НАБОКОВ Володимир Володимирович

Лоліта (роман), 1955

Лоліта, ч.2 / читати онлайн

(переклад українською мовою: Петро Таращук)

❮❮  Частина 1 (початок)

Частина 2 (продовження)

1.

Отоді, в серпні 1947 року, й почалися наші довгі мандри по США. З-поміж усіх можливих притулків я дуже скоро почав віддавати перевагу так званим моторкортам, або ж мотелям — чистим, гарним, усамітненим притулкам, що складалися з окремих хаток або об’єднаних спільним дахом номерів, які ідеально підходили для сну, сварок, примирень і невситимого беззаконного кохання. Спершу, боячись пробудити підозри, я охоче платив за обидві половини подвійного номера, де в кожній стояло двоспальне ліжко. Не розумію, для якого квартету взагалі був призначений той проект, бо вкрай фарисейську пародію на усамітнення забезпечувала тільки перегородка, що не доходила до стелі й поділяла кімнату на два сполучні любовні закутки. Але мало-помалу я посміливішав, збадьорений дивними можливостями, які випливали з тієї сумлінної сумісності (скажімо, можна було уявити собі два молоді подружжя, що весело обмінюються партнерами, або дитину, яка прикидається, ніби спить, щоб підслухати ті самі звукові ефекти, які супроводили її власне зачаття), і я вже спокійнісінько брав однокімнатну кабінку з додатковим ліжком, тобто з двома постелями, райську келію з жовтими шторами, спущеними до самого низу, щоб створити ранкову ілюзію сонця й Венеції, тоді як насправді за вікном Пенсильванія і дощ.

Ми пізнали — nous connumes, якщо скористатися флоберівською інтонацією — котеджі під велетенськими шатобріанівськими деревами, кам’яні, цегляні, вальковані, тиньковані, розміщені на тому, що путівник, виданий Американським автомобільним товариством, називав «тінистими», «просторими», «спланованими» ділянками. Були будиночки, схожі на рублені хати, з вузлуватої сосни, балки яких своїм золотаво-брунатним глянцем нагадували Лоліті шкіру смаженої курки. Ми навчилися зневажати прості кабінки з білених дощок, просякнуті слабким запахом нечистот чи якимсь іншим похмуро-сором’язливим смородом, які нічим не могли похвалитися (крім «зручних ліжок») і неусміхнена господиня яких завжди була готова, що її дар («...ну, я можу вам дати...») відкинуть.

Nous connumes (ця гра страшенно тішить!) їхні заяложені назви з претензіями на принадність, усі ті «Надвечір’я», «Сузір’я», «Диводвори», «Червонобори», «Червоногори», «Простори», «Зелені гектари», «Мотелі-Метелики»... Іноді реклама вдавалася до особливої приманки, наприклад: запрошуємо дітей, обожнюємо киценьок (тебе запрошують, тебе обожнюють!). Ванни в тих кабінках найчастіше були представлені кахельними душами, устаткованими безкінечним розмаїттям брязкальних струменів, з однією спільною, аж ніяк не літеплою схильністю: при використанні вони мали схильність обдати або страхітливим окропом, або нестерпним крижаним холодом залежно від того, який кран, холодний чи гарячий, повернув тієї хвилини купальник у сусідньому приміщенні, таким чином позбавивши тебе необхідного елемента ретельно приготованої суміші. На стінах у деяких мотельних ванних були інструкції, наклеєні над унітазом (на бачку якого були негігієнічно навалені чисті ванні рушники), які закликали клієнтів не кидати в нього сміття, бляшанки з-під пива, картонні пакунки з-під молока, викидні й т. ін.; в інших мотелях були особливі оголошення під склом, наприклад: «Місцеві розваги: їзда верхи. На головній вулиці часто можна бачити верхівців, які повертаються з романтичної прогулянки в місячному сяйві...»; «...і будять тебе о третій годині ранку», — глузливо зауважувала неромантична Лоліта.

Nous connumes різних мотельників — виправленого злочинця чи бізнесмена-невдаху серед господарів, а серед господинь — напівшляхетну даму або колишню злодюгу. Інколи, серед страхітливо душної й вологої ночі, потяги галасували так протяжно й лиховісно, що немов шматували душу, поєднуючи могутність і надлам в одному відчайдушному зойку.

Ми уникали так званих нічлігів для туристів (споріднених із похоронними салонами), тобто кімнат у приватних будинках, у суто міщанському стилі, без окремої ванної, з претензійними туалетними столиками в гнітючих білорожевих спаленьках, прикрашених знімками господаревих дітей на всіх стадіях розвитку. Зрідка я поступався умовлянням Лоліти, що полюбляла «шик», і брав номер у «справжньому» готелі. Вона вибирала в путівнику (поки я пестив її в темному автомобілі, запаркованому серед тиші таємничого, млосно-присмеркового бічного путівця) якийсь із захватом рекомендований приозерний «готель-замок», що обіцяв силу-силенну див, трохи, мабуть, перебільшених світлом електричного ліхтарика, яким вона їздила по сторінці, як-от: конгеніальне товариство, харчування будь-якої пори, нічні пікніки й чимало іншого, що в моїй голові породжувало тільки мерзенні уявлення про сморідних гімназистів у майках і чиюсь червону від багаття щоку, що горнеться до її щоки, поки бідолашний професор Гумберт, обіймаючи тільки власні кощаві коліна, прохолоджував геморой на вогкому газоні. Її спокушали й «заїзди» в колоніальному стилі, які, крім «елегантної атмосфери» й цільних вікон, обіцяли «необмежену кількість найласіших страв». Заповітні спогади про причепурений батьків готель інколи спонукали мене шукати чогось близького і в дивній країні, якою ми мандрували. Дійсність дуже скоро протверезила мене, а Лолітонька й далі неслася слідом пікантних харчових реклам, натомість я видобував не тільки фінансове задоволення з таких придорожніх вивісок, як готель «Лісова казка»! Діти до чотирнадцяти років безкоштовно! А з іншого боку, я тремчу від самого спогаду про той начебто «вищого рангу» курорт в одному середньозахідному штаті, де готель оголошував, що дозволяє «напади на холодильник», щоб підкріпитися серед ночі, й де расистського кшталту дирекція, спантеличена моїм акцентом, неодмінно прагнула дізнатися дівоче прізвище і моєї небіжчиці дружини, і небіжчиці матері. Там у мене взяли за два дні двісті двадцять чотири долари! А пам’ятаєш, пам’ятаєш, Мірандо (як сказано у відомій елегії), ще один «ультрашикарний» вертеп із безкоштовною вранішньою кавою і проточною крижаною питною водою, де не приймали дітей до шістнадцяти років (ніяких Лоліт, звичайно)?

Тільки-но прибувши до одного з простеньких мотелів (наших звичайних стоянок), вона запускала пропелерне дзижчання електричного вентилятора або примушувала мене вкинути двадцять п’ять центів до кімнатної радіоли, або бралася читати проспекти — і завиваючи запитувати, чому їй не можна поїхати верхи по оголошеній у них гірській стежині або поплавати в місцевому басейні з теплою мінеральною водою. Найчастіше, тиняючись і нудьгуючи, згідно з уже засвоєною звичкою, Лоліта розвалювалася, нестерпно бажана, в пурпуровому пружинному фотелі або в саду на зеленому шезлонгу, або на палубній штуці з напнутої смугастої парусини і такою самою підставкою для ніг і балдахіном, або в качалці, або на будь-яких садових меблях під великою парасолькою на терасі, і я витрачав цілі години на умовляння, погрози й обіцянки, аж поки міг умовити її надати мені на кілька секунд свої напоєні сонцем молоді принади в надійному сховку п’ятидоларового номера, перед тим як дозволити їй робити те все, чому вона віддавала перевагу перед моїм жалюгідним блаженством.

Поєднуючи в собі прямодушність і лукавство, грацію і вульгарність, сіру похмурість і рожевий сприт, Лоліта, коли хотіла, могла дошкульно допікати й надокучати мені. Я, щиро кажучи, не зовсім був готовий до її нападів безладного нудьгування або того навмисного скигління, коли вся розслаблена, розхристана, з каламутними очима, вона віддавалася безглуздому й безпредметному кривлянню, вбачаючи в ньому якесь самоутвердження в хлоп’ячому, цинічно-пустотливому дусі. Її душевний світ уявлявся мені до огиди шаблонним: солодка, млосна какофонія джазу, фольклорні кадрилі, морозиво під шоколадно-тягучим соусом, кінокомедії з пісеньками, кіножурнальчики й таке інше — ось очевидні пункти в її списку улюблених речей. Один Господь знає, скільки п’ятаків я згодував розкішно освітленим зсередини музичним автоматам у кожному відвіданому ресторанчику! У мене у вухах і досі звучать гугняві голоси всіх тих небачених виконавців присвячених їй серенад, усіх тих Самі, і Джо, і Еді, і Тоні, і Пегі, і Гая, і Рекса з їхніми модними романсиками, яких так само годі розрізнити на слух, як я не міг розрізнити на смак різнойменні сорти солодощів, які вона поглинала. З якоюсь райською простодушністю вона вірила всім оголошенням і порадам, публікованим у «Світі екрана» і «Міражі кінолюбові», що їх вона читала: «Наш СУПР сушить прищики»; або: «Ви, дівчатка, що не заправляєте кінців сорочки в штани, подумайте двічі, бо Джил каже, що цій моді настав край!» Якщо вивіска придорожньої крамниці проголошувала: «Купіть у нас подарунки!» — ми просто повинні були зайти туди, повинні були накупити там усяких дурнуватих індіанських виробів, ляльок, мідних дармовисів, кактусових льодяників. Фраза «Сувеніри і новинки» просто зачаровувала її своїм хорейним ритмом. Якщо якийсь кафетерій оголошував «Крижані напої», вона механічно реагувала на запрошення, дарма що всі напої всюди були крижані. Це до неї зверталися реклами, це вона була ідеальним споживачем, суб’єктом і об’єктом кожного мерзенного плаката. Вона намагалася — марно — обідати тільки там, де святий дух якогось Дункана Гайнса, автора гастрономічного путівника, зійшов на фасонисто розмальовані паперові серветочки й на салати, увінчані м’яким сиром.

У ті дні ні я, ні вона ще не додумалися до системи грошових хабарів, яким трохи згодом судилося так згубно позначитися на моїх нервах і на її моралі. Я покладався на інші засоби з метою утримати свою малолітню наложницю в покірному стані і стерпному настрої. Кілька років тому вона провела дощове літо під тьмяним оком міс Фален, у Вермонті, в напівзруйнованій селянській хаті, що колись належала кострубатому, мов дуб, Джонатанові Гейзу, засновникові родини. Хата й досі стояла серед поля, густо вкритого канадським золотарником, на узліссі темного лісу, в кінці вічно розмитого шляху, за тридцять кілометрів од найближчого села. Лолітонька добре запам’ятала ту обдерту будівлю, самотність, старе пасовисько, що перетворилося на болото, невгавний вітер і всю ту набубнявілу від вологи глушину й виражала свою огиду особливою гримасою, поширеною серед американських дітей: розтягувала рот і потовщувала наполовину висолоплений язик. І отам вона житиме зі мною, погрожував я їй, у багатомісячному, а може, й багаторічному ув’язненні, навчаючись у мене французької мови й латини, якщо незміниться її «теперішнє ставлення». О Шарлотто, я починав розуміти тебе!

— Ні! — горлала моя простакувата дівчинка і в безумному страху хапала мою руку за кермом щоразу, коли я розвертав автомобіль просто на шосе, немов намірившись одразу завезти її в той темний і безвихідний закуток. Але що далі ми від’їздили на захід, то абстрактнішою ставала погроза, і мені довелося вдатися до нових методів переконувань.

З найглибшим стогоном сорому я згадую один із них, а саме: звертання до привиду виправного закладу. Від самого початку нашого співжиття мені вистачило розуму врахувати, що для збереження наших стосунків у таємниці слід заручитися її повним сприянням, яке має стати для неї неначе другою природою, незважаючи ні на яке озлоблення проти мене й ні на які інші втіхи, що їх вона знаходила собі.

— Ану йди сюди й поцілуй татуся, — спонукав я інколи. — Позбудься цього кепського настрою! Свого часу, коли я ще був для тебе ідеалом чоловіка (читач помітить, як я намагався підстроїтись під Лолітину мову), ти завмирала, слухаючи платівки найпершого фахівця зі здригань-і-схлипувань, якого обожнювали твої перевесниці (Лоліта: «Мої хто? Говори людською мовою»), бо цей ідол твоїх товаришок видавався схожим на таємничого Гумберта. А тепер я просто старий татусь — казковий батько, що береже казкову доньку.

Ма chere Dolores! (Люба Долорес!) Я хочу тебе захистити, мила, від усіх жахіть, які трапляються з маленькими дівчатками на вугільних складах та у глухих завулках, а також, comme vous le savez trop bien, ma gentile (Як ви, моя ласкава, добре знаєте), у лісах, повних синіх ягідок найсинішої пори року. Хоч би що трапилося, я буду твоїм опікуном і, якщо ти добре поводитимешся, сподіваюся, що в недалекому майбутньому суд узаконить моє опікунство. Але, Долорес Гейз, забудьмо так звану судову термінологію — термінологію, згідно з якою визначення «розпусне і любосне співжиття» набуває раціональності. Я аж ніяк не злочинний сексуальний психопат, що дозволяє собі непристойні витівки з дитиною. Розбещення здійснював Чарлі Голмс, а я зосереджуюсь на пещенні, плеканні дитини, яка вимагає особливого догляду: зверни увагу на тонку відмінність між термінами. Я твій татусь, Ло. Дивись, у мене тут є вчена книжка про дівчаток. Дивись, моя ясочко, що в ній сказано. Цитую: «Нормальна дівчинка, — зауваж, нормальна, — нормальна дівчинка звичайно докладає всіх зусиль, щоб сподобатися батькові. Вона відчуває в ньому предтечу бажаного, невловного чоловіка» («невловного» —добре сказано, присягаюсь тінню Полонія!). Мудра мати (а твоя бідолашна мати стала б мудрою, якби лишилася жива) заохочує спілкування між батьком і донькою, бо розуміє (вибач банальний стиль), що дівчинка висновує свою мрію про залицяння і шлюб зі спілкування з батьком. Але що саме хоче сповістити ця бадьора книжка словом «спілкування», яке «спілкування» вона радить? Знову цитую: «Серед сицилійців статеві стосунки між батьком і донькою вважають за щось природне, і на дівчинку, що бере участь у цих стосунках, не дивиться з осудом соціальний устрій, до якого вона належить». Я дуже поважаю сицилійців — це чудові атлети, чудові музиканти, чудові, найчесніші люди, Лоліто, й чудові коханці. Але обійдімося без відступів. Усього кілька днів тому ми з тобою читали в газеті нісенітницю про якогось порушника моралі, що зізнався, мовляв, порушив закон, ухвалений з ініціативи Мена, й перевіз прегарну дев’ятирічну дівчинку зі штату в штат з аморальною метою, — не знаю, що він розумів під цим. Долорес, ясочко моя!.. Тобі не дев’ять, а скоро тринадцять, і я б не радив тобі вбачати в собі маленьку білу рабиню; крім того, я не можу схвалити цей самий акт Мена принаймні через те, що він піддається лихому каламбурові, якщо вважати ім’я поважного члена Конгресу за прикметник «чоловічий»: так помщаються боги-семантики міщанам з туго застебнутими гульфиками. Я твій батько, і я говорю людською мовою, і я люблю тебе.

І, нарешті, погляньмо, що станеться, якщо ти, малолітня особа, звинувачена в розбещенні дорослого чоловіка під дахом добропорядного готелю, звернешся в поліцію зі скаргою на те, що я тебе викрав і зґвалтував. Припустімо, тобі повірять. Малолітня, яка дозволила повнолітньому пізнати її фізично, накидає своїй жертві звинувачення у «формальному зґвалтуванні» або в «содомському гріху другого ступеня» залежно від методу, і максимальна кара за це — десять років ув’язнення. Отже, мене запроторюють до в’язниці. Гаразд. Запроторюють до 1957 року. Але що тоді відбувається з тобою, моя сирітко? Ну, звісно, твоє становище краще від мого. Ти потрапляєш під опіку Міністерства соціального забезпечення, що, звичайно, звучить досить тоскно. Чудова сувора наглядачка, на кшталт міс Фален, але менш поступлива й непитуща, забере твій губний олівчик і убори. Ніяких більше гулянок! Не знаю, чи ти чула про закони, які стосуються залежних, покинутих, невиправних і злочинних дітей? Поки я тужитиму за ґратами, тобі, щасливій, занедбаній і так далі дитині, запропонують вибір між кількома притулками, загалом досить схожими між собою: дисциплінарною школою, виправним закладом, притулком для безпритульних підлітків або одним із тих чудових притулків для неповнолітніх правопорушників, де дівчатка плетуть усілякі речі, й виспівують гімни, і отримують щонеділі млинчики на згірклому салі. Ось туди ти й потрапиш, Лоліто; моя Лоліта, ця Лоліта, покине свого Катулла, щоб жити там з іншими пришелепкуватими дітьми. Одне слово, якщо нас із тобою зловлять, тебе проаналізують та інтернують, киценько моя, c’est tout (оце й усе). Ти житимеш, моя Лоліта житиме (пригорнись до мене, моя брунатна трояндочко) з тридцятьма дев’ятьма іншими дурепами в брудному дортуарі (ні, будь ласка, дозволь мені...) під наглядом бридких відьом. Оце становище, оце вибір. Чи не здається тобі, що за даних обставин Долорес Гейз повинна бути вірною своєму старенькому татусеві?

Утовкмачуючи це все, я успішно тероризував Лолітоньку, що, незважаючи на певну нахабну жвавість манер і раптові спалахи дотепності, аж ніяк не була такою блискучою дівчинкою, як можна було б виснувати з «коефіцієнта інтелектуального розвитку», визначеного думкою її наставників. Але, хоча мені пощастило утвердити як основу принцип, що й таємницю, і провину ми повинні з нею ділити, набагато важче було підтримувати в ній гарний настрій. Щоранку моє завдання впродовж цілого року блукань полягало у вигадуванні тієї або тієї приманки, яка чекає на неї, — певної мети в часі й просторі, — і про яку вона могла б думати, щоб дожити до ночі. Бо інакше кістяк її дня, позбавлений мети, яка формує й підтримуєйого, осідав і розвалювався. Поставлена мета могла бути якою завгодно — маяком у Вірджинії, печерою в Арканзасі, перетвореною на кав’ярню, колекцією револьверів і скрипок десь в Оклахомі, точним відтворенням Лурдського грота в Луїзіані або вбогими фотографіями, знятими за доби процвітання копалень та рудокопів і зібраними в Колорадському музеї, — байдуже чим, але ця мета мала стояти перед нами, мов нерухома зоря, навіть якщо я знав наперед, що, діставшись до неї, Лоліта вдасть, ніби її зараз знудить від огиди.

Пустивши в хід географію Сполучених Штатів, я цілими годинами намагався створити на догоду їй враження, ніби ми живемо «повновартісним життям» і котимося до якоїсь незвичайної насолоди. Ніколи не бачив я таких гладеньких, поступливих доріг, як ті, що тепер променями розходилися попереду нас на клаптиковій ковдрі сорока восьми штатів. Ми пожадливо поглинали безкінечні шосе; в сп’янілому мовчанні ми ковзали по їхньому чорному, бальному полиску. Лоліта не тільки була байдужа до природи, а й обурено опиралася моїм спробам привернути її увагу до тієї або тієї прегарної деталі ландшафту, цінувати який я й сам навчився тільки після тривалого спілкування з красою, завжди присутньою, завжди живою по обидва боки нашого негідного шляху. Завдяки кумедному поєднанню художніх уявлень краєвиди Північноамериканської рівнини видавалися мені спершу загалом схожими на щось із минувшини, яке я впізнавав, дивуючись та усміхаючись, а саме: на ті розфарбовані клейонки, що їх колись привозили з Америки й чіпляли над умивальниками в середньоєвропейських дитячих кімнатах, де вони щовечора чарували сонних дітей зеленими сільськими краєвидами, відображеними на них: матово-кучерявим гаєм, клунею, стадом, струмком, каламутною білістю якихось неясно квітучих фруктових садів і, мабуть, ще муром, складеним без розчину, та гуашними пагорбами. Але мало-помалу бачені нині прообрази тих елементарних аркадій ставали щораз дивніші для ока мірою зміцнення мого нового знайомства з ними. За обробленою рівниною, за іграшковими покрівлями висів серпанок нікому не потрібної краси там, де сідало сонце в платиновому мареві, й теплий відтінок, нагадуючи м’якуш персика, розходився верхнім краєм пласкої сивої хмари, що зливалася з далекою романтичною імлою. Іноді на обрії поставала череда широко розставлених дерев, над засадженою конюшиною пустелею мрів спекотний безвітряний полудень, і хмари Клода Лорена вписувались у найдальшу, найтуманнішу лазур, причому тільки одна, купчаста частина їх ясно вирізьблювалася на невизначеному й немов непритомному тлі. А часом нависало вдалині суворе небо пензля Ель Греко, вагітне чорнильними зливами, і виднів мигцем фермер із потилицею мумії, а за ним тяглися смужки ртутних полисків води між смугами насичено зеленої кукурудзи, і ця вся суміш розкривалася віялом — десь у Канзасі.

Там і там, у просторі рівнин, велетенські дерева підступали до нас і збивалися в запобігливі гурти коло шосе, забезпечуючи клаптиками гуманітарного затінку пікнікові столи, поставлені на бурій землі, поцяткованій сонячними латками, розчавленими картонними чашками, деревними метеликами й кинутими паличками від морозива. Моя негидлива Лоліта охоче навідувала придорожні вбиральні, її вабили їхні написи: «Хлопці» — «Дівчата», «Джон» —«Мері», «Він» — «Вона» і навіть «Адам» — «Єва», а поки вона перебувала там, я занурювався в поетичний сон, споглядаючи сумлінну барвистість бензинових причандаль, що вирізнялися на дивній зелені дубів, або якийсь далекий пагорб, що видирався, вкритий рубцями, але ще й досі не приручений, із хащ агрокультури, які намагались опанувати його.

Щоночі високі ваговози, всіяні різнобарвними вогниками, наче страшні й гігантські різдвяні ялинки, здіймалися з мороку і гримотіли повз наш запізнілий седанчик. І знову, наступного дня над нами танула вицвіла від спеки лазур малонаселеного неба, і Лоліта вимагала охолоджувального напою; її щоки енергійно втягувалися досередини, над соломинкою, і коли ми поверталися в машину, температура там була пекельна; шлях перед нами блищав і мінився;далеко попереду зустрічний автомобіль міняв, наче міраж, контури в проблиску, що відображував його, й немов зависав на мить, по-старовинному квадратний і лобастий, у блиманні спеки. Ми просувалися щораз далі на захід, у степу з’являлися пучки полину, sagebrush (як назвав її технік на заправці), і ми бачили загадкові обриси столоподібних пагорбів, за якими йшли червоні кургани в ляпках ялівцю, а потім справжній гірський хребет, кремового відтінку, що переходив у блакитний, а з блакитного в несказанний, і ось пустеля зустріла нас рівним і потужним вітром, і летючим піском, і сірим терням, і мерзенними клаптями паперу, що імітували бліді квіти серед колючок на катованих вітром збілілих стеблинах уздовж усього шосе, посеред якого інколи стояли простодушні корови, заціпенілі в дивній позі (хвіст ліворуч, білі вії праворуч), що суперечила всім людським правилам дорожнього руху.

Мій адвокат радить мені дати виразний і прямолінійний опис нашого маршруту, і тепер я, здається, досяг точки, де не можу уникнути цієї мороки. Як брати приблизно, упродовж того божевільного року (від серпня 1947-го року до серпня 1948-го) наш шлях почався з різних звивів і закрутів Нової Англії, потім зазміївся в південному напрямі, так і сяк, до океану й від океану, глибоко занурився в се qu’on appelle Dixieland (так званий Діксіленд), не дійшов до Флориди (бо там тоді були Джон і Джоана Фарло), повернув на захід, зиґзаґами пройшов через бавовняні й кукурудзяні зони (боюся, любий Клеренсе, що виходить не дуже ясно, але я нічого не записував, і тепер для перевірки пам’яті в моєму розпорядженні лишився тільки страшенно пошарпаний путівник у трьох томиках — справжній символ моєї пошматованої минувшини); перетнув двома різними перевалами Скелясті гори, закрутився південними пустелями, де ми зимували, докотився до Тихого океану, повернув на північ крізь блідий бузковий пух каліфорнійського мірта, що цвів на лісистих узбіччях; майже дійшов до канадського кордону, а потім потягся знову на схід, через солончаки, порізані яругами, через рівнини із зеленим збіжжям назад до грандіозно розвиненого хліборобства (де ми зробили гак, щоб обминути, незважаючи на верескливі заперечення Лолітоньки, її рідне місто в кукурядзяно-вугільно-свинарному районі), і, нарешті, повернувся під крило Сходу, закінчившись пунктиром в університетському містечку Бердслі.

2.

Проглядаючи наступні сторінки, читач повинен зважати не тільки на загальний маршрут, окреслений вище, з його численними побічними заїздами, туристичними глухими кутами, повторними колами і примхливими відхиленнями, а й на факт, що, аж ніяк не бувши безжурною partie de plaisir (веселою прогулянкою), наша подорож поставала крутим, тугим, телеологічним розгалуженням, чий єдиний raison d’etre (сенс існування) (ці французькі кліше показові) зводився до прагнення тримати мою супутницю в пристойному гуморі від поцілунку до поцілунку.

Гортаючи свій пошарпаний путівник, я знову бачу той парк Магнолій у південному штаті, який обійшовся мені в чотири долари і який, якщо вірити рекламним оголошенням, годилося відвідати з трьох причин: по-перше, тому, що Джон Ґолсуорсі (посередній, давно закам’янілий письменник) проголосив цей парк найгарнішим у світі; по-друге, тому, що путівник Бедекера 1900 року відзначив його зірочкою; по-третє, тому, що... — о читачу, о мій читачу, відгадай! — тому, що діти (хіба не була моя Лоліта, дідько її бери, дитиною?) «пройдуть, сповнені благоговіння, з очима, що сяють від розчулення, крізь це передчуття раю, всотуючи красу, що може накласти відбиток на все їхнє життя». «Не на моє», — похмуро зауважила Лоліта й сіла на лавку з недільними додатками двох газет на своїх гарненьких колінцях.

Ми знову і знову пройшли через усю гаму американських придорожніх ресторанів, від простацького «їж!» з оленячою головою (пам’ятаю темний слід довгої сльози коло внутрішнього кутика скляного ока), нібито «гумористичними» кольоровими листівками німецького «курортного» типу із задами, папірцями оплачених рахунків, настромленими на палю, льодяниками у вигляді ліліпутських рятівних кругів, чорними окулярами на продаж, рекламно-небесними видивами різних сортів морозива на стінах, половиною шоколадного торта під склом і кількома огидно досвідченими мухами, що звивисто і швидко повзають по липкій цукровій висипці на гидкому прилавку, аж до самого верхнього розряду, до дорогого кабаре з пригашеним світлом, кумедно жалюгідною столовою білизною, незграбними офіціантами (колишніми каторжниками або студентами на підробітках), гнідою спиною кіноактриси, соболиними бровами її бахура, і оркестром, що складався зі стиляг із саксофонами.

Ми оглянули чимало визначних місць і пам’яток (архаїчне слово!): найбільший у світі сталагміт у знаменитій печері, де три південно-східні штати святкують географічну зустріч (плата за відвідування залежно від віку: з чоловіків — один долар, з ледве оперених дівчаток — шістдесят центів); гранітний обеліск у пам’ять битви під Блу-Лікс зі стародавніми кістками та індіанськими горщиками в музеї поблизу (десять центів з Лолітоньки — дуже недорого); цілком сучасна рублена хата, що сміливо наслідувала колишню, де народився Лінкольн; скеля з металевою дошкою в пам’ять про автора вірша «Дерева» (ми заїхали тут у Тополевий діл у штаті Північна Кароліна, куди веде дорога, яку мій добрий, терплячий, звичайно такий стриманий путівник гнівно називає «дуже вузькою й занедбаною», під чим я, навіть не бувши прихильником поета Кілмера, ладен підписатися). З борту найнятого моторного човна, яким керував літній, але й досі до огиди вродливий російський білогвардієць і навіть, як казали, барон (у моєї дурепи одразу спітніли долоні), що знав, мешкаючи колись у Каліфорнії, люб’язного Максимовича і його Валерію, нам дали змогу роздивитися недосяжну Колонію мільйонерів на острові на деякій відстані від берега штату Джорджія. Потім ми оглянули колекцію європейських готельних листівок у Міссісіпському музеї, присвяченому колекціонерським дивацтвам, де з гарячим припливом гордощів я знайшов кольорову фотографію батькової «Мірани», її смугасті маркізи, її прапор, що майорів над ретушованими пальмами. «Ну і що?» — неуважно озвалася Лоліта, а сама скоса поглядала на бронзово засмаглого господаря дорогої машини, що приїхав услід за нами до цього «музею дивацтв». Реліквії бавовняної доби. Ліс в Арканзасі, і на її смаглявому плечі рожево-бордовий набряк (укус комара чи мухи), який я здавив довгими нігтями вказівних пальців, щоб видушити з нього дивну прозору отруту, а потім довго висмоктував, аж поки наситився вволю її п’янкою кров’ю. Вулиця Бурбон (у Новому Орлеані), де тротуари, за словами путівника, можуть (цікава можливість) правити за кін для негренят, що ні-ні (цікавий стиль) та й станцюють гоцака за кілька центів (ото кумедія!), а в численних невеличких інтимних нічних кабаре повнісінько відвідувачів (ну, пустуни!). Зразки фольклору американського прикордоння. Садиби з часів до громадянської війни із залізними балконами і сходами ручної роботи — сходами, якими в розкішному кольоровому кіно актрисонька з пещеними сонцем плечима збігає, підібравши обома ручками — преграційно — перед спідниці з воланами (а на верхньому сходовому майданчику віддана, неодмінно чорношкіра служниця хитає головою). Інститут Менінґерів, психіатрична клініка (відвідана суто з пустотливості). Ділянка глинистого ґрунту з дивовижним візерунком ерозії, а навколо квіти юки, такі чисті й воскові, але в них огидно кишить якась біла міль. Індепенденс, штат Міссурі, де за давніх часів починався Ореґонський шлях, і Абілін, штат Канзас, де відбуваються змагання ковбоїв під егідою якогось «Скаженого Білла». Далекі гори. Близькі гори. Ще гори: синюваті красуні, недосяжні або всякчас перетворювані, одна по одній, у заселені пагорби; гори східних штатів — невдахи, а проти Альп — недоростки; західні колоси, що протинають серце й небо; їхні сірі, в снігових жилах, нездоланні вершини, що раптом з’являються за поворотом шосе; вкриті лісомвелетні під темною черепицею охайно перекритих ялинок, подекуди розірваною димчасто-блідим осичником; гірські формації рожевої і бордової барви — фараонічні, фалічні, «надміру допотопні» (за словами пересиченої Ло); сопки з чорної лави; квітневі гори з шерсткою вздовж хребта, наче в слоненяти; гори вересневі, що сидять сидьма, з важкими єгипетськими членами, складеними під опаданнями зношеного жовтого оксамиту; білуваті вицвілі гори в зелених круглих плямах дубів; одна остання — яскраво-руда з пишним синім килимом люцерни коло підніжжя.

Знову і знову різні пам’ятки. Мале Айсбергове озеро десь у Колорадо: кучугури снігу вздовж асфальту, подушечки дрібненьких австрійських квітів, і сніговий схил, яким Ло, в червоному кашкеті з козирком, намагалася з’їхати й розпищалася, потрапила під обстріл з боку якихось хлопчаків, що запустили в неї сніжки, й відповіла тією самою срібною монетою. Скелети обгорілих осик, групи загострених синіх суцвіть. Різні атракціони мальовничої дороги в горах, сотні мальовничих доріг у горах, тисячі Ведмежих долин, Іскристих джерел, Фарбованих каньйонів. Техас:посухою вражена рівнина. Кришталева зала в найдовшій у світі печері, вхід для дітей до дванадцяти років безкоштовний (а за Лоліту вже плати!). Колекція саморобних статуеток, що їх полишила місту місцева скульпторка: закрито щопонеділка — жахливущий понеділок, курява, вітер, суш. Парк Непорочного Зачаття в містечку на мексиканському кордоні, який я вже не смів перетнути. Там, і в інших садах, є чимало присмеркових істот на кшталт сіреньких колібрі, що ніби катують хоботком віночки туманних квітів. Шекспір, мертве місто в Нью-Мексико, де сімдесят років тому повісили з усіма соковитими подробицями бандита на ймення Росіянин Білл. Риборозплідна станція. Стільники жител у прямовисній скелі. Мумія дівчинки (індіанської сучасниці флорентійської Беатрисоньки). Пекельний каньйон — уже двадцятий. Наш п’ятдесятий вхід до якогось раю, за словами путівника, чия обкладинка тоді вже пропала. Сієста під ялинами. Кліщ у мене в паху. Завжди ті самі троє старих, у капелюхах і підтяжках, що влітку всотують вечірню прохолоду на лавці коло міського фонтана. Туманно-блакитна безодня за поруччям на гірському перевалі, і спини родини, яка насолоджується краєвидом (натомість Лоліта — палко, радісно, несамовито, напружено, з надією, без жодної надії — шепотіла: «Дивися, це Мак-Крістл із родиною, будь ласка, благаю тебе, заговори до них, — заговори до них, читачу! — будь ласка, я зроблю все, що ти хочеш, ой, будь ласка...»). Індіанські ритуальні танки, суто комерційного типу. ART — не «мистецтво» англійською мовою, а Американська Рефрижераторна Транзитна фірма. Очевидна Арізона, індіанські поселення, тубільні ієрогліфи, слід динозавра в піщаній ущелині — відбитий там тридцять мільйонів років тому, коли я був ще дитиною. Худорлявий, височенний блідий юнак з рухливим борлаком, що жер очима Лоліту та її жовтогарячо-брунатний животик між ліфчиком і трусиками (який я цілував через п’ять хвилин, мій бідолашний друже). Зима в пустелі, весна в передгір’ї, цвітіння мигдалю. Рино — найнудніше місто в Неваді з нічним життям, «космополітичним і добре розвиненим» (путівник). Винний завод у Каліфорнії, з церквою, збудованою у формі бочки. Долина Смерті. Замок Скотті. Сумнівні твори мистецтва, що їх збиравтакий собі Роджерс протягом багатьох років. Потворні вілли вродливих кіноактрис. Слід ноги англійського письменника Р. Л. Стівенсона на згаслому вулкані. Місія Долорес — чудова назва для роману. Фестони, вирізані в піщанику океанським прибоєм. Чоловік, що б’ється в буйному епілептичному нападі на голій землі, в штатному парку Російської улоговини. Синє-синє Кратерне озеро. Риборозплідна станція в штаті Айдахо і тамтешня каторжна в’язниця. Понурий Йєлловстоунський парк і його барвисті гарячі джерела, крихітки-гейзери, булькітливі райдужні грязі (символи моєї пристрасті). Стадо антилоп у заповіднику. Наша сота печера — з дорослих долар, з Лоліти п’ятдесят центів. Замок, що його збудував французький маркіз у Північній Дакоті. Палац кукурудзи в Південній Дакоті й гігантські голови президентів, вирубані в граніті вершини, що майорить у повітрі. Придорожні плакати з рекламними віршиками крему для гоління: «Прочитала ці рядки бородата Ната і тепер у нас вона — дружина магната». Зоологічний парк в Індіані з великим гуртом мавп, які живуть на бетонній реконструкції флагманської каравели Христофора Колумба. Мільярди дохлих ефемерид, що відгонять рибою, на склі кожного ресторанного вікна вздовж піщаного, нудного озерного берега. Жирні чайки на великих каменях — побачені з порома «City of Cheboygan», чий бурий, кудлатий дим схилився дугою над зеленою тінню, яку він сам і відкидав на блакитну поверхню озера. Смердючий мотель з нагнітальною трубою вентилятора, що проходила під міською каналізацією. Будинок Лінкольна, здебільшого фальсифікований, з настільними книжками й меблями тієї історичної доби, що їх пересічні відвідувачі побожно вважають за його особисте майно.

Між нами відбувалися сварки, великі й маленькі. Найбільші трапилися в таких місцях: Ажурні котеджі, штат Вірджинія; Парковий проспект, Літл-Рок, біля школи; Мілнерівський перевал на висоті 3389 м у Колорадо; ріг Сьомої вулиці й Центрального проспекту в місті Фенікс; Третя вулиця в Лос-Анджелесі (через те, що квитки на відвідування якоїсь кінозйомки вже продали); мотель «Тополева тінь», штат Юта, де шість молодих деревець були не вищі від Лоліти і де вона, a propos de гіеn (знечів’я), запитала мене, як довго я ще збираюся зупинятися з нею в душних хатках, чинячи гидоту й ніколи не живучи як нормальні люди. Північний проспект у Берксі, штат Орегон, ріг Західної Вашингтонської вулиці, навпроти гастроному; якесь містечко в Сонячній долині, штат Айдаго, перед цегляним готелем з приємним чергуванням блідо-рожевих і рум’яних цеглин, з тополею навпроти, чия струмениста тінь мінилася на меморіальній дошці місцевого списку полеглих. Полинна пуща між Пайнделом і Фарсоном. Десь у Небрасці, Головна вулиця (поблизу Першого національного банку, заснованого 1889 року) з якимсь залізничним переїздом у прогоні вулиці, а за ним — білими органними трубами силосу. І Мак-Евенська вулиця, на розі Вітонського проспекту, в мічиганському місті, названому його, його іменем.

Нам став знайомий дивний людський подорожник, hitch-hiker, homo pollex учених, який чекає, щоб його підібрала попутна машина, а також його численні підвиди й різновиди: скромний солдатик у новісінькому мундирі, що спокійно стоїть і спокійно усвідомлює дорожню зручність форми захисного кольору; школяр, охочий проїхати два квартали; вбивця, сповнений прагнення подолати дві тисячі миль; таємничий, нервовий, літній добродій з новенькою валізою й підстриженими вусиками; трійка оптимістичних мексиканців; студент, який виставляє напоказ сліди вакаційної чорної роботи не менш гордо, ніж назву знаменитого університету, виткану спереду на його трикотажній сорочці; безнадійна дама в непоправно поламаному автомобілі; безкровні, карбовано окреслені обличчя, глянцеве волосся й метушливі очі молодих негідників у крикливому вбранні, що енергійно, ледь не пріапічно виставляють напружений великий палець, щоб спокусити самотню жінку або похмурого комівояжера, який страждає на примхливе збочення.

— Ой, підберімо обов’язково! — часто благала Лоліта, потираючи одне об одне, тільки їй властивим рухом, голі колінця, коли який-небудь надто огидний екземпляр homo pollex, чоловік моїх літ і не менш широкий у плечах, із face a claques (обличчям для ляпасів) безробітного актора, йшов, обернувшись до нас і задкуючи просто перед нашим автомобілем.

Ох, мені доводилося дуже пильно наглядати за Лолітою, маленькою млосною Лолітою! Попри дитячу зовнішність, вона, завдяки, можливо, щоденній любовній зарядці, випромінювала невимовно млосне світіння, що приводило техніків на заправках, готельних розсильних, туристів, хамів у розкішних машинах, теракотових ідіотів коло синькою фарбованих басейнів до стану судомної хтивості, яка могла б лестити моєму самолюбству, якби не загострювала вкрай моїх ревнощів, бо маленька Лоліта цілком усвідомлювала це своє полум’яне світіння, і я не раз ловив її, coulant un regard (як вона потай поглядала) у бік того чи того кавалера, якого-небудь, наприклад, молодого підливача автомобільного масла з м’язистою золотаво-брунатною оголеною по лікоть рукою в браслетці годинника, і не встигав я відійти (щоб купити тій самій Лоліті солодкого льодяника), як вона і красень-механік уже самозабутньо обмінювалися приповідками, немов виспівували любовний дует.

Під час наших тривалих перепочинків я інколи залишався в ліжку, відпочиваючи після надто палкої вранішньої діяльності, і з душевної доброти (насичений, поблажливий Гум!) дозволяв їй вийти в сад помилуватись трояндами чи навіть перейти вулицю й відвідати дитячу бібліотеку в товаристві мотельної сусідки, негарної маленької Мері та її восьмирічного братика, і Лоліта, повертаючись, запізнювалася на годину: босонога Мері пленталася далеко позаду, а замість братика було двоє здоровил-старшокласників, золотоволосих гидюків, що складалися з м’язів і гонореї. Читачеві неважко уявити собі, що я відповідав пустунці, коли вона — щоправда, досить невпевнено — запитувала, чи можна їй піти з отак представленими мені Карлом і Фредом на роликову ковзанку.

Пам’ятаю, як в іншому місці, курної, вітряної днини, я вперше справді дозволив їй покататися на роликах. Лоліта, виявивши жорстокість, заявила, що не дістане жодної втіхи, якщо я піду з нею, бо тієї години, яку вона обрала, ринг був навмисне призначений для молоді. Після довгої суперечки ми виробили компроміс: я лишився сидіти в автомобілі, зупинившись серед інших (порожніх) машин, поставлених носом до роликової ковзанки просто неба, і міг бачити, як під її парусиновим шатром десь близько п’ятдесяти підлітків, чимало парами, безкінечно кружляють по колу під автоматичну музику, а вітер сріблить дерева. Моя Доллі була в синіх ковбойських штанах і білих чобітках, як і більшість дівчат на ковзанці. Я рахував оберти юрби, що розміряно торохтіла, — і раптом побачив, що її нема. Коли вона знову проїхала, її супроводили три дженджики, чию розмову я підслухав кілька хвилин тому: стоячи поза рингом, вони обговорювали дівчаток на ковзанці — і знущалися з премилої цибатенької кралечки, що з’явилась у червоних трусиках замість довгих штанів.

Автомобіліста на в’їзді до Арізони й Каліфорнії запитують, чи не ввозить він фруктів або рослинних продуктів, і на тих пунктах інспектор інколи так пильно придивлявся до нас, що бідолашне моє серце аж тьохкало. «А меду не везете?» — цікавився він, і моя медова дурепа розлягалася з реготу. Й досі вібрує в мене вздовж зорового нерва образ Лоліти, що їде верхи, — ланка в ланцюгу платного туру в’ючними стежинами; вона трусилася ступою за благенькою вершницею і перед червоношиїм джигуном з ранчо, а позаду нього їхав я й дивився на його гладкий торс у барвистій сорочці ще з більшою злобою, ніж дивиться автомобіліст на повільний ваговоз, що піднімається перед ним гірською дорогою. Або ж, на лижному курорті, я бачив, як вона плине від мене, небесна, відчужена від земного, на ефірному підйомному стільці, щораз вище і вище, до сяйної вершини, де чекали її усміхнені, голі по пояс атлети.

Хоч у якому місті ми зупинялись, я з властивою європейцеві ґречністю передусім дізнавався про адреси громадських басейнів для плавання, музеїв, місцевих шкіл, про кількість дітей у найближчій школі й таке інше; а потім, у мить відходу шкільного автобуса, усміхаючись і посіпуючись (я з’ясував, що в мене нервовий тик, тільки тому, що жорстока Лоліта перша передражнила його), я зупинявся в стратегічному пункті — зі своєю втікачкою-гімназисткою, що сиділа поряд у машині — і спостерігав, як дівчатка виходять зі школи: завжди мила картина. Ці зупинки невдовзі стали набридати моїй нетерплячій Лоліті, й, позбавлена, як властиво дітям, усякого співчуття до маленьких чужих забаганок, вона брутальною лайкою поливала мене за вимогу, щоб вона мене пестила, поки повз нас у сяєві сонця дефілюють синьоокі брюнеточки в синіх шортиках, шатеночки в зелених безрукавних курточках і хлопчакуваті димчасті блондиночки у злинялих бавовняних штанах.

Трохи поступаючись її примхам, я широко, всюди й завжди, підтримував її спільне купання з іншими дівчатками. Вона обожнювала сяйливі басейни і спритно пірнала. Ну а я, у зручному халаті, сідав у пістрявий чотиригодинний затінок після власного скромного занурення у воду, і ось розкошував з удаваною книжкою, або торбинкою цукерок, або і тим, і тим, або ні з чим, крім потай розпалених залоз, дивлячись, як вона пустує, в гумовій шапочці, вся бісерна від вологи, рівномірно засмагла, радісна, як на вакаційній рекламі, в тісних атласних плавках і ліфчику з оборками. Дванадцятирічна полюбовниця! Як самовдоволено я дивувався, що вона моя, моя, моя, як ніжно я переглядав наш недавній пополудній сеанс під стогони горлиць і планував наступний, передвечірній, і мружився у стрілчастому промінні, й порівнював свою Лоліту з іншими німфетками, що їх скнара випадок збирав навколо неї для моєї антологічної насолоди й добору; і тепер, поклавши руку на хворе серце, я, власне, не скажу, щоб котрась поміж них пробудила в мені гостріший потяг, ніж вона, або якщо й пробудила, то тільки у двох чи трьох виняткових випадках, в особливому світлі, за особливої суміші ароматів у повітрі: одного разу (випадок безнадійний) бліда дівчинка-іспанка, донька аристократа з важкою щелепою, а другого... mais je divague (але я відхиляюсь).

Звичайно, мені доводилося бути завжди насторожі, бо я, прозірливий ревнивець, виразно розумів усю небезпечність тих сліпучих ігор. Тільки-но я відвертався, скажімо, відходив на кілька кроків, щоб глянути, чи закінчили прибирати нашу хижку, як, повертаючись, заставав раптову переміну: Лолітонька, les yeux perdus (з млосними очима), занурюючи у воду й полощучи довгопалі ніжки, сиділа, розвалившись, на кам’яному краї басейну, а з кожного боку від неї напівлежав un brun adolescent (чорнявий підліток), що його її руса краса і ртуть у дитячих складочках живота безперечно, — гадав я, о Бодлер! — змусять se tordre (корчитись) у повторюваних сновиддях протягом багатьох ночей...

Я намагався навчити її грати в теніс, щоб мати з нею більше спільних забав, але, хоча свого часу я добре грав, учителем я виявився нікудишнім і тому наполіг у Каліфорнії, щоб вона взяла кілька дорогих уроків у знаменитого екс-чемпіона, довгов’язого зморшкуватого старого з цілим гаремом м’ячикових хлопчиків. Поза майданчиком він видавався страхітливою руїною, але іноді під час уроку, коли, щоб і далі обмінюватись м’ячем, він дозволяв собі удар, чистий, мов кактусова квітка, й зі струнним дзенькотом повертав м’яч учениці, це божественне поєднання ніжної точності й державної могуті нагадувало мені, що тридцять років тому, в Каннах, я бачив, як саме він ущент розбив великого Гобера! До того, як вона почала тренуватися з ним, я думав, що вона ніколи не навчиться грати. Вряди-годи я тренував свою бездарну дівчинку на якомусь готельному майданчику, — й переді мною поставали ті далекі дні, коли під сильним гарячим вітром, у вихорі куряви, в тумані дивної втоми я давав м’яч за м’ячем веселій, невинній, витонченій Аннабеллі (блиск браслетки, плісирована спідничка, чорна оксамитова смужка на чолі). Кожне моє слово, кожна наполеглива порада тільки поглиблювали понуру злобу Лоліти. Дивна річ, вона віддавала перевагу не нашим вправам, а — принаймні до приїзду в Каліфорнію — безформному переляпові (й безкінечним пошукам м’ячів) із тоненькою, слабенькою, але на диво гарненькою — у стилі ange gauche (незграбного янгола) — перевесницею. Як глядач, завжди ладний надати допомогу, я підходив до тієї чужої дівчинки і вдихав її легкий мускусний запах, поки чіпав її голу руку і тримав її за кисть з випнутою кісточкою або пересував туди-сюди тиском долоні її прохолодну ногу, щоб домогтися кращої постави для удару зліва. Тим часом Лo, нагнувшись уперед, із сонячно-русими косами, які спадали їй на обличчя, вбивала ракетку, мов ціпок каліки, в землю й видавала страшний крик огиди, породженої моїм утручанням. Я давав їм спокій і, сидячи збоку, далі дивився на них і порівнював їхні рухи. Це було на півдні Арізони, здається, там, де зимові дні ледачкуваті, з теплим сподом. Незграбна Лолітонька промахувалась і лаялась, бо найпростішою подачею попадала в сітку або у відчаї здіймала ракетку до неба, показуючи вологий, блискучий молодий пух під пахвою, тоді як її ще вайлуватіша й не менш чарівна партнерка сумлінно кидалася на кожен м’яч і неодмінно мазала, але вони обидві страшенно тішились і ясними, дзвінкими голосами не припиняли вести точний рахунок своєї безглуздої гри.

Пам’ятаю, як я запропонував принести їм холодних напоїв: піднявся посипаною гравієм стежиною й повернувся, несучи дві високі склянки ананасного соку, з газованою водою і бурштиновою кригою. Раптом я відчув порожнечу в грудях і зупинився: дівчаток на майданчику не було. Я нахилився, щоб поставити склянки на землю, — і чомусь із крижаною ясністю побачив обличчя щойно вбитої Шарлотти. Я озирнувся, і мені здалося, ніби майнула постать Лоліти в білих шортиках, що крізь плямисту тінь йшла геть садовою доріжкою в супроводі високого чоловіка, що ніс дві ракетки. Я ринувся за ними, але, почавши з хрускотом продиратися крізь кущі, побачив, уже в іншому полі зору (немов лінія життя щоразу роздвоювалася), свою Лоліту в довгих штанах та її подругу в шортиках, що ходили вздовж і впоперек по засіяній мітлицею галявинці й хльоскали ракетками по кущах, безладно шукаючи останній загублений м’яч.

Перебирати ці світлі подробиці мене спонукає здебільшого бажання довести моїм суддям, що я просто зі шкури пнувся, щоб забезпечити своїй Лоліті найможливіші насолоди. Як радісно було бачити її, дитину, коли вона показувала іншій дитині одне з небагатьох своїх досягнень, скажімо, особливий спосіб стрибати зі скакалкою! Менша німфетка, прозоро-бліда кралечка з незасмаглими лопатками, тримаючи правою рукою кисть лівої за спиною, на все око дивилась, — як дивилося й павичеве сонце, лежачи на гравії під квітучими деревами, серед мого багатоокого раю, — дивилась, як моя вкрита ластовинням вульгарна дзиґа підскакувала, повторюючи рухи такої сили інших дівчаток-гравців, виглядом яких я так упивався на поцяткованих сонцем, щедро политих, напахчених свіжістю тротуарах і парапетах старої Європи. Трохи згодом вона повертала скакалку своїй маленькій подрузі-іспанці і тепер дивилася сама, спостерігаючи засвоєння науки, іноді прибираючи коси з чола, або складаючи руки на грудях і наступаючи носком однієї ноги на підйом другої, або легко опустивши руки на свої ще хлопчачі стегна, і я йшов перевірити, чи скінчили нарешті кляті мотельні покоївки прибирати наш котедж; пересвідчившись, я на прощання лагідно кивав сором’язливій, чорнокосій дівчинці — пажеві моєї принцеси — і, батьківським жестом глибоко запустивши пальці під кучері Лолітоньки, а потім ніжно, але міцно обхопивши її за шию, вів свою дитинку, що пручалась, до нашого затишного будиночка для швидкого злягання перед обідом.

— Чия це кицька так подряпала вас, бідолашного? — скрикувала зріла, м’ясиста, гарна жінка — гидкого для мене типу, з тих, яким я завжди надто подобався, — звертаючись до мене за табльдотом у «великому домі» під час обіду, після якого мали початися пообіцяні Лоліті танці. Ось чому я намагався триматися чимдалі від людей, тоді як Лоліта, навпаки, докладала всіх можливих зусиль, щоб утягти в свою орбіту найбільшу кількість потенційних свідків.

Вона, мовлячи образно, виляла хвостиком — і навіть усім своїм маленьким задом, як сучки, — коли часом до нас підступав, ошкірившись усмішкою, незнайомець і починав жваву розмову, спираючись на порівняння географічних даних на номерних знаках наших машин: «Далеко ж ви заїхали!» Допитливі батьки-матері, прагнучи видобути з Лоліти щось про мене, пропонували їй піти з їхніми дітьми в кіно, але я завжди відмовлявся замість неї. Кілька разів ми з нею мало не попалися. Каскади клозетів переслідували мене, звичайно, в усіх наших караван-сараях, але я ніколи не уявляв собі, які тонкі ті вафельні перегородки в мотелях «поєднаного» типу, аж поки, якось увечері, після надто гучних з мого боку стогонів насолоди, чоловіче покашлювання за спиною заповнило паузу не менш виразно, ніж якби я сам прочистив горло, а другого ранку, поки я пив ранкову каву в молочному барі (Лоліта завжди спала довго й полюбляла, щоб я їй приносив глечичок гарячої кави в ліжко), мій нещодавній сусіда, літній йолоп у безрамних окулярах на довгому чеснотливому носі і з профспілковим значком у петлиці, спромігся спокійнісінько втягти мене в розмову й поцікавився мимохідь, чи не встає моя «жіночка» так само неохоче, як і його, коли не живе вдома на фермі; якби мене не душило усвідомлення моторошної небезпеки, я б видобув чимало насолоди з враженого, здивованого виразу, який з’явився на його тонкогубому обвітреному обличчі, коли я лаконічно відповів, сповзаючи з високого табурета, що «я, слава Богу, вдівець».

Як солодко було приносити їй каву — і не давати їй, поки не виконає свого ранкового обов’язку! Яким я був вдумливим другом, яким чуйним батьком, яким уважним педіатром, що обслуговував усі фізичні потреби своєї напівбрюнеточки! Дорікаю природі тільки в одному: я не міг, як хотілося б, вивернути свою Лоліту навиворіт і прикластися жадливими вустами до молодої маточки, невідомого серця, перламутрової печінки, морського винограду легень, пари миловидних нирок! У надто тропічні дні, в липкій задусі котеджу мені подобалося прохолодне відчуття шкіряного сидіння фотеля під моєю масивною наготою. Я тримав її в себе на колінах. Вона сиділа, як звичайнісінька дитина, колупаючись у носі, вся поглинена легким читвом у додатку до газети, не менш байдужа до виявів мого раювання, ніж якби вона сіла на випадковий предмет — черевик, скажімо, чи ляльку, або руків’я ракетки — і не виймала з-під себе просто з лінощів. Очима вона стежила за пригодами своїх улюблених персонажів на сторінці гумору (серед них була добре намальована дівчинка-нечупара в білих шкарпетках, вилицювата й незграбна, якою я й сам залюбки б натішився). Любила вивчати подробиці на фотографіях фатальних автомобільних зіткнень. Ніколи не сумнівалася в реальності місця, часу й обставин, начебто пов’язаних з рекламними знімками голоногих красунь. І на диво захоплювалася портретами провінційних наречених, дехто з яких був у повному вінчальному обладунку, з букетами в руках і окулярами на носі.

На Лоліту сідала муха і прогулювалася в околицях її пупика або бралася досліджувати ніжні, бліді віночки пипок. Вона намагалася піймати її в кулак (Шарлоттин спосіб), а потім зазирала до відділу «Погляньмо, які ви кмітливі».

«Погляньмо, які ви кмітливі. Чи думаєте ви, що було б менше злочинів проти моралі, якби дівчатка дотримувалися певних правил. Не гралися б поблизу громадських убиралень. Не приймали б ні ласощів від чужих, ні пропозиції «покататися». Записували б номер автомобіля, що підібрав їх...»

— І фабричну марку ласощів, — підказав я.

Вона читала далі, відсуваючи щоку від наступу моєї щоки (і це був, зауваж, ще легкий день, о мій читачу!):

— «Якщо в тебе немає олівця, але ти вже вмієш читати...»

— Ми, — вставив я жартівливо, — середньовічні мореплавці, поклали до цієї пляшки...

— «Якщо, — повторила вона, — в тебе немає олівця, але ти вже вмієш читати й писати, — ось що він хоче сказати, розумієш тепер, бовдуре? — спробуй надряпати номер на землі коло дороги...»

— ...своїми пазурцями, Лоліто.

3.

Вона ввійшла в мою країну, в бордову й чорну Гумбрію, з необережною цікавістю; озирнула її зі зневажливо-неприязною усмішкою, і тепер мені видавалося, ніби вона ладна відкинути її зі звичайнісінькою огидою. Ніколи не вібрувала вона під моїми перстами, і верескливий окрик («Що ти, власне, робиш?) був мені єдиною винагородою за всі намагання розтермосити її. Не чудовому світові, запропонованому їй, віддавала перевагу моя дурепа, а найнуднішому фільмові, найсолодкавішому сиропові. Подумати лишень, вибираючи між сосискою і Гумбертом, вона неодмінно й нещадно брала до рота сосиску. Не пам’ятаю, чи згадував я в попередньому розділі назву бару, де я снідав? Він називався так: «Крижана Королева». Сумовито усміхаючись, я сказав Лоліті:

— А ти — моя крижана принцеса.

Вона не зрозуміла цього жалюгідного жарту. Ох, не супся, читачу! Я аж ніяк не прагну створити враження, ніби мені не давалося щастя. Милий читач повинен зрозуміти, що мандрівник, володіючи німфеткою, яка зачарувала й поневолила його, перебуває немов за межами щастя! Адже немає на землі іншого такого блаженства, як насолода пестити німфетку. Воно «поза конкурсом», це блаженство, належить до іншого класу, іншого порядку почуттів. Так, ми сварилися, так, вона бувала гидезна, так, вона всіляко перешкоджала мені, але, незважаючи на її гримаси, незважаючи на брутальність життя, небезпечність, моторошну безнадійність, я все-таки жив у справжніх глибинах самостійно обраного раю, — раю, небеса якого пломеніли, мов пекельний вогонь, але все-таки раю.

Який-небудь досвідчений психіатр, що вивчає тепер мою працю, — і що його доктор Гумберт устиг, сподіваюся, занурити в стан кролячого гіпнозу, — безперечно, дуже хотів би, щоб оповідач повіз свою Лоліту на берег моря і принаймні там «задовольнив» давній потяг, а саме: позбувся «неусвідомленої» нав’язливості незакінченого дитячого роману з першою маленькою міс Лі.

Що ж, товаришу, дозвольте вам сказати, що я справді шукав пляжу, хоча змушений на додачу признатися, що, доки ми добулися до того міражу сірої води, моя супутниця вже подарувала мені стільки насолод, що мрія про «князівство побіля моря», про «сублімовану Рив’єру» й таке інше давно перестала бути глибинним потягом і звелася до розважливої гонитви за суто теоретичним переживанням. Едгарові янголи знали про це — і подбали про все відповідно до тих знань. Відвідини цілком переконливого узбережжя на атлантичному боці виявилися геть зіпсованими негодою: тяжке, набрякле небо, мулисті хвилі, неохопний, дарма що цілком пересічний, туман — що могло бути дальшим від виразного чару, лазурного довкілля й рум’яних обставин моєї середземноморської пригоди? Два-три напівтропічні пляжі на Мексиканській затоці були доволі сонячні, але всіяні отруйними зірчастими або драглистими тварюками і провіяні ураганним вітром. Нарешті, на Каліфорнійському узбережжі, навпроти привиду Тихого океану, я знайшов своєрідне усамітнення в печері, до якої долинали, з клаптика пляжу за гнилими деревами, зойки кількох дівчаток-скаутів, що вперше купалися за великого прибою, але туман нависав, наче мокра ковдра, пісок був неприємно зернистий і клейкий, Лоліта вся покрилася сиротами та піщинками, і (єдиний раз у житті!) я відчував до неї не більший потяг, ніж до ламантина. Проте мої вчені читачі, мабуть, піднесуться духом, коли я поясню їм: навіть якби ми надибали де-небудь на чуйний до нас морський бережечок, було б пізно, бо моє справжнє «визволення» прийшло набагато швидше: саме тієї миті, коли Аннабелла Гейз, вона ж Долорес Лі, вона ж Лоліта, явилася мені, смагляво-золота, навколішки, з поглядом, спрямованим угору, на тій убогій веранді, у фіктивній, нечесній, але напрочуд удалій приморській комбінації (хоча поблизу не було нічого, крім другосортного озера).

На цьому я закінчу перелік особливих відчуттів, залежних, якщо не похідних, від постулатів сучасної психіатрії. Після цього я відмовився і примусив Лоліту відмовитися від пляжів, що тільки наганяли сум, коли були пустельні, або ж були перенаселені, коли їх поливало сонце. Крім того, мене ще переслідували спогади про мої безнадійні блукання в міських парках Європи, і тому я невпинно цікавився можливістю любовних ігор просто неба й шукав підходящих місць на тому «лоні природи», де зазнав колись багатьох ганебних відмов. Доля й тут повстала проти мене. Розчарування, які я тепер хочу зареєструвати (тихенько відхиливши свою розповідь до тих ненастанних ризиків і страхів, які супроводили моє щастя), ніяк не повинні ставити під сумнів американську глушину — ліричну, епічну, трагічну, але ніколи не схожу на Аркадію. Та глушина прекрасна, розпачливо прекрасна, і їй властива якась оката, ніким не оспівана, невинна покора, якої вже не мають лакові, фарбовані, лялькові швейцарські села і вдосталь прославлені Альпи. Незліченні коханці лежали в обіймах, цілуючись, на рівненькому газоні гірських схилів Старого Світу, на пружному, як дорогий матрац, моху, коло зручного для користування гігієнічного струмка, на грубих лавах під прикрашеними вензелями дубами і в численних хижках у затінку численних букових лісів. Але в американській глушині любитель свіжого повітря не знайде таких зручних можливостей віддатися найдавнішому злочинові та забаві. Отруйні рослини обпечуть сідниці його коханої, безіменні комахи в зад ужалять його; гострі часточки лісового килима поколють йому коліна, комахи покусають їй колінця, і всюди навколо лунатиме неперервний шерех потенційних змій, — що я кажу: напіввимерлих драконів! — тоді як схожі на крихітних крабів насінини хижих квітів ліпляться у вигляді мерзенної смарагдової скоринки і до чорної шкарпетки на підв’язці, і до білої непідтягненої шкарпеточки.

Трохи гіперболізую. Якось улітку, опівдні, трохи нижче від межі поширення лісів, де небесного відтінку суцвіття (я б назвав їх живокостом) скупчилися навколо жебонливого гірського потічка, ми нарешті знайшли, Лоліта і я, усамітнене романтичне місце, приблизно метрів за тридцять над перевалом, де лишили автомобіль. Схил видавався незатоптаним. Остання засапана сосна зупинилася для заслуженого перепочинку на скелі, до якої долізла. Побачивши нас, свиснув і втік бабак. Я розстелив плед для Лоліти. Під ним тихо потріскував трав’янистий сушняк. Кіпріда прийшла і пішла. Зазублена скеля, що увінчувала верхній схил, і густий чагарник нижче від нашого ложа начебто мали захищати нас і від сонця, і від людини. Гай-гай, я не взяв до уваги ледве помітної бічної стежини, що підступно петляла між кущами й каміннями неподалік від нас. Саме тоді нас мало не заскочили, отож не дивно, що цей випадок назавжди вилікував мене від туги за буколікою.

Пам’ятаю, операція була закінчена, зовсім закінчена, і вона схлипувала у мене в обіймах — живодайна буря ридань після одного з тих нападів вередливої понурості, які так почастішали за цей загалом чудовий рік. Я щойно забрав назад якусь дурнувату обіцянку, яку вона вичавила з мене, скориставшись сліпим нетерпінням чоловічої пристрасті, і ось тепер вона розкинулася на пледі, обливаючись слізьми, і щипала мою пестливу руку, а я радісно сміявся, і огидний, несказанний, нестерпний і — як я підозрюю — довічний жах, що його я тепер пізнав, був тоді лише чорною цяточкою в сяєві мого щастя, і ось так ми лежали, коли я зазнав одного з тих струсів, які врешті збили моє бідолашне серце з пантелику, бо я раптом натрапив на темні, незмигні очі двох дивних і прегарних дітей, фавника і німфетки — близнюків, судячи з їхніх абсолютно однакових пласких чорних кіс і безкровних личок. Вони припали до землі, прикипівши до нас очима, і синява їхніх однакових костюмчиків зливалася з синявою гірських квітів. Відчайдушним рухом я схопив плед, щоб прикритися ним, — і водночас щось схоже на пушбольний м’яч у білих горошинках почало повертатися в кущах коло нас, перетворюючись поступово в спину опасистої стриженої брюнетки, яка розгиналася й машинально додала ще одну дику лілею до свого букета, озираючись на нас через голови своїх чарівливих, із синього каменя вирізьблених дітей.

Нині, коли в мене на сумлінні зовсім інша біда, я знаю, що я сміливий чоловік, але тієї пори я й не здогадувався про це і, пам’ятаю, здивувався власній холоднокровності. Прошепотівши один із тих стриманих наказів, що їх, незважаючи на страхітливість становища, віддаєш розгублено-скуленій тварині (якою безумною надією або ненавистю тріпочуть боки молодого звіря, коли чорні зірки розриваються в серці дресирувальника!), я примусив Лоліту підвестися, і ми статечно пішли геть, а потім з непристойною поквапністю сповзли на шлях, де лишався автомобіль.

За ним стояла чепуриста машина сімейного взірця, і гарний ассирієць із синьо-чорною борідкою, un monsieur tres bien (пристойного вигляду добродій), у шовковій сорочці й багряних штанах, мабуть, чоловік тієї гладухи-ботанічки, з повагою фотографував напис, який сповіщав висоту перевалу. Вона була значно вищою за три тисячі метрів, і я задихався. Ми рушили, захрустів пісок, машину занесло, а Лоліта й далі доодягалася, безладно вовтузячись і лаючи мене такими словами, що їх, як на мене, не годиться знати дівчаткам, а вживати й поготів.

Траплялися й інші неприємності. Скажімо, одного разу в кіно. Тоді Лоліта ще відчувала до нього справжню пристрасть (скорочену потім до млявої поблажливості, коли вона знову стала ходити до гімназії). За один рік ми з нерозбірливим захватом передивилися десь сто п’ятдесят, а то й двісті фільмів, причому іноді нам доводилося дивитись ту саму хроніку по кілька разів, бо різні головні картини супроводив той самий випуск кіножурналу, що тягся за нами від містечка до містечка. Понад усе вона полюбляла такі види фільмів, і то в такому порядку: музично-комедійні, гангстерські, ковбойські. У першій категорії фільмів справжнім співакам і танцюристам, що брали в них участь, приписували несправжні сценічні кар’єри в якійсь — власне, «горетривкій» — сфері існування, звідки вигнали смерть і правду й де сивий, зворушений і в технічному розумінні безсмертний батько, який спершу несхвально ставився до артистичної кар’єри навіженої доньки, неодмінно закінчував тим, що палко плескав їй на прем’єрі в дивовижному театрі. Світ гангстерів був особливий: там героїчні репортери зазнавали страшних катувань, телефонні рахунки доходили до мільярдів доларів, і в мужній атмосфері невмілої стрілянини злодіїв переслідували по ринвах і в пакгаузах патологічно безстрашні полісмени (мені судилося завдати їм меншого клопоту). Були, нарешті, фільми «Дикого Заходу» — теракотовий краєвид, червонолиці блакитноокі ковбої, гонориста, але гарнесенька вчителька, яка щойно прибула до Гримучої Ущелини, кінь, що зіп’явся дибки, стихійна паніка худоби, револьверна цівка, що з дзенькотом розбиває шибку, неймовірна бійка навкулачки, під час якої гепає гора запилюжених старомодних меблів, столи використовують як зброю, сальто рятує героя, рука зловмисника, яку герой притис до землі, й далі намагається намацати кинутий мисливський ніж, бійці крекчуть, виразно б’є кулак по підборіддю, нога гамселить у черево, герой, пірнувши, навалюється на зловмисника, і одразу після цього, як людина зазнала стількох мук, що від них упав би сам Геракл (кому, як не мені, знати тепер про це!), нічого не видно, крім досить привабливого кров’яного сліду на бронзовій вилиці розпашілого героя, що обіймає красуню-наречену на далекому кордоні цивілізації. Мені пригадується денний сеанс у маленькому затхлому кінематографі, набитому вщерть дітьми й насиченому гарячим душком кіноласощів — смажених кукурудзяних зерен. Сходив жовтий місяць над муркітливим гітаристом у нашийній хустці; він поставив ногу на соснову колоду й пощипував струни, і я — абсолютно невинно — закинув руку за плече Лоліти і щокою наблизився до її скроні, як раптом дві відьми за нами забурмотіли якісь дивні речі; не знаю, чи правильно я зрозумів, але те, що я наполовину розчув, примусило мене зняти з неї мою ласкаву руку і, звичайно, решта фільму пройшла для мене в тумані.

Ще один струс, пригадую, був пов’язаний із містечком, яке ми на зворотному шляху перетинали вночі. Кілометрів за тридцять до того я сказав їй, що школа, де вона буде навчатися в Бердслі, — доволі високого рівня заклад без спільного навчання й без сучасних витребеньок, після чого Ло пригостила мене однією із властивих їй обурених тирад, де благання й образи, самоствердження й лукавість, злісна вульгарність і дитячий розпач спліталися в дратівливу подобу логіки, що викликало таку ж подобу пояснення від мене. Сплутаний її несамовитими словами (розмріявся!., я не дурочка, щоби всерйоз це сприймати... падлюка... ти не можеш командувати мною... я зневажаю тебе... тощо), я їхав через спляче місто з шаленою швидкістю вісімдесят кілометрів за годину, не перериваючи рівного шосейного ходу, і ось тут двоє патрульних направили свій прожектор на машину й наказали мені з’їхати на узбіччя. Я шикнув на Ло, яка машинально продовжувала плести нісенітниці. Поліцейські розглядали нас зі зловтішною цікавістю. Раптом вона, промінячи ямочками, посміхнулася їм так солодко, як ніколи не посміхалася моїй орхідейній мужності; адже в певному розумінні моя Ло боялася закону ще більше, аніж я; і коли добрі патрульні вибачили нам і ми підлесливо поїхали повзком далі, її повіки стулились і затріпотіли — вона імітувала повну знемогу.

Тут мені знову доводиться зробити дивне зізнання. Ви сміятиметесь, але, якщо сказати всю правду, мені якось ніколи не щастило точно з’ясувати юридичний аспект ситуації. Не знаю його й досі. Ох, звичайно, якісь випадкові вістки дійшли до мене. Алабама забороняє опікунові міняти місце проживання підопічної дитини без дозволу суду; Міннесота, перед якою низько схиляюся, передбачає, що, коли родич бере на себе захист і опіку дитини, яка не має чотирнадцяти років, до авторитету суду не вдаються. Питання: чи може вітчим знадливої до судоми в грудях, ледве опушеної ясочки, вітчим усього з одномісячним стажем, неврастенік-удівець з невеликим, але самостійним, прибутком у теперішньому, і з парапетами Європи, розлученням і сидінням у кількох божевільнях у минулому, — чи може він правити за родича, а отже, і стати природним опікуном? І якщо ні, чи повинен я, чи смію я, лишаючись у межах розумного, повідомити якийсь відділ соціального забезпечення й подати прохання (як, власне, подають прохання?), і дозволити, щоб представник суду розслідував побут лагідного, але слизького Гумберта і небезпечної Долорес Гейз? У численних книжках про шлюб, розбещення та усиновлення, в які я потай зазирав у публічних бібліотеках великих і малих міст, я нічого не вичитав, крім темних натяків, що держава — верховний опікун дівчаток у найніжнішому віці. Пільвен і Запель, якщо я правильно запам’ятав їхні прізвища, автори солідної праці про шлюбні закони, цілковито ігнорували вітчимів із сирітками, що лишилися в них на руках і колінах. Найкращий мій приятель, випущена Міністерством соціального забезпечення монографія (Чикаго, 1936 p.), яку ні в чому не винна стара панна насилу викопала для мене з порохнявих глибин бібліотечного складу, стверджувала таке: «Не існує такої норми, що кожен неповнолітній повинен мати опікуна; роль суду пасивна, і він тільки тоді починає діяти, коли становище дитини явно стає загрозливим». Я дійшов висновку, що людину призначають опікуном лише після того, як вона висловить урочисте й формальне бажання стати ним; але цілі місяці можуть пройти, поки її викличуть на слухання справи йдозволять їй відростити пару сизих крилець, належних її статусові, а тим часом прекрасне демонське дитя кинуте законом напризволяще, що, власне, й стосується Долорес Гейз. Потім слухають справу. Два-три запитання з боку судді, дві-три заспокійливі відповіді з боку адвоката, усмішки, кивок, мжичка надворі, — і затвердження статусу відбулося. І все-таки я не наважувався. Не пхатися, бути мишею, лежати, згорнувшись у норі! Суд починав розвивати судомну діяльність тільки тоді, коли встрявало грошове питання: два корисливі опікуни, обкрадена сирота, третій — ще зубастіший — учасник... Але в цьому випадку все було в досконалому порядку, давно був складений інвентар, і невеличка материна спадщина чекала в повній недоторканності повноліття Долорес Гейз. Розважливим курсом, здавалося, було б утримання від подачі прохання. Так, але чи не втрутиться якась організація, на кшталт Філантропічного товариства, якщо я сидітиму надто тихо?

Приязно настроєний Фарло, що був чимсь на кшталт судового стряпчого і міг би, напевне, дати солідну пораду, був надто заклопотаний раковим захворюванням дружини, щоб зробити більше, ніж обіцяв, а саме: далі дбати про вбоге майно Шарлотти, поки я оклигаю, доволі поступово, від важких переживань після її смерті. Я прищепив йому думку, що Долорес — моя незаконна дочка, і тому не міг сподіватися, щоб він, власне, чужа людина, цікавився моєю ситуацією. Як читач устиг, певно, збагнути, життєвого сприту я не мав, але, звичайно, ані лінощі, ані незнання не повинні були перешкодити мені шукати професійної підмоги. Зупиняло мене жахливе відчуття, що, коли я стану чіплятися до долі й намагатись обґрунтувати та обміркувати її нечуваний подарунок, цей подарунок раптом відберуть у мене, як той палац на вершині гори в східній казці, який зникав, тільки-но той чи той покупець запитував сторожа, чого це здалеку так ясно видніє смужка надвечірнього неба між чорною скелею і фундаментом.

Я подумав, що в Бердслі (де міститься Бердслійський жіночий університет) я, мабуть, знайду ті довідники, з якими мені ще не пощастило ознайомитись, як-от із трактатом Вернера «Про американський закон опікунства» або кількома брошурами, що їх видає Дитяче Бюро. Я вирішив, крім того, що для Лоліти будь-що буде краще за ту деморалізаційну бездіяльність, у якій вона опинилася. Мені щастило примусити її надати мені стільки солодких послуг, — їх перелік украй здивував би педагога-теоретика, — але ні погрозами, ні благаннями я не міг переконати її прочитати щось інше, крім так званих коміксів та оповідань у журнальчиках для американської прекрасної статі. Будь-яка література трохи вищого рангу відгонила для неї гімназією, і, хоча Лоліта була не від того, щоб спробувати коли-небудь прочитати казки Шехерезади або книжку «Маленькі жінки», вона категорично відмовлялася марнувати «вакації» на такі поважні, вчені книжки.

Тепер я думаю, що було великою помилкою повернутися на схід і віддати її до приватної гімназії в Бердслі, замість того, щоб якимсь чином перетнути мексиканський кордон, до якого було так близько, і причаїтися років на два в субтропічному раї, після чого я міг би спокійнісінько одружитися зі своєю малою креолкою, бо, зізнаюсь, судячи зі стану моїх залоз і гангліїв, я впродовж одного дня переходив від одного полюса божевілля до другого: від думки, що десь 1950 року мені доведеться тим або іншим чином спекатися важкого підлітка, чиє чарівне німфетство доти випарується, до думки, що за певної старанності та сприятливих обставин мені, можливо, пощастить у недалекому майбутньому примусити її породити найвитонченішу німфетку з моєю кров’ю в жилах, Лоліту II, якій виповнилося б вісім чи дев’ять років 1960 року, коли я ще був би dans la force de I’age (у розквіті сил); ба більше: в підзорної труби мого розуму чи безуму вистачало сили добачити в далині років un vieillard encore vert (ще бадьорого «зеленого» старого) (чи ця зелень — звичайнісінька гниль?), дивакуватого, ніжного, слинявого доктора Гумберта, що вправляється на безкінечно знадливій Лоліті III у «мистецтві бути дідом», яке оспівав Віктор Гюґо.

Не маю сумніву, що протягом тієї нашої безтямної подорожі я як батько Лоліти I був кумедно незадовільним. А втім, я дуже старався. Я читав і перечитував книжку з ненавмисне біблійною назвою: «Пізнай свою доньку», діставши її в тій самій крамниці, де купив Лоліті, в її тринадцятий день народження, розкішне, як кажуть у комерції, видання з «гарними» ілюстраціями «Русалоньки» Андерсена. Але навіть у наші найкращі миті, коли ми читали дощової днини (причому Лолітин погляд знай перелітав од вікна до її наручного годинника і знову до вікна), або добре й ситно обідали у велелюдному diner (осілій подобі вагона-ресторану), або грали в підкидного дурня, або ходили по крамницях, або мовчки споглядали з іншими автомобілістами та їхніми дітьми розбиту, кров’ю заляпану машину й жіночу туфельку в канаві (чую, як Лоліта каже, коли ми рушаємо: «Це був точно той тип спортивних туфель, який я вчора так марно описувала дурневі-продавцеві!»), — в усі ці випадкові миті я видавався собі не менш невірогідним батьком, ніж вона — донькою. Можливо, гадав я, саме ця схожа на втечу зміна місць так згубно впливає на нашу здатність мімікрії? Можливо, постійне місце проживання й рутина шкільного життя трохи поліпшать ситуацію?

У виборі Бердслі я керувався не тільки тим, що там була більш-менш пристойного тону жіноча гімназія, а й тим, що там містився відомий жіночий університет. Мені хотілося бути case (мати певне місце проживання й роботу), хотілося приліпитися до якоїсь строкатої поверхні, з якою непомітно злилися б мої арештантські смужки. Отож я й згадав про добре мені знайомого професора французької літератури в Бердслійському університеті: добряга використовував у класах мої підручники й навіть запросив мене одного разу приїхати прочитати лекцію. Звичайно, лекторство в жіночому університеті ніяк не могло спокусити мене, бо я (як уже раз зазначено на сторінках цієї сповіді) навряд чи знаю ще бридкіші зовнішності, ніж тяжкі, відвислі зади, товсті литки і прищаві лоби більшості студенток (може, я бачу в них гробниці з огрубілої жіночої плоті, в яких живцем поховані мої німфетки!), але я тужив за етикеткою, життєвим тлом, подобою, і, як розповім невдовзі, існувала ще одна особлива й досить химерна причина, чому товариство милого Гастона Ґодена могло б правити мені за винятково надійний захист.

Було, нарешті, питання грошей. Мій бюджет не витримував витрат, спричинених нашою розважальною подорожжю. Я, правда, намагався обирати не дуже дорогі хижки, але раз по раз наш бюджет тріщав від стоянок у гомінких готелях-люкс або претензійних «дудках» (псевдоранчо для дженджиків). Величезні суми йшли й на огляд пам’яток і на Лолітин гардероб, та й старий гейзівський ридван, дарма що жилава й вельми віддана машина, всякчас потребував більш-менш дорогого ремонту. В одній із книжечок маршрутних карт блокнотного типу, випадково залишеній серед паперів, що ними влада ласкаво дозволила мені скористатися для цих записок, я знайшов деякі свої підрахунки, з яких випливає, що впродовж екстравагантного 1947/48 року, від одного серпня до другого, пристанище і харч коштували нам десь 5500 доларів, а бензин, масло й ремонт — 1234 долари; майже стільки ж пішло на різні додаткові витрати, тож за сто п’ятдесят днів реальної подорожі (ми проїхали десь 44000 кілометрів!) і приблизно двісті днів проміжних стоянок скромний рантьє Гумберт витратив 8000 доларів, або, скажімо, навіть 10 000, бо через свою непрактичність я забув, мабуть, чимало інших витрат.

І ось ми знову рушили на схід: я радше спустошений, ніж окрилений торжеством пристрасті, а вона аж пашіла здоров’ям, відстань між здухвинними кістками в неї й далі була не ширша, ніж у хлопчиків, хоча зріст збільшився на два вершки, а вага — майже на чотири кілограми. Ми побували всюди. Загалом ми нічого не бачили. А сьогодні я ловлю себе на думці, що наші довгі мандри лише осквернили звивистою смугою слизу прекрасну, довірливу, мрійливу величезну країну, що звелася, коли скінчилися мандри, до колекції заяложених карт, розшарпаних путівників, старих шин та її схлипувань уночі — щоночі, кожнісінької ночі, тільки-но я прикидався, ніби сплю.

4.

Коли крізь гірлянди тіней і світла ми під’їхали до 14-го номера на вулиці Теера, нас зустрів серйозний маленький хлопчик із ключами й запискою від Гастона, що зняв для нас цей будинок. Моя Лоліта, не вшанувавши жодним поглядом своє нове житло, сліпо ввімкнула радіо, до якого інстинкт одразу привів її, і, повалившись на диван у вітальні з пакою старих ілюстрованих журналів, яку вона роздобула з тією самою незрячою точністю, запустивши руку в нижню анатомію диванного столика.

Мені, власне, було однаково, де жити, за умови, щоб можна було де-небудь замкнути Лоліту, але, мабуть, під час листування з Гастоном, що висловлювався туманно, я туманно уявив собі цегляну, плющем обплетену віллу. Насправді наше нове житло гнітюче скидалося на Гейзів дім (до якого було всього шістсот п’ятдесят кілометрів): така сама нудна будівля з сірих дощок із ґонтовим дахом і тьмяно-зеленими маркізами, а кімнати, хоч і менші розміром і обставлені в суворішому плюшево-тарілковому стилі, були розміщені десь так само. Мій кабінет, проте, виявився несподівано просторим приміщенням, викладеним від підлоги до стелі десь двома тисячами книжок з хімії — науки, яку викладав у Бердслійському університеті мій домовласник, що виїхав на рік.

Я був сподівався, що Бердслійська жіноча гімназія, ця дорога школа для учениць, які перебувають у ній тільки вдень, з обідом опівдні й ефектною гімнастичною залою, не тільки плекає ті всі молоді тіла, а й забезпечує певну основну поживу молодим головам. Гастон Ґоден, що рідко мав слушність у своїх судженнях про американський побут, попередив мене, що ця школа, напевне, належить до тих, де, як він висловився (як іноземця його тягнуло до таких фраз), «навчають правил не так граматичних, як ароматичних». Боюся, навіть цього вона не досягала.

Під час нашої першої зустрічі з директрисою, міс Прат, вона висловила схвалення з приводу «милих блакитних оченяток» моєї доньки (це в Лоліти блакитні оченята!) і моєї дружби з «нашим геніальним французом!» (це Гастон — геній!), а потім, передавши Доллі якійсь міс Баклан, наморщила чоло, немов збираючись із думками, й після паузи заговорила:

— Ми не дуже прагнемо, містере Гумбарде, щоб наші учениці ставали книжковими хробаками, або вміли відтараторити назви всіх європейських столиць, — яких однаково ніхто не знає, — або знали напам’ять дати забутих битв. Що нас справді цікавить — так це пристосування дитини до життя колективу. Ось чому ми надаємо такого значення танцям, дискусіям, аматорським виставам і зустрічам з хлопчиками. Перед нами постають деякі факти. Ваша премила Доллі скоро ввійде до вікової групи, де такі терміни, як «кавалери», «виходити з кавалером», «вихідна сукня» й таке інше, будуть не менш важливі для неї, ніж для вас, скажімо, терміни «комерційні оборудки», «ділові зв’язки», «комерційний успіх», а для мене (тут вона нещиро усміхнулася) — добробут моїх учениць. Доротея Гумбард уже втягнена в цілу мережу суспільного життя, яка складається, подобається вам чи ні, з кіосків із хот-догами, молочних барів, солодових і кокових напоїв, кінокартин, танцюльок, нічних пікніків на пляжі й навіть перукарських вечірок, на яких дівчата зачісують одна одну! Звичайно, Бердслійська гімназія негативно ставиться до деяких таких зацікавлень, а певну частину їх ми переводимо на інші, конструктивніші рейки. Ми завжди намагаємося повернутися плечима до туману, а обличчям — просто до сонця! Одне слово, хоча ми й використовуємо деякі методи формальної освіти, нас цікавить радше комунікація, ніж композиція, тобто, хоч як ми поважаємо Шекспіра та інших, ми прагнемо, щоб наші дівчатка вільно спілкувалися з живим світом навколо них, замість заглиблюватись у запліснявілі фоліанти. Щоправда, ми й досі йдемо навпомацки, але чинимо це раціонально, мов гінеколог, що намацує пухлину. Ми на все дивимося, докторе Гумбурґе, з органічної і організаційної точки зору. Ми відмовилися від цілої маси нікчемних предметів, що їх за традицією колись пропонували дівчатам для вивчення, не лишаючи часу для практичних знань та ужиткових мистецтв і всіх тих знань, які стануть їм у пригоді, коли вони почнуть улаштовувати своє життя і — як міг би додати цинік — життя чоловіка. Містере Гумберсоне, дозвольте мені висловити це так: знати точне розміщення планети безперечно важливо, але знати, де найдоцільніше поставити холодильник на кухні, можливо, ще важливіше для майбутньої молодої господині. Ви кажете, мовляв, усе, що, по-вашому, дівчинка має отримати в школі, — це гарну освіту. Але як ви розумієте поняття «освіта»? Колись освіта була переважно словесним явищем, тобто можна було б примусити дитину вивчити поважну енциклопедію, і вона знала б, мабуть, більше, ніж може дати школа. Докторе Гумере, чи усвідомлюєте ви, що для сучасної дівчинки-підлітка якийсь середньовічний похід має менше життєве значення, ніж похід (вона мало не підморгнула) до кафетерію з молодиком? Це я повторюю жарт, який на днях дозволила собі наша психоаналітичка. Ми живемо у світі не тільки ідей, а й речей. Слова без практичного досвіду не мають сенсу. Що, власне кажучи, може означати для Доротеї Гумерсон яка-небудь Греція чи Близький Схід з їхніми гаремами й рабинями?

Ця програма спершу трохи спантеличила мене, але я порадився з двома тямущими дамами, у минулому пов’язаними зі школою, і вони запевнили мене, що дівчатка там багато і ґрунтовно читають, а вся ота нісенітниця про «комунікацію» — просто рекламний галас, призначений надати старомодній Бердслійській гімназії корисного у фінансовому аспекті «модерного» відтінку, хоча насправді вона лишилася не менш штивною, ніж штиль.

Ще одна річ, яка сподобалася мені саме в цій школі, розсмішить, мабуть, деяких моїх читачів, але мені вона видавалася дуже важливою, бо вже така моя вдача. Бачите, на тому боці вулиці, якраз навпроти нашого дому, я помітив просвіт між будинками — забур’янену пустку з барвистими кущами, купу цегли, кілька безладно розкиданих дощок і бордово-руде шумовиння вбогих осінніх квіточок; крізь той просвіт можна було роздивитися в маревній далечіні відтинок Шкільної вулиці, паралельної нашій, Теерівській, а за тим відтинком — шкільний ігровий майданчик. Крім психологічної втіхи від суміжності Долліного дня з моїм, яку забезпечувала мені ця комбінація, я одразу наперед відчув насолоду, яку дістану, розглядаючи з ліжка у своєму кабінеті, скориставшись потужним біноклем, статистично неминучий процент німфеток серед дівчат, що гралися навколо Доллі під час великої перерви. На жаль, першого ж дня навчань у школі з’явилися робітники і збудували паркан упоперек пустки, а потім за парканом дуже скоро виросла споруда з жовтого дерева, всуціль закривши мій чарівний просвіт. Нагромадивши досить матеріалу, щоб нашкодити мені, ті абсурдні будівельники припинили роботу і вже ніколи не з’являлися.

5.

На Теерівській вулиці, одній з найкращих неторговельних вулиць під зеленими, рудими, золотими шатрами дерев статечного університетського містечка, неминуче завелися особи, які зустрічали вас на вулиці шанобливим гавкотом метеорологічних вітань. Я пишався точною температурою своїх стосунків з ними: ані найменшої брутальності, але повна відчуженість. Мій сусіда на захід від мене, що міг бути бізнесменом або професором, або і тим, і тим, інколи звертався до мене, поки голив газон, або поливав автомобіль, або, трохи згодом, розморожував проїзд до ґанку (начхати, якщо ці всі дієслова не підходять), але мій уривчастий буркіт, будучи лише такою мірою членороздільним, що звучав як трафаретна згода або запитальне заповнення паузи, перешкоджав розвиткові фамільярних відносин. З двох будинків обабіч недовговічної пустки навпроти нас один був забитий дошками, а в другому жили викладачки англійської мови, твідова, короткокоса міс Лестер і блякло-жіночна міс Фабіан; їхньою єдиною темою під час наших коротких тротуарних розмов (я благословляв властивий їм такт!) була юна чарівність моєї доньки й «наївний шарм» Гастона Ґодена. Моя сусідка зі східного боку була набагато небезпечніша від усіх. Ця банальна проноза вийшла просто з фарсу. Її небіжчик брат був колись «причетний до університету» — як старший сторож. Пам’ятаю, одного разу вона зупинила Доллі на вулиці, поки я стояв коло вікна у вітальні, гарячково чекаючи повернення зі школи моєї ясочки. Мерзенна стара панна, намагаючись приховати хворобливу цікавість під маскою солодкавої зичливості, спиралася на тоненьку, мов ціпок, парасольку (вже не сіялася крижана крупка, бочком виповзло мокре, холодне сонце), а Доллі, в розстебнутому, незважаючи на гнилу холоднечу, коричневому пальті, стояла, тулячи до живота двоповерхову споруду з кількох книжок на бюварі (така в них була мода носити підручники); її рожеві коліна видніли між краєм спідниці і незграбними халявами довгих гумових чобіт, і дурнувата, розгублена усмішка то з’являлася, то гасла на її кирпатому обличчі, що — можливо, внаслідок блідого зимового світла — видавалося майже негарним, ніби в простенької німецької Magdelein (дівчинки); і отак вона стояла й намагалася дати раду питанням міс Схід: «А де твоя мати, люба? А що поробляє твій бідолашний батько? А де ви жили раніше?» Іншого разу ця мерзенна тварюка вже до мене підступила на розі з вітальним завиванням, але мені пощастило уникнути розмови, а через кілька днів від неї прийшла записка в конверті з темно-синім обідком: тонко розмішуючи патоку з отрутою, вона пропонувала Доллі прийти до неї якось у неділю: «...згорнутись у фотелі й перебрати купу дивовижних книжок, що їх небіжчиця мама подарувала мені в дитинстві, замість щоночі бозна до якої години вмикати на повну потужність радіо».

Великої обережності я був змушений дотримуватися і з пані Гуліґан, прибиральницею й поганющою куховаркою, успадкованою разом з пилососом від попередніх пожильців. Доллі обідала в школі, тож тут проблем не було, а сніданок, досить ситний, я навчився готувати для неї сам, а ввечері підігрівав обід, що його готувала, перш ніж піти, Гуліґанша. Ця зичлива й нешкідлива жінка мала, слава Богу, досить каламутне око й не помічала дрібниць; я застеляв ліжка і став у цій роботі великим фахівцем, але все-таки ніколи не міг позбутися відчуття, що десь лишився фатальний слід; а інколи, дуже рідко, коли присутність Гуліґанші збігалася з Лолітиною, я все боявся, що моя простодушна дівчинка піддасться затишним чарам чуйної жіночки й бовкне що-небудь на кухні. Мені часто снилося, ніби ми живемо в наскрізь освітленому скляному домі й ніби щохвилини тонкогубе пергаментне обличчя сусідки може зазирнути крізь випадково незатулене вікно, щоб задурно поглянути на речі, за один погляд на які найпересиченіший voyeur (вуаєрист) заплатив би невеличкий скарб.

6.

Два слова про Гастона Ґодена. Його товариство було для мене приємне — або принаймні не обтяжливе — завдяки флюїдам досконалої безпеки, що, йдучи від його широкої постаті, зусібіч обкутували мою таємницю. Це не означає, ніби він здогадувався про неї: я не мав особливих причин звірятися йому, а він був надто егоцентричний і неуважний, щоб помітити або відчути щось здатне привести до відвертого запитання з його боку й не менш відвертої відповіді з мого. Він добре відгукувався про мене в розмовах з іншими бердслійцями, був моїм добрим герольдом. Якби він дізнався про mes gouts (мої вподобання) і статус Лоліти, це його лише зацікавило б, давши змогу пролити певне світло на простоту мого ставлення до нього самого, ставлення, позбавленого як чемної напруженості, так і всякого натяку на панібратство, бо, незважаючи на свій безбарвний розум і туманну пам’ять, він, певне, усвідомлював, що я про нього знаю більше, ніж бюргери Бердслі. Це був пухлявий, крихкий, меланхолійний старий парубок, звужений догори, де він закінчувався парою вузьких плечей неоднакової висоти і схожою на грушу головою з гладким зачосом на один бік і лише рештками чорного прямого волосся з другого. Зате нижня частина його тіла була величезна, й він пересувався на феноменально товстих ногах кумедною ходою обережного слона. Він завжди вдягав чорне — навіть чорну краватку — й рідко приймав ванну; його англійська мова була суцільним бурлеском. А втім, усі вважали, що це напрочуд милий, оригінальний і милий чоловік! Сусіди панькалися з ним, він знав на ім’я всіх хлопчиків у своєму кварталі (жив за кілька вуличок від мене) й наймав їх прибирати тротуар перед своїм будинком, палити опале листя на тильному подвір’ї, заносити дрова до повітки й навіть виконувати деякі прості обов’язки в домі; він годував їх французькими шоколадними цукерками зі «справжнім» лікером усередині у відлюдному серальчику, який він собі завів у підвалі, поначіплявши всілякі химерні кинджали й пістолети на запліснявілі, але прикрашені килимами стіни поміж закамуфльованих водогінних труб. На горищі в нього була «майстерня»: наш милий шарлатан потрохи брався до малярства. Він обклеїв похилу стіну мансарди великими фотографіями замисленого Андре Жида, Чайковського, Нормана Дугласа, двох інших англійських письменників, Ніжинського (стегнастого і всього обплетеного фіговим листом), Гарольда Ексекса (мрійливо-лівого професора в одному коледжі на Середньому Заході) й Марселя Пруста. Усі ці бідолахи були ладні, здавалося, от-от зісковзнути зі своєї похилої площини. Крім того, в нього був альбом з моментальними знімками всіх маленьких джимів і джеків околиці, і коли я інколи, гортаючи його, казав щось люб’язне, Гастон надував свої й без того товсті губи й цідив, сентиментально скривившись: «Oui, ils sont gentils» («Атож, вони милі»). Його карі очі блукали при цьому по різноманітних більш-менш художніх дрібничках у майстерні, де містилися і його власні жалюгідні полотна (примітивно-умовно зображені очі, зрізані гітари, сині пипки, геометричні візерунки — одне слово, все «сучасне»), і, невпевнено жестикулюючи в напрямі якого-небудь предмета, мальованої дерев’яної салатниці або вази в прожилках, казав: «Prenez donc une de ces poires. La bonne dame d’en face m’en offre plus que je n’en peux savourer» («Візьміть одну з цих груш. Добра сусідка, що живе навпроти, дає мені їх у такій кількості, що я не можу поласувати всіма»). Або: «Missise Taille Lore vient de me donner ces dahlias, belles fleurs que j’execre» («Місіс Тейлор щойно подарувала мені ці жоржини – гарні квіти, яких я не можу терпіти») (це все — понуро й сумно, з патиною світової скорботи...).

З очевидних причин я віддавав перевагу своєму житлу, а не його, коли ми двічі або тричі на тиждень зустрічалися й грали в шахи. Скидаючись на старого, підтоптаного ідола, він сидів, склавши на колінах пухкі руки, й так дивився на шахівницю, неначе то був труп. Хвилин десять він, сопучи, думав, а потім робив програшний хід. А то симпатяга, після ще довших роздумів, вимовляв: «Au гоі!» («Шах») — з уповільненим гавкотом старого пса, що закінчувався звуком якогось полоскання, від чого його брила трусилася, мов холодець, а потім піднімав трикутні брови з глибоким зітханням, бо я йому показував, що він сам стоїть під шахом.

Інколи, з того місця, де ми сиділи в моєму холодному кабінеті, я міг чути, як босонога Лоліта вправляється в балетній техніці на голій підлозі вітальні під нами, але в Гастона здатність сприйняття приємно тупіла від гри, і до його свідомості не доходили ті босі ритми — i-раз, і-два, i-раз, і-два — і тільки тоді, коли вона починала стрибати, розкидаючи ноги на вершині стрибка або згинаючи одну ногу й випростуючи другу, летіла, а потім падала на пальці, — тільки тоді мій похмурий, землисто-блідий величний противник брався терти голову або щоку, немов плутаючи той далекий тупіт із жахливими ударами, яких завдавав йому таран мого грізного ферзя.

Інколи моя Лола, тиняючись, запливала до нас, поки ми думали над дошкою, і для мене завжди було великою втіхою бачити, як Гастон, не відриваючи слонових очей від своїх фігур, церемонно підводився й тиснув їй руку, і одразу пускав її мляві пальчики, а потім, ні разу так і не глянувши на неї, опускався знову, щоб ускочити в пастку, яку я приготував йому. Одного разу, десь перед Різдвом, після того, як я не бачив його тижнів два, він запитав мене: «Et toutes vos flllettes, elles vont bien?» «А як ся мають усі ваші дівчатка?» — з чого мені стало ясно, що він помножив мою єдину Лоліту на число костюмних категорій, мигцем помічених його опущеним похмурим поглядом протягом цілої низки її появ — то у вузьких синіх штанах, то в спідниці, то в трусиках, то в стібаному халатику, то в піжамі.

Украй неохоче я так довго вовтужуся з бідолашним Гастоном (сумно подумати, що через рік, під час поїздки до Європи, з якої він не повернувся, він виявився вплутаним dans une sale histoire (у брудну пригоду) — в Неаполі, як на зло!). Я б і зовсім не згадував його, якби його животіння в Бердслі не становило такого дивного контрасту з моїм власним життям. Він необхідний мені тепер для захисту. Отже, ось перед вами він, людина цілковито бездарна; посередній викладач, кепський учений, кислий, товстий, брудний, невиправний педераст, що глибоко зневажає американський побут і переможно хизується своїм незнанням англійської мови, процвітає у штивній Новій Англії, розбещений літніми людьми і пещений хлопчиками, — атож, він насолоджувався життям і дурив усіх; а ось, значить, я.

7.

Тепер мені слід упоратися з неприємним завданням: відзначити певну зміну на гірше в моральному характері Лоліти. Якщо, з одного боку, її участь у любовному захваті, який вона збуджувала, завжди була незначною, з другого боку, й чиста корисливість спершу не спонукала її до поблажливості. Але я був слабкий, і був необачний, моя гімназистка-німфетка тримала мене в чарівному полоні. У міру того, як усе людське занепадало в ній, моя пристрасть, моя ніжність, мої катування тільки зростали, і вона почала користуватися цим.

Її тижневе утримання, виплачуване за умови, що тричі на добу вона виконуватиме свої головні обов’язки, становило на початку Бердслійської ери двадцять один цент (наприкінці тієї ери воно дійшло до долара й п’яти центів, що означало вже не один цент, а цілих п’ять за сеанс). Це була більш ніж щедра оплата, якщо врахувати, що дівчинка всякчас отримувала від мене всілякі дрібні подарунки; не було випадку, щоб я не дозволив їй скуштувати якісь цікаві солодощі або подивитися новий фільм, хоча, звичайно, я вважав, що маю право ніжно вимагати від неї додаткового поцілунку або навіть цілого асортименту наднормових пестощів, коли знав, що їй надто припала до вподоби та чи інші з насолод, властивих її вікові. Але інколи з нею бувало нелегко. Надто вже апатично заробляла вона свої три центи (а потім три п’ятаки) в день, а в інших випадках уміла жорстоко торгуватися, коли мала змогу відмовити мені в деяких особливих і руйнівних для життя дивних, повільних, райських отрутах, без яких я не міг прожити більше кількох днів поспіль і яких, з огляду на глибинну сутність несказанної млості, я не міг здобути силою. Добре враховуючи магію й могутність свого м’якого рота, вона примудрилася — за один навчальний рік! — збільшити винагороду за цю певну послугу до трьох і навіть чотирьох доларів! О читачу! Не смійся, уявляючи собі, як я, на дибі крайньої насолоди, дзвінко видаю монетки в десять і двадцять п’ять центів і навіть великі срібні долари, неначе машина, що вивергає багатство, судомно дзенькаючи й геть збожеволівши, тоді як нахилена над епілептиком байдужа винуватиця його несамовитого нападу цупко затискає жменьку монет у кулачку, — який я потім однаково розтискав сильними нігтями, якщо, проте, вона не встигала втекти й заховати де-небудь награбоване. Абсолютно так само, як мало не кожного другого дня я повільно об’їздив шкільний район і вилізав з автомобіля, щоб, насилу човгаючи ногами, зазирати в молочні бари і вдивлятися в туманні прогони алей, дослухаючись до далекого дівочого сміху між ударами серця й шелестом листопаду, — абсолютно так само я інколи обшукував її кімнату, переглядаючи подерті клаптики паперу в гарненькому сміттєвому кошичку з намальованими трояндами, й заглядав під подушку незайманої постелі, яку сам нещодавно застелив. Одного разу я знайшов вісім доларових банкнот в одній з її книжок (з підходящою назвою «Острів скарбів»), а другого разу дірка в стіні за репродукцією Вістлерової «Матері» виявилася напханою грошима, — я нарахував двадцять чотири долари і дріб’язок, скажімо, загалом двадцять шість доларів, — які я спокійнісінько забрав собі, нічого їй не сказавши, тож потім, нахабно на мене дивлячись, вона звинуватила в «мерзенному злодійстві» найчеснішу пані Гуліган. Згодом вона підтвердила величину свого інтелектуального коефіцієнта тим, що знайшла надійнішу криївку, якої я так ніколи й не виявив, але до того часу я вже здійснив економічну революцію, мало-помалу примусивши її заробляти важким і блювотним для неї способом право брати участь у театральній програмі школи, бо найдужче я боявся не того, що вона доведе мене до злиднів, а того, що назбирає досить грошей для втечі. Думаю, ця бідолашна дівчинка з лихими очима вважала, ніби з якимись п’ятдесятьма доларами в сумці їй пощастить якось добутися до Бродвею чи Голлівуду — або до мерзенної кухні придорожнього ресторану («Потрібна подавальниця») в найпохмурішому степовому штаті, де дме вітер і миготять зорі над ангарами, фарами, барами, парами і де все навколо — гидь, гниль, смерть.

8.

Я доклав усіх зусиль, пане суддя, щоб вирішити проблему «кавалерів». Ви не повірите, але, каюсь, я навіть зазирав до місцевої газети — «Бердслійської зорі», де була рубрика «Для юнацтва», щоб з’ясувати, як мені поводитись!

«Порада батькам. Не відлякуйте молодих друзів вашої доньки. Припустімо, ніби вам важко усвідомити, що хлопчикам тепер вона видається привабливою. Для вас вона й далі маленька дівчинка. А для хлопчиків вона мила й приємна, гарна й весела. Вона їм подобається. Сьогодні ви як керівник підприємства здійснюєте важливі оборудки, але вчора були просто гімназистом Джимом, що носив підручники Дженні. Пригадайте! Хіба вам не хочеться, щоб тепер і ваша донька вбачала щастя у захваті хлопчиків, які подобаються їй? Невже ви не хочете, щоб вони разом брали участь у здорових розвагах?»

Здорові розваги? Господи!

«Чом би вам не дивитись на того Тома і Джона як на гостей у вашому домі? Чом би не озватися до них? Примусити їх розговоритися, розсмішити їх, дати їм змогу почуватися невимушено?»

Заходь-но, Томе, до мого публічного дому!

«Якщо вона порушує правила, не влаштовуйте їй скандалу в присутності її «спільника». Нехай вона відчує тягар вашого невдоволення наодинці з вами, і нехай її кавалери перестануть вважати, ніби вона донька старого людожера».

Передусім старий людожер склав два списки: один — «абсолютно забороненого», другий — «неохоче дозволеного». Абсолютно заборонені були виїзди з кавалерами — удвох, або з іншою парочкою, або з двома парочками (наступний крок вів, звичайно, до масової оргії). Вона мала дозвіл зайти до молочного бару з подругами й там побазікати й похихотіти з якимись випадковими молодиками, поки я чекав в автомобілі на певній відстані. Сказав їй, що в разі, коли її групу запросить соціально прийнятна група з чоловічої приватної гімназії (що мала назву Бутлерівської академії для хлопчиків) на щорічний бал (під наглядом учителів та їхніх дружин), я ладен розглянути питання, чи може вона вбратися в першу бальну сукню (ефірну, рожеву, в якій тонкорука тринадцяти- або чотирнадцятирічна дівчинка скидається на фламінго). Крім того, я обіцяв, що влаштую вечірку в нас удома, на яку їй можна буде запросити найгарніших подружок і найпристойніших гімназистів, з якими вона на той час познайомиться на бутлерівському балу. Але я запевнив її, що, поки панує мій режим, їй ніколи, ніколи не дозволять піти з розпашілим хлопчиськом у кінематограф, або обійматися з ним в автомобілі, або зустрічатися з кавалерами на вечірках у подруг, або провадити поза межами чутності тривалі телефонні розмови з молодиком, навіть якщо вона збирається «тільки обговорювати його стосунки з однією моєю подругою».

Від цих заборон і обмежень Лоліта шаленіла, обзивала мене паскудним шахраєм і ще гіршими словесами, і мені врешті урвався б терпець, якби я раптом не збагнув, із найсолодшою для себе полегкістю, що сердило її не те, що я позбавляю її того чи того задоволення, а те, що позбавляю її загальних прав. Я, бачите, зазіхав на умовну програму життя, на загальновизнані розваги, на «речі, які слід робити», на будні підліткового життя: адже немає нічого консервативнішого за дитину, надто дівчинку, нехай навіть вона найнесказанніша руса, рожево-руда німфетка в золотому серпанку жовтневої цвітіні.

Не витлумачте моїх слів хибно. Я не можу заприсягтися, що впродовж тієї зими (1948/49 року) Лоліті не пощастило увійти мимохідь у непристойний контакт із хлопчиками. Хоч як пильно я стежив за її дозвіллям, усякчас траплялися, звичайно, незбагненні часові прогалини, які вона потім намагалася заткнути надто вже вигадливими поясненнями, і, звичайно, мої ревнощі раз по раз зачіплялися надламаним кігтем за найтоншу тканину німфеткової підступності, але я дуже виразно відчував, — і можу тепер поручитися за слушність цього відчуття, — що не варто було дуже боятися. Я так відчував не тому, що ні разу мені не трапився жоден твердий молодий борлак (я б розчавив його голіруч) на шиї безсловесних статистів чоловічої статі, які миготіли десь на задньому плані, а й тому, що мені ставало «більш ніж очевидно» (улюблений вислів моєї тітки Сибілли), що всі варіанти старшокласників — від спітнілого бовдура, який тремтить на саму думку про можливість тримати рученьку сусідки в темному кіно, до самовдоволеного ґвалтівника з чиряками і з посиленим до спортивної потужності автомобілем — однаково були осоружні моїй досвідченій маленькій коханці. «Мене нудить від хлопців-гевалів і скандалів», — надряпала вона в підручнику, а нижче, рукою Мони (Мона має тепер з’явитися з хвилини на хвилину): «А як щодо Риґера?» (йому теж пора з’явитися).

Тому такі безликі в моїй пам’яті ті хлопці, яких мені доводилося бачити в її товаристві. Був, наприклад, Червоний Светр, що одного чудового дня — коли вперше випав сніг — провів її до дому. З вікна вітальні я спостерігав, як вони наприкінці розмовляли коло нашого ґанку. На ній було її перше пальто з хутряним комірцем; коричнева шапочка увінчувала мою улюблену зачіску: рівний чубчик спереду, закручені пасемка з боків і природні локони ззаду, а її потемнілі від вогкості мокасини й білі шкарпетки видавалися ще неохайнішими, ніж завжди. Вона, як звичайно, тулила до грудей підручники, говорячи або слухаючи співрозмовника, а її ніжки невпинно жестикулювали: вона то наступала лівою на підйом правої, то відсувала п’ятку назад або схрещувала кісточки, трохи похитуючись, проектуючи на чернетці кілька кроків, — і починала всю серію знову. Був такий собі Непробийвітер, що якось у неділю розмовляв з нею перед рестораном, тоді як його мати й сестра намагалися потягти мене куди-небудь задля пустих балачок; я волочив ноги і озирався на своє єдине кохання. У неї вже сформувалася не одна узвичаєна манера, як, скажімо, ввічливий спосіб молодої панночки показати, що вона буквально «скорчилася» від сміху: нахиливши голову і ще імітуючи безпорадний регіт, вона відступила на кілька кроків (уже чуючи мій поклик), а потім повернулась і пішла до мене, її усмішка згасала і тьмяніла. Набагато більше я любив (можливо, тому, що цей жест нагадував мені її першу незабутню сповідь) її манеру зітхати («Ах, Боже мій!») з жартівливо-мрійною покірністю долі або вимовляти довге «Ой, ні!» низьким рикливим голоском, коли доля вже завдала свого удару. Але найдужче мені подобалося дивитися на неї, — якщо ми вже заговорили про жести і юність, — як вона інколи гасала в обидва боки по Теерівській вулиці на своєму новому велосипеді, що теж видавався гарненьким і юним. Вона підводилася, щоб жвавіше тиснути на педалі, а потім опускалася в млосній позі, поки згасала швидкість. Зупинившись коло нашої поштової скриньки, вона (й далі сидячи верхи) швиденько гортала видобутий журнал, запихала назад, притискала кінчик язика до кутика верхньої губи, відпихалася ногою і знову мчала крізь бліді візерунки тіні і світла.

Загалом вона, здається, краще пристосовувалася до свого середовища, ніж я колись уявляв собі, споглядаючи свою розбещену дівчинку-рабиню і ті хвацькі, мов зап’ястки, риси поведінки, якими вона наївно хизувалася взимку в Каліфорнії. Хоча я ніколи не міг звикнути до тієї постійної тривоги, з якою б’ються ніжні серця великих грішників, я вважав, що в аспекті захисного забарвлення я не міг придумати нічого переконливішого. Лежачи коло вікна на своєму вузькому кабінетному ліжкові після короткої сесії обожнювання та відчаю в холодній спальні Лоліти і пригадуючи події закінченого дня, я стежив за власним образом, що крався, а не просто проходив, перед запаленими очима моєї уяви. Я стежив, як доктор Гумберт, «гарний брюнет» бульварних романів, з домішком, можливо, кельтської крові в жилах, належний, мабуть, до консервативної, якщо не найконсервативнішої церкви, виходить провести доньку до школи. Я стежив, як він вітає повільною усмішкою і приємним порухом брів (чорних і густих, як у чоловіків на рекламах) добру пані Гуліґан, від якої відгонило чумним смородом і яка, я знав, при першій-ліпшій нагоді зазирне до господаревої пляшки джину. Очима західного сусіди, колишнього ката або автора релігійних брошур, — яке кому діло? — я бачив нашого героя («Як його там? Здається, француз або швейцарець») у відвертому вікні його кабінету, він міркував над друкарською машинкою (досить виснажений профіль, майже гітлерівське пасмо на блідому чолі). У свята професора Г. Г. можна було бачити в добре пошитому пальті й коричневих рукавичках, він прямував до «Волтона» (кав’ярні, відомої своїми порцеляновими, у фіалкових бантах кроликами і коробками шоколаду, серед яких сидиш і чекаєш, поки звільниться столик — столик для двох, ще загиджений недоїдками попередньої пари). А ось ми бачимо його в будень, близько першої години дня, як він повагом вітає стооку східну сусідку; обережно маневруючи, виводить машину з гаража повз кляті ялівцеві кущі й виїздить на слизький шлях. Відірвавши холодний погляд від книжки, дивлюся на дзиґарі в перегрітій університетській бібліотеці серед схожих на брили молодих жінок, заскочених і перетворених у камінь надлишком людських знань. Ступаю по газону коледжу разом з пастором Риґером (він же викладає й закон Божий у жіночій гімназії): «Хтось мені сказав, що її мати була знаменитою актрисою й загинула в авіакатастрофі. Ні? Отже, я погано зрозумів. Невже? Он воно що. Дуже прикро» (хочеш, любонько, сублімувати матір?). Повільно пхаю металевий візочок з нагромаджуваними харчами по лабіринту супермаркету, позаду професора В., такого самого неквапного в русі безневинного вдівця з цапиними очима. Розчищаю лопатою засніжений виїзд: без піджака, розкішний чорно-білий шарф закручений навколо шиї. Йду слідом, без ніяких ознак хижої нетерплячки (навіть примушую себе витерти ноги об мат) за донькою-гімназисткою, що заходить у дім. Супроводжую Доллі до дантиста... гарненька асистентка осяває нас... старі журнали... пе montrez pas vos zhambes (не показуйте ваші ноги), як казала небіжчиця. За обідом з Доллі в міському ресторані: ми помітили, що містер Едгар Г. Гумберт їв свій біфштекс по-європейському: не покладаючи ножа. Приятелі (майже двійники) насолоджуються концертом: два мармуроволикі, умиротворені французи, що сидять поряд: месьє Гумберт з музикальною донечкою і месьє Годен з не менш обдарованим синочком професора В. (що проводить гігієнічний вечір у місті Провіденсі, славному своїми борделями). Відчиняю гараж: квадрат світла поглинає машину й гасне. У барвистій піжамі спускаю ривками штору в Долліній спальні. У суботу вранці, ніким не бачений, урочисто зважую голеньку, зимою вибілену дівчинку на терезах у ванній кімнаті. Його бачили й чули в неділю вранці («А ми думали, він ходить до церкви!»), він кричав доньці: «Повертайся не дуже пізно!» — вона йшла грати в теніс. Він запускає до будинку на диво спостережливу її подругу: «Уперше бачу, сер, чоловіка в шовковій хатній куртці, — крім, звичайно, як у кінодрамах».

9.

Я з насолодою думав про знайомство з Лолітиними подругами, але загалом вони не виправдали сподівань. Перелічу Опал Ікс, Лінду Голь, Авіс Чепмен, Єву Розен і Мону Даль (усі ці прізвища, за винятком одного, — лише наближення до справжніх). Опал, сором’язливе, незграбне, прищаве створіння в окулярах, душі не чула в Доллі, що збиткувалася з неї. З Ліндою Голь, найкращою тенісисткою в школі, Доллі грала не менше двох разів на тиждень; я маю підозру, що Лінда була справжньою німфеткою, але вона чомусь не заходила до нас (можливо, їй не дозволяли); вона мені запам’яталася тільки як спалах самородного сонця на прямокутнику критого корту. З-поміж інших дівчат жодна не могла претендувати на німфетство, крім Єви Розен. Авіс була гладка, кремезна дівчинка з волохатими ногами, натомість Мона, хоч і вирізнялась якоюсь грубуватою, чуттєвою красою (причому лише на рік була старша від моєї старіючої коханки), вочевидь давно перестала бути німфеткою, навіть якщо й була колись нею. Натомість Єва Розен, маленька «переміщена особа» з Франції, унаочнювала випадок, що дівчинка, навіть не вирізняючись винятковою красою, інколи може виявити — прозірливому знавцеві — деякі основні елементи німфеткової знадливості: ідеально-тоненьку, ледве сформовану фігуру, на диво затримуваний погляд, високуваті вилиці. Її блискучі мідні коси якщо не відтінком, то шовковистим глянцем нагадували Лолітині коси. Риси її ніжного молочно-блідого обличчя з рожевими вустами й білявими віями були позбавлені тієї лисячої загостреності, яка властива великому позарасовому кланові рудих; до того ж вона не вбиралася в зелене, цей мундир свого клану; я бачу її завжди в чорному або темно-вишневому — скажімо, в дуже елегантному чорному пуловері і в чорних черевичках на високих підборах; нігті вона фарбувала гранатово-червоним лаком і (на велику Лолітину огиду) полюбляла розмовляти французькою мовою; інтонації в Єви були ще напрочуд чисті, але, згадуючи шкільні та спортивні терміни, вона зверталася до розмовної американської мови, і тоді легенький бруклінський акцент домішувався до її мови, що тішило мене в цій парижаночці, яка ходила до новоанглійської школи із псевдобританськими претензіями. На жаль, Лоліта, спершу з повагою кажучи, що «дядько цієї французької дівчинки — мільйонер», невдовзі урвала, з якихось «світських» міркувань, дружбу з Євою, так і не давши мені часу насолодитись — ох, скромнісінько — її духмяними появами в нашому гостинному домі. Любий читач знає, якого значення я завжди надавав присутності цілої зграйки дівчаток-пажів, розрадно-призових німфеток, навколо моєї Лоліти. Якийсь час я придивлявся до Мони Даль, що часто заходила до нас, надто весняного семестру, коли Лоліта і вона так захоплювалися сценічним мистецтвом. Я інколи запитував себе, які таємниці обурливо ненадійна Долорес Гейз розбовкала Моні: адже мені Лолонька встигла розповісти, — піддавшись одного разу моєму нагальному й добре оплаченому благанню, — абсолютно нечувані подробиці роману, що його закрутила Мона на атлантичному курорті з якимсь моряком. Прикметна річ: Лоліта обрала собі за подругу витончену, холодну, досвідчену і блудливу Мону, що, як я чув одного разу (недочув, як присягнула й запевнила Лоліта), безжурно зауважила в передпокої (Лоліта щойно сказала про свій светр, що він, мовляв, з «незайманої» вовни): «Оце й усе, що є в тебе від незайманості, любонько моя». Голос Мони вирізнявся цікавою хрипкістю; тьмяно-чорні коси вона завивала в доброго перукаря й чіпляла великі сережки; мала бурштиново-карі, трохи банькаті очі й соковиті вуста. Лоліта розповідала, що вчительки дорікали Моні за велику силу дешевих прикрас, які та чіпляла на себе. У Мони тремтіли руки. Над нею тяжів розумовий коефіцієнт 150 балів. Згадаю ще величезну шоколадно-буру родимку на вже майже цілком жіночій спині, яку я роздивився ввечері, коли Лоліта і Мона вирядились у дуже відкриті, пастельних барв сукні для балу в Бутлерівській школі.

Забігаю трохи наперед, але пам’ять мимоволі перебігає по всій клавіатурі, коли я думаю про той навчальний рік у Бердслі. У відповідь на мої розпитування, з якими Лоліта водиться хлопчиками, мадемуазель Даль виявила витончену ухильність. Розмова відбувалася тоді, коли Лоліта, пішовши грати в теніс у той вельми «світський» спортивний клуб, до якого належала Лінда, телефонувала звідти, що вона, можливо, спізниться на цілу годину, тож чи не можу я, будь ласка, розважити Мону, кола та прийде до неї на репетицію сцени з «Приборкання норовливої». І ось вродлива Мона, пустивши в хід усі свої модуляції, всі чари поводження та голосу й дивлячись мені у вічі з якоюсь (чи я помилявся?) легенькою іскрою кришталевої іронії, відповіла мені:

— Правду мовлячи, сер, Доллі взагалі не думає про жовторотих хлопчиків. Як бути щирою, ми з нею суперниці. І вона, і я нестямно закохані в превелебного Риґера.

Жарт, звичайно, і я вже згадував про цього понурого дебелого мужлая з конячою щелепою; він мало не довів мене до вбивства своїми враженнями від поїздки до Швейцарії, надокучивши мені ними на якомусь чаюванні для батьків-матерів, не пам’ятаю точно коли.

— А як пройшов бал?

— Ой, запаморочливо!

— Перепрошую?

— Не бал, а диво. Одне слово, приголомшливий бал.

— Доллі багато танцювала?

— Ой, та не так уже страшенно й багато, їй швидко набридло.

— А що думає Мона (млосна Мона) про саму Доллі?

— Сер, ви про що?

— Чи вважає вона, що Доллі добре навчається?

— Що ж, дівчина вона — ух, яка!

— А як поведінка загалом?

— Дівчина, як і годиться.

— Ну, а все-таки?...

— Душенька дівчинка! — й після такого висновку Мона, поривчасто зітхнувши, взяла зі столика першу-ліпшу книжку і, цілковито змінивши вираз обличчя, вдавано насупивши брови,запитала:

— Розкажіть мені про Бальзака, сер. Чи правда, що він такий видатний? — Вона присунулася так близько до мого фотеля, що я відчув крізь косметичну каламуть парфумів і кремів дорослий, нецікавий запах її власної шкіри. Несподівано дивна думка вразила мене: а що, коли моя Лоліта стала звідницею? Якщо так, вона вибрала невдалу кандидатку собі в заступниці. Уникаючи холоднокровного погляду Мони, я з хвилину поговорив про французьку літературу. Нарешті з’явилася Доллі — й подивилася на нас, примруживши димчасті очі. Я лишив подружок наодинці. На закруті сходів було двостулкове, постійно зачинене, заплетене павутинням вікно, в рамі якого одна шибка була з рубінового скла, і ця кривава рана серед інших безбарвних клітинок, а також її несиметричне розміщення (хід конем: b8 — b6) завжди глухо тривожили мене.

10.

Іноді... Ну-ну, будь ласка, скільки разів, друже? Чи можете ви пригадати чотири, п’ять або більше таких випадків? Чи, може, жодне людське серце не витримало б більше двох-трьох разів? Іноді (нічого не можу сказати у відповідь на ваше запитання), коли Лоліта по-нехлюйському готувала домашнє завдання, смокчучи олівець, розлігшись упоперек фотеля й перекинувши ноги через бильце, я скидав із себе всі ланцюги педагогічної стриманості, нехтував усі наші сварки, забував усе своє чоловіче самолюбство — і буквально навкарачки підповзав до твого фотеля, моя Лоліто! Вона тоді дивилася на мене поглядом, схожим на сірий кошлатий знак оклику (що промовляв недовірливо і дратівливо: «Як? Уже знову?»); адже ти жодного разу не завдала собі клопоту збагнути, що я здатний, без ніяких певних намірів, нестерпно хотіти ткнутися обличчям у твою шотландську спідничку, моя кохано! Боже мій — тендітність твоїх голих рук і ніг, боже мій, як тягнуло мене скласти, обняти всі чотири оті прозорі, прегарні кінцівки, наче ноги складеного лошати, і взяти твою голівку у свої негідні руки, і відтягти назад шкіру спереду на скронях, і поцілувати твої окитайчені очі, й — «Ох, відчепися від мене, старий павіане! — казала ти. — Господи, прошу, відстань від мене нарешті!» Я підводився з підлоги, а ти дивилася, навмисним посіпуванням обличчя наслідуючи мій нервовий тик. Але це все не має значення, я просто тварина, пусте, ведімо далі цю жалюгідну розповідь.

11.

Якось у понеділок, одного, здається, грудневого ранку, зателефонувала міс Прат і попросила мене приїхати для розмови. Я знав, що оцінки Доллі за останній місяць були поганенькі, але, замість задовольнитися якимсь вірогідним поясненням виклику, уявив собі бозна-які жахіття й був змушений підкріпитися кухлем джинанасу, перше ніж наважитись поїхати до школи. Повільно, з відчуттям, немов я увесь — горлянка і серце, я зійшов на ешафот.

Міс Прат, дебела, неохайна жінка з сивими косами, широким пласким носом і маленькими очицями за скельцями рогових окулярів, попросила мене сісти, показавши на плюгавий і принизливий пуф, тоді як сама хвацько, хоч і важкувато, присіла на бильце дубового фотеля. Кілька секунд вона мовчала, прикипівши до мене усміхненими, допитливими очима. Мені пригадалося, що вона дивилася так і під час нашого першого побачення, але тоді я міг дозволити собі суворо спохмурніти у відповідь. Нарешті її очі сповзли з мене. Вона впала в задуму — мабуть, удавану. Наче наважившись, обома руками з товстими пальцями стала терти, складку за складкою, свою темно-сіру фланелеву спідницю коло коліна, відчищаючи щось — крейдяний слід абощо. Потім озвалася — й далі потираючи спідницю й не підводячи очей:

— Дозвольте мені запитати вас навпростець, містере Гейзе. Таж ви старомодний європейський батько, правда?

— Та ні, — мовив я. — Можливо, консервативний, але не те, що розуміють під старомодним.

Вона звела дух, насупилась, а потім, піднявши великі, пухляві руки, ляснула в долоні, виражаючи намір звернутися до суті, і знову прикипіла до мене блискучими очицями.

— Доллі Гейз, — говорила вона, — чарівлива дівчинка, але початкова фаза статевого дозрівання, напевне, спричиняє їй якісь труднощі.

Я ледь уклонився. Що я міг іншого зробити?

— Вона й далі метається, — мовила міс Прат, зобразивши ті метання відповідним їм рухом усіяних корицею рук, — між двома зонами, анальною і генітальною. Загалом вона, звичайно, чарівлива...

— Пробачте, між якими зонами? — перепитав я.

— Оце й озвався у вас старомодний європеєць! — проголосила Пратша, злегка вдаривши по моєму годиннику і зненацька вишкіривши штучні зуби. — Я тільки хотіла сказати, що біологічний потяг і психологічний потяг — хочете цигарку? — не зовсім поєднуються у вашої Доллі, не формують, так би мовити, чогось заокругленого. — Її руки на мить обхопили невидимий кавун.

— Вона приваблива, розумна, але недбала (важко дихаючи, не покидаючи сідала, моя співрозмовниця зробила паузу, щоб поглянути на відгук про успіхи чарівливої дівчинки, що лежав праворуч від неї на письмовому столі). Її оцінки стають дедалі гірші. Тому я й запитую себе, містере Гейзе, — і знову та вдавана задума.

— Що ж, — жваво провадила вона далі, — я ось цигарки курю і, як казав наш незабутній доктор Пірс, не пишаюся цим, але надизивичаяно люблю їх! — Вона закурила, і дим, випущений із ніздрів, нагадав мені пару кабанячих іклів.

— Повідомлю-но я вам кілька деталей, це не займе багато часу. Де це воно? — Вона заходилася перебирати свої папери. — Ага. Вона зухвало поводиться з міс Редкок і неможливо брутальна з міс Корморант. А ось доповідь однієї з наших спеціальних наукових співробітниць: із насолодою бере участь у хоровому співі класу, хоча її думки наче трохи блукають. При цьому перекидає ногу через коліно й махає лівою в такт. У рубриці звичайних слів: лексикон із двохсот сорока двох слів звичайнісінького підліткового жаргону з додатком певної кількості багатоскладових слів явно європейського походження. Багато зітхає в класі. Де це?.. Ага. Оце за останній тиждень листопада. Багато зітхає... Енергійно жує гуму. Нігтів не гризе, а шкода, це краще відповідало б загальній картині — з погляду науки, звичайно. Менструація, за словами суб’єкта, цілком усталена. Не належить даної миті ні до якої церковної організації. До речі, містере Гейзе, її мати була?.. Ох, он воно що. А ви? Ну, звичайно, це нікого не стосується, крім, можливо, Господа Бога. Нам ще дещо хотілося б з’ясувати... У неї, мабуть, немає ніяких хатніх обов’язків? Ага, так-так. Ви, містере Гейзе, мабуть, хочете, щоб ваша Доллі росла принцесою? Ну, що тут у нас іще? Бере книжки до рук і дуже граційно відкладає їх. Голос приємний. Досить часто гиготить. Трохи мрійлива. Має якісь свої таємні жарти, наприклад, читає задом наперед прізвища деяких учительок. Коси темно-русі і світло-русі впереміш, із блиском, — ну, гадаю (Пратша заіржала), ви знаєте це самі. Ніс незакладений, ступні з високим підйомом, очі — стривайте, в мене тут був свіжіший звіт. Ага! Ось він. Міс Гольд каже, що оцінки за тенісний стиль Доллі піднялися від «відмінно» до «чудово», це навіть краще, ніж у нашої чемпіонки Лінди Голь, але в Доллі погана концентрація, що й позначається на рахунку. Міс Корморант не може вирішити, чи вміє Доллі напрочуд добре опановувати свої емоції, а чи сама цілковито опанована ними. Міс Зелва доповідає, що їй, тобто Доллі, не вдається словесно оформити свої переживання, а міс Дутен вважає, що Долліні органічні функції вище від усіх похвал. Міс Молар вважає, що Доллі короткозора і їй треба піти до доброго офтальмолога, натомість міс Редкок стверджує, що дівчинка симулює перевтому очей, щоб виправдати негаразди в навчанні. І, нарешті, містере Гейзе, є ще й головне, що тривожить наших дослідниць. Хочу відверто запитати вас. Хочу знати, чи ваша бідолашка-дружина, чи ви самі, чи хто інший у родині, — я правильно розумію, що в неї в Каліфорнії є кілька тіток і дідусь з материного коліна? Ох, усі померли, тоді вибачте, але, хай там як, нас тривожить питання, чи пояснював їй котрийсь член родини, як, власне, відбувається розмноження в ссавців? У нас в усіх створилося враження, що в п’ятнадцять років Доллі, хворобливо відставши від перевесниць, не цікавиться статевими питаннями, чи, радше, згнічує в собі всяку цікавість до них, щоб захистити таким чином своє невігластво і почуття власної гідності. Гаразд, я помилилася, не п’ятнадцять, а майже чотирнадцять. Бачите, містере Гейзе, наша школа не вірить, ніби діточок треба годувати оповідками про бджіл і тичинки, про лелек і пташечок нерозлучних, але ми твердо вважаємо, що треба підготувати учениць до взаємно задовільного шлюбного співжиття й до щасливого материнства. Ми відчуваємо,що Доллі могла б мати успіхи, якби краще старалася. Доповідь міс Корморант у цьому аспекті знаменна. Доллі має схильність, м’яко кажучи, бути зухвалою. Але всі ми відчуваємо, що, по-перше, вам треба попросити вашого родинного лікаря пояснити їй елементарні основи статевого життя, а по-друге, ви повинні дозволити їй насолоджуватися товариством братів її подружок — або в Клубі молоді, або в Громаді превелебного Риґера, або, нарешті, в чудових родинних кубельцях батьків-матерів наших школярок.

— Вона може зустрічатися з хлопчиками у власному чудовому родинному кубельці, — мовив я.

— Ми дуже на це сподіваємося, — із запалом проказала Пратша. — Коли ми почали розпитувати її про труднощі, перед якими вона постає, Доллі відмовилася говорити про родинне життя, але ми поговорили з деякими її подругами і — слухайте — ми, наприклад, наполягаємо, щоб ви скасували вето, накладене на її участь у наших виставах. Ви просто повинні дозволити їй грати в «Зачарованих мисливцях». При першому розподілі ролей вона виявилася звабливою маленькою німфою. А навесні й автор приїде на кілька днів до Бердслійського університету і, можливо, погодиться бути присутнім на двох-трьох репетиціях у нашій новій аудиторії. Я хочу сказати, що саме в таких речах і полягає щастя — бути молодою, гарненькою, сповненою життя. Ви повинні зрозуміти...

— Собі я завжди здавався, — вставив я, — батьком, який дуже добре розуміє свою дитину.

— Ох, не сумніваюсь! Але міс Зелва і міс Дутен думають, — і я схильна погодитись із ними, — що вашу Доллі переслідують сексуальні думки, яким вона не знаходить виходу, і тому не припиняє дражнити й мучити інших дівчаток — і навіть декого з наших молоденьких учительок — і безглуздо вивертати задом наперед їхні прізвища: адже вони ж бо мають невинні зустрічі з кавалерами.

Стенув плечима. Пошарпаний емігрант.

— Поміркуймо разом, містере Гейзе. Що з нею таке, з цією дівчинкою?

— Як на мене, вона цілком нормальна і щаслива, — відповів я (може, катастрофа нарешті наблизилась? Може, вони викрили мене? Може, звернулися до гіпнотизера?).

— Що тривожить мене, — сказала міс Прат, глянувши на годинник і знову почавши обговорювати питання, — так це те, що й наставниці, й подружки вважають, що Доллі вороже настроєна, незадоволена, замкнена, — і всі ми дивом дивуємося, чому ви так проти всіх нормальних розваг, властивих нормальним дітям?

— Зокрема й любовних підготовчих ігор? — спитав я недбало й відчайдушно: так ошкірюється припертий до стіни старий пацюк.

— Що ж, я, звичайно, вітаю таку передову термінологію, — посміхнулася Пратша. — Але не в цьому річ. Оскільки в нас, у Бердслійській гімназії, існує нагляд, наші вистави, танці та інші природні розваги не можна вважати в прямому розумінні за любовні підготовчі ігри, хоча, звичайно, дівчатка зустрічаються з хлопцями, якщо саме в цьому полягає ваше заперечення.

— Гаразд, — мовив я, і мій пуф видав утомлене зітхання. — Нехай буде по-вашому. Вона може брати участь у п’єсі. Та якщо частина ролей — чоловіча, ставлю умову: чоловічу частину доручити дівчаткам.

— Мене завжди дивує, — сказала міс Прат, — як дивовижно деякі іноземці — або принаймні натуралізовані американці — використовують нашу багату мову. Я впевнена, що міс Ґольд — вона в нас керує драматичним гуртком — страшенно зрадіє. До речі, вона, як на мене, одна з небагатьох учительок, які начебто ставляться добре, тобто я хочу сказати, які начебто вміють підійти до важкої Доллі. Ну ось, на цьому ми скінчили з загальними питаннями, тепер лишається часткова дрібничка. Містере Гейз, ваша Доллі знов учинила неподобство.

Міс Прат на мить замовкла, а потім провела тильним боком вказівного пальця під ніздрями вліво і вправо з такою силою, що її ніс заходився войовниче пританцьовувати.

— Я людина прямодушна, — провадила вона, — але в житті є деякі умовності, й мені важко... Гаразд, давайте я поясню так: є, наприклад, родина Вокерів, що живе у старовинній кам’яниці, яку ми тут називаємо Герцогським замком, — ви, звичайно, знаєте цей величезний сірий будинок на вершині пагорба, — двоє їхніх дівчаток ходять до нашої школи, і в нас ще є небога президента університету, доктора Мура, навдивовижу вихована панночка, не кажучи вже про цілу низку інших видатних дітей. І ось, беручи до уваги ці обставини, ми трохи приголомшені, коли Доллі, що видається такою порядною дівчинкою, вживає слова, які вам, іноземцеві, мабуть, просто невідомі або незрозумілі. Може, було б краще, — може, покликати сюди Доллі й негайно обміркувати тут усе? Не хочете? Бачите... ну, говорімо без вивертів. Доллі написала непристойний термін, що, за словами нашої лікарки Кутлер, означає пісуар низькопробним мексиканським жаргоном, — написала своїм зубним олівцем на одній з брошур з охорони здоров’я, їх роздала дівчаткам міс Редкок, що виходить заміж у червні, і ми вирішили, що Доллі лишиться після школи — десь на півгодини. Але якщо ви бажаєте...

— Ні, — мовив я, — я не хочу порушувати ваших правил. Я поговорю з нею наодинці. Я з’ясую це.

— Атож, неодмінно, — схвалила міс Прат, підводячись із бильця. — А ми з вами невдовзі можемо поговорити знову, і якщо поліпшення не буде, попросимо нашого психоаналітика проаналізувати дівчинку.

Може, одружитися з Прат і задушити її?

— Крім того, нехай ваш родинний лікар огляне її фізично — проста, рутинна перевірка. Я посадила її в клас-Квас, останній у кінці коридора.

Поясню, що Бердслійська гімназія наслідувала знамениту школу для дівчаток в Англії тим, що давала різні, начебто «традиційні» назви класним кімнатам, скажімо, клас-Раз, клас-Каркас, клас-Алмаз і т. ін. «Квас» мав огидний запах, буру репродукцію «Років невинності» Рейнолдса над чорною дошкою і кілька рядів кострубатих парт. За однією з них Лоліта занурилась у розділ про діалог у «Драматичній техніці» Бекера, і все було дуже тихо, а спереду від неї сиділа друга дівчинка, з дуже голою, порцеляново-білою шиєю й дивовижними блідо-золотавими косами, й теж читала, забувши про геть усе на світі, й безкінечно обкручувала навколо пальця м’який локон, і я сів поряд із Доллі просто позаду тієї шиї й того локона, розстебнув пальто і за шістдесят п’ять центів плюс дозвіл брати участь у шкільній виставі досяг того, що Доллі позичила мені — під прикриттям парти — свою замащену крейдою й чорнилом, з червоними кісточками руку. Ох, безперечно, це було безглуздо й необережно з мого боку, але після недавніх мук у кабінеті начальниці я просто був змушений скористатися комбінацією, яка, я знав, ніколи не повториться.

12.

На Різдво вона дуже застудилася, і її оглянула одна з подруг Б’янки Лестер, лікарка Ільза Тристрамсон (добрий день, Ільзо, ви були дуже милі, не виявили зайвої цікавості й торкалися моєї ясочки так ніжно). Лікарка визначила бронхіт, мацнула Лоліту по голій спині (де пушок уздовж хребта здибився від лихоманки) і вклала її в ліжко на тиждень або довше. Спершу в неї була висока температура, і я не міг відмовитися від жаріні несподіваних насолод (Venus febriculosa! – Венера лихоманки!), але, якщо бути щирим, знесилена, млява дівчинка стогнала, кашляла й трусилася від пропасниці в моїх наполегливих обіймах. А тільки-но вона одужала, я влаштував для неї Вечірку з хлопчиками.

Мабуть, я забагато випив, готуючись до важкого випробування. Мабуть, я поводивсь як дурень. Дівчатка прикрасили і ввімкнули в розетку ялинку (німецький різдвяний звичай, тільки раніше були свічки, а тепер барвисті лампочки). Вибирали платівки й годували ними грамофон мого господаря. Доллі вдягла ошатну сіру сукню з прилеглим ліфом і розширеним подолом. Мугикаючи якийсь мотив, я пішов до себе нагору, а потім кожні десять чи двадцять хвилин спускався, мов йолоп, на кілька секунд, мовляв, забув люльку на каміні або прийшов подивитися, де лишив газету, і щоразу мені ставало дедалі важче виконувати ці прості дії, і я мимоволі згадував ті страшенно далекі дні в Рамзделі, коли я інколи з такими муками готувався до того, щоб недбало увійти в кімнату, де грамофон виспівував «Маленьку Кармен».

Вечірка вийшла не зовсім вдала. З трьох запрошених дівчат одна не прийшла взагалі, а один з кавалерів привів свого двоюрідного брата Роя, тож два хлопчики були зайві. Обидва кузени знали всі танці, але інші два хлопці майже зовсім не вміли танцювати, й тому більша частина вечора пішла на те, щоб поставити кухню догори ногами, а потім на галасливі суперечки, в яку гру грати в карти, а зрештою дві дівчинки і чотири хлопчики порозсідалися на підлозі у вітальні, де повідчиняли всі вікна і грали в якусь словесну гру, правил якої Опал ніяк не могла збагнути, тоді як Мона і Рой, довгов’язий юнак із лагідним і вродливим обличчям, пили на кухні імбирний лимонад, сидячи на столі й метляючи ногами, і палко обговорювали предетермінізм і закон статистичної вірогідності. Коли всі вони пішли, Лоліта видала звук на кшталт «Ху!», склепила повіки і впала у фотель, розкинувши руки й ноги, наче зірка, і увиразнивши цим рухом свою огиду та знесилення, і стала присягатися, що такої мерзенної зграї хлопчаків вона ще ніколи не бачила в житті. За цю фразу я купив їй нову тенісну ракетку.

Січень видався вогким і м’яким, і лютий ошукав кущі форзиції, що раптом укрилися золотим цвітом. Навіть давні жителі не могли пригадати такої погоди! Посипалися й інші подарунки. На її чотирнадцятий день народження, першого дня 1949 року, я подарував їй велосипед — тучарівливу механічну газель, яку я вже згадував одного разу, а до неї додав «Історію сучасного американського малярства»; я чомусь отримував дивну насолоду від її поводження з велосипедом, тобто від того, як вона підходила до нього, як, ворухнувши стегном, сідала на нього, й т. ін., але мої спроби ошляхетнити її художній смак скінчилися невдачею: вона хотіла знати, чи слід вважати фермера, який дрімає після обіду на сіні (пензля Дориди Лі), за батька підкреслено млосної дівчини на передньому плані, й не могла збагнути, чому я стверджую, що Грант Вуд і Пітер Гурд талановиті, а Реджинальд Марш і Фредерик Во бездарні.

13.

На той час, коли весна прикрасила вулицю Теера жовтими, зеленими й рожевими мазками, Лоліта вже без вороття закохалася в театр. Міс Прат, що її я бачив якось у неділю, коли вона снідала з іншими дамами у «Волтоні», піймала здалеку мій погляд і, поки Лоліта не дивилася, щиро і стримано нагородила мене безгучними оплесками. Я не терплю театру, бачу в ньому — в історичній перспективі — примітивну й підгнилу форму мистецтва, що відлунює обрядами кам’яної доби і всіляким комунальним дріб’язком, незважаючи на індивідуальні ін’єкції генія, як-от, скажімо, поезію Шекспіра або Бена Джонсона, яку, замкнувшись удома й не потребуючи театрів, читач автоматично видобуває з драматургії. Будучи тієї пори надто заклопотаним власними літературними працями, я не мав змоги ознайомитися з повним текстом «Зачарованих мисливців» — п’єси, в якій Долорес Гейз дісталася роль доньки селянина, що уявила себе чи то лісовою чаклункою, чи то Діаною: ця дріада, роздобувши якимсь чином підручник гіпнозу, занурює заблуканих мисливців у різні втішні транси, а зрештою сама підпадає під чари мандрівного поета (Мони Даль). Оце, власне, й усе, що я вичитав з пожмаканих уривків недбало настуканого тексту, які Лоліта розкидала по всьому будинку. Мені було і приємно, і сумно, що назва п’єси випадково збігається з назвою незабутнього готелю, але я втомлено сказав собі, що не варто нагадувати про це моїй власній чарівниці, боячись, що безсоромний докір у сентиментальності завдасть мені ще тяжчих страждань, ніж її зневажлива забудькуватість. Мені здалося, ніби п’єса — один з численних анонімних переспівів якоїсь банальної легенди. З не меншим успіхом я міг, звичайно, й подумати, що в гонитві за привабливоюназвою засновник готелю зазнав безпосереднього та виняткового впливу випадкової фантазії найнятого за його гроші другорядного стіномаза, а згодом вивіска готелю підказала назву п’єси. Але своїм довірливим, простим і зичливим розумом я ненавмисне повернув це все в інший бік і мимоволі припустив, ніби фрески, вивіска і назва походять зі спільного джерела, мабуть, місцевого переказу, що його я, необізнаний з новоанглійським фольклором, міг не знати. Тому в мене склалося враження (не менш випадкове й позбавлене будь-якого значення), ніби клята п’єса належить до числа вигадливих дрібничок для дитячої аудиторії, припасованих і перероблених тисячу разів, як, наприклад, «Гензель і Гретель» такого-то автора, або «Спляча красуня» такої-то автриси, або «Нове вбрання короля» якихось Моріса Вермонта і Маріони Румпельмеєр (це все можна знайти в будь-якому збірнику на кшталт «Шкільна сцена» або «Поставмо п’єсу!»). Іншими словами, я не знав, — а якби знав, мені тоді було начхати, — що насправді п’єса «Зачаровані мисливці» — недавно написаний і в технічному розумінні самобутній твір, уперше поставлений лише кілька місяців тому в одній фасонистій нью-йоркській студії. Наскільки я міг судити з ролі моєї спокусниці, річ була гнітюче претензійна, з відлуннями Ленормана, Метерлінка і всіляких безбарвних англійських мрійників. Мисливці в п’єсі були, як і годиться в Америці, вбрані однаковісінько, в однакових червоних картузах, і відрізнялися тільки характером озброєння. Один був банкір, другий — слюсар, третій — полісмен, четвертий — трунар, п’ятий — страховий агент, а шостий — каторжник-утікач (драматичні ефекти тут самоочевидні); усі вони внутрішньо змінилися, потрапивши в Доллін діл, і пам’ятали своє справжнє життя лише як далеке марево чи погане сновидіння, від якого їх пробудила моя маленька Діана; але сьомий мисливець (не в червоному, а в зеленому картузі — ото гава!) був Молодий Поет і став наполягати, на превелику прикрість Діаніти, що вона та інші учасники дивертисменту (німфи-танцівниці, ельфи, лісовики) — це лише його, поетове, створіння. Як я зрозумів, закінчувалося тим, що, обурившись його самовпевненістю, боса Долорес вела свого поета, тобто Мону, вбрану в картаті штани зі штрипками, на батьків хутір десь у глухому закутку, щоб довести хвалькові, що ось вона сама — аж ніяк не його вигадка, а сільська дівчина, яка твердо стоїть ногами на чорноземі, й поцілунок під завісу зміцнював глибоку ідею п’єси, яка повчала нас, що мрія дійсність поєднуються в коханні. Розважливість радила мені обійтися без критики в розмовах із Лолітою: вона так мило захоплювалася проблемами «виразності», так звабливо складала докупи свої вузькі флорентійські долоні, кліпаючи віями й заклинаючи мене не бути присутнім на репетиціях у школі, як ходять на них деякі досить кумедні батьки-матері! Їй хотілося, казала вона, засліпити мене абсолютно бездоганною першою виставою, а крім того, я, бачите, якось завжди втручаюсь не в своє, не те кажу й бентежу її в присутності її знайомих.

Серед репетицій трапилась одна геть незвичайна... о серце, серце!.. Був у травні один особливий день, сповнений радісної метушні, але це все промайнуло повз, поза моїми очима, не затримавшись у моїй пам’яті, і коли вже потім, надвечір, я знову побачив Лоліту (вона сиділа на велосипеді, балансуючи, притиснувши руку до вологої кори молодої берізки на краю нашого лужка), мене так вразила сяйлива ніжність її усмішки, що я на мить привітав себе з кінцем усього свого смутку.

— Скажи, — запитала вона, — ти, може, пам’ятаєш, як називався готель... ох, ти знаєш, який готель (ніс у неї наморщився), ну, скажи... ти знаєш... там, де були такі білі колони й мармуровий лебідь у холі? Ну, як це ти не знаєш (вона гучно зітхнула), той готель, де ти мене зґвалтував? Гаразд, не в цьому річ, до бісу. Я просто хочу запитати, чи не мав він назви (майже пошепки)... «Зачаровані мисливці»? Ой, атож (мрійливо), справді? — і раптом, тихенько вискнувши весняним, закоханим сміхом, ляснула долонею по блискучому стовбуру й помчала вгору, на край вулиці, а потім покотилася назад, у позі цілковитого спокою, тримаючи ступні, одну вище, другу нижче, на нерухомих педалях і забувши одну руку на коліні, неприкритому ситцевою спідницею.

14.

Оскільки говорили, що музика пов’язана з властивим Лоліті захопленням балетом і сценою, я дозволив їй брати уроки рояля в міс Ламперер (як ми, знавці Флобера, можемо назвати її задля зручності), до білого з блакитними віконницями будиночка якої, за три кілометри від Бердслі, Лоліта їздила двічі на тиждень. Якось у п’ятницю ввечері, наприкінці травня (і десь через тиждень після тієї особливої репетиції, на яку, як і на решту, мене не пустили), задзвонив телефон у кімнаті, де я закінчував підчищати королівський фланг Гастона, і голос міс Ламперер запитав, чи приїде моя Емма — тобто Лоліта — наступного вівторка: вона пропустила два уроки поспіль: минулого вівторка і сьогодні. «Так, звичайно, приїде», — відповів я і грав далі. Як легко повірить читач, мої здібності тепер похитнулися, і через два-три ходи крізь каламуть позашахових страждань я раптом помітив, що Гастон — хід був його — може захопити мого ферзя; він теж помітив, але, боячись пастки з боку підступного суперника, довго не наважувався, і зітхав, і сопів, і трусив губами, і навіть поглядав на мене крадькома, невпевнено підсуваючи і знову вбираючи пухкі, зібрані в пучок пальці: нестямно хотів узяти ту соковиту штучку, а не смів — і раптом схопив її (чи не навчив його цей випадок тієї небезпечної сміливості, яку він потім став виявляти в іншій сфері?), і я провів нуднющу годину, поки домігся нічиєї. Він допив свій коньяк і трохи згодом пішов перевальцем, цілком задоволений результатом (mon pauvre ami, je пе vous аі jamais revu et quoiqu ’il у ait bien peu de chance que vous voyiez mon livre, permettez-moi de vous dire que je vous serre la main bien cordialement, et que toutes mes fillettes vous saluent) (Мій бідолашний друже, мені вже не доведеться коли-небудь знову побачити вас, і ви навряд чи прочитаєте мою книжку, але все-таки дозвольте вам сказати, що я дуже міцно тисну вам руку і що всі мої дівчатка вклоняються вам). Я знайшов Долорес Гейз за кухонним столом, вона наминала клинчик торта й не відривала очей від аркуша з роллю. Підняла їх назустріч моєму поглядові, — їх виповнювала небесна порожнеча. Коли я заявив про своє відкриття, лишилася на диво безтурботною і тільки сказала d’un petit air faussement contrit (з гримасою вдаваного каяття), що вона, звичайно, дуже гидка дівчинка, але було просто незмога опиратися спокусі, й тому вона витратила ті години музики — о читачу! о мій читачу! — на вивчення з Моною в міському парку чарівно-лісових сцен п’єси. «Чудово», — мовив я й пішов до телефону. Мати Мони відповіла: «Так, вона вдома», — і з материнським нейтральним увічливо-задоволеним усміхом відійшла, гукаючи вже за сценою: «Тебе запитує Рой», і наступної миті підшурхотіла Мона й одразу, низьким, монотонним, але не позбавленим ласкавості голосом узялася вичитувати Роєві за якусь капость, яку той зробив чи сказав, я перебив її, і ось уже Мона, спокійно перемикнувшись, говорила своїм найсумирнішим, найсексуальнішим контральто: «Так, сер», «Звичайно, сер», «Тільки я винна, сер, у цьому прикрому випадку» (яка плавність, яка світськість!), «Повірте, я дуже шкодую» — і так далі й таке інше, як кажуть ті хвойдочки.

Я знову спустився на перший поверх, відкашлюючись і тримаючись за серце. Лоліта сиділа тепер у вітальні, у своєму улюбленому шкіряному фотелі. Вона сиділа, розвалившись, вигризаючи задирку, стежачи за мною глузливим поглядом жорстоких, димчастих очей, і ненастанно хитала табурет, поставивши на нього п’ятку випростаної ноги самій шкарпетці, — і з нападом нудотного болю я виразно побачив, як вона змінилася, відколи я познайомився з нею два роки тому. Чи ця зміна відбулася за останні два тижні? Де була моя ніжність до неї? Зруйнований міф! Вона перебувала просто у фокусі мого ярого гніву. Імла пожадання розвіялась, нічого не лишивши, крім цієї страшної осяйності. Атож, вона змінилася! Шкіра обличчя тепер нічим не відрізнялася від шкіри першої-ліпшої вульгарної нечупари-гімназистки, яка ділиться з подружками косметичною маззю, накладаючи її брудними пальцями на невмиване личко, і якій байдуже, чий брудний піджачний рукав, чия прищами засіяна щока торкаються її обличчя. А тим часом давніше її обличчя вкривав такий ніжний пушок і воно так яскріло росою сліз, коли інколи, граючись, я качав її скуйовджену голову в себе на животі! Грубувата червонястість заступила тепер світіння невинності. Весняний нежить із місцевою назвою кролячої застуди забарвив вогненно-рожевим відтінком краї її презирливих ніздрів. Охоплений якимсь жахом, я опустив очі, й вони машинально ковзнули нижнім боком її оголеного, з-під спідниці напружено випростаного стегна, — ох, якими відполірованими і м’язистими стали тепер її молоді ноги! Її широко розставлені, сірі, як матове скло, очі з червоною жилкою, яка лопнула на білку, дивилися на мене впритул, і мені здавалося, ніби я розрізняю в її погляді таємну думку, що, може, Мона має слушність, і їй, сирітці Долорес, пощастило б виказати мене поліції, а самій не зазнати кари. Як я помилився! Як по-дурному я поводився! Усе в ній було однаково непроникним: могуть її струнких ніг, замащена підошва білої шкарпетки, грубий светр, не знятий, незважаючи на задуху в кімнаті, її новий цибульний запашок, а надто — безвихідь її обличчя з властивим йому дивним рум’янцем і недавно фарбованими вустами. Та фарба лишила слід на її передніх зубах, і мене пронизав один спогад, — о, не образ воскреслої Моніки, а образ іншої, молодесенької повії в борделі, багато років тому, яку хтось устиг перехопити, поки я вирішував, чи варта її єдина принада — юність — моторошної можливості заразитися невідомо чим, і в якої були точнісінько такі самі гарячі вилиці, й небіжчиця мати, і великі передні зуби, і уривок тьмяно-червоної стрічечки в простолюднорусих косах.

— Ну що, кажи вже, — мовила Лоліта. — Підтвердження прийнятне?

— Авжеж, — мовив я. — Абсолютно прийнятне. Авжеж. І я ані на мить не сумніваюся, що ви це разом придумали. Ба більше, не сумніваюся, що ти розповіла їй усе про нас.

— Он як?

Я заспокоїв віддих і мовив:

— Долорес, це все слід негайно припинити. Я ладен забрати тебе з Бердслі й замкнути ти знаєш де, або це слід припинити. Я ладен забрати тебе за кілька хвилин — з однією валізою, але це слід припинити, а то станеться непоправне.

— Непоправне? Диви який!

Я пхнув табурет, який вона й далі хитала п’яткою, і її нога глухо вдарилась об підлогу.

— Гей, — гукнула вона, — пригальмуй!

— Передусім марш нагору! — й собі крикнув я і водночас схопив її та витягнув із фотеля. Від тієї миті я перестав стримувати голос, і ми й далі горлали одне на одного, причому вона говорила нецензурні речі. Кричала, що люто ненавидить мене. Страхітливо кривлялася, надимаючи щоки й видаючи диявольський лускіт. Сказала, що я кілька разів намагався розбестити її, ще як був пожильцем її матері. Запевнила, ніби я зарізав її матір. Заявила, що віддасться першому хлопчакові, який захоче її, і що я тут нічого не вдію. Я звелів їй піднятися до себе й показати мені всі ті місця, де вона ховає гроші. То була огидна, нестерпно-галаслива сцена. Я тримав її за кістлявеньку кисть, і вона крутила нею на всі боки, тихцем намагаючись знайти слабке місце, щоб вирватися сприятливої миті, але я цупко тримав й навіть завдав їй великого болю, за який, сподіваюся, згниє серце мені в грудях, і разів два вона шарпнулася так несамовито, що я злякався, чи не хруснула в неї кістка, і незмигно дивилася на мене своїми незабутніми очима, в яких крижаний гнів боровся з гарячою сльозою, і наші голоси глушили телефонний дзенькіт нагорі, й тієї самої миті, як я усвідомив той звук, вона випручалась і втекла.

З персонажами в кінофільмах я, мабуть, поділяю залежність від усемогутньої machina telephonica та її раптових утручань у людські справи. Цього разу з’ясувалося, що телефонує розлючена сусідка. Східне вікно вітальні було відчинене настіж, хоча штора з ласки долі була опущена, і за тим вікном вогка чорна ніч кислої новоанглійської весни, затамувавши віддих, підслухала нашу сварку. Менізавжди здавалося, що тип розбещеної душею старої панни, зовні схожої на солону пікшу, — суто літературний продукт схрещування споріднених осіб у сучасному американському романі, але тепер я переконаний, що манірна і блудлива міс Схід — або по-справжньому (розкриймо це інкогніто) міс Фінтон Лебон — мабуть, принаймні на три чверті висунулася з вікна своєї спальні, намагаючись збагнути суть нашої сварки.

— Яке безладдя, який галас, — квакала телефонна трубка. — Тут не емігрантський квартал. Цього ніяк не можна...

Я вибачився за гамір, який зчинили доньчині гості («Знаєте, молодь...»), і, не давши їй наквакатись, повісив трубку.

Унизу бахнули двері. Лоліта? Втекла з дому?

У вікно на сходах я побачив, як блискавичний маленький привид ковзнув між садовими кущами; срібляста цятка в пітьмі — маточина велосипедного колеса — здригнулася, посунулась і щезла.

Так сталося, що машина ночувала в ремонтній майстерні на іншому краї міста. Мені довелося пішки гнатися за крилатою втікачкою. Навіть тепер, дарма що відтоді шугнуло у вічність понад три роки, я не можу без панічного здригання уявити собі ту вулицю й ту весняну ніч. Перед освітленим ґанком свого дому міс Лестер вигулювала стару, розперту таксу міс Фабіан. Як страховисько в казці Стівенсона, я був ладен усіх розтрощити на своєму шляху. Треба чергувати: три кроки йти поволі, три — бігти. Попереду на розі, притиснувши Лоліту до чавунного поручня, розмитий пітьмою юнак м’яв і цілував її, — ні не її, помилка. З невикористаною сверблячкою в пазурах я полетів далі.

За півмилі від нашого чотирнадцятого номера Теерівська вулиця сплутується з приватним провулком і поперечним бульваром; бульвар веде до торговельної частини міста, і коло першого ж молочного бару я побачив — з якою мелодією полегкості — гарненький Лолітин велосипед, що чекав її. Двері я штовхнув, замість потягти, потягнув, штовхнув знову, потягнув і зайшов. Пильнуй! Кроків за десять від мене, крізь скло телефонної будки (бог мембрани й далі був з нами) Лоліта, тримаючи трубку у жменьці й конфіденційно згорбившись над нею, глянула на мене примруженими очима й відвернулася зі своїм скарбом, потім квапливо повісила трубку і вийшла з будки з бадьореньким виглядом.

— Пробувала телефонувати тобі додому, — безтурботно мовила вона. — Ухвалено грандіозну постанову. Але спершу, татусю, почастуй мене кока-колою.

Сидячи коло шинквасу, вона уважно стежила, як млява, бліда дівчинка-сифонниця накладала кригу у великий келих, напускала бурої рідини, додавала вишневого сиропу — і мені краялося серце від кохання й туги. Ця дитяча кисть! Моя чарівна дівчинка... У вас мила дівчинка, містере Гумберте. Ми з Б’янкою завжди захоплюємося нею, коли вона проходить повз. Містер Пім (що проходить повз у відомій трагікомедії) дививсь, як Піппа (що проходить повз у Браунінга) всмоктує свою нестерпну суміш.

J’ai toujours admire I’oeuvre ormonde du sublime Dublinois (Я завжди захоплювався ормондським шедевром великого дублінця \ натяк на Джойса). А тим часом дощ перетворивсь у бурливу й солодку зливу.

— Ось що, — мовила вона, тихо посуваючись на велосипеді коло мене, шкрябаючи однією ногою по темно-лискучому тротуару. — Ось що я вирішила. Я хочу піти до іншої школи. Цю я ненавиджу. Ненавиджу й цю п’єсу. Чесне слово! Поїхати й ніколи не повернутися! Знайти іншу школу. Ми виїдемо завтра. Знову рушимо у тривалу подорож. Тільки цього разу поїдемо, куди я хочу, гаразд?

Я кивнув. Моя Лоліта.

— Маршрут обираю я? C’est entendu? (Домовились?) — запитувала вона, увиваючись поряд зі мною. Вдавалася до французької мови тільки тоді, коли бувала дуже слухняною дівчинонькою.

«Гаразд. Entendu. А тепер гоп-гоп, Леноро, а то промокнеш» (буря ридань розпирала мені груди).

Вона осміхнулася і з улесливістю школярки нахилилася вперед і помчала. Пташечко моя!

Пещена рука міс Лестер не причиняла дверей ґанку, чекаючи старенького собаку, що ходив перевальцем і prenait son temps (не квапився).

Лоліта чекала мене коло примарної берези.

— Я мокра як хлющ, — гучно заявила вона. — А ти — задоволений? До біса п’єсу! Розумієш?

Десь нагорі лапа невидимої відьми з гуркотом зачинила вікно.

Ми ввійшли до свого дому, вітальня сяяла радісними вогнями; Лоліта скинула светр, струснула усіяними бісером косами і, піднявши коліно, простерла до мене оголені руки.

— Понеси мене нагору, будь ласка. Щось я в романтичному настрої.

Фізіологам, до речі, може бути цікаво дізнатися, що в мене є здатність — гадаю, вельми незвичайна — лити потоки сліз упродовж іншої бурі.

15.

Гальма підтягли, труби вичистили, клапани відшліфували, і ще якісь інші ремонти й поправки оплатив пан Гумберт, що не дуже тямить у механіці, й після цього автомобіль небіжчиці місіс Гумберт набув досить пристойного вигляду, щоб пуститися в нову подорож.

Ми пообіцяли Бердслійській гімназії, добрій, старій Бердслійській гімназії, що повернемося, тільки-но кінчиться мій голлівудський ангажемент (вигадливий Гумберт натякнув, що його запрошують консультантом на знімальний майданчик фільму про «екзистенціалізм», який 1949 року був ще популярним товаром). Насправді я задумав тихенько перебратися через кордон у Мексику — за рік я посміливішав — і вже там вирішувати, що робити далі з моєю маленькою наложницею, зріст якої тепер дорівнював ста п’ятдесяти двом сантиметрам, а вага — сорока кілограмам. Ми відкопали наші туристичні книжки й дорожні карти. Вона з величезною насолодою накреслила маршрут. Поставало запитання: чи не внаслідок тих сценічних ірреальних вправ вона переросла свою дитячу вдавану пересиченість і прагне тепер докладно дослідити розкішну дійсність! Того блідого, але теплого недільного ранку, коли ми покинули немов спантеличену оселю професора Хіма й покотилися головною вулицею міста, прямуючи до чотирирядного шосе, я відчував дивовижну легкість, властиву тільки сновидінням. Літня, біла в чорну смужечку сукня моєї коханої, хвацький синій кашкетик, білі шкарпетки й коричневі мокасини не зовсім гармоніювали з великим, гарним каменем — огранованим аквамарином — на срібному ланцюжку, що прикрашав їй шию: подарунок їй від мене — й від весняної зливи. Коли ми проїздили повз «Новий готель», вона раптом усміхнулася.

— У чому річ? — запитав я.

— Дам монетку, підклади серветку, — й одразу простягла до мене долоню, аж тут мені довелося досить різко загальмувати перед червоним світлофором. Тільки-но ми зупинилися, зліва під’їхала і плавно застигла інша машина, і худа, напрочуд спортивного вигляду молода жінка (де я бачив її?), з яскравим кольором обличчя і блискучими мідно-червоними хвилястими косами до плечей, привітала Лоліту дзвінким вигуком, а потім, обернувшись до мене, на диво жарко, «жаннад’арково» (ага, згадав!), крикнула:

— І вам не сором відривати Доллі від спектаклю, ви б послухали, як автор вихваляв її на репетиції.

— Зелене світло, йолопе! — напівголоса мовила Лоліта, — і тієї самої миті, ефектно жестикулюючи на прощання багатобраслетною рукою, Жанна д’Арк (ми бачили її в цій ролі на виставі в міському театрі) жваво перегнала нас і одним махом повернула на Університетський проспект.

— Хто саме — Вермонт чи Румпельмеєр?

— Ні, це Едуза Ґольд, наша режисерша.

— Я кажу не про неї. Хто саме намазюкав п’єсу про твоїх зачарованих мисливців?

— А, ось ти про що. Хто саме? Та якась стара, здається, Клер абощо. Їх там була ціла купа.

— Тож вона похвалила тебе?

— Не тільки похвалила — навіть поцілувала в чоло, в моє чисте чоло, — і моя кралечка видала той новий тихенький виск сміху, яким — можливо, у зв’язку з іншими театральними навичками — вона віднедавна любила хизуватися.

— Ти навдивовижу кумедна істота, Лоліто, — сказав я (передаю свої слова приблизно). — Навіть немає сумніву, що мене страшенно тішить твоя відмова від дурної вистави. Дивує тільки те, що ти кинула її всього за тиждень до її природного розв’язку. Ох, Лоліто, дивись, не здавайся так легко! Пам’ятаю, ти відмовилася від Рамздела задля літнього табору, а від табору — задля розважальної подорожі, і я міг би назвати ще кілька раптових змін твого настрою. Дивись мені. Є речі, від яких ніколи не слід відмовлятися. Будь наполегливіша. Будь трохи ніжніша зі мною, Лоліто. Крім того, ти забагато їси. Знаєш, об’єм твого стегна не повинен бути більшим за сорок два сантиметри. Трішки додаси — і між нами все скінчено (я, звісно, жартував). Ми тепер рушаємо в довгу, щасливу подорож. Пам’ятаю...

16.

Пам’ятаю, дитиною в Європі я марив над картою Північної Америки, на якій «палач», тобто середня частина Апалачських гір, великим шрифтом розтягся від Алабами до Мена, тож уся охоплена область (зокрема Пенсільванія і Нью-Йорк) поставала перед моєю уявою як велетенська Швейцарія чи навіть Тибет, усюди гори, чергування дивовижних алмазних піків, величезні хвойні дерева, le montagnard emigre (емігрант-верховинець) у чудовій ведмежій шубі, і felis tigris Goldsmithi (тигр з вірша Гольсміта), й червоношкірі індіанці під катальпами. Як жахливо, що це все звелося до мізерного приміського парканчика й залізного кошика для сміття з клубами диму над ним. Прощавай, Апалаччя! Покинувши його, ми перетнули Огайо, два штати, що починалися на «І», потім Айову і Небраску, — ох, це перший подув Заходу! Ми їхали не кваплячись, бо в нас був цілий тиждень, щоб доїхати до Вейса, містечка в Скелястих горах, де їй палко кортіло подивитися на обрядові танці індіанців у день щорічного відкриття Магічної печери, й майже три тижні, щоб добутися до Ельфінстона, перлини одного із західних штатів, де їй мріялося зійти на Червону скелю, з якої одна підстаркувата зірка екрана нещодавно кинулась і вбилася після п’яної сварки зі своїм сутенером.

Знову нас вітали обачливі мотелі, скажімо, такими от зверненнями, прибитими в простінках:

«Ми хочемо, щоб ви почувались у нас як удома. Перед вашим прибуттям складено повний (підкреслено) інвентар. Номер нашого автомобіля в нас записаний. Користуйтеся гарячою водою помірковано. Ми зберігаємо за собою право виселити без попередніх повідомлень кожну небажану особу. Не кидайте ніякого (підкреслено) непотрібного матеріалу в унітаз. Насолоджуйтесь. Приїжджайте знову. Дирекція. Постскриптум: Ми вважаємо, що наші клієнти — найкращі люди на світі».

У таких страшних місцях два ліжка коштували нам десять доларів за ніч. Мухи ставали в чергу на зовнішньому боці дверей і успішно пробиралися всередину, тільки-но двері відчинялися. Прах наших попередників дотлівав упопільничках, жіноча волосина звивалася на подушці, в сусідньому номері хтось гучно вішав піджак у лунку стінну шафу, вішаки були дотепно прикручені до перекладинидротом, щоб запобігти крадіжкам, і — остання образа — картини над двійком ліжок були тотожними близнюками. Я помітив, до речі, зміну комерційної моди. У котеджівбула помітна тенденція з’єднуватися і утворювати суцільний караван-сарай, а там наростав і другий поверх, тоді як унизу видовбували хол, і ваш автомобіль уже не стояв коло дверей вашого номера, а рушав у спільний гараж, і мотель спокійнісінько повертався до образу доброго старого третьорозрядного готелю.

Тепер хочу переконливо попросити читача не знущатися з мене і з мого збаламученого розуму. І йому, і мені дуже легко, після сподіяного, розшифровувати справджену долю, але в процесі свого складання жодна доля, повірте мені, не схожа на ті чесні детективні романчики, читаючи які, треба лише не пропустити той або той натяк-дороговказ. Замолоду мені навіть трапилося французьке оповідання такого типу, в якому дрібнички-орієнтири були надруковані курсивом, але Мак-Фатум діє не так, навіть якщо й помітиш перелякано деякі темні натяки і знаки. Наприклад: я не міг би заприсягтися, що одного разу, незадовго до середньозахідної частини нашої поїздки або на самому початку цього етапу, їй не вдалося сповістити дещо невідомій людині чи невідомим людям, або якось зв’язатися з ним або з ними. Ми щойно зупинилися коло бензоколонки під знаком Пегаса, і, випорснувши з машини, вона зникла десь за гаражем, тим паче, що піднятий капот, під який я зазирнув, стежачи за маніпуляціями механіка, на мить сховав її від моїх очей. Не бачачи її, але, бувши в поблажливому настрої, я тільки похитав доброю головою, хоча, власне кажучи, відвідини громадських убиралень були заборонені цілковито, бо я інстинктивно відчував, що вбиральні — як і телефони — становили з незбагненної для мене причини ті гострі шпичаки, за які мала схильність чіплятися тканина моєї долі. У кожного є такі фатальні предмети або явища: або повторюваний ландшафт, або цифри, що їх боги ретельно добирають, щоб спричинити важливі для нас події: тут завжди перечепиться Джон, там завжди розіб’ється серце Дженні.

Отже, машину мою доглянули, і я від’їхав від бензоколонок, щоб дати місце розвізному ваговозику, — і тут щораз тяжча її відсутність стала налягати на мене в сірій порожнечі вітряного дня. Не вперше й не востаннє дивився я з таким тьмяним неспокоєм на нерухомі дрібнички, здивовані, здається, що потрапили на очі загайному мандрівникові: темно-зелене відро для покидьків, густо-чорні з білим боком шини на продаж, жовті бляшанки з мастилом, рум’яний холодильник з розмаїтими напоями, чотири... п’ять... сім порожніх пляшок у дерев’яних комірках ящика, що скидався на незаповнений кросворд, комаху, що терпляче піднімалася внутрішнім боком вікна в ремонтній конторі... З її відчинених дверей долинала радіомузика, і тому, що ритм не був синхронізований із гойданням таіншими рухами рослинності, гальванізованої вітром, створювалося враження давнього видового фільму, що живе власним життям, тоді як піаніно чи скрипка дотримуються музичної лінії, яка перебуває поза сферою тремтливого цвіту й хитливої галузки. Відлуння останніх ридань Шарлотти безглуздо пронизало мене, коли, в сукні, що колихалася не в лад із музикою, Лоліта вибігла з геть несподіваного боку. Виявляється, клозет був зайнятий і вона, перетнувши поперечну вулицю, пішла до наступного гаража — під знаком Черепашки. Напис там проголошував: «Ми пишаємося нашими туалетними кімнатами, не менш чистими, ніж у вас удома. Листівки з уже наклеєними марками наготовані для ваших коментарів». Але нужник був без листівок, без мила, без нічогісінько. Без коментарів.

Того самого дня, чи, може, наступного, після досить нудного шляху вздовж ділянок всуціль засіяної землі ми докотилися до милого містечка Касбім і зупинилися перед ним на ніч у мотелі «Каштановий двір»: приємні хатинки, соковитий газон, каштани, яблуні, стара гойдалка — і чудовий захід сонця, на який утомлене дитя навіть не глянуло. Їй хотілося проїхати через Касбім, бо він був усього на п’ятдесят кілометрів на північ від її рідного міста, але вранці другого дня вона, здається, втратила будь-яку цікавість до нагоди подивитися на тротуар, де вона грала в класики п’ять років тому. З очевидних причин я боявся тієї побічної поїздки, дарма що ми погодилися з нею не привертати до себе уваги: не виходити з машини й не відвідувати її давніх друзів. Тому я зрадів, коли вона занехаяла свій проект, але мою полегкість порушувала думка, що, відчувши, як мене опановує колишній, торішній жах перед ностальгійними можливостями Піскі, вона б не відмовилася від нього так легко. Коли я, зітхнувши, згадав про це, вона теж зітхнула й жалібно проказала, що «кисло» почувається, і тому запропонувала, що лишиться в ліжку з купою ілюстрованих журналів, а після обіду, якщо їй стане краще, поїдемо далі, вже прямо на захід. Слід сказати, що вона була дуже ніжна та млосна і їй «нестямно кортіло» свіжих фруктів, тож я вирішив піти в центр Касбіма за яким-небудь смачним готовим харчем. Наш котеджик стояв на лісистій вершині пагорба: з вікна виднів шлях, що зміївся вниз, а потім тягнувся прямою, наче проділ, рискою між двома рядками каштанів до милого містечка, яке здавалося напрочуд виразним і ляльковим у чистій ранковій далині; можна було добачити схожу на дюймовочку дівчинку на велосипеді, що скидався на бабку, а поряд непропорційно великого собаку, — і це все напрочуд виразно, немов тих прочан і мулів, яких бачиш, як вони піднімаються звивистими, блідими, мов віск, шляхами на давніх картинах із синюватими пагорбами і маленькими червоними людьми. У мене європейський потяг до пішихпересувань, коли можна обійтися без машини, і тому я став неквапом спускатися і трохи згодом зустрів обіцяну велосипедистку, що виявилась, до речі, негарною, пухлявою дівчинкою з кісками в супроводі величного сенбернара з очима як великі оксамитові фіалки. У Касбімі дуже старий перукар украй кепсько постриг мене; він невгавно базікав про якогось свого сина бейсболіста і на кожній губній приголосній плював мені в обличчя. Від часу до часу витирав окуляри об моє покривало або уривавроботу благеньких стрекотливих ножиць, щоб показати пожовклі газетні вирізки; я так мало звертав на те увагу, що мене просто приголомшило, коли він нарешті показав обрамлену фотографію серед старих посірілих пляшечок, і я зрозумів, що зображений на ній молодий спортсмен ось уже тридцять років, як помер.

Я випив чашку кави, гарячої й без смаку, купив гроно бананів для свого мавпеняти і провів ще хвилин десять у гастрономі. Минуло всього години півтори, — і ось крихітний прочанин Гум-гум знову з’явився на шляху, що вів до «Каштанового двору».

Дівчинка, яку я бачив на шляху до міста, тепер зникала під тягарем білизни, допомагаючи прибирати кабінки кривому мужлаєві, чия велика голова і грубі риси нагадали мені так званого Бертольда, одного з персонажів італійського балагана. Кільканадцять хатинок на нашому Каштановому пагорбі просторо і приємно розмістилися серед буйної зелені. Тепер, опівдні, більшість їх під фінальне бахкання пружних дверей уже позбулися своїх мешканців. Старе, геть висохле від старості подружжя в автомобілі новісінької марки обережно виповзло з одного з суміжних із кожним котеджем маленьких гаражів, з другого гаражика досить непристойно стирчав червоний передок спортивної машини, а ближче до нашого котеджу гарний, кремезний молодик із чорним волоссям і синіми очима укладав у шарабанний автомобіль портативний холодильник. Чомусь він глянув на мене з невпевненою посмішкою. Навпроти, серед газону, під гіллястим покровом пишних дерев, уже знайомий мені сенбернар сторожив велосипед своєї господині, а поряд молода жінка, на останніх тижнях вагітності, посадивши заціпеніле від блаженства немовля, тихенько гойдала його, тоді як ревниве дитинча років двох чи трьох всякчас заважало їй, намагаючись штовхнути чи потягти дошку гойдалки; скінчилося тим, що дошка збила його з ніг, і воно заревло, впавши навзнак на моріжок, а мати й далі ніжно усміхалася ані першому, ані другому з уже народжених дітей. Я пригадую так ясно ті незначні подробиці, мабуть, тому, що через кілька митей мені довелося так докладно перевірити свої враження; до того ж щось у моїй душі було насторожі від самого того жахливого вечора в Бердслі. Я тепер не давав себе відволікти приємному самопочуттю, породженому прогулянкою: леготові раннього літа, що овівав мені потилицю, пружному рипінню вогкого гравію під ногою, ласому шматочкові, висмоктаному нарешті з дуплястого зуба, й навіть затишному тягареві закупів, що їх, до речі, мені не годилося б носити з огляду на стан мого серця, але навіть ця моя жалюгідна помпа працювала, здавалося, рівно, і я почувався adolori d’amoureuse langueur (розімлілим від любовної туги), коли нарешті доплентався до котеджу, де лишив свою Долорес.

На свій подив, я побачив, що вона вдягнена. Сиділа на краю ліжка в синіх полотняних штанях і вчорашній майці й дивилася на мене так, наче не впізнавала. М’які обриси її маленьких грудей були радше відверто увиразнені, ніж приховані, м’ятістю трикотажної тканини, і ця відвертість одразу роздратувала мене. Вона ще не купалася, однак устигла нафарбувати вуста, замастивши якимсь чином свої широкі передні зуби, що лисніли як полита вином слонова кістка або рожевуваті покерні фішки. Отож вона сиділа отак, опустивши на коліна сплетені руки, вся насиченачимсь яскравим і диявольським, анітрохи не пов’язаним зі мною.

Я поклав на стіл свій важкий паперовий мішок і кілька секунд стояв, переводячи очі від її сандалів і голих кісточок на її блаженно-дурне обличчя і назад до тих грішних ніжок.

— Ти виходила, — мовив я (сандалі брудно пооблипали камінчиками).

— Я щойно підвелася, — проказала вона й додала (перехопивши мій униз спрямований погляд): — Я на хвилиночку вийшла, хотіла подивитися, чи ти йдеш.

Винюшила банани й розкрутила тіло в бік столу.

Чи міг я підозрювати щось певне? Звичайно, не міг, але — ті каламутні, мрійні очі, те дивне тепло, яким вона пашіла... Я нічого не сказав, тільки глянув на шлях, що так виразно звивався в рамі вікна; кожен, хто хотів би зловжити моєю довірою, знайшов би в цьому вікні пречудовий спостережний пункт. З розгуляним апетитом Лолітонька допалася до фруктів. Раптом мені пригадалася улеслива посмішка типа з сусіднього котеджу. Я метнувся надвір. Усі автомобілі поїхали, крім його шарабана; туди влізала його вагітна молода дружина з немовлям і ще одним, більш-менш відкинутим дитинчам.

— Що сталося, куди ти пішов? — гукнула Лоліта з ґанку.

Я не сказав нічого. Я запхав її, таку податливу, знову в кімнату, й пішов за нею. Здер з неї майку. Під тріскіт повзункової застібки здер і решту. Миттю роззув її. Несамовито погнався за тінню її зради, але гарячий слід, по якому я мчав, був надто слабенький, щоб можна було відрізнити його від фантазії божевільного.

17.

Гладун Гастон, сповнений манер і химер, полюбляв давати подарунки — теж трохи химерні або принаймні незвичайні, відповідні його манірному смакові. Якось помітивши, що зламався мій ящик із шахами, він наступного ж дня прислав мені, з одним зі своїх коханих хлопчиків, мідну скриньку: вздовж усього віка стелився вигадливий східний візерунок і вона вельми надійно замикалася на ключ. Мені було досить одного погляду, щоб упізнати в ній дешеву скриньку для грошей, яку називають чомусь «луїзетою», купують мимохідь десь у Малазі чи Алжирі, а потім не знають, що робити з нею. Скринька виявилася надто пласкою для моїх великих шахів, проте я зберіг її — для зовсім іншого призначення.

Прагнучи розірвати мережу долі, що, як я неясно відчував, сплутувала мене, я вирішив (незважаючи на неприховану досаду Лоліти) провести зайву ніч у «Каштанових котеджах». Уже остаточно прокинувшись о четвертій годині ранку, я пересвідчився, що дівчинка ще спить (роззявивши рота, немов знуджено дивуючись напрочуд безглуздому життю, яке всі ми абияк збудували для неї) і що неоціненний скарб «луїзети» лежить на місці. Там, затишно закутаний у білий вовняний шарф, лежав кишеньковий пістолет калібру 8,13 мм, в обоймі 8 куль, довжина — близько однієї дев’ятої частини зросту Лоліти, руків’я — горіхове в клітинку, сталь — воронована. Він мені дістався у спадок від небіжчика Гарольда Гейза разом з каталогом, де в одному місці з безтурботною неосвіченістю повідомляли: «Не менш добре застосовний відносно дому й автомобіля, ніж особи». Він лежав у скриньці, готовий бути негайно застосованим до особи чи осіб; курок був піднятий, але «ковзний запір» стояв на запобіжнику, щоб уникнути мимовільного спуску. Не слід забувати: пістолет — фрейдистський символ головної прабатьківської кінцівки.

Я тепер радів, що він зі мною, й надто радів через те, що два роки тому навчився користуватися ним у сосновому лісі коло мого й Шарлоттиного, схожого на пісковий годинник озера. Фарло, що з ним я ходив гуляти по тому глухому лісі, стріляв просто чудово: йому пощастило влучити з кольта в колібрі, хоча треба сказати, що як трофей від пташки мало що лишилося — лише дрібка райдужного пуху. Опасистий екс-полісмен на прізвище Крестовський, що в двадцяті роки вправно застрелив двох збіглих арештантів, одного разу приєднався до нас і поповнив ягдташ мініатюрним дятлом — убитим, до речі, такої пори року, коли всяке полювання заборонене. У порівнянні з тими вправними стрільцями я, звичайно, був новачок і знай не влучав, зате іншого разу, коли я ходив сам, мені поталанило поранити білку. «Лежи, лежи», — шепнув я своєму портативно-компактному приятелеві й випив за його здоров’я ковток джинанасу.

18.

Читач повинен тепер забути каштани й кольти, щоб поїхати за нами далі на захід. Найближчі дні були відзначені низкою сильних гроз — чи, може, та сама гроза сунула через усю країну, стрибаючи, наче жабка, і ми так само були нездатні її струсити, як і нишпорку Трапа: адже саме в ті дні переді мною постала загадка ацтеково-червоного «Яка» з відкидним верхом, яка абсолютно затулила тему Лолітиних коханців.

Цікаво! Я ревнував її до першого-ліпшого хлопчака, — і, цікаво, так хибно тлумачив указівки долі! Можливо, протягом зими мою пильність приспало скромне поводження Лоліти, і принаймні навіть божевільний навряд чи був би таким дурнем, щоб припустити, ніби якийсь Гумберт II пожадливо женеться за Гумбертом І і його німфеткою під акомпанемент Зевсових святочних блискавиць через широкі й вельми непривабливі рівнини. Тому в мене з’явився здогад, що вишневий «Як», ідучи кілометр за кілометром на скромній відстані від нас, мав за кермом нишпорку, що його знічев’я найняв якийсь дбайливець, прагнучи з’ясувати, що саме виробляє Гумберт Гумберт зі своєю малолітньою пасербицею. Як трапляється зі мною в періоди електричних збурень в атмосфері і тріскотливих блискавок, мене мучили галюцинації. Гадаю, то було щось матеріальніше за галюцинації. Мені невідомо, яке зілля одного разу поклали він чи вона в мій джин, але воно кепсько подіяло, і вночі я виразно почув легенький стукіт у двері котеджу; я розчахнув їх і водночас побачив, що я голісінький, а на порозі стоїть, блідо блимаючи в напоєному дощем мороці, чоловік, що тримав перед обличчям маску із зображенням Чина, гротескного детектива з випнутим підборіддям, пригоди якого друкували в коміксах. Він глухо реготнув і накивав п’ятами, а я, заточуючись, повернувся в ліжко і одразу заснув знову і, хоч як дивно, й досі невпевнений, чи то була дійсність, чи зіллям породжене видиво. А втім, відтоді я досконало вивчив особливий гумор Трапа, і той епізод видається мені досить вірогідним його взірцем. Ох, як це було грубо задумано і як по-несвітському нещадно! Якийсь комерсант, мабуть, заробляв на тому, що продавав ті маски популярних страховиськ і йолопів. Таж помітив я вранці, як два хлопчаки порпались у сміттєвому бачку і приміряли личину Чина! Збіг? Наслідок метеорологічних умов?

— Про що запитував тебе той хам, Лоліто?

— Який хам? Ах — той. Ах, так. Ах, не знаю. Питав, чи є в мене карта. Заблукав, мабуть...

Ми поїхали далі, і я знову озвався:

— А тепер послухай, Лоліто. Не знаю, брешеш ти чи ні, і не знаю, з’їхала ти з глузду чи ні, й мені це байдуже даної миті, але той добродій їхав за нами цілий день, учора я бачив його машину в нашому мотелі, і я підозрюю, що він — агент поліції. Тобі добре відомо, що трапиться й куди тебе зашлють, якщо поліція щось винюшить. А тепер скажи абсолютно точно, що він казав і що ти відповідала йому.

Вона засміялася.

— Якщо це справді полісмен, — відповіла пронизливо крикливо, але досить розважливо, — то було б найдурнішим показати йому, що ми злякалися. Нехтуй його, татусю.

— Він запитав тебе, куди ми ідемо?

— Ну, він і сам це знає! (Знущається).

— Принаймні, — мовив я, здаючись, — я тепер роздивився його пику. Не красень. До речі, він напрочуд схожий на одного мого двоюрідного дядька на прізвище Трап.

— Можливо, він і є Трап. Бувши тобою, — ох, дивись, усі дев’ятки перетворюються в наступну тисячу. Коли я була зовсім мала, — несподівано додала вона, показуючи на спідометр, — я була впевнена, що нулі зупиняться і знову перетворяться в дев’ятки, якщо мама погодиться дати задній хід.

Уперше, здається, вона так безпосередньо пригадувала своє догумбертське дитинство, можливо, сцена навчила її таких реплік. У цілковитій мовчанці ми їхали далі. Погоня зникла.

Але вже наступного дня, як біль фатальної хвороби, що повертається, коли слабнуть і морфій, і надія, він знову з’явився за нами, той гидкий червоний звір. Машин на шляху було того дня мало, ніхто нікого не обганяв і ніхто не намагався вмоститися між нашою скромною синенькою машиною і його владною червоною тінню: чаклун-веселун немов заворожив інтервал, визначив зону, сама точність і сталість якої крили в собі щось кришталеве й майже художнє. Наш переслідувач із тими напханими ватою плечима і дядечковими вусами скидався на манекен у вітрині, його автомобіль рухався, здавалося, тільки тому, що невидна й нечутна шовковиста линва пов’язує його з нашим убогим седанчиком. Ми були значно слабші від його розкішно-лакованого «Яка», тож навіть не намагались утекти від нього. Е lente currite, noctis equi! О тихо біжіть, нічні дракони! Ми долали затяжний крутий схил, а потім котилися вниз. Дослухалися до вказівок про дозволену швидкість. Давали змогу перейти — до наступного класу — дітям. Плавними помахами керма відтворювали чорні звивини на жовтих щитах, які попереджали про поворот, і, хоч де ми їхали, зачарований інтервал і далі, не змінюючись, ковзав за нами математичним міражем, шосейним дублікатом чарівного килима. І я всякчас відчував маленьку окрему пожежу праворуч від себе: її переможне око, її розпашілу щоку.

Полісмен, що керував рухом у пеклі безладно схрещених вулиць, о пів на п’яту годину дня, перед в’їздом до фабричного містечка, виявився тією рукою долі, яка розігнала ману. Він повабив мене, наказавши рушати, а потім тією самою рукою відрізав шлях моїй тіні. Довга череда автомобілів рушила й поїхала поперечною вулицею, між «Яком» і мною. Я далеко вигнався, а потім спритно звернув у бічний провулок. Горобець знизився з величеньким шматочком хліба, зазнав нападу і втратив поживу.

Коли після кількох похмурих зупинок і навмисних петель я повернувся на шосе, моєї тіні ніде не видніло. Лоліта тільки зневажливо форкнула:

— Якщо він — нишпорка, це було просто дурницею — тікати від нього.

— Я тепер бачу ситуацію в іншому світлі, маю інший погляд, — відповів я.

— Ти перевірив би... свій світогляд... якби лишився в контакті з ним, мій неоціненний татусю, — проказала Лоліта, звиваючись у кільцях власного сарказму. — Який ти все-таки ниций, — додала вона звичайним голосом.

Ми провели понуру ніч у гидезному мотелі під рясним, шумливим дощем у супроводі просто-таки допотопних розкотів грому, що ненастанно гримотів над нами.

— Я не дама й не люблю блискавки, — дивно висловилася Лоліта, пригорнувшись до мене, на жаль, тільки тому, що хворобливо боялася грози.

Сніданок ми з’їли в містечку Ана, нас. 1001 чол.

— Судячи з одиниці, — зауважив я, — наш мордань уже тут.

— Твій гумор, неоціненний татусю, — мовила Лоліта, — таки справді дотепний.

На той час ми вже доїхали до полинного степу, і я мав свою винагороду у формі чудового умиротворення, що тривало день або два (йолопе, казав я собі, таж усе гаразд, той недавній тягар — це тільки результат скупчених газів), і невдовзі прямокутні плато поступилися справжнім горам, і належної години ми добулися до містечка Вейс.

Та лишенько! Сталася якась плутанина, Лоліта перед виїздом неуважно поглянула на дату в путівнику, й танці в Чарівній печері давно скінчилися! А втім, вона стоїчно пережила цей факт, і коли з’ясувалося, що в курортнуватому Вейсі є літній театр, а гастрольний сезон саме в розпалі, нас, звичайно, понесло туди — одного чудового вечора в середині червня.

Повірте, не можу переказати вам сюжету п’єси, якою нас почастували. Щось украй дріб’язкове, з претензійними світловими ефектами — подобами блискавиць — і посередньою актрисою в головній ролі. Єдиною деталлю, яка сподобалася мені, була гірлянда з семи маленьких грацій, більш-менш знерухомлених на сцені, — семи одурманених, мило підмальованих, голоруких, голоногих дівчаток шкільного віку в барвистому серпанку, яких завербували на місці (зваживши на спалахи палкого хвилювання подекуди в залі): вони мали зображувати живу веселку, що стояла протягом усієї останньої дії і, досить вабливо, потихеньку танула за множиною послідовних вуалей. Я подумав, пригадую, що ідею «веселки з дітей» Клер Куїлті й Вівіан Дамор-Блок запозичили в Джойса, а ще пригадую, що дві барви тієї веселки були представлені нестерпно звабливими істотами: жовтогаряча невпинно совалась на осяяній сцені, а смарагдова, за хвилину придивившись до чорної пітьми глядацької зали, де сиділи ми, невтаємничені, раптом усміхнулася матері чи покровителеві.

Тільки-но скінчилася вистава і навколо гримнули оплески (звук, що нестерпно діяв на мої нерви), я заходився тягнути і штовхати Лоліту до виходу, мені не терпілося швидше позбутися мого цілком зрозумілого любовного збудження в надійній тиші нашого неоново-блакитного котеджу під зорями здивованої ночі: я завжди стверджую, що природу дивує те, що їй несамохіть доводиться бачити у вікнах. Лоліта, однак, загаялась, звузивши в рожевому заціпенінні вдоволені очі; зір так поглинав у неї решту почуттів, що її безвільні руки ледве сходилися долонями, дарма що вона машинально аплодувала й далі. Мені й раніше траплялося бачити в дітей такий екстаз, але це була, хай їй біс, цілком особлива дитина, що підсліпувато спрямувала сяйливі очі на далеку рампу, де я мигцем помітив обох авторів п’єси, чи, радше, тільки їхні загальні контури: чоловіка у смокінгу і навдивовижу високу брюнетку з оголеними плечима і яструбиним профілем.

— Брутальна тварюко, ти знову викрутив мені кисть, — поскаржилась тоненьким голоском Лоліта, сідаючи поряд зі мною в автомобіль.

— Ох, вибач мені, душечко, моя ультрафіолетова душечко, — мовив я, марно намагаючись схопити її за лікоть, і додав, прагнучи змінити тему — змінити приціл долі, Боже мій, Боже мій: — Вівіан — дуже цікава дама. Я майже певен, що ми її бачили вчора, коли обідали в Ананасі.

— Іноді ти просто огидно тупий, — скривилася Лоліта. — По-перше, Вівіан — автор, авторка — це Клер; по-друге, їй сорок років, вона заміжня, і в неї негритянська кров.

— А я гадав, — провадив я далі, ніжно насміхаючись із неї, — що Куїлті — твоя колишня пасія, — пам’ятаєш, про нього говорили в милому Рамзделі, тієї пори, коли ти кохала мене?

— Що? — заперечила Лоліта, напружено кривляючись. — Рамздельський старий дантист? Ти, мабуть, плутаєш мене з якоюсь іншою легкою на передок штучкою.

А я собі подумав: ті штучки все, геть усе забувають, тоді як ми, старі поклонники їх, трусимося над кожною заповітною дрібкою їхнього німфетства...

19.

З Лолітиного відома і схвалення я перед від’їздом звелів бердслійському поштмейстерові надсилати наші листи до запитання спершу у Вейс, а після п’ятнадцятого червня — в Ельфінстон. Наступного дня ми відвідали вейський поштамт, де нам довелося чекати в короткій, але повільній черзі. Безтурботна Лоліта стала вивчати фотографії пройдисвітів, виставлені в простінку. Красень Анатолій Брянський, він же Ентоні Бріан, він же Тоні Браун, очі карі, колір обличчя блідий, перебуває в розшуку за звинуваченням у викраденні дитини. Faux pas (переступ) літнього добродія з сумовитими очима полягав у тому, що він обшахрував поштове міністерство, а крім того — ніби цього не досить — страждав на невиліковну деформацію ступнів. Насупленого Салівена подали з попередженням: мабуть, озброєний, і його слід вважати за вкрай небезпечного. Якщо ви хочете зробити з моєї книжки фільм, пропоную такий трюк: поки я роздивляюся ті фізіономії, одна з них тихенько перетворюється в моє обличчя. А ще був залапаний знімок Зниклої Дівчинки: чотирнадцять років, спідничка в клітинку і, в риму, хустинка, звертатися до шерифа Фішера, Фішерифа, Фішерими.

Не пам’ятаю листів, адресованих мені, а що стосується Доллі, прийшов відгук з її школи, крім того, їй був лист у дуже незвичному, дуже довгому конверті. Я без вагань відкрив той лист і ознайомився з ним. Але, помітивши, з якою байдужістю дівчинка відвернулась і пішла до газетного кіоску коло виходу, я виснував, що вона добре передбачила мої дії.

«Доллі-Ло! Ну ось, п’єса пройшла з великим успіхом. Усі три пси лежали спокійно, їм, мабуть, упорснула чогось наша мила лікарка. Лінда, що замінила тебе, знала роль напам’ять, грала чудово, поєднуючи жвавість із витримкою, але марно ми б шукали в ній твою чуйність, твоє невимушене натхнення, принадність моєї — і авторової — Діани; а втім, автор цього разу не прийшов аплодувати нам, а неймовірна буря надворі трохи приглушила наш скромний «грім за сценою». Ой, Господи, як минає життя! Тепер, коли все скінчилося, — школа, спектакль, моя пригода з Роєм, мамина вагітність (на жаль, дитинка довго не прожила), — це все видається дуже давнім, хоча насправді я й досі відчуваю лоскіт гриму на обличчі.

Після сніданку мене везуть до Нью-Йорка, і навряд чи мені пощастить улаштуватися так, щоб не їхати з батьком-матір’ю до Європи. Доллі-Ло, у мене є для тебе ще гірша новина! Не знаю, чи повернешся ти в Бердслі, та якщо повернешся, мене може там не бути. Про один мій роман ти знаєш, про другий тільки думаєш, ніби знаєш, але, хай там як, мій батько втрутився й хоче, щоб я поїхала вчитися в Париж на один рік, поки він сам буде там, тим паче мене відзначили стипендією Фулбрайта.

Як ми й боялися, бідолашний ПОЕТ збився в третій сцені, в тому місці, де я завжди шпорталася, — на тих дурних віршах. Пам’ятаєш?

Хай скаже озеро коханцеві Хільдради,
Обрати що: велику тугу, а чи спокій зради.

Я тут підкреслила свої шпортання. Спокій — аж позаздрити можна!

Ну, поводься як слід, дівчинко! Твій поет шле тобі найщиріше вітання й шанобливе вітання твоєму батькові.

Твоя Мона.

P. S. Через ті справи, яких я накоїла і в які втрутився мій батько, моє листування тепер під суворим контролем. Тому почекай із відповіддю, поки я напишу тобі з Європи».

Цього вона, мабуть, ніколи не зробила. Тим краще. Її лист містив у собі якісь мерзенні натяки, в яких мені тепер надто тяжко розбиратися. Я знайшов його згодом, коли збігло багато часу, між сторінками одного з наших путівників і цитую тут просто як документ. Я перечитав його двічі.

Підвівши голову, я мав намір, — отакої! — немає Діани! Поки я перебував під чарами Мони, Лоліта стенула плечима і пропала. «Ви часом не бачили», — звернувся я до горбаня, що замітав підлогу коло виходу. Звичайно, помітив. Старий розпусник. Він висловив здогад, що вона когось побачила надворі й вискочила. Я вискочив теж. Побіг далі. Знову зупинився. Отже, сталося. Зникла навіки.

У наступні роки я часто запитував себе, чому вона справді не зникла навіки того дня. Може, її стримав новий літній гардероб, що лежав у мене в закритому автомобілі? Чи, може, не дозріла якась частина загального плану? Або ще простіше: адже я міг придатися, щоб доставити її в Ельфінстон (саме він і був таємним кінцевим пунктом). Одначе тієї хвилини я не сумнівався, що вона покинула мене назавжди. Бузкові гори, що півколом охоплювали місто та ухилялися від відповіді, немов кишіли Лолітами, що сапали, дерлися, спотикалися, сміялися, дихали дедалі частіше й ніби розчинялись у легкому тумані. Величезна початкова літера міста, складена з білих каменів на крутому схилі, немов символізувала безмірність мого жаху.

Нова, чудова споруда поштамту, з якої я щойно вибіг, стояла між іще сонним кінематографом і змовницьким гуртом тополь. Була дев’ята година ранку — за часом гірської зони. Вулиця називалася Головною. Я йшов її синім боком, вдивляючись у протилежний: його вже зачарував і прикрасив один з тих тендітних ранків на початку літа, у яких є подекуди і спалахи скла, і щось на кшталт загального коливання й майже зомлілого знесилення перед перспективою нестерпно спекотної полуденної пори. Перетнувши вулицю, я став блукати й немов гортати вивіски довгого ряду будинків: «Аптека», «Нерухомість», «Моди», «Автозапчастини», «Кав’ярня», «Спортивні товари», «Нерухомість», «Меблі», «Електроприлади», «Телеграф», «Фарбарня», «Бакалія». Ох, патрульний, патрульний, моя донька втекла... Змовилася з нишпоркою! Закохалась у шантажиста! Скористалася моєю цілковитою безпорадністю! Я обговорював про себе питання, чи не звернутися мені до одного з нечисленних перехожих. Відмовився від цієї думки. Посидів у запаркованому автомобілі. Пішов оглядати міський сад на тіньовому боці. Повернувся до «Мод» і «Автозапчастин». Сказав собі, з несамовитим вибухом сарказму — un ricanement (саркастичною усмішкою), — що треба бути божевільним, щоб її в чомусь підозрювати, що вона от-от з’явиться...

З’явилася.

Я круто повернувся і струсив з обшлага її руку, покладену з несміливою й дурною усмішкою.

— Сідай у машину, — мовив я.

Скорилася, а я й далі походжав по тротуару, борючись із несказанними думками й намагаючись знайти який-небудь спосіб підступитися до зрадниці.

Трохи згодом вона вийшла з автомобіля і приєдналася до мене. Прислухаючись, крізь каламуть, я поступово настроїв приймач Ел-О. Здається, вона пояснювала мені, що зустріла знайому дівчинку.

— Справді? Кого саме?

— Дівчинку з Бердслі.

— Гаразд. Я знаю прізвища всіх твоїх однокласниць. Почнімо спочатку. Апіса Адамс?

— Ні, не з мого класу.

— Гаразд. У мене є з собою повний список учениць твоєї школи. Прізвище, будь ласка.

— Вона не вчилася в нас. Просто жила в місті.

— Гаразд. Я взяв і адресну книгу Бердслі. Ми в ній знайдемо всіх Браунів і Смітів.

— Я знаю тільки її ім’я.

— Мері чи Дженні?

— Ні, Доллі, як і я.

— Значить, безвихідь (дзеркало, об яке розбиваєш ніс). Гаразд. Спробуймо тепер інакше. Тебе не було двадцять вісім хвилин. Що робили обидві Доллі?

— Ми зайшли до молочного бару.

— І замовили там?..

— Та просто по кока-колі.

— Дивись, Доллі. Ми, знаєш, можемо це перевірити.

— Принаймні вона випила кока-коли, а я — склянку води!

— Гаразд. Це, мабуть, отам?

— Авжеж.

— Гаразд. Ходімо. Розпитаємо продавця.

— Стривай. Я не впевнена, це може бути трохи далі — якраз за рогом.

— Однаково, зайдімо поки що сюди. Заходь, будь ласка. Тепер погляньмо (я розгорнув телефонну книгу, прикріплену ланцюгом до пюпітра). Чудово. Пишне похоронне бюро. Ні, рано. Ага, ось: Аптеки і молочні бари: один у Гірському провулку, а другий — оцей, аптечна крамниця Ларкіна, і ще два. І це все, що Вейс, або принаймні його торгівельний квартал, може запропонувати нам в аспекті газованих вод і морозива. Що ж, доведеться навідати їх усі.

— Іди до біса! — пирхнула вона.

— Брутальність, кралю, тобі не допоможе.

— Гаразд, — змирилася вона. — Але ти не смієш заганяти мене в пастку. Гаразд, нехай буде по-твоєму, ми нікуди не заходили. Ми просто розмовляли й дивилися на сукні у вітринах.

— У яких вітринах? В оцій?

— Авжеж, бодай у цій.

— Ой, Лоліто! Ану подивись ближче.

Видовище справді було мало привабливим. Чепуристий молодий продавець чистив пилосмосом щось на кшталт килима, де стояли два манекени, які, здавалося, щойно постраждали від вибуху. Один з них був голісінький, без перуки й без рук. Судячи з його більш-менш невеличкого розміру й манірно-грайливої пози, можна було припустити, що в одягненому вигляді він зображував і ще буде зображувати дівчинку Лолітиного зросту. А в теперішньому вигляді він не мав певної статі. Поряд із ним стояла трохи вища фігура — наречена у весільному серпанку, абсолютно закінчена і, як кажуть, ціла, якщо не зважати на брак однієї руки. На підлозі, коло ніг дівчини, там, де старанно повзав продавець зі своїм інструментом, лежали три тонкі голі руки й білява перука. Дві з тих рук випадково поєднались у вигнутій позиції, скидаючись на моторошний жест відчаю і благання.

— Дивись, Лоліто, — мовив я спокійно. — Дивись добре. Хіба це не промовистий символ якогось неймовірного лиха? А втім (казав я далі, сідаючи в автомобіль), я вжив деяких заходів обережності. Ось тут у мене (я відкрив відділ для рукавичок), у цьому маленькому блокноті, записаний номер автомобіля нашого любого приятеля.

Я по-дурному не завдав собі клопоту запам’ятати той номер. Пам’ятав тільки початкову літеру і кінцеву цифру, немов увесь ряд зниклих цифр, вигнувшись від мене півколом, лишився за кольоровим склом, не досить прозорим, щоб можна було розібрати щось у тій послідовності, крім її крайніх знаків, латинської літери Р і шістки. Мені доводиться згадувати ці подробиці (які самі по собі можуть зацікавити тільки професіонала-психолога), бо інакше мій читач (ох, якби я міг уявити його у вигляді яснобородого ерудита, що посмоктує рожевими губами Іа pomme de sa canne (головку ціпка) і впивається моїм манускриптом!) міг би не оцінити повною мірою всю силу потрясіння, якого я зазнав, помітивши, що літера Р, немов одягши турнюр, перетворилась у В, а шістка виявилась абсолютно стертою. А центральна частина, якої я однаково не пам’ятав, мала сліди квапливого руху гумки: цифри були затерті, інші знову написані дитячою рукою, тож увесь ряд немов становив заплутаний колючий дріт, що не піддавався логічному тлумаченню. Я знав тільки те, що повідомляла мені літера, яку я запам’ятав: мій ворог походив зі штату, суміжного з тим, де містився Бердслі.

Я не сказав нічого. Сунув блокнот назад у відділ, хряснув вічком, і ми виїхали з Вейса. Лоліта тим часом схопила з заднього сидіння нові комікси і в білій блузці, шарпаній вітром, виставивши за вікно правий засмаглий лікоть, занурилась у пригоди чергового бовдура. Від’їхавши кілометрів на сім від Вейса, я повернув у пістрявий затінок майданчика для пікніків, де ранок скинув своє сонячне сміття на порожній стіл; Лоліта, відірвавши погляд від журнальчика, зиркнула на мене з напівусміхом подиву, а я, не кажучи ані слова, дав їй навідліг гучного ляпаса, що смачно ліг на її теплу тверду маленьку вилицю.

А потім — каяття, гостра насолода покутницьких ридань, любовне плазування, безнадійність чуттєвого примирення... В оксамитному мороці ночі, в мотелі «Мірана» («Мірана»!), я цілував жовтуваті підошви її довгопалих ніжок, дійшов до останніх принижень і жертв... Але це все було марно. Ми обоє були приречені. Невдовзі мені довелося перейти в нове коло пекельних мук.

Коли ми покидали Вейс, на одній з крайніх вулиць... Ох, можу заприсягтися: я не марив. На тій крайній вулиці я мигцем побачив знайомий вишневий «Як» із відкидним верхом або тотожного із ним двійника. Замість Трапа там сиділо четверо або п’ятеро галасливих, акторського типу представників обох статей, але я промовчав. А після виїзду з Вейса проступило щось зовсім інше. Спершу, день або два, я насолоджувався тією внутрішньою впевненістю, з якою казав собі, що ані тепер, ані давніше ніхто за нами не їхав, а потім мені стало огидно ясно, що Трап змінив тактику і далі їде за нами, але вже в інших, найманих машинах.

Справжній Протей битого шляху, він із приголомшливою легкістю перескакував з однієї марки автомобіля в іншу. Такий спосіб пересувань припускає існування гаражних пунктів, що спеціалізуються на поставках «перекладних автомобілів», але я ніколи не міг точно визначити місце тих станцій. Спершу він начебто віддавав перевагу шевролетовій породі — почав з відкритої машини кольору «коледж крем», перейшов на маленький седан («блакитний обрій»), а потім долиняв до таких відтінків, як «сивий прибій» і «сплавний сухостій». Згодом звернувся до інших марок і знову пройшов крізь тьмяну райдугу комерційних барв, примусивши мене розбиратися, наприклад, у тонкій відмінності між моїм «маревно-синім» «Ікаром» і його «гірсько-синім» «Олдсмобілом». А втім, сірий тон і далі був його улюбленою захисною барвою, і в болісних кошмарах я інколи марно намагався правильно розсортувати такі примарні відтінки, як «сірий вовк» «Крайслера», «сірий шовк» «Шевроле», «сірий Париж» «Доджа»...

Потреба постійно шукати очима його вусики й відкритий комір — або його лисину й широкі плечі — примусила мене досконало вивчити всі автомобілі, які траплялися на шляхах: ззаду, спереду, збоку, зустрічні, обгінні, одне слово, всі машини під грайливим сонцем: автомобіль статечного відпускника з картонною коробкою серветок «Недотика» в задньому вікні; розігнаний до шаленої швидкості старенький «Форд» злидаря, напханий блідими дітьми, з головою кудлатого собаки, що стирчала у вікні, й зігнутим унаслідок зіткнення крилом; седанчик старого парубка, весь заповнений усередині костюмами на вішаках; величезний товстий причіп — цілий пересувний будинок, незворушно байдужий до вервечки розлючених автомобілів, що повзуть за ним; спортивна машина з дівкою, люб’язно вмощеною посередині переднього сидіння, щоб бути якомога ближче до джиґуна за кермом; автомобіль із перекинутим човном на даху... Сіра машина, яка гальмує перед нами, сіра машина, яка наздоганяє нас...

Одного разу, в Скелястих горах, десь між Сноу і Чемпіоном, ми котилися ледь помітно вниз, і тоді мені пощастило вдруге виразно роздивитися Закоханого Нишпорку. Сіра примара за нами потемніла, погустішала, перетворилась у «домініонну синь»... Раптом мій автомобіль, немов відгукнувшись на муки мого бідолашного серця, почав якось скочуватись і ковзати з боку в бік, причому з-під нього долинало безпорадне хлип-хлип-хлип.

— Шина капут, містере, — весело проказала моя добра дівчинка.

Я зупинився — на краю гірської прірви. Лоліта склала на грудях руки і вперлася випростаною ногою в дошку з приладами. Я виліз, оглянув праве заднє колесо. Нижня половина нещасної шини набула огидно прямокутної форми. Трап зупинився за півсотні метрів від нас. На цій відстані його обличчя було тільки масною плямою, але пляма сміялася. Я вирішив скористатися випадком і пішов до нього — з блискучою ідеєю позичити важіль, хоч у мене був свій. Він трохи позадкував. Я боляче зашпортався об камінь — і виникла атмосфера загальних веселощів. Тут колосальний ваговоз виріс за машиною Трапа і з гуркотом пролетів повз мене, а потім я почув, як він судомно засигналив. Я мимохіть обернувся — і побачив, як повільно повзе мій автомобіль. Здалеку я бачив голівку Лоліти, що незграбно сиділа за кермом, причому двигун працював, хоча я пам’ятав, що вимкнув його.

За короткий, сповнений трепету проміжок часу, потрібний, щоб добігти до хлипливої машини, яка нарешті зупинилася, я встиг подумати, що за два роки моя крихітка цілком мала змогу набути елементарних знань у галузі керування автомобілем. Несамовито шарпнувши, я відчинив дверцята. Мені було до біса зрозуміло, що вона запустила двигун, щоб відвернути мене від добродія Трапа. А втім, цей фортель виявився непотрібним, бо, поки я доганяв її, Трап круто розвернувся серед шляху й подався геть. Я посидів, звів дух. Лоліта запитала, чи не подякую я їй за те, що вона так вправно загальмувала, коли автомобіль раптом покотився з гори. Не почувши відповіді, занурилась у вивчення дорожньої карти. Я вийшов з автомобіля й почав «колесування», як називала цю операцію небіжчиця Шарлотта. Мені здавалося, ніби я втрачаю глузд.

Помінявши колесо, ми знову рушили в нашу фарсову подорож. Після понурого й абсолютно зайвого спуску шлях почав підійматися петлями щораз вище. На надто крутій ділянці нам довелося плентатися за величезним ваговозом, який нещодавно обігнав нас. Він тепер із жахливими стогонами повз угору звивами шляху, і його годі було об’їхати. З його кабіни випурхнув шматочок гладенького срібла — внутрішня обгортка жуйної гумки, — і, полетівши назад, прилип на мить до нашого лобового скла. Мені спало на гадку: якщо я справді божеволію, може скінчитися тим, що я вб’ю кого-небудь. Про всяк випадок (сказав той Гумберт, що сидів на суходолі, тому Гумбертові, що борсався невідомо де) слід бодай трохи підготуватися, скажімо, перекласти пістолет зі скриньки до кишені, щоб бути готовим скористатися свободою безумства, коли воно настане.

20.

Дозволивши Лоліті опановувати театральну гру, я дав їй змогу (закоханий простак!) навчитися всіх тонкощів ошуканства. Як тепер з’ясувалося, наука не обмежувалася готовими відповідями на такі запитання, як, скажімо, що становить головний конфлікт у п’єсі «Геда Ґаблер», або в яких сценах «Кохання під в’язами» сюжет розвивається найдинамічніше, або в чому полягає панівний настрій «Вишневого саду»: насправді їй викладали різні способи зраджувати мене. О, з яким обуренням я згадував тепер оту задану їй «симуляцію п’яти почуттів», у якій вона так часто вправлялася в нашій бердслійській вітальні! Я вмощувався так, щоб непомітно спостерігати за нею, коли вона, рухаючись, наче загіпнотизована людина або учасник містичного ритуалу, і немов подаючи витончений варіант дитячої гри, в якій дівчатка уявляють себе кінозірками, зображувала мімікою, що вона вчинила б, почувши стогін у пітьмі, вперше побачивши новісіньку молоду мачуху, ковтнувши щось несмачне на кшталт жовтуватого желе, понюхавши розчавлений соковитий пучок трави в плодовому саду або торкнувшись того чи того уявного предмета хитрими, тонкими пальцями німфетки. Серед моїх паперів досі зберігається мімеографічний список таких завдань.

«Тактильне тренування. Уяви собі, ніби береш і тримаєш пінг-понговий м’ячик, яблуко, липкий фінік, новий пухнасто-фланелевий тенісний м’ячик, гарячу картоплину, крижаний кубик, котеня, підкову, кишеньковий ліхтар циліндричної форми.

Перебирай пучками такі уявні речі: хлібний м’якуш, гумку, ниючу скроню близької людини, шматок оксамиту, трояндову пелюстку.

Ти — сліпа дівчинка. Обмацай, починаючи з обличчя, таких людей: еллінського юнака, Сірано де Бержерака, Діда Мороза, немовля, фавна, що регоче від лоскоту, сплячого незнайомця, рідного батька».

Ну до чого зваблива була вона, навіваючи ці ніжні чари і мрійно виконуючи інші чарівні обов’язки! Крім того, інколи, тієї або тієї надто заповзятливої бердслійської ночі, я обіцяв їй яку-небудь насолоду чи подарунок, якщо вона потанцює для мене, і хоча її рутинні стрибки з розкаряченими ногами нагадували не так млосні й водночас трохи незграбні рухи паризьких petits rats (малолітніх балерин), як стрибки тих голоногих дівчат у коротеньких спідницях і грубих светрах, які організованими вигуками і гімнастичним біснуванням заохочують студентів, що грають в американський футбол, ритміка її ще не зовсім сформованих членів однаково дуже подобалася мені. Але це все було ніщо в порівнянні з несказанним свербежем насолоди, що охоплював мене, коли вона грала в теніс; можу тільки сказати, що то було вабливе, маревне відчуття зависання на самісінькому краї — ні, не безодні, а неземної гармонії, неземної сяйливості.

Незважаючи на свої похилі літа, вона більшою мірою, ніж будь-якої іншої пори, була німфеткою в білому тенісному вбранні і з абрикосовою засмагою на руках і ногах. Крилаті присяжні! Ніякого замогильного життя не приймаю, якщо в ньому не з’явиться Лоліта — такою, якою була тоді, на колорадському курорті між Сноу й Ельфінстоном, і, будь ласка, щоб усе було так само правильно, як тоді: широкі, білі хлопчачі трусики, вузенька талія, абрикосовий голий поперек, біла нагрудна хустка, ріжки якої йдуть нагору навколо шиї, закінчуються ззаду висячим вузлом і анітрохи не прикривають її до нестями молоденькі та спокусливі лопатки з абрикосовим пушком, і милі ніжні кісточки, і гладеньку, звужену донизу спину! Її кашкет був з білим козирком. Її ракетка коштувала мені невеличкого скарбу. Йолоп, несосвітенний йолоп! Таж я міг зняти її на кіноплівку! Вона б тоді й дотепер була зі мною, перед моїми очима, в проекційній камері мого відчаю!

Перед подачею, до того як махнути рукою, Лоліта немов перепочивала, вистоюючи два-три такти за крейдяною рискою, і при цьому інколи раз чи два кине м’яча об землю або шкрябне по ґрунту носаком білої туфельки, завжди невимушена, завжди спокійно-весела, — вона, що так рідко бувала весела в понурій родинній оселі! Як на мене, її гра в теніс становила найвищу точку, до якої молода істота може довести сценічне мистецтво, хоча для неї, мабуть, то була тільки геометрична сутність основної дійсності життя.

Витончена виразність усіх її рухів мала свій слуховий додаток у чистому тугому дзвоні кожного удару. Увійшовши в ауру її влади, м’яч білішав, його пружність ставала якісно неоціненніша. Точний інструмент, який вона використовувала для нього, видавався в мить линучого дотику напрочуд чіпким і неквапливим. Ба’ більше, її стиль був досконало точною імітацією справжнісінького першокласного тенісу, проте позбавленою в її руках практичних результатів. Як сказала мені Електра Ґольд, сестра Едузи, дивовижна молода тренерка, коли я сидів одного разу на твердій лаві, що запульсувала піді мною, й дививсь, як Долорес Гейз, немов жартома, ганяла по всьому корту Лінду Голь (що, до речі, перемогла її): «У вашої Доллі вмонтовано магніт для м’яча в самому серці волосіні ракетки, але, їй-богу, навіщо бути такою чемною?» Ох, Електро, хіба не байдуже — з такою грацією! Пам’ятаю, під час першої ж їхньої гри я відчув, як засвоєння тієї краси буквально затопило мене майже нестерпним тремтом. Моя Лоліта мала дивну манеру трохи піднімати напівзігнуту в коліні ліву ногу на розпростореному, пружному початку ігрового циклу, коли розмотувалась і на мить напиналася в сонячному промінні жива мережа рівноваги між чотирма точками: пуантом тієї ноги, ледь опушеною пахвою, засмаглою рукою і далеко закинутим назад овалом ракетки, тим часом як блискучий ошкір усміхнених вуст вона звертала вгору до маленької планети, завислої так високо в зеніті сильного і стрункого космосу, створеного її зусиллями з конкретною метою — напасти на нього гучним ляскотом свого золотого батога. Її подача вирізнялася прямотою, красою, молодістю, класичною чистотою траєкторії, але, незважаючи на біговий темп, її було неважко повернути, бо ніякого викрутасу чи своєрідності не мав довгий, елегантний підскік її м’яча.

Я аж стогну з досади на думку, що міг так легко обезсмертити ті всі чарівні візерунки, відобразивши їх на целулоїдній плівці. Наскільки вони були б кращі за ті миттєві знімки, що їх я (безумець!) спалив! Її смеш був пов’язаний із подачею, наче секстет з октетом у сонеті, бо її, мою звабу, натренували одразу після подачі подріботіти до сітки на проворних, яскравих, у білому взутті ніжках. Ніхто не міг би сказати, що краще в неї виходить — драйв справа чи драйв зліва, бо один був дзеркальним відображенням другого; всім своїм єством я й досі відчуваю поколювання від пістолетних пострілів тих ударів, яким вторували виразна луна й вигуки Електри. Однією з перлин гри Доллі був короткий удар з напівлету, якого навчив її в Каліфорнії великий Нед Літам.

Сцену вона ставила вище від плавання, а плавання — від тенісу, і все-таки я стверджую: якби я не надламав чогось у ній (тоді я ще не усвідомлював цього!), її ідеальний стиль поєднався б із прагненням перемоги й вона б розвинулась у справжню чемпіонку. Долорес із двома ракетками під пахвою у Вімблдоні (1952 p.), Долорес на рекламі сигарет «Дромадер» (1960 p.), Долорес, що стала професіоналкою (1961 p.), Долорес, що грає чемпіонку з тенісу в кінодрамі (1962 p.), Долорес і її сивий, смиренний, стишений чоловік, колишній її тренер, старий літами Гумберт (2000 p.).

Не було ніякої лукавинки в її манері грати — якщо, звичайно, не вважати за фінт німфетки веселу байдужість до результату гри. Вона, така жорстока й підступна в повсякденному житті, тут, пласируючи м’яч, виявляла таку невинність, таку відвертість, таку зичливість, що навіть посередньому, але наполегливому гравцеві, хоч як кострубато й невміло він гратиме, щастило так прибити й підрізати м’яч, щоб проколупати собі шлях до перемоги. Попри невисокий зріст, вона покривала всю свою половину (100 кв. м) майданчика з незвичайною легкістю, вступивши в ритм обміну й маючи змогу керувати ним, проте всяка гостра атака, всяка раптова зміна тактики з боку суперника доводили її до стану цілковитої безпорадності. Їй, скажімо, не вистачало одного очка, щоб виграти партію, але тут, після другої подачі, яка здебільшого була навіть сильніша і стильніша за першу (Лоліта не мала внутрішніх стримів, властивих обережним гравцям), м’яч лунко бився об арфові струни сітки й відскакував в аут. Відшліфовану бісерину її «скочувального» удару підхоплював і повертав у куток супротивник, що мав, здавалося, чотири ноги і криве весло в руках. Її разючі драйви й чудові злетники наївнісінько падали їй до ніг. Вона знову і знову мазала легкий м’яч і, сміючись, пародіювала досаду тим, що схилялася вперед у балетній знемозі, з повислим від лоба локоном. Її грація і блиск виявлялися до того безплідними, що вона не могла побити навіть засапаного Гумберта, основним ударом якого був старомодний «підйомний» драйв.

Думаю, я надто чутливий до магії ігор. У своїх шахових сеансах із Гастоном я бачив замість дошки квадратну заглибину, повну прозорої морської води з рідкісними мушлями та каверзами, що рожево світилися на рівному мозаїчному дні, тоді як нетямущому партнерові вони видавалися каламутним намулом і хмарою сепії. А першу тенісну науку, якою я колись мучив Лоліту (до того, як наука великого каліфорнійця стала для неї одкровенням), я тепер пригадував як щось гнітюче і скорботне — не тільки тому, що мою безнадійну ученицю так огидно дратувалакожна моя порада, — а ще й тому, що неоціненна симетрія корту, замість відбивати приспану в ній гармонію, виявилась украй викривленою незграбністю і втомою дитини, яку тільки сердила моя педагогічна бездарність. Відтоді все змінилося, і тоді, в ясній атмосфері колорадського містечка Чемпіон, на найчудовішому корті коло підніжжя крутих кам’яних сходів, які вели до готелю «Чемпіон», де ми оселилися, мені здалося, ніби я можу відпочити від кошмару невідомих змін, занурившись у простоту її стилю, її душі, грації, що мов споріднилася з нею.

День був безвітряний. Вона лупила міцно і пласко, із властивим їй вільним махом, повертаючи м’яч за м’ячем над самою сіткою в глибину корту, й ритмічний розпорядок тих ударів був такий класично простий, що власне моє пересування зводилося загалом до плавного прогулювання туди-сюди; справжні гравці зрозуміють, що я хочу тут висловити. Різана, досить круто скошена подача, яку я успадкував від батька (що й собі навчився її від француза Декюжі або бельгійця Бормана — своїх давніх приятелів і великих чемпіонів), завдала б моїй Лоліті чимало труднощів, якби я хотів їх завдати. Але хто б наважився збентежити таку яснооку ясочку? Чи згадував я де-небудь, що її голу руку позначала вісімка прищепленої віспи? Що я безнадійно кохав її? Що їй було всього чотирнадцять років?

Допитливий метелик, пірнувши, тихо пролетів між нами. Раптом бачу — і де тільки взялися, з’являються двоє в тенісних трусиках: рудий чоловік, років на вісім молодший від мене, зі спеченими на сонці малиновими гомілками, і досить матова брюнеточка, років на два старша від Лоліти, з примхливими вустами і жорстким поглядом. Як звичайно властиво сумлінним новачкам, їхні ракетки були в чохлах і рамах, і несли вони їх не так, як носиш природні та зручні продовження деяких спеціалізованих м’язів, а так, немов то були молоти, мушкетони, коловороти або мої власні огидні, незмірні гріхи. Трохи безцеремонно сівши коло мого неоціненного в певному розумінні піджака на лаву збоку від майданчика, вони заходилися вельми гучно захоплюватися чередою ударів, що складалася мало не з п’ятдесяти обмінів, що їх Лоліта невинно допомогла мені доглянути й підтримати, поки перебій у послідовності не примусив її застогнати, коли її смеш пішов за риску, після чого вона на мить зів’яла, ослабнувши від сміху, — золотце моє!

Мені дошкуляла спрага, і я пішов до фонтанчика з питною водою. Рудий скористався цим, щоб підійти до мене і скромно запропонувати гру вчотирьох.

— Мене звуть Білл Мід, — сказав він, — а це Фей Пейдж, актриска. Ма fiancée (Моя наречена), — додав він (показуючи своєю безглуздо заброньованою ракеткою на світську Фей, що вже базікала з Лолітою).

— Дякую, але... — почав я відповідати (ненавиджу, коли мою чистокровку вплутують в абияке абищо нікчемних партачів), аж тут мою увагу відволік на диво музикальний вигук: готельний посильний дрібно збігав сходами до нашого майданчика й махав мені руками. Виявилося, мене просять до телефону у зв’язку з екстреним міжміським дзвінком, — таким екстреним, що для мене навіть «тримають лінію».

— Іду, — мовив я, схопив піджак (вага кольта у внутрішній кишені) і сказав Лоліті, що зараз повернуся. Вона якраз підбирала м’ячик (європейським способом, тобто поєднаним ривком носака ноги і краю ракетки, що було однією з небагатьох добрих речей, яких я навчив її) і усміхнулась, — вона усміхнулася мені!

Якийсь лиховісний штиль давав серцеві змогу триматися на плаву, поки я йшов за хлопчиком до готелю. Існує коротка американська фраза, в якій викриття, відплата, катівня, смерть і вічність виражені напрочуд відразливою формулою «This is it» — «Ось воно!», «Оце ж бо й воно!»

Я лишив Лоліту в досить посередніх руках, але байдуже. Я, звичайно, боротимусь. Несамовито боротимусь. Краще все знищити, ніж зректися її. Атож, справді, сходи крутуваті.

У холі готелю горбоносий чоловік із дуже темним, мабуть, минулим, яке варто дослідити, передав мені повідомлення, написане його рукою. Міжміська лінія таки не дочекалася мене. У записці стояло: «Містер Гумберт. Телефонувала директриса Бурдалійської (так!) школи. Літній номер: Бурдалій, 2-82-82. Будь ласка, подзвоніть їй негайно. Вкрай важлива справа».

Я склав своє довге тіло в телефонну кабінку, випив таблетку і протягом десяти хвилин воював із поріддями примарного простору. Поступово налагодився своєрідний квартет. Сопрано: такого номера в Бердслі не існує; альт: міс Прат поїхала до Англії; тенор: Бердслійська школа не дзвонила; бас: дзвонити вона не могла, бо однаково ніхто не знав, що саме цього дня я буду в саме цьому колорадському готелі. Прикро вражений моєю реакцією, горбоносий адміністратор люб’язно погодився з’ясувати, чи викликали мене взагалі з «Бурдалія». Виявляється, ні. Мабуть, якийсь місцевий пустун набрав номер і втік. Я подякував адміністраторові. Пусте, відповів він. Зайшовши до дзюркотливого пісуару й зарядившись у барі, я став повертатися. З першої ж тераси я побачив наш корт: він здавався завбільшки з дитячу грифельну дошку — погано витерту. Золотава Лоліта брала участь у грі змішаних пар. Вона рухалась як прекрасний італійський янгол — серед трьох калік фламандської школи. Один з них, її партнер, міняючись із нею сторонами, жартівливим жестом ляснув її по заду ракеткою. Він мав напрочуд круглу голову, а його бурі штани аж ніяк не годилися для тенісу. На мить запанувала розгубленість — він побачив мене на сходах і, відкинувши ракетку, — мою ракетку! — почав видиратися крутим газоном, що відокремлював теніс від бульвару. Він трусив кистями рук і ліктями, навмисне комічно зображуючи птаха з нерозвиненими крилами, і доліз-таки, на кривих ногах, до вулиці, де його чекав димчасто-сірий автомобіль. Наступної миті і він, і сірий димок уже зникли. Коли я підійшов до корту, трійка вже збирала й розглядала м’ячі, сортуючи їх: вранці я купив півдесятка нових, а на чужих були саморобні значки кривавої барви.

— Скажіть, містере Міде, хто був той добродій?

Спершу Білл, а потім Фей з дуже серйозним виглядом заперечно похитали головою.

— Уявіть собі, — пояснила Фей, — якийсь дурний нахаба приєднався до нас, щоб скласти другу пару. Хіба не правда, Доллі?

Вона для них уже була Доллі. Руків’я моєї ракетки й досі було мерзенно теплим на дотик. Перед тим як піднятися до готелю, я завів її у вузьку алейку, наполовину зарослу духмяними кущиками з сизими квітами, і вже збирався дати волю накочуваним риданням, — збирався благати її, зачаровану, байдужу, щоб вона розвіяла як-небудь, бодай брехнею, моторошний жах, що облипав мене, — як раптом ми опинилися просто позаду химерно скорченої пари: отак стикаються пара з парою в ідилічній атмосфері старих комедій. Білл і Фей просто розлягалися з реготу, — мабуть, ми застали їх у мить якогось їхнього приватного жарту. Але це вже не мало значення.

Тоном, ніби це не мало великого значення, ніби життя автоматично й далі котилося по колу повсякчасних розваг, Лоліта сказала, що піде переодягтися для купання, — хотіла потинятися до вечора коло басейну: таж день був дивовижний, Лоліто!

21.

— Ло! Лоло! Лоліто! — чую, як я гукаю з порога в сонячну далину, причому акустика часу, склепінчастого часу, надає моєму покликові і його зрадливій хрипкості так багато тривоги, пристрасті й муки, що, повірте, якби Лоліта була мертва, шарпнувся б, розкриваючись, її застебнутий на повзункову защіпку нейлоновий саван. Я, нарешті, наздогнав її посеред гладенької трав’янистої тераси, — вона втекла, поки я ще переодягався. Ох, Лоліто! Там вона гралася з собакою — з собакою, а не зі мною. Пес (якийсь напівтер’єр) пускав і знову заклацував у зубах — та ще якось припасовував до щелепи — мокрий червоний гутаперчевийм’ячик; передніми лапами брав швидкі акорди на пружкому газоні й кудись забігав. Я тільки хотів дізнатися, де вона, я однаково не міг купатися через жахливий стан мого серця, але кому яке діло, і ось вона грається з собакою, а я стою поряд, у халаті, і вже не гукав її, але раптом щось у візерунку її рухів вразило мене... вона металась у різні боки у своїх ацтеково-червоних плавках і бюстгальтерчику, і було щось тріумфальне, мало не безумне в її пустотливості, щось набагато більше за звичайні веселощі. Навіть пес,здавалося, був спантеличений її гіперболізованою радістю. Я роззирнувся й тихо поклав руку на груди. Бірюзовий басейн за терасою був уже не там, а в мене у грудній клітці, і мої органи плавали в ньому, як плаває людський послід у блакитній морській воді вздовж набережної в Ніцці. Один з купальників відійшов від басейну і, наполовину прихований павичевою тінню листу, завмер, тримаючись за кінці рушника, накинутого на нього, і бурштиновим поглядом стежачи за Лолітою. Так він стояв, закамуфльований світлотінню, спотворений ягуаровими полисками й замаскований власного оголеністю; вологе чорне волосся — власне, рештки волосся — прилипло до його круглого черепа, вусики над червоною губою видавалися мокрою ляпкою, вовна на грудях ширилася двокрилим трофеєм, пульсував пуп, яскраві краплини стікали по кошлатих стегнах, тісні, мокрі чорні купальні трусики мало не репали від здорової сили там, де опуклим обрисом проступала страхітлива мошонка, круто підтягнена вгору і схожа своїм товстим щитом на задерте причандалля сатира. Поки я дивився на його кругле, горіхово-коричневе обличчя, мені раптом свінуло: таж я впізнав його за відбитком у ньому образу моєї доньки, це була та сама гримаса блаженства, але перетворена в щось гидке в перекладі на чоловічий лад. Крім того, мені було ясно, що дівчинка, моя дівчинка, знаючи, що він дивиться на неї, насолоджується його хтивим поглядом і навмисне для нього скаче й радіє, — мерзенна, обожнювана хвойдочка! Кинувшись за м’ячем і не зловивши, вона впала на спину, шалено метляючи в повітрі непристойними, молодими ногами; зі свого місця я відчув мускус її збудження, і тут, закам’янівши від священної огиди, я побачив, як чоловік прикрив очі, ошкірив рівні огидно-дрібненькі зуби і притулився до дерева, в листі якого нестямно тремтіла ціла зграя плямистих пріапів. Одразу після цього відбулася незвичайна метаморфоза. Він уже був не сатир, а мій напрочуд добродушний і дурний швейцарський дядько — той не раз уже згаданий Густав Трап, що, бувало, намагався нейтралізувати запій (хлиськав пиво, змішане з молоком, свинюка) тим, що, наче справжній штангіст, піднімав тягарі, заточуючись і крекчучи, на березі озера, в старомодному купальному костюмі, хвацько спущеному з одного плеча. Теперішній Трап помітив мене здалеку і, розтираючи потилицю напнутим між руками рушником, з удаваною безтурботністю подався в бік басейну. І, немов погасло сонце, яке осявало її гру, Лоліта стихла й повільно підвелася з землі, нехтуючи м’ячик, зручно покладений перед нею зубами тер’єра. Хто може розповісти, як тяжко ми кривдимо собаку, припинивши гратися з ним! Я став щось говорити, як раптом сів на траву з абсолютно неймовірним болем у грудях і виблював потік якихось бурих і зелених речовин, що їх, наскільки пригадую, не їв.

Я побачив очі Лоліти: їхній погляд видався мені радше розважливим, ніж наляканим. Я почув, як вона сказала добрій дамі, яка підійшла до нас, мовляв, з її батьком стався «якийсь напад». Потім я довгий час лежав на шезлонгу і спорожняв чарку за чаркою. Уже наступного дня я почувався досить зміцнілим, щоб їхати далі (чому ніяк не могли повірити лікарі, які лікували мене згодом).

22.

Двокімнатний, замовлений наперед котедж під знаком «Срібної остроги» в Ельфінстоні (як тяжко бути в ельфів у полоні) виявився належним до лакованої, смагляво-соснової, колодної породи, що так подобалася Лоліті за часів нашої першої безтурботної поїздки. Ох, усе тепер змінилося... Я кажу не про Трапа чи Трапів... Зрештою... ну, самі розумієте... Зрештою, панове, ставало досить ясно, що всі ті тотожні детективи в призматично-мінливих автомобілях були витвором моєї манії переслідування, повторними видивами, заснованими на збігах і випадковій схожості. Soyons logiques (Будьмо логічні), кукурікала й задиралася галльська частина мого розуму, проганяючи всяку думку, ніби якийсь комівояжер, що піддався чарам Лоліти, або гангстер з кінокомедії і його поплічники цькують, ошукують мене й різними іншими цікавими способами користуються моїм дивним становищем перед законом. Пам’ятаю, я щось наспівував, вгамовуючи паніку. Мені навіть пощастило виробити теорію, яка пояснювала фальшивий виклик із «Бурдалія»... Та якщо я міг не думати про Трапа, як не думав і про свої недавні конвульсії на газоні в «Чемпіоні», я ніяк не міг дати раду іншій муці: знати, що Лоліта така близька й водночас така скорботно недосяжна, і так кохати її, так кохати її якраз напередодні нової доби, коли, за моїм чаклунським обрахунком, вона мала припинити бути німфеткою, перестати катувати мене...

В Ельфінстоні доля підготувала мені додатковий, мерзенний і абсолютно зайвий клопіт. Моя дівчинка була якась знуджена й мовчазна протягом останнього прогону — трьохсот кілометрів по горах, не осквернених ані димчасто-сірими нишпорками, ані зміїстими сновиганнями блазнів. Вона ледь поглянула на знамениту, дивну, величну багряну скелю, ту саму, що виступом нависала над горами і правила темпераментній актрисі за трамплін для стрибка в нірвану. Місто було недавно відбудоване, чи перебудоване, серед пласкої долини, на висоті понад два кілометри над рівнем моря; мені хотілося, щоб воно швидко набридло Лоліті, й тоді б ми поїхали на південь Каліфорнії, прямуючи до мексиканського кордону, до казкових заток, кактусових пустель і фата-морган. Хосе Лісачовендоа у відомому романі Меріме збирався завезти свою Кармен в Etats Unis (Сполучені Штати). Я уявив собі мексиканський тенісний турнір, у якому брали б участь, сяючи переді мною, Долорес Гейз і різні гарненькі дівчатка-чемпіонки з Каліфорнії. Добросусідські турне на цьому усміхненому рівні стирають межу між паспортом і спортом. Чому мені гадалося, ніби ми будемо щасливі за кордоном? Зміна середовища — традиційна помилка, на яку покладають надії приречене кохання й невиліковні сухоти.

Прізвище господині мотелю вимовлялося так само, як Гейз, але писалося інакше. Ця жвава, нарум’янена вдова з цегляним обличчям і блакитними очима запитала, чи я не швейцарець. Її сестра вийшла за лижного інструктора родом зі Швейцарії. Я відповів ствердно, додавши, що моя донька наполовину ірландка. Я розписався. Місіс Гейз дала мені ключ з іскристою усмішкою й, іскрячись і далі, показала, де поставити машину. Лоліта виповзла з неї й мерзлякувато пересмикнула плечима: осяйне вечірнє повітря справді було холоднувате. Зайшовши до котеджу, вона сіла на стілець коло складаного столу, опустила голову на руку і сказала, що почувається дуже кепсько. Вдає, думав я, вдає, мабуть, щоб уникнути моїх пестощів; мене палила пристрасть, але бідолашка заходилася дуже якось жалібно пхинькати, коли я поліз до неї. Лоліта хвора! Лоліта помирає! Вона вся палала. Я поставив їй термометр, у ротика, потім глянув формулу, записану, на щастя, у мене в блокнотику, а коли нарешті перевів безглузду для мене цифру зі шкали Фаренгейта на близьку мені з дитинства стоградусну, виявилося, що в неї сорок і дві десятих, чим принаймні можна було пояснити її стан. Я знав, що в істеричних німфочок температура піднімається до фантастичних градусів — навіть вище від тієї точки, коли звичайні люди помирають, і я б обмежився тим, що дав би їй ковток гаряченького глінтвейну і дві аспіринки, та вустами увібрав би увесь жар без остачі, якби після ретельного огляду премилий відросток у глибині м’якого піднебіння, один з головних коралів її тіла, не виявився абсолютно вогненного забарвлення. Я роздяг дівчинку. Її віддих був гірко-солодкий. Її коричнева троянда на смак відгонила кров’ю. Її тіпало від голови до ніг. Коли вона поскаржилася, що через біль у шиї не може повернути голови, я, як кожен американський батько, подумав про поліомієліт. Зрікшись усякої надії на статеві стосунки, я закутав дитину в шотландський плед і поніс в автомобіль. Добра місіс Гейз тим часом зателефонувала місцевому лікареві. «Вам пощастило, що це сталося саме тут», — мовила вона, бо не тільки лікаря Блю вважали за світило в усій окрузі, а й ельфінстонська лікарня, незважаючи на невеликий розмір, була обладнана в найновішому дусі. Мене немов переслідував лісовий цар, як у творі Ґете (але цього разу як любитель не хлопчиків, а дівчаток), і я помчав із нею просто на сліпуче призахідне сонце, яке пробивалося з боку долини. Моїм провідником була маленька стара, щось на кшталт портативної відьми (може, одна з кузин Erlkonig’а), яку мені позичила місіс Гейз і якої я більше ніколи в житті не бачив. Я не люблю вас, докторе Блю, а чому не люблю, я й сам не знаю, докторе Блю. Не сумніваюся, що його вченість значно поступалася його репутації. Він запевнив мене, що в Лоліти «вірусна інфекція», а коли я згадав про її недавній грип, сухо сказав, що це інший мікроб і що в нього вже сорок таких пацієнтів на руках (усе те скидалося, звичайно, на «гарячку» давніх белетристів). Я подумав, чи не сказати, отак посміюючись, про всяк випадок (мало що вони можуть там роздивитися), що не так давно моя п’ятнадцятирічна донька зазнала маленької аварії, невдало стрибнувши через тин з молодим приятелем, але, усвідомивши, що я геть п’яний, вирішив відкласти це повідомлення до сприятливішої миті. Долорес росла й далі: неусміхненій блондинці-секретарці, паршивій суці, я сказав, що моїй доньці «загалом шістнадцять». Поки я не дивився, мою дівчинку поцупили в мене! Марно я наполягав, щоб мені дозволили провести ніч на маті (з написом «Ласкаво просимо!») в одній з комірчин їхньої клятої лікарні. Я бігав угору і вниз конструктивістськими сходами, намагаючись добутися до своєї ясочки, яку треба було попередити, щоб вона не базікала, надто якщо в неї голова в тумані, як у нас усіх. Якоїсь миті я майже брутально вилаяв молоденьку й дуже нахабну медсестру з гіпертрофією заду і агатовими очима, баскського (ськай, ськай чужі воші!) походження, як я дізнався згодом: її батько був одним з тих пастухів, яких возять сюди для тренування вівчарок. Нарешті я повернувся до запаркованого автомобіля і не знаю, скільки годин просидів у ньому, скоцюрбившись у пітьмі, оглушений незвичайною самотністю, дивлячись, роззявивши рота, то на тьмяно освітлену, вельми коробчату і пласко-покрівельну лікарню, що стояла немов навкарачки серед свого моріжкового квадрата, то на димний розсип зірок і сріблясто-зазублені гірські висоти, де цієї пори батько Марії, самотній Жозеф Лор мріяв про нічліг в Олороні, Лагорі, Роласі — або розбещував вівцю. Такі духмяні марення завжди правили мені за розраду у хвилини тяжкої душевної напруги, і тільки відчувши, що, незважаючи на часте прикладання до пляшки, я тремчу від холоду безсонної ночі, вирішив поїхати назад у мотель. Провідниця-відьма зникла, а дорогу я знав погано. Широкі гравійні вулиці так і так протинали примарні прямокутники. Я неясно добачив начебто силует шибениці, але то, мабуть, був просто гімнастичний снаряд на шкільному подвір’ї, а в іншому кварталі, схожому на пустку, переді мною виріс під куполом тиші блідий храм якоїсь місцевої секти. Нарешті я виїхав на шосе й невдовзі побачив неоновий знак «Срібної остроги» з аметистовим написом «Усе зайнято», навколо якого маячіли мільйони мотельних мотилів, що їх називали мельниками; чи то від слова «мелькати», чи то від борошнистого відтінку у світлі, а коли, близько третьої години ранку, після одного з тих невчасних гарячих душів, що, наче фіксаж, тільки сприяють зміцненню відчаю та знесилення в людини, я ліг у ліжко — в її ліжко, що пахло каштанами і трояндами, і м’ятними льодяниками, і тими дуже тонкими, дуже своєрідними французькими парфумами, якими останнім часом я дозволяв їй користуватися, я ніяк не міг усвідомити простого факту, що вперше за два роки я розлучився з Лолітою. Раптом мені спало на гадку, що її хвороба — не що інше, як дивний розвиток основної теми, що в цієї хвороби той самий присмак і тон, як і в довгої низки зчеплених вражень, що в дорозі бентежили та мучили мене; я уявив собі, як таємний агент, або таємний коханець, або мерзенний пустун, або виплід моїх галюцинацій — байдуже хто — нишпорить навколо лікарні; Аврора насилу «зігріла руки», як кажуть збирачі лаванди в мене на батьківщині, а я вже знову намагався пробитись у ту фортецю: грюкав у її зелені двері, не поснідавши, не випорожнившись, не бачачи кінця мукам.

Це було у вівторок, а в середу або четвер, дивовижно реагуючи — ясочко моя! — на якусь «сироватку» (зі сперми спрута чи слини слона), вона майже зовсім оклигала, і лікар сказав, що «днів за два вона знову скакатиме».

Я до неї заходив разів два на день, загалом, мабуть, вісім разів, але тільки останні відвідини відбились у моїй пам’яті. Того дня для мене було великим подвигом узагалі вийти з дому, бо я почувався вже так, ніби мене всього вилущив грип, узявшись тепер за мене. Ніхто не знає, яких зусиль мені коштувало віднести те все до неї — букет, тягар кохання, книжки, по які я їздив за сто кілометрів: «Драматичні твори» Браунінга, «Історію танцю», «Клоунів і коломбін», «Російський балет», «Квіти Скелястих гір», «Антологію Театральної спілки» і «Теніс» Елен Вілс, що виграла свій перший національний чемпіонат у п’ятнадцять років. Тієї хвилини, коли я, заточуючись під ношею, підходив до дверей Лолітиної приватної палати, яка обходилася мені в тринадцять доларів за день, Марія Лор (молода гадина, що служила за нянечку і з першого дня зненавиділа мене) саме виходила звідти з рештками Лолітиного сніданку на таці: вона з проворним брязкотом поставила тацю на стілець у коридорі й, метляючи задом, скочила назад у кімнату, — певне, попередити бідолашну маленьку Долорес, що старий тиран підкрадається на гумових підошвах, з букіністичним мотлохом і букетом: я склав його з диких квітів і гарних листочків, назбираних власними обрукавиченими ручками на гірському перевалі, в перших променях сонця (я майже не спав увесь той фатальний тиждень).

А як годують мою Карменсіту? Мигцем я глянув на тацю. На замащеній яєчним жовтком тарілці валявся зіжмаканий конверт. Раніше, судячи зі рваного краю, він щось містив, але адреси не було, — нічого не було, крім зеленої, банально-фальшивої геральдичної віньєтки з назвою мотелю — «Пондерозова сосна». Тут я влаштував невеличке chasse-croise (зіткнення) з Марією, що заклопотано знову вибігала з Лолітиної кімнати, — дивно, як моторно рухаються і як мало встигають зробити ті задасті кицьки. Вона кинула сердитим оком на конверт, який я знову поклав на тарілку, перед тим розгладивши його.

— Ви б краще не чіпали, — промовила вона з пеленгаторним кивком голови. — Можна й пальці попекти.

Заперечувати? Нижче від моєї гідності. Я тільки сказав:

— Je croyais que с ’etait un «bill», pas un billet doux (Я гадав, що це рахунок, а не любовна записка).

Потім, зайшовши в повну сонця кімнату, звернувся до Лоліти:

— Bonjour, mon petit! (Добрий день, крихітко!)

— Долорес! — вигукнула Марія Лор, заходячи зі мною, повз мене, крізь мене — пухлява шльондра — і заморгала віями, і почала швиденько складати білу фланелеву ковдру, й далі моргаючи: — Долорес, ваш батько гадає, ніби ви отримуєте листи від залицяльника. Це я (гордо постукуючи себе по золоченому хрестику), я отримую їх. І мій батько може парле-франсе не гірше від вас.

Вона вийшла. Долорес, така рожева, із золотою рудуватістю, зі щойно нафарбованими вустами, із зачесаними до блиску косами, над якими вона попрацювала щіткою, як уміють тільки американські діти, лежала, випроставши голі руки на ковдрі, й невинно усміхалася — чи то мені, чи то порожнечі. Серед нічного столика, поряд із паперовою серветкою й олівцем горів на сонці її топазовий перстеник.

— Які жахливі жалобні квіти, — сказала вона, приймаючи букет. — Але однаково — дякую. Тільки будь такий ласкавий, обійдися без французької, це тільки дратує людей.

Тут знову забігла звичайним своїм алюром зріла молода хвойда, ширячи дух сечі й часнику, з газетою «Дезерет», яку моя знадлива пацієнтка жадібно схопила, не звертаючи уваги на мої розкішно ілюстровані томи.

— Моя сестра Анна, — мовила басконка (закінчуючи нещодавнє повідомлення новою думкою), — працює в «Пондерозі».

Мені завжди шкода Синьої Бороди. Ті брутальні брати... Est-ce que tu ne m-aimes plus, ma Carmen? (Невже ти вже не кохаєш мене, моя Кармен?) Ніколи не кохала. Я тепер не тільки знав, що моє кохання безнадійне, а знав і те, що вони вдвох щось надумують, змовляються по-баскському або по-земфірському проти мого безнадійного кохання. Ба більше, Лоліта вела подвійну гру, бо дурила й тупу, сентиментальну Марію, сказавши їй, мабуть, що хоче жити в життєрадісного дядечка, а не в жорстокого похмурого батька. І друга нянечка, якої я так і не роздивився, і юродивий, що закочував ліжка та домовини в ліфт, і пара ідіотських зелених папужок, що займали клітку в передпокої, — усі, всі вони брали участь у ницій змові. Марія, певне, думала, що комедійний татусь професор Гумбертольді перешкоджає любовній інтризі між Долорес і заступником батька, товстеньким Ромео (адже не забуваймо, що ти, Ромко, був жирнуватий, незважаючи на ті всі наркотики — «сніжок», «сік радості» й т. ін.).

Мені трохи боліло горло; я стояв, ковтаючи слину, коло вікна й дивився на романтичну скелю, високо завислу у сміхотливому, змовницькому небі.

— Моя Кармен, — звернувся я до неї (інколи я називав її цим ім’ям), — ми покинемо це пересохле, запалене, свербляче місто, тільки-но тобі дозволять підвестися.

— До речі — мені потрібні мої речі, — проказала циганочка, піднявши горбом коліна й перейшовши на другу сторінку газети.

— Адже бачиш, — казав я далі, — немає сенсу сидіти в цьому місті.

— Немає сенсу сидіти де завгодно, — відказала Лоліта.

Я опустився в кретоновий фотель і, розгорнувши гарний ботанічний атлас, спробував у тиші, що аж дзижчала від жари, знайти свої квіти. Це виявилось неможливим. Трохи згодом десь у коридорі пролунав музикальний дзвіночок.

Не думаю, що в тій претензійній лікарні було більше десятка хворих (серед них «троє або четверо божевільних», як весело заявила мені Лоліта), і, звичайно, персонал мав дуже багато вільного часу. Проте — і теж задля шику — суворо дотримувався правил. Признаюсь, я часто приходив у непризначені для відвідин години. У пориві мрійного лукавства схильна до видив Марія Лор (наступного разу їй увижатиметься une belle dame toute en bleu (гарна дама, вся в синьому), що пливе Гримучим яром у Нью-Лурді) схопила мене за рукав, мавши намір вивести. Я глянув на її руку: вона прибрала її. Йдучи, — йдучи з власного бажання, — я почув, як Долорес Гейз повторює мені, щоб я завтра вранці приніс їй — не могла пригадати всього, що їй треба з одягу та інших речей. «Принеси мені, — гукнула вона (вже невидна, бо двері зрушили, двері зачинялися, двері зачинилися), — принеси всю нову сіру валізу і мамину, мамину!»; але наступного ранку мене аж тіпало, я був п’яний, як чіп, і помирав у мотельному ліжку, де вона пролежала всього кілька хвилин, тож усе, на що я спромігся (через обставини, які ширилися концентричними колами), — це тільки послати їй обидві валізи з коханцем моєї вдівоньки, могутнім і добродушним водієм ваговоза. Я виразно уявив собі, як моя дівчинка показує Марії свої скарби... Звісно, я перебував у трохи маревному стані, й наступного дня був ще такий драглистий і незібраний, що, визирнувши у вікно ванної на суміжний моріжок, побачив гарненький молодий велосипед моєї Доллі. Він стояв там на своїй опорі, причому граційне переднє колесо, як і завжди, відвернулося від мене, а на сідлі сидів горобець, — але то був велосипед господині, і, з млявою усмішкою хитаючи головою вслід ніжному маренню, я насилу добувся до ліжка й довго лежав, сумирний і тихий, як сказано — цитую не зовсім точно — у Роберта Браунінга:

 Сумирний? Так! Коли Лоліта
 У журналі робить дірку,
 Й вирізає, смаглоквіта,
 Нісенітницю про кінозірку, —

вирізає зі строкатих журнальчиків, розкиданих навколо неї на всіх наших стоянках, а в місті тим часом почали справляти велике національне свято, якщо зважити на потужні хлопавки — справжні бомби, — які ненастанно вибухали, й рівно о першій годині п’ятдесят п’ять хвилин дня мені почулося чиєсь посвистування за напіввідчиненими дверима котеджу, а потім стукіт.

То був ваговозний шофер Френк — здоровило: зупинився на порозі, тримаючись за одвірок і трохи подавшись уперед.

— Добридень. Телефонують у мотель з лікарні. Нянечка Лор запитує, чи краще містерові Гумберту і чи збирається він сьогодні зайти.

За двадцять кроків Френк видавався рум’яним здорованем, а за п’ять кроків, як-от зараз, було видно, що він складається з рум’яно-сизої мозаїки рубців: в Італії, під час останньої війни, його так гахнуло, що він пролетів крізь стіну, але, попри несказанні каліцтва, був здатний керувати колосальним ваговозом, розважатися рибальством, ходити на полювання, пиячити й невтомно користуватися придорожньою жінотою. Того дня — з нагоди великого свята або просто з бажання потішити хвору людину — він скинув рукавичку, яку звичайно носив на лівій руці (ця рука тепер була приперта до одвірка), і показував зачарованому страдникові не тільки повну відсутність безіменного пальця і мізинця, а й голу дівку з кіноварними пилками і кобальтовим трикутничком, чарівно витатуйовану на тильному боці його скаліченої руки: вказівний палець і середній зображували її ноги, а на зап’ясток припадала голова у віночку з квітів. Ох, просто диво... надто коли вона, як-от тепер, притулилася до бруса, мов хитра фея. Я попросив його переказати Марії Лор, що лишуся на цілий день у ліжку й зателефоную доньці протягом завтрашнього дня, якщо тільки відчуватиму своє полінезійське походження (в моїх думках ще траплялися друкарські помилки). Тут він помітив напрям мого погляду і зробив так, щоб її праве стегенце блудливо смикнулося.

— Окі-докі, — проспівав велетень Френк, ударив по одвірку й пішов, посвистуючи, з моїм дорученням, а я й далі пив, і до ранку температура впала, і, хоч я був млявий, як жаба, одяг фіалковий халат поверх кукурудзяно-жовтої піжами й подався до мотельної контори, де був телефон. Усе було гаразд. Виразний голос повідомив мені, що моя донька вчора виписалася з лікарні близько другої години дня: її дядько, містер Густав, заїхав за нею з цуциком кокер-спанієлем і привітанням для всіх на чорному «Кадилі Яку»; він оплатив Доллін рахунок готівкою й попросив переказати мені, щоб я не турбувався, лишався в теплому ліжку, а вони, мовляв, їдуть до дідуся на ранчо, як і домовлялися.

Ельфінстон (тяжкий ельфів полон!) був — і, сподіваюсь, лишається — премилим містечком. Він, знаєте, нагадував макет — своїми охайними деревцями з зеленої вати й будиночками під червоними покрівлями, планомірно розкиданими по паркету долини, і я, здається, вже згадував мимохідь про його взірцеву школу, і храмину, і просторі прямокутні житлові ділянки, а втім, деякі з них правили за досить своєрідні загони, де пасся мул чи єдиноріг у тумані липневого світанку. Кумедна річ: на одному крутому, гравійно-скреготливому повороті я боком зачепив машину, яка стояла коло тротуару, але сказав собі апатично, а власникові, що замахав руками, — телепатично (в щонайкращому разі), мовляв, колись повернуся, адреса: Бурдська школа, провулок Бурди, місто Кабура; джин, що підтримував життя мого серця, каламутив мозок, і після кількох пробілів і провалів, властивих епізодам у сновидіннях, я опинився в лікарняній приймальні, де намагався побити лікаря і кричав на людей, що ховалися під стільці, й вимагав Марії, але ця нянечка, на її щастя, того дня не працювала; грубі руки смикали мене за халат, відірвавши нарешті кишеню, і якимсь чином я опинився верхи на пацієнті, сплутавши його з лікарем Нелюблю, на лисому, смаглявому чоловікові, що зрештою підвівся з підлоги й зауважив з анекдотичним акцентом: «Ну, хто тут тепер невротик, я запитую вас?» Потім висока сувора сестра принесла мені сім розкішно ілюстрованих книжок у розкішних палітурках та ідеально складений шотландський плед, причому попросила розписку, й серед несподіваної тиші я помітив у холі полісмена, якому мій колега-автомобіліст показував на мене, і я смиренно розписався, що отримав книжки і плед, і цей символічний жест означав, що я відступаю мою Лоліту всім тим макакам, але що іншого міг я удіяти? Одна проста думка стояла наче голяка переді мною: головне — лишитися на волі. Вчини я будь-яку нерозважливу дію — і мені б довелося пояснювати всі подробиці свого злочинного життя. Тому я прикинувся очманілим від запою. Колезі-автомобілісту заплатив, наплювавши на страховку, скільки він вважав за справедливе. Синьоокому лікареві Блю, що тепер гладив мене по руці, я в сльозах розповів про надто щедрі узливання, якими я вважав за потрібне збадьорити ненадійне, але здорове серце, що не потребує ніяких оглядів. Перед усією лікарнею я вибачився з таким фасонистим поклоном, що мало не впав, і додав, що мої стосунки з рештою Гумбертського клану поганенькі. Самому собі я шепнув, що пістолет мій цілий і що я й досі не позбавлений свободи, — можу вистежити втікачку, можу знищити «брата».

23.

Відстань понад півтори тисячі кілометрів по шовковисто-гладенькому асфальту відокремлювала Касбім, де, наскільки мені відомо, червоний біс, змовившись із Лолітою, об’явився вперше, від фатального Ельфінстона, куди ми прибули за тиждень до Дня Незалежності. Ця мандрівка тоді забрала більшу частину червня, бо ми рідко проїздили більше двохсот п’ятдесяти кілометрів за день, проводячи решту часу (одного разу навіть п’ять днів) на різних стоянках, що їх, мабуть, він докладно передбачив. Отже, саме тут і годиться шукати слід біса, і тому пошукові я й присвятив себе після кількох несказанних днів гонитви по нещадно розгалужуваних шляхах в околицях Ельфінстона.

Уяви собі, читачу, мене — такого сором’язливого, такого не схильного привертати до себе увагу, наділеного таким природженим чуттям добропорядності, — уяви собі мене, як я приховую безумне горе під тремкою догідливою усмішкою й вигадую привід, щоб з удаваною недбалістю перегорнути готельну книжку, де записані родини, прізвища, адреси й автомобільні номери подорожніх. «Послухайте, — казав я, — я впевнений, що я тут уже якось зупинявся, дозвольте мені поглянути на записи за середину червня. Ага. Ні, все-таки бачу, що я помилився. Яка смішна назва села, де живе цей містер Вам, — Дулі. Вибачте за клопіт». Або: «Один з моїх клієнтів зупинявся у вас, я втратив його адресу, може, ви будете такі ласкаві...» Й не раз траплялося, надто коли директор виявлявся похмурим чоловіком певного типу, що мені відмовляли у власноручному перегляді.

У мене тут записано на аркуші; між 5 липня і 18 листопада, тобто до мого повернення на кілька днів у Бердслі, я розписався (а втім, аж ніяк не завжди зупинявся на ніч) у 342 готелях і мотелях. До цієї цифри входять і кілька закладів між Касбімом і Бердслі, з-поміж яких один подарував мені безперечну тінь біса: «Роберт Роберт, Мольберт, Альберта». Мені доводилося дуже обережно розподіляти свої пошуки в часі і просторі, щоб не викликати підозр, і було принаймні місць п’ятдесят, де я просто запитував, не розписуючись сам, але це ні до чого не доводило, і я волів споруджувати платформу вірогідності й зичливості тим, що одразу платив за непотрібну мені кімнату. Мій огляд показав, що з приблизно трьохсот книг не менше двадцяти містило його слід: не квапливий біс або зупинявся навіть частіше від нас, або — він цілком був здатний на таке — розписався де-небудь зайвий раз з метою щедро постачити мені глузливі натяки. Тільки раз він зупинявся там само й тоді само, коли й ми, — і спав за кілька кроків від Лолітиної подушки. Кілька разів він ночував у тому самому або в сусідньому кварталі, а нерідко чекав у засідці в проміжному пункті між двома визначеними зупинками. Як яскраво пам’ятав я Лоліту перед самим виїздом з Бердслі, коли вона лежала на килимі у вітальні зі стосом путівників і карт, на яких відзначала етапи й зупинки своїм губним олівцем!

Я зразу з’ясував, що наш колишній переслідувач передбачав мої пошуки й підкинув мені на поживу низку образливих псевдонімів, каламбурів та інших викрутів. У першому ж мотелі, який я відвідав, — «Пондерозовій сосні», — я знайшов серед десятка явно людських адрес таку мерзоту: «Доктор Гратіано Форбізон, Мірандола, Нью-Йорк». Ці інтонації італійської комедії не могли завдати мені удару, звісно ж. Господиня зволила мені повідомити, що містер Форбізон пролежав п’ять днів у ліжку з сильним грипом, що він лишав автомобіль на ремонт у невідомому їй гаражі й виїхав на новій машині — 4 липня. Так, справді, дівчина на ймення Анна Лор працювала тут, але давно, тепер вона вийшла заміж за бакалійника в Сідар-Сіті. Однієї гарної місячної ночі я підстеріг Марію — в білих лікарняних черевиках вона йшла безлюдною вулицею. Бувши, як і багато людей, автоматом, вона мала от-от заверещати, але мені пощастило її олюднити досить простим способом: я впав навколішки і з зойками, згадками про святих став благати її допомогти мені. Вона присягала, що нічого не знає. Хто він, той Гратіано Форбізон? Вона начебто завагалася. Я проворно дістав стодоларову банкноту. Вона підняла її на світло місяця. «Ваш брат», — прошепотіла вона нарешті. Лайнувшись по-французькому, я вихопив банкноту з її зимномісячної руки і втік. Цей випадок навчив мене покладатися тільки на себе. Жоден нишпорка, звичайно, не знайшов би тих значущих ниточок і навідних зарубок, що їх Трап підганяв саме до мого мозку, настроював саме на мій лад. Я не міг, звичайно, сподіватися, що мій переслідувач лишив мені де-небудь своє справжнє ім’я, але мав надію, що він поковзнувся де-небудь на власній блискучій витонченості, насмілившись назвати якусь індивідуальнішу деталь, ніж потрібно, або що виказав надто багато сукупністю цілого, складеного з кількісних частин, які виказували надто мало. В одному він досяг успіху: йому пощастило демонічною мережею остаточно сплутати мене й мою тугу, що звивалась і билася. З безкінечною майстерністю блазня-канатохідця він хитався й заточувався і незбагненним чином знову повертався до стану рівноваги, а втім, завжди лишаючи мені спортивну надію — якщо можна так висловитися, коли мова йде про зраду, шаленство, спустошеність, жах і ненависть, — і що наступного разу він нарешті переборщить. Цього ніколи не трапилося, хоча він казна-як ризикував. Ми всі захоплюємося акробатом у блискітках, що з класичною грацією й точністю пересувається по напнутій під ним линві в тальковому світлі прожекторів, але наскільки більше витонченого мистецтва виявляє гротескний фахівець падучого каната, вбраний у лахміття городнього опудала й перейнятий пародіюванням п’яного! Кому, як не мені, оцінити це... Якщо ті полишені позначки-жарти й не визначали його особи, то відображали його характер, чи, радше, якийсь однорідний і яскравий характер. У його «жанрі», типі гумору (принаймні в кращих виявах того гумору), в «тоні» розуму я знаходив щось споріднене мені. Він імітував і висміював мене. Його натяки вирізнялися певною вишуканістю. Він був начитаний, розмовляв французькою мовою. Він тямив у дедалогії й логомантії. Він полюбляв еротику. Його почерк скидався на жіночий. Він міг змінити ім’я, але не міг замаскувати, незважаючи на всі спроби переодягти їх, деякі літери, як, наприклад, свої дуже своєрідні «т» і «у». Острів Quelquepart (Десь) був одним з його улюблених місць перебування. Він не користувався автоматичним пером, і це була непомильна вказівка (як підтвердить кожен психіатр), що пацієнт — репресивний ундиніст. Людяність спонукає нас побажати йому, щоб русалоньки хлюпотіли й у водах Стіксу.

Головною його рисою була задерикуватість. Господи, як подобалося бідоласі дражнити мене! Він піддавав сумнівові мою ерудицію. Я достатньою мірою пишаюся тим, що знаю дещо, щоб скромно зізнатися, що не знаю всього. Мабуть, я пропустив деякі пуанти в тій криптографічній paper chase (гра «Заєць и собаки» з паперовим «слідом»). Якийсь трепет торжества й гидливості струшував мій тендітний стан, коли інколи серед простих, невинних імен у готельному списку таємний сенс його диявольської головоломки раптом еякулював мені в обличчя! Я помічав: тільки-но йому починало здаватися, ніби його викрутаси стають надміру химерні навіть для такого фахівця, як я, він знову приманював мене якоюсь легшою загадкою. «Арсен Люпен» був очевидний напівфранцузові, що пам’ятав детективні оповідання, якими захоплювався в дитинстві, й навряд чи треба бути знавцем кінематографа, щоб розгадати банальну каверзу в адресі: «П. О. Тьомкін, Одеса, Техас». З не менш огидним смаком, що, власне, свідчив про розум культурної людини, а не полісмена, не пересічного бандита, не безсоромного комівояжера, були такі вигадані імена, як «Ерутар Ромб» — вочевидь перекручене ім’я автора «Le Bateau bleu» (синього корабля) — нехай і мені дозволять трохи повишкіряти зуби, панове! — або «Моріс Шметерлінґ», відомий своєю п’єсою «L’Oiseau ivre» (П’яний птах) (що, попався, читачу?). Безглуздий, але смішний напис «Д. Орґон, Ельміра, Нью-Йорк» походить, звичайно, з Мольєра, і тому що я недавно намагався зацікавити Лоліту знаменитою комедією XVIII ст., я привітав давнього приятеля: «Гаррі Бумпер, Шерідан, Вайомінґ». З невинних Бермудських островів він зробив дотеп — каламбур, що його пристойність не дозволяє мені подати, і кожен добрий фройдист із німецьким прізвищем і деякими знаннями у сфері релігійної проституції негайно збагне натяк у написі «Доктор Кітцлер, Ерікс, Місс». Що ж, усе це не погано. Забава досить убога, але загалом без особистих випадів, а тому й нешкідлива. Не подаю записів, що привабили мене своєю, так би мовити, явною зашифрованістю, а водночас не піддалися розгадці, бо відчуваю, що посуваюсь навпомацки крізь прикордонний туман, де словесні перевертні перетворюються, можливо, в живих туристів. Що таке, наприклад: «Фратер Ґрімм, Океан, Quelquepart»? Чи справжньою людиною — з випадково однаковим з ним почерком — був такий собі «Н. С. Аристофф» родом з «Катагели»? Де твоє жало, Катагела? А що це: «Джеймс Манор Морелл, Каламбург, Англія»? «Аристофан», «Каламбур» — чудово, але чого я не зрозумів?

Одна риса, повторювана в тих фальшивках, породжувала в мені надто хворобливий трепет. Такі речі, як «Г. Трап, Женева, Нью-Йорк», означали зраду з боку моєї супутниці. Комбінація «О. Бердслі, Лоліта, Техас» доводила, незважаючи на існування такого міста в Техасі (причому виразніше, ніж перекручене телефонне повідомлення в Чемпіоні), що початку цієї всієї історії слід шукати на атлантичному боці Америки. Запис «Лука Пікадор, Мері Мей, Меріленд» містив страхітливий натяк на те, що моя маленька Кармен виказала негідникові жалюгідний шифр ласкавих імен і свавільних прізвиськ, які я давав їй. Тричі була повторена адреса «Боб Браунінг, Долорес, Колорадо». Позбавлений смаку запис «Гарольд Гейз, Мавзолей, Мексика» (що за іншої ситуації міг би потішити мене) припускав знайомство з минулим дівчинки, — і на хвилину в мене з’явилася моторошна думка, що «Дональд Отто Кіх» з містечка «Сьєрра в штаті Невада» — давній приятель родини, колишній, можливо, коханець Шарлотти, некорисливий, може, захисник дітей. Але дошкульніше за все мене вразила блюзнірська анаграма нашого першого незабутнього перепочинку (1947 року, читачу!), яку я знайшов у книзі касбімського мотелю, де він ночував поряд із нами: «Чоран ван Сливців, х. Заулок Притьми».

Перекручені автомобільні номери, що їх лишали всі ті Кульбабиняни, Фатаморгани і Трапи, свідчили тільки про те, що господарі готелів кепсько перевіряли номери машин, що їх називали подорожні. Покликання — неповні чи неправильні — на автомобілі, що їх наш переслідувач наймав для коротких перегонів між Вейсом і Ельфінстоном, я, звичайно, використати не міг. Номер, належний його первісному, мабуть, власному «Яку», був блиманням мінливих цифр, одні з яких він переставляв, а інші змінював чи пропускав, але самі комбінації тих цифр певним чином перегукувалися (скажімо, WS 1564 та SH 1616 або Q 6969 і CU 9933), хоча були так хитро складені, що їх годі було звести до спільного знаменника.

Мені спало на думку, що після того, як він передав вишневий «Як» своїм поплічникам у Вейсі й перейшов на систему «перекладних», його спадкоємці могли виявитись менш обачними і, можливо, лишили в котрійсь книзі прототип тих взаємно пов’язаних номерів. Та якщо пошуки біса на шляхах, якими він, напевне, проїхав, були такі складні, заплутані й безнадійні, чого я міг сподіватися від спроб натрапити на слід відомих автомобілістів, які подорожують невідомими маршрутами?

24.

Доки я доїхав до Бердслі — в порядку тієї рекапітуляції, про яку я тепер уже досить розповів, — у мене в голові створився доволі повний образ, і цей образ я звів — шляхом відкидання (завжди ризикованим) — до того єдиного конкретного першоджерела, яке змогла відшукати робота хворого мозку й хиткої пам’яті.

Крім преподобного Rigor Mortis (трупне задубіння) (так дівчатка охрестили пастора) і шановного старигана, що викладав необов’язкові німецьку мову й латину, в Бердслійській гімназії не було постійних учителів чоловічої статі. Але два-три рази впродовж навчального року (1948/49-го) приходив з чарівним ліхтарем мистецтвознавець із Бердслійського університету й показував гімназисткам кольорові знімки французьких замків і зразки імпресіоністичного живопису. Мені хотілося бути присутнім на цих проекціях і лекціях, але Доллі, як водилося в нас, попросила мене не ходити, — і баста. Крім того, я пам’ятав, що саме цього викладача Гастон називав блискучим garcon (хлопцем), але це було все, пам’ять відмовлялася сповістити мені ім’я любителя старовинних chateaux (замків).

У день, призначений для страти, я пройшов сльотою через університетський двір до однієї з названих мені споруд. Там я дізнався, що прізвище мистецтвознавця Ріґс (трохи схоже на прізвище знайомого нам служника культу), що він старий парубок і вийде через десять хвилин з університетського музею, де читає тепер лекцію. Я сів на мармурову лаву (дарунок такої собі Цецилії Рамбл) коло входу до лекційної зали музею. Чекаючи там із хворобливим відчуттям у передміхуровій залозі, напідпитку, виснажений недосипанням, стискаючи кольт у кулаці, запханому в кишеню макінтоша, я раптом схаменувся, що з’їхав з глузду й ладен скоїти дурницю. Існував один шанс серед мільйонів, що Альберт Ріґс, доцент, тримає мою Лоліту під замком у себе вдома, вулиця Лінтера, 69, — у назві було щось знайоме... Ні, він ніяк не міг бути моїм згубником. Нісенітниця. Я відбивався глузду і марнував час. Він і вона тепер у Каліфорнії, а не тут.

Невдовзі за білими статуями, які прикрашали вестибюль, я помітив туманне пожвавлення. Двері — не ті, до яких я прикипів очима, — а інші, трохи далі, розчахнулись, і серед зграйки студентів застрибала, мов корок, лисина миршавого лектора, а потім до мене почали наближатися його блискучі карі очі. Я ніколи в житті не бачив його, хоча він став наполягати, що ми якось познайомилися на прийнятті в саду Бердслійської школи. А як ся має моя чарівна донька, тенісистка? У нього, на жаль, ще одна лекція. Бувайте!

Інші спроби впізнання дійшли кінця не так скоро. Через оголошення в одному з журнальчиків, які лишилися мені від Лоліти, я наважився увійти в контакт із приватним детективом, колишнім боксером, і просто щоб дати йому уявлення про метод, яким користувався негідник, що переслідував нас до Ельфінстона, я ознайомив його з деякими взірцями імен і адрес, назбираними на зворотному шляху. Він попросив солідний аванс, і впродовж двадцяти місяців — двадцяти місяців, читачу! — той бовдур ретельно перевіряв ті вочевидь вигадані дані! Я вже давно припинив з ним усякі ділові стосунки, як він раптом прийшов до мене з переможним виглядом і повідомив, що Боб Браунінг справді живе коло містечка Долорес на південному заході Колорадо й виявився червоношкірим кіно статистом вісімдесяти з гаком років.

25.

Ця книжка — про Лоліту, і тепер, коли доходжу до тієї частини, яку я б назвав (якби мене не випередив інший страдник, теж жертва внутрішнього згоряння) «Dolores disparue (Зникла Долорес) докладний опис останніх трьох порожніх років — від початку липня 1949 року до середини листопада 1952 року — не мав би сенсу. Хоч і треба відзначити деякі важливі подробиці, мені хотілося б обмежитися загальним враженням: у житті, на повному льоту, розчахнулися з гуркотом бічні двері й удерся рев чорної вічності, заглушивши зашморгом вітру зойк самотньої смерті.

Дивно — я майже ніколи не бачив і не бачу Лоліту уві сні такою, якою пам’ятаю її — якою бачив її наяву, подумки, з неослабністю психічної хвороби, в галюцинаціях дня і нічних безсоннях. Якщо вона й снилася мені після зникнення, то поставала в дивних і безглуздих подобах, в образі Валерії або Шарлотти, або ж їхньої суміші. Змішаний привид наближався часом до мене, скидаючи з себе лушпинку за лушпинкою, в атмосфері великої меланхолії, великої огиди. Та Лжелоліта (і Лжевалерія) мляво запрошувала мене розділити з нею твердий диванчик, або просто вузьку дошку, або щось на кшталт гінекологічного ложа, де вона розкидалася, напіврозтуливши плоть, наче клапан гумової камери футбольного м’яча. З розколотим або безнадійно загубленим зубним протезом я опинявся в мерзенних мебльованих кімнатах, де для мене влаштовували найнудніші вечори вівісекції, які звичайно закінчувалися тим, що Шарлотта або Валерія ридала в моїх закривавлених обіймах, і я ніжно цілував їх братерськими вустами в сонному безладді віденського дріб’язку, який продавали з молотка, жалощів, імпотенції й коричневих перук трагічних старих, щойно отруєних газом.

Одного разу я витяг із бідолашного «Ікара» і знищив давно нагромаджену купу журнальчиків для підлітків. Вам відомий тип тих видань: в аспекті почуттів — це кам’яна доба, в аспекті гігієни — доба принаймні мікенська. Гарна, але вже дуже зріла актриса, з велетенськими віями і пухкою, м’ясисто-червоною нижньою губою, рекомендувала новий шампунь. Бедлам реклам. Юним школяркам подобаються зборки на спідницях — que c’etait loin, tout cela! (Яке це все далеке!) Коли запрошують із ночівлею, господині слід приготувати для кожної гості халат. Непов’язані деталі позбавляють вашу розмову всякого блиску. Нам усім доводилося бачити на вечірках для конторських службовців «колупаньку» — дівчину, яка колупає нігтями шкіру на обличчі. Тільки якщо літній чоловік дуже старий або має дуже високе становище, йому дозволяють не скидати рукавичок перед тим, як потиснути дамі руку. Приваблюй серця, носячи наш новий ховайживіт: немає ні бочків, ні черевця. Тристан і три жіночі стани в кіно. Атож, панове: шлюб Джо і Дженні породжує дзижчання. Перетворись у романтичну красуню швидко й дешево. Книжки-комікси: лиха дівчинка (брюнетка), товстун-батько (з сигарою); добра дівчинка (руда), гарний татусь (із підстриженими вусиками). Або огидна серія зі схожим на горилу здоровилом і його дружиною, гномовидною гнидою. Et moi qui t’offrais mon genie… (І я, що пропонував тобі свій геній). Я пригадав досить витончені, нісенітні віршики, які я писав для неї, коли вона була дитиною. «Не нісенітні, — казала вона насмішкувато, — а просто нісенітниця»:

 Летять колібрі на літаках,
 Ходять змії у піджаках...

Або:

 Так поводиться дивно з кролицею кріль,
 Що кролівники їдять від сміху сіль.

Деякі її речі важко викинути. До кінця 1949 року я пестив, і боготворив, і оскверняв поцілунками, слізьми і слизом пару її старих капців, поношену хлопчачу сорочку, пом’ятий шкільний картузик та інші такі скарби, знайдені в багажнику автомобіля. Зрозумівши, що божеволію, я зібрав ті речі, додав до них дещо, що лишилося на складі в Бердслі, — ящик із книжками, її велосипед, старе пальто, черевички, — і в п’ятнадцятий день її народження послав це все як подарунок від невідомого в сиротинець на вітряному озері коло канадського кордону.

Не відкидаю можливості, що, якби я пішов до доброго гіпнотизера, він міг би видобути з мене й допомогти мені розкласти логічним візерунком деякі випадкові спогади, які проступають крізь тканину моєї книжки, зі значно більшою виразністю, ніж вони спливають у мене в пам’яті, — навіть тепер, коли я вже знаю, що й кого шукати в минулому. Тієї пори я тільки відчував, що втрачаю контакт із дійсністю. Решту зими і більшу частину весни я провів у санаторії біля Квебеку, де лікувався й раніше, потім вирішив упорядкувати деякі свої справи в Нью-Йорку, а звідти рушити в Каліфорнію для докладних пошуків.

Ось вірш, який я склав у санаторії:

Шукають, шукають Долорес Гейз,
Коси: русі. Вуста: рум’яні.
Вік: п’ять тисяч триста днів.
Професія: німфетка на екрані?

Де ти ховаєшся, Долорес Гейз?
Де правда і де вигадка в Жуль Верна?
Я в пеклі, я марю: «Вийти не можу», —
Повторює шпак у Стерна.

Де ти їздиш, Долорес Гейз?
Твій килим чарівний якої марки?
Кремовий «Каґуар», що тепер у моді?
Ти в якому запаркована парку?

Хто твій герой, Долорес Гейз?
Супермен у синій пелерині?
О, далекий міраж, о пальмовий пляж,
О, Кармен, у розкішній машині!

Як тяжко, Долорес, від джазу у вухах!
З ким танцюєш тепер, моя люба?
Обоє в м’ятих майках, потертих штанах,
І я сиджу в кутку собі на згубу.

Щасливий Мак-Фатум, дідок гнилий.
Всюди їздить, дружина — дівчинка.
В кожному штаті мне Моллі свою, хоч закон
Не дає кидати в неї камінчика.

Мій біль, моя Доллі! Був сірим її погляд
I від пестощів не туманився,
Є парфуми з назвою «Soleil Vert»… («Зелене сонце»)
Ви, певне, з Парижа, гналися?

L 'autre soir un air froid d'opera m'alita:
Son fele — bien fol est qui s'y fie!
Il neige, le decor s'ecroule, Lolita!
Lolita, qu’ai-je fait de ta vie?

(Якась арія холодна застудила мене:
Надірваний звук — дурень, хто вірить жінкам!
Іде сніг, декорації падають, —
Лоліто, що я скоїв з твоїм життям?)

Мучусь, каюсь, Лоліто Гейз,
Тут каяття, а тут погрози.
І стискую знову волохатий кулак
І знову я бачу твої сльози.

Патрульний, патрульний, он там, під дощем,
Де блимає ніч світлофором...
Вона в білих шкарпетках, вона — казка моя,
І звати її — Гейз, Долорес.

Патрульний, патрульний, он їдуть вони,
Долорес Гейз і чоловік.
Дай газу, бери кольт, доганяй, дожени,
Вилазь, відходь від машини вбік!

Шукають, шукають Долорес Гейз:
Жорсткі димчасті очі. Сорок просто
Кілограмів важить вона,
І має півтора метра зросту.

«Ікар» мій кульгає, Долорес Гейз,
Шлях останній тяжкий, уже пізно.
Скоро скинуть мене в придорожній бур’ян,
А все інше — іржа і сузір’я різні.

Психоаналізуючи цей вірш, я бачу, що він — не що інше, як шедевр божевільного. Жорсткі, незграбні, крикливі рими досить точно відповідають тим позбавленим перспективи ландшафтам і постатям, і перебільшеним їхнім частинам, що їх малюють психопати під час тестувань, вигаданих хитрим розумом їхніх дресирувальників. Я понаписував багато й інших віршів. Я занурився в чужу поезію. Але думка про помсту ні на мить не припиняла млоїти мене.

Я був би шахраєм, якби сказав (а читач — дурнем, якби повірив), що шок, якого я зазнав, утративши Лоліту, назавжди вилікував мене від пристрасті до малолітніх дівчаток. Лоліту я тепер полюбив іншою любов’ю, це правда, але клята моя природа від цього не може змінитися. На майданчиках для ігор, на морських і озерних узбережжях мій понурий, злодійський погляд шукав мимоволі, чи не блимнуть де-небудь голі ноги німфетки чи інші заповітні прикмети Лолітиних прислужниць і повірниць із букетами троянд. Але одне головне видиво вицвіло: я ніколи тепер не мріяв про можливе щастя з дівчинкою (конкретною чи узагальненою) в якомусь дикому й безпечному місці: я ніколи не уявляв собі, що впиватимусь у ніжну плоть Лолітиних сестричок десь далеко — далеко, в піщаному притулку між скель вимарених островів. Це скінчилося, чи скінчилося принаймні на якийсь час. З другого боку... гай-гай, два роки страхітливого потурання плоті привчили мене до певного розпорядку статевого життя. Я боявся, щоб порожнеча, в якій я опинився, не примусила мене скористатися свободою раптового безуму й піддатися випадковій спокусі при зустрічі в якомусь завулку зі школяркою, яка повертається додому. Самотність розпалювала мене. Я потребував товариства й догляду. Моє серце було істеричним, ненадійним органом. Отак і трапилось, що Рита увійшла в моє життя.

26.

Вона була вдвічі старша від Лоліти й на десять років молодша від мене. Уявіть собі дорослу брюнетку, блідесеньку, тонесеньку (вона важила всього сорок вісім кілограмів), з чарівними асиметричними очима, гострим, немов швидко окресленим профілем і з вельми привабливою ensellure — сідловинкою на гнучкій спині; була, здається, іспанського чи вавилонського походження. Я підібрав її якось у травні, в «порочному травні», як каже Еліот, десь між Монреалем і Нью-Йорком, або, коли звузити межі, між Тойлестоном і Блейком, біля смагляво засвіченого в джунглях ночі бару під знаком «Тигрового Метелика», де вона добряче впилася: запевняла, ніби ми вчилися в одній гімназії і все клала свою тремку руку на мою орангутангову лапу. Мою чуттєвість вона зачіпала тільки трошки, але я все-таки вирішив спробувати; спроба мала успіх, і Рита стала мені за постійну подругу. Така вона була добренька, та Рита, така товариська, що з чистого співчуття могла б віддатися будь-якому патетичному втіленню природи — старому зламаному дереву або овдовілому дикобразові.

Коли ми познайомилися (1950 року), з нею недавно розлучився її третій чоловік, а ще недавніше її покинув сьомий за рахунком офіційний коханець. Інші, неофіційні, були надто численні й мимобіжні, щоб можна було каталогізувати їх. Її брат, політикан з обличчям, як вим’я, що носив підтяжки й фарбовану від руки краватку, був мером і душею міста Ґрейнбол, відомого своїми бейсболістами, ревними читачами Біблії й зерновими махінаторами. Протягом останніх років він платив своїй чудовій сестричці сімсот доларів щомісяця з абсолютною умовою, що вона ніколи, ніколи не приїде до його прекрасного міста. Вона розповідала мені, аж заводячи з подиву, що чомусь — казна-чому — кожен новий коханець передусім мчав її до Ґрейнбола; Ґрейнбол вабив просто фатально, і не встигала вона озирнутись, як її вже всмоктувала місячна орбіта рідного міста, й вона їхала під прожекторним освітленням кільцевого бульвару, «крутячись», кумедно казала вона, «як клятий метелик у колесі».

У неї виявився граційний двомісний автомобільчик, і саме в ньому ми їздили до Каліфорнії, бо мій статечний «Ікар» потребував відпочинку. Керувала звичайно вона — з природженою швидкістю сто п’ятдесят кілометрів за годину. Мила Рита! Ми з нею їздили протягом двох туманних років із перервами, й неможливо уявити собі іншу таку славну, наївну, ніжну, абсолютно безмозку Ритоньку! У порівнянні з нею Валерія була Шлеґель, а Шарлотта — Геґель! Щоправда, немає жодної причини присвячувати їй місце на берегах цих похмурих мемуарів, але все-таки хочу сказати (агов, Рито, хоч де ти є, п’яна або твереза, Рито, агов!), що ця моя подруга, яка давала мені найбільшу розраду й найкраще розуміла, вона, безперечно, врятувала мене від гамівної сорочки. Я пояснив їй, що хочу відшукати втікачку, свою кохану, й загнати в могилу її кота. Рита поважно схвалила цей план і, провівши в околицях Сан-Гумбертіно якісь власні розслідування (дарма що нічого не знала про справу), сама злигалася з якимсь бандитом, і мені коштувало пекельних зусиль визволити її — в поношеному й підбитому вигляді, але бадьореньку. А іншого разу, знайшовши мій священний пістолет, вона запропонувала пограти в «російську рулетку»; я заперечив, що не можна, в пістолеті немає барабана, ми стали за нього боротися, й нарешті пролунав постріл, причому куля ввійшла в стіну нашого номера, і звідти вдарив тонесенький і дуже кумедний водограйчик гарячої води; пам’ятаю, як вона аж стогнала з реготу.

На диво дитяча увігнутість її спини, біла, як рис, шкіра, повільні, млосні, голубині поцілунки — усе це берегло мене від біди. Не талант художника є вторинною статевою ознакою, як стверджують деякі шамани й шарлатани, а навпаки: стать — лише прислужник мистецтва. Одна наша досить каламутна гулянка мала кумедні наслідки. Я щойно припинив пошуки: біс або перебував у Тартарі, або весело палахкотів у моєму мозочку (де марення й муки роздмухували полум’я), але принаймні нічим не був пов’язаний із тенісним турніром у Сан-Дієго, де в жіночому розряді перший приз здобула шістнадцятирічна Доротея Гааз, схожа на мужлая кобила. Якось під час зворотної поїздки на схід, у наймерзеннішому готелі (того типу, де влаштовують комерційні з’їзди й тиняються, заточуючись, позначені ярликами марципанові гладуни, що називають одне одного Джо або Джимом, укладають оборудки і хлебчуть віскі), мила Рита і я, прокинувшись уже пополудні, побачили, що з нами в номері перебуває ще одна людина, молодий блідий блондин, майже альбінос, із білими віями й великими прозорими вухами. Ані Рита у своєму сумному житті, ані я у своєму ніколи його не бачили. Увесь спітнілий, у брудному фланелевому комбінезоні, в старих туристичних чоботах зі шнурками, він хрипів на ковдрі нашого двоспального ліжка з другого боку від моєї чеснотливої подруги. Йому бракувало одного переднього зуба, чоло заросло бурштиновими прищами. Ритонька загорнула свою гнучку оголеність у мій макінтош — перше, що потрапило їй під руку, а я натягнув трусики, потім ми вивчили ситуацію. На таці стояло аж п’ять уживаних склянок, отже, ці прикмети тільки ускладнювали справу. На підлозі валялися чоловічий светр і бахматі військові штани захисного кольору. Ми довго термосили їхнього власника, і бідолаха нарешті прочуняв. Виявилося, він цілковито втратив пам’ять. Говорячи з акцентом, який Рита охарактеризувала як «чисто бруклінський», він скривджено натякав, ніби ми (яким чином?) привласнили його (абсолютно безвартісну!) особистість. Ми його швиденько одягли, а потім лишили в найближчій лікарні, з’ясувавши по дорозі, що якісь уже забуті звиви й повороти завели нас в уже згаданий Ґрейнбол. Через півроку Рита написала тамтешньому лікареві. Той відповів, що «Джек Гумбертсон» — як без смаку назвали незнайомця — й досі не налагодив зв’язків зі своїм минулим. О, Мнемозіно, найсолодша й найжвавіша з-поміж муз!

Я б не згадував про цей випадок, якби він не започаткував хід думок, які спонукали мене опублікувати в науковому журналі «Кантрип», що шотландською мовою означає «чаклунство», етюд під назвою «Мімір і Мнемозіна», в якому я подав контури теорії (що видалась оригінальною і значущою прихильним читачам того чудового місячника) «перцепційного часу», засновану на «чутті кровообігу» й концептуально залежну (висловлюючись дуже стисло) від особливих властивостей нашого розуму, що усвідомлює не тільки матеріальний світ, а й власну сутність, унаслідок чого формуються постійні взаємовідносини між двома пунктами: майбутнім (яке можна складувати) і минулим (уже відправленим на склад). Одним з наслідків появи тієї статті, що завершила низку моїх колишніх праць, які теж не лишилися непомічені, стало запрошення на один рік до Кантрипського університету, що містився за шістсот п’ятдесят кілометрів від Нью-Йорка, де ми з Ритою наймали квартирку з видом на глянцеві тіла хлопчиків і дівчаток, які гралися під душами, далеко внизу, у водометній діброві Центрального парку. У Кантрипі я прожив — у спеціальних апартаментах для поетів і філософів — від жовтня 1951 року до червня 1952-го, тоді як Рита, яку я волів не показувати, животіла — здається, не дуже доброчесно, — в пришосейному готелі, де я її навідував двічі на тиждень. Потім вона зникла, але не так нелюдяно, як її попередниця: через місяць я знайшов її в кантрипській в’язниці. Вона трималася з великою гідністю, позбулася апендикса у в’язничній лікарні й досить переконливо присягнула, що дивовижне блакитне хутро, яке, за словами однієї поважної дами, місіс Мак-Крум, вона в неї вкрала, насправді було подарунком, який із великою безпосередністю презентував їй містер Мак-Крум, що був трохи напідпитку. Я зміг витягти її звідти без звертань до її нервового брата, а невдовзі ми повернулися з нею до Нью-Йорка, знову на західний бік Центрального парку, зазирнувши по дорозі в Брайсленд, через який, до речі, Рита і я вже проїздили торік.

Мене тоді охопило нездоланне бажання реконструювати моє перебування там з Лолітою. Втративши всяку надію вистежити втікачку та її викрадача, я вступив у нову фазу існування: намагався тепер ухопитися за старі декорації і врятувати бодай гербарій минувшини: souvenir, souvenir, que me veux-tu? (Спогаде, спогаде, чого хочеш від мене?) Верленівська осінь бриніла в немов кришталевому повітрі. У відповідь на листівку з проханням зарезервувати номер із двома ліжками й ванною професор Гамбургер негайно отримав шанобливу відмову. Усе, мовляв, зайняте. Лишалася тільки одна підвальна кімната без ванної з чотирма ліжками, але вона навряд чи підійшла б мені. Ось заголовок на їхніх аркушах поштового паперу:

ПРИТУЛОК ЗАЧАРОВАНИХ МИСЛИВЦIВ

Я засумнівався в правдивості першої заяви. Невже всі? Чи подають там гренадин, як у тротуарних кав’ярнях Європи? Крім того, мене цікавило, чи не віддав би мисливець, зачарований або нормальний, місце в церкві за собаку, і тут я раптом згадав, зі спазмою муки, сцену, гідну великого художника: «Petite nymphe accroupie (Маленьку німфу навпочіпки) той шовковистий кокер-спанієль був, мабуть, хрещений. Ні, я не почувався на силі витримати болісні відвідини знайомого холу. У м’якому, курявобарвному осінньому Брайсленді чаїлись інші можливості воскресити минувшину. Лишивши Риту в найближчому барі, я пішов до міської бібліотеки. Стара панна, цвірінькаючи, з великою готовністю допомогла мені знайти середину серпня 1947 року в переплетеному комплекті «Брайслендського вісника», і ось я вже усамітнився в далекому кутку під голою лампочкою й гортав величезні й ламкі сторінки тому, чорного, мов домовина, і мало не більшого за саму Лоліту.

Читачу! Bruder! (Брате!) Яким дурним Гомбургом був той Гомельбурґ! Оскільки його надчутлива природа лякалася дійсності, він вважав за можливе насолодитися принаймні її шматочком, що нагадує сцену, коли десятий або двадцятий Фріц або Іван у терплячому хвості ґвалтівників прикриває біле обличчя жінки її ж чорною шаллю, щоб не бачити її неможливих очей, поки нарешті здобуде свою солдатську радість у понурому, розграбованому поселенні. Мені ж хотілося здобути в надрукованому вигляді знімок, що випадково відобразив мій непричетний образ тієї хвилини, коли фотограф з «Брайслендського вісника» зосереджувався на докторі Бредоку і його групі. Я палко мріяв, щоб зберігся Портрет Невідомого Виродка. Невинний апарат, що піймав мене на моєму темному шляху до ложа Лоліти, — ось тема для Мнемозіни! Я марно намагаюся пояснити сутність цього потягу. Його можна, мабуть, порівняти з тією непритомною цікавістю, яка спонукає нас озброїтися лупою, щоб роздивитися похмурі постаті (загалом натюрморт — і всіх зараз знудить), скупчені на світанку під ешафотом, але вираз обличчя пацієнта все-таки аж ніяк не можна розібрати на знімку. Хай там як, я мало не задихався, і один ріжок фоліанта знай тиснув мені в черево, поки я гортав і літав очима по аркушах. У неділю, 24-го, в одному з двох місцевих кінематографів ішов фільм «Одержимі», а в другому — «Брутальна сила». Містер Пурдом, незалежний тютюновий аукціоніст, казав, що від 1925 року він курить тільки «Омен Фаустум». Рослявий Рос, футболіст, і його мініатюрна наречена були на вечорі в місіс Гумберт Перібой, Ераніс-авеню, 58. Існує паразит, величина якого становить цілу одну шосту організму, що вмістив його. Дюнкерк уперше укріплено в X ст. Білі шкарпетки для панночок, 39 центів; спортивні оксфордські черевички, 3 долари 98 центів. Вино, вино, вино, проголосив автор «Темного віку», що не дозволив нашому фотографу зняти його, пасує, можливо, перському буль-булю, але я завжди кажу, що дощ, дощ, дощ, що ляпотить по ґонтовому дахові, — найкращий приятель троянд і натхнення. Так звані ямочки є наслідком приростання шкіри до тканин, розміщених глибше. Ах, нарешті: абрис дівчинки в білому і пастор Бредок у чорному, але якщо й торкалось його дебелого стану чиєсь примарне плече, нічого належного мені впізнати я тут не міг.

Разючий паразит пішов за Ритою в бар. Із тією сумовитою усмішкою, яка з’являлася в неї на обличчі від надміру алкоголю, вона відрекомендувала мене агресивно-п’яному дідуганові, кажучи, що він — забула ваше прізвище, дорогенький, — вчився з нею в одній школі. Він зухвало спробував затримати її, і в сутичці, яка сталася, я боляче забив великий палець об його вельми тверду голову. Потім мені довелося якийсь час прогулювати і провітрювати Риту в прикрашеному осінню парку «Зачарованих мисливців». Вона схлипувала й повторювала, що скоро, скоро я кину її, як усі в житті її кидали, і я проспівав їй упівголоса задумливу французьку баладу і склав їй на втіху альбомного віршика:

 Палітра кленів в озері, як рана,
 Відображена. Веде їх на убій
 В багряних шатах молода Діана
 Перед готелем у вуалі голубій.

Вона запитала: «Але чому голубій, коли готель білий? Чому, Господи...» — і заридала знову. Я рішуче повів її до автомобіля. Ми далі їхали до Нью-Йорка, і там вона знову зажила більш-менш щасливо, спочиваючи під димчастою синявою серед нашої маленької тераси на тринадцятому поверсі. Помічаю, що якимсь чином у мене безнадійно сплуталися два різні епізоди: мій візит до брайслендської бібліотеки на зворотному шляху до Нью-Йорка і прогулянка в парку на шляху в Кантрип, але таким змішуванням змазаних барв аж ніяк не повинен гребувати художник-мнемозініст.

27.

Поштова скринька з моїм ім’ям у вестибюлі будинку давала адресатові змогу роздивитися крізь засклену щілину дещо з того, що запхав туди листоноша. Вже кілька разів траплялося, що арлекінська гра світла, яке падало крізь скло на чийсь почерк, так викривлювала його, що проступала подібність до Лолітиної руки, і це доводило мене мало не до непритомності, тож доводилося притулятися до найближчої урни — яка мало не виявлялася моєю. Щоразу, коли таке траплялося, щоразу, коли кохані, петлясті, дитячі кривульки знову, з огидною простотою, перетворювалися в нудний почерк одного з нечисленних моїх або Ритиних кореспондентів, я згадував з болісною усмішкою далеку мою, довірливу, додолоресову минувшину, коли мене часом ошукувало неоціненно освітлене вікно, за яким моє пильне око — невсипущий перископ сороміцького пороку — виглядало напівголу, заціпенілу, немов на кіноплівці, німфетку з довгими косами Аліси в Країні Див (маленької звабливиці щасливішого побратима), що їх вона, мабуть, якраз починала або закінчувала чесати. Від довершеності вогненного видива ставало довершеним і моє несамовите блаженство, бо видиво було недосяжне, а отже, цьому блаженству не могло перешкодити усвідомлення заборони, що тяжіло над досяжним. Хтозна, може, справжня сутність мого «збочення» залежить не так від безпосереднього повабу прозорої, чистої, юної, забороненої, чарівної краси дівчаток, як від усвідомлення принадної невразливості становища, коли безкінечні досконалості заповнюють проміжок між тим небагатьом, що дарують, і всім тим, що обіцяють, усім тим, що чаїться в дивовижних барвах нездійсненних безодень. Mes fenetres! (Мої вікна!)Зависаючи між надвечірніми хмарами і припливом ночі, скрегочучи зубами, я збирав і притискав усіх демонів моєї пристрасті до поручня балкона, що вже пульсував; ще мить, і він зрушить — просто в абрикосову імлу вологого вечора; він зрушував, і потім, бувало, освітлений образ у далекому вікні зсувався, і Єва знову перетворювалася в ребро, яке знову обростало плоттю, тож у вікні вже не було нічого, крім наполовину роздягненого чоловіка, що читав газету.

Оскільки інколи мені все-таки щастило вигравати перегони між вигадкою і дійсністю, я був ладен змиритися з обманом. Зате відмовлявся миритися з утручанням мучителя-випадку, що позбавляв мене призначеної мені насолоди. «Savez-vous qu’a dix ans ma petite etait folle de vous» («Чи знаєте ви, що в десять років моя мала була нестямно закохана у вас?»), — сказала мені дама, з якою я колись порозмовляв з годину в Парижі, — а крихітка встигла вийти заміж і жила десь за далеким обрієм, і я не міг навіть згадати, чи помітив я її коли-небудь у тому саду, на терасі тенісного клубу коло потаємного грота. І отепер точнісінько так само випадок (а також і певна зміна зменшеного й немов вицвілого почерку моєї коханої) відмовив мені в попередньому погляді крізь сяйливе скло щілини, в тому передчутті та обіцянці, — обіцянці, не тільки так спокусливо симульованій, а й призначеній бути шляхетно виконаною. Як бачите, моя фантазія зазнала Прустових катувань на Прокрустовому ложі, бо того ранку, 22 вересня 1952 року, коли я спустився взяти пошту, охайно вбраний і вельми жовчний швейцар, з яким я був в огидних стосунках, почав дорікати мені, бо недавно якийсь Ритин горілчаний брат, провівши її додому, «заблював, як собака», сходи під’їзду. Поки я слухав його й давав йому на чай, а потім слухав другу, чемнішу версію подій, я туманно подумав, що один з двох листів, який прийшов із тією благословенною поштою, — мабуть, від Ритиної матері, досить неврівноваженої дамочки, яку ми одного разу відвідали на півострові Кейп-Код і яка відтоді, в частих листах, що їх пересилали з постійної адреси моєї нью-йоркської контори в різні місця мого перебування, знай казала мені, як дивовижно її дочка і я пасуємо одне одному і як було б добре, якби ми побралися; другий лист, швидко розкритий і переглянутий у ліфті, був відДжона Фарло.

Я часто помічав, що ми схильні наділяти наших друзів тією сталістю властивостей і долі, якої набувають літературні герої в голові читача. Хоч скільки разів розгорнути «Короля Ліра», ми ніколи не застанемо доброго старигана, що забув усі злигодні і п’є за здоров’я на бучному сімейному бенкеті з усіма трьома доньками та їхніми кімнатними собачками. Ніколи не поїде з Онєгіним в Італію княгиня N. Ніколи не оклигає Емма Боварі, врятована симпатичними солями у своєчасній сльозі батька автора. Хоч якої еволюції зазнає той або інший відомий персонаж між епіграфом та кінцем книжки, його доля визначена нашими думками про нього, — й точнісінько так само ми сподіваємося, що наші приятелі дотримуватимуться тієї або тієї логічної і загальноприйнятої програми, яку ми склали для них. Отож Ікс ніколи не напише безсмертного музичного твору, що так гостро суперечитиме посереднім симфоніям, до яких він привчив нас. Ігрек ніколи не скоїть убивства. Зет ні за яких обставин не викаже нас. У нас це все розподілене по графах, і що рідше ми бачимося з даною особою, то приємніше пересвідчуватися, при кожній згадці про неї, як слухняно вона кориться нашому уявленню про неї. Усяке відхилення від долі, сформованої в нашій уяві, видається нам не тільки ненормальним, а й нечесним. Ми б воліли ніколи раніше не знати сусіду — відставного торгівця сосисками, — якби виявилось, що він тільки-но випустив збірник віршів, ще ніким не перевершених у нашому сторіччі.

Я кажу це все, щоб пояснити, як збив мене з пантелику істеричний лист від Джона Фарло. Я знав про смерть його дружини і, звичайно, сподівався, що невтішний удівець доживатиме віку тим нуднуватим, штивним і позитивним чоловіком, яким він завжди був. А тепер він писав мені, що після короткого перебування у Сполучених Штатах повернувся до Південної Америки й вирішив передати всі справи, якими порядкував у Рамзделі, одному з тамтешніх адвокатів, Джекові Віндмюллеру, нашому спільному знайомому. Надто він був радий спекатися «гейзівських комплікацій». Він щойно одружився з іспанкою. Кинувши курити, він погладшав на чотирнадцять кілограмів. Молодесенька дружина була лижною чемпіонкою. Вони збиралися провести медовий місяць в Індії. Оскільки Джон мав намір присвятити себе, за його словами, «інтенсивному виробництву сімейних одиниць», він не міг уже знаходити час, щоб опікуватися моїми справами, на його думку, «дуже дивними й досить дратівливими». Від якихось людей, що полюбляють усюди пхати свого носа — і створили, мабуть, цілий комітет із цією метою, — він почув, що місце проживання Доллі Гейз покриває таємниця, а сам я живу з «відомою в певних колах розлученою жінкою» на півдні Каліфорнії. Батько його дружини був граф і великий багатій. Сім’я, що протягом останніх п’яти років наймала Гейзів дім, тепер хоче купити його. Він радив мені негайно показати зниклу дівчинку. Він зламав собі ногу. До листа був доданий кольоровий знімок Джона, ще цілого, і смаглявої брюнеточки в білій вовні. Вони солоденько усміхались одне одному серед синіх снігів Чилі.

Пам’ятаю, як я ввійшов до себе в квартиру і подумав уголос: що ж, тепер ми принаймні вистежимо, — як раптом другий лист заговорив зі мною діловим голосочком:

«Дорогий тату!

Я чекаю. Твоя Доллі (місіс Річард Ф. Скілер)».

28.

Я знову був у дорозі, знову сидів за кермом старого синього седана, знову був сам. Коли я читав листа, коли боровся з несамовитою мукою, яку він породжував у мені, Рита ще спала як мертва. Я глянув на неї: вона усміхалась уві сні. Поцілував її в мокре чола й назавжди покинув; на днях бідолашка хотіла провідати мене тут, але я не приймаю вихідців з того (для вас «цього») світу. Ніжну прощальну записку я приліпив пластиром до її пупка, бо інакше вона, мабуть, не знайшла б її.

Я написав «сам»? Ні, не зовсім. При мені був чорний приятель, і, тільки-но знайшовши глухе місце, я без трепету провів репетицію насильницької смерті містера Річарда Ф. Скілера. В автомобільному багажнику — невичерпному на скарби — я знайшов свого найдавнішого і найбруднішого светра й повісив на сучок у безгучному гаю, куди мене довів лісовий путівець, відокремившись від шосе. Виконання вироку трохи зіпсувала якась перешкода в дії гашетки. Мало зрозумілий предмет у моїй руці, мабуть, потребував мастила, але я не хотів гаяти часу. Сірий мертвий светр із додатковими дірками в різних місцях знову пішов у машину, і я, зарядивши ще теплого приятеля, поїхав далі.

Лист був від 18 вересня 1952 року й мав таку зазначену її рукою адресу: «До запитання, Коулмонт» (не у Вірджинії, і не в Пенсільванії, і не в Теннесі, і взагалі не Коулмонт — я все замаскував, моє кохання). З’ясувалося, що це торговельне містечко за тисячу триста кілометрів на південь від Нью-Йорка. Я був вирішив їхати без зупинки, але не дотягнув і на зорі заїхав відпочити в мотель неподалік від Коулмонта. Чомусь я був певен, що той Скілер торгував колись старими автомобілями і, можливо, познайомився з моєю Лолітою, коли підвіз її в околицях Бердслі, скажімо, того дня, коли в неї луснула шина по дорозі на урок музики; згодом він, мабуть, ускочив у якусь халепу. Труп страченого светра, що лежав на задньому сидінні, знай намірявся, хоч як я розправляв його складки, виявити різні обриси, властиві Трапові-Скілеру, вульгарності й сороміцькій дебелості його тіла, тож із метою нейтралізувати його грубий і розпусний смак, я вирішив надати собі надто витонченого вигляду — прокинувся з цією думкою і встиг придушити стрижень будильника, не давши йому вибухнути виставленої години. Потім із суворою й романтичною ретельністю людини, що збирається на дуель, перевірив, чи в порядку папери, викупався, напахтився, поголив обличчя і груди, вибрав шовкову сорочку й чисті підштаники, натягнув прозоро-темні шкарпетки і привітав себе з тим, що захопив у скрині деякі вельми шикарні речі, скажімо, замшевий жилет із перламутровими ґудзиками і бліду кашемірову краватку.

Мені не пощастило, на жаль, затримати в собі сніданок, але я незворушно поставився до цього дріб’язкового лиха, витер рота батистовою хусточкою, витягненою з рукава, за англійською модою, і з брилою синьої криги замість серця, таблеткою на язиці й ваговитою смертю в задній кишені спритно зайшов до телефонної буди в Коулмонті (Ах-ах-ах, протягли складані дверцята) й набрав номер єдиного Скілера в пошарпаній книжці: Скілер Пол Мебел. Хрипкий Пол відповів, що Річард існує, це його небіж, а живе він — зараз гляну — вулиця Кілера, номер десять (це все, звичайно, перші-ліпші псевдоніми). Ах-ах-ах, проказали дверцята.

Номер десять на Кілерівській вулиці виявився занедбаним багатоквартирним будинком. Я взяв інтерв’ю в кількох понурих старих і двох довгокосих, рожево-русих, неймовірно брудних німфеточок (зізнаюся, що поглядав, досить неуважно, просто так, намітивши легко вбрану дівчинку, яку міг би пригорнути до себе на хвилину, коли покінчу з убивством і все стане однаково, і ніяких заборон не існуватиме). Так, справді, Дік Скілер жив тут якийсь час, але переїхав, коли оженився. Ніхто не міг дати мені його нової адреси. «Може, в крамниці знають», — сказав низький голос із ями на тротуарі (там щось лагодили) коло місця, де я випадково зупинився, розмовляючи з двома туманними бабцями й ковзаючи поглядом по тонких голих руках їхніх босоногих онучок. Я потрапив не в ту крамницю, і обережний сивий негр заперечно похитав головою ще до того, як я запитав що-небудь. Перетнувши вулицю, я зайшов до жалюгідної крамнички, і там викликаний на моє прохання і з допомогою покупця дух жінки гучно відповів з підвальної безодні (повторивши тему чоловічого духа в тротуарній ямі): «Вулиця Гунтера, останній будинок».

Вулиця Гунтера була дуже далеко, на вже геть безнадійній околиці, у світі високих сміттєвих кучугур і глибоких канав, червивих городиків і кривих халуп, сірої мжички, червоної глини й фабричних коминів, що диміли поодаль. Я зупинився біля «останнього будинку» — збитої з дощок халупи, за якою, вбік від дороги, видніли ще дві-три такі самі хижки й широка пустка, вся в побляклих бур’янах. З хатинки долинав грюкіт молотка, і кілька хвилин я сидів у своїй старій машині, сам старий і кволий, наприкінці свого довгого шляху, коло сірої мети, finis (кінець), друзі, finis, злочинці. Було близько другої години дня. Пульс був то сорок, то сто. Дрібний дощик шарудів на капоті «Ікара». Пістолет пересунувся до правої кишені штанів. Кудлатий пес із мокрою від бруду шерстю, звислою з черева, вийшов з дому, здивовано зупинився, а потім благодушно загавкав на мене, мружачись і смикаючи ніс угору; замовк, погуляв коло та навколо й ще раз гавкнув.

29.

Я вийшов з автомобіля і хряпнув дверцятами. Як прозаїчно, як прямолінійно прозвучало те хряпання в порожнечі безсонячного дня! «Гав!» — вважав за потрібне коментувати пес. Я натиснув на ґудзик дзвоника, і його вібрація пронизала все моє єство. Personne, нікого. Je resonne, repersonne — дзвоню знову, нікого знов. Звідки, з яких глибин ці двоїстості-нісенітниці? «Гав!! — вставив собака. Поривне наближення, човгання й шум (гав!) розчахнутих дверей.

Виросла сантиметрів на п’ять. Окуляри в рожевій оправі. По-новому високо зачесані коси, нові вуха. Як просто! Ця мить, ця смерть — усе, що я понад три роки викликав в уяві, все раптом виявилося простим і сухим, наче тріска. Вона була відверто й неймовірно черевата. Обличчя її наче зменшилось (минуло всього дві секунди, але хочу надати їм стільки дерев’яної протяжності, скільки може витримати життя); зблідло ластовиння, позападали щоки; оголені руки й гомілки втратили всю засмагу, тож стали помітні волосинки на них; юна була в коричневій бавовняній сукні без рукавів і повстяних капчиках.

— Господи! — видихнула вона після паузи, з усією повнотою подиву й радості.

Не виймаючи кулака з кишені, я каркнув:

— Чоловік удома?

Убити її, як сподівався дехто, я, звичайно, не міг. Бачите, я кохав її. То було кохання з першого погляду, з останнього погляду, з правічного погляду.

— Заходь, — запросила вона з веселою силою. Притиснувшись до порепаного мертвого дерева дверей, Доллі Скілер спробувала якомога розпластатися (навіть ставши навшпиньки), щоб дати мені пройти, і мить стояла так, розіпнута, дивлячись униз, усміхаючись порогові, з запалими щоками і опуклими вилицями, з білими, як розбавлене молоко, руками, випростаними вздовж дерева. Я пройшов, не зачепивши опуклості її дитини. Знайоме тепло Доллі — з легким домішком кухні. У мене цокотіли зуби, як у бовдура. — О ні, ти лишишся надворі, — наказала собаці. Зачинила двері й пішла за мною й за своїм черевом в убогу, лялькового взірця кімнату.

— Дік он там, — мовила вона, показуючи невидимою тенісною ракеткою й запрошуючи мене промандрувати поглядом через цю кімнату, що правила і за вітальню, й за спальню, а потім через кухоньку і проріз задніх дверей до того місця, де видимий у досить примітивній перспективі чорнявий молодий незнайомець у робочому комбінезоні (його страту я негайно скасував) стояв плечима до мене на драбинці, прибиваючи щось до хижки сусіда, м’ясистішого за нього хлопця (але тільки з однією рукою), що дивився на нього знизу.

Цю картину в одвірку далеких дверей вона пояснила вибачливим зітханням («чоловіки, мовляв, люблять будувати») і запитала, чи покликати чоловіка.

Ні.

Ставши посеред трохи похилої підлоги й видаючи тихенькі запитальні звуки, вона проробила знайомі яванські жести кистями рук і пальцями, пропонуючи мені цією схемою жартівливої ґречності вибрати між качалкою і диваном (їхнім ліжком у нічні години). Кажу «знайомі», бо одного разу вона запросила мене таким самим «танком рук» до нашої бердслійської вітальні, коли там відбувалася її вечірка. Ми обоє присіли на диван. Цікаво: хоча, власне, її краса зів’яла, мені тільки тепер — цієї безнадійно пізньої пори життєвого дня — стало ясно, як вона схожа на рудувату Венеру Боттічеллі: той самий м’який ніс, та сама димчаста принадність. У глибині кишені мої пальці тихенько випустили, лише запхавши трохи глибше, в хустку, де він лежав, мій невжитий кольт.

— Це не той, хто мені потрібен, — сказав я.

Розпливчатий вираз радості зник з її очей. Чоло їй наморщилось, як у давні, гіркотні дні:

— Хто «той»?

— Де він? Мерщій.

— Слухай, — мовила вона, схиливши набік голову і трусячи нею в такій позиції. — Слухай, ти ж не починатимеш це все знову?

— Ще як починатиму, — сказав я і протягом хвилини (хоч як дивно, виявилося, що це була єдина мила, прийнятна хвилина за все наше побачення) ми дивились одне на одного, наїжившись, немов вона й далі була моя.

Як розумна дівчинка, вона перша опанувала себе.

З її наступних слів з’ясувалося, що Дік нічого не знав про цю всю історію. Він думав, що вона моя донька. Думав, що народилась у шляхетній родині і втекла з дому задля того, щоб мити посуд у корчмі. Він усьому вірив. Навіщо ускладнювати й так тяжке становище, навіщо розгрібати цей бруд?

Я заперечив, що їй треба бути розважливою, треба бути дуже розважливою дівчинкою (з отаким голим барабаном під тонкою коричневою тканиною), бо якщо вона розраховує на допомогу, яку я збирався надати, їй слід зрозуміти, що мені потрібно знати все.

— Ану, будь ласка: його ім’я!

Як — вона думала, що я давно вгадав...

Це було таке (тут вона усміхнулася лукаво й сумно) сенсаційне ім’я, що я просто ніколи не повірю. Вона сама насилу може повірити.

— Його ім’я, моя осенева німфо.

Ох, це вже не так важливо. Краще лишити цю розмову.

Чи не хочу я курити?

— Ні. Його ім’я.

Похитала головою вкрай рішуче. Вважала, що вже пізно влаштовувати скандал і що я однаково ніколи не повірю неймовірному, найнеймовірнішому...

Я підвівся, кажучи, що мені пора, привіт чоловікові, приємно було бачити її.

Сказала, що я даремно наполягаю, вона ніколи не назве його... але з іншого боку... врешті-решт...

— Ти справді хочеш знати, хто то був? Так от, це був...

І тихенько, конфіденційно, високо піднявши вузькі брови й випнувши вкриті осугою губи, з легкою іронією, але не без ніжності, й немов видаючи приглушений свист, вимовила ім’я, що його прозірливий читач давно вже вгадав.

Вотерпруф, казала Шарлотта. Чому нікчемний спогад про літній день на озері майнув у мене в пам’яті? Я теж давно вгадав це ім’я, але тільки неусвідомлено, не міг висловити його. Тепер я не відчув ні болю, ні подиву. Спокійно відбулося поєднання, все опинилося на своєму місці, й вийшов, наче на складаній мозаїчній картині-загадці, той візерунок галузок, який я потихеньку складав від самого початку своєї розповіді з розрахунком, щоб потрібної миті впав достиглий плід, а також із певним розпусним наміром (вона говорила й далі, а я вже не слухав, занурившись у золотий спокій) виразити свій золотий і страхітливий спокій тим логічним задоволенням, яке має тепер відчути навіть мій найнеприязніший читач.

Вона, як я сказав, говорила й далі. Я нарешті дослухався до вільного потоку її мови. Виявляється, він був єдиним чоловіком, якого вона нестямно кохала. Стривай, а Дік? Ох, Дік — дивовижний, цілковите подружнє щастя, й таке інше, але не це вона мала на увазі. А я — мене, звичайно, не взяли до уваги?

Якийсь час вона дивилася на мене, немов тільки тепер усвідомила нечуваний і, мабуть, досить нудний, складний і нікому не потрібний факт, що сорокарічний, чужий усьому, худий, чепурний, тендітний, із кволим здоров’ям джентльмен в оксамитовому піджаку, що сидить поряд із нею, колись знав і обожнював кожну пору, кожну зародкову волосинку її дитячого тіла. У її блідо-сірих очах, за косими скельцями незнайомих окулярів, наш жалюгідний роман на мить відобразився, зважений і відкинутий, як нудний вечір у гостях, як пікнік похмурого дня, на який прийшли тільки найнецікавіші люди, як набридла вправа, як шматок засохлої багнюки, причеплений до її дитинства.

Судомним рухом я насилу встиг прибрати коліно з радіуса дії механічного тичка — одного з її новонабутих жестів.

Попросила мене не верзти дурниць. Минулому немає вороття. Визнавала, що загалом я був добрим батьком, — віддавала мені належне бодай у цьому. Розповідай, Доллі Скілер.

Чи знав я, наприклад, що він був знайомий з її матір’ю? Що він навіть мав славу давнього друга родини? Що він приїздив до свого дядька в Рамздел, — ох, дуже давно — і виступав з лекцією в маминому клубі й раптом загріб і потягнув її, Доллі, за голу руку до себе на коліна в присутності всіх тих дам і розцілував її, а їй було всього десять років, і вона дуже на нього розсердилась? Чи знав я, що він помітив мене та її в тому готелі якихось мисливців, де він писав ту саму п’єсу — атож, «зачарованих», — у репетиціях якої вона через два роки брала участь у Бердслі? Що він казав їй неможливі речі внизу в холі? Чи знав я, що — ох, це було так гидко з її боку: заплутати мене і примусити повірити — що Клер — літня дама; насправді то якась його родичка чи колишня подруга; і матінко моя, як легко було попастися, коли газета у Вейсі опублікувала його портрет!

У брайслендській газеті портрета не було. Справді, дуже кумедно.

— Атож, — розповідала вона далі, — життя — низка комічних номерів. Якби романіст описав долю Доллі, ніхто б йому не повірив.

Тут долинули бадьорі, домашні звуки з боку кухні, куди Дік і Білл зайшли в пошуках пива. Крізь відчинені двері вони побачили гостя, й Дік увійшов до кімнати.

— Діку, цей мій батько! — гукнула Доллі дзвінким, напруженим голосом, що видався мені абсолютно несамовитим, і новим, і радісним, і старим, і сумним, бо молодик, ветеран далекої війни, був майже геть глухий.

Морської барви очі, чорний їжак, рум’яні щоки, неголене підборіддя. Ми обмінялися потиском рук. Скромний Білл, який, певне, пишався, що може виробляти дива однією рукою, приніс відкриті власноруч бляшанки пива. Хотів піти. Гіперболізована чемність пролетаря. Його примусили лишитися. Родинна картина на рекламі пива. Власне, і я, і Скілери воліли мати товариство. Я пересів у качалку, що нервово загойдалась. Пожадливо жуючи, вагітна Доллі частувала мене алтейними коржиками, арахісовими горішками й картопляними чіпсами. Чоловіки поглядали на її тендітного, мерзлякуватого, мініатюрного, старосвітського, молодявого, але хворобливого батька в оксамитовому піджаку і в бежевому жилеті: можливо, віконт.

У них склалося враження, ніби я приїхав до них на кілька днів, і Дік, дуже зморщивши чоло, що означало напружену роботу думки, припустив, що Доллі й він можуть спати на кухні, розклавши там запасний матрац. Я легенько помахав рукою й пояснив Доллі (що переказала мої слова далі, вдавшись до особливих розкотів голосу), що я просто заїхав на годинку по дорозі в Лектобурґ, де на мене чекають друзі й шанувальники. Тут ми помітили кров на одному з небагатьох грубих пальців, що лишилися в Білла (виявилося, дива були не дуже вдалі). Яким жіночним, ніколи раніше не баченим у такому заломленні було тіньове роздвоєння її блідих грудей, окреслене в розрізі сукні, коли вона схилилася над рукою каліки! Вона повела його лікувати на кухню (ванної не було). Протягом трьох-чотирьох малих вічностей, які просто-таки надималися від штучного тепла взаємних почуттів, Дік і я лишалися самі. Він сидів на стільці, потираючи передні кінцівки й далі морщачи чоло; у мене знічев’я з’явилося бажання вичавити своїми довгими блискучими пазурами вугри на його спітнілому носі. Мені сподобалися його добрі сумовиті очі й білісінькі зуби. Менш привабливим був його величезний, волохатий борлак. Чому вони не голяться частіше, ці молоді, дебелі хлопці? Він і його Доллі мали нестримні статеві стосунки на цьому дивані принаймні сто вісімдесят разів, відколи вона зачала. А до того — як давно вони знали одне одного? Дивно, я не мав до нього ніяких недобрих почуттів; нічого, крім співчуття та огиди. Він тепер потирав ніс. Я не сумнівався: коли він нарешті розтулить рота, то скаже (злегка трусячи головою з боку в бік): «Ух, дівчинка у вас перший сорт, містере Гейзе. Що правда, то правда. І мати буде з неї першосортна». Бідолаха розтулив рота — й сьорбнув пива. Це надало йому впевненості, тож він і далі пив маленькими ковточками, аж поки дійшов до шумовиння. Він був, казала Доллі, дивовижний. Він брав у свої долоні її флорентійські груди. Нігті в нього були чорні й надламані, зате фалангий суглоби пальців, сильна, витончена кисть — набагато, набагато шляхетніші, ніж у мене. Я забагато терзав людських жертв своїми бідолашними викривленими руками, щоб пишатися ними: французькі фрази, грубі кулаки дорсетського селянина, пласкуваті пальці австрійського шевця — ось вам Гумберт Гумберт.

Гаразд. Якщо він хоче мовчати, я теж можу мовчати. Загалом мені б не вадило відпочити в цій принишклій, до смерті переляканій качалці до того, як іти шукати лігво звіра: там я відтягну крайню плоть пістолета і вп’юся оргазмом спускового гачка — я завжди був вірним послідовником віденського шамана. Але мало-помалу я став пройматися жалем до бідолашного Діка, бо якимсь жахливим, майже гіпнотичним способом я заважав йому висловити єдину заувагу, яку він міг придумати («Дівчинка у вас перший сорт...»).

— Отже, — сказав я, — ви збираєтесь до Канади?

На кухні Доллі сміялася з того, що сказав чи зробив Білл.

— Отже, — загорлав я, — ви збираєтесь до Канади? Тобто не до Канади, — загорлав я знову. — Хочу сказати — на Аляску.

Він обхопив долонями склянку і, киваючи з мудрим виглядом, відповів:

— Що ж, гадаю, він порізався гострим краєм. А руку він утратив в Італії.

Дивні мигдалі в бузково-рожевому цвіту. Відірвана сюрреалістична рука, зависла в їхньому пуантилістичному карміні, з маленькою квітникаркою, витатуйованою на тильному боці долоні. Я мимохідь подумав, що її двозначна краса, її коричневим відтінена блідість, певне, збуджують каліку. Дік, полегшено усміхнувшись, підвівся зі стільця. Він вважав, що Біллу і йому пора повернутися до роботи над дротами. Вважав, що в містера Гейза й Доллі є багато про що потеревенити. Вважав, що ще побачить мене до мого від’їзду. Чому ці люди так багато вважають і так мало голяться, так зневажають слухові апарати?

— Сідай, — сказала вона, лунко ляснувши себе по стегнах. Я знов опустився в чорну качалку.

— Отже, повернімося до справи. Ти, значить, зрадила мене. Куди ви поїхали? Де він тепер?

Вона взяла з каміна глянцеву увігнуту фотку. Літня жінка в білому, гладка, сяйлива, клишонога, в дуже короткій сукні, й чоловік у жилетці: моржові вуса, ланцюжок від годинника. Батько-мати чоловіка. Живуть із родиною його брата в Джуно.

— Ти певен, що не хочеш цигарки?

Вона закурила. Я вперше побачив, як вона курить. Це було суворо заборонене за царювання Гумберта Грізного. У синюватій імлі з домовини плавно підвелася Шарлотта Гейз. Я, звичайно, легко знайду його, через дядька-дантиста, якщо не скаже.

— Зрадила тебе? Ні. — Вона направила в камін стрілу цигарки, швидко постукуючи по ній указівним пальцем, точнісінько так, як колись її мати, і точнісінько так само, Господи, нігтем зішкрябавши клаптик цигаркового паперу з нижньої губи. Ні. Вона не зраджувала мене. Усе відбулося по-дружньому. Едуза попередила її свого часу, що Ку не байдужий до маленьких дівчаток, його, до речі, одного разу мало не запроторили до в’язниці, й він знав, що вона знає. Поклавши лікоть на долоню, затягнулася, усміхнулася, випустила дим, знову стрільнула в бік каміна. Занурилась у спогади. Річ у тому, що він бачив наскрізь (з усмішкою) все і всіх, бо був не такий, як я чи вона, а геній. Пречудова людина. І такий веселун. Качався зо сміху, коли вона йому призналася про мої стосунки з нею, яка ж тут зрада, коли було цілком безпечно розповісти йому.

— Ну, так-от. Ку, його всі звали Ку...

Так скорочено називали і її літній табір («Кульбаба»). Дивний збіг. Отже, він повіз її на шикарне ранчо за п’ятсот кілометрів від як його... Елефанта (Ельфінстона). А як називалося ранчо? Ох, дурнувата назва: Дук-Дук, слово, яке нічого не означає (ну, ще як подивитись)... але це, власне, тепер байдуже, бо те місце зникло, випарувалось. А яка була краса — я уявити собі не можу феноменальної розкоші того ранчо, там було все, ну просто все, і навіть власний водоспад усередині будинку! Може, я пам’ятаю рудого типа, з яким ми (ми!) якось грали в теніс? Ранчо належало, власне, братові рудого, але він відступив його Ку на літо. Коли Ку з нею приїхав, їм улаштували щось на кшталт коронації, а потім узяли й кинули в басейн, мало не втопили, як роблять при перетині екватора. Ну, ти знаєш...

Підкотила очі на знак штучної покори долі.

— Будь ласка, далі.

Ну, так от. Була думка, що він повезе її у вересні в Голлівуд — поглянути, чи годиться вона для епізодичної ролі у фільмі, заснованому на його п’єсі «Золоті струни». Вона навіть сподівалася, що їй дадуть дублювати одну з найзнаменитіших актрисоньок на залитому сліпучим світлом тенісному корті. На жаль, до цього ніколи не дійшло.

— Де тепер той негідник?

Чому негідник? Чудова людина в багатьох аспектах. Але там, на ранчо, життя складалося з самого пияцтва і наркотиків. І, звичайно, він абсолютний монстр у сексі, а його друзі були його рабами. Я не можу собі уявити (я, Гумберт, не можу собі уявити!), що вони там усі виробляли на тому Дук-дуковому ранчо. Вона рішуче відмовилася брати участь у тому, і він прогнав її.

— Що виробляли?

— Ох, дивні, погані, фантастичні речі. Бачиш, у нього там були і хлопчики, і дівчатка, й кілька дорослих чоловіків, і вимагали, щоб ми бозна-що виробляли всі разом у голому вигляді, поки мадам Дамор знімала кіно.

(Жустині маркіза де Сада спершу було дванадцять років).

— Що саме?

— Ет, гидоту... Ой, я, ні, повір, я... — (Вона вимовила це «я» як здавлений крик, дослухаючись до джерела тягучого болю, а за браком слів розчепірила всі п’ять пальців руки, що безладно розтинала повітря). Ні — не могла, відмовлялася докладно пояснювати в присутності виношуваної дитини.

Що ж, отаке-то.

— Та й яке це має значення тепер? — сказала вона, кулаком присадивши подушку, а потім повернувшись голічерева на дивані. — Брудні, несусвітні речі. Я сказала, ні, нізащо не буду... (вона наївно вжила нецензурний вульгаризм для позначення примхи, добре відомої нам обом) твоїх мерзенних хлопчаків, бо мені потрібний тільки ти. От він і викинув мене.

Лишилося трохи доказати. Тієї зими (1949/50 р.) Фей і вона важкою працею заробляли на життя. Два роки вона переходила з місця на місце, працюючи в маленьких придорожніх ресторанах, а потім зустріла Діка. Ні, вона не знає, де перебуває той. Мабуть, десь у Нью-Йорку. З огляду на його знаменитість вона, звичайно, легко знайшла б його, якби захотіла. Фей спробувала повернутися на ранчо, але його просто не існувало більше — згоріло дощенту, нічого не лишилося, тільки купа чорного сміття. Це їй видалося дивним, дуже дивним...

Що ж, у Мак-Ку теж було схоже ім’я і теж згорів будинок.

Вона склепила повіки й роззявила рот, відкинувшись назад на подушку і опустивши одну байкову ніжку на підлогу. Підлога була трохи похила, сталева кулька докотилася б прямо до кухні. Я знав тепер усе, що треба було знати. Я не мав наміру мучити свою любоньку. Десь за халупою Білла радіо заспівало після трудового дня про нестямне, приречене кохання, і ось вона переді мною, вже пошарпана, з уже не дитячими набряклими жилами на вузьких руках, з сиротами на блідій шкірі передпліч, з невеликими «мавпячими» вухами, з неголеними пахвами, ось вона вже напівлежить переді мною (моя Лоліта!), безнадійно зів’яла в сімнадцять років, з немовлям у ній, що вже мріє, мабуть, стати великим верховодою й вийти у відставку 2020 року, — і я дивився й не міг надивитися, і знав, — не менш твердо, ніж був певен у своїй смерті, — що кохаю її над усе, що коли-небудь бачив чи міг собі уявити на цьому світі або мріяв побачити на тому. Від неї лишився тільки найлегший фіалковий подув, листопадове відлуння тієї німфетки, на яку я нападався колись із такими криками; відлуння край червоного яру, з далеким лісом над блідавим небом, з бурим листям, що загатило ручай, і з одним останнім цвіркуном у сухому бур’яні... Але, слава Богу, я обожнював не тільки відлуння. Гріх, який я, бувало, плекав у спутаних лозах серця, mon grand peche radieux (мій великий осяйний гріх), скоротився до своєї сутності: безплідного та егоїстичного пороку, і саме його я викреслював і проклинав. Ви можете глузувати з мене й погрожувати вивести із залу суду, але, поки мені не вставлять затички й не придушать мене, я горлатиму про свою бідолашну правду. Несамовито хочу, щоб увесь світ дізнався, як я кохаю свою Лоліту, цю Лоліту, бліду й осквернену, з чужою дитиною під серцем, але й досі сірооку, й досі з сурм’янистими віями, й досі русу та мигдалеву, й досі Карменсіту, й досі мою, мою... «Changeons de vie, ma Carmen, allons vivre quelque part оu nous ne serons jamais separes» («Змінимо життя, моя Кармен, заживімо де-небудь, де ми ніколи не розлучимось» - з «Кармен» Меріме). Огайо? Хащі Массачусетсу? Merry May? (Веселий місяць травень?) Однаково, навіть якщо її очі потьмяніють до риб’ячої короткозорості, пипки набрякнуть і порепаються, а знадливу, молоду, замшеву приймочку осквернять і розірвуть пологи, — навіть тоді я й далі буду нетямитися з ніжності від одного вигляду твого дорогого, змарнілого обличчя, від одного звуку твого гортанного молодого голосу, моя Лоліто.

— Лоліто, — проказав я, — це, можливо, безглуздо й даремно, але я повинен це сказати. Життя дуже коротке. Звідси до старого автомобіля, так добре знайомого тобі, двадцять, двадцять п’ять кроків відстані. Це дуже коротка прогулянка. Ступи ці двадцять п’ять кроків. І заживемо, й житимемо аж до скону.

«Carmen, voulez-vous venir avec moi?» («Кармен, хочете поїхати зі мною?»)

— Ти хочеш сказати, — відповіла вона, розплющивши очі і трохи підвівшись (змія перед ударом), — хочеш сказати, що даси нам (нам!) гроші тільки тоді, коли я пересплю з тобою в готелі? Ти це хочеш сказати?

— Ні-ні. Ти хибно зрозуміла мене. Я хочу, щоб ти покинула свого випадкового Діка, і цю страшну діру, й переїхала до мене — жити зі мною, померти зі мною, все, все зі мною. — (Переказую загальний зміст своїх слів).

— Ти ненормальний, — сказала вона, кривляючись, як дитина.

— Подумай, Лоліто. Не буде жодної різниці. Крім... однієї речі, але це не має значення (скасування страти, хотів я сказати, але не сказав). Хай там як, навіть якщо ти відмовишся, ти однаково отримаєш свій... trousseau (посаг).

— Ти не жартуєш? — запитала Доллі.

Я передав їй конверт з чотирмастами доларами і чеком на три тисячі шістсот.

Невпевнено, з недовірою, вона взяла mon petit cadeau (подаруночок), і раптом її чоло чарівливо зарожевіло.

— Стривай, — проказала юна з болісною силою, — ти нам даєш чотири тисячі монет?

Я прикрив обличчя рукою і заплакав, то були найгарячіші з усіх моїх пролитих сліз. Я відчував, як вони в’ються між моїх пальців і стікають підборіддям, і палять мене, мені заклало ніс, я не міг урвати ридань, і тут вона доторкнулася до моєї руки.

— Я помру, якщо зачепиш мене, — озвався я. — Ти твердо впевнена, що не поїдеш зі мною? Чи немає далекої надії, що поїдеш? Тільки на це дай мені відповідь.

— Ні, — відповіла вона, — ні, ясочко, ні. — Уперше в житті вона звернулася так до мене.

— Ні, — повторила вона. — Про це не може бути й мови. Я б радше повернулася до Ку. Річ у тому, що...

Їй, мабуть, забракло слів. Я подумки постачив їх їй («...він розбив моє серце, а ти лише розбив моє життя»).

— Це так дивно, — провадила вона далі, — гоп! (конверт зіскочив з дивана на підлогу, вона підняла його), — так неймовірно дивно з твого боку... таку силу грошей! Це розв’язує всі питання. Ми можемо виїхати навіть наступного тижня. Перестань плакати, благаю тебе! Ти повинен зрозуміти. Дозволь, я принесу тобі ще пива? Ох, не плач! Мені так шкода, що я так дурила тебе, але тепер нічого не вдієш.

Я витер обличчя й пальці. Вона усміхалася, дивлячись на cadeau. Вона тріумфувала. Хотіла гукнути Діка. Я сказав, що за хвилину мені вже пора їхати і я зовсім, зовсім не хочу його бачити. Ми спробували знайти тему для розмови. Я чомусь знай бачив перед собою — образ тремтів і шовковисто полискував на вологій сітківці — яскраву дівчинку дванадцяти років, що сиділа на порозі й камінчиками лунко поціляла в порожню бляшанку. Я вже був розкрив рота, прагнучи недбало заговорити до неї: «Цікаво, що сталося з маленькою Мак-Ку, чи одужала вона?..» — але вчасно зупинився, боячись, що вона заперечить: «Цікаво, що сталося з маленькою Гейз?» Зрештою довелося повернутися до грошових питань. Переданий їй чек становив чистий прибуток від оренди материнського будинку. Вона здивувалася, думала, що він давним-давно проданий. Ще ні (а втім, я справді колись казав їй про продаж, щоб розірвати будь-який зв’язок із Рамзделом). Повірений невдовзі пришле їй повний звіт про фінансове становище. Становище — чудове. Дім можна продати за пристойну ціну. Деякі з недорогих акцій, належних її матері, незвичайно піднялися. Ні, мені справді пора. Мені пора йти, і знайти його, і знищити.

Знаючи, що не переживу дотику її вуст, я досить довго задкував, немов у манірному танці, при кожному русі, який вона і її черево робили в моєму напрямі.

Вона й собака провели мене. Мене здивувало (ні, це риторичний зворот, — анітрохи не здивувало), що автомобіль, у якому вона так багато їздила і дитиною, і німфеткою, не справив на неї ніякого враження. Лише зауважила, що він, мовляв, де-не-де якось побузковів від старості. Я сказав, що він належить їй, що я можу сісти на автобус. Попросила мене не казати дурниць, вони полетять літаком на Юпітер або Юкон і там куплять машину; я сказав, що в такому разі купую в неї старий «Ікар» за п’ятсот доларів.

— Таким темпом ми скоро будемо мільйонерами! — вигукнула вона, звертаючись до собаки, що радісно хекав, хоча брати його з собою вони не збиралися...

Carmencita, lui demandais-je... (Карменсіта, запитав я її).

— Одне останнє слово, — сказав я своєю огидно правильною англійською мовою. — Ти цілком упевнена, що... ну, гаразд, не завтра й не післязавтра... але коли-небудь, байдуже, коли, ти не приїдеш до мене жити? Я створю зовсім нового Бога і стану пронизливим криком дякувати йому, якщо тільки ти подаси мені цю мікроскопічну надію. — (Загальний зміст).

— Hi, — відповіла вона, усміхаючись, — ні.

— А тим часом це дещо змінило б, — вирік Гумберт Гумберт.

Потім дістав пістолет... тобто читач чекає, можливо, від мене безглуздого книжного вчинку. Я й у гадці такого не мав.

— Good-bye! (Прощавай!) — проспівала вона, моє американське, миле, безсмертне, мертве кохання, бо вона мертва й безсмертна, якщо ви читаєте ці рядки (я маю на увазі офіційну угоду з так званою владою).

Від’їжджаючи, я чув, як вона розкотистим криком гукала свого Діка, а собака хвилястим алюром гладкого дельфіна кинувся бігти за машиною, але був надто важкий і старий, тож невдовзі відстав.

День умирав, я вже котився по шосе під дрібним дощиком, і, хоч як енергійно совались обидва близнюки по лобовому склу, вони не могли впоратися з моїми слізьми.

30.

Покинувши Коулмонт надвечір (по шосе Ікс — не пам’ятаю номера), я б міг доїхати до Рамздела вдосвіта, якби не спокусився начебто коротшою дорогою. Мені треба було потрапити на автостраду Ігрек. Карта незворушно показувала, що одразу за Вудбайном, до якого я доїжджав до ночі, я міг покинути шосе Ікс і добутися до автостради небрукованою поперечною дорогою. Їхати по ній треба було всього десь годину (шістдесят п’ять кілометрів). В іншому разі довелося б їхати далі по шосе Ікс ще кілометрів сто шістдесят і тільки тоді скористатися звивистим, ледачим шосе Зет, щоб потрапити на потрібну мені автостраду.

Проте небрукована дорога ставала дедалі гірша, ритвини — знай страшніші, багнюка — щораз густіша, і коли після п’ятнадцяти кілометрів підсліпуватого, чортового, черепашачого просування я спробував повернути назад, мій старий, слабенький «Ікар» застряв у глибокій глині. Навколо стояла пітьма, все було насичене вогкістю й безнадійністю. Мої фари повисали над широкою канавою, повною води. Околиці, якщо й існували, зводилися до чорної пустелі. Хоч як я намагався вивільнитися, мої задні колеса тільки вили в багнюці й тузі. Проклинаючи долю, я скинув чепуристий костюм, вдягнув робочі штани, калоші, продірявлений кулями светр і пішов назад по болоту кілометрів сім до придорожньої ферми. Поки я йшов, дощ линув як із ринви, але мені забракло сили повернутися по макінтош. Такі пригоди переконали мене, що в мене, власне, здорове серце — незважаючи на недавні діагнози. Десь близько півночі ремонтник визволив мою машину. Я насилу повернувся на шосе Ікс і поїхав далі. Проїхавши з годину, я відчув крайнє знесилення. Я став коло тротуару в анонімному містечку і в пітьмі вволю насмоктався солодкого джину з вірної фляги.

Дощ давно був скасований. Чорніла тепла аппалачська ніч. Зрідка коло мене проїздили автомобілі: даленіли рубіни, наближалися діаманти, але містечко спало. На тротуарах не було тієї веселої тисняви громадян на відпочинку, яку бачиш у нас уночі в солодкій, стиглій, гнилій Європі. А тут я сам насолоджувався блаженним спокоєм невинної ночі і своїми страшними думками. Дротяний кошик коло тротуару був украй перебірливий: «Для сміття й паперу, але не для покидьків» — повідомляв напис. Над магазином фотоапаратів світилися хересові літери. На фронтоні аптеки висів величезний градусник із назвою проносного. Ювелірна крамниця Рубінова хизувалася вітриною зі штучними самоцвітами, відбитими в червоному дзеркалі. У полотняних глибинах пральні «Момент» плавали фосфористі дзиґарі з зеленими стрілками. На другому боці вулиці гараж крізь сон казав «Автора вбили» (насправді — «Автомобілі»). Літак, що його той самий Рубінов прикрасив камінцями, пролетів, гудучи, оксамитними небесами. Як багато перебачив я містечок, що спали мертвим сном! Це було ще не останнє.

Дозвольте мені трохи поваландатися без діла: адже його долю вирішено. Ритм неонових вогнів, що блимали на тому боці вулиці, був удвічі повільніший від калатання мого серця: обрис великого кавника над рестораном через кожні дві секунди спалахував смарагдовим життям, і тільки-но він гас, його там-таки міняли рожеві літери, проголошуючи: «Чудова кухня», але кавник і далі дратував око латентною тінню перед своїм новим смарагдовим воскресінням з мертвих. Ми робили рентгенівські знімки, цю роботу вважали за дуже кумедну. Рубіново-смарагдове містечко містилося не дуже далеко від «Зачарованих мисливців». Я знову ридав, п’яніючи від неможливого минулого.

31.

На цій самотній зупинці між Коулмонтом і Рамзделом (між невинною Доллі Скілер і веселим дядьком Айвором) я переглянув усі обставини моєї справи. Із цілковитою простотою і ясністю я бачив тепер і себе, і своє кохання. У порівнянні з теперішнім колишні такі огляди видавалися несфокусованими. Років два тому, у хвилину метафізичної допитливості, я звернувся до розумного духівника, що розмовляв, французькою мовою і в чиї руки я віддав сіре безвір’я протестанта задля старомодного папістського курсу лікування, сподіваючись виснувати з чуття гріха існування Вищого Судді. У ті морозяні ранки, в мереживному від інею Квебеку, добрий абат працював наді мною з найвитонченішою ніжністю й розумінням. Я безмежно вдячний йому й великій організації, яку він представляв. Гай-гай, мені не пощастило піднестися над тим простим людським фактом, що, хоч яку духовну розраду я здобуду, хоч яка літофанічна вічність уготована мені, ніщо б не могло спонукати мою Лоліту забути все те дике й брудне, до чого моя хіть силувала її. Оскільки мені не довели (мені, такому, як я тепер, з моїм нинішнім серцем, і кошлатою бородою, і початком фізичного розпаду), що дії маніяка, який позбавив дитинства північноамериканську малолітню дівчинку Долорес Гейз, не мають ані ціни, ані ваги у площині вічності, оскільки мені не довели цього (а якщо це можна довести, тоді життя — банальний фарс), я нічого іншого не знаходжу для пом’якшення своїх страждань, як понурий і надміру місцевий паліатив словесного мистецтва. Закінчу цей розділ цитатою з давнього поета, що навряд чи й жив коли-небудь:

Тож митом моралі ти єси
Обкладене в нас, чуття краси!

32.

Пам’ятаю день під час нашої першої поїздки, — нашого першого кола раю, — коли, прагнучи вільно впиватися своїми фантасмагоріями, я ухвалив важливу постанову: не звертати уваги (а це було таким явним!), що я для неї не коханий, не чоловік із безкінечним шармом, не близький приятель і навіть узагалі не людина, а лише пара очей і грубий фалос завдовжки в тридцять сантиметрів — причому я називаю тільки те, що піддається називанню. Пам’ятаю день, коли, взявши назад (суто практичну) обіцянку, з чистого розрахунку дану їй напередодні (про щось, що моїй кумедній дівчинці дуже кортіло відвідати, скажімо, нову роликову ковзанку з особливою пластиковою поверхнею, або про похід без мене на денний сеанс у кіно), я мигцем помітив у ванній — завдяки випадковому поєднанню двох дзеркал і прочинених дверей — вираз її обличчя: несказанний вираз такої цілковитої безпорадності, що він уже немов переходив у безжурність недоумства, і то саме тому, що відчуття несправедливості й нездоланності дійшло до межі, але ж кожна межа припускає існування чогось за нею, — звідси й нейтральність освітлення; взявши до уваги, що ті підняті брови й напіврозтулені вуста належали дитині, ви ще краще оціните, які безодні обрахованої хіті, який вторинно відображений відчай стримали мене й не дали впасти до її дорогих ніг і виплакатися людськими сльозами, — й пожертвувати своїми ревнощами задля тієї невідомої мені насолоди, яку Лоліта сподівалася видобути зі спілкування з неохайними й небезпечними дітьми в зовнішньому світі, що видавався їй справжнім.

Є в мене й інші напівзадушені спогади, які нині постають нерозвиненими монстрами й катують мене. Одного разу, на бердслійській вулиці з призахідним сонцем над нею, Лоліта звернулася до маленької Єви Розен (я супроводив обох німфеток на концерт і, просуваючись за ними, в натовпі коло каси тримався так близько, що торкався їх), і ось чую, як моя Лоліта у відповідь на слова Єви, що «краще смерть, ніж Мільтон Пінський [знайомий гімназист] і його міркування про музику», каже напрочуд спокійно та серйозно: «Знаєш, у смерті жахливе те, що людина цілковито полишена сама собі», і мене тоді вразило, поки я, як автомат, пересував ватяні ноги, що я геть нічогісінько не знаю, що відбувається в голові в моєї коханої, і що, можливо, десь там, за нестерпними підлітковими штампами, у неї є і заквітчаний сад, і сутінки, і брама палацу — димчаста, чарівлива сфера, доступ до якої мені заборонено, бо своєю жалюгідною спазмою я занечищую своє дрантя: адже я часто помічав, що, живучи, як жили ми з нею, у відокремленому світі абсолютного зла, ми відчували дивну збентеженість, коли я намагався заговорити з нею про щось абстрактне (про що могли б говорити вона і старший товариш, вона і батько, вона і нормальний коханий, я і Аннабель, Лоліта і сублімований, вилизаний, аналізований, обожнений Гарольд Гейз), про мистецтво, про поезію, про цяточки на форелі Гопкінса або бриту голову Бодлера, про Бога й Шекспіра — на будь-яку справжню тему. Де там! Вона одягала свою вразливість у панцер дешевої нахабності й навмисної нудьги, тоді як я, вдаючись під час своїх жалюгідних учених коментарів до штучного тону, від якого в мене самого щеміли останні зуби, породжував у своїй аудиторії такі вибухи брутальності, що годі було говорити далі, о моя бідолашна, замучена дівчинко.

Я кохав тебе. Я був п’ятиногим страховиськом, але кохав тебе. Я був жорстокий, ниций, усе, що завгодно, mais je t’aimais, je t’aimais! (Але я кохав тебе, я кохав тебе!) Траплялися хвилини, коли я знав, що саме ти відчуваєш, і неймовірно страждав від цього, дитинко моя, Лолітонько моя, хоробра Доллі Скілер...

Пригадую деякі такі хвилини, — назвімо їх айсбергами в раю, — коли, наситившись нею, ослабнувши від казкових, безумних зусиль, безвольно лежачи під лазурною смугою, що йде поперек тіла, я, бувало, брав її у свої обійми з приглушеним стогоном людської (нарешті!) ніжності.

Її шкіра лисніла в неоновому промені, що йшов з мотельного двору крізь жалюзі, її чорні, мов сажа, вії злиплися, її сірі, без усмішки, очі здавалися ще байдужіші, ніж звичайно, — й вона кумедно нагадувала маленьку пацієнтку, яка ще не зовсім вийшла з туману наркозу після дуже важкої операції, і тут ніжність моя переходила в сором і жах, я тішив і колисав сиротливу, легеньку Лоліту, що лежала на моїх мармурових грудях, і, буркочучи, ховав обличчя в її теплі локони, і гладив її навгад, і, як Лір, просив у неї благословення, і на самісінькій вершині цієї страдницької некорисливої ніжності (в мить, коли моя душа немов зависала над її оголеністю й ладна була розкаятися) зненацька, з мерзенною іронією, бажання наростало знову.... «Ой, ні!» — казала Лоліта, піднявши з зітханням очі до неба, і наступної миті й ніжність, і лазуровий промінь — усе розпадалося.

Наші сучасні уявлення про стосунки між батьком і дочкою дуже спаплюжені схоластичною нісенітницею і стандартизованими символами психоаналітичної крамнички, проте сподіваюся, що подані нижче рядки звернені до безсторонніх читачів. Одного разу, коли батько однієї з її подруг (гладухи Авіс Чепмен) гучним гудком подав сигнал з вулиці, що приїхав забрати свою бридулю, я відчув себе зобов’язаним запросити його до вітальні; він присів на хвилину і, поки ми розмовляли, Авіс лащилася до нього і зрештою важко вмостилася йому на коліна. Не пам’ятаю, до речі, чи зазначав я де-небудь, що в Лоліти була для чужих абсолютна чарівна усмішка — кошлате примружування очей і миле, мрійне сяєво всіх рис обличчя, — усмішка, яка нічого, звичайно, не означала, але була така прекрасна, така самобутньо ніжна, що важко пояснити її атавізмом, магічним геном, який мимоволі осяває обличчя на знак давнього вітального обряду (гостинної проституції, скаже брутальніший читач). Вона стояла поодаль, коли містер Чепмен сів і заговорив, крутячи капелюха в руках, а потім — ох, дивіться, як нерозумно з мого боку, я пропустив головну особливість знаменитої Лолітиної усмішки, а саме: її солодка, наче нектар, з переливами ямочок гра ніколи не була спрямована на гостя, а трималася, так би мовити, власної далекої квітучої порожнечі або блукала з підсліпою вкрадливістю по випадкових предметах, і така вона була того вечора. Тієї хвилини, коли товста Авіс підступила й почала перешкоджати батькові крутити капелюха, Лоліта тихо сяяла, розглядаючи та чіпаючи фруктовий ніж, що лежав край столу, до якого вона притулилася далеко від мене. Авіс тепер ухопилася за шию та вухо батька, а він звичною рукою напівобняв своє незграбне й велике поріддя, і раптом я побачив, як усмішка Лоліти почала гаснути,перетворилась у заціпенілу тінь усмішки, і фруктовий ніж зіскочив зі столу і срібним руків’ям випадково вдарив її в кісточку, і то так боляче, що вона зойкнула, зігнулася вдвоє, а потім одразу, застрибавши на одній нозі, з обличчям, викривленим тією жахливою вступною гримасою, яку дитина затримує на розтягнених губах перед ревним плачем, Лоліта зникла з кімнати, й за нею побігла і стала втішати її на кухні добренька Авіс, що мала такого чудового, жирного, рожевого батька й маленького щокатого брата, і щойно народжену сестричку, і домашній затишок, і дві шотландські вівчарки, які вміли усміхатися, а в Лоліти не було нічого.

Я приготував витончений додаток до тієї сцени: ми й далі в Бердслі, Лоліта сидить із книжкою коло каміна, потягується, крекче й запитує:

— Де її, власне, поховали?

— Кого?

— Ет, ти знаєш, мою зарізану матір.

— Ти чудово знаєш, де її могила, — відповів я з великою витримкою й назвав цвинтар, неподалік від Рамздела, між залізницею і пагорбом, з якого видно озеро. — Крім того, — додав я, — трагедію її випадкової смерті не годилося б паплюжити таким епітетом, який ти вважаєш за потрібне вжити. Якщо ти справді хочеш перемогти в самій собі ідею смерті...

— Накрутив катеринку! — пирхнула Лоліта і млосно покинула кімнату. Я довго дивився у вогонь крізь пекучі сльози. Потім підняв з підлоги її книжку. Якась бездарна нісенітниця «для юнацтва». Понура маленька Мара не сподівалася, що її мачуха виявиться веселою, розумною, рудокосою молодою жінкою, яка пояснить Марі, що мати-небіжчиця Мари здійснила героїчний подвиг, бо навмисне не виявляла ніякої любові до доньки, яку вона насправді обожнювала. Героїчна мати помирала від невиліковної хвороби й не бажала, щоб дівчинка потім сумувала за нею. Інший на моєму місці, зойкаючи, побіг би нагору до Лоліти, а я завжди обирав моральну гігієну невтручання. Але нині, звиваючись, як хробак, і заклинаючи минувшину, я згадував, що того разу та й у інших випадках я взяв собі звичай не звертати уваги на стан Лоліти, щоб не псувати настрій підлому Гумбертові. Коли моя мати, в мокрій сукні, осяяній грозою серед стрімко накочуваного туману (так я уявляв собі її смерть), побігла, важко сапаючи, вгору гребенем гори на Молінетто, де її вразила блискавка, я був немовлям, і згодом мені не щастило прищепити собі ніякої загальновизнаної сирітської туги, хоч як несамовито шарпали мене психотерапевти в пізніші періоди депресії. Але, зізнаюся, людина з такою могутньою уявою, як моя, не може покликатися на незнання загальнолюдських емоцій. Крім того, я, мабуть, надто покладався на ненормальну холодність відносин між Шарлоттою та її донькою. Але жахлива сутність усього цього питання ось яка. Моя шаблонна Лоліта за час нашого з нею нечуваного, аморального співжиття поступово дійшла до думки, що навіть найжалюгідніше сімейне життя краще за пародію кровозмішення, — а щось краще за це я, зрештою, аж ніяк не міг дати своїй безпритульній дівчинці.

33.

Повернення в Рамздел. Я наближався до нього з боку озера. Сонячний полудень дивився всіма очима: їдучи повз озеро в замащеному автомобілі, я розрізняв алмазні іскри між далекими соснами. Повернув на цвинтар, вийшов і погуляв між різнокаліберними пам’ятниками. Bonjour, Charlotte. На деяких могилах стриміли прозорі національні прапорці, непорушно повиснувши в безвітряному затінку кипарисів. Ет, Едю, не пощастило тобі, подумав я, звертаючись подумки до якогось Едуарда Ґрамера, тридцятип’ятирічного завідувача конторою в Нью-Йорку, якого недавно заарештували за звинуваченням в убивстві тридцятирічної дружини Доротеї. Мріючи про ідеальний злочин, Ед пробив дружині череп і посадив труп за кермо автомобіля. Два чергові дорожньої поліції цього району бачили здалеку, як великий новий синій «Крайслер», що його Грамер подарував дружині на день народження, з шаленою швидкістю скочувався з гори якраз на межі їхньої юрисдикції (нехай береже Господь наших бравих полісменів — і окружних, і штатних!). Він зачепив стовп, піднявся насипом, порослим остистою травою, суницями й повзучим перстачем, і перекинувся. Колеса ще тихо крутилися на осонні, коли патрульні витягли тіло пані Ґ. Спершу їм здалося, ніби вона загинула внаслідок звичайної катастрофи. На жаль, рани, що спричинили її смерть, не відповідали дуже легким пошкодженням, яких зазнав автомобіль. Я влаштувався щасливіше.

Поїхав далі. З дивним відчуттям упізнав тонку вежу білої церкви й величезні в’язи. Забувши, що на американській приміській вулиці самотній пішохід виділяється більше, ніж самотній автомобіліст, я лишив машину на бульварі, щоб спуститися, немов гуляючи, по Лоун-стріт повз номер 342. Перед великим кровопролиттям, що чекало на мене, я мав право на невеликий перепочинок, на очисну судому душевної відрижки. Білі віконниці вілли відставного ганчірника були зачинені, і хтось підв’язав знайдену чорну оксамитову стрічку для волосся до білої вивіски «Продається», що схилилася зі своєї жердини коло тротуару. Уже не було набридливого собаки. Садівник нікому не телефонував. Хвора бабця Візаві не сиділа на заплетеній виноградом веранді, де тепер, на ще більшу досаду самотнього перехожого, дві молоді жінки з кінськими хвостами, в однакових фартушках у чорний горошок припинили прибирати, щоб поглянути на нього. Вона, мабуть, давно померла, а це були, напевне, її небоги з Філадельфії.

Може, зайти до свого колишнього дому? Як у повісті Тургенєва, з розчахнутого вікна вітальні лився потік італійської музики. Яка романтична душа грала на роялі там, де ніякі клавіші не пірнали й не хлюпотіли того зачарованого недільного дня, коли пестило сонце голі ноги моєї дівчинки? Раптом я помітив, що з газону, який я колись стриг, смаглява чорнокоса німфетка років десяти, в білих трусиках, дивиться на мене з чимсь диким у завороженому погляді великих темно-синіх очей. Я сказав їй два-три милі слова, абсолютно невинні — старомодний комплімент на кшталт «які в тебе гарні очі», але вона квапливо позадкувала, музика урвалася, і вельми запального вигляду чорнявий чоловік зі спітнілим, блискучим обличчям вискочив у сад і брутально виставився на мене. Я був хотів назвати себе, але тут, з тим гострим збентеженням, яке буває уві сні, я побачив, що на мені замащені глиною сині робочі штани й огидно-брудний дірявий светр, відчув заріст на підборідді, відчув, які налиті кров’ю мої очі, очі пройдисвіта... Не кажучи ні слова, я повернув і поплентався назад. Хирлява квіточка, начебто маленька айстра, росла в пам’ятній для мене щілині в тротуарі. Спокійнісінько воскреслу міс Візаві племінниці викотили на веранду, немов та веранда була ложею, а я — актором. У душі я благав її не гукати мене й наддав ходи. Ну й вуличка крута! Я дійшов до глибокої тіні бульвару. Червоний квиточок, що означав штраф за незаконне паркування, полісмен запхав мені під одну з лапок на вітровому склі. Цей квиточок я розірвав на дві, чотири, вісім частин.

Сердячись на себе, що марную час, я полинув до готелю — того самого, до якого добувся з новою валізою п’ять років тому. Узяв кімнату з ванною, призначив по телефону два побачення — ділове й медичне, — поголився, викупався, вдягнув чорний костюм і спустився в бар. Там нічого не змінилося. Вузьку залу заливало те саме тьмяне, неможливо-гранатове світло, яким колись у Європі вирізнялися притони, тоді як тут воно просто «створювало настрій» у пристойному, «родинному» готелі. Я сів за той самий столик, за яким сидів на початку свого перебування в Рамзделі, того дня, коли, ставши пожильцем Шарлотти, вважав за доречне відсвяткувати входини тим, що по-світському випив з нею півпляшки шампанського, — і фатальним чином завоював її бідолашне, по вінця сповнене серце. Як і тоді, офіціант з обличчям-місяцем розподіляв за астральною схемою п’ятдесят келишків хересу на великій таці для весільного прийняття (цього разу Мерфі поєднувався шлюбом із Фентезі). За вісім хвилин третя. Йдучи через хол, я був змушений обійти групу дам, які з mille graces (тисячею розшаркувань) прощались і розходилися після клубного сніданку. Одна з них із вітальним клекотом напалася на мене. То була огрядна, невисока жінка, вся в перлисто-сірому, з довгою сірою пір’їною на капелюсі. Я впізнав у ній місіс Чатфілд. Вона вчепилася за мене з солоденькою усмішкою, вся палаючи злостивою цікавістю (чи не скоїв я, наприклад, із Доллі того, що Френк Ласель, п’ятдесятирічний механік, учинив з одинадцятирічною Саллі Горнер 1948 року?). Дуже скоро я цілком опанував ту пожадливу зловтіху. Вона гадала, ніби я живу в Каліфорнії. А як ся має?.. З вишуканою насолодою я сповістив їй, що моя пасербиця тільки-но вийшла заміж за блискучого молодого гірничого інженера, що виконує таємне урядове завдання в одному північно-західному штаті. Захоплена зненацька, вона заперечила, що не схвалює таких ранніх шлюбів і ніколи б не дозволила своїй Філліс, якій тепер вісімнадцять років...

— Ох, звичайно, — мовив я спокійно. — Звичайно, пам’ятаю Філліс. Філліс і табір «Кульбаба». Так, звичайно. До речі, ваша донечка ніколи не розповідала вам, як Чарлі Голмс розбещував там маленьких пансіонерок своєї мерзенної матусі?

— Сором! — скрикнула місіс Чатфілд. — Як вам не соромно, містере Гумберте! Бідолашного хлопчика щойно вбили в Кореї.

— Справді? — мовив я (користуючись дивною свободою, властивою сновидінням). — Оце так доля! Бідолашний хлопчик пробивав найніжніші, найневідновлюваніші перетиночки, порскав зміїною отрутою — і нічого, тішився веселеньким життям, та ще й отримав посмертний орденок. А втім, перепрошую, мені пора до адвоката.

До контори Віндмюллера було всього два квартали. Потиск його руки виявився дуже повільним, дуже докладним, дуже міцним, але немов запитальним. Він гадав, ніби я живу в Каліфорнії. Чи не викладав я коли-небудь у Бердслійському університеті? Туди щойно вступила його донька. А як ся має?.. Я дав повний звіт про місіс Скілер. Ділова розмова виявилася найприємнішою. Я перевів усе своє майно на її ім’я й вийшов у вересневу спеку беззахисним злидарем.

Тепер, покінчивши зі справами, я міг присвятити себе головній меті поїздки до Рамздела. Досі, дотримуючись тієї методичності, якою недаремно пишаюсь, я не знімав маски з обличчя Клера Куїлті; він сидів у мене в підземеллі, чекаючи мого приходу зі священиком і цирульником:

«Reveillez-vous, Tropman, il est temps de mourir!» («Прокидайтеся, Тропмене, пора вмирати!») Мені тепер немає часу досліджувати питання, як запам’ятовуються обличчя (перебуваю на шляху до дядька і йду прискореною ходою), але дозволю собі зауважити таке: в спирту каламутної пам’яті я зберігав чиєсь обличчя ропухи. Я бачив це обличчя мигцем кілька разів і помітив у ньому деяку схожість із моїм життєрадісним і досить огидним родичем, що жив і помер у Швейцарії. Пам’ятаю його гантелі, смердюче трико, товсті волохаті руки, й лисину, і схожу на свиню покоївку-наложницю, — а загалом той негідник був досить безневинний; надто безневинний, додам, щоб правити за мою здобич. У дивному стані розуму, в якому я тепер перебував, я якось загубив зв’язок з образом Густава Трапа: його цілком замінило обличчя драматурга Клера Куїлті, таке, яким його зобразили з художньою точністю на рекламі цигарок «Дромадер» і на кабінетній фотографії, що стояла в його дядька на письмовому столі.

Свого часу, коли я був пацієнтом іншого, бердслійського, зубного лікаря, пресимпатичного доктора Мольнара, я пережив тяжку операцію, після якої в мене лишилося досить мало передніх зубів. Штучні зуби, які заступали прогалини, трималися за допомогою пластикових пластинок і непомітного дроту, що йшов по верхніх яснах. Що стосується зручності, цей пристрій був шедевром, тим паче, що кутні зуби лишилися здоровісінькі. Але, щоб забезпечити таємну мету вірогідним приводом, я заявив докторові Айвору Куїлті, що, сподіваючись полегшити невралгію лицьового нерва, я вирішив видалити всі зуби. У скільки мені обійдеться протез? Скільки це все забере часу, якщо він призначить мені перший візит, скажімо, на початку листопада? Де тепер перебуває його знаменитий небіж? Чи можна буде вирвати все за один раз?

Доктор Айвор (Ай-вава-мор!) Куїлті, гладун у білому балахоні, зі шпакуватим їжаком і широкими пласкими щоками політикана-масона, присів на ріжок письмового столу, похитуючи однією ногою, мрійливо й вабливо, поки розвивав переді мною грандіозний далекобійний план. Сказав, що спершу збудує мені «попередній протезик», — я носитиму його, поки осядуть ясна. Потім він мені спорудить постійний протез. Добре було б уже зараз оглянути ротову порожнину. Він носив двобарвні туфлі з візерунком із дірочок на кінцях. Він не бачив «негідника» від 1946 року, але був певен, що його можна знайти в родовому замку, вулиця Ґрімма, на околиці Паркінґгона. Мрія художника-дантиста росла далі. Нога похитувалася. Погляд палав натхненням. Мені це обійдеться десь у шістсот доларів. Він вважав, що слід одразу зробити необхідні виміри, щоб виготовити тимчасовий протез. Мій рот був для нього чарівною печерою, повною неоціненних скарбів, але я його туди не пустив.

— Ні, — сказав я. — Я передумав. Мені це все зробить доктор Мольнар. Його ціни вищі, але як дантист він, звичайно, набагато кращий від вас.

Не знаю, чи доведеться моєму читачеві коли-небудь сказати таку фразу. Я вже скуштував цього дивного відчуття сонної свободи в розмові з місіс Чатфілд. Дядечко мого Клера й далі сидів на столі, й досі з мрійним виразом на обличчі, але нога припинила штовхати й гойдати колиску рожевих сподівань. Зате секретарка, яка все чула, бліда, худа дівчина з трагічними очима блондинок, які не доскочили успіху, метнулася за мною, щоб устигнути бахнути дверима мені вслід.

Вставте обойму в руків’я. Натискайте, поки почуєте або відчуєте, як клацнула защіпка. Як солодко щільно. Місткість: вісім куль. Воронований полиск. Болісно готовий розрядитися.

34.

Коло першої ж бензоколонки в Паркінґгоні мені дуже точно пояснили, як дістатися до вулиці Ґрімма. Прагнучи бути впевненим, що застану Куїлті, я спробував зателефонувати йому, але з’ясувалося, що його телефон недавно від’єднали. Чи означає це, що він кудись виїхав? Я поїхав до нього — його будинок стояв кілометрів за двадцять на північ від міста. Поки я їхав, ніч приховала більшу частину краєвиду, і коли я їхав вузьким звивистим шосе, низка примарно-білих стовпчиків з рефлекторами почала відбивати моє ж світло, попереджаючи про той або той поворот дороги. З одного боку тьмяно видніла річкова долина, а з іншого — лісисті схили, а спереду, мов безпритульні сніжинки, в допитливе світло моїх фар випливали з чорного мороку нетлі. На двадцятому кілометрі, як і казали мені, з’явився чудернацький критий міст вермонтського взірця, що напнувся на мене, мов чохол, за ним праворуч виросла білена скеля, а ще через кілька сажнів я й повернув у той самий бік на посипаний гравієм путівець, що й був «вулицею Ґрімма». Хвилини дві-три я їхав вогким, темним, глухим лісом. Нарешті, посеред круглої галявини, постав замок жахіть, величезна дерев’яна споруда з баштою. Вікна горіли червоним і жовтим вогнем, півдесятка автомобілів загатили під’їзну алею. Зупинившись під прикриттям дерев і погасивши фари, я став спокійно продумувати наступний хід. Навколо пана Ку, напевне, увиваються його поплічники та гетери. Мимоволі я бачив цей святково освітлений і напрочуд занедбаний замок зсередини крізь призму «Тривог підлітка», оповідання в одному з Лолітиних журнальчиків про досить каламутні «оргії» дорослого злодія з пріапічною сигарою, наркотики, особистих охоронців. Принаймні Ку тут. Нічого, повернуся вранці, в годину сонної млості.

Я не кваплячись поїхав назад до Паркінґтона у своєму старому, відданому «Ікарі», що так спокійно, так бадьоро працював для мене. Моя Лоліто! Ще валялася від 1949 року одна з її шпилечок у глибині «рукавичного» відділу. Й далі текли бліді метелики, витягувані з ночі сифоном мого світла. Там і там обабіч шосе ще трималися, спираючись на милиці, темні клуні. Люди ще їздили дивитися фільми. У пошуках нічлігу я проїхав повз drive-in — кінотеатр просто неба. Сяючи місячною білістю, просто-таки містичною в порівнянні з безмісячною і аморфною ніччю, гігантський екран косо відступав у сутінь дрімотних, безневинних ланів, і на ньому вузький привид піднімав пістолет, розчиняючись, як у мильній воді, при щораз більшому крені щораз дальшого світу, — і вже наступної миті низка тополь приховала безтілесну жестикуляцію.

35.

Я покинув «Притулок безсонних ловців» близько восьмої ранку і якийсь час провів у місті. Мені не давала спокою думка, що кат я недосвідчений і можу не влучити. Мені, наприклад, спало на гадку, що, можливо, патрони в обоймі видохлися за тиждень бездіяльності, і я замінив їх новенькими. Приятеля я так ретельно викупав у мастилі, що тепер не міг позбутися чорної гидоти. Я закутав його в ганчірку, наче скалічений член, а в другу ганчірку загорнув жменьку запасних куль.

По дорозі мене догнала гроза, та, коли я доїхав до лиховісного замку, сонце вже горіло як мужній мученик, а птахи галасували в мокрому, паркому листі. Гості роз’їхалися. Вигадливий і благенький дім стояв, як у чаду, відображуючи мій власний стан, бо я мимохіть відчув, торкнувшись ногами пружкої й неміцної землі, що переборщив, коли підкріплював свій дух.

На мій дзвінок відповіла сторожка, іронічна тиша. Проте у відкритому гаражі стояв, як у доброго господаря, автомобіль — цього разу чорна машина, схожа на лімузин трунаря. Я спробував грюкнути дверним кільцем. Нікознов. Із нетерплячим гарчанням штовхнув двері — й сталося диво! Двері подалися, наче в середньовічній казці. Тихенько зачинивши їх за собою, я пройшов через просторий і вельми негарний вестибюль; зазирнув у вітальню праворуч і помітив там кілька брудних келихів, що росли з килима; вирішив, що господар ще в себе у спальні.

Що ж, поповземо нагору. Моя права рука стискала в кишені закутаного в ганчірку приятеля, ліва поляскувала по липкій балюстраді. В останній із трьох спалень, які я оглянув, хтось явно провів ніч. Була бібліотека, повна квітів. Була якась особлива кімната, майже без меблів, але з просторими і глибокими дзеркалами й білими ведмежими шкурами на слизькому паркеті. Були й інші кімнати. Мені спала щаслива думка. Якщо коли і з’явиться господар (пішов, можливо, погуляти для моціону в парку або сидить у потаємній норі), з огляду на мою загальну хиткість і те, що процес винищення може затягтися, годиться перешкодити любому партнерові закритися в тій або тій кімнаті. Тому впродовж принаймні п’яти хвилин я ходив — у ясному запамороченні, безумно-спокійний, зачарований і п’яний, як ніч, мисливець — і повертав ключі в замках, вільною рукою пхаючи їх до лівої кишені. Старий будинок давав більшу змогу усамітнитись, ніж сучасні елегантні коробки, де подружжю доводиться ховатися до туалету — єдиного кутка, що закривається, — для скромних потреб планового дітовиробництва.

До речі, про туалети. Я збирався замкнути третю спальню, коли господар вийшов із сусіднього клозета, лишивши за собою шум коротенького каскаду. Закрут коридора не міг приховати мене повністю. З сірим обличчям, з мішками під очима, з розтріпаним пухом навколо пролисини, але все-таки цілком упізнаваний родич дантиста проплив повз мене у фіалковому халаті, вельми схожому на один з моїх. Він або не помітив мене, або вважав за негідну уваги, нешкідливу галюцинацію й, показуючи свої волохаті литки, сомнамбулічною ходою подався сходами вниз. Я пішов за ним у вестибюль. Напівроззявивши й рота, і вхідні двері, він глянув у сонячну шпарину, мов людина, якій здалося, ніби вона чула невпевненого гостя, що подзвонив, а потім пішов собі. І далі нехтуючи привид у плащі, що зупинився посередині сходів, милий господар попростував до затишного будуару через хол на іншому боці вітальні. Знаючи, що він тепер мій, і, не бажаючи поспішати, я лишив його там і пішов через вітальню в напівбар-напівкухню, де гидливо розкутав свого малого бруднулю, намагаючись не лишити масних плям на хромі, — здається, я вжив не той продукт, мастило було, мов дьоготь, і страшенно прилипало. З властивою мені ретельністю я перевів оголеного приятеля в чисту нішу — і пройшов через вітальню в хол. Моя хода, як я вже зазначав, була пружна, — може, занадто пружна для успіху справи, але серце в мене калатало від хижої радості, і пам’ятаю, як хруснув коктейльний келих у мене під ногою.

Милий господар зустрів мене в турецькому будуарчику.

— А я все думаю, хто ви такий, — заявив він високим хрипким голосом, глибоко запхавши руки до кишень халата і прикипівши очима до якоїсь точки на північний схід від моєї голови. — Ви часом не Брюстер?

Тепер було ясно, що він витає в якомусь тумані й цілковито перебуває в моїй владі. Я міг дозволити собі погратися з тією мишкою.

— Правильно, — чемно відповів я. — Je suis monsieur Brustere (Я пан Брюстер). Порозмовляймо до того, як почати.

Це йому сподобалося. Його чорні, як чорнильна ляпка, вусики смикнулися. Я скинув макінтош. Я був весь у чорному — чорний костюм, чорна сорочка, без краватки. Ми сіли один проти одного в глибокі фотелі.

— Знаєте, — сказав він, гучно шкрябаючи м’ясисту, шкарубку, сіру щоку й показавши в кривій посмішці свої дрібні зуби-перлинки, — ви не так уже й схожі на Джека Брюстера. Хочу сказати, що схожість аж ніяк не разюча. Хтось мені казав, що в нього є брат, який служить у тій самій телефонній компанії.

Зацькувати його нарешті після всіх цих літ каяття і злості... Бачити чорні волосинки на його пухких руках... Ковзати всією сотнею очей по його бузкових шовках і кошлатих грудях, передчуваючи пробоїни, і кров, і музику мук... Знати, що тримаю його, цього напіводушевленого, напівлюдського блазня, цього паскуду, що по-содомському насолодився моєю ясочкою, — о моя ясочко, це було нестерпною відрадою!

— Ні, на жаль, я не брат Брюстера, — і навіть не сам Брюстер.

Він нахилив набік голову з іще задоволенішим виглядом.

— Ану, блазню, вгадуй далі.

— Чудово, — мовив блазень, — отже, ви не з телефонної компанії і не прийшли набридати мені тими неоплаченими фантастичними розмовами.

— А ви що, ніколи не телефонуєте?

— Перепрошую?

Я сказав, що мені здалося, ніби він сказав, що ніколи...

— Ні, я кажу про інших — про людей узагалі. Я не звинувачую саме вас, Брюстере, але, повірте, людям властива страшенно безглузда манера заходити до цього дурнуватого дому не стукаючи. Вони користуються вбиральнею, користуються кухнею, користуються телефоном. Антон телефонує в Бостон, Марія — в Ріо. Я відмовляюся платити. У вас дивний акцент, синьйоре.

— Куїлті, — запитав я, — чи пам’ятаєте ви маленьку дівчинку на ймення Долорес Гейз? Доллі Гейз? Долорес у Колорадо? Гейзер у Вайомінгу?

— Так, так, цілком можливо, що це вона дзвонила в усі ті місця. Але хіба це не байдуже?

— Мені, Куїлті, не байдуже. Річ у тому, що я її батько.

— Дурниці. Ніякий ви не батько. Ви іноземний літературний агент. Один француз переклав моє «Живе м’ясо» як «La vie de la chair» («Життя плоті»). Який ідіотизм!

— Вона була моєю дитиною, Куїлті.

У тому стані, в якому він перебував, його неможливо було по-справжньому збентежити, але його задерикувата манера ставала вже не така впевнена. Якась тінь сторожкого розуміння затліла в його очах, надавши їм подоби життя. А втім, вони одразу потьмяніли знову.

— Сам я люблю дітей, — мовив він, — і в мене багато друзів серед батьків.

Він відвернувся, шукаючи чогось. Став плескати себе по кишенях. Спробував підвестися.

— Сядь! — скомандував я, мабуть, набагато гучніше, ніж хотів.

— Нема чого кричати на мене, — поскаржився він дивним бабським голосом. — Просто шукаю цигарки. До смерті хочеться курити.

— Вам і так недалеко до смерті.

— Ет, облиште, — відмахнувся він. — Мені це починає набридати. Чого вам треба? Ви француз, містере? Voulez-vous boir? (Хочете випити?) Ходімо до барчика й хильнімо...

Він побачив маленький чорний пістолет, що лежав у мене на долоні, немов я пропонував його йому.

— Е-е!.. — протяг він (наслідуючи тепер тип «дурного гангстера» в кіно). — Який у вас шикарний пістолетик. За скільки продаєте?

Я ляснув його по випростаній руці, і він якимсь чином збив скриньку з низького столика коло свого фотеля. Скринька вивергла з десяток цигарок.

— Ось вони! — зрадів він. — Пам’ятаєте, як сказано в Кіплінґа: «Une femme est une femme, mais un Caporal est une cigarette» («Жінка – це жінка, А «Капрал» – марка цигарок»). Тепер нам потрібні сірники.

— Куїлті, — озвався я, — спробуйте зосередитися. Через хвилину ви помрете. Замогильне життя може виявитись, хтозна, вічним станом найпекельнішого безумства. Ви скурили вашу останню цигарку вчора. Зосередьтеся. Спробуйте зрозуміти, що з вами відбувається.

Він тим часом шматував цигарку «Дромадер» і жував шматочки.

— Я готовий спробувати, — проказав він. — Ви або австралієць, або німецький утікач. Як це взагалі трапилося, що ви розмовляєте зі мною? Цей дім — арійський, майте на увазі. Ви б краще пішли. І прошу вас, припиніть вимахувати цим кольтом. До речі, в сусідній залці в мене є старий наган.

Я направив приятеля на носак його капця й натиснув на гашетку. Затинка. Він глянув собі на ногу, на пістолет, знову на ногу. Я зробив нове жахливе зусилля, і з безглуздо кволим і якимсь дитячим звуком пістолет вистрелив. Куля увійшла в товстий рожевуватий килим: я мало не зомлів, чомусь уявивши собі, що вона тільки скотилася туди й може вискочити назад.

— Ну, хто мав слушність? — мовив Куїлті. — Вам годилося б бути обережнішим. Ану дайте мені цю штуку, хай йому біс!

Він потягся за кольтом. Я пхнув блазня знов у фотель. Густа відрада рідшала. Пора, пора знищити його, але я хотів, щоб він спершу зрозумів, чому його знищують. Я заразився його станом. Зброя в моїй руці здавалася млявою і незграбною.

— Зосередьтеся, — наказав я, — на думці про Доллі Гейз, яку ви викрали...

— Неправда! — гукнув він. — Ви верзете нісенітниці. Я врятував її від збоченого негідника. Покажіть мені вашу бляху, якщо ви нишпорка, замість стріляти мені в ногу, падлюко! Де бляха? Я не відповідаю за чужі розбещення. Які дурниці! Та весела подорож була, зізнаюся, дурним жартом, але ж ви отримали дівчисько назад? Досить, ходімо, хильнімо по келишку.

Я запитав, бажає він бути страченим сидячи чи стоячи.

— Це слід обдумати, — відповів він. — Питання серйозне. До речі, я припустився помилки, про яку вельми шкодую. Я, бачите, не дістав жодної втіхи від вашої Доллі. Хоч як прикро, але я, знаєте, імпотент. А крім того, я ж улаштував їй чудові вакації. Вона познайомилася в Техасі з дивовижними людьми. Ви чули, наприклад...

І несподівано подавшись уперед, він навалився на мене, причому мій пістолет полетів під комод. На щастя, він був не так могутній, як поривний, тож я без клопоту запхав його назад у фотель.

Відсапавшись, він склав руки на грудях і сказав:

— Ну ось, догралися. Vous voila dans de beaux draps, mon vieux (У гарненькій ви тепер ситуації, друже).

Я нахилився. Він не ворухнувся. Я нахилився нижче.

— Любий сер, — мовив він, — припиніть жонглювати життям і смертю. Я драматург. Я написав багато трагедій, комедій, фантазій. Я приватним чином зняв фільми з «Жустини» маркіза де Сада та інших ескапаскудств XVIII ст. Я автор п’ятдесяти двох вдалих сценаріїв. Я знаю всі ходи й виходи. Дайте мені взятися за це. В іншій кімнаті є, здається, кочерга, дозвольте мені її принести, і нею ми добудемо ваше майно.

Метушливо, заклопотано, лукаво він, говорячи, підвівся знову. Я помацав рукою під комодом, водночас намагаючись не спускати з нього очей. Раптом я помітив, що приятель стирчить з-під батареї поблизу комода. Ми знову зчепилися. Ми качалися по всьому килиму, обнявшись, наче двоє величезних, безпорадних дітей. Він був голий під халатом, від нього огидно тхнуло цапом, і я задихався, коли він перекочувався через мене. Я перекочувався через нього. Ми перекочувалися через мене. Вони перекочувалися через себе.

У надрукованому вигляді цю книжку читатимуть, мабуть, лише на початку XXI ст. (додаю до 1935 року дев’яносто років, живи довго, моє кохання), й літні читачі, мабуть, згадають у цьому місці «обов’язкову» сцену в ковбойських фільмах, бачених у ранньому дитинстві. А втім, нашій колотнечі бракувало кулачних ударів, ладних повалити бугая, й летючих меблів. І він, і я були двома великими ляльками, напханими брудною ватою й ганчір’ям. Усе зводилося до безмовної, безформної вовтузні двох літераторів, з яких один розпадався від наркотиків, а другий страждав на невроз серця й до того ж був п’яний. Коли нарешті мені пощастило заволодіти своєю неоціненною зброєю і знову посадити сценариста в його глибокий фотель, ми обидва хекали так, як королю корів і баронові баранів ніколи не траплялося сапати після сутички.

Я вирішив оглянути пістолет: адже наш піт, не доведи Господи, міг щось зіпсувати в ньому — і відсапатися, перше ніж перейти до головного номера програми. З метою заповнити паузу я запропонував йому прочитати власний вирок — у тій ямбічній формі, якої я надав йому. Термін «поетична відплата» надто вдалий у цьому контексті. Я передав йому охайно надрукований на машинці аркуш.

— Гаразд, — мовив він. — Чудова думка. Піду за окулярами (він спробував підвестися).

— Ні.

— Як хочете. Читати вголос?

— Так.

— Поїхали. Ага, це у віршах:

За те, що грішника схопив зненацька,
За те, що взяв зненацька,
За те, що взяв,
За те, що взяв зненацька мою хибу...

— Ну, це, знаєте, добре. Дуже добре!

...Коли я голий, як Адам, стояв
Перед законом федеральним
Та усіма його пекучими зірками...

— Просто чудово!

За те, що скористався ти оцим
Гріхом моїм, коли
Безрадно я линяв, вологий, ніжний,
В надії на чудову переміну,
І шлюб собі я уявляв в гірському штаті,
І цілий виводок Лоліт...

— Ну, тут я не зовсім зрозумів.

За те, що ти цією скористався
Основою невинності моєї,
За те, що ти шахрайством...

— Трохи повторюєтесь, га? Де я зупинився?.. Ага.

За те, що ти шахрайством відібрав
Можливість каяття мого,
За те, що взяв її
У віці тому, коли хлопці
Ще граються гарматкою своєю...

— Ну, перше сороміцтво.

Вона пухнаста дівчинка була,
Ще одягала маковий вінок,
З торбинки ще любила їсти
Підсмажені зернятка кукурудзи
В барвистім мороці, де з коней
За гроші індіанці сторч летіли,
За те, що ти украв її
У покровителя її, —
А він величний був, з чолом, як віск, —
Та ти — йому ти плюнув
У око під повікою важкою, здер
Його шафранову шовкову тогу
І на світанку кабана лишив
Лежати на землі в новій хворобі
Серед фіалок жаху і кохання,
І каяття та відчаю, а ти
Набридлу ляльку взяв
І на шматочки розтягнув її,
Геть голову відкинув. Тож за це,
За все, що скоїв ти,
За все, чого не скоїв я,
Померти маєш ти!

— Ну, сер, скажу вам відверто, дивовижний вірш! Ваш, наскільки можу судити, найкращий твір.

Він згорнув аркуш і віддав його мені.

Я запитав, чи хоче він сказати що-небудь важливе для нього перед смертю. Кольт був знову «застосовний в аспекті особи». Він поглянув на нього. Глибоко зітхнув.

— Послухайте, дядьку, — мовив він. — Ви п’яні, а я хвора людина. Відкладімо цю справу. Я потребую спокою. Я повинен плекати свою імпотентність. Сьогодні заходять друзі, щоб везти мене на великий матч. Цей фарс із бахканням з пістолета стає страшенно нудним. Ми з вами світські люди в усьому — в еротичних смаках, білих віршах, влучній стрілянині. Якщо ви вважаєте, ніби я вас образив, я готовий до незвичайних компенсацій. Не відкидаю навіть старомодного поєдинку, на шаблях чи пістолетах, у Бразилії або іншому зручному місці. Моя пам’ять і моє красномовство нині не на висоті, але, повірте, мій дорогий пане Гумберте, ви були аж ніяк не ідеальним вітчимом, а я анітрохи не примушував вашу маленьку протеже приєднатися до мене. Це вона примусила мене перевезти її до веселішого притулку. Цей дім не так добре обладнаний, як ранчо, яке ми ділили з дорогими друзями, але все-таки він просторий, прохолодний і влітку, і взимку, — одне слово, комфортабельний, і тому — оскільки я збираюся назавжди виїхати на спочинок в Англію чи Флоренцію, я пропоную вам оселитися тут. Дім — ваш, безкоштовно. За умови, що ви припините направляти на мене цей (він гидко вилаявся) пістолет. До речі, — не знаю, чи до вподоби вам дивовижі, — та якщо до подоби, можу вам запропонувати, теж безкоштовно, замість хатньої тваринки, досить бентежного маленького монстра, дівчину з трьома циценьками, одна з них — ласощі, і взагалі — це рідкісне й чарівливе диво природи. А тепер soyons raisonnables (будьмо розважливі). Ви мене тільки огидно пораните, а потім огидно гнитимете у в’язниці, тоді як я поправлятимусь серед тропічної природи. Обіцяю вам, Брюстере, ви заживете тут щасливо, користуючись чудовим погребом і всім прибутком з моєї наступної п’єси — у мене тепер малувато в банку, але нічого, житиму боргами, як жив його батько, за словами поета. Тут є ще одна перевага, а саме: надзвичайно надійна й підкупна прибиральниця, місіс Вібріса, — кумедне ім’я, — що приходить із села двічі на тиждень, — на жаль, не сьогодні, — вона має онуків та онучок, і я дещо знаю про начальника місцевої поліції й можу орудувати ним, як рабом. Я драматург. Мене прозвали американським Метерлінком. Відповідаю на це: Метерлінк — шметерлінґ (schmetterling – метелик). Досить. Усе це дуже принизливе, і я не певен, що чиню правильно. Уникайте вживати геркуланіт із ромом. А тепер будьте розважливі й заберіть пістолет. Якось я познайомився з вашою незабутньою дружиною. Увесь мій гардероб у вашому розпорядженні. Ох, іще дещо. Це вам сподобається. У мене є нагорі винятково вартісна колекція еротики. Назву принаймні розкішний фоліант «Острів Багратіона» відомої мандрівниці й психоаналітика Меланії Вейс — дивовижна жінка, дивовижна праця — приберіть пістолет — зі знімками понад восьмиста чоловічих органів, які вона оглянула та виміряла 1932 року на острові в Бардинському морі, й вельми повчальними діаграмами, викресленими з великою любов’ю під прихильними небесами, — приберіть пістолет, — а крім того, я можу вам улаштувати присутність при стратах, не кожен знає, що електричний стілець пофарбовано в жовтий...

Я вистрелив. Цього разу куля потрапила в щось тверде, а саме: в бильце чорного крісла-качалки, що стояло в кутку (і трохи скидалося на Скілерове), причому воно одразу заворушилось, захитавшись так жваво і швидко, що людина, ввійшовши до кімнати, була б вражена подвійним дивом: рухом самотньої качалки, що ходором ходила в кутку, й зяючою пустотою фотеля, в якому щойно сиділа моя фіалкова мішень. Перебираючи пальцями піднятих рук, блискавично крутячи крупом, він майнув до сусідньої заліси, й наступної миті ми з двох боків, важко сапаючи, видирали один в одного двері, ключа від яких я недобачив. Я знову переміг, а Кларій Новус з іще більшою проворністю сів за рояль і взяв кілька потворно-сильних, власне, істеричних, громових акордів: його щоки тремтіли, розчепірені руки напружено ухали, а ніздрі видавали той судомний хрип, якого не було на звуковій доріжці нашої кінобійки. Й далі болісно наспівуючи собі під ніс, він удався до марної спроби відчинити ногою морського вигляду скриньку коло рояля. Моя наступна куля влучила йому в бік, і він став підніматися з табурета дедалі вище, як старий Ніжинський у божевільні, як гейзер «Вірний» у Вайомінґу, як мій давній кошмар, на феноменальну висоту, чи то здавалося так, і, роздираючи повітря, ще струшуючись від похмурої, соковитої музики, відкинувши голову, завивши, він притис одну руку до лоба, а другою схопився за пахву, неначе його вжалив шершень, потім знову спустився на землю і, знову набувши образу опасистого чоловіка в халаті, втік до холу.

Бачу, як я побіг за ним через хол, де з якимись подвійними, потрійними, кенгуровими стрибками, несхитно стоячи на ногах після кожного стрибка, спершу слідом за ним, а потім між ним і вхідними дверима, я виконав напружено-пружкий танець, щоб не дати йому вийти, бо двері, наче уві сні, були не причинені як слід.

Знову перетворившись, ставши тепер величним і спохмурнівши, він почав підніматися широкими сходами, а я, змінивши позицію, але не підступаючи близько, зробив один за одним три-чотири постріли, кожним ранячи його, і щоразу, коли куля влучала, коли я виконував цю страхітливу дію, його обличчя безглуздо сіпалося, немов він блазенською гримасою перебільшував біль; він уповільнював ходу, підкочував напівзаплющені очі, видавав жіноче «Ах!» і здригався після кожного влучання, неначе я лоскотав його, і поки мої незграбні, сліпі кулі встрявали в його плоть, культурний Ку промовляв упівголоса, з навмисною британською вимовою — всякчас жахливо сіпаючись, тремтячи, посміхаючись, а втім, немов з абстрактним, ба навіть люб’язним виглядом:

— Ах, це дуже боляче, сер, не треба більше... Ах, це просто нестерпно боляче, мій дорогий сер. Прошу вас, утримайтесь. Ах, як боляче!.. Боже мій! Ух! Огидно... Знаєте, вам не годилося б...

Його голос завмер, коли він доліз до майданчика, але він і далі йшов напрочуд упевненою ходою, незважаючи на ту кількість свинцю, яку я всадив у його пухке тіло, і раптом, з чуттям безнадійної розгубленості, я зрозумів, що мені не тільки не пощастило прикінчити його, — я ще й заряджав бідолаху новою енергією, немов ті кулі були капсулами, в яких буяв еліксир молодості.

Я знову зарядив пустий кольт — чорними, закривавленими руками: зачепив щось, замащене його густою кров’ю. Потім поспішив приєднатися до нього на верхньому поверсі.

Він крокував по галереї, закривавлений і величний, шукаючи відчиненого вікна, хитав головою й далі намагався вмовити мене не коїти вбивства. Я спробував влучити йому в скроню. Він відступив у свою спальню з пурпуровим м’якушем замість вуха.

— Геть, геть звідси! — проказав він, кашляючи і плюючись, і з маревним подивом я побачив, що цей заляпаний кров’ю, але ще рухливий чоловік залізає в ліжко і закутується в хаос простирадл і ковдр. Я вистрелив у нього майже впритул, і тоді він відкинувся назад, і великий рожевий міхур, чимсь нагадуючи дитинство, утворився на його вустах, доріс до величини лялькової повітряної кульки й луснув.

Можливо, на дві-три секунди я втратив зв’язок із дійсністю, але ця втрата аж ніяк не скидалася на те затьмарення розуму, на яке прагнуть покликатися звичайні злочинці; навпаки, я хочу наголосити, що відповідаю за кожну пролиту краплю його пухирчатої крові, проте відбувся якийсь часовий зсув: я сидів у подружній спальні, де в ліжку лежала велика Шарлотта. Куїлті вмирав. Замість пістолета (на якому я сидів) я тримав у руках його капець. Я схаменувся, вмостився зручніше у фотелі й подивився на годинник на руці. Скло пропало, але годинник ішов. Уся ця сумна історія забрала більше години. Він нарешті затих. Ніякої полегкості я не відчував, навпаки, мене пригнічував ще тяжчий тягар, ніж той, якого я сподівався позбутися. Я не міг примусити себе доторкнутися до нього й пересвідчитись у його смерті. Хай там як, на вигляд він був мертвий: бракувало доброї чверті обличчя, а зі стелі вже спустилися дві мухи, насилу вірячи своєму небаченому щастю. Руки в мене були не в кращому вигляді, ніж у нього. Я вмився абияк у суміжній ванні. Тепер уже можна йти. Коли я вийшов на сходовий майданчик, на мене чекав сюрприз: жваве дзижчання, яке я чув уже й раніше і вважав за дзвін у вухах, виявилося сумішшю голосів і грамофонної музики, що долинала з нижньої вітальні.

Я побачив там групу людей, які щойно, мабуть, приїхали й безтурботно дудлили господареву горілку. У фотелі вмостився величезний гладун; дві чорнокосі, бліді молоді кралечки, безперечно сестри, одна трохи більша, друга (майже дитина) трохи менша, скромно сиділи рядочком на краю тахти. Червонопикий тип з яскраво-синіми очима якраз приніс їм дві склянки з якимсь напоєм з кухні-бару, де дві-три жінки базікали між собою і дзенькали шматочками криги. Я зупинився в дверях і сказав:

— Панове, я щойно вбив Клера Куїлті.

— І добре зробили, — схвалив червонопикий, пропонуючи напій старшій із двох кралечок.

— Хто-небудь давно вже мав його вбити, — зауважив гладун.

— Що він каже, Тоні? — запитала зів’яла блондинка з-під арки бару.

— Каже, — відповів їй червонопикий, — що вбив Ку.

— Що ж, — виснував ще один добродій, випроставшись у кутку вітальні, де він сидів навпочіпки й перебирав грамофонні платівки. — Що ж, ми всі одного чудового дня мали б зібратися і вбити його.

— Хай там як, — мовив Тоні, — йому пора вже й спуститися. Ми не можемо довго чекати, якщо хочемо встигнути до початку гри.

— Дайте цій людині чогось випити, — сказав гладун, і жінка в штанах, показуючи мені здалеку кружку, запитала:

— Хочете пива?

Тільки кралечки на тахті, обидві в чорному, мовчали: молодша знай чіпала медальйон на білій шийці, але обидві мовчали, такі молоденькі, такі досяжні. Музика вщухла на мить для зміни платівки, і тут долинув глухий шум з боку сходів. Тоні і я заквапились у хол. Куїлті, якого я зовсім не сподівався, виповз якимсь чином на верхній майданчик і там тяжко вовтузився, ляскаючи плавцями, але невдовзі, впавши фіалковою купою, заціпенів — тепер уже назавжди.

— Поквапся, Ку, — сміючись крикнув Тоні й зі словами: — Мабуть, після вчорашнього не так-то скоро... — повернувся у вітальню, де музика заглушила решту його фрази.

Це все (подумав я) — кінець хитромудрого спектаклю, що його поставив для мене Клер Куїлті. З важким серцем я покинув той дерев’яний замок і пішов крізь петлястий вогонь сонця до свого «Ікара». Дві інші машини були тісно запарковані обабіч від нього, тож мені не одразу пощастило вибратися.

36.

Усе, що йде далі, — досить пласке і бліде. Я повільно поїхав униз і трохи згодом схаменувся, що це аж ніяк не дорога в Паркінґтон. Макінтош я лишив у будуарі, а приятеля — у ванній. Ні, це був не той дім, де мені хотілося б жити. Знічев’я майнула думка, що, можливо, якийсь геніальний хірург змінить власну кар’єру, а водночас — хтозна — і всю долю людства, воскресивши Куривкуїлті, Клера-дромадера. Загалом мені було однаково; хотілося забути ту всю мерзоту, і коли згодом я довідався, що він не ожив, я зрадів тільки одному: отже, не доведеться багато місяців стежити подумки за болісним і огидним процесом його одужання, уриваного всілякими важкими для вимови погіршеннями та операціями й увінчаного, можливо, моїм візитом до нього з метою навіч перевести його зі стану привиду в реальність тілесності. Апостол Хома був не такий дурний. Хіба не дивно, що чуття дотику, яке людина цінує безкінечно менше, ніж зір, не тільки найрідше втрачається, а й стає в критичні хвилини нашим головним, якщо не єдиним, критерієм дійсності. Я був увесь насичений бідолашним Куїлті — увесь пронизаний відчуттям нашої боротьби перед кровопролиттям.

Шосе тепер тягнулося вздовж ланів. Мені спало на гадку (не в знак протесту, не у вигляді символу або чогось такого, а просто як можливість нового переживання), що, коли я порушив людський закон, чом би мені не порушити й правила дорожнього руху? Отже, я перебрався на лівий бік шосе й перевірив — як воно? Виявилось, дуже непогано. Таке собі приємне танення в грудях із лоскотом «поширеного дотику», плюс думка, що немає нічого ближчого до спростування основних законів фізики, ніж навмисна їзда не тією стороною. Загалом той відчутий прекрасний трепет мав дуже піднесений характер. Тихо, задумливо, не швидше тридцяти кілометрів за годину, я заглиблювався в дивний дзеркальний світ. Рух на шосе був невеликий. Автомобілі, зрідка їдучи стороною, яку я надав їм, оглушливо сигналили мені. Автомобілі, які траплялися назустріч, виляли, сахалися і кричали зі страху. Невдовзі я почав наближатися до людніших місць. Проїзд на червоне світло нагадав мені заборонений ковток бургундського за часів мого дитинства. Тим часом виникали ускладнення. За мною їхали, мене супроводили. Потім, попереду, дві патрульні машини стали так, щоб цілковито загородити мені шлях. Плавним рухом я повернув з шосе і, підстрибнувши кілька разів, виїхав трав’янистим схилом угору, серед здивованих корів, і там, похитуючись, зупинився. Щось на кшталт турботливого Геґелевого синтезу поєднує тут двох небіжчиків.

Тепер мене мали витягти з автомобіля (прощавай, «Ікаре», спасибі за все, давній друже!), і я передчував насолоду віддатися в численні руки, й нічим не сприяти їм, поки вони нестимуть мене, спокійного, зручно вмощеного, ледаче піддатливого геть усьому, наче пацієнт, і дивовижно задоволеного власною млявістю й абсолютно надійною підтримкою з боку полісменів і представників швидкої допомоги. Поки я чекав, щоб вони вибігли до мене на високий схил, я викликав в уяві останній міраж, образ, сповнений подиву й безнадійності. Одного разу, невдовзі після її зникнення, напад огидної блювоти примусив мене лишити машину на старій, наполовину зарослій гірській дорозі, яка то супроводила, то перетинала новеньке шосе і вся була всіяна дикими айстрами, купаними в розбавленому теплі блідо-блакитного дня наприкінці літа. Після судом блювоти, що вивернула мене навиворіт, я сів відпочити на камінь, а потім, гадаючи, що свіже гірське повітря покріпить мене, пройшов кілька кроків до низького кам’яного парапету на тому боці шосе, що нависав над урвищем. Із сухого придорожнього бур’яну прискали дрібні коники. Легесенька хмарка немов розкривала обійми, поступово наближаючись до куди густішої хмари, належної до іншої, грубішої, синню напівзатопленої системи. Коли я підійшов до ласкавої прірви, до мене долинули мелодійні поєднання звуків, які підносились, наче пара, над гірничопромисловим містечком, що лежало коло моїх ніг у складці долини. Можна було роздивитися геометрію вулиць між квадратами червоних і сірих покрівель, і зелені клуби дерев, і зміїсту річку, і коштовний полиск міського звалища, і, за містом, перехрестя доріг, що поділяли темні і світлі латки ланів, а за цим усім — лісисті контури гір. Але навіть іще яскравішим за ті поєднані барви, що мовчки наповнювали радістю, — адже є барви й відтінки, які втішено святкують свої поєднання, — яскравішим і мрійливішим для вуха, ніж вони — для ока, був повітряний трепет різноманітних звуків, які не вщухали ні на хвилину, долаючи висхідний шлях до гранітного карнизу, де стояв я, отираючи мерзенний рот. І раптом я зрозумів, що ті всі звуки належать до одного роду і ніяких інших звуків, крім них, не підноситься з вулиць прозорого містечка. Читачу! Мелодія, яку я чув, складалася зі звуків дитячої гри, тільки з них, і повітря було таким кришталевим, що в маревному поєднанні голосів, і величних, і мініатюрних, відчужених і водночас чарівно близьких, прямодушних і на диво загадкових, слух іноді вирізняв немов вивільнений, майже членороздільний вибух світлого сміху, або стукіт цурпалків, або гуркіт іграшкового возика, але все було надто далеко внизу, щоб око могло розрізнити якийсь рух на тонких мідьоритах вулиць. Стоячи на високому схилі, я не міг наслухатися тієї музикальної вібрації, тих спалахів окремих вигуків на тлі рівного стугоніння, і саме тоді я зрозумів, що пронизливо-безнадійний жах полягає не в тому, що Лоліти немає поряд зі мною, а в тому, що голосу її немає в тому хорі.

Отже, отака моя розповідь. Я перечитав її. До неї прилипли шматочки кісткового мозку, на ній запеклася кров, на неї сідають гарні, яскраво-смарагдові мухи. На тому чи тому повороті я відчуваю» як моє порске Я вислизає від мене, йдучи в такі глибокі й темні води, що не хочеться туди пхатися. Я закамуфлював те, що могло б уразити кого-небудь із живих. І сам я перебрав чимало псевдонімів, поки придумав той, який надто вже пасує мені. У моїх нотатках є і «Отто Отто», і «Месмер Месмер», і «Герман Герман»... але чомусь мені здається, що ім’я, яке я зрештою обрав, найкраще виражає потрібну мерзенність.

Коли я почав, п’ятдесят шість днів тому, писати «Лоліту», — спершу в лікарні для психопатів, де перевіряли мій розум, а потім у цій добре опалюваній, хоч і дуже схожій на могилу, в’язниці, — я вважав, що скористаюсь усіма своїми записками на суді, щоб урятувати, звичайно, не свою голову, а душу. Однак посередині праці я побачив, що не можу виставити напоказ живу Лоліту. Я, можливо, скористаюся дечим зі своєї розповіді на закритих засіданнях, але її публікацію доведеться відкласти.

З причин, які можуть видатися більш очевидними, ніж вони є насправді, я проти смертної кари і сподіваюся, що до цієї думки приєднаються й мої судді. Якби я постав як підсудний перед самим собою, я прирік би себе до тридцяти п’яти років в’язниці за розбещення й виправдав би в усьому іншому. Але навіть у цьому разі Доллі Скілер, мабуть, переживе мене на багато років. Викладену нижче постанову я ухвалив з усією законною силою й підтримкою підписаного заповіту: я хочу, щоб ці нотатки були опубліковані тільки після смерті Лоліти.

Отже, ні тебе, ні мене вже не буде на світі, коли читач розгорне цю книжку. Але поки в мене ще грає кров у руці з пером, ти становиш не менш невіддільну, ніж я, частку благословенної матерії світу і я маю змогу спілкуватися з тобою, дарма що я в Нью-Йорку, а ти на Алясці. Будь вірна своєму Дікові. Не дозволяй іншим чоловікам торкатися тебе. Не розмовляй з чужими. Сподіваюся, ти любитимеш свою дитину. Сподіваюся, це буде хлопчик. Сподіваюся, твій чоловік завжди буде добре ставитись до тебе, бо інакше мій привид наскочите на нього, мов чорний дим, мов несамовитий колос, і розшматує його, нерв за нервом. І не жалій К. К. Довелося вибрати між ним і Г. Г., і хотілося дати Г. Г. протриматися місяців на два довше, щоб він міг примусити тебе жити у свідомості майбутніх поколінь. Я говорю про турів і про янголів, про таємницю міцних пігментів, про віщування в сонеті, про спасіння в мистецтві. І це — єдине безсмертя, яке ми можемо з тобою розділити, моя Лоліто...

Кiнець