там i пiшов через вiтальню в напiв-бар, напiв-кухню, де я гидливо розбинтував маленького бруднюка, стримлячи не заплямити мастилом хрому - здається, я використав не той продукт, мастило було як дьоготь, i страшенно беручке. Iз властивою менi прискiпливiстю, я перемiстив голого камратка в чисту нiшу i пройшов через вiтальню в хол. Мiй крок був, як я вже зазначив, пружний - мабуть, надто пружний для успiху справи; та серце моє тьопалось вiд хижого радiння й, пам'ятаю, як хрумкнув коктельний келишок пiд ногою.

Милий господар зустрiв мене в турецькому будуарчику.

"А я все думаю, хто ви є?", заявив вiн високим хриплим голосом, глибоко зануривши руки в кишенi й уп'явшись у якийсь пункт на пiвденний схiд вiд моєї голови. "Ви часом не Брюстер?"

Тепер було ясно, що вiн ширяє в якомусь туманi i перебуває цiлком у моїй владi. Я мiг дозволити собi погратися з цiєю мишкою.

"Звiсно", вiдповiв я чемно. "Je suis Monsieur Brust re. Потеревенимо може, перш нiж почати".

Це йому сподобалось. Його чорнi, як плямка, вусики здригнули. Я скинув макiнтош. Був я весь у чорному - чорний костюм, чорна сорочка, без краватки. Ми опустились один проти одного в глибокi крiсла.

"Знаєте", сказав вiн, гучно скребучи м'язисту, шершаву, сiру щоку й показуючи в кривiй усмiшцi свої дрiбно-перлистi зуби, - "Ви не такий вже схожий на Джека Брюстера. Я хочу сказати, що подобизна не є надто точною. Хтось менi казав, що в нього є брат, який служить в тiй же телефоннiй компанiї".

Зацькувати його нарештi, пiсля всiх цих лiт каяття й лютi... Бачити чорнi волоссячка на його пухлих руках... Ковзати цiлим стооччям по його лiлових щiчках i волохатих грудях, передчувати пробоїни та руду, та музику мук... Знати, що тримаю цього напiв-одушевленого, напiв-людячого блазня, цього злодiя, який в содомський спосiб поласував моєю ясочкою - о, моя ясочко, це було нестерпною втiхою!

"Нi, нажаль, я не брат Брюстера, - й навiть не сам Брюстер".

Вiн нахилив голову зi ще бiльш задоволеним виглядом.

"Ну ж бо, гадай далi, блазню".

"Чудово", сказав блазень, "отже, ви не прийшли вiд телефонної компанiї набридати менi цими несплаченими фантастичними розмовами?"

"А ви що, нiколи не телефонуєте?"

"Прошу?"

Я сказав, що менi здалось, що вiн сказав, що вiн нiколи...

"Нi, я кажу про iнших - людей взагалi. Я не звинувачую саме вас, Брюстере, та правда, вельми глупа манера в людей входити в цей кепський дiм без стуку. Вони користуються сортиром, користуються кухнею, користуються телефоном. Антон дзвонить в Бостон, Марiя в Рiо. Я вiдмовляюсь платити. В вас дивний акцент, синьйоре".

"Куїльтi", сказав я, "чи ви пригадуєте маленьку дiвчинку на iм'я Долорес Гейз? Доллi Гейз? Долорес в Колорадо? Гейзер в Вайомiнгу?"

"Так так, цiлком можливо, що це вона дзвонила в усi цi мiсця. Чи не однаково це?"

"Менi не однаково, Куїльтi. Рiч у тiм, що я її батько".

"Глупство. Бо ви не батько. Ви iноземний лiтературний агент. Один француз переклав моє "Живе м'ясо" - як "La Vie de la Chair". Яке йолопство!"

"Вона була моєю дитиною, Куїльтi".

В тому станi, в якому вiн був, його неможливо було по-справжньому збентежити, та його нападнича манера вже ставала менш упевненою. Якась тiнь нашорошеного розумiння жеврiла вже в очах, давши їм подiбнiсть життя. Втiм, вони одразу знову згасли.

"Я сам люблю дiтлахiв", сказав вiн, "i в мене багато друзiв серед їх батькiв".

Вiн вiдвернувся, чогось шукаючи. Став бити себе по кишенях. Хотiв припiднятись.

"Куш!", сказав я - вочевидь, багато гучнiше, нiж хотiв.

"Нема чого горлати на мене", поскаржився вiн дивним баб'ячим голосом. "Просто шукаю папiросок. До смертi хочу курити".

"Ви вже й так близькi смертi".

"Ет, киньте", сказав вiн. "Це починає менi набридати. Чого вам треба? Ви є француз, мiстере? Вуле-ву-буар? Ходiмо до барчику й хляпнемо - ".

Вiн побачив маленький чорний пiстолет, що лежав у мене на долонi, наче я його подавав йому.

"Гай-гай!", протягнув вiн (мавпуючи зараз тип "глупого гангстера" в кiно), "який у вас шикарний пiстолетик. Що коштує?"

Я луснув його по простягненiй руцi, i якимсь чином вiн збив шкатулку з низького стiльчика при своєму крiслi. Шкатулка вивергла десяток папiросок.

"Ось вони!" вигукнув вiн бадьоро. "Пам'ятаєте, як сказано в Кiплiнга: "Une femme est une femme, mais un Сaporal est une cigarette". Тепер бажано сiрникiв".

"Куїльтi", сказав я. "Спробуйте зосередитись. За хвилину ви помрете. Загробне життя може стати, хто знає, вiчним станом пекельнiшого безумства. Ви викурили останню папiроску вчора. Зосередьтесь. Спробуйте зрозумiти, що з вами є".

Вiн, мiж тим, дер на шмаття папiроску Дромадер i жував скравки.

"Я готовий постаратись", промовив вiн. "Ви або австралiєць, або нiмецький бiженець. Як це взагалi сталось, що ви зi мною розмовляєте? Цей дiм - арiйський, майте на увазi. Ви б краще пiшли собi. I прошу пана припинити махати цим кольтом. Мiж iншим, я маю старий наган в сусiднiй залцi".

Я направив камратка на носак його нiчної туфлi й натиснув гашетку. Осiчка. Вiн подивився собi на ногу, на пiстолет, знову на ногу. Я зробив нове жахливе зусилля, i з негарно слабким i якимсь дитячим звуком, пiстолет стрелив. Куля зайшла в товстий рожеватий килим: я сполотнiв, чомусь уявивши, що вона тiльки скотилась туди й може вислизнути знову.

"Ну, хто був правий?" сказав Куїльтi. "Вам би слiд бути обережним. Дайте-но менi цю рiч, чорт забирай".

Вiн сунувся до кольта. Я штовхнув блазня знов у крiсло. Густа втiха танула. Пора, пора було знищити його, та я хотiв, щоб вiн наперед зрозумiв, чому пiдлягав знищенню. Я перейнявся його станом. Зброя в моїй руцi була наче квола й незграбна.

"Зосередьтесь", сказав я, "на думцi про Доллi Гейз, яку ви викрали - "

"Неправда!" крикнув вiн. "Дурню валите. Я врятував її вiд збоченого волоцюги. Покажiть менi вашу бляху, якщо ви сищик, замiсть того, щоб палити менi в ногу, бидлото! Де бляха? Я не вiдповiдаю за чужi розбещення. Дурощi! Ця розважальна поїздка була, визнаю, кепським жартом, та ви ж бо отримали знову дiвчиська? Годi - пiдемо, хляпнемо по чарочцi".

Я спитав, чи вiн волiє страту сидьма чи стоячи.

"Це треба обмiркувати", вiдповiв вiн. "Питання серйозне. Мiж iншим - я припустився помилки. Про що тепер вельми шкодую. Я бачте, не мав жодної насолоди вiд вашої Доллi. Хоч це сумно, та я, чи знаєте, iмпотент. Крiм того, я ж бо зробив їй чудовi канiкули. Вона познайомилась в Техасi з украй цiкавими людьми. Чи ви чули, наприклад - "

I раптом майнувши вперед, вiн навалився на мене, причому мiй пiстолет полетiв пiд комод. На щастя, вiн був бiльше стрiмкий, нiж дужий, i я без труду штурхнув його знову в крiсло.

Вiдсапнувшись, вiн склав руки на грудях i сказав:

"Ну от, догрались. Vous voil dans de beaux drops, mon vieux".

"Любий сер", сказав вiн, "припинiть жонглювати життям i смертю. Я драматург. Я написав багато трагедiй, комедiй, фантазiй. Я зробив приватно фiльм з "Жюстiни" Сада та iнших ескападлин вiсiмнадцятого столiття. Я автор п'ятдесяти двох успiшних сценарiїв. Я знаю всi ходи й виходи. Дайте менi взятись за це. В iншiй кiмнатi є, здається, коцюба, дозвольте менi її принести, i з її допомогою ми дiстанемо ваше майно".

Метушливо, дiловито, лукаво, вiн пiдвiвся знову, поки я говорив. Я поштурхав за комодом, стараючись не спускати з нього очей. Раптом я помiтив, що камратко стирчить з-пiд радiатора бiля комоду. Ми знову вступили в бiй. Ми катались по всьому килиму, в обiймах, наче двiйко безпомiчних дiтей. Вiн був голий пiд халатом, вiд нього гидко тхнуло цапом, i я задихався, коли вiн перекочувався через мене. Я перекочувався через нього. Ми перекочувались через мене. Вони перекочувались через нього. Ми перекочувались через себе.

В надрукованому виглядi ця книжка читається, думаю, тiльки на початку двадцять першого столiття (додаю до 1935-ти дев'яносто рокiв, живи довго, моє кохання), й старi читачi певно згадають в цьому мiсцi "обов'язкову" сцену в ковбойських фiльмах, якi вони бачили в ранньому дитинствi. Нашiй бiйцi, втiм, бракувало кулачних ударiв, здатних звалити бика, й перелiтних меблiв. Вiн та я були обидва великими ляльками, напханими брудною ватою й ганчiр'ям. Усе зводилось до мовчазного, безформного борюкання двох лiтераторiв, з яких один розвалювався вiд наркотикiв, iнший-бо терпiв на невроз серця й до того ж був п'яний. Коли, нарештi, менi вдалось захопити свою дорогоцiнну зброю й усадовити знову сценариста в його глибоке крiсло, обидва ми пихкали як королю корiв i барону баранiв нiколи не випадало пихкати пiсля сутички.

Я вирiшив оглянути пiстолет: наш пiт мiг, хоч там як, щось у ньому пошкодити - й вiддихатись, перш нiж перейти до головного номера програми. З метою заповнити паузу, я припросив його прочитати власний присуд - в тiй ямбiчнiй формi, яку я йому надав. Термiн "поетична помста" особливо вдалий в даному контекстi. Я передав йому акуратно написаний на машинцi аркуш.

"Добре", сказав вiн. "Чудова думка. Вiзьму окуляри" (вiн хотiв пiдвестись).

"Нi"

"Ваша ласка. Читати вголос?"

"Так"

"Поїхали. Ага, це у вiршах":

"За те, що ти взяв грiшника на ґвалт.
За те, що взяв на ґвалт,
За те, що взяв,
За те, що взяв на ґвалт, що я проґавив...

"Ну, це, здається, добре. До бiса добре!"

... Коли Адамом голим я стояв
Перед законом федеральним
I всiма жалючими зiрками його -

"Просто досконало!"

"За те, що скористався ти
Грiхом моїм, в той час, коли
Безпомiчно линяв я, вогкий, нiжний,
Надiючись на гожу перемiну,
I мрiючи про шлюб в гiрському штатi,
I цiлий виводок Лолiт...

"Ну, це я не зовсiм добрав".

"За те, що ти взяв зиск з цiєї
Основи неповинностi моєї,
За те, що ти облудно -

"Трохи повторюєтесь, а? Де я зупинився?... Так".

"За те, що ти облудно одiйняв
Можливiсть для покути в мене,
За те, що взяв її
У тому вiцi, коли хлопчаки
Гарматку свою пестять...

"Так-с, перша сальнiсть".

Вона пухнаста дiвчинка була,
Вона носила маковий вiнок,
Ще з фунтика любила їсти
Пiдсмаженi зернята кукурудзи
В квiтчастiй мряцi, де з коней за грошi
Жовтогарячi падали iндейцi,
За те, що ти її украв
У покровителя її,
- А був величний вiн, з чолом, як вiск -
Ба ти - йому ти плюнув
У око тяжко сплющене, роздер
Його шафранову тогу,
I на свiтаннi кинув кабана
Валятись на землi в хворобi новiй,
Серед жахних фiалок i кохання,
Розпачi, каяття, а ти
Набридлу ляльку взяв,
I на шматки розтяг її,
Геть кинув голову. За це,
За все, що ти зробив,
За все, чого я не зробив,
Ти мусиш вмерти!"

"Ну що ж, сер, скажу недвомовно, дивний вiрш! Ваш найкращiй вiрш, наскiльки можу судити".

Вiн склав аркуш i вiддав його менi.

Я спитав, чи вiн хоче сказати щось для нього важливе перед смертю. Кольт був знову "придатний щодо особи". Вiн поглянув на нього. Глибоко зiтхнув.

"Слухай, вамость", сказав вiн. "Ви є п'яний, а я хвора людина. Вiдкладiмо цю справу. Я потребую спокою. Я маю плекати свою iмпотентнiсть. Сьогоднi заходять друзi, щоб везти мене на великий матч. Цей фарс iз пальбою з пiстолета стає вкрай нудьгавим. Ми з вами свiтськi люди в усьому - в еротичних смаках, бiлих вiршах, влучному стрiляннi. Якщо ви вважаєте, що я вас образив, готовий до надзвичайних компенсацiй. Не виключений навiть старомодний двобiй на шаблях або пiстолетах, в Бразилiї чи в iншому зручному мiсцi. Моя пам'ять та моє красномовство не на висотi зараз, та право ж, мiй любий пане Гумберт, ви були далеко не iдеальним вiтчимом, i я аж нiяк не змушував вашу маленьку протеже приєднатись до мене. Це вона змусила мене перевезти її в бiльш веселий притулок. Цей дiм не так добре обладнаний, як ранчо, яке ми дiлили з коханими друзями; все ж вiн просторий, прохолодний i влiтку i взимку - словом, комфортабельний, а тому - через те, що я збираюсь назавжди вiд'їхати на спокiй в Англiю чи Флоренцiю, - я пропоную вам оселитись тут. Дiм - ваш, безоплатно. За умови, що ви припините направляти на мене цей (вiн мерзенно вилаявся) пiстолет. Мiж iншим, - не знаю, чи любите ви чудернацьке, та якщо любите, можу вам передати, знову безоплатно, в якостi домашньої тваринки, доволi хвилюючого маленького монстра, дiвулю з трьома грудками, одна з яких - така краса, й взагалi - це рiдке й чарiвливе чудо природи. А тепер - soyons raisonnables. Ви мене лише бридко пораните й потiм гнитимете в тюрмi, мiж тим як я буду одужувати в тропiчнiй обстановцi. Обiцяю вам, Брюстере, що ви заживете тут щасливо, користуючись чудовим льохом i всiм прибутком з моєї наступної п'єси, - не маю зараз багато в банку, та хай, житиму боргами, як жив його батько, за словами поета. Тут є ще одна перевага, а саме - надзвичайно надiйна й пiдкупна прибиральниця, мiсiс Вiбрiсса - цiкаве iм'я, - яка приходить з деревнi двiчi на тиждень - нажаль, не сьогоднi - в неї є онуки й онучки, i я дещо знаю таке про шефа мiсцевої полiцiї, що можу ним керувати як рабом. Я драматург. Мене звуть американським Метерлiнком. Вiдповiдаю на це: Метерлiнк - шметерлiнг. Досить. Все це вкрай принизливо, i я не певний, що роблю як годиться. Не вживайте геркуланiту з ромом. А тепер отямтеся й заберiть пiстолет. Якось я познайомився з вашою незабутньою дружиною. Весь мiй гардероб до ваших послуг. Ах, є дещо. Як вам це сподобається. В мене є нагорi винятково цiнна колекцiя еротики. Назву, хоча б, розкiшний фолiант "Острiв Багратiона", вiдомої мандрiвницi й психо-аналiтистки Меланiї Вайсс - дивовижна жiнка, дивовижний труд - заберiть пiстолет - iз знiмками бiльше восьмисот чоловiчих органiв, якi вона оглянула й вимiряла 1932-го року на островi в Бардинському морi, й вельми повчальними дiаграмами, викресленими з великою любов'ю пiд доброзичними небесами - заберiть пiстолет, - а крiм того, я можу вам влаштувати присутнiсть при стратах, не кожний знає, що електростiлець пофарбований в жовтий - "

Я стрелив. Цього разу куля тюкнула в щось тверде, а саме в спинку чорної гойдалки, яка була в кутi (й дещо схожої на скиллерiвську), причому вона одразу ж зарухалась, хитаючись так хутко й бадьоро, що той, хто б увiйшов у кiмнату, був би уражений подвiйним дивом: рухом самотньої гойдалки, яка метлялася в закутi, i зiяючою пустотою крiсла, в якому щойно була моя фiалкова мiшень. Перебираючи пальцi пiднятих рук, блискавично крутячи крупом, вiн майнув у сусiдню зальцю, й наступної митi ми з двох бокiв тягнули один в iншого, важко дихаючи, дверi, ключ вiд яких я недобачив. Я знову перемiг, i з ще бiльшою сприттю. Кларiй Новус сiв за рояль i взяв кiлька потворно-сильних, суттю iстеричних, громових акордiв: його брили здригались, його розчепiренi руки напружено ухали, а нiздрi бринiли тим судомним хропiнням, якого не було на звуковiй дорiжцi нашої кiнобiйки. Далi стражденно наспiвуючи собi в нiс, вiн зробив марну спробу вiдкрити ногою морського вигляду скриньку, бiля рояля. Наступна моя куля влучила йому в бiк, i вiн став пiдiйматися з табурета все вище й вище, як в божевiльному домi старий Нiжинський, мов "Вiрний Гейзер" в Вайомiнгу, мов якесь давнє моє страхiття, на феноменальну висоту, чи так здавалось, i роздираючи простiр, все ще здригаючись вiд темної ярої музики, вiдкинувши голову, з виттям, вiн одну руку приклав до лоба, а iншою вхопився за пахву, наче його вжалив шершень; пiсля чого, спустився знов на пiдлогу й знов, прийнявши образ товстого мужчини в халатi, чкурнув у хол.

Бачу, як я пiшов за ним через хол, де з якимсь подвiйним, потрiйним кенгуровим стрибком, залишаючись дибки на прямих ногах при кожному стрибку, спершу за ним услiд, далi мiж парадними дверима, я виконав натужено-пружний танок, щоб не дозволити йому вийти, адже дверi, як увi снi, були не щiльно закритi.

Знов одновившись, ставши тепер величним i дещо похмурим, вiн почав пiдiйматись широкими сходами - й змiнивши позицiю, але не пiдступаючи близько, я виконав послiдовно три-чотири пострiли, завдаючи йому кожним поранення, й щоразу, як я це з ним робив, робив цi жахливi речi, обличчя в нього безглуздо сiпалось, нiби вiн клоунською гримасою перебiльшував бiль: вiн уповiльнював крок, вiн закочував напiвзлiпленi очi, вiн видавав жiноче "ах", i вiдзивався здригом на кожне попадання, як начебто я лоскотав його, й поки мої незграбнi, слiпi кулi проникали в нього, культурний Ку казав пошепки, з нарочито британським акцентом - весь час жахливо сiпаючись, та здригаючись, щирячись, та разом з тим нiби незначущим, i навiть люб'язним, видом: "Ах, це дуже боляче, сер, не треба вже... Ах, це просто нестерпно боляче, мiй дорогий сер. Прошу вас утримайтесь. Ах, до чого ж боляче... Мiй боже! Ух! Як гидаво... Знаєте, ви не повиннi були б - ". Його голос завмер, коли вiн долiз до пляцiвки, та вiн далi йшов незвичайно впевненим кроком, попри кiлькiсть свинцю, всадженого в його пухке тiло, й тут я збагнув, з почуттям безнадiйної розгубленостi, що не тiльки менi не вдалося добити його, але що я заряджав сердегу новою енергiєю, наче кулi цi були капсулями, в яких грав елiксир молодостi.

Я знов зарядив пустий кольт - чорними й збагрянiлими пальцями - торкнув щось, змащене його густою кров'ю. За тим я поспiшив приєднатись до нього на верхньому поверсi.

Вiн ступав по галереї, скривавлений i поважний, шукаючи вiдкрите вiкно, хитав головою й все ще дужався вмовити мене не коїти вбивства. Я спробував влучити йому в скроню. Вiн вiдступив у свою спальню з пурпурним мiсивом замiсть вуха.

"Геть, геть звiдси", проказав вiн, кашляючи й плюючись; тут з подивом божевiлля я побачив, що цей забризканий кров'ю, та все ще рухливий мосьпан влiзає в постiль i загортається в хаос iз простирадл i покривал. Я стрелив у нього майже впритул, й тодi вiн вiдкинувся назад i велика рожева булька, яка чимось нагадувала дитинство, напнулась на його губах, зросла до величини iграшкової надувної кульки й луснула.

Можливо, впродовж двох-трьох секунд я втратив зв'язок з дiйснiстю, але це зовсiм не скидалось на те затьмарення розуму, на яке багнуть послатись пересiчнi злочинцi; навпаки, хочу пiдкреслити, що я вiдповiдаю за кожну пролиту краплю його бульчастой кровi; але вiдбувся певний часовий пересув: я сидiв у подружнiй спальнi, де в лiжку лежала хвора Шарлотта. Куїльтi вмирав. Замiсть пiстолета (на якому я сидiв) я тримав у руках його туфлю. Я отямився, влаштувався зручнiше в крiслi й поглянув на ручний годинник. Скло щезло, та вiн ходив. Вся ця сумна iсторiя забрала бiльше години. Вiн, нарештi, затих. Жодного полегшення я не вiдчував; навпаки, мене гнiтив ще бiльш нестерпний тягар, нiж той, якого я прагнув позбутись. Я не мiг змусити себе доторком упевнитись в його смертi. В усякому разi, на око вiн був мертвий: бракувало доброї чвертi його лиця, i вже спустились зi стелi двi мухи, ледве вiрячи своєму нечуваному щастю. Руки в мене були не в кращому виглядi, нiж у нього. Я вмився якось у сумiжнiй ваннiй. Тепер можна було вiдбути. Коли я вийшов на майданчик сходiв, мене очiкував сюрприз: живе дзижчання, яке я вже чув i брав за дзвiн у вухах, - виявилось сумiшшю голосiв i грамофонної музики, що плинула з нижньої вiтальнi.

Я знайшов там групу щойно, вочевидь, прибулих людей, якi безтурботно розпивали хазяйську горiлку. В крiсла розлiгся величезний товстун; двi чорноволосi, блiдi молодi красочки, безсумнiвно, сестри, одна бiльша, друга (майже дитина) менша, скромно сидiли близенько на краю тахти. Червонощокий добродiй з яскраво блакитними очима наразi принiс їм двi склянки з чимось iз кухнi-бару, де двi-три жiнки базiкали мiж собою й дзенькали кавалками льоду. Я зупинився в дверях i сказав: "Панове, я щойно вбив Клера Куїльтi". "Й добре зробили", промовив червонощокий йомость, пропонуючи при цьому трунок старшiй з двох красочок. "Хтось-бо давно б повинен був його закокошити", зазначив товстун. "Що вiн каже, Тонi?", спитала зiв'яла блондинка з-пiд арки бару. "Вiн каже", вiдповiв їй червонощокий, "що вiн вбив Ку". "Що ж", проказав ще iнший пан, припiднявшись з навпочiпок в кутi вiтальнi, де вiн перебирав грамофоннi платiвки. "Що ж, ми всi одного чудового дня мали б зiбратися й зробити це". "Хоч би там як", сказав Тонi, "йому вже час спуститись. Ми не можемо довго чекати, якщо хочемо потрапити на початок гри". "Дайте цьому добродiю щось випити", сказав товстун. "Хочете пива?", спитала жiнка в штанях, показуючи менi здаля кружку.

Тiльки красочки на тахтi, обидвi в чорному, мовчали; молодша все мацала медальйон на бiлiй шийцi, та обидвi мовчали, такi молоденькi, такi доступнi. Музика на мить зупинилась для перемiни платiвки, й тут долинув глухий шум з боку сходiв. Тонi та я поспiшили до холу. Куїльтi, якого я зовсiм не чекав, виповз якимсь чином на верхнiй майданчик i там важко возився, хляпаючи плавцями; та скоро, впав фiолетовим горбом, застиг - тепер вже назавжди.

"Поквапся, Ку", смiючись крикнув Тонi, й зi словами: "Вочевидь, пiсля вчорашнього - не так-бо швидко...", вiн повернувся до вiтальнi, де музика заглушила решту його фрази.

Це ось (подумав я) - кiнець мудрованого спектаклю, поставленого для мене Клером Куїльтi. З важким серцем я залишив цей дерев'яний замок i пiшов крiзь петлястий вогонь сонця до свого Iкара. Два iнших вози були щiльно запаркованi з обох бокiв вiд нього, й менi не одразу вдалося вибратись.

36.

Все, що за цим йде - доволi пласке та блiде. Я помалу поїхав пiд гору й за деякий час похопився, бо це зовсiм не дорога до Паркiнгтона. Макiнтош я залишив в будуарi, а камратка в ваннiй. Нi, це не була оселя, в якiй я зичив би собi жити. Майнула дозвiльна думка, що, можливо, генiальний хiрург змiнить власну кар'єру й разом з нею - хто знає - всю долю людства, тим, що воскресить Курив-кувiльтi, Клера Дромадера. Менi загалом було байдуже; хотiлось забути все це мерзоття, - й коли я в подальшому довiдався, що вiн не ожив, я тiльки одному зрадiв - не доведеться, отже, в думках стежити багато мiсяцiв за пекучим i вiдразливим процесом його одужання, перериваним всякими незугарними погiршеннями та операцiями, й увiнчаним, можливо, моїм вiзитом до нього з метою перевести його увiч у реальнiсть тiлесностi зi стану примари. Апостол ома був не такий дурний. Та чи не дивно, що вiдчуття дотику, яке нескiнченно менше цiнується людиною, нiж зiр, не тiльки втрачається рiдше за все, але стає в критичнi моменти нашим головним, якщо не єдиним критерiєм дiйсностi. Я був весь просочений нещасним Куїльтi - весь просочений вiдчуттям нашої боротьби перед пролиттям кровi.

Шосе тепер тягнулось серед полiв. Менi спало на думку (не в знак якогось протесту, не в виглядi символу або чогось в цьому родi, а просто як можливiсть нового переживання), що як вже я порушив людський закон, чому б не порушити й кодекс дорожнього руху? Отже, я перебрався на лiвий бiк шосе, й перевiрив - як це? Виявилось вельми непогано. Таке собi приємне танення пiд ложечкою з лоскотом "вiдомого дотикання", плюс думка, що немає нiчого ближчого до спростування основних законiв фiзики, нiж навмисна їзда не по тому боцi. В цiлому, вiдчуваний мною прекрасний свербiж був на високому рiвнi пiднесення. Тихо, замислено, не швидше двадцяти миль на годину, я зглиблявся в дивний, дзеркальний свiт. Рух на шосе був не дужий. Випадковi авта, що проїжджали по їм наданiй вiд мене сторонi, оглушливо гудiли на мене. Стрiчнi ж вози вихляли, шарахались, i кричали зi страху. Скоро я вже наближався до бiльш населених мiсць. Проїзд крiзь червоне свiтло нагадував менi таємний ковток бургундського вина з часiв мого дитинства. Мiж тим, виникали ускладнення. За мною слiдували, мене супроводжували. За тим, вперед мене, два патрульних вози розташувалися так, щоб зовсiм перетнути менi шлях. Плавним рухом я завернув з шосе й, сильно стрибнувши два-три рази, вз'їхав угору по трав'янистому схилу, серед здивованих корiв, i там, тихесенько гойдаючись, зупинився. Щось на кшталт турботливого гегельянського синтезу поєднує тут двох покiйникiв.

Мене тепер повиннi були вийняти з авта (прощавай Iкаре, дякую за все, старий!), я-бо передчував задоволення вiддати себе до численних рук i нiчим не сприяти їм, поки вони будуть нести мене, спокiйного, зручно розкинутого, лiниво всьому поступливого, як пацiєнт, i беручого дивну насолоду вiд власної в'ялостi й абсолютно надiйної пiдтримки з боку полiцiянтiв i представникiв швидкої допомоги. Й допоки я чекав, щоб вони пiдбiгли до мене на високий схил, я викликав подумки останнiй мiраж, образ, сповнений здивування й безнадiї. Раз якось, скоро пiсля її зникнення, напад мерзенної нудоти змусив мене залишити машину на старiй, напiвзарослiй гiрськiй стежинi, яка то супроводжувала, то перетинала новеньке шосе, й уся пiстрявiла вiд диких айстр, що купались у розрiдженому теплi блiдо-блакитного дня наприкiнцi лiта. Пiсля корчiв вивергання, яке випнуло мене навиворiт, я сiв одпочити на валун, а за тим, на пiдставi, що свiже повiтря стане менi корисним, пройшов декiлька крокiв по напрямку до низького кам'яного парапету на стрiмчастому боцi шосе. Дрiбнi коники прискали з сухого придорожнього бур'яну. Тендiтна хмаринка нiби розгортувала обiйми, поступово плинучи до бiльш ґрунтовної хмари, що належала до iншої, млявої, лазур'ю напiвзатопленої системи. Коли я пiдiйшов до ласкавої прiрви, мене торкнуло звiдти мелодiйне поєднання звукiв, що пiдiймались, як пара, над гiрничопромисловим мiстечком, яке було пiд моїми ногами в складцi долини. Можна було добачити геометрiю вулиць мiж квадратами червоних та сiрих стрiх, i зеленi серпанки дерев, i змiясту рiчку, й дорогоцiнний блиск мiського смiтника, й, за мiстечком, схрещення дорiг, що роздiляли темнi та свiтлi клаптi полiв, а за цим усiм - лiсисте громаддя гiр. Та навiть яскравiше, нiж цi зустрiчнi, мовчазно радiснi фарби - адже є кольори й вiдтiнки, якi з умлiванням святкують свої зустрiчi - яскравiше й мрiйливiше для вуха, нiж вони для ока, було повiйне тремтiння збiрних звукiв, неперерваних i на мить при сходженнi своєму до гранiтної полицi, на якiй я стояв, витираючи мерзотного рота. Й раптом я збагнув, що всi цi звуки належать до одного роду, й що жодних iнших звукiв, крiм них, не пiдiймається з вулиць прозорого мiстечка. Читачу! Мелодiя, яку я чув, складалася зi звукiв граючих дiтей, тiльки з них, i таким криштальним було повiтря, що в мряючому злиттi голосiв, i величних, i мiнiатюрних, вiдчужених i разом з тим чарiвливо близьких, прямодушних i дивно загадкових, слух iнодi розрiзняв, наче звiльнений, майже членороздiльний вибух свiтлого смiху, чи брязкiт лопати або гримотiння лялькового вiзочка, та все було надто далеко внизу, щоб око могло помiтити якийсь рух на тонко витравлених по мiдi вулицях. Стоячи на високому схилi, я жадiбно слухав цi музикальнi вiбрацiї, цi спалахи окремих вигукiв на тлi рiвного рокотання, й тодi-то я зрозумiв, що пронизливо-безнадiйний жах не в тому, що Лолiти немає поряд, а в тому, що голосу її нема в цьому хорi.

Отже, ось моя повiсть. Я перечитав її. До неї прилипли скравки кiсного мозку, є висохла кров, на неї сiдають красивi яскраво-смарагдовi мухи. На тому чи iншому заворотi я вiдчуваю, як моє слизьке "я" плине вiд мене до таких глибоких i темних вод, що нема бажання туди лiзти. Я закамуфлював те, що могло б вразити когось iз живих. I сам я перебрав чимало псевдонiмiв, поки не вигадав особливо притаманний менi. В моїх нотатках є й "Отто Отто", й "Месмер Месмер" i "Герман Герман"... та чомусь менi здається, що мною обране iм'я краще за все виражає потрiбну ницiсть.

Коли я почав, п'ятдесят шiсть днiв тому, писати "Лолiту", - спочатку в шпиталi для психопатiв, де перевiряли мiй глузд, а пiсля в цiй добре обiгрiванiй, хоч вельми подiбнiй до могили, темницi, - я мiркував, що використаю цiлком мої записи на судi, щоб врятувати, не голову мою, звичайно, а душу. Посеред працi, однак, я побачив, що не можу виставити на розгляд живу Лолiту. Я, може, скористаюся чимось iз моєї повiстi на закритих засiданнях, та її друк змушений вiдкласти.

З причин, якi можуть побачитись очевиднiшими, нiж вони є насправдi, я проти смертної кари; на цю думку пристануть, сподiюсь, мої суддi. Якщо б я постав, як пiдсудний, перед самим собою, я б присудив себе до тридцяти п'яти рокiв ув'язнення за розбещення й виправдав би себе в iншому. Та навiть так, Доллi Скиллер, мабуть, переживе мене на багато рокiв. Подальше рiшення береться мною з усiєю законною силою й пiдтримкою пiдписаного заповiту; я бажаю, щоб цi нотатки були надрукованi лиш пiсля смертi Лолiти.

Таким чином анi тебе, анi мене вже не буде в живих на той час, коли читач розгорне цю книгу. Та допоки в мене кров грає ще в пишучiй руцi, ти є така ж невiд'ємна, як я, частина благословенної матерiї свiту, i я в змозi сполучитись з тобою, хоч я в Новому Йорку, а ти в Алясцi. Будь вiрна своєму Дiковi. Не давай iншим мужчинам торкати тебе. Не розмовляй з чужими. Сподiюсь, що ти будеш любити своє дитинча. Сподiюсь, що це буде хлопчик. Сподiюсь, що чоловiк твiй буде завжди добре з тобою поводитись, бо iнакше мiй привид його настигне, як чорний дим, як знавiснiлий колос, й розiтне його на шматки, нерв за нервом. I не жалiй К.К. Довелось вибрати мiж ним i Г.Г. i хотiлось дати Г.Г. протриматись мiсяця на два довше, щоб вiн мiг змусити тебе жити в уявi прийдешнiх поколiнь. Кажу я про тури i янголiв, про таїну сталих пiгментiв, про передбачення в сонетi, про спасiння в мистецтвi. Й це - єдине безсмертя, яке ми можемо з тобою подiлити, моя Лолiто.

Кiнець